Василь ШУКАЙЛО
ТИ МОЯ НЕПОГАСНАЯ ЗОРЕ...
ЗАПОВІДЬ ДОВГОЖИТЕЛЯ
З минулих видань
Із книги «Осел-диригент»*
БАЙКАР I ЗАЄЦЬ
(Майже бувальщина)
Один Байкар (не вказуємо пальцем)
зустрівся в лісі
з капловухим Зайцем
(той саме задрімав у холодку).
Ну, хто ж нагоду впустить отаку?!.
У Байкapi мисливська кров заграла!
– Тепер вже не даси від мене драла,
тримайся! – Biн cipoмi закричав
й двостволку зводити на куцого почав.
– Ну, що ж, стріляй, –
промовив Зайчик тихо. –
Така мені вже доля випада:
куди не кинься – скрізь одне нам лихо,
як не крутись – кругом одна біда!
Давно засмажена вже десь моя Зайчиха,
а це, бач, i мені прийшов кінець...
Тут опустив рушницю наш стрілець:
така пригода з ним траплялась вперше!
– Мій бідний Заєньку! –
сказав, сльозу утерши. –
Xi6a ж я ipoд? Йди co6i, гуляй!
А хоч – стрибай у баєчку до мене:
там для звіряток різних – справжній рай!
Тут наш вухань
від жаху став зелений:
– До тебе в байку?! Краще вже... стріляй!
Ще раз про підтексти
Набір неологізмів, флексій,
алітерацій, порівнянь...
Ти кажеш:
– Суть шукай – в підтексті,
у підсвідомості сприймань!
Та іншу істину я знаю –
і взагалі, і зокрема:
як в голові
думок немає,
шукати нижче їх –
дарма!
ОРЕЛ І ГУСАК
(Байка про те, що у птахів,
хвалити долю, рук немає)
Гусак вгодований, загледівши Орла,
що всівся ген аж на гірській вершині,
сичав здратовано:
– Овва! Що за часи настали нині?!
Вже ж я немолодий, а й до цього часу
гусей пасу,
а цей ледь-ледь як вбивсь в колодочки –
і вже під хмарами гніздо собі звиває!
Отож недарма ходять балачки,
що він десь дужу
руку має!
А теє бідоласі й невтямки,
що не в руці чиїйсь Орлова сила,
а в тім, що – дужі крила.
ПІДКОВАНА БЛОХА
Чи правда, а чи хто збрехав –
за те не буду розпинатись,
а втім – чого не може статись! –
Лівша
Блоху (живу вже) підкував!
– Жи-ву?!
– Фантазія!
– Брехня!
– Не може буть!
Та зачекайте-но...
Не в тому, браття, суть.
Взялась обновою та Блішка хизуватись,
пішов округою страшенний гук і дзвін:
– Тепер з самим Конем
я можу позмагатись,
хай оком не басить так гордо він!
Зі мною ж відбулась метаморфоза –
ось бачите: підкована. Так от,
це значить – теж тягнути можу воза!..
Почув блошиний писк
завгосп Федот
з контори «Гужтяглосупоньпрокату» –
та й взяв,
зарахував Блоху до штату
ломовиком.
Завважте – не по блату,
бо загадав возить на ферму корм.
А Блішка долі іншої й не прагне,
хоч нелегку-у-у поклажу тягне...
в одній упряжці із Гнідком!
– Еге ж,– кричить,– в роботі я гаряча! –
Ще й вихилясом, враже сім’я, скаче...
Федот її, знай, вихваля кругом,
ну, а Гнідка – періщить батогом.
І ось вам – результат метаморфози:
для Блішки – смішки, а Гнідкові – сльози...
Лівша встругнув і справді знатну штуку,
Він, звісно, майстер, має вправну руку
та ще й до того вельми пильний зір.
А от Федоту скажемо два слова:
помітив ти, що є в Блохи підкова, –
а придивився б, що воно за звір.
ОСВІДЧЕННЯ В КОХАННІ
Там, де тіні сині-сині
ронить місяць у садку,
говорив юнак дівчині
про любов свою палку.
Промовляв до неї: «Пташко,
стань моєю назавжди!
Жить мені без тебе тяжко,
наче грунту без води».
Руку клав до серця: «Раю,
ось послухай, б’ється як!
Я без тебе помираю,
як без фосфору буряк.
Зі столиці перебрався
я до вашого села –
і навіки закохався
в трудові твої діла!
Ти така завзята, здібна,
виробляєш по п’ять норм,
ти така мені потрібна,
як худобі комбікорм!
Та і я ж вкладаюсь в строки,
бо не з ледарів і шляп...
Почуття мої – глибокі,
наче оранка на зяб!
Тож давай сплетімо руки
і – грозу стрічать грудьми!
Наче з досвідом наука,
поєднаємося ми!»
Повела плечем дівчина
та, без зайвих балачок,
потихесеньку у сіни
шмиг! – і двері на гачок.
Головою покрутила:
«Ну й жених! Набрався в дим...
Надала ж нечиста сила
познайомитися з ним!»
А юнак, в тіні акацій
залишившись, проказав:
«Ясно все... Ще мало в праці
тут себе я показав!
Значить, братись треба спішно
ще завзятіш до труда...»
Вам з героя, може, й смішно,
а мені його шкода.
Бо не здуру і не сп’яну
так трактує він любов:
з «виробничого» роману*
він до Раї в сад прийшов!
Улюблений жанр єдино правильного на той час художнього методу – «соціалістичного реалізму».
ПОДАРУНОК
Як в енній конторі велить етикет,
підлеглі – хто прямо, хто боком –
до шефа в просторий зайшли кабінет
з Новим поздоровити роком.
Зайшли й повели з ним розмову таку:
– На честь новорічної дати
за вашу роботу складну й нелегку
дозвольте вам шану віддати.
Хоч ви до нас іноді трохи, їй-пра’,
буваєте навіть суворий,
та ми ж розуміємо: це – для добра,
для блага всієї контори!
Ви служите нам узірцем, маяком:
працюєте щиро й ударно.
Хоч інколи й той... по столу кулаком –
та ми ж розумієм: не марно!
Але й лицемірити не до лиця,
тож киньмо дебати розводить,
а прямо заявимо: звичка оця
в роботі немало нам шкодить!
Про втрати не кажемо. Втрати – малі,
і нічого їх рахувати:
лиш тричі в декаду на вашім столі
доводиться скло заміняти.
Але ж пригадаймо трагічний той день,
коли, після доброї «чистки»,
піти довелося вам на бюлетень,
порізавши руку до кістки!
Тоді лихоманило весь апарат:
за тиждень, що ви були хворі,
зірвалося десять важливих нарад
і п’ять запланованих зборів!
Чи ж це вам – не втрати?
Не прикрощі всім?
Чи ж можна з цим далі миритись?
Ми твердо поклали: у році новім
не мусить таке повторитись!
Коротше, отак: що було, то було,
а далі – не пройдуть ці штучки!
Прийміть у дарунок броньоване скло:
вже цим
не поріжете ручки!
МЕЦЕНАТ
В зеленім лісі, над озерцем чистим,
співучий Шпак витьохкував між листям:
пустуючи, заллється солов’єм,
синицею присвисне, горобцем
чи ще якеєсь викине колінце.
(Либонь, відомо читачам усім це:
Шпак– на пародії мастак,
хоча й своїх пісень не забуває,
бо власний голос має).
Жартуючи, шкилюючи отак,
співець і не туди, що хтось уже з годину
баньки на нього лупить крізь ліщину,
аж з’їхав на потилицю картуз...
То був один тонкий цінитель муз,
а за посадою – служитель у звіринці.
– Гей, птахо!–він гукнув.–
Співаєш лепсько ти,
але пораду дам: рулади ти покинь ці
й за мною вслід лети!
Не сумнівайся, буде все на рівні:
в шикарній ти оселишся шпаківні,
а працювати будеш без напруг:
гуляють в нас вакансії папуг!
А ти ж, видать, мастак імітувати –
чи ж важко буде покричати
разів зо тридцять в день:
«Відкрррито в нас!
Пррривіт!
Пррроходьте! Дуже прррошу!» –
й знов те саме?
На службі отакій ти проживеш сто літ!
То що – угоду вкладено між нами,
чи як?..
Присвиснув тихо Шпак:
– Бодай легкого хліба вік не їв я,
ніж отаке
багатослів’я...
Нехай твоїм шпаківням грець:
я – не папуга, а співець! –
Та й полетів мерщій в свої пенати...
Трапляються ж, їй-богу,
меценати!
ОСЕЛ-ДИРИГЕНТ
Встругнула ж доля зла
(ну й жартівниця!) –
послали раз Осла
співати вчиться.
Карузо наш дере
горлянку вперто –
і врешті ноту РЕ
засвоїв твердо.
