Василь ШУКАЙЛО
ТИ МОЯ НЕПОГАСНАЯ ЗОРЕ...

ШЛЯХИ-ДОРОГИ
Спогади й роздуми

ЄДНАЙМО ДУШІ В РІДНІМ ЩИРІМ СЛОВІ

Про книгу Григорія Білоуса
«Слова, слова, спасіте наші душі»

Нині листи не в моді. Епістолярний жанр безна­дійно занепадає. Ніхто нікому листів уже не пише. Хіба що надсилає есемески, чи то пак, електронні звісточки: живий, здоровий, чого й вам, і так далі. Ну, там іще обмінюються наймодернішиими шлягерами та «прикольними» відеосюжетиками, та цифровими «фотками» для сімейних альбомів: ось ми на пляжі, а ось у пейзажі... На побутовому рівні все це, звичайно, так. Але й те сказати, що люди, звиклі відбуватися дво­складо­вими «привіт» і «ляля» та ніколи не відчувають потреби в поглибленому духов­ному спілкуванні, вродилися не сьогодні й не вчора – їх в усі віки вистачало.
І в той же час із найглибшої давнини, чи ще не відтоді, як тільки людство винайшло писемність, доходять до нас, поряд із господарськими нотатками та витіюватими клино­писами на честь «сонцесяйних» тиранів і самодурів, зразки образного, емоційного письма, в якому людина прагне передати не просто суху ділову інформацію, а й свій душевний стан, сумніви, думки, почуття. Отож в усі віки були й завжди будуть особистості, для яких постійне глибинне спілкування з друзями, духовними побратимами таке ж природне й життєво потрібне, як повітря, вода, хліб насущний. Як би збідніла історія, якби вона не донесла до нас листів Плінія Молодшого або листування Сенеки з Луцілієм! Наскільки менше знали б ми без них про античний світ, про те, чим жила, переймалась, як мислила тогочасна освічена людина! А чи можемо ми без душевного трепету перечитувати пожовклі, сповнені гарячої любові й сонячної ніжності листи Остапа Вишні із крижаних сталінських «курортів» до вірної подруги життя Варвари Губенко-Маслюченко? І хіба листи Шевченка, Чехова, Достоєвського, Довженка, Бальзака та інших корифеїв світової літератури не дихають генієм, не викликають у нас такого ж жагучого інтересу, як і шедеври їхньої нев’янучої поезії й прози? І хіба не є таким шедевром «Листи до незна­йомки» Стефана Цвейга? Прикладів маємо безліч.
Талановитий поет і прозаїк Григорій Білоус, автор роману «Гони золотого зайця», повістей, збірок лірики і поем, лауреат літературних премій імені Григорія Сковороди та Василя Симоненка, цього разу розкрився перед читачем у незвичному на сьогодні  епістолярному жанрі, видавши книгу «Слова, слова, спасіте наші душі. – Вибрані сторінки листування з друзями» (К., «Акцент», 2004, 624 стор.).
Можуть сказати: як? Видавати власні листи?.. Чи не надто перебільшує автор значення власної персони? Але не поспішаймо з висновками. Краще візьмімо до рук цей ошатно виданий, зі смаком скомпонований томик і загли­бимося в читання. І можна не сумніватися, що з перших же сторінок воно вас захопить. Звісно, ця книга не для охочих підглядати в замкові щілини й смакувати пікантні подробиці з чужого життя. Ви не знайдете в ній побутових дріб’язків, нарікань на лихі обставини чи егоцентричних самокопань, зате йдеть­ся тут про речі, які не можуть залишити байдужою жодну мислячу, наділену чуттями людину.
Автор цих рядків мав щастя бути свідком першовито­ків, першострумочків народження цієї рідкісної книги: адже Григорій Білоус, можна сміливо потвердити, писав її все життя. І хоча письменник прискіпливо відібрав для оприлюднення лише малу частинку своїх епістолярій, а саме тих, які він написав у період з 1981-го по 2000 рік, вони, безумовно, є свідченням його непогамовної, без­перервної, напруженої духовної праці, яку день у день він веде упро­довж ось уже кількох десятиліть. Ці лис­ти – плоди жи­­­­во­го, творчого переосмислення найрізно­ма­ніт­ніших явищ життя у всіх його проявах, барвах і різновидах. Григорій Білоус багато читає, спостерігає, зі­ставляє і занотовує. Діа­па­зон його інтересів надзви­чайно широкий. Він