Василь ШУКАЙЛО
ТИ МОЯ НЕПОГАСНАЯ ЗОРЕ...
ЯК СТОЯЛИ МИ НА МАЙДАНІ...
ТВОРЧІСТЬ
Яка рясна буває слів полова,
яким струнким – порожній колосок!
Поезія – то на Голгофу крок
тобою в муках зродженого слова.
Ти сам несеш туди тяжкий свій хрест:
повсюди – люди, а довкруж – нікого,
і на мільйони несходимих верст
один, як перст, штурмуєш Еверест
і – падаєш на підступах до нього.
13.05.03
ДУБИ
На Хортиці, в тім запорозькім граді,
де нині ходять мирні голуби
й горобчики стрибають, крихтам раді,
стоять дуби козацької доби.
Стоять, мов хмари, мов сама епоха,
мов сили нашої ще не розкритий код.
А ту епоху спилюють потроху –
і походжа народ поміж колод.
І не літають по дніпрових плесах
орли могутні: всуціль – голуби!
А поміж ними гуркають у «мерсах»
нові дуби сучасної доби…
Вересень 2004
Змієборці
Над Дніпром – великою рікою,
що не зна ні спину, ні спокою,
між лісів дрімучих в оне врем’я
мешкало могутнє горде плем’я.
Ковалі були і кожум’яки,
мед пили, не нюхали табаки,
рід вели не від Аскольда й Діра
і ходили голіруч на звіра.
А коли на славний город Кия
тінь лягала від гидкого змія,
що страшну данину брав щороку, –
мало з ним князівство все мороку.
Бив той змій хоробрих княжих воїв,
всюду збитки і безчинства коїв,
полум’ям смердючим дихав гнівно
й вимагав собі в ясир князівну.
Йшли пихаті княжі посіпаки
помочі прохати в Кожум’яки.
Та дарма всі пхинькання ледачі –
лиш на сльози він зважав дитячі.
І вставав, і йшов на тік залізний –
і конав бридкий заброда грізний!
А Кирило повертав до хати –
бити по кувадлу й кожі м’яти.
З тих часів лишились тільки згадки.
Ну, а ми? А що ж то ми, нащадки?
Чи відваги й сили нам замало,
чи заклятих ворогів не стало?
Ні! Природа нас не обділила:
є в нас мужність, і потуга, й сила, –
тим-то ми і любимо, і вмієм
йти щодня на прю
з зеленим змієм!
І в борні проти тої напасти
ми готові голови покласти
і штани, й сорочку, і взувачку,
і останню трудову троячку!
Хай реве жона, голосять діти, –
нам одне робити –
змія бити!
Слова
Страшні слова, коли вони мовчать...
Ліна Костенко
Страшні слова,
коли вони мовчать,
але страшніш,
як надто їх багато,
як з підворіть усіх вони сичать
і в похорон, і в будні, і на свято.
Коли не знаєш, вірить їм чи ні,
як з уст лукавця медом вони ллються...
Слова бувають лиш тоді в ціні,
коли вони, мов крам, не продаються.
Коли ж на них – облудності печать,
вони гасають, ніби потерчата.
Страшні слова, коли вони кричать
там, де годиться просто помовчати.
2006
ЗАКОХАНИЙ УДАВ
Баєчка
Кролицю вгледівши, Удав
себе закоханим удав
і став сичати їй: «Люблю…
Про тебе марю ночі й дні.
Отож у мене, у… меню,
я вибачаюсь, у мені
ти теплий матимеш куток!»
Промовив – і зробив ковток.
*
Удав душею не кривив:
удав кролятинку любив.
Так дехто в наш химерний час
до єдності гукає нас.
2006
НІРВАНА ДЛЯ ІВАНА
Умер Iван, бо час прийшов умерти:
відкалатався, відробив своє.
Тепер уже не треба плуга перти –
залишив по собі усе, як є:
і жінку, що долаяти не встигла,
і чарку, що учора недопив,
й козу, що знов у шкоду он забігла, –
вже ж хуру хмизу, ма’ть, на ній побив,
а не відучиш стерво те несите!..