– Мистецтво не нове,
та й не маленьке! –
реве, реве, реве
наш соловейко.
У всіх на нервах гра
Орфей горластий…
Та от прийшла пора
екзамен скласти.
Осел на сцену зліз –
та як упоре:
– Я рррозучив ррреприз
«Ррревуче море»!
Та в папці ще лежить
маленька фуга! –
Комісія дрижить,
закривши вуха.
– Ось пісенька нова!.. –
Поки не пізно,
підскочив голова
і мовив слізно:
– Не став ти співаком,
не ти в цім винний…
Підеш керівником
в хор солов’їний!
Прибув Осел у ліс,
від щастя п’яний,
на пень дубовий зліз
і загорланив:
– Ревіть, як я реву,
як я повчаю!
Заступником Сову
я призначаю!
Затих співучий ліс…
Луна весіння
розносить реви скрізь
і голосіння.
—
Бувають і в людей
такі моменти:
– Ага, не соловей? –
У диригенти!
ПРИЯТЕЛЬСЬКА РОЗМОВА
(Байка про те, як небезпечно байкарям у ліс ходити)
Ішов Байкар дрімучим темним лісом
у пошуках животрепетних тем.
Аж гульк – сидять рядочком Вовк із Лисом:
– Привіт сатирі! Як, старий, живем?
Що там новенького в літературних колах,
чи скоро вийде збірочка нова?..
(У лисячих зубах – качаток двійко кволих,
Вовк лапою ягнятко добива).
– Та не тремти! Ходи до нас у гості!
Сідай, розкажеш нам про се, про те...
На байкарів не маємо ми злості,
хоч ви нас, кажуть, добре скубете.
Та що поробиш: в кожного свій хліб
і в кожного діла свої буденні...
Вже йдеш? Бувай! Побільше перцю сип,
ску-уби, не бійся: ми, брат, неписьменні!
ВРОЗДРІБ І ОПТОМ
ПОПОРЯДКУВАЛА
Взялась Нова Мітла за діло:
пилюку в хаті добре збила,
а як нарешті вгомонилась,
пилюка в хаті знову всілась.
ВИХОВАТЕЛЬ
Вважає батьком він себе зразковим:
дітей виховує не бійкою, а словом.
Від слів отих,
що з вуст його лунають,
дорослі дяді
вуха затуляють!
ТВЕРДИЙ ПРИНЦИП
Пер щаблями кар’єри все вище,
не міняючи гасла свого:
«Підсідай
до начальства поближче,
щоб підсидіти
врешті його!»
МРІЯ НЕНАЖЕРИ
– От кажуть, що сучасна медицина
вже справжні чудеса творити вміє:
не зчуєшся, як вже тобі за мить
і серце, й печінки зуміють замінить.
А я б тим лікарям був вдячний до могили,
якби мені
ще й другий шлунок вшили!
ДРУЗЯКА
Радо тицьне для потиску ручку,
Елегантну розтягне усмішку,
Візьме спершу вас ніжно під ручку,
А тоді вже підставить вам ніжку.
НАЛЯКАВ
– Гей, Петре, чув? Біжи мерщій в село:
на річці греблю повінню прорвало,
дворів зо двадцять, мабуть, вже знесло –
хліви і погреби – усе пропало!
Ось-ось і твій будинок геть змете…
– Тю, налякав! А я вже, як на те,
подумав, що «Динамо» знов програло!
ТЯЖКА ВТРАТА
– Смикнуло ж мене вивчити дружину
водити легкову автомашину!
– А що, розбилась?
– Не за тим печаль:
женюся вдруге. А машини жаль…
МЕТАМОРФОЗИ
Як замом став – то де, до лиха,
взялась відразу в нього пиха!
Та зайде зав – і в зама пиха
куди й дівається до лиха…
ОЗНАКИ ЧАСУ
Коли із милою під вишнею стояв –
варіював одну й ту саму тему:
– Тебе я так, голубко, покохав,
що ти повік – у серденьку моєму!
З’єдналися вони. А час пливе,
прочитано
життя не ’дну сторінку –
і вже голубка
в серці не живе:
переселилась звідти…
у печінку!
З ДУМОЮ ПРО ГРОМАДСЬКЕ
– Для мене громадське добро – над усе! –
з трибуни горохом він сипле слова.
Придивишся – й справді: громадське несе
щодня і щоночі до свого хліва!
ІЛЮЗІОНІСТ
– До нас приїхав оперний соліст!
– Який соліст? Ну й люди ж ви наївні…
До нас приїхав ілюзіоніст,
що вміє з горла в зал пускати півні!
ПОРАДА
Як вам хтось язиком своїм допік –
хапати марно палицю дубову:
підкиньте ласий кусень гострослову –
дивись, мо’, проковтне з ним і язик?..
ПОТЕНЦІАЛЬНИЙ ГЕНІЙ
Начитавшись і прози, і віршів,
він в письменництво вдаритись вирішив:
був бо твердо упевнений в тому,
що таланти дрімають у ньому.
Та літа за літами минають,
а таланти… усе ще дрімають!
У КОНТАКТІ З ЖИТТЯМ
Під час купання він щоразу
у ванну з головою влазив –
і через рік приємно вразив
романом «Будні водолазів»!
НЕСЛУХНЯНІ ДУМКИ
– Летіте, думи, у широкий світ, –
казав поет, – неначе віщі птиці!
А птиці щось не квапляться в політ:
сидять на сідалі – в книгарні на полиці…
НЕ ТОЙ ЖАНР
Нову трагедію пустивши на екран,
з тривогою запитує Роман:
– Ну, що про неї кажуть у народі?
– А кажуть так: «Комедія та й годі!»
ТРАГІЧНА СПОВІДЬ
– Коли мені сімнадцятий минало,
до мене в гості муза завітала.
І з нею ми б ще й дотепер дружили,
коли б не взяв ревнивої дружини!
КРИТИК МИМОВОЛІ
– За те, що я займався віршами,
на мене всіх собак навішали.
Та мав я час порозумнішати:
тепер на інших буду вішати!
БАТЬКИ І ДІТИ
Хвалився в дитсадку маленький Вова,
що батько в нього – лепський майстер слова.
Казав малюк: – Ось виросту великим,
то доведу, що й я не шитий ликом!
На батькових харчах він зріс, нівроку:
плечистим, повновидим і високим.
Редакторів лякає дужим криком...
Здо-оровим виріс! Правда, не великим.
ДОСКОЧИВ СЛАВИ
Дарма ти ремствуєш, що слави не зажив,
що обмина тебе вона, жадана:
давно вже, чую, серед читачів
про тебе ходить слава графомана!
ЙОГО ВЕРШИНИ
Письменника Мефодія Мороку
Скрізь видають. Ім’я його звучить.
Друкує по роману він щороку,
і критика захоплено кричить:
– Як розвивається його природний хист,
які глибокі теми підіймає,
яких вершин сягає романіст!
А романіст... давно вершки збиває!
ЛІКИ ВІД КОХАННЯ
Він так страждав, так плакав гірко!
Любов до того довела...
Він присвятив їй цілу збірку,
і збірка видана була.
І доля з ним була ласкава:
прийшли і гонорар, і слава...
А що ж любов?
Любов пройшла!
ЧАС І ПАРНАС
Казав здратовано Роман:
– Ну, що Шекспір? Ну, що Роллан?
Якби я мав бажання й час –
да-авно вже здерся б на Парнас!
Велике щастя для Парнасу,
що у Романа
мало часу...
Із книги «Боброва шуба»*
ШУРУП
Багацько є в житті усяких див,
усіх і не опишеш на папері...
Навішував нові Хазяїн двері
(старі, ти бач, он шашіль геть побив,
отож годилися хіба вже що для груби).
От взяв завіси, викрутку, шурупи –
та й закріпив. Але один Шуруп,
хоч по голівку вже сховався в дуб,
все крутиться та й крутиться – зірвався.
– А щоб тобі!! – Притьмом Хазяїн взявся
його з гнізда виймать. Еге, куди!
Засів – хоч все бери й назад розкручуй...
Хазяїн глянув, сплюнув:
– Ну й сиди!
Сиди без діла, телепню блискучий.
Нехай,
останні втримають вагу...
Отак і чоловік, бува, засяде
в гніздечко тихе, тепле – й ні гу-гу.
Начальство вже давно, признатись, раде
нероби здихатись як-небудь... Е, куди!
Сидить. Ні злидня в ділі не шурупа,
хай інші поряд надривають пупа,–
сидить – і всі його труди!
БОБРОВА ШУБА
Один сміливий молодий Бобер
на зборах Вовка до стіни припер:
сказав, що той собі зробив із лісу рай –
так верховодити і сито жити любить,
що й без потреби вже у хід пускає зуби;
що врешті слід цьому покласти край...