глибоко закоханий у красу, в живу природу, поезію, музику, в його душі живе справжній ху­дож­ник. І через те він – завжди цікавий, бажаний співбесідник. У його листах ми можемо знайти оригінальні, часом парадоксальні судження з питань філо­софії, історії, політики, літератури, мистецтва – всього того, що цікавить і хвилює освіченого сучасника. І то не прос­то марнославне прагнен­ня сяйнути ерудицією, не сухі умо­глядні розумування, а радісні й болісні, завжди емоційно за­барвлені пошуки істини, докопування до суті речей, напо­леглива, по­движ­ницька праця над словом. «Мої листи – спроба узяти розгін. Вони – мої коні», – пише він одному зі своїх адресатів. А я б сказав, що його листи часом нагадують злітні смуги для творчої уяви. Це й своє­рідний записник, до якого письменник, не боячись бути обкраденим, заносить щойно народжені образи, оригінальні думки, гострі спостереження, вдалі порівняння, начерки, каламбури, щедро роздаровуючи адресатам. Це листи-роздуми, листи-сповіді, листи-есе, які раптом спа­лахують усім різнобарв’ям художніх образів і часто-густо переростають у цілком завершені літературні твори. І навіть початок майже кожного з них – оригінальний.
«О великий будівниче, уклін тобі доцокольний!» – так жартівливо починається лист одному з друзів (В. Баб­кові), який саме зводив дачний будиночок.
«Добривечір, ювіляре, зеленій, як жито яре!» – римовано озивається він до нього вже з іншого приводу.
«Гей, хто в п-лузі, озовися!», – весело гукає він ще од­ному своєму адресатові (В. Громадському), натякаючи на те, що той – весь у роботі, в щоденних буденних клопо­тах.
«Олексій був на якихось семінарах (семи нарах)», – усміхається через кілька сторінок Г. Білоус, згадуючи добрим словом літературознавця Олексія Неживого. І далі додає вже серйозно: «Каламбурю, але те цілком могло статися з цим чоловіком – безоглядним, гострим на слово і категоричним у обстоюванні своїх поглядів і позицій».
«Чи не надто благопристойні ми, чоловіче? Світ завойовують не «тихоні», а скандалісти. Поетичний рядок у них – бікфордовим шнуром до читацької уяви, а не шнурком до черевика зледачілого серця».
«Тут є вагончики з видом на море.
Наш – із видом на майбутнє».
«Море – Чорне, дні – сірі: суцільна Сірія».
«У нашому тутешньому літературному середовищі немає високого спілкування: кожен сам собі діогеній. Не вміємо шанувати одне одного».
«Дніпро розлився, затопив усю просторінь і тепер зда­ється справжнім морем. На цім березі – ми, на тім – «замориші».
«Побільшало машин і на вулицях. Хлопчики з водя­ними пшикалками, з ганчірочками в руках кидаються до них із тротуарів, протирають вікна, двері, тлусті боки іномарок – заробляють собі на хлібець. Буває, хтось із тих водіїв простягне з віконця не долар, не гривню, а якусь дрібну монету і з почуттям виконаного обов’язку поїде собі далі в почистішалому авто. Машину йому помили, а хто одмиє його черству збайдужілу душу?.. ».
Стрімкі коні письменницької уяви мчать його в незвіданий світ країни Поезії, нерідко народжуючи справ­ж­ні маленькі шедеври:
«На високих осокорах галич на ніч умощувалася. Зграя вороння! І все ж не затулити їм чорними крильми ні зірок у нашому небі, ні сонця у наших вікнах. І – карр! І – каррр! Ікар їм, бач, поперек горла став!.. У вербах срібний став курів туманцем… Дзвенів десь жайвір угорі… В ставку дрімали бобирі… І квітли соняшники вранці… Свистіла вивільга в саду… Й оте зозулине «ку-ку» кувало срібний голос щастя, що проминуло наші снасті і десь принишкло у ярку… Ку-ку!.. Ку-ку!.. А на ставку лиш срібний відблиск хвиля горне… І об’єкти­ва око чорне прозріло – вперше на віку. Ку-ку!..» (Д. Черед­ниченкові).
Якщо хочете, перші оповідання Григорія Білоуса теж народилися з листів. Добре пам’ятаю ту весняну сонячну днину на початку 60-х, коли отримав від нього, на той час випускника геологорозвідувального технікуму, дебеленько­го конверта із Закарпаття, куди його направили як молодого спеціаліста.
