Василь ШУКАЙЛО
ТИ МОЯ НЕПОГАСНАЯ ЗОРЕ...

ШЛЯХИ-ДОРОГИ
Спогади й роздуми

«НЕ МАХАЙТЕ РУКАМИ НА ПАСІЦІ!..»

 До редакції знаменитого українського сатиричного журналу «Перець» я прийшов у жовтні 1969 року. На той час я вже мав за плечима більш як десятирічний стаж роботи у пресі і два дипломи про вищу освіту: на заочному відділенні факультету журна­лістики Київського держуніверситету ім. Тара­са Шевченка та на стаціонарі Вищої партійної школи при ЦК КП України (відділення преси, радіо і телебачення).
Іще навчаючись у ВПШ, я напросився на виробничу практику в «Перець». Так чогось закортіло випробу­вати свої сили саме в цьому найпопуляр­нішому на той час періодичному виданні, що я навідріз відмовився від усіх інших спокусливих пропозицій. Завідувач кафедри журналістики Григорій Іванович Вартанов конфіден­ційно сказав мені: «Обирай будь-яку газе­ту – ти ж у нас найписучіший серед ви­­­пуск­ників, – а я потурбуюсь, щоб тебе там узяли на роботу. А що тобі робити у «Перці»? Ти що, гу­мо­­рист?.. Іди й подумай, потім підійдеш, скажеш».
Я походив, подумав і, знову зу­стрівшись із Вартановим у коридорі днів через два, на його запитання: «Ну, що, надумав?» – відповів: «Ага». – «Куди?» – «У «Перець». – «Тьху!». І, безнадійно махнувши рукою, він швидко накидав на бланку й тицьнув мені в руки конверт із напівофіційною записочккою до І. Сочивця, відповідального секретаря «Перця», теж колишнього випускника ВПШ: «Іване Йосиповичу, а подивись – може, з цього дивака щось і вийде?». Щось у такому дусі. Рекомендація, коротше, малопереконлива.
звичайно, мені було дуже соромно перед добряком Вартановим. Звичайно, я розумів, що далеко не кожному і не кожен рік пропонують таку підтримку. Але я був молодий, непрактичний... Я йшов у «Перець» без усяких ілюзій залишитися там. Звісно, вряди-годи я друкував якісь фейлетони в «районках» і навіть свою університетську дипломну роботу гучно назвав: «Сміття – з хати! (Сатиричні та гумористичні жанри в районній пресі)». Але ж то – в районній, а що стосується «Перця», то мені до нього, думалося, як до Місяця рачки... Те, що рік тому там надрукували одну мою байку, ще нічого не означало. Байки байками, а фейлетоністика – жанр серйозний. Проте саме це й приваблювало: ану ж, чи зможу? Я потай виношував думку, що в разі успішного проходження практики в «Перці» матиму підстави запропонувати свої послуги сумській обласній газеті саме як фей­летоніст. Клубочилися, що там кри­­тися, такі рожеві тумани в буйній голівоньці. Звісна річ, обласна газета тільки про те і мріяла, щоб у часи брежнєвсько-сусловського застою відкрити на своїх сторінках сатиричний відділ. Еге ж, саме в той час, коли в країні стало знову за­охочуватися відверте чинопочитання, зализування головної керів­ної сідниці в державі, а за нею – й нижчепосаджених, йшло безцеремонне згортання всякої несанкціонованої критики. А тут, бачте, повертається з ВПШ новоспечений Салтиков-Щедрін місцевого розливу і пропонує свої послуги. Мовляв, чи не бажаєте розпеченим залізом сатири – по окремих нетипових недоліках?.. Ха! Ніби для того його вчили шість років в університеті та ще два роки у ВПШ! А чи не побажав би ти, дорогий наш зривачу всіх і всіляких масок, повколювати для початку у відділі пар­тійного життя? Отам і вигострюй своє прин­­­­ципове перо!
Усі ці можливі варіанти я, звичайно, програвав у своїй уяві. Але на які авантюри не підеш, коли так до зарізу не хо­четься знов підставляти шию під мульке ярмо совкового газетного писаки, який чи не кожну заміточку повинен був починати словами: «Виконуючи й перевиконуючи рішення травневого (жовтневого, березневого) Пленуму ЦК КПРС, трудівники Лебединщини (Недригайлівщини, Конотопщини)...». Один мій колега з «Сільських вістей» невесело жартував з цього приводу: «Йдучи назустріч двадцять третьому з’їзду КПРС, колгоспник Іван Пердун викосив гектар гречки…». Працювати у пресі, не «наступая на горло собственной песне», було неможливо. Та ще й, диви, як застромлять редактором у який-небудь ро­сійсько­мовний Зноб-Новгород (є такий райцентр на Сумщині), де з зеленої туги сказитися можна... Воно, зви­чайно, комусь треба працювати і в «Знобє», але ж замолоду прагнеться все-таки хоч трохи ширших обріїв, аніж успішне вивезення перегною на поля й героїч­на боротьба з колорадським жуком...
У перші дні в «Перці» на мене майже ніхто не звертав уваги, думали – прийшов собі якийсь ледацюга пересидіти місяць... А то ще, може, диви, й «стукача» підіслали – хто його знає! У той непевний час можна було припустити всяке. Аж поки не з’їздив я у відрядження на Хмельниччину від тих же «Сільських вістей» (фейлетоніст цієї газети Микола Прядко мене трохи знав і зробив мені протекцію). Виконав я редакційне завдання газети оперативно та за одним рипом привіз фейлетон і для «Перця». Його, майже не правлячи (Дм. Молякевич, правда, навіщось замінив слово «кле­йонка» на якусь зовсім не чувану мною досі діалект­­ну «церату»), підписали до друку. За тим фейлетоном пройшов другий – і теж без правок… Устиг підготувати я за той місяць іще кілька авторських матеріалів, літературних дрібничок. А якось надвечір, коли моя практика наближалася до кінця, зібралися ми з кількома співробіт­никами «Перця» у великій кімнаті. Сидимо, покурюємо (тоді це в деяких редакційних кабінетах не заборонялося), розмов­ляємо, аж коли чути – коридором наближаються характерні кроки: шух-шух-шух (у головного редактора «Перця» Ф. Ю. Маківчука були проблеми з ногами). Відчиняються двері й заходить Федір Юрі­йович. Вітається і по хвилинній паузі звертається до мене:
– Ну й куди це ви думаєте податися після своєї вепеша?
– Та куди ж, – кажу, – звісно, додому.
– І що ви там робитимете?
– Те, що й до цього, – відповідаю, – підійматиму сільське господарство.
– А пупа не надірвете?
– Та вже як прийдеться…
– Гм… Ну, а якби це – до нас?..
У мене пересохло в роті. Що там лукавити – я сам по закінченні практики хотів набратися духу та зайти до Маківчука попрощатися, подякувати і під кінець закинути обережний гачечок: мовляв, а може, у вас коли-небудь з’явиться якась там вакансія, то чи не згадали б ви тоді такого собі журналіста із Шостки? Аж тут тобі просто в лоб – зустрічна пропозиція...
– Може, хтось би й був проти, – намагаючись не ви­казати хвилюван­ня, відповідаю, – тільки не я.
– А хто ж би був проти?
– Звісно, хто. Мій рідний обком партії.
– Який?
– Сумський. Він же мене посилав на навчання.
– Ну, з Сумським обкомом партії ми якось домовимося. Їдьте додому, влаштовуйтесь, тільки не на дуже високу посаду, щоб вас легше можна було звідти ви­смикнути, а ми вам тоді повідомимо.
Повернувся і вийшов: шух-шух-шух...
Перчанські хлопці почали мене вітати, а я весь затерп, усе ще не вірячи, що все це був не сон... Сам головний редактор прослав­леного журналу особисто за­просив мене до співпраці!
Отож, склавши випускні іспити та отримавши диплом – було це влітку 1968 року, – я повернувся у Шостку і вчинив саме так, як мудро порадив мені Федір Юрійович: не поспішав заявлятися в обком за­для вирішення своєї подальшої долі, а попрямував у свій райком партії й по­про­сився на місце зав­сіль­госпвід­ділу газети, з якої й пішов на навчання. «А ти підеш туди?» – недовірливо спитали райкомівці. І полегшено зітхнули, почувши ствердну відповідь. Я приступив до роботи, а через рік, узявши відпустку, провів її таки ж у «Перці»: їздив у відрядження, писав фейлетони, готував до друку гуморески, літдрібнички... І таким чином ще раз нагадав там про себе.
А в жовтні 69-го отримую на свою домашню адресу телеграму-запрошення прибути до Києва на нараду сати­риків і гумористів європейської частини СРСР. Мій редактор довго невдоволено кректав, що от, мовляв, саме в розпал збирання пізніх культур, коли треба широко висвітлювати цю важливу кампанію, дехто зби­рається тут по столицях роз’їжджати... Та я вивернув йому на стіл гору заздалегідь підготовлених матеріалів, і він, усе ще сопучи, мене все-таки відпустив. Нарада тривала три дні, фактично – один: першого дня прозасі­дали у конференц-залі видавництва «Радянська Україна», другого – відвідали Виставку передового досвіду в народному господарстві (нині – Національний експоцентр України): приїхали, розбрелися по павільйонах, а хвилин вже за десять усі, не змовляючись, дружно опинилися у нововідкритому ресторані «Прага»; третього дня – прощальна зустріч у конференц-залі й від’їзд. Перед відбуттям додому я зайшов до кабінету Маківчука.