Підвівся Вовк:
– Гадаю, теж пора
сказати дещо тут і про Бобра.
Що ж, справді, маю я, як він підкреслив, зуби,
але ж бобрової нема у мене шуби!
Лиш власна, сіра шкура на мені...
Боброва шуба – рідкість в наші дні!
Отож дозвольте запитать тепер:
коли і як її доп’яв Бобер?..
Вже ж не без того, щоб не вліз у шкоду!
Конфіскувати – й крапка тут! Хто за?
Бобер-сердега – стрімголов у воду!..
Аж зашуміла в березі лоза...
—
Цю баєчку продовжити є змога,
та... ікла дуже гострі в демагога!
ГЛЕК
Йшов мандрівник пустелею жаркою...
Уже не йшов –ледь ноги волочив
і марив життєдайною водою:
– Хоча б ковток!.. Хоч вустонька б змочив...
Уже в думках з життям він попрощався.
Аж тут якраз оазис показався...
Жив на краю оазиса гончар.
Мав і до глини, і до фарби дар:
було, як зробить що, як розмалює –
мов писанка! Ну, просто зір милує,
як та погожа вранішня зоря...
От спраглий підійшов до гончаря
і попросив напитися водиці.
Зрадів господар:
– Ви лиш подивіться,
який-то глек зробив я для води!..
А глек таки ж і справді – хоч куди:
такий вже розмальований – аж сяє...
Хазяїн гостю глека простягає:
– Візьміть-но, гляньте...
Вдячний подорожній
схопив його притьмом, а він... порожній.
...Звільнившись якось од буденних справ,
запрагнувши поезії живої,
я том поета радо в руки взяв –
і душу на високий лад настроїв.
Обкладинка чудова... гарний друк...
багатство рим... краса у фразі кожній.
І слух так ніжно пестить кожен звук...
А прочитав – ой, леле... глек порожній!
КОМПЛІМЕНТ
Він прийшов додому пізно
і дверима тихо – рип...
А дружина мовить слізно:
– Знов надудлився, мов чіп?
Ти у клятій тій горілці
ладен сам себе втопить,
а нема того, щоб жінці
хоч кофтиночку купить...
Сором вийти вже й на люди!
Не шануєш ти мене.
Доки ж так тягтися буде?..
– Ну, заладила одне!
До людей нема нам діла,
хай сміються... А мені
ти подобаєшся, мила,
і в старенькому вбранні!
МЕБЛІОЗ
Стрів я друга юних літ.
– Гей, привіт,– кричу, – привіт!
Ти куди летиш так шпарко,
ніби той метеорит?
– Не затримуй, бо спішу!
По дорозі розкажу.
Маєш час – біжи за мною...
Я пристроївся – й біжу...
– Ну, так що воно за крос?
Друг (жартує чи всерйоз)
каже: – Чув таку хворобу –
агресивний мебліоз?
Добре, хто її не зна!
Ну, а от моя жона...
Просто горе – хоче вшосте
гарнітур мінять вона!
Крик, скандал – немає сил...
Мчу, лечу, мов сучий син,
кожен день, як на пожежу,–
з магазину в магазин...
Не читаю вже й газет,
сам зробився, як скелет,
на роботі
остаточно
розгубив авторитет...
Другу я поспівчував:
– Може б ти, – кажу,– узяв
й, ніж міняти вшосте меблі,
раз би жінку поміняв?..
ЗАРОБИВ ПОДЯКУ
Помер дідусь в мого сусіда –
веселий, щирий непосида.
Зібрались родичі гуртом,
щоб пом’януть його добром.
От гомонять, зітхають нишком.
Мовчить лише Стецько Лемішка...
Як сьому чарочку упік,
дружина – штовх його під бік:
– Сказав би й ти щось про сусіда!.
Степан підвівсь, немов сновида,
розмазав сльози по щоках:
– Так жаль старенького, що жах!
Давайте ж нині по заслузі
йому подякуємо, друзі:
якби ж не вмер він, дід Пилип,
то де сьогодні ми й пили б?!
МАРШ ВУДКАРІВ
З рибальських усмішок
Сидимо ми, сидимо ми на ставку:
може, зловимо рибину от-таку!
Гей, ловися, і велика, і мала,
щоб про нас усюди слава аж гула!
Риболовля – то, брат, штука не проста.
Поки ми ще не побачили й хвоста.
Мабуть, треба перейти нам на ріку,
щоб спіймати там рибину от-таку!
Ми підходимо до мосту, до води.
Ми рибалки, ми рибалки хоч куди.
В нас вудки, гачки, садки хороші є,
тільки риба, тільки риба не клює.
Ніс наш приятель з базару карасів
і до себе нас у гості запросив.
Посідали всі ми дружно круг стола:
гей, ловися, і велика, і мала!
МУДРА ПОРАДА
Поетові,
чия гриміла слава,
приніс нездара віршів цілу сумку:
– О вчителю! Суворо й нелукаво
про них свою мені скажіть ви думку.
Що гарне в них,
а що – і непутяще...
Що ж мовчите?
– Та як би вам сказати...
– Порадите мені
писати краще?
– Порадив би вам
краще…
не писати!
Із книги «Сміх на голову»
АНТРОПОЛОГІЧНІ ТРАКТАТИ
1. Трактат про руки
Як розібратися в людині –
то в неї завжди руки винні,
шукай причину тільки в них...
Ось кілька прикладів сумних.
З липкими був Лука руками,
до рук тих липло все роками,
та вмів Лука ховати слід
і в руку дати кому слід.
Розвів Пилип у звіті липу –
отут би й влипнути Пилипу.
І, певно, був би влип, коли б...
не мав руки де слід Пилип!
Омелько щедрою рукою
державні гроші ллє рікою.
Цьому він кум, тому він друг, –
і все пролазі сходить з рук!
Пройшов Левко усі науки –
й сидить на службі склавши, руки.
З посади кишнути Левка?
Не піднімається рука!
Степан з Іваном руки гріли:
завгоспа руку підробили...
Як упіймали шахраїв –
завгосп руками лиш розвів...
Наш зав у кріслі позіхає,
на все рукою він махає.
Нехай би спав собі той зав, –
таж іншим руки він зв’язав!
Від рук відбивсь у школі Коля,
уже й рукам дає він волю...
Взять шкета в руки? Не з руки:
у шкета – керівні батьки!
У баби-дідової внучки –
якісь такі невмілі ручки...
Гуляй, онучко! То пусте,
що білоручкою росте!
...Кругом, кругом ви, руки, винні,
сама біда од вас людині,
якщо людина забува,
що є у неї голова!
2. ТРАКТАТ ПРО НОГИ
Без рук, звичайно, важко чоловіку,
та слід і ніг згадати роль велику:
без них нам не ступити ані кроку!..
Хоча і з ними маємо мороку.
Як з лівої ноги в нас дехто встане,
підлеглі – в горі... Діло, брат, погане:
крик, шум, скандал, ногам нема спокою,
як кажуть, за дурною головою!
– У ногу ми повинні йти з прогресом,
за науковим стежити процесом! –
крутій кричить на зборах до знемоги –
і тут же топче все нове під ноги.
Хитрун, бува, слона із мухи зробить,
наплутає – сам дідько ногу зломить,
а як притиснуть – крутиться, лукавить,
все з ніг на голову готовий переставить!
У ділі Сава наш – ні в зуб ногою,
та ходить генеральською ходою.
Чому ж тримається свистун
з таким зухвальством?
Бо на нозі короткій із начальством!
Сердешний батько з ніг, було, збивався,
аби на ноги син мерщій зіп’явся.
Тепер живе той на широку ногу –
та й досі клянчить в батька допомогу!
...Нам з вами йти в далекі ще дороги –
тож хай нас не підводять наші ноги!
А тим, кому не по дорозі з нами,
промовимо:
– Не плутайсь під ногами!
МИША-ПІДЛАБУЗНИЦЯ
В Котових лапах пищала Миша:
– Ах, я сьогодні найщасливіша!
Скажу вам щиро: ми всі готові
себе у жертву віддать Котові.
Бо з-поміж звірів ви – наймудріший!
І найпрудкіший! І найсильніший!
І справедливий! І благородний!..
Кіт аж забувся,
що він голодний.
Примружив очі... Розслабив кігті...
Рвонулась Мишка – і гайда бігти!
Втекла у нірку – і звідти каже:
– Ах ти паршивцю! Пресучий враже!
І шолудивий, і кривобокий,
щоб ти сказився, кате жорстокий!
Супроти Миші – і ти вояка,
а глянь он, дурню: біжить Собака.
Як полатає тобі він шкуру –
тоді й показуй свою натуру!
Завив Котяра, рвонув подалі...
А ось вам кілька слів для моралі:
як без упину та без угаву
підлеглі ваші кричать вам славу
і вашу мудрість хвалять щосили –
ото бояться, щоб їх не з’їли!
ЩЕ РАЗ ПРО КУРКУ РЯБУ
От жили собі дід та баба,
і була у них курка ряба,
курка ряба, та ще й горласта,
цілі дні цокотить і хваста.
– Ой ви, діду, та ой ви, бабо! –
нахваляється курка ряба.
– Ви мене годуйте не скупо –
нанесу яєчок вам купу,
потім висиджу ще й курчаток –
буде в хаті у вас достаток!
Дід і баба курку гляділи –
недоспали і недоїли,
згодували проса мішечок –
все від неї ждали яєчок.
От і літо ясне минає,
а з рябої пуття немає.
Задощила вже й пізня осінь,
а яєчок чортма і досі.
А хвастуха пила і їла
і, наївшися, цокотіла:
– Вже той день, ко-ко, недалечко,
як знесу я для вас яєчко.
Не просте – золоте, врахуйте,
тож кормів, ко-ко, не шкодуйте!
Не повірили баба з дідом:
– На затрати більше не підем,
не прогнівайсь!.. – Набрались духу
та й відправили в борщ брехуху.
Слава ділу і слава бабі!
Не вдалося рябій нахабі
довго їх водити за носа,
переводити марно просо.
Але скільки тих птиць надутих
в главках, трестах та інститутах,
в управліннях та у конторах
кудкудачуть на кожних зборах,
золоті обіцяють гори,
об’їдають свої контори!
Цокотять, цокотять, нахаби...
Ех, нема на них діда й баби!
ЖАРТИ МОРФЕЯ
Приснився дивний лірикові сон:
його поезій цілий ешелон
у продаж надійшов – а читачі хапають,
читають, і радіють, і ридають.
І гуморист чудне видіння мав:
зі сцени власні твори він читав –
і слухачі велику мали втіху,
а дехто аж під стіл поліз від сміху.
І лиш сатирик бачив уві сні,
що всі його герої навісні
зібрались йому носа розтовкмачить...
Той сон і наяву він часто бачить!
Із книги «Соловей на службі»*
БАГАТООБІЦЯЮЧИЙ ЧАЙНИК
Ой, кипів пузатий Чайник на плиті:
– Я зробив багато дечого в житті,
та, однак, моїх можливостей сповна
ще ніхто як слід не віда і не зна.
Остогидло вже варить мені чаї,
вже кортить кудись в незвідані краї,
ось добряче розведу візьму пари –
й двину в космос прямо, прах його бери!..
Він кипів, шипів, підскакував, бурчав,
поки зляканий Шеф-кухар не примчав,
вимкнув плитку, накричав на Поварих...
Чайник тут же задоволено притих.
Та Каструлям перед цим устиг шепнуть:
– Та хіба ж тут проявить себе дадуть?!
Так, буває, гарячкує чоловік,
шум і гам кругом зчиняє цілий вік.
Ось де, думаєш, горіння, сила де!..
А пригляньсь – це з нього просто пара йде.
ВОЛЯЧА ВДАЧА
Забрів рудий Козлисько до воловні,
побачив корму ясла повні –
із ратицями вліз, жере, аж гай гуде,
та ще й при цьому річ таку веде:
– Дурні Воли! Усе життя в ярмі,
як у тюрмі,
та й те сказать: більш ні на що не здатні,
бо не верткі, неакуратні.
От я в Хазяїна мазунчиком ходжу:
Овець отару, бач, йому воджу,–
за те мені і ласка, і прихильність.
А що Воли? Розбуркать може їх
лише хазяйський замашний батіг,
а лиш послаб до цього плем’я пильність –
воно у холодок... Дурне, та ще й німе:
все «бу-у!» та «му-у!»,–
ні «бе» тобі, ні «ме»...
Так розпатякував Козлисько між Волами
і їхнє сіно толочив ногами.
А що ж Воли? Мо’, ревище зняли,
рогами дужими сердито замотали
й нахабу Цапа геть з очей прогнали?
Вони б могли... Хазяїн не велить,
в Хазяїна – батіг... Еге, болить!
P. S. Коли я показав цю байку колишньому відповідальному секретареві журналу «Україна» Петрові Сліпчуку (світла пам’ять йому!), він прихильно взяв її для опублікування. Але після того, як я обережно його запитав, чи не вбачає він у цій байці... кгм-кгм, нічого такого, Петро Олексійович іще раз уважно прочитав її і вражено покрутив головою: «Ну ти і жук! Хотів провести мене, стріляного горобця!..». Це було в 70-ті роки, в епоху відновлення героїчної боротьби з українським «буржуазним націоналізмом», і можна тільки здогадуватись, яку реакцію викликали б у недремних «компетентних органах» легко прочитувані натяки: «воли – хохли» і так далі. Згодом я переписав кінцівку байки, щоб вона не викликала різнотлумачень. Нині байка друкується в її первісному вигляді.
СПЕЦІАЛІЗАЦІЯ
Жарт, але й трохи серйозно
Нині в нас кругом і всюди
вдосконалюються люди,
свій підвищуючи фах
і у селах, і в містах.
З установ, будов, корівень –
всі підвищують свій рівень.
Бачу в кожній праці я –
спеціалізація!
Зіпсувався кран у мене:
заливає – рідна нене!
В жек лечу торпедою
я за майстром Федею.
Майстер Федя курить «Приму»
і на мене басом грима:
– Кран гарячої води?
До напарника іди.
Він тепера по гарячій...
Правда, там такий ледачий:
вже набрався шмурдяку
і хропе он у кутку.
Жди тепер, коли проспиться!
А мені, брат, не годиться
потикатися туди,
до гарячої води, –
по холодній, знацця, я:
спеціалізація!
Послизнувся я уранці,
на правиці вибив пальці –
і до лікаря побіг,
щоб у горі запоміг.
– Палець вибито великий, –
подивившись, каже лікар, –
Тут, признатися, я пас:
мій колега прийме вас.
Правда, він пішов на збори
і повернеться не скоро,
то даремно і не ждіть:
з понеділка вже прийдіть!
А мізинчик, дайте, вправлю,
бо у нім таки я тямлю,
у мізинці-пальці я:
спеціалізація!
Написав я вірш ліричний –
і попав під град критичний:
«Що за вибрики чудні?
Є тут гумор а чи ні?
Хай-но автор,– критик пише, –
визначається скоріше
і для власного пера
жанр єдиний обира:
буде лірикрм він чистим
чи то чистим гумористом?..»
Довго думав я, вагавсь –
так «нечистим» і зоставсь!
Хитра ця новація –
спеціалізація!
ВИСОКОМОРАЛЬНА ВЕРБА
Шуміла край води крива, стара Верба:
– Погляньте на ту вискочку Березу!
Якщо подумати тверезо – який із неї толк?
Ну, в піч іще хіба – раз протопити,–
може, і згодиться, –
чого ж вона так приндиться, гордиться?
Бач, розпустила китички рясні –
і вже тут солов’ї, і вже – пісні,
і парочки закохані приходять –
сидять, зітхають і таке розводять,
що соромно й уголос повторить:
«Берізко ти моя!» – «Ах, ах, мій орле!» –
і вже її він, бач, до серця горне,
вона ж – немов та маківка, горить...
Та щоб це я під кроною своєю
таку дозволила бридню?!
А ця – анітелень. Та я про неї
по всій окрузі роздзвоню:
хай скрізь про цю безстидницю узнають
та, щоб усяким гультяям
більш не служила прикриттям,–
при самім корені й зрубають!..
Ви, може, скажете:
«Чи ба,
як розходилася Верба,
чом це Береза їй більмом на оці стала?..»
Пусте...Старенька – молодість згадала,
як і під нею, в співах солов’я,
лунало пристрасне: «Вербиченько моя!»,
«Мій соколе!» – у відповідь лунало...
Та вже давно ніхто щось уночі
не йде посидіти під висхлі деркачі,–
от їй і сумно, бачте, стало.
От і не спить, скрипить...
А нам, до речі,
слід вибачить скрипіння те старече:
самі до сивих літ доживемо –
то, може, ще й не так заскрипимо!..
ПЕРЕСТАРАВСЯ
Є друг у мене – драматург.
Створив комедію мій друг –
дотепну, гостросатиричну,
в якій шмагав злодюг, підлиз,
нехлюйство в пух і прах розніс
і метушню бюрократичну.
Був у екстазі режисер:
– Ура! Робота є тепер!
Чекали всі на річ таку ми,
де бій дається хапунам,
чинушам, дурням, крикунам
і хамство піднято на глуми!..
Артисти в ролі увійшли –
усі старались, як могли,
прем’єра удалась на славу!