Й Петра, друзяку з парубоцьких літ:
сьогодні ж мали ятері трусити,
так oт тобі: путівка на той світ…
Вже й батюшка з кадилом, як годиться,
виводить: «…со святими упокой»,
вже й Стеха (ех, колись і молодиця
була!) голосить жалісно: «Ойой,
на кого ж ти усіх нас покидаєш?!»
Дядьки поклали віко на труну...
Еге ж, Iване, врешті спокій маєш:
там стільки часу вільного, що ну!
Нікуди бігти вже не треба зрана,
і бригадир матюччя не нагне…
Лежи й блаженствуй, що й казать – нірвана!
I – шмат землі свій маєш, головне.
Не тре’ щоліта надривати пупа,
щоб на картоплі витруїть жука,
латати діри в крівлі, бо ж халупа,
як дощ не йде, тоді й не протіка,
а на нову попробуй же стягтися…
Де грошей взять? Заколеш кабана –
так їдуть дітки: Стах, Петро, Орися, –
і всім же треба, і усім же – на…
Бо в гoроді – які там заробітки:
все загребли «конкретні пацани»!
I от, скажи ж ти, вилупились звідки?
Страшніш війни, нахабніш сарани…
Нема на них, як на жуків, отрути,
тож помирати доведеться – нам…
То краще вже не бачити й не чути,
як роздають Вкраїну «пацанам».
Воно-то, може, скоро їм урветься, –
недарма ж на Майдані люд стояв...
Та вже того діждати не прийдеться:
занадто розплодилось тих прояв.
Отож лежи й не диш собі, Iване:
відмучився, вважай, за десятьох.
А тут тобі – їй-бо, таки нірвана,
чи – як там, пак, індійський каже бог?..
Одне лиш кепсько, що занадто мулько,
та й чарки, бач, ніхто не піднесе.
Воно б не зайве випити грамульку,
бо як задубнеш зовсім, то вже все...
Та чарки вже не так щоб аж кортіло,
а от же жінка, бісова душа,
з Грицьком, сусідом, може… Це ж не діло!
Раніше – то давала відкоша,
ну, а тепер же – лихо його знає,
бо то ж таки відомий баламут…
То що ж: хай мила з бахуром гуляє,
а ти лежи колодою отут?!.
I зло потроху розбирає Йвана,
бо щось воно не сходиться, авжеж…
На дідька лисого йому така нірвана,
як рідної жони не встережеш?!
Та й те: жона – нехай собі як хоче, –
т а м, може, також райські діви є...
А от як знов мурло до влади скочить,
щоб повернути знову на своє?..
Та ще й Iванів порахує голос,
немовби він, Iван, – за бандюків…
I як іще земля не розкололась,
що терпить тих духовних мертвяків?!
Тож як спокійно влежати Iвану,
«вкушаючи» оті блаженні сни?..
Гукнув Iван:
– Не хочу у нірвану!
Гех, дзуськи, рано!.. –
й вискочив з труни.
Грудень 2004
ЯЙЦЕ – ЗБРОЯ НАРОДУ
(З уроків Помаранчевої революції)*
Українці! Звитяжці! Герої!
Чи відома вам істина ця:
щоб добутися правди – не треба зброї,
досить
курячого яйця!
Хай тремтять бандюки-супостати
за усі свої тяжкі провини:
в нас кожна курка
готова стати
Героїнею України!
Грудень 2004
Написано на честь конфузу одного кандидата у президенти, який, прибувши на виступ в Івано-Франківськ, зомлів від влучно кинутого в нього курячого яйця, прийнявши його за бомбу терориста.
ПАМ’ЯТКА ВИБОРЦЯМ
Превельмишановні панове виборці,
за власну майбуть – саме ви борці!
Отож, як ідеш на вибори,
то вже хоч що-небудь та вибори:
два кіла гречки,
коня без вуздечки,
кота в мішку,
рильце в пушку,
дулю в кишені,
синицю в жмені...
А вам подавай журавля?
Тру-ля-ля!