– А чого це ви сьогодні на заключне засідання не з’явилися? – з порога накрив він мене мокрим ряд­­ном. – Ви що, думаєте, Маківчук кожен місяць такі наради влаштовує?
– Та я оце ж сподівався, що запізнюся всього на годину, аж воно, бачу, тут уже все й скінчилося, – винувато за­кліпав я очима.
– Гм… Ну, так що ж ми з вами робити будемо?
– Та робіть вже що хочете, Федоре Юрійовичу, – ка­­жу, – бо так обридло щодня про Івана Пердуна писати з його гек­та­ром гречки…
– М-да... – поспівчував мені Маківчук. – Ну, та ось цими днями йде у відпустку один наш пенсіо­нер, то ми йому скажемо, щоб він уже й не повертався.
– А можна, я тим часом попрацюю у вас позаштатним? – загорівся я.
– А чого ж, – погодився Маківчук, – сто п’ятдесят карбованців матимете – гонорар плюс командировочні (на той час це були досить пристойні гроші. – В. Б.). Їдьте звільняйтеся з роботи та й приступайте…
У Шостку я не поїхав – полетів на крилах. Наступного ж дня подав заяву про звільнення. Проте мій редактор підписувати її не поспішав.
– Що? Який іще «Перець»? Що ви собі надумали? Хто вас там чекає? Ніхто вас звідси не відпустить, ясно? Викиньте цю дурницю з голови і працюйте!
– Ну, якщо так, – кажу, – то два тижні ще попрацюю, а там, згідно з чинним законодавством…
– Побачимо!
Розмова ця, звичайно, не залишилася без наслідків. Заяву я все-таки подав, а днів за два, повернувшись надвечір із цілоденної поїздки по селах, дізнаюся від колег про таке:
– Тут Сущенко із Сум приїздив. Сказав – якщо самовільно підеш, партквиток покладеш.
Нічого собі заявочка!.. Через день, сказавши редакторові, що знову їду в село, я гайнув ранковим «кукурузником» у Суми. (Ходили тоді такі літаки між де­якими населеними пунктами. А прозвали їх «кукурузниками» тому, що їх широко використовували на сільськогосподарських роботах).
– Миколо Васильовичу, – заходжу до кабінету завідувача відділу ідеології обкому партії Сущен­ка, – добрий день. Я Владислав Бойко із Шостки.
– Знаю-знаю, – підвівся мені назустріч міцної статури чоловік з уважними розумними очима. – Що скажете?
– Та от кажуть, позавчора ви були у Шостці й ніби отаке й отаке говорили… Невже ви і справді могли так сказати?.. Що партквиток покладу?
– Казав і зараз кажу. Вас хто на навчання до ВПШ посилав? Сумський обком партії, на партійні гроші. А ви – скоріш у столицю? Не буде діла! Ви ж після отримання диплому навіть в обком не з’явилися – приїхали і самовільно влаштувалися на роботу... А у нас, може, на вас свої види були.
– Та я розумію, – кажу, – але ж я не в «Нью-Йорк таймс» переходити збираюсь, а в «Перець» – це ж також наша, радянська преса!
– Ні-ні, і не думайте. Про це не може бути й мови. А самі поїдете – розглянемо персональну справу і зробимо відповідні висновки. Та й ніхто вас там, у «Перці», особливо не жде. Так що їдьте додому і спокійно працюйте. А там буде видно.
Пробую використати ще один шанс:
– А можна мені поговорити з Петром Васильовичем?
Петро Васильович Козирєв був секретар обкому з ідеології. Може, подумалося, я його переконаю?..
– Зараз, – на диво швидко погодився Сущенко і, натиснувши кнопку на внутрішньому телефонному апараті, зняв трубку з важеля.
– Петре Васильовичу, тут до вас Бойко із Шост­ки добивається. Так... Так... Ну і я ж йому те саме кажу! – І, поклавши трубку, повернувся обличчям до мене: – Чули?
З обкому я вийшов, як мокра курка. Прощай,«Друже Пе­рче»! (Саме так називалася рубрика листів у цьому журналі). Це ж тільки раз у житті така нагода трапляється!...
Отак я брів, низько схиливши голову, вулицею імені вождя світової революції, а коли врешті підвів її (не вулицю, звісно, й не революцію, а голову), то побачив перед собою вивіску: «Междугородные телефоны-автоматы». Ну, що ж, спробую… Заходжу в ка­біну, набираю номер Маківчука. Була саме обідня перерва, і секретарка Лариса, очевидно, вийшла в буфет, отож Маківчук сам підняв трубку.
– Федоре Юрійовичу, – кажу, – мабуть, не судилося мені у вас працювати. В обкомі партії сказа­ли – з партії загримлю, якщо рипнуся…
– Нічого, завтра, – попихкуючи сигаретою, повагом мовив Ф. Ю., – піде в ЦК Білкун, то ми йому скажемо, щоб переговорив там з ким треба...
(Відомий український письменник, світлої пам’яті Микола Білкун був на той час заступником головного редактора «Перця»).
Мовлено це було таким буденним, спокійним тоном, ніби йшлося про звичайнісіньку річ – скажімо, про завтрашню риболовлю абощо. У мене трохи відлягло від серця. А може, й справді – ще не все втрачено?..
За кілька днів знайома моєї дружини, яка працювала в Сумському обкомі партії, кон­фіденційно зателефонувала Валентині:
– Скажи Бойку, хай їде у Київ і не боїться…
Я так і зробив. Мій шосткинський редактор, певна річ, також знав, що мій перехід до «Перця» з обкомом погоджено, – не міг не знати... Але про всяк випадок «тягнув резину». Така вже натура була в чоловічка... Коли ж я об’явив йому, що звільня­юся згідно з поданою заявою, наостанок влаштував мені крупний скандал. Але я вже його не слухав…
А десь через рік, ідучи з дружиною (вона теж незабаром перейшла працювати до Києва) вечірнім Хрещатиком, здибалися ми ніс у ніс із Миколою Васильовичем Сущенком, який прошкував нам назустріч.
– Добрий день! – щиро зраділи ми йому. –Чи надовго до Києва?
Сущенко теж видимо порадів зустрічі.
– Та тут таке, хлопці й дівчата, що, мабуть, надовго. Беруть мене у ВПШ завідувачем кафедри.
– Вітаємо! – в один голос вигукнули ми. – Тільки, Миколо Васильовичу, а як же сумський патріотизм? – не втримуюсь, щоб не підколоти земляка.
– Та… мовчи. То так треба було… Я радий за вас, що ви обоє в Києві. Давайте якось зустрінемося, я вас хочу де з ким познайомити…
(Йшлося, як ми тоді здогадалися, ще про одного нашого земляка з Біло­пільщини – академіка Федора Даниловича Овчаренка, який на той час був секретарем ЦК КП України й підтримував із Сущенком добрі стосунки. Проте невдовзі «вірні брежнєвці» скинули з поста першого секретаря ЦК КПУ «незручного» для них П. Ю. Шелеста, а за ним «пішли» і всіх його однодумців, зокрема й Ф. Д. Овчаренка. Так наше зна­йомство з ним тоді й не відбулося…).
Минуло багато літ, і ми з Миколою Васильовичем у колі друзів з усмішкою полюбляли згадувати той епізод із мого життя. Правда, трохи по-різному. Сущенко роз­повідав так:
– Телефонує мені головний редактор «Перця» Федір Юрійович Маківчук і каже:
– Там у вас у Шостці працює такий журналіст Влади­слав Бойко…
– Знаємо такого! – кажу.
– Так от ми хочемо забрати його до «Перця». Ви не заперечуєте?
– Так він же, – кажу, – і самим нам потрібен.
– І нам він потрібен. Відпустіть його, а ми вам за це обіцяємо два роки Сумську область не зачіпати.
– Ну, коли так, – кажу, – то беріть.
Не вірити цій розповіді у мене немає підстав. Швидше за все, Білкунові в ЦК тоді так і порадили, щоб го­ловний редактор «Перця» особисто зв’язався із Сумським обкомом і підтвердив свій намір взяти мене до журналу. І, мабуть, наведена вище неписана домов­леність між «Перцем» і обкомом справді була, бо Маківчук у перші роки мого перебування в «Перці», пам’ятаю, таки стримував мене від робочих поїздок на Сумщину…
А на Миколу Васильовича Сущенка я, звісно, ні краплі зла не тримав. Та й завіщо? На його місці я, мабуть, і сам повівся б так само – а чого ж це, й справді, області розкидатися своїми кадрами? Він відстоював інтереси свого відомства, тобто чесно виконував службовий обов’язок. І це, до речі, завжди було в його вда­чі – сумлінне ставлення до дорученої справи.
Коли через багато років по тому утворилося Сумське земляцтво у Києві і Микола Васильович став його виконавчим директором, мені пощастило ближ­че зійтися з ним і оцінити унікальні ділові, організаторські й суто людські якості цієї непересічної особи. Об’єктивний на­уковець, кандидат істо­ричних наук, він, незважаючи на свій багаторічний керівний стаж, ніколи не чіплявся за старі догми, намагався завжди докопуватися до істини. Хай би там хто що казав, а в апараті «ке­рів­ної і спрямовуючої» працювало чимало високо­кваліфі­кованих і чесних фахівців. Микола Васильович Сущенко був одним із них. Він був справжнім патріотом, гаряче підтримав здобуття Україною незалежності й багато працю­вав задля неї. З ним було легко й цікаво спілкуватися, бувати у спільних поїзд­ках по Сумщині, яку він знав і любив. Був чіткий у роботі, вмів дотримувати слова, з ним завжди можна було поділитися своїми проблемами, і він з готовністю йшов назустріч, намагався допомогти. Про таких кажуть: «Я з ним пішов би в роз­відку».
Світла пам’ять йому!