Гримів оваціями зал,
сміх наростав за валом вал,
і глядачі кричали «браво!»
Був критик там Кудлай Хома.
І він сміявся з усіма,
в антрактах руки тис акторам,
плескав, долонь не шкодував,–
а через день надрукував
статтю із присудом суворим.
І так писав Кудлай Хома:
«В цій п’єсі гумору нема,
усе похмуре там і чорне.
Акценти в ній стоять не ті,
бо автор бачить у житті
лиш негативне і потворне...»
Ви запитаєте: чому
перекрутило так Хому,
яка його вкусила кузька?
Чи з жінкою полаявсь він,
чи перепив поганих вин,
чи, може, просто мислить вузько?
Не те, читачу мій, не те!
Тут є пояснення просте,
хоч, може, й малосимпатичне:
Хома десь чутку перейняв –
один поважний чин, мовляв,
виставу оцінив критично!
Хома й схопився за обух...
Роззявив рота драматург,
ковтали валідол актори...
Упав у відчай режисер:
– Це що ж нам діяти тепер?
Такий скандал! О горе, горе!..
І тут отой поважний чин
сказав Хомі: – З яких причин
ви так виставу роздовбали?
Невже смаку у вас нема?..
Ні в тих, ні в сих стоїть Хома:
– Та ви ж... Та ви ж самі казали!
– Гм... Я на оці мав кіно!
Тут демонструється одно:
така халтура, поверховість!
А ви? Прекрасну річ взяли –
і чорним брудом облили...
Та де ж бо ваша принциповість?
Хома аж в постіль з горя зліг –
і вже піднятися не зміг:
помер від кров’яного тиску.
Проте не знаєм точно ми:
от кажуть, що нема Хоми,–
а може, лиш змінив прописку?..
ТІ, ХТО ВИРОБЛЯЄ КВАС, –
ЦЯ ІСТОРІЯ ДЛЯ ВАС!*
Розкажу вам, як умію,
про трагічну цю подію.
Жив та був собі у нас
чоловік один – Панас.
Не гулящий, роботящий,
на заводі слюсар кращий,
і, хоч зрідка чарку пив,
зловживати не любив.
Сім’янин він був хороший
і не тринькав марно грошей,
а приносив до сім’ї,
не як інші, гультяї.
Та веду я все до того,
що стряслася якось в нього
несподівана біда.
Ще й тепер згада – рида...
Захотілося Панасу
в день жаркий попити квасу.
Прихопив бідон Панас
і гайнув шукати квас.
Він усі обстежив точки,
де стоять із квасом бочки,
всі куточки обійшов,
тільки квасу не знайшов.
З того горя, з того дива
став у чергу він до пива.
Тут знайомі підійшли,
тари-бари завели...
Народилася ідея;
хтось один помчав за нею...
Потім – друга, потім – ще...
Ну, а сонечко пече.
Як додому повертався, –
мов моряк у шторм, хитався,
і, хоч квасу не приніс,
так зате розквасив ніс,
загубив бідон і шляпу,
цапнув цуцика за лапу,
що несла якась мадам...
Крик і вереск, шум і гам!
– Я ж з ним тільки привітався,–
Їй доводити узявся
вкрай обурений Панас.–
Я ж – д-до нього, н-не до вас!
А н-на вас я чхати хочу
і скажу вам просто в очі:
ви – м-мегера і зм-мія!..
Не діждалася сім’я
ні Панаса, ані квасу:
довелось ту ніч Панасу
в тім готелі ночувать,
що незручно й називать.
В тім незатишнім готелі
дорогі й тверді постелі, –
словом, хай би йому грець...
От на цьому і кінець.
Та в кінці сказати варто:
от які, буває, жарти
виробляє з нами квас,
як його немає в нас!
Написано в середині 80-х, коли у «великом и могучем» Союзі з його «неуклонным ростом народного благосостояния» навіть хлібний квас частенько бував у гострім дефіциті.
ЗАПОВІДЬ ДОВГОЖИТЕЛЯ
Щоб довго на землі прожити,
не можна пити і палити –
це до добра не доведе,–
переживати, хвилюватись,
недосипати, надриватись,
переїдати і т. д.
Завжди дотримуйся режиму
і не заводь у тілі жиру,
але й кістьми не торохти.
Якщо напав на тебе нежить,
то краще в ліжечку полежать,
а не на службу здуру йти.
Люби й шануй своє начальство,
та набридай йому нечасто,
собі роботи не шукай.
А якщо змога є, до речі,
її звалить на інші плечі,
ти з ділом цим не зволікай.
Ні з ким ніколи не сварися,
на обіцянки не скупися –
давай і тут же забувай:
вже ж на язик чиряк не скочить,
а коли хто і плюне в очі, –
утрись і знову обіцяй.
У когось горе?
Хтось там хворий?
Не будь на поміч надто скорий, –
ти за своїм здоров’ям стеж.
Пильнуй себе лиш, дорогого, –
і проживеш ти довго-довго...
І довго, й нудно проживеш!
ДОБРИЙ НАСТРІЙ
З-за дверей лунає крик:
в кабінеті керівник
розходивсь, аж піниться,
на лиці аж міниться.
Секретарка Ніночка –
мов тонка билиночка –
у приймальні хвастає:
– Шеф – у добрім настрої!
У відвідувачів – жах
відбивається в очах:
– В настрої?! Жартуєте...
Та чи ви не чуєте?..
– Чую, – Ніна їм на те, –
та не бійтесь, то пусте:
ну, кричить, ну, лається, –
та ж не матюкається!
ДОБРЯЧКИ-КЕРІВНИЧКИ
Живуть на світі добрі дяді:
вони завжди вам дуже раді,
коли такого на посаді
зустрінете притьмом, –
він вас і вислухає чемно,
і усміхнеться вам приємно,
і ви щасливі: «Недаремно
приходив на прийом!»
Як десь та щось – не по закону,
вони при вас по телефону,
суворого прибравши тону,
подзвонять куди слід:
мовляв, ану там розберіться,
мовляв, куди воно годиться!
І взагалі мені дивіться,
бо матимете бід...
І вибігаєте від дяді
ви задоволені і раді:
все, що стояло на заваді,
вже не страшне для вас.
Кортить співати і сміятись:
тепер, мовляв, чого боятись?
Пообіцяли ж розібратись!
Але минає час –
і ви йдете до дяді знову
на чергову сумну розмову,–
бо ж тяганину паперову
підлеглі розвели!
І знов у дяді тон твердіє: –
Ах, бюрократи! Лиходії!..
І знов душа у вас радіє: ура! Перемогли!
Але – гай-гай до перемоги...
Іще зазнаєте тривоги,
іще вас попоносять ноги
до дяді-добрячка.
Іще він вам наобіцяє,
іще підлеглих пополає,–
і казочка кінця не має...
про білого бичка!
За вуха...
Іванко знайшовсь у порядній родині:
татусь роз’їжджає в швидкім лімузині,
матусенька плаття міняє щодня, –
ну, словом, пристойна, солідна рідня!
А вже ж як дитина – в порядній родині,
розумною бути належить дитині!
Хоч здібності в сина скромненькі були,
його, як то кажуть, за вуха тягли.
Спочатку у школі він став медалістом,
у вузі престижному – спеціалістом,
там – крісло м’якеньке знайти помогли...
Кругом і усюди – тягли, як могли.
І ви не хвилюйтеся – мама і татко
все далі і далі тягтимуть нащадка, –
тягтимуть, аж доки в них вистачить сил:
в порядній родині – порядний і син!
І все було б добре – одна «невезуха»:
уже півметрові в Івасика вуха...
За них все тягли, а вони все росли!
Питаєте, звідки беруться осли?..
Біда не в тім...
Не в тому лихо, що Панько Проноза
кругом і всюди суне свого носа,
а в тому лихо, мусимо відзначить,
що далі носа власного не бачить!
Заочник
До праці в Гриця щось нема бажання,
а попоїсти й випити – не проти...
Ледь-ледь заочне закінчив навчання,
тепер шука... заочної роботи.
Цінує...
– Цінуй добро! – казала мати сину.
Слухняний син
як вийде на базар
та як заправить ціну за свинину,
то покупців аж кидає у жар!
Музикальний слух
Мій сусіда – хлопець просто зух,
музикальний вельми має слух:
де б весільна музика не грала –
він туди в один примчиться дух!
Вірний друг
Друг зустрівся на моїй путі:
де ще знайдеш вірного такого?
він мені ні разу у житті
не зробив
поганого нічого!
Рибалка є рибалка
Як вертає з річки наш Лаврін,
ніс у нього розквітає маком,
і хоч риби не приносить він,
але в хату завжди влазить раком.
Із книги «Трактат про ніс»*
ПОПКА-ЕНТУЗІАСТ
Якось в гості я до друга
зазирнув на вихідний.
В нього вчений є папуга –
і потішний, і смішний.
І хвилини не спочине –
все підскакує, кружля.
Скажеш: «Петя – молодчина?» –
«Мо-лод-чина!» – промовля.
Скажеш: «Петя – роботящий?» –
«Р-р-роботящий!» – затріщить.
Петю, в клітці жити краще?» –
«В клітці кр-р-раще,– крикне,– жить!».
«Ах, на волі краще, друже!»
Петя вторить слідом: «Ах-х...»
Що б не мовилось – байдуже,
все підхопить диво-птах.
До розмов завжди він радий –
зачепіть лиш молодця,
і захоплені тиради
так і ллються без кінця.
Я розказую про нього
не знічев’я вам, о, ні:
він знайомого одного
страх нагадує мені.
Теж – учений. Теж – охочий,
як і попка, до розмов:
він би цілий день робочий
язиком усе молов.
Перегляне прудко пресу –
виявляє інтерес:
– Що? Прискорення прогресу? –
Він, звичайно, за прогрес.
– Бій пияцтву? Підхопити! –
В клуб тверезості вступив.
(Хоч, якби сказали: «Пити!» –
всіх п’яниць би перепив).
Треба – вправо завертає,
треба – вліво забира...
– Що? Укрупнення? Вітаю!
– Розукрупнення? Ура!
Вчора він аж надсідався:
– Критиканів розвелось!
Нині ж – перебудувався:
– Вище критику піднось!
І спинити ви негодні
полум’яний той порив:
забуває він сьогодні
те, то вчора говорив.
Досвід має в цім солідний –
і готовий кожну мить
до моменту
відповідний
вид на себе напустить.
Як у вас – якісь заслуги,
дано владу вам до рук, –
отоді ви для папуги,
слів нема, найкращий друг.
Без чинів – хоч скачте гопки,
ви для нього – третій клас:
в глибині душевній попка
за комаху має вас.
Любить попка всіх повчати,
любить судження чиїсь
він за власні видавати,
і – попробуй, причепись!
Незагайно
благородний
вибухає в ньому гнів:
– Ану хто це там не згодний?!
І незгодний – занімів.
Хай йому, мовляв, абищо,
ось дурного не чіпай!
Хай собі, мовляв, посвище,–
мо’, колись і прийде край?
Мо’, само воно минеться –
хай не зараз, так пізніш?
Мо’, колись і схаменеться,
стане трохи розумніш?..
Ну, а попка – далі свище,
тріскотить за роком рік,
ну, а попка – вище, вище
по драбинці – скік та скік!
Скік та скік... І хоч не сіяв,
а збирає урожай.
Досить! Час новий повіяв.
Попко, киш! Не заважай!
ОБЕРЕЖНО З ВОГНЕМ!
Монолог розважливого
Ні, я, братці, теж проти темряви,–
я ж нічого не говорю:
звісно, вдячний я Прометеєві,
як борщі на плиті варю.
І як двинемо ми бригадою
десь природу позахищать,–
то мене надзвичайно радує,
як в диму шашлики шкварчать.
Та за що я люблю пожежників,–
ми ще й пальцем не ворухнем,
а вони уже – з застереженням:
обережніш, мовляв, з вогнем!
От, їй-богу, сказано здорово!
Знаю випадків – ого-го,
коли всякі діряві голови
так і лізуть здуру в огонь.
Позавчора в нашім провулочку
дім горів... Так один піжон
врятував із вогню бабулечку, –
сам тепер у лікарні ж он!
Ну, скажи, чи тебе просилося?
Чи мільйон ти за це здобув?
Що вже бабці тій жить лишилося?
Мо’ б дідусь іще й радий був!
Мо’ б знайшов собі іншу кралечку!
Мо’, якусь уже й полюбив!
Мо’, про неї мріяв ще змалечку!
А ти щастя його розбив!
Або он, в управлінні нашому,
був один... Щось не так – в штики!
Та не змовчить ніколи старшому!
Позбулись ми його таки...
Що горланить його заставило?
Вище себе ж бо не плигнем!
Ні, таки золоте це правило:
обережніше із вогнем!
Ще один у нас розумака є,
підкладає мені свиню –
тільки збори – завжди вискакує:
мов, працюємо без вогню...
Я до часу мовчу: говори собі!
Він до мене ще прибіжить...
Я – не проти вогню
у принципі,
та без принципів
легше
жить!
ЧЕРВ’ЯЧОК
Монолог схильного до самоаналізу
Ні, не святі ми, як ти не крути,
не ангели, хоч, може, й не чорти,
та в кожного – хай рад а чи не рад –
чимало набереться всяких вад.
І лиш у того, може, їх нема,
хто у колисці з соскою дріма.
За ним єдині водяться грішки:
частенько промокають пелюшки*...
Чому ж, як дні минають золоті,
уже не годимось ми у святі?
У чім тут заковичка, в чому суть:
ми ростемо – й недоліки ростуть?
Годину сохнуть мокрі пелюшки,
підмоклі репутації – роки,
і все ж несе нас пристрастей потік
то ув один, то знов у інший бік.
Ми знаємо – не всім і не завжди
щастить сухими вийти із води,
та, броду не питаючи, однак,
вже не один втопився неборак.
Он за кордоном, люди гомонять,
апендикс вирізають в немовлят,
і потім ти гризи хоч антрацит –
тобі вже не страшний апендицит.
А кажуть, в нас хірурги – екстра-клас,
і найгостріші скальпелі – у нас,
а інститутів тих медичних – тьма,
ото лише порядку в них нема...
Гей, хлопці з Академії наук!
Пора це діло вам прибрать до рук:
ану знайдіть у нас той черв’ячок –
причину всіх душевних болячок.
І тільки ми з’являємось на світ –
давайте, нам панахайте живіт,
як хочете там, ріжте, потрошіть,
та нас без черв’ячка того лишіть!
А взагалі – питання це складне...
Як різати – то першим не мене.
В мені той черв’ячок вже й не росте!
А раптом щось відріжете не те?..
Писалося ще до винаходу памперсів. – Авт.
ПІСНІ СТАРОВИННОГО ГОДИННИКА
Якось у поважній приймальні одній
чекав я прийому терпляче.
Спливали хвилини у тиші німій,
і часом здавалось, неначе
усе скам’яніло – і простір, і час –
у цій зачарованій тиші.
І тільки вицокував там раз у раз
великий годинник у ніші.
Я став прислухатись, і раптом – овва! –
якісь голоси мені вчулись.
Потроху почав розрізняти й слова –
ще й досі вони не забулись.
Я знав, що годинник – складний механізм,
частин у нім різних багато,
але щоб співали – почуєш не скрізь!
Отож і спішу передати
почугі в приймальні химерні пісні,
а ваше вже діло – повірить чи ні.
Пісенька маятника
Я цокаю і цокаю,
не знаю сну і спокою,
чи в центрі я, чи збоку я –
не втримаюсь ніде.
Та носа я не вішаю:
правішаю-лівішаю,
лівішаю-правішаю,
а час іде, іде!
Туди-сюди хитаюся,
на мить не зупиняюся,
все маюся і маюся,
і маюся не зле:
накажуть вправо – слухаюсь,
накажуть вліво – слухаюсь,
все рухаюсь і рухаюсь –
мистецтво немале!
До біса всі традиції,
до біса всі амбіції:
мінять свої позиції –
позиція моя.
Чим більше я лівішаю,
тим більше я правішаю,
правішаю-лівішаю –
і завжди в центрі я!
Партія циферблата
Я – завше на посту, і цим пишаюсь.
Хай час іде – на місці я лишаюсь.
Та хочете ділам ви дати лад –
я тут, до ваших послуг,
цифер-
блат!
Завжди назву вам точну я годину –
коли на службу вам, коли в гостину:
зі стрілками давно я на вась-вась.
У всякий час –
прошу!
(Лише для вас...).
А виникне потреба – постривайте,
з пружиною домовитися дайте, –
влаштуємо вам сервіс – екстра-клас:
спинити час?
Прошу!
(Лише для вас...).
Соло секундної стрілки
Біжу-біжу-біжу-біжу-
біжу-біжу по колу,
не втомлююсь, не втомлююсь,
не втомлююсь ніколи.
А тільки коло пройдено –
на інше я стаю, –
і кожну мить при ділі я,
і завжди я в строю!
Лечу-лечу-лечу-лечу
нізвідки і нікуди,
лічу-лічу-лічу-лічу
комусь його секунди.
А той, хто мною нехтує, –
немудрий чоловік:
секунда за секундою –
людський спливає вік!
Секундочка, секундочка –
і ви на світ з’явились,
секундочка, секундочка –
женились, розлучились,
секундочка, секундочка –
онуків бавить час,
секундочка, секундочка –
і вже немає вас!
Складаються з піщиночок
жарких пустель бархани,
з краплиночок, з краплиночок –
безмежні океани.
Біжать секунди в безгомінь –
і що там мудрувать:
лови свою секундочку –
на інше наплювать!
Арія пружини
Нехай собі чваняться, хай величаються,
що нібито ними і час визначається,
хай золотом сяють у всіх на виду,
але не вони мене – я їх веду!
Мені у житті скромна доля вготована:
від людських очей
за лаштунки я схована, –
дарма! Та парадом командую – я,
тут вершиться воля сталева моя.
Погляньте, як старанно всі вони трудяться:
вицокують, бігають, вертяться, крутяться, –
та варто мені не натиснути – стоп! –
відразу спиняється стадо нероб.
Я знаю –
мене називають жорстокою:
нікому не дам ні секундочки спокою,
у мене ніхто на посту не засне! –
і лають мене, проклинають мене.
Ну, що ж! Не така –
ставте ангела божого!
Хотіла б я глянуть на парубка гожого –
чи добреньким бути йому закортить,
якщо його зранку
як слід
накрутить!
Хор шестерень
Ми шестерні, ми шестерні –
не просто коліщата.
Вдостоїлися честі ми –
час людству визначати.
Надійно ми зчепилися,
в гніздечках примостилися, –
нас нічого повчати!
Бували ми корисними
у будь-яку епоху:
ми тиснемо,
ми тиснемо –
і час іде потроху.
Іде, не зупиняється –
і в світі не міняється
нічого, слава богу!
* * *
Відтоді, як чув я ці дивні пісні,
два роки промчалися прудко.
Прийому діждавсь я тоді – і мені
зробили пристойну «накрутку».
Аж досі у грудях поштрикує щось...
(О славні моменти повчальні!)
Та ось і учора мені довелось
побути в знайомій приймальні.
Ні грубих килимів, ні штор дорогих,
ні черги в чеканні прийому...
В кутку старовинний годинник притих:
зламалося щось там у ньому.
Натомість німе електронне табло
хвилини відлічує справно...
Т о г о, за дверима, уже не було:
нового прислали недавно.
Тепер і самому неясно мені:
чи справді я чув ті пісні, а чи ні?..
ПЕРЕРОСЛО
Коли воно ще пелюшки кропило
і несвідомо дульки всім крутило,
сміялись тато з мамою:
– Ану,
скрути, моє маленьке, ще одну!
Коли ж на ніжки почало спинатись
і так потішно, весело плюватись, –
сміялись тато з мамою:
– Пусте!
Воно ж дурненьке ще! Переросте!
Росло дитятко, сили набирало,
шпурляло в тата й маму чим попало,
вони ж казали, сміючись, на те:
– Воно нервове в нас... Переросте!
Переросло воно і тата, й маму –
і виросло в закінченого хама,
і, надававши добрих кулаків,
старих із дому вигнало батьків.
Тепер вони давно вже не сміються:
що день, то сльози безутішні ллються...
Стареньких жаль. Але ж бере і зло:
не в лісі ж їхнє золотко росло!
А вже ж воно в якійсь конторі служить:
на всіх кричить, підряд усіх паплюжить.
Хай вибачать батьки... Мораль проста:
так порося
в свиню перероста!
ТРАКТАТ ПРО НІС
Багато в людини є різних частин,
що їх ми з народження носим, –
та хочу прославити орган один,
який іменується носом.
Здається, дрібничка, горбок на лиці –
яка там краса чи величчя!
Та мушу сказати: дрібниці оці
і створюють наше обличчя.
О, скільки на світі усяких носів –
морквинок, гачків, барабольок,
ковбасок, буравчиків, ґудзиків, слив,
стручків, апельсинових дольок...
О носики ніжні привабливих дам,
ви часто снитеся поетам!
Натхненні сонети присвячено вам, –
шкода, я не вмію сонетом,
а то, бач, обтьохкав би носик один, –
мені він ввижається й досі...
Та вже доживаю, дивак, до сивин,
тож, мабуть, про носики – досить.
Ні, я не перечу: чуття неземні
духовний нам світ прикрашають, –
та, зрештою, носики ті чарівні
нас часто із носом лишають!
Тож згасимо жар нерозумних бажань,
гіркі пам’ятаймо уроки!
Та – власні носи завдають нам, на жаль,
не менше гризот і мороки.
Щасливий, хто носа по вітру трима, –
носам тим немає і зносу!
А той, в кого вміння такого нема,
одержує часто по носу.
Як вип’є сто грамів один мій земляк –
то так уже ж форму тримає...
А гемонський ніс набряка, як буряк,
та де там – як мак, розцвітає!
Чванько свого носа так високо ніс:
Зевес – і не менше, їй-богу!
Та стрівся з начальством –
і гордий той ніс
відразу аж вріс у підлогу...
Як солодко нам фіміами вдихать!
Від критики ж – крутить у носі...
І як алергію оту лікувать –
не зна медицина і досі.
А цей у селі народився і зріс...
Не встиг десь у місті пожити –
як вже від села відвертається ніс,
уже урбаніст він, скажи ти!..
Один свого носа все тиче кругом,
скрізь, наче болячка, маячить,
керує – а далі ж бо носа свого,
пробачте, ні злидня не бачить.
А другий науки й мистецтва вивча,
послухать – Спіноза! Філософ!
Про все має думку, усе поміча,
не бачить... лиш в себе під носом.
Все нищечком цупить носій-хом’ячок,
стягає до власної вілли,–
сусід же синочка повчає: – Мовчок!
Не нашого носа це діло!..
Куди це так прудко летить спекулянт,
хапуга куди чимчикує?
В народу цього – особливий талант:
вже носом десь вигоду чує!
Про ніс я багато іще б написав,–
питання це дуже серйозне.
Мудрець недарма, пригадайте, сказав,
що все в цьому світі – відносне!
Та я б тут маленьку поправочку вніс
(носився, признаюсь, давно з цим):
не формою й розміром славиться ніс,
а тільки – своїм носоносцем!
Ото що природа дала – те й носи,
і кращого вже не проси ти.
О друзі! Потрібні нам всякі носи,
їх з гордістю треба носити!
Та щось я із носом отим розносивсь –
сентенцій накидано стосом...
Кажу собі тихо під ніс: «Зупинись,
читач бо клює уже носом!»
РЯБКОВА ПРИГОДА
Кажуть, ніби бувальщина
Жив на фермі одній собака –
непідкупний старий служака.
Хто б не йшов із чужих чи їхав –
на усякого чортом дихав.
Жартувати не смів ніхто з ним,
бо з характером був серйозним:
тільки глипне на вас очима –
вже й мороз іде за плечима,
а як басом сердитим гаркне –
мов кілком хто по вуху шваркне.
Спав спокійно сторож Мефодій:
знав – не прийде на ферму злодій,
бо кому ж заманеться здуру
на такого нарватись псюру?
Вовк ту ферму вже десять років
оббігав за п'ять тисяч кроків,
і хитрющі руді лисиці
не навідувались до птиці.
Та буває в житті усяке,
зокрема, і в житті собаки:
звідкілясь принесло ту лиску,
що ніяк не боялась риску
та й щоночі стала робити
до тієї ферми візити.
Зоддалік, було, вийде, стане,
на ворота дубові гляне –
й ну на вигоні вивертатись
та розкішним хвостищем гратись.
То клубочком скрутиться, ляже,
то підскочить, холера вража,
то, як віяло, хвіст розпустить,
то з-під лоба бісики пустить...
У Рябка від такого дива
піднімалася дибки грива –
й, замість того, щоб загарчати,
він, мов цуцик, почав скавчати,
дріботіти, із цепу рватись,
щоб із лисонькою погратись.
Відірвався – і дьору з двору,
хвіст задравши бубликом вгору!
Прогасав, мов лошак, всю нічку –
все ганяв по ярах лисичку.
Ну, а лис не дрімав тим часом:
нору всю забив свіжим м'ясом.
Довго так а чи ні тривало –
та на фермі курей не стало!
* * *
...Е-е, негарно отак, читачу:
ти не віриш мені, як бачу!
Я і сам не дуже-то вірив,
що буває таке між звірів.
Але ж свідки були, одначе:
сам завфермою теє бачив,
та й підтвердив сторож Мефодій:
– Він, лисюра! Проклятий злодій!
Геть усі повиносив кури!..
Лиш Рябко промовчав похмуро...
щось там гаркнув, було, з-під лавки,
та йому сказали: – Не гавкай!
І сказали, гадаю, вчасно:
Знає, знає Рябко прекрасно,
Де шукати курячі кості...
Часто їздять на ферму гості
переймати досвід роботи:
сунуть їх сюди цілі роти –
зі звірячим всі апетитом,
а назад кожен їде ситим,
бо господарі, бач, гостинні…
Хто ж тут винен?
Лисиці винні!
Жив старий зі своєю старою
біля самого штучного моря.
Старий ловив вудкою рибу,
а стара віддавала котові
(там же нічого було смажить).
Раз закинув дід вудку в море –
золота йому рибка спіймалась,
людським голосом запросилась:
– Відпусти мене, старче, в море,
екології не порушуй,
проси викуп, який-но хочеш.
Добре знав старий пушкінську казку:
відпустив собі рибку в море,
навіть пляшки не взяв із неї,
а удома старій – ні словечка.
Та довідалась клята баба
(телепатка була, напевно!)
Як напалась вона на діда:
– Ах ти луб’я старе нікчемне!
Вже від мене завів секрети?
Ну, та я ж тебе наскрізь бачу,
Весь ти в мене, як на рентгені!
Ану марш мені знов до моря,
попроси в золотої рибки,
щоб полагодила телевізор:
вже півроку ж бо не працює!
Почвалав старенький до моря:
– Змилуйся, государине рибко,
ти не дай моїй бабі потачки,
задуши в ній хижацькі інстинкти,
бо як в неї апетит розгориться,
то тоді вже нічим не спиниш!
Відказала золота рибка:
– Не хвилюйся, іди собі з богом!
От приходить старий додому,
а удома народу повно:
сам директор побуткомбінату
зі своїм головним інженером,
з найдосвідченішим телемайстром –
перед бабою всі на колінах,
слізно в неї пробачення просять:
– Вибачайте нам, Христе Петрівно,
нам, байдужим черствим бюрократам,
що так довго до вас не з’являлись,
не зважали на ваше горе.
Телевізор тепер – як новенький,
а як що – тільки дайте знати,
примчимо в той же день без затримки!
Більш не ходить старий до моря,
золотої не кличе рибки,
баби дарма не проклинає.
Тільки вечір спаде на землю –
поспішають обоє в хату,
«голубий» вони дивляться «вогник»,
мультик-пультик і матч футбольний..
Слава, слава золотій рибці,
слава техніці електронній
і майстрам із її ремонту,
що на виклик приходять вчасно,
як начальство дасть духопелів!
Бо якби отой телесервіс
працював у нас так, як треба, –
не було б і цієї казки,
котру ви прочитаєте якось
перед темним телеекраном...*
Написано в так звану епоху так званого розвинутого соціалізму, з його лицемірним гаслом: «Всё для человека, всё во имя человека». У зв’язку з цим пригадується тогочасний анекдот про чукчу, який, повернувшись до рідного стійбища з чергового з’їзду КПРС, хвалився: «И вы знаете, я даже видел этого человека!..».
КАЗКА ПРО ТРЬОХ КУРЦІВ
В перекур у коридорі,
ув одній собі конторі
саме в день під Новий рік
стало кілька чоловік.
От один стоїть, зітхає:
– Дисципліни в нас немає!
Якби я був керівник,
я б у всі проблеми вник.
Я відсталу цю контору
швидко вивів би угору,
щоб показники у нас
стали просто екстра-клас!..
Я повів би круто справу
і на ледарів управу
блискавично б я знайшов, –
щоб я з місця не зійшов!
Другий каже:
– Подивіться,
це ж куди воно годиться –
просто часом злість бере:
в нас приміщення старе,
меблі – страх які побиті,
вікна десять літ не миті...
Якби я був керівник,
враз навів би блиск і шик!
Замінив паркет, панелі,
розписав красиво стелі,
меблі люксові знайшов, –
щоб я з місця не зійшов!
Каже третій: – А хіба то
нас влаштовує зарплата?
Якби я був керівник,
я де слід здійняв би крик,
я усі доклав би сили, –
вдвічі більше б нам платили!
Я можливість би знайшов, –
щоб я з місця не зійшов!..
Поки так вони курили
і, куривши, говорили,
загубивши часу лік,
надійшов і Новий рік.
Він почув оту розмову –
кашлянув, нахмурив брови
і подався далі в путь...
А розмови все ідуть.
Відгули заздравні тости,
перше січня... П’яте... Шосте.
Місяць, другий проліта, –
а завзята група та
все стовбичить в коридорі,
все патякає в конторі.
Знову рік Новий прийшов –
жоден з місця не зійшов!
Так стоять вони і досі,
колупаючись у носі,
і лунає дужий крик:
– Якби я був керівник!..
І ніхто на світі, схоже,
звідти зрушить їх не може,
як не клич і не мани:
приросли до місць вони!
Глянуть хочете? Давайте,
в ту контору завітайте...
Вам її ще й назови?
В ній же служите і ви!
ДАРУНКИ-ЧАРУНКИ
Ледь зустріну милу – все в мені вирує:
– Я тoбi, кохана, пісню подарую!
Ось вона у мене, у магнітофоні, –
i мерщій вмикаю cвiй новенький «Coнi».
Й полилося звідти: «Нас весна чару-ує,
нас весна чару-ує, нам любов дару-ує!»
Потім: «Я до тебе стежечку тору-ую
i весняні квіти я тoбi дару-ую...».
– Ось iщe послухай!..
Як заплаче мила:
– Чим я тебе, серце, тяжко прогнівила?
О, скажи, навіщо i признайся, де ти
записав цi мело-тексто-трафарети?..
Через тi «дарунки», через тiї «чари»
почались між нами принципові чвари.
Я кажу коханій:
– Це ж nicнi сучасні,
високохудожні, отже, i прекрасні!
Складені уміло знаними майстрами,
їx транслюють теле- й радіопрограми!
I не нам судити, чей, про їхні вади:
є на те худреди, є на те худради!
А вона:
– Мене це не знобить, не гpіє,
від пiceнь тих, – каже, – в мене алергія.
Мабуть, менi й справді їх не зрозуміти,
бо ж вони прекрасні, мов... фальшиві квіти!
Як від них ти хочеш мати насолоду,
то, прошу,– подалі від мого городу!
I броджу тепер я в розпачі й безсонні,
ген аж на узліссі свій вмикаю «Соні».
Там піснями звipiв i птахів чару-ую,
Їм чарівнi весни i квітки дару-ую.
Лicoвa громада слухає – вмліває,
а одна вовчиця навіть підвиває.
Але то для мене – невелика втixa,
бо душа коханням невтолимим диха.
Як би то уміло вговтать мені милу,
щоб пicнi сучасні мила зрозуміла?
А чи мені милу, чи пісні обрати?..
Підкажіть, худреди, поможіть, худради!*
Цього вірша написано в кінці 80-х, але відтоді мало що змінилося, хіба лиш з ефіру та естради пре ще більше псевдопісенної халтури (по-сучасному – «хітів») та нема на те жодної ради, в т. ч. й художніх редакторів та художніх рад, які хоч би трохи стримували цей каламутний потік.
Самокритичне
1.
Я дурня дурнем обізвав –
і викликав потік обурень:
на мене дурень в суд подав,
щоб довести, що він не дурень.
Наклав на мене штраф суддя...
Але чи варто ображатись:
хіба ж не дурень, справді, я,
що з дурнем дурість мав зв’язатись?
2.
От, буває, думка виника –
записать лінується рука.
А буває, аж тремтить рука
думку записать... Не виника!
ЗАМІСТЬ ПІСЛЯМОВИ
Для гарячих сердець, небайдужих умів
я складав оці вірші, складав, як умів.
Я у них свою душу бентежну вкладав,
я складав їх, як знав, – і в шухляду складав.
Та, неначе сльота, облітають літа,
і душа в піднебесся все рідше літа.
Я шухляду відкрив: – Гороб’ята, акиш! –
випускаю на волю за віршиком вірш.
Хай злітають на волю, у небо ясне, –
може, критик який із рогатки пальне.
Хоч пальне – та промаже:
віршата ж – малі,
в них поцілить не так-то вже й легко з землі.
А піднятись у небо – на те треба крил,
а у критиків крила на інший копил.
Тож летіть, мої вірші, між люди у світ,
може, стрінете десь щиру ласку й привіт.
А як скривиться хтось –
мов, тональність не та, –
то є правда свята: краще хай не чита,
а хапає перо чи сідає за клаву* –
і сміється, й рида, п’є горілку чи каву,
і складає хай сам – чи на посміх, чи славу!
* Клавіатуру (комп’ютерний сленг).
[ Як стояли ми на Майдані... ] [ А життя – ніби вітер... ] [ Мінімізми ] [ Братам по перу – й пелюшки поперу! ]
[ Заповідь довгожителя (З минулих видань) ] [ Шляхи-дороги ] [ Миттєвості ]
[ «Не розмахуйте руками на пасіці!..» («Перець» і перчани) ] [ Всячинки.
Сказонізми ]
Просвіта
