Василь ШУКАЙЛО
ТИ МОЯ НЕПОГАСНАЯ ЗОРЕ...

А ЖИТТЯ – НІБИ ВІТЕР...

***

Гей, за горами ще й за кручами –
знизу вгору, згори униз –
там життя моє перекручене,
мов гориничі потовклись.

Потовклися лихі гориничі
і по ребрах, і по душі,
та, у давнє думками линучи,
забувать його не спіши.

І якби заслужили в Бога ми
додаткове життя в презент,
я грузькими тими дорогами
знов міситиму чорнозем.

За тяжкії гріхи караючись,
хай би в полум’ї вік горів, –
та, не каючись, не вагаючись,
кожен подих би повторив...

1996 – 2006

ВЕРЕСНЕВИЙ СОНЕТ

Роз’їхалися гості. Нашуміли,
в хмелю веселім, жартах та піснях,
на добрі коні сіли й полетіли –
в ніч зоряну, в пітьму, на битий шлях, –

і тиша в хаті. І сумує хата,
ще сповнена тих радісних відлунь,
коли в ній святкувала світла юнь,
палкими сподіваннями багата.

О буйні гості – молоді літа!
Відгомоніли ваші добрі коні –
і тиша оселилася в душі.

Де ви тепер, мої товариші?
Стою на вересневій оболоні,
і павутиння в скроні наліта.

1979

МЕТЕЛИЦЯ
Спогад-фантазія

А юга-хурделиця
по дорозі стелиться,
а я без дороги мчу, гей-гей-гей!
Лижі ледь повискують,
радості не виспівать,
серце ледь не вискочить із грудей.

А за мною віхола
білим конем їхала,
в спину мені дихала:
– Стережись!..
Гей, стара розбійнице,
блуднице-завійнице,
сестро морозенкова, – не казись!

А чи не пора тобі
і твоєму братові,
дідові кошлатому, – та й на піч?
А мені – до милої,
любої-вродливої –
з неї віч не зводити день і ніч!
І нехай метелиця
по дорозі стелиться,
хай мороз і віхола – все одно:
за крутими кручами,
тучами сипучими
світить просто в серденько те вікно!

2005

ПІСЛЯ ОПЕРИ

Упала завіса. І оплесків дощем
вітає зал співця. В стодзвони б’ють серця.
А у душі росте тривожний щем
і сум за тим, що не знайшло кінця.

І шум святкових лож нагадує мені
дощі вечірніх гроз і ночі весняні,
і дальній блиск зірниць, і теплий блиск очей,
і повені несказаних речей...

Травень 1961

ОСІННІЙ ЕТЮД

Листям зіпрілим в гущавині пахне,
ліс поріділий мовчить.
Постріл над озером з виляском гахне –
качка в кущах заячить.

З криком розпачливим падає в трави,
тягне підбите крило –
жертва чиєїсь пустої забави.
Небо в очах одцвіло...

Стріне дружина з усміхом ніжним,
радісний вереск дітей:
татко торбину з добутими крижнями
втомлено скине з плечей.

Тільки найменше дівча серед ночі
раптом зайдеться плачем:
в сні йому згаслі привиділись очі,
вчувся останній той щем...
2.10.04

***

Я актор не твого спектаклю,
тихий сон не твоїх ночей.
Все ж хлюпни надії хоч краплю
із печальних твоїх очей.

I коли добіжить до краю
метушливих днів каламуть,
я із усмішкою згадаю
те, про що не можна забуть.

***

Вже смішно й нарікать на неї,
на долю-доленьку лиху:
яка зустрілась на шляху,
така і є, та й Бог із нею.
Буває й гірше, не гріши
і слізних віршів не пиши,
бо кожен сам собі хазяїн
своєї долі. Осідлай
та вже до Авгієвих стаєнь
і поганяй.
Здійсни, зверши
свій тяжкий подвиг многотрудний,
тоді сідай собі й пиши,
й на суд неси той велелюдний
нехитрі сповіді душі.