Чому Дудар безвусий

Відомий сатирик і гуморист Євген Дудар якось, іще в молоді літа, працюючи фейлетоністом у «Перці», вирішив відпустити вуса. Тоді, в кінці 60-х, мода на ті екзотичні чоловічі прикраси серед журналістів і літераторів не вельми заохочувалася. Зі співробітників «Перця», зо­крема, вуса тоді постійно носив заступник головного редактора Микола Васильович Білкун, а згодом, у кінці 1969 року, прийшов туди і я – вже вусатий. На якийсь там короткий час заводили собі не тільки вуса, а й бороди заступник головного редактора Володимир Чепіга, головний художник Валерій Зелін­ський, але всі вони зрештою «сходили з дистанції». Завів модні чорні вусики й Дмитро Молякевич – і вже не голив їх ніколи, а з роками доточив до них іще й бороду. Щоправда, і вуса, й борода, й шевелюра в нього давно вже не чорні, а білі…
Зайшовши якось до кімнати фейлетоністів, Федір Юрійович Маківчук завважив, що на обличчі Євгена Дударя починає проростати якась рослинність. Сів на стілець навпроти й, підперши голову рукою, зупинив на Євгенові довгий зажурений погляд. Не знаючи, як повестися в такій ситуації, той устромив обличчя в папери і зімітував службову заклопотаність. Але довго так не зміг витримати і глипнув очима на шефа:
– Федоре Юрі­йовичу, чого це ви на мене так дивитесь?
Маківчук витримав паузу й нарешті запитав:
– Що то у вас під носом?
– Вуса, Федоре Юрійовичу, – скоромовкою відповів Дудар.
– Да-а-а? – щиро здивувався Маківчук і пішов з ка­бінету.
Наступного ранку повторилася та ж сама сцена: кіль­ка хвилин задумливого спостерігання і нарешті – сакраментальне запитання:
– Що то у вас під носом?
– Вуса, Федоре Юрійовичу.
– Да-а-а?! – знову непідробний подив і неквапливий вихід із ка­бінету.
Третього дня Євген Дудар прийшов на роботу без вусів...
Головний редактор «Перця» часом полюбляв таким невинним чином випробовувати на міцність характер своїх співробітників. Витримай Дудар іще кілька днів – і хтозна, може, й досі носив би ті ознаки чоловічої мужності на радість своїм численним шанувальницям...

Кого послати...

Маківчук страшенно не любив нещирості. Коли, в розпал однієї з антиалкогольних кампаній, його за­ступник Микола Білкун надрукував фейлетон у газеті «Вечірній Київ», пройшовшись полум’яним вогнем сатири по жалюгідній купці алкашиків, припроваджених до міського ви­тверезника, Ф. Ю. довго не міг заспокоїтися:
– Фарисей!.. Сам же любитель врізати – і як ото рука на своїх піднялася!..
А ще пригадується мало не хрестоматійний випадок, коли Ф. Ю. разом з редакторами інших республіканських видань якось викликали в Центральний Комітет Компартії України й почали «націлювати» на боротьбу з такими ганебними явищами, як пияцтво і самогоноваріння. На одній із таких «сухих» нарад заввідділу агітації і пропаганди насамкінець попередив:
– І дивіться мені, щоб такого не було: як тільки шоста вечора, так у якійсь редакції в одному з кабінетів і замикаються двері зсередини!
– Іване Зіновійовичу, – озвався зі свого стільця Маківчук, – а ви не можете конкретно сказати: в якій це редакції отаке неподобство може коїтися?
Орел гостро глипнув на нього і відповів:
– А конкретно, Федоре Юрійовичу, і у вашій редакції – ще немає шостої, а ви вже посилаєте чи то Шияна, чи то Прокопенка в гастроном!
(Треба віддати належне – завідеологією ЦК добре знав не лише головних редакторів, а й багатьох рядових журналістів).
Присутні редактори зловтішно захихикали в бік Маківчука: а що, з’їв? А Ф. Ю., не помічаючи цих єхидних смішків, з незворушним виглядом зауважив:
– Гм... А кого ж я пошлю: кульгавого Кругляка чи Білкуна без ноги?..

Балабон

Для тих, хто не читав «Журавлиної пори», повторю ще один епізод, який характеризує Ф. Ю як людину, що знала собі ціну і не звикла прогинатися перед бурбонами з цеківськими посвідченнями у кишенях.
В одному з номерів «Перця» 60-х років було на­друковано віршований фейлетон Павла Глазового (у своїй попередній книжці я помилково приписав його Степанові Олійнику, за що вибачаюся перед читачами) «Балабон їде за кордон». Йшлося у тому вірші про такого собі обмеженого міщанчика, який, потрапивши у закордонне турне, спить та й бачить, як би його нахапати якнайбільше дефіцитних шмоток, і взагалі всією своєю поведінкою ганьбить ім’я радянського громадянина, забуваючи слова великого пролетарського поета: «У советских – собственная гордость: на буржуев смотрим свысока».
Перчанський художник проілюстрував цей текст, зо­бразивши «балабона» кругленьким, пухкеньким, лисуватеньким чоловічком у брилі та ще й, здається, у вишиваній сорочці. І відразу ж після виходу журналу якийсь надміру пильний доброзичливець, котрих у нас ніколи на бракувало, «сигнальнув» у ЦК: а погляньте-но, мовляв, добрі люди, кого це тут зобразив «Перець» – це ж викапаний Микита Сергі­йович Хрущов!
Звичайно, така підозра могла зародитися лише в хворій уяві професійного «стукача». Та ЦК було зовсім не тією установою, в якій могли проігнорувати по­дібний «сигнал». Отож один із високих партбосів негайно викликав Маківчука до себе «на килим» для «роз­піканції».
– Ви що собі дозволяєте?! Як ви могли таке на­друкувати?! – істерично заверещав він, як тільки Федір Юрійович переступив поріг його кабінету. – Та ви знаєте, чим це для вас може скінчитися?!!
Маківчук слухав-слухав і нарешті озвався:
– Шановний ім’ярек батьковичу! А ви що – сер­йозно вважаєте, що наш Микита Сергійович – балабон? Я так не вважаю!
Партбос з несподіванки ніби галушкою вдавився:
– Ідіть к бісу!!! – тільки й знайшовся верескнути у відповідь.
До «організаційних висновків» так і не дійшло...