Ловіть його в небі чужому,
бо не хоче вертати додому,
поки ми тут, немов овечки,
замість вольної волі,
замість світлої долі
вибираємо
два кіла гречки!
2006
ПАТРІОТ
Кумедія та й годі
Вступ
Якби ж то знати, як її почать –
оцю кумедію а чи то, пак, поему...
Любити Україну нині вчать
всіх зокрема і кожного окремо.
Тепер за це – ні тюрем, ні заслань, –
люби та ще й давай любити іншим:
чим більш до крісел рвешся і до звань,
тим бути маєш патріотом більшим.
Тож їх до біса нині й розвелось:
під кущик плюнеш – вцілиш в патріота.
– Чого лежиш?
– Та пікетую ось
Верховну Раду…
От, їй-бо’, охота
іще раз плюнуть, – та куди ж, та як:
совкові звички, затиск прав людини!..
Якщо ти зневажаєш гультіпак –
так, значить, ти не любиш Україну!
Аякже: всі – вкраїнці, всі – свої,
і всяк за неї надриває пельку…
Послухаєш – ну, курські солов’ї!
(А Курщина – то теж була земелька,
між іншим, наша, ще аж за князів,
та «старший брат» її у нас відтяпав.
Гай-гай, братове, скільки ж то разів
чужинець нашу неньку рвав і лапав!)
І ось ми незалежність здобули:
усе – своє, хапай – не промахнися,
гляди лиш, інші щоб не обійшли...
Гріха боїшся? Богу помолися,
на храм мільйончик-другий відстібни
та гривню кинь бомжу – і ти прощeний,
ще й в святці занесуть!.. І знов тягни,
бо, може, твій обов’язок священний –
собою Україну об’єднать,
як ті князі, що все за Русь боролись
та гризлися, кому в ній панувать,
аж поки на Батия напоролись
та вже ж йому гуртом і продались…
Що згадувать! То все було колись.
Тепер не те. Тепер нема Батия,
а глянеш навкруги – все та ж помия:
усяк гребе, ’дин одного гризе,
щоб вискочить із ями й бути зверху,
а хто слабак – до шинку хай повзе
чи Господу молитися у церкву
хоч рачки лізе чи й біжить бігом:
вже ж тих церков наставили кругом –
лишень встигай Всевишнього хвалити!
(Колись його хапались ми валити,
ну, а сьогодні – возносімо знов,
сповідуймо і віру, і любов,
бо треба вчитись нові ролі грати
й брат брата по закону обдирати).
Під той шумок про вірність Україні,
про те, як палко слід її любить,
хіба ж такий портфельчик можна нині,
а то, гляди, ще й булаву вхопить!..
А ти ж колись був тертий комсомолець, –
так чом же і тобі не ризикнуть,
щоб так – від Києва аж до самих околиць
усе – твоє, й хай пельки всі заткнуть!
А ти собі правуєш хорошенько,
як в Білорусі бацька Лукашенко.
Ти ж, у натурі, любиш свій народ?!
Ну, хай не весь, хай цяпочку маленьку:
дружини власної ти щирий патріот,
та маєш і коханку чепурненьку
(одне одному, бач, не заважа:
нам жодна гарна краля не чужа!
Жона – для дому, любка – для утіхи,
хоч і грошви тра’ на обох до лиха...).
А ще ж росте нащадок-лоботряс
і викида щораз та-акі фортелі!..
Недавно татка викликали в клас:
синок сліди чобіт лишив на стелі…
Та байдуже, якби то лиш своїх,
а то ж – і вчительки, що мову викладає!
(Зняв чобітки і начудити встиг…)
То як воно усе це виглядає?!
Звичайно, батька гордість розпира:
сам був таким! Але ж і діставалось...
Тепер не те. Подумати пора,
як забезпечити собі пристойну старість,
коханку заміж видати… Отож –
квартирку їй, новенький «міцубісі»…
Воно ж як глянеш, щo у тих вельмож, –
то й думаєш собі: а ми що, лисі?
То хай же буде й в нас, як у людей:
і фірмочка, і фермочка, й заводик,
під коньячок з кав’яром бутербродик,
мандат в кишені, Оксфорд для дітей, –
усе, коротше кажучи, о’кей.