НАПИС,
знайдений на обкладинці спаленого фотоархіву

Це дні мої, роки мої і муки,
це вир надій, в якому я втопивсь,
застиглий біль, навік замовклі звуки,
буран, що через душу прокотивсь.

Промчав і вирвав геть з кореневищем
усе святе, що я у серці мав.
Дай, Боже, щоб над згаслим попелищем
недовго я іще просумував.

***

Бувають сни безжальні і страшні.
Тебе нема – наснилося мені.
Прокинувсь я – й відлунювала тьма:
«Тебе нема... Тебе нема... Тебе нема...»

еначе птах, що з висі голубої,
підстрелений, упав між верховіть,
я тяжко так переболів тобою,
що й досі ще не можу відболіть.

Незрима грань між радістю й журбою,
коротка мить від щастя до біди.
Я гірко так переболів тобою,
що відболіть не зможу назавжди.

Та все мина. І перед миттю тою,
коли на віки вічні відболю,
я трепетно схилюсь перед тобою
й за біль оцей тебе благословлю.

***

Знову пора настала
літо прощать зелене.
Осінь така ласкава,
мила, прийди до мене.

Там,
де дрімучі верби
миють зелені коси,
хай прилетить до тебе
спогад про іншу осінь.

Ту,
що понад полями
в далечі зникла сірій,
з ранніми журавлями
відклекотіла в ірій,

в далечі літ розтала,
відпломеніла в кленах...
Осінь така ласкава,
мила, згадай про мене.

***

З ніжністю згадую Ваші пісні,
Ваші задумані лагідні очі,
легко на плечі лягали мені
рук Ваших крила тендітні, жіночі.

В пахощах вечора музику зір
ми наслухали у тихому танку, –
так би кружляти й кружляти до ранку,
серце ж – неначе сполоханий звір...

Тиша тремка над водою повисла,
місяць доріжку закоханим вислав –
стежку до щастя? А чи до біди?

Сплять правіки понад Нобелем древнім.
Чи доведеться зі смутком таємним
ще хоч би раз повернутись туди?..

***

От і все. А гадалось – ще осінь стоятиме,
пломенітиме листям на тисячі верст...
Розграбовано злото вітрами-піратами,
і стоїть листопад одинокий, як перст.

І навкруг – ні душі, ні листочка, ні прихистку –
все спалила чужинська холодна орда.
Шепчуть губи посинілі притчу чи приказку,
що літа, як сльота, а года, як вода.

Все ввижається – полудень теплий над хатою,
десь там вечір збирається тільки навстріч:
прийде, сяде, розважливим словом порадує...
А огледишся – ніч.

ПОДОРОЖНІ НОТАТКИ
Самоіронічне

Я йду. Мене думки наздоганяють:
«Куди ти йдеш? Чого ти йдеш? – питають. –
Подумай, озирнися, стиш ходу!..»
Та ні, та ні, та ніколи, – я йду.

Я йду. «Агов! – гукають вірні друзі. –
Зажди, посидь із нами в зелен-лузі,
згадаймо вeсну нашу молоду!..»
Та ні, та ні, та ніколи, – я йду.

Я йду. Мене любов моя вітає:
«Поглянь-но, милий, – вишня розквітає,
побудьмо ж разом в росянім саду!..»
Та ні, та ні, та ніколи, – я йду.

Я йду, а серце квилить: «Мо’, повернем?..»
А шлях назад уже порослий терном,
а шлях вперед – по кручах, по льоду.
Я йду – і засинаю на ходу…

***

О друзі! Як за вами я скучаю
в німотній тиші горе-самоти!
Коли вас надто довго не стрічаю–
здається, ніби випив блекоти,
й дурію від окремішності й тиші…
Агов, найближчі, милі, найрідніші,
позбавлені дрібної суєти,
чом наші миті щонайщасливіші
минають, мов калинові мости?..