Ну, «склонил»...

Припліталися Маківчукові й інші гріхи. Якось іще один пильнувач соціалістичної моралі «стукнув» у ту ж саму інстанцію, що головний редактор «Перця» дозволяє собі інтимні зв’язки з молодими співробітницями редакції. На превеликий жаль для донощика, його анонімка потрапила цього разу до порядних рук. Тодішній заві­дувач відділу ЦК Ю. Н. Єльченко, який добре ставився до «Перця» й перчан, не став створювати комісію з перетрушування їхньої брудної білизни, на що розраховував донощик, а просто зняв трубку урядового телефону й подзвонив Ма­ківчукові:
– Федоре Юрійовичу, а ви знаєте, що про вас пишуть?
– А що?
– Та от пишуть, що Маківчук «склоняет молодых сотрудниц к сожительству». Що ви на це скажете?
– Та що ж я вам скажу, Юрію Никифорови­чу, – зітхнув Маківчук. – Воно, звичайно, діло спокусливе, але ж – якби то не мої сімдесят з гаком років! А так – ну добре, ну «склонил», а що ж далі?!!

Розпустилися...

Маківчук терпіти не міг навуходоносорства. Якось завівся був у редакції один «шептун». Ф. Ю., маючи величезний життєвий досвід, знав: не прореагує він на його доноси – той не зупиниться і надішле відповідного сигнальчика «куди треба» ще й на нього самого. І він скликає чергову «літучку».
– Давайте поговоримо про трудову дисципліну, – суворо почав він. – Розпустилися зовсім – хто коли хоче, тоді й приходить на роботу, хто коли хоче – іде в робочий час куди йому треба... Скільки можна про це говорити? Ви що, хочете, щоб нас усіх розі­гнали?.. Це що, я повинен у цій редакції за всіма стежити? Ану, N. N., встаньте й скажіть, коли вчора прийшов на роботу Прокопенко? А Дудар?.. А Молякевич?.. Чого ж ви мовчите?!..
N. N., червоний, як рак, ще довго потім виправдовувався перед співробітниками в коридорі:
– Хіба ж я винен, що він сам від мене вимагає про все звітувати?
Колеги співчутливо зітхали, кивали головами й для вигляду погоджувалися...

Глухий

У редакції «Перця» страшенно полюбляли всілякі розіграші. Пам’я­таю, як палко переконував мене Володимир Чепіга – тоді ще завідувач відділу фейлето­нів – дописати в кінці моєї першої заяви про відпустку: «У моєму проханні прошу не відмовити»... Чи, здається, навіть отак: «У моїй просьбі прошу...» і так далі,– мовляв, шеф страшенно це любить! Я, правда, не клюнув на той гачок, розкусивши, що це – звичайна товариська «підначка». Але коли розіграші вдавалися, з них довго потішалася вся редакція.
Одного разу до кабінету головного редактора прорвався якийсь бездарний автор зі своїми творами, і Маківчук ви­рішив трохи повеселити публіку.
– Ви свою гумореску, – сказав відвідувачу, – занесіть он у той кабінет, що, як вийдете з приймальні, то двері ліворуч. Там сидить такий Безбородько, він вас і проконсультує. Тільки ви з ним голосніше розмовляйте, бо він глухий.
Коли за автором зачинилися двері, Маківчук негайно по­дзвонив редакторові перевірок Григорію Безбородькові (з ним одним та ще, здається, з О. Є. Громовим – колегами з довоєнних часів – Ф. Ю. був на «ти»):
– Гришо, зараз до тебе зайде один графоман, то ти подивись там його писанину. Тільки дужче кричи, а то він глухий, як пень.
За хвилину в Безбородьковому кабінеті між ним і відвідувачем відбувся ось який діалог.
Відвідувач (зазирнувши до кабінету і набравши у груди якомога більше повітря):
– Добрий день! До вас можна?
Григорій Володимирович (теж робить глибокий вдих і відповідає не менш гучно):
– Доброго здоров’я! Заходьте! З чим завітали?
– Я приніс гумореску!
– Показуйте!
Прочитавши опус прибулого, Безбородько прокричав йому на самісіньке вухо:
– Ваша гумореска до друку не підходить!
– Чому?
– Бо вона не смішна!
– А чого ви на мене кричите? – образився автор.
– Бо мені сказали, що ви глухий!
– А мені сказали, що ви глухий!..
Зайве говорити, що під дверима Безбородькового кабінету стояли і від душі насолоджувалися цією сценою оповіщені Маківчуком співробітники...

Зваблена

Бувало й таке, що «на гачок» попадався й сам головний редактор. Одного дня – саме на 1 квітня – на прийом до Федора Юрійовича пропросилася молода білява жіночка з довгою тугою косою, прикритою темною хусткою, і стала розповідати йому свою жалісливу історію. Мовляв, вона довірилася одному негідникові, а він її звабив і покинув. І тепер вона чекає дитини й не знає, що далі діяти...
Маківчук зайорзав у своєму кріслі, не знаючи, як повестися в цій сиитуації, почав бурмотіти якісь чергові співчутливі фрази – мовляв, так-так, що ж поробиш, ми вас глибоко розуміємо, але чим же ми можемо допомогти, та як же це ви так необачно, жіночко, і так далі... Коли запас слів у нього вичерпався, молодичка повільно зняла з голови хустку й приплетену косу, разом з темними окулярами, які закривали півобличчя, і виявилася нашою симпатичною чорнявкою Анечкою Хоменко з відділу листів! На па­м’ять про цей жарт я сфотогрфавав її в тому маскарадному вигляді поряд з Ф. Ю., тільки й те фото, і негативи десь, за дав­ністю літ, загубилися...

І тут такі...

А якось одна жіночка (цього разу вже не маскарадна) прийшла до Безбородька зі скаргою на свого чоловіка-п’яницю. (Хто тільки і з яких питань до нас не звертався!). Може, мовляв, хоч ви налякаєте мого харцизяку, бо зовсім пустився берега... Говорила, говорила, Григорій Володимирович співчутливо слухав, зітхав... Потім, глянувши на годиннник, відчинив тумбочку, дістав склянку з якоюсь прозорою рідиною, відковтнув з неї і гірко-гірко скривився. Жіночка роззявила рота... Підвелася зі стільця й перелякано позадкувала до дверей:
– Гос-споди... І тут такі самі!
Звідки їй було знати, що Григорієві Безбородьку – інвалідові війни, хворій людині, який в рот не брав ні краплі спиртного, – саме настав час випити ліки?..

Іцик

Знову ж таки, принагідно не можу не повторити вже описаного в «Журавлиній порі» ще й такого характерного епізоду.
Якось до редакції завітав один літературний сірячок, якому все не вдавалося пробитися на сторінки «Перця» зі своїми недолугими опусами. (До уваги літредакторів-пуритан: саме «Перця», а не «Перцю», як дехто з них аж занадто «грамотно» звик виправляти цю назвуі! Бо в даному разі йдеться не про приправу до борщу чи до плову, а про метафоричний образ).
Отже, вищезгаданий літсірячок (назвемо його умовно Пундиком) зайшов до «Перця», вертаючись із Москви, де йому пофортунило взяти участь в одному з численних творчих семінарів молодих геніїв і талантів. То хіба ж можна було пропустити таку блискучу нагоду отримати моральну сатисфакцію за свої невдачі у «Перці»: ви от, мовляв, мене не друкуєте, а мене вже тим часом до самої білокам’яної запрошують!
Було це обідньої пори, секретарка з приймальні саме вийшла до буфету, і літсірячок без попередження продефілював просто в кабінет головного редактора.
– Добрий день! – з сяючою усмішкою бадьоро попрямував він до редакторського столу, на ходу простягаючи руку. – Будьмо знайомі: Пундик.
– Добрий день, – і собі привітався Маківчук, виходячи з-за столу й простягаючи руку назустріч. – Іцик.
У літсірячка відвисла щелепа.
– Ш... Що? – розгублено перепитав він. – Й-як? В-ви… Ви ж – головний редактор журналу «Перець»?.. Федір Юрійович Маківчук?..
– Припустімо. Ну й що з того?
– А… А при чому ж тут… Іцик?..
– Ну, яка вам різниця? Вам нічого не говорить ім’я Іцик, а мені нічого не говорить ім’я Пундик. Так що ви хотіли?
– Та я… Хотів… – спантеличено белькотів збитий з пантелику непроханий гість, – поділитися враженнями із всесоюзного семінару молодих гумористів. Я думав – може, це вам буде цікаво…
– Нецікаво, – підвів риску під розмовою Маківчук. – Вибачайте, у мене справи.