А от, скажи ж ти, все одно не спиться:
Вкраїна сниться, незалежність сниться –
щоб так от – ні від кого і ніде!
Аби щодня, віднині аж до скону,
усі горлали: «Батько нас веде!»,
а там, бач, відповідно до закону,
нехай синочок возсіда на трон...
Що-що? Закон? Та приймем і закон!!!
Авжеж, чого не зробиш для людей?..
Порадитись оце б з Іскаріотом:
то був до біса мудрий іудей –
і, певна річ, також був патріотом!
Однак і мудрий дасть, буває, маху:
пощо так дешево Спасителя заклав?
А вже ж як розшолопав, бідолаха,
то з горя й голову в петлю заклав...
Ні, вже як продавать – так продавати!
Аніж на себе руки накладати,
ти спершу до товару прицінись,
а як не вмієш – то вже й не берись.
1.
…Десь отако, а мо’, й не зовсім так,
куняючи в парламентськім палаці,
роздумував Микита Неборак
під час тії виснажливої праці –
куняти, часом горло надривать,
як наступа на «наших» кодло враже,
за себе й інших кнопки натискать,
як бос (чи лідер партії) накаже.
Створити б, звісно, партію свою,
як-небудь покрутіш її назвати, –
аби лишень потрафити «в струю»,
аби «капусти» кинули магнати.
Ну, а програма – то вже для діток:
найперше так – до пенсії надбавки,
ну й той... до Конституції поправки –
щоб кожен бомжик врешті мав куток,
щоб зарплатня – не менша, як у Штатах,
а ціни – як колись в еСеСеСеР...
Нехай податки виростуть в багатих,
і щоб ніхто із голоду не вмер...
Коротше, так, щоб вичавить сльозу,
щоб кожен бачив: ти – з народом разом,
й неси при цьому хоч яку бузу,
аби лишень з надривчиком, з екстазом –
та й знов пропхаєшся до депутатських лав,
і не питатимуть, кого ти там заклав.
(Микита в цьому досвід мав добрячий –
як в дружбу влізти, у пригоді стать,
а потім все ураз переінакшить
й колишнім друзям дулю показать.
І хвостиком вильне, і дулю тицьне,
і, мов лошак, бува, ногою хвицьне...
Між партій він, неначе хорт, ганяв –
за дві каденції п’ять фракцій поміняв.
Його боялися, плювались, зневажали,
а втім – усюди за свого вважали).
...Отож статут, програма – то пусте:
Вкраїна, воля, що там ще – добробут?
На мову українську нині попит…
Впровадимо й турецьку, як дасте
нам трохи драхм, чи шекелів, чи євро, –
тоді служить вам буде всяке стерво,
а вам же треба стерво непросте?..
2.
– Агов, агов, прокинься, Небораче! –
над вухом раптом голос пролунав.
– Що-що? Нещасна Україна плаче? –
схопивсь Микита. – Бач, я так і знав.
Казав: більш Литвина не обирайте,
а оберіть хоча б уже й мене.
Тепер усіх нас лихо не мине,
нас чорні дні чекають, так і знайте!
– Егей, Микито, очі продери –
ти все проспав! – партбос його термосить, –
вже прибиральниця звільнити залу просить,
а ти все дрихнеш, кат його бери!
– Ні, я не сплю! – образився Микита, –
я думаю – чого воно отак:
Вкраїнонька голодна й сумовита,
а в декого життя – мов з медом мак?
Чом за кордон тікають діви юні?..
– Та схаменися, ти ж не на трибуні!
– О господи… – сконфузивсь Неборак.
(Далі не буде: і так все ясно)
ІСТОРІЯ ЛЮДСТВА
(Не зовсім божественна версія)
Кажуть, Бог зліпив Адама із сирої глини прямо,
кажуть, всякого він хламу у нутро йому нагріб.
А створивши ту примару, втяв з ребра йому ще й пару,
хряпнув діжечку нектару й задоволено захріп.
Довго спав чи ні, не знаєм – точних даних ми не маєм,
ну, а ті блукали раєм та вмирали від нудьги.
Поки змiя не зустріли, райське яблучко не з’їли
та й давай собі щосили – га-га-га і ги-ги-ги.
Бог прокинувся – о Боже, що за видиво негоже?
Він своє полишив ложе, люто бороду пошкріб:
– Мабуть, вам, ясна холєра, закортіло еСеСеРа?
Добувайте ж відтепера в поті власному свій хліб!..
Чом Господь так розходився – може, сон поганий снився?
Може, ще не прохмелився – ми гарантій не дамо.
Тільки маєм те, що маєм: з тих часів лиш мрієм раєм,
тяжко предків наших лаєм, у ярмі хребти гнемо.
…О часи Адама й Єви! Що ви, хто ви, звідки, де ви?
Лише олені та леви там блукали по хащах.
І була в Адама дама, в неї ж – він один так само,
між первісного бедламу, уявити – просто жах!
Як Святая Книга пише, в них було два сини лише,
брат на брата чортом дише – та й на вила нахромив...
Як там люди розплодились –
вже ж не з мавпами любились?
Втім, на все є Божа милість –
Він питання це закрив.
І, хоч як бувало трудно, стало в світі многолюдно,
тож вказівку Ною судно збудувати Бог віддав.
Ной на тую шкаралупу назганяв тварюччя купу,
залишив свою халупу та й по хвилях погойдав.
А усе останнє гиддя, все Адамове поріддя
Бог всемилостивий миттю потопив, мов кошенят.
Аж підступний змій біблійний,
як побачив жах той дивний,
крикнув: «Боже благодійний,
що ж ти коїш, свят-свят-свят?..»
Ну, та що ж тепер робити – треба далі якось жити.
Щось там Бог ізнов змикитив, попотів і потрудивсь –
і від Сіма та від Хама (чи була ж одна хоч дама?..),
й від Яфета знов так само –
люд по світу розплодивсь.
А Творець усе зітхає, щось там думає-гадає,
бородою все хитає, все бурмоче: «Знов не те…
Бий же вас лиха личина – ось пошлю до вас я сина,
щоб розвідав, де причина, що не так ви живете».
І у діви у Марії він розбурхав дивні мрії,
вдався аж до мімікрії – перекинувсь голубком...
Добре, Йосип нагодився – гріх отой якось прикрився,
і младенець освятився, і пішло усе ладком.
Виріс Божий син ошатний, на добро усяке вдатний,
чудесами многократно дивував усіх роззяв.
А вони ж Його зловили, до хреста Його прибили...
Батько плакав що є сили, а тоді на небо взяв.
І з тих пір до цеї днини у житті немає зміни:
люди ледь не з пуповини переймають всяку гидь,
все впадають у спокусу – та помоляться Ісусу,
гріх відпуститься, і знову на всі боки шерсть летить.
Чи була ж Отцю потреба посилати Сина з неба,
щоб стряслась така ганеба,
щоб той Син так постраждав,
смерть прийнявши із любові
за ті вчення принципові?..
Та, моря проливши крові, світ прекраснішим не став.
Тож було, скажіте, варто затівать подібні жарти?..
Чи Творець усі нам карти відкривати не спішить?
Мо’, сюрприз новий готує, що все людство порятує?
Втім, ім’я Його ми всує більш не будем ворушить.
Бо і так у гріх великий нас увів сюжетець дикий,
де б знайти від того ліки,
щоб – хильнути і заснуть?..
Гей, даруй мені, читачу, – не сміюся я, а плачу,
бо таку вже маю вдачу – хай мене хоч розіпнуть!
Хай мене на тому світі вік товчуть чорти неситі,
хай мені цієї ж миті розпанахають живіт,
хай петля за мною плаче – а мені кортить, одначе,
упівока хоч побачить – а куди ж летить цей світ?!
Тож усі тяжкі принуки не притлумлять серця муки:
крізь біблійні закарлюки хочу Істину збагнуть.
А якщо цього не зможу,
покладусь на милість Божу, –
і, на радість зловорожу, мене кури загребуть!
Фарисеям
І внизу, і угорі –
всюди луплять хабарі,
і що вище, то все більше,
ну, а хто ж – найвище?
Бог?
Ох…
Та невже ж оті церкви,
що споруджуєте ви
на вселенськім попелищі,
і що далі, то все вищі,
аж до неба, аж до хмар, –
вгодний Богові хабар?..
В холод кидає
і в жар...
Пам’яті товариша
Анатолієві Житнику
Далекі далі слалися тобі,
в захмарні висі проростав думками,
живих чуттів палкий, жаркий прибій
здавалося, розтоплював і камінь.
В яснім краю калинових пісень
народжений із ніжності і криці,
ти був увесь, немов погожий день, –
любив красу і ненавидів нице.
Терпіть не міг пустопорожніх фраз,
у велемов’ї не вбачав потреби,
але скільком, бувало, серед нас
ставало враз тепліше коло тебе!
Земні звершити всі не встиг діла –
з орбіти впав зорею золотою…
Твоя душа – робітнею була,
але ніколи не була рабою!
Вітчизни долею завжди і жив, і снив, –
і ми, в журбі схилившися уклінно,
промовимо над ним: таких синів
частіше нам народжуй, Україно!
14 грудня 1996
***
Як стояли ми на Майдані,
а між нами стояли Ви,
мали Ви всі підстави й дані,
щоб творить за Вас молитви.
Бо ж сидіть у багні обридло,
насточортіло в брехнях жить,
коли всяке вухате бидло
на дорозі тобі лежить,
як пахан із нечистим писком
чесним людям ламає карк, –
нам і хитра вертлява лиска
видавалась новою д’Арк.
Ну, а Ви – молодий і дужий,
роду славного добрий син,
працьовитий і небайдужий,
шанувальник честі й краси, –
Ви здавались нам еталоном
заповітних людських надій,
і за першим набатним дзвоном
всі ми радо рвонули в бій.
Ми гадали, що чесна гра там,
ну, а Ви – ніби в дошку й наш –
то нікчему назвали татом,
то бандиту дали карт-бланш.
І, зійшовши по наших плечах
на всевладний отой Олімп,
враз на кучері молодечі
почали приміряти німб.
І, у гордощах весь по вінця,
тяму втративши від хвали,
нас усіх – до «малих українців»,
а себе – до великих звели.
Ні злодюг, ні вбивць не скарали,
не зламали бандам хребти, –
і ті руки, що геть не крали,
не завадили їм гребти.
Син села, що весь вік у праці,
чи не знали Ви, зокрема,
що з хатинок та й до палаців
не веде дорога пряма?
Швидко звикли до фіміамів,
подарунків і козирянь,
і тепер крутить-вертить Вами
кримінальна усяка рвань.
Бо ж із нею пили і їли,
та ще й досі їсте й п’єте, –
десь вони Вас недотруїли,
та їм нині й байдуже те.
«Все і так, – сичать, – віддаси нам, –
ти святого з себе не клей!».
Не вдалося, бач, діоксином,
так у діло пішов єлей.
І – мовчок. І навколо – тиша,
і ніхто не кричить: «Біда!»,
і трутизна та найстрашніша
всеньку душу Вам роз’їда.
Нам було б на все оте чхнути, –
Вам все ’дно вже нас не почуть, –
тільки краплі тії отрути
й наші душі всякчас печуть…
Жовтень 2008
ТРАНЗИТНА ЛЮБОВ
а чужині, в далекому краю
він про вітчизну думає свою.
За нею часто сльози пролива,
а як уже невидержка бува –
тоді купує авіаквитка
і підтюпцем біжить до літака,
щоб походити, бач, по споришу,
послухать спів бандур і вітру шум,
помилуватись на поля, ліси,
напитись благодатної краси, –
та й на літак, у рейс зворотний, знов:
на відстані міцнішає любов.
Вітчизно! Рідна, мила сторона!