«Славче, агов! – приблизно так починався той лист. – Сьогодні неділя. Що ти там поробляєш? А ми оце саме смалимо свинячі хвости. Чи смалив ти зроду свинячі хвости? Я теж не смалив, але коли батько або дядько-колій різали кабана чи свиню…»
І далі на кількох сторінках чітким убористим почерком (друкарської машинки Гриць тоді ще не мав), соковитими барвами несподівано змалював він перед моїми захопле­ними очима живу, барвисту, вимережану тонко підміченими, часто комічними подробицями картину-спогад про те, як десь у середині 50-х років на сільському дворищі відбувалося оте велике таїнство – свіжування кабана… Таїнство, яке, проте, ні для кого не було таємницею. Один-два точних штрихи – і на папері оживають колоритні постаті дядьків і тіток – сусідів, представників «вищого» й «нижчого» сільського начальства, агроно­ма, зоотехніка, ветеринара, коваля, комірника, столяра, листо­но­­ші, – всі-всі вони якимось незбагненним побитом – певна ж річ, ненароком! – опинялися на тих «поросячих поминках» та й, для годиться віднікуючись, статечно всідалися за не такий уже й широкий, але щедрий і гостинний стіл зі свіжиною: місця за ним, на диво, вистачало всім…
Пригадую, я, мов зачарований, одним духом проковтнув цей яскравий, вихоплений просто з живого життя образок. А коли невдовзі отримав іще й листа, в якому Гриць відтворив розлогу картину косовиці – із неповторними запахами різнотрав’я, дзвоном жайворів над степом, знай­деним перепелиним гніздом у траві, крижаною водою в дже­рельці і, знову ж таки, своєрідними, рельєфно випи­саними образами коса­рів – батька, діда, дядьків-одно­сельців, із їхньою неповторною, пересипаною соковитими жар­тами мо­вою, – я ледве стримався, щоб тут же не вдарити йому телеграму («мобілок», бач, тоді не було!), і написав того ж дня схвильовану відповідь; «Грицю, так це ж – готові оповідання! Негайно подавай їх до друку!». І, здається, чи не того ж таки року оповідання Григорія Білоуса «Свинячі хвости» й «Косовиця» з’явилися, з легкої руки незабутнього Андрія Крижанівського, в журналі «Дніпро». А потім, з інтервалом у які-небудь три десятиліття, – ох і довгим же буває шлях письменника до читача! – увій­шли вони, з незначними авторськими поправками, разом з романом «Гони золотого зайця», до окремої книги «Рудоман». Назва її невипад­кова. Рудоман – це старо­винний чумацький шлях, який пролягає повз Білоусове рідне село Курмани Недригай­лівського району на Сумщині і яким пройшло та проїхало не одне покоління українців. Бачив цей шлях і княжі дружини, й козацькі полки, довелось надивитися йому й на чужинські криваві орди, й на знедолених заробітчан, і на відчайдухів повстанського ва­тажка Семена Гаркуші… І солоного поту, й гірких сліз, і гарячої крові немало було пролито на цей звивистий шлях. Ним мандрували, либонь, і Григорій Сковорода, й Тарас Шевченко, й багато інших видатних людей, лицарів духу, гордих синів землі нашої. І кожен повторив його по-своєму, по-новому. Многотрудним цим шляхом творить свою нелегку творчу ходу й гідний представник славного козацького, інтелігентського, письменницького, селянського роду – Григорій Білоус. І його книга «Слова, слова…» – ще одна подолана ним творча вершина на цьому шляху.
Ось іще кілька цитат, навмання вихоплених з неї:
«Учора бачив, як помирали тополі на бульварі Шев­ченка в Києві. Стоячи! Точніше кажучи – стоїчно. Без­за­хисні. Безлисті. Голі в своїй недолі. Які ж високі! Йдеш, бу­ло, бульваром – а вони голову твою підводять. Торка­єш поглядом їхні вершечки, що, здається, неба сягають, а помисли – ластівками. Зеленою вартою – ось чим бу­ли ці тополі для кожного з нас. «Вони дуже старі. Їхнє сонце не з нашої ери…». Борис Олійник про ма­терів. Тополі – матері нашого духу. Неможливо уявити цей бульвар із якимись іншими деревами. До тополь усе своє життя горнувся подумки Шевченко. О тополі! Піра­мі­дальні наші па­м’ятники – зрідні єгипетським пірамідам. […] А слово ж яке – тополя… М’яке, пісенне. Уся твор­чість Шевченка – тополина. «Край дороги гне то­по­лю до самого долу…». Так, вони дуже старі, їхнє сонце не з нашої ери… Сиві бабусі України. Падали, підтяті. На їхньому місці поставали молоді топольки, мов дівчата-онуки. Кожному, хто звик до старих тополь, здається тепер, що він став Гулівером: може погладити молоденькі деревця «по голівці», як діточок…» (До В. Громадського).
«Нині той день, коли випускають птахів на волю. Птахів я не поневолював, а от листів із рук «випущу» сьогодні кілька: допоки ми живі – потрібно спілкуватись» (До Г. Короля).
«Правило: лист повинен бути не про себе, а про того, кому він адресований. Є листи, як собачі хвости, якими улесливці виляють перед своїми адресатами».
«Листи – перелітні птахи наших душ».
Хочеться додавати ще і ще. Але, мабуть, час зупи­нитися і відіслати читача до першоджерела.
А скільки тут цікавих, почутих ним і до нього ще ніде не зафіксованих розповідей про Григорія та Григора Тютюнників, Василя Симоненка, Віктора Близнеця… Скільки яскравих подорожніх нотаток із письменницьких поїздок у травневі Шевченківські дні (під час яких Г. Бі­ло­ус, до речі, не випускав з рук телекамери)… Скільки характерних, соковитих, точних, образних слів і виразів, узятих із рідного Посулля!.. Та, щоб перелічити все, треба, знову ж таки, процитувати всю книжку.
Якби виписати всі імена, які з того чи того приводу згадуються в ній, – вийшов би довжелезний список. Платон, Аристотель, Шекспір, Сковорода, Шевченко, Іван Франко, Піросмані, Рембо, Ренуар, Монтень, Гарін, Цвєтаєва, Булгаков, Пришвін, Паустовський, Довженко, Толстой, Шолохов, Чайковський, Чехов, Сергєєв-Ценський, Ван-Гог, Мазепа, Симоненко, Стус, Залізняк… Це тільки, погортавши навмання кілька сторінок. Насправді цей список набагато довший і різноманітніший. Імена ці завжди згадуються у зв’язку з тією чи тією історичною подією, фактом, прочитаним і запалим у душу висловом, яким тут же хочеться по­ділитися з другом… А скільки сучасни­ків – колег по перу, художників, артистів, політиків! Часом згадка про того чи того письменника раптом переростає в багато­сторінкову критичну статтю, огляд творчості побра­тима, як то трапилося в одному з листів до Г. Короля, де Григорій Білоус спочатку починає ділитися враженням від щойно прочитаної нової книги поета Григорія Лютого, а потім усе це виливається в захоплену літературно-біографічну розвідку-розповідь, з яскравими спогадами-подробицями з історії народження й зміцнення багато­літ­ньої дружби двох талановитих поетів… Таким щирим, відданим другом, таким уважним, прискіпливим читачем міг би пишатися кожен письменник.
«Моя душа лежить одним крилом на всьому, що існує у цьому світі, а другим – в небі рідної культури, яке ти робиш вищим з кожним днем разом із тими, хто високо ся­гає його у злеті творчому. Підносьте ж всю мудрість душ нетлінних до висот, котрі з колін народи підніма­ють…» (Д. Чередниченкові).
Або ж знов-таки багатосторінковий лист, цього разу звернений до мене, – лист, відштовхнувшись від якого, Г. Білоус зробив блискуче, високопрофесійне літера­туро­знав­че дослідження про життя і творчість Василя Стуса. Переказати його неможливо – його просто слід цитувати повністю. Наведу лише кілька рядків. Згадуючи вірш «Не можу я без посмішки Івана…», Г. Білоус порівнює його з лермонтовським «На смерть поэта», зауважуючи, що в чомусь стусівський твір перевершує останній, «бо тут – «за всіх скажу, за всіх переболію». «Написаний 5-6 грудня 1965 року, після вигнання з інституту, – продовжує Г. Білоус, – можливо, навіть під час чергу­вання в «оглухлій кочегарці», він був своєрідним ляпасом тоталітарній системі, лунким докором обережним:

Сидять по шпарах всі мужі хоробрі,
всі правдолюби, чорт би вас побрав!

Найважливішими, програмними в ньому є два останні рядки:

…і зважитись боротися, щоб жити,
і зважитись померти, аби жить?..

У кінці вірша стоїть щемкий знак запитання: звертання не тільки до сучасників, а й до себе самого. На це питання треба було відповісти не словом, а ділом.
Василь відповів на нього усім своїм життям».

Це не просто літературознавчий вислід, це спалах неспокійної поетової душі від доторку з душею спо­рідненою, співзвучною, унісонною, вияв захоплення перед непереборною силою духу людини – сина рідної землі, якого так і не зуміли зламати ні погрози, ні карцери, ані знущання.

Цю книгу спершу читаєш, як гостросюжетний детектив, а потім тягне ще й ще раз погортати її, мовби напитися з чистої криниці авторової світлої мудрості, помноженої на мудрість велетів світової культури, яку Григорій Білоус жадібно вбирає в себе впродовж усьо­го свідомого життя й радісно та натхненно поспішає відразу ж поділитися кожною своєю щасливою зна­хідкою з друзями. А їх у нього багато. В усякому разі, лише у книзі «Слова, слова…» подано 148 листів до 29 адресатів. Серед них – і його земляк, народний артист України Анатолій Мокренко, і письменники Дмитро Чередниченко, Василь Стефак, Григорій Лютий, Микола Гриценко, Микита Черняв­сь­кий, Іван Дробний, і дружина Григорія Тютюнника О. Ф. Черненко, і журналіст Віктор Громадський, і геолог Григорій Король, і книголюб-мистецтвознавець Віктор Бабко, і фотохудожник Володимир Білоус… І в кожному дружньому звертанні – небуденні, святкові пориви духу, зблиски ідей, горіння творчості. А часом – уже й практично готові художні твори, критичні статті, есеї, в яких знімай рядки привітання й прощання, став заголовок-вітрило – і пускай в самостійне плавання. Проте, зібрані у цій книзі саме в такому – зверненому до конкретного, спорідненого душею читача варіанті вони притягають до себе саме отією особливою довірливістю, інтимністю, сповідальністю. Григорій Білоус вміє повертатися до друзів своїм небу­ден­ним, зверненим до сонця, до неба, до тих же українських тополь чи задивленим у неосяжну далину натхненним обличчям, – і то не поза, а щире прагнення розділити з  другом радість невтомного закоханого відкривання світу, його краси й величі, викресати й запалити такі ж іскри радості і любові у його серці.
Цю книгу вже мають бібліотеки Черкащини (до речі, знаєте, як Григорій Білоус називає співробітниць бібліотек? «Книгині!» І вони йому відповідають такою ж щирою шанобливістю). По ній навчають своїх вихованців любити свій край, світову й україн­ську поезію та культуру педагоги черкаських шкіл. До болю щемно, що авторові вдалося видати її мізерним тиражем – усього 500 примірників, хоч і за те, звичайно, велика подяка спонсорам, які розгледіли й поцінували її як непересічне явище в нашій культурі та допомогли їй з’явитись на світ. Це, зокрема, лідер демократичних сил Черкащини, депутат обласної ради, а нині голова обласної державної адміністрації Олександр Володимирович Черев­ко, подяку якому складає автор на початку книги. Якби ж то знайшлися ще й інші меценати, які б підхопили добре починання та винайшли кошти для її перевидання! Не кажучи вже про такі державні інституції, як Міністерство освіти й науки та Міністерство культури й туризму України, які б мали за честь включити