Ненько

Ще один випадок, який я згадував у «Журавлиній порі» і не утримаюсь, щоб не навести його ще й тут.
Справа давня, й гадаю, мій однокурсник Ігор Ненько не образиться за цей спогад. Так сталося, що після Вищої партійної школи у Києві, де ми разом із ним навчалися і де він був, до речі, одним із найблискучіших слухачів, йому пощастило закінчити ще й Вищу по­літичну академію у Москві, отож по поверненні в Україну він майже одразу отримав призначення до «великої хати», як охрестив Маківчук ЦК Компартії України. («У велику хату йду. С...ку несу. Битимуть...», – колись відповів він колегам-письменникам на їхнє запитання: «А чи далеко це ви розігналися, Федоре Юрійовичу?»). Так от саме Ігоря Ненька, компар­тійного «молодого бійця» не вельми на той час іще досвідченого у справах журнальних, й призначили куратором «Перця».
Прийшовши уперше до нас на партзбори (а про що нам на тих зборах було говорити, як не про роботу?), Ігор, звичайно, не міг не виступити. Становище зобов’я­зувало! Отож він підвівся й сказав, що йому, в принципі, сподобалася творча, ділова атмосфера в партійній організаціїі і взагалі в редакції, – однак що ж то був би за партійний куратор, якби він не висловив хоч одного критичного зауваження?..
І він його висловив:
– Але от перегорнув я підшивки журналу – й у вічі впадає одноманітність автури. Переважно це штатні працівники редакції, літератори. Так же не можна! А чому на сторінках «Перця» не виступають передовики виробництва, керівники заводів, директори радгоспів, голови колгоспів? Де позитивний досвід?..
З реакції притихлої аудиторії Ігор зрозумів, що передав куті меду або, навпаки, – гірчиці у патоку і вскочив зі своїми «цінними порадами», як сірко в дерть. Але було пізно...
Коли за ним зачинилися двері, Федір Юрійович, люто глипнувши на мене: «Ну й однокурснички ж у вас!», – набрав по «сотці» телефон на той час уже секретаря ЦК з питань ідеології Єльченка:
– Юрію Никифоровичу, добрий день! Маківчук турбує... У вас є вільна хвилина?.. Юрію Никифоровичу, от у нас у «Перці» було багато кураторів. Одні були гірші, інші – кращі... Ну, а оце тепер ви прислали нам Ненька. То що я вам хочу сказати, Юрію Никифоровичу: ніж мати таку неньку, то краще вже залишатися круглими сиротами!
Не обділений почуттям гумору секретар ЦК хрюкнув у слухавку, й бідолашний Ігор більше до нас не з’являвся. Невдовзі його призначили редактором одного освітнього журналу, де він цілком знайшов себе і в душі, гадаю, щиро дякував головному редакторові «Перця», не без допомоги якого йому вдалося не надто довго засидітися на тій рутинній «керівній і спрямовуючій» службі.

Коньяк за критику

А то якось до кабінету Маківчука влетів збуджений відвідувач і, назвавшись директором однієї взуттєвої фабрики, почав розсипатися в гарячих подяках за те, що під рубрикою «Дошка заслужених бракоробів» «Перець» вмістив його фотопортрет. Федір Юрійович насторожився, вирішивши, що перед ним – агресивний спростовувач, і всі ці лицемірні реверанси – лише грізна артпідготовка перед назріваючим цунамі. Аж ні: відвідувач з сяючим обличчям розстібає портфеля, витягає з нього пляшку дорогого коньяку й каже: «От же спасибі вам, що розчехвостили мене, а головне – на­друкували мого портрета. Те, що мені після цього записали «строгача» в облікову картку, – дурниця. Те, що турнули з директорства, – теж пусте. Зате завдяки вам мене розшукав мій фронтовий друг!!! Уявляєте?! Не встиг мій портретик у вас з’явитися, як несуть мені телеграму: «Петю, ти живий? А це я, Коля! Стрічай, виїжджаю!» Уявляєте? Я думав, що його вбито на фронті, а він – так само про мене... А виявляється, ми обидва живі-живісінькі, та ще й, бач, зустрілися! Та ви навіть не уявляєте, яке добре діло зробили! Так я ж оце й той... І прихопив із собою дещо… Га? Давайте, от їй-бо’, від щирого серця!»

Бомба для Шияна

Фейлетоніст Леонід Шиян (син письменника Анатолія Шияна, автора відомого роману «Гроза») якось отримав завдання підготувати фейлетон про якість сервісу на пасажирських річкових теплоходах. Якість, звичайно, була паршива, це ми знали, але потрібні були конкретні факти. З цією метою Льоня мав проїхатися вниз по Дніпру, пересідаючи на кожній пристані з судна на судно, щоб набрати якнай­більше матеріалу. А тут саме заходить до редакції наш позаштатний кореспондент із Черкас Віктор Плахотников.
І от не знаю вже, хто першим подав ідею розі­грати нашого трохи полохливого Льоню, але втілити цю ідею в життя доручили саме Плахотникову. Він зайшов до відділу фейлетонів і почав тихим голосом плести небилицю про те, що у Дніпрі під Черкасами ви­явили затонулу німецьку баржу з авіабомбами.
Розмова велася нібито без присутності Шияна – він сидів у суміжній кімнаті – і ніби неголосно, проте цілком достатньо для того, щоб Льоня нашорошив вуха.
– Про що це ви тут говорите? – врешті не витримав він і вийшов на двері.
– Та тут, розумієш, Льоню, така ситуація... У тій баржі дерев’яна обшивка трюма підгнила, ну бомби й почали спливати нагору... Та ти не хвилюйся, у тому місці Дніпро вже перегородили великою сіткою і всі бомби ніби повиловлювали.
– А де гарантія, що всі? – занепокоївся Льоня.
– Ну... гарантії, звісно, немає. Ніхто ж не рахував, скільки їх там було, сам розумієш... Може, якась іще й плаває... Але ти не хвилюйся, ризик мінімальний.
Та неабияк стривожений Льоня вже почав шукати якогось виходу:
– Гм, – обережно ви­словив він припущення, – а може б, мені на якийсь час відкласти відрядження?
– Та ти що! – рішуче запротестували колеги. – Ні в якому разі! Ти ж знаєш, як шеф цього не любить.
– Та-а-ак... – гарячково міркував Льоня. – А що, як я їздитиму від пристані до пристані автобусами і розпитуватиму пасажирів, які сходитимуть із теплоходів, як там у них на борту сервіс поставлено?.. А те, що діється на річкових вокзалах – у касах, залах очікування тощо, – я й сам побачу.
– А що, це ідея! – підступно підтримали Льоню колеги. – Сходи до шефа й запропонуй такий варіант.
Льоня пішов. І запропонував... Шеф вибухнув саркастичною тирадою:
– Льоню, вам скільки років? Ви що, не розумієте, що вас, як хлопчика, за ніс водять?!
Довго потім у редакції з усмішкою згадували про ті бомби... Довго, хоча не дуже: незабаром Льоні Шияна не стало. Саме він, який так остерігався всіляких випадковостей, особливо прискіпливо всякий раз придивлявся і принюхувався до їжі в їдальнях і «забігайлівках», став жертвою харчового отруєння. Усі були приголомшені його безглуздою смертю. Був він людиною, хай, може, в чомусь наївною, але напрочуд доброчесною й товариською, за що його в редакції всі любили. Так само, до речі, як і страшенно талановитого художника й чудового товариша Сергія Герасимчука, який теж рано й раптово пішов із життя...

«Пост скриптум-с?..»