Сьогодні ти убога і сумна,
обдерта і одурена украй,
та тільки ти у відчай не впадай,
не розчаровуйсь, не спадай із сил,
знай: десь далеко є у тебе син,
який тебе й на мить не забува
й клопочеться, чи ти іще жива!
Як палко вірить він в твою майбуть,
коли міста і села розцвітуть,
немов травневий той духмяний сад!..
Тоді він і повернеться назад.
А поки що, коханая земля,
тебе твій син любитиме здаля.
***
Рідний краю –
колихання хлібів неозоре,
плескіт хвилі,
шепотіння зелених дібров...
Україно,
ти моя непогасная зоре,
ти єдина
моя незрадлива любов.
Над тобою
буйночубі віки пролітають,
ходять зорі,
солов’їнії грози гримлять.
В моїм серці
чорнобривці твої розквітають,
твої рани
в мені, моя мамо, болять.
Накидaли
дикі орди на тебе вуздечку,
розпинали,
та не зжерли захланні орли.
Ні, недарма
кров козацька текла в Берестечку,
ні, недарма
під Крутами хлопці лягли!
Хай лелечать
в кожній хаті твоїй колискові,
квітнуть ружі
і сини повертаються в дім.
Буду жити
я у кожнім твоїм колоскові,
в кожнім слові
і в подиху кожнім твоїм.
Не зламати
чорним бурям червону калину,
не заглушать
ниви хлібної злі гірчаки.
Будь щаслива,
тополина моя Україно,
сонце волі
хай сяє тобі на віки!
1996
***
Там, де джерельце гомінке тече,
знайомий клен, немов легку долоню,
поклав мені листочок на плече,
і я йому, звичайно, не борoню.
Я знаю, знаю, друже, ти один
без слів мою читаєш тиху думу.
Отут, подалі од міського шуму,
помовчимо хоч кількоро годин.
Згадай – отам, де височить гора,
колись пісні лунали гайдамацькі,
а ген вози котилися чумацькі,
й воли спивали зорі із Дніпра.
А там он кості козаків лежать,
що від чужинців край свій боронили...
Тут війни-косарі попоходили –
вели свою криваву сіножать.
І йшла, брела у чорному диму,
у латаній свитині Україна –
шукати захисту в свого героя-сина,
а син долав коричневу чуму,
а смершівську – не здужав подолати:
в сибірах лютих нагло загубивсь...
Згадаймо, клене, що було колись,
бо нинішнє... Бодай і не видати,
як знову ненажер печерних тьма
справляє бал, втоптавши волю в порох.
Ну, а герої що ж? А їх нема:
сидять он козачками в коридорах,
у підворіттях вилупків отих,
і підтирають їхні геморої...
Такі-то наші нинішні герої, –
та ми ж самі і наплодили їх!
Отак-то, клeне... Їх народ кленe,
вони ж – немов те стадо поросяче:
реве, жере, і верещить, і скаче, –
невже ж то кара божа їх мине?..
Ой, не мине, настигне! І змете
усю ту гидь – не встигне й заскавчати...
Та нам з тобою, клене, не про те
хотілося б сьогодні помовчати.
Набридло усевладдя суєти,
і воднораз – на серці так самотньо!
Еге ж, я знаю, друже, що і ти
стоїш отут сумний не відсьогодні,
бо розлетілись наші солов’ї,
й берізки десь у вирій подалися...
Лиш ген стоять однолітки твої:
вони також погомоніть зійшлися.
Біда, мій тихий клене, що у нас
так мало стріч у дружбі нашій добрій
і що уже прощатися нам час:
тобі – у зиму, а мені – за обрій.
Отож бувай здоровий, не хились,
бо у житті все витримати треба.
А я, чекай, іще верну колись –
прийду і стану кленом коло тебе.
[ Як стояли ми на Майдані... ] [ А життя – ніби вітер... ] [ Мінімізми ] [ Братам по перу – й пелюшки поперу! ]
[ Заповідь довгожителя (З минулих видань) ] [ Шляхи-дороги ] [ Миттєвості ]
[ «Не розмахуйте руками на пасіці!..» («Перець» і перчани) ] [ Всячинки.
Сказонізми ]
Просвіта