Де радість і надія стріч прийдешніх?
Чом усміхи, мов цвіт той на черешнях,
так швидко осипаються із вуст?
Чом у своїм, таки ж у ріднім краї
нам лютий біль і досі серце крає,
а замість лік – отрута, стронцій, дуст?

Вже обійма холодними руками
байдужа Вічність, відкриває брами
у забуття, в ніщо, у пустоту…
Навіщо ж ми у світ прийшли із вами,
якими найсвятішими ділами
бодай хоч мить зупиним золоту?

Не знаємо, не знаємо, не знаєм,
та тільки, всмерть залюблені в життя,
ми рідним краєм маримо-вмираєм
до хрипоти, до самозабуття…

***

Химерний сон сю ніч мені приснився:
немовби в пеклі я а чи в раю, –
їй-бо’, гаразд іще й не роздивився,
як ось уже перед Самим стою.

– Ну, що, грішив? – питає.
– Сам бо знаєш.
Навіщо ж грішним створював мене?
– Тут я питаю,
ти – відповідаєш.
– Грішив… Але не каявсь – головне…

Було, у школі вчителів не слухав,
підріс – дівчатам голови крутив,
робив дурниці, потім тім’я чухав,
не завше за добро добром платив.

Бувало всяке. Не святий, не янгол, –
людиною прожив я на землі.
Хоч і не дбав про гроші, славу й ранги,
але гріхи за мною чималі…

– Чому ж не дбав? А що було б подбати?
Чи, може, ждав, що з неба упаде?
– Та ні, а от вродивсь такий невдатний –
лох лохом, тут не дінешся ніде.

– Невдатний чи лінивий?
– Трохи й теє...
Чимало часу втратив по шинках,
співав, рибалив, бігав по жінках,
а слава, гроші – то все лотерея.

– А чом духовних не долав вершин?
– Та часу не було за суєтою...
– Іди ж у пекло, недостойний син,
упийся там гарячою смолою!

…Спасибі і за те. Лиха личина,
чи я ж не насьорбався за життя
тії гидоти? Думав – відпочину,
а й тут, дивись, те саме маяття.

Чого ж то Бог іще від мене хоче? –
подумав я й нараз розплющив очі.
Пора вставать, мізками ворушить
і, хочеш чи не хочеш, – знов грішить…

2008

***

Я вийшов з гри.
Клац-клац вимикачем.
Вогнем гори,
побуду глядачем.

Фініта ля…
Та клятий вимикач
усе не вимикається, хоч плач.

Чого – ніяк
в тямки я не візьму:
підключений
я, мабуть, напряму.

Хоч гопки скач,
а чи сідай та плач,
не вийде з мене
в цім житті глядач.

2006

***

А життя – ніби вітер:
тільки синь, тільки сон, –
ніби вийшов у квітні
на порожній перон.

Там, де проліски ранні
рвав для милих очей,
в голубому світанні –
тільки біль, тільки щем.

Лиш похилені віти
шепотять в унісон:
«А життя – ніби вітер:
тільки синь, тільки сон...»

Роки плинуть, мов ріки, –
і чи варто старіть? –
краще в полум’ї дикім
водночас догоріть...

2006

***

За все, за все подякуй долі:
за ту весну, що відцвіла,
за ті черешні, ті тополі,
за ту стежину край села,

за першу радість і осмуту,
за першого цілунку хміль,
і зради першої отруту,
і першої розлуки біль,

за всі падіння і утрати,
за всі провини і жалі, –
щоб, помираючи, сказати:
– Я жив, я був на цій землі!

[ Як стояли ми на Майдані... ] [ А життя – ніби вітер... ] [ Мінімізми ] [ Братам по перу – й пелюшки поперу! ]
[ Заповідь довгожителя (З минулих видань) ] [ Шляхи-дороги ] [ Миттєвості ]
[ «Не розмахуйте руками на пасіці!..» («Перець» і перчани)  ] [ Всячинки. Сказонізми ]