Сергій Герасимчук був неперевершеним каламбуристом. Якось в обід­ню перерву ми, фейлетоністи, «орга­нізували» дві пляшки білого сухого вина. Стоїмо у великому кабінеті (редакція «Перця» тоді містилася на другому поверсі по вул. Нестерова, 4), розмовляємо. Бачимо – йде неквапливою своєю ходою зі стареньким портфеликом у руці Герасимчук.
– О, Сергій Іванович чимчикують, – кажемо з шанобливістю, хоча ми всі спілкувалися зазвичай на «ти». – Залишмо і йому скляночку.
І коли він зайшов, запитуємо, жартома переходячи на «изысканную речь»:
– Сергей Иванович, а как вы относитесь к сухому-с?
– Положительно, – підхоплює він наш тон. І, взявши простягнуту йому наповнену склянку, запитує: – А вы?
– А мы уже приняли-с, – відповідаємо.
Сергій пильно обвів очима кожного і уточнив:
– С винцом в груди?..
Потім я не раз чув цей дотеп з посиланням, ніби його вперше виголосив хтось колись зовсім в ін­шому місці. Але смію твердити, що ця фраза вперше прозвучала і пішла гуляти Києвом та околицями саме з уст Сергія Гера­симчука. Взагалі, жарти, народжені в перчанських кулуарах, дуже швидко розходилися по всіх усюдах, а один здогадливий наш колега спроворив зліпити з них цілий роман. Ледь почувши якесь вдале слівце з уст когось із колег, він негайно виймав записника й казав:
– Це харашо...
І дивишся – вже те «харашо» любенько пристроїлося в якомусь із його опусів... Дмитро Молякевич одного разу йому відпарирував:
– «Харашо» то «харашо», але це я сказав, і я це у себе використаю!..
Якось, їдучи разом із Сергієм на новосілля до одного з наших співробіт­ників, я краєм вуха почув один із його чергових дотепів і запитав:
– Вы снова что-то там каламбуркнули? (Ми таки частенько жартома переходили на «общепонятную речь», безбожно калічачи її в дусі Свирида Голохвастова з комедії М. Старицького «За двома зайцями»).
На що він, зітхнувши, відповів:
– Я от этих каламбуров скоро синхрофазотронусь...
З новосілля ми поверталися пізно, їхати йому треба було аж на лівий берег, а я саме тоді жив у гуртожитку й лишився на вихідні у кімнаті сам. Отож Сергій охоче прийняв мою пропозицію заночувати у мене. Вранці, прокинувшись, він сів на ліжку і, прислухавшись до рипіння пружин, запитав:
– Пост скриптум-с?..
Це були його перші слова після пробудження.

Дозвольте потиснути вашу руку…

Коли траплялося повертатися з відрядження «вхолосту», без матеріалу для фейлетону – факти не підтверджувалися, – Маківчук співчутливо запитував:
– Що, знову яловий?..
– Та оце ж, бачите, час на перевірку вбив, а писати нема про що...
– Ну, що ж, ми не пугала, – резюмував у таких випадках Ф. Ю. – Краще промовчати, ніж незаслужено образити людину.
Але якщо довго, буває, засидишся в Києві, головний редактор «Перця», заходячи до кімнати фейлетоністів, з сарказмом запитував:
– Бойко! Дозвольте поцікавитися: що ви робите, або, як запитує «Літературна Україна», – над чим ви зараз працюєте?..
Починаєш щось там пояснювати:
– Та от, над тим-то і тим-то…
– Коли ви останній час були у відрядженні? – з притиском запитував Ф. Ю. – Де ваш фейлетон?..
– Дописую, Федоре Юрійовичу.
– Та-ак… А що робить у цій редакції Бондаренко?
– Якраз сьогодні здав матеріал Сочивцеві.
– Ну-ну, почитаємо…
Незрідка, побачивши, що фейлетон написаний поспіхом, нецікаво, аби відбути чергу, безжально повертав його авторові. Але коли матеріал йому сподобався, міг зайти у відділ і сказати:
– Дозвольте вам потиснути руку.
– За що?
– За хороший фейлетон! «Якби курка биком була»!
Після такої похвали тиждень, було, почуваєшся іменинником.

На риболовлю запізнюємося…

Рано-вранці Ф. Ю. Маківчук разом зі своїм дру­гом, генералом міліції у відставці Савчуком і ще, мабуть, із кимось (мене в тій компанії не було) поїхали вудити рибу. Дорогою собі розмовляли. А розмова, як завжди, цікава: стільки прожито, побачено, стільки спільних знайомих, різнома­нітних подій, ситуацій… Редакцій­ний водій на прізвище Штуль крутить «бублика» й краєм вуха прислухається до тієї балачки. І – тисне на всю «желєз­ку»... Наближається пост ДАІ, а «Волга» не знижує швидкості... Біжить патрульний, махає жезлом – стій! І тут Маківчук, який сидів на передньому сидінні, недовго думаючи, хапає аркуш якогось цупкого паперу, що лежав зверху на «бардачку», і тулить його до переднього скла, просто під носа даішникові. Той отетеріло глипнув, підскочив, ви­струнчився і взяв під козирок. Штуль знову натис на «желєз­ку» – тільки й бачили... А спантеличений генерал із заднього сидіння запитує:
– Що ти йому показав?
– Нічого… На риболовлю спізнюємось, – посміюючись, пробурчав Ф. Ю.
А тим документом, що так перелякав даішника, була напередодні вручена «Перцю» похвальна грамота Держ­компреси* за вдале художнє оформлення видання. Звичайно, жодних виняткових прав порушувати правила дорожнього руху та грамота не давала. Проте на її обкладинці красувався здоровенний кольоровий, роззолочений герб Української РСР, що й справило приголомшливе враження на стража порядку...

Чия рушниця?

У молодші свої літа, поки ноги ще не підводили, Ма­ківчук захоплювався полюванням. Їздили вони на полювання і з Остапом Вишнею, і з Максимом Рильським, і... Можна не сумніватися, що це були захоплюючі поїздки. І хоч мисливських трофеїв ніхто з них зазвичай не привозив, але ж скільки, мабуть, цікавих розмов було на тих полюваннях! Скільки парадоксальних і смішних випадків! Шкода, що ніхто тих історій не записував – неоціненний вийшов би збірник!
Про один такий випадок, свідком якого, я, правда, сам не був, хочу розповісти. Переповідаю так, як почув з уст – хай також не очевидців, але, як то кажуть, із цілком достовірних джерел.
Виїхали вони якось компанією на зимові лови, а зима сніжна, по обидва боки розчищеного грейдерами шляху – величезні замети… У кабіні «уазика» точиться мирна розмова. А рушниці лежать позаду. Раптом на одній вибоїні «уазик» підскакує, й одна рушниця стріляє.
Всі оніміли.
– Який це дурень заряджену рушницю з собою возить?! – першим оговтався Маківчук і з серцем викинув на ходу ту рушницю, в якої ще димів ствол.
Якийсь час їхали мовчки. Потім хтось тихенько запропонував:
– Братці, а давайте глянемо, чию це рушницю ми викинули.
Зупинилися. Глядь – немає Маківчукової…
– Вертаймося!
Повернулися, до-овго шукали в заметах – так і не знайшли…
Я ще тоді не працював у «Перці», отож за до­стовірність цієї історії не ручаюсь. В усякому разі, сам Маківчук у розмовах ніколи про неї не згадував.

Ти б у мене не вивернувся...

Якось Маківчука включили до складу делегації ООН з питань культури, – а може, вона називалася якось по-іншому, не буду брехати. З цієї нагоди на Дарницькому шовковому комбі­наті головному редакторові «Перця» було виготовлено дві розкшні кремові вишиванки. Від’їжджаючи вечірнім поїздом до Москви (а саме там формувалася делегація для відльоту за океан), Маківчук одягнув одну з них. На вокзалі, куди прийшли проводжати його перчани, розповідав:
– Дають мені заповнити анкету з довжелезним списком запитань. Одне з них таке: «Употребляет ли спиртные напитки?». Думаю – що написати? Напишу: «Употребляю», – не пустять, сволочі. Напишу: «Не употребляю» – не повірять і теж, гади, не пустять... Так я написав: «Пью, но с отвращением».
– А пам’ятаєш, Федю, – раптом згадав минуле його колега ще по молодіжній пресі довоєнних часів, в.о. відповідального секретаря «Перця» Олесь Громов, – я тобі вже якось розказував – як петлюрівці мене розстрілювали? Я тоді був ЧОНівцем*, – пояснив він, звертаючись уже до перчан, – так от вони мене спіймали, руки вірьовкою скрутили та й ведуть до яру. А ти ж знаєш, Федю, я тоді був молодий, здоровий... Іду й потихеньку перетираю оте мотуззя. А тоді тільки р-раз! – і Громов показав, як, раптово випроставши обидві руки, він водночас зацідив обом конвоїрам по мармизах. Та оскільки, замість пики одного з петлюрівців, цього разу на дорозі його кулака трапився бокал із червоним сухим вином, якого тримав Маківчук у руці, він довбонув по бокалу...
Ефект був приголомшливий. Вино геть залило но­вісіньку Маківчукову вишиванку. Шеф побілів, але стримався і не сказав нічого. Вже через два місяці, повернувшись із-за кордону, розказував:
– Жодна хімчистка ні в Америці, ні в Канаді не взялася вивести. Що то наш «Оксамит України»!
Минуло скількись там часу. Якось у редакції «Перця» відзначали Новий рік. І от, у розпал застілля, Громов знову згадав ту давню історію. І, дещо модернізуючи її для новачків, почав оповідати:
– А пам’ятаєш, Федю, як я тобі сорочку вином залив?.. Ха-ха! Ці вже цього не знають, – продовжив він, кивнувши головою на молоше покоління перчан, – а діло було так. Від’їжджає Федір Юрійович до Америки, проводжаємо ми його на московський поїзд. Замовили у привокзальному буфеті червоного сухого вина. А мені чогось згадалося, як мене петлюрівці вели розстрілювати. А я тоді був молодий, здоровий... Іду й перетираю руками той мотузок. А тоді я-ак...
І Громов удруге показав, як розправився він із тими недотелепкуватими петлюрівцями... І знову на шляху його, хай не такого потужного, але ще замашного кулака опинився келих із червоним вином. Зайве говорити, що шеф, який сидів поряд, саме був у новесенькій вишиванці...
У гробовій тиші, яка запала за столом, нарешті почувся хрипкуватий від стримуваного гніву голос шефа:
– Ну... щастя твоє, що не я тебе розстрілював... Я б тобі руки – дротом! дротом! – скрутив би! Ти б у мене не вивернувся!!!

Годованець

У серії «Бібліотека «Перця» щороку виходило по 10-12 книжечок невеликого формату – так званих «метеликів», які мали шалений успіх у читачів: стотисячні тиражі розкуповувалися в кіосках за лічені дні. Певна річ, кожен гуморист мріяв видатися у перчанській бібліотечці. Не становив винятку і відомий український байкар, багаторічний в’язень сталін­ських таборів Микита Павлович Годованець. Якось він приїхав зі свого Кам’янця-По­дільського з проханням вставити до видавничого плану на наступний рік і його збірочку.
Питання розглядалося на засіданні редколегії, де був присутній і сам Годованець. Звичайно ж, його кандидатура не викликала жодних заперечень. Але тодішній заступник головного редактора Павло Глазовий швиденько написав і пустив по колу коротеньку записочку, яку члени редколегії по черзі прочитували і, весело гмикаючи, передавали один одному. Аж доки не дійшла вона до Маківчука. Шеф узяв папірця до рук і прочитав уголос:

Багато знала байкарів Європа,
Та всі вони – годованці Езопа.

Микита Павлович спочатку розсердився, проте врешті змушений був визнати, що нічого образливого в тих рядках немає: справді, хто з байкарів, у тім числі й він, не брав напрокат сюжети великого грека?..
А взагалі в перчанському колі не було прийнято за­хвалювати один одного. І коли збирались, бувало, у святкові дні за дружньою чаркою, то, перефразовуючи слова з відомої пісні, говорили: «За столом ніхто у нас не Вишня...»

Плітки і легенди

Федір Маківчук був дуже колоритною людиною. Часто-густо в розмові міг ввернути таке гостре слівце, що його, сміючись, довго повторювали знайомі і незна­йомі. Згадуваний уже випадок про його похід до «великої хати», куди він ніс на побиття відоме місце, пам’ятає чи не кожен україн­ський письменник старшого покоління, й багато хто з них, звісно ж, сам при цьому був і особисто все те бачив і чув. І таких уже набралося кілька десятків... (Либонь, за тим самим принципом з кожним роком збільшувалася кількість учасників першого ленінського суботника на Красній площі: чим далі відстояла та подія у часі, тим більше виявлялося носіїв тієї знаменитої колоди, що її разом з ними ніс на своєму плечі Ілліч...).
Ф. Ю. вмів нагородити людину влучним, хоча й не­образливим прізвиськом, яке назавжди «прилипало» до неї. Так, відомого поета-сатирика Степана Олій­ника, який був депутатом Верховної Ради СРСР, шеф називав «тато-депутато»: «О, зараз тато-депутато прибудуть…», – казав, кладучи на важіль телефонну трубку. Головного художника «Перця» Валерія Зелінського, який вирізнявся деяким снобізмом, Маківчук охрестив «аристо­кратом з Вапнярки» (Зелінський справді був родом із цього містечка). Я був «вусатим»: «Гм, а де це вусатий? Це вже на рибу із Бондом рвонули...».
«Бондом» у редакції називали Володимира Бондаренка, який прийшов у «Перець» із Кірово­градської обласної газети. Ф. Ю., сам завзятий рибалка, досить рев­­ниво сприймав наші з Бондаренком «самостійні» (тобто без його участі) поїздки на риболовлю, тож найчастіше ми їздили на ставки разом із ним. А щоб інколи позайматися цим приємним заняттям, бува, й серед робочого тижня, Маківчук своїм наказом установив для всіх творчих працівників редакції так звані «бібліотечні дні». Кожен мав право обирати собі на власний розсуд будь-який день тижня, коли він міг не з’являтися до редакції, а працювати вдома, в бібліотеці абощо. За дивним збігом обставин, наші з Ф. Ю. й Бондаренком «бібліотечні дні» припадали на один день: усі троє «ходили до книгозбірні» по середах. «Хо­дили», що там гріха таїти, часом і редакційною машиною. По ви­хідних же їздили Бондаренковим «жигулем»: автоінспекція почала перевіряти у такі дні машини зі службовими номерами. Ця боротьба зі зловживаннями велася з подачі все тієї ж недремної «великої хати». До «генеральських», тобто номенклатурних машин, певна річ, не присікувалися. З цього приводу у Ф. Ю., кажуть, була розмова з одним пар­тійним чином.
Викликає якось його той чин у ЦК і каже:
– Федоре Юрійовичу, при всій повазі до вас хочу по-дружньому зауважити: ну, не їздіть ви на рибу редакційною машиною! Ну що вам, ні з ким поїхати? Бо ви ж самі в своєму журналі з цим явищем боретесь, а нам допо­відають, що й ви... Несолідно виходить!
– Та я й сам про це думав, – засмутився Ф. Ю. – Але ж якось в суботу виходжу зранку на балкон із чашкою кави і сигаретою, – а ви повз мій будинок тільки ш-шух чорною «Волгою» на полювання! А я що за вами – рачки полізу?..
Якщо це й легенда, то вона цілком відповідає характерові Ф. Ю. Маківчука.
До речі, про саме слово «легенда». Коли, рятуючи від гучного скандалу одну амбітну посередність, яка наламала дров у видавництві «Радянський письменник», дружки (клерки з ЦК) «перекинули» її на інший ке­рівний пост, а саме у «Перець», безцеремонно ви­пхавши при цьому на пенсію Ф. Ю., в редакції відразу створилася тяжка, задушлива атмосфера взаємо­підозр, навуходоносорства, анонімщини. У приймальні головного редактора почали з’являтися якісь дивні, далекі від гумору і взагалі журналістики кадри, натомість професійним працівникам створювалися нестерпні умови для праці. (Про всі ці події я згадував у «Журавлиній порі», отож повторюватись не буду). Так от, цей каліфчик на годину саме в розпал боротьби з очолюваним ним колективом якось кинув докір редакторові відділу листів Володимирові Бондаренку:
– Ми вже дожилися до того, що про «Перець» ходять легенди!
– Неточно висловлюєшся, – зауважив йому Бондаренко. – Про «Перець» легенди ходили при Ма­ківчукові. А сьогодні про нас ходять плітки.

Чим Бог послав...

Як уже було мовлено, я прийшов у «Перець» восени 1969 року, а подія, про яку нижче хочу розпо­вісти, сталася двома роками раніше.
Відзначалося 40-річчя «Перця». Цю дату святкували з розмахом: ЦК не поскупилося виділити кошти на запросини численних гостей, у тім числі з Москви, Ленінграда, з інших союзних республік, а також із, як це тоді називалося, братніх країн соціа­лізму: Німеччини, Польщі, Чехословаччини, Угорщини, Болгарії, Румунії...
Урочиста частина відбувалася в актовому залі комбінату друку «Радянська Україна», після чого, як водиться, дорогих гостей посадили в автобуси і повезли на обід до видавничого профілакторію, розташованого у мальовничому святошинському лісі. Коли всі розсілися у великій залі круг святкового столу, головний редактор «Перця» підвівся зі свого стільця і промовив:
– Ну, що ж, дорогі гості, дозвольте подякувати вам за те, що ви вшанували своєю присутністю наш журнал. Спасибі вам за поздоровлення та добрі побажання на нашу адресу. А тепер прошу всіх налити чарки, випити і закусити. Вибачайте, але ми люди небагаті, до державної кишені заглядати не маємо звички, отож пригощайтеся, чим Бог послав.
Бог послав гостям «Горілку з перцем», а на закуску перед кожним із них на маніпуньких блюдечках сиротливо лежало по маленькій перчині...
Закінчивши свій короткий спіч, Маківчук перехилив чарку, сів і з незворушним виглядом заходився жувати перець.
Гості спантеличено пороззявляли роти. Хтось кривлячись пригубив із чарки, хтось понюхаав гірку перчину, не наважуючись узяти її до рота... Усі були начувані про українську гостинністть та до того ж знали, що «Перець» на той час виходив уже півторамільйонним тиражем і прибутки в партійну касу давав чималенькі. І раптом – такий прийом...
Проте загальне замішання тривало лише хвилину. Наступної миті навстіж розчинилися троє двійчастих дверей у залі, й дівчата-офіціантки у вишиванках із чарівними усмішками почали один за одним вкочувати візки з різноманітними холодними та гарячими закусками і напоями на будь-який смак... «Перець» умів приймати гостей!

Сльози у чарці

А на святкуванні 50-річного ювілею журналу – то вже було при мені – трапився ось який випадок. Стіл було накрито у ресторані щойно збудованого готелю «Київ». Після якоїсь там чарки слово взяв головний художник московського журналу «Крокодил» Андрій Крилов.
– Дорогие друзья! – почав він. – Я хочу выпить эту чарку – если вы думаете, что в ней горилка, то вы глубоко ошибаетесь: в ней – слёзы, товарищи. Наши слёзы по этому прекрасному городу, по этим милым радушным хозяевам, которых мы завтра должны покинуть. И я хочу выпить эти слёзы...
Тут Андрій зробив невеличку ефектну паузу, яка його й погубила. З протилежного кінця столу редактор відділу листів «Перця» Володимир Бондаренко негучно, але досить виразно уточнив:
– Крокодиловы слёзы!
Головний редактор «Крокодила» Євгеній Дубровін під загальний сміх потягнув Крилова за піджак:
– Са-адись, опозорил...

«Не розмахуйте руками на пасіці...»

У 80-ті роки «Перець» сягнув рекордної, майже 3,5-мільйонної позначки разового тиражу. І це все при тому, що інші, заідеологізовані, видання читачам просто нав’язували, примушуючи передплачувати їх кожного партійця, кожного комсомольця, передового робіт­ника і так далі, а на «Перець», навпаки, встановлювали жорсткі ліміти. Здавалось би, навіщо? Адже чим більший тираж, тим більший прибуток матиме ЦК (сама ж редакція задовольнялася лише тим, що їй виділяли з бюджету. Колись Ф. Ю. в тісному колі перчан напівжартома сказав: «Якби нам залишали хоч один відсоток з наших доходів, то ми з вами всі були б мільйонерами». І, обвівши скептичним поглядом співробітників, по хвильці додав: – Ну, за вас не знаю, а я точно був би!»). Так от: який, здавалось би, сенс був тому ж таки ЦК встановлювати ліміти на таке популярне видання? А ось який: щоб ото менше народ скалив зуби, читаючи та роз­глядаючи «безідейні» фейлетони, гуморески й малюнки, в яких висміювалися огріхи й проріхи нашого найкращого у світі життя. Скільки скарг ми отри­мували на те, що у поштових відділеннях людям відмовляли у перед­платі «Перця»! (До речі, після нашого втручання всі ті скарги, як правило, задовольнялися).
Співробітники журналу «Крокодил», який виходив у Москві й мав – на весь Союз! – п’ятимільйонний тираж, самі визнавали, що «Перець» гостріший і дотепніший за їхнє видання.
– Выступаем мы как-то на Дальнем Востоке в одном из домов культуры, – пригадував тодішній головний редактор «Крокодила» Євгеній Дубровін. – Юморески читаем, смешные фразы, пародии – всё хорошо, народ принимает, смеется, хлопает... Но потом поднимается один зритель и говорит:
– Знаете что, ребята? Слов нет, «Крокодил» – хороший журнал. Но что я вам хочу сказать, положа руку на сердце: вот «Перец» – это «Крокодил»!  
А популярні ми були, як про це вже я писав раніше, не тому, що тільки «хохмили» і скалили зуби, а передовсім тому, що бага­тьом сучим синам «давали перцю», заливали сала за шкуру, зате чесним людям допомагали своїми гострими виступами, стаючи на їх захист. Якось на нараді гумористів і сатириків європейської частини СРСР 1969 року, – саме в період нового «похолодання» після хрущовської «відлиги» – хтось із московських літераторів нав’язав колегам дуже «актуальну» дискусію про те, яка сатира сьогодні потрібна – конкретна, себто адресна, чи безадресна, узагальнена? І з цілком розумним ви­глядом намагався довести, що адресний фейлетон, мовляв, уже застарів, він не потрібен читачеві. На що Ма­ківчук відпарирував: «А я вважаю, що безадресна сатира – це здобна булочка, яку можна вживати на закуску. Але нею не наїсишся. А фейлетон, який б’є по конкретних носіях зла, – це чорний хліб сатири. Отже, треба, щоб поряд із здобними булочками на столі обов’язково був чорний хліб». Ф. Ю. пильно стежив за тим, щоб у кожному номері журналу стояло як мінімум два, а то й три повнометражні фейлетони й не менше десятка їдких інформа­ційних дрібничок під рубриками «Друже Перче!», «Телеграфне агентство «Перця», «Чи знаєте ви...», «Дошка за­служених бракоробів» тощо. А т­а­кож – добірки: «Дали перцю!», «”Перцеві” відповідають», де читачів повідомляли про реакцію на нашу критику. Реакція, як правило, була радикальна. Чиновники навіть найвищих рангів боялися «Перця», як вогню. Якось на одній нараді в ЦК один із міністрів поскаржився: наша преса, мовляв, любить вишукувати всякі негативи і роз­дмухувати недоліки, а от досягнень помічати не хоче. На що перший секретар ЦК Петро Юхимович Шелест кинув реп­ліку: «Шановний товаришу міністре, а ви не дуже нападайте на нашу пресу. Он сидить головний редактор «Перця» Федір Юрійович Маківчук, то я б вам не радив розмахувати руками на пасіці!».
Добрі люди, рядові трудівники, були нам дуже вдячні саме за конкретну, адресну критику, яка захищала їхні інтереси, тяглися до «Перця» як до найбільш демократичної та авторитетної інстанції, де можна було знайти прихисток несправедливо ображеному, обікраденому, обійденому та одуреному «рідною» владою, знайти управу на начальника-самодура, нехлюя-головотяпа, суддю-хабарника... «Ми вже скрізь були, – частенько говорили й писали нам наші відвідувачі й дописувачі, – і в міністерстві, і в ЦК, і у Верховному суді, і у Верховній Раді... Ото вже як ви не поможете, то далі й нікуди йти».
І ми втручалися. І допомагали.
Як сьогодні не вистачає такого видання!

* * *

Хай дарує мені читач, але в цих коротких нотатках мені вдалося засвітити лише кілька моментів з історії того воістину унікального явища, яким був «Перець» минулих літ. Маю на оці – упродовж тих 40 років, коли біля керма сатиричного журналу стояла така непересічна особистість, як Федір Маківчук. Ця історія потребує такого ж уважного, талановитого і безстороннього осмислення й висвітлення, як і та праця, що її проводив редакційний колектив на чолі з цим головним редактором. Був би безмежно вдячний тому, хто візьметься здійснити цю непросту роботу.

Травень 2007 – липень 2009

[ Як стояли ми на Майдані... ] [ А життя – ніби вітер... ] [ Мінімізми ] [ Братам по перу – й пелюшки поперу! ]
[ Заповідь довгожителя (З минулих видань) ] [ Шляхи-дороги ] [ Миттєвості ]
[ «Не розмахуйте руками на пасіці!..» («Перець» і перчани)  ] [ Всячинки. Сказонізми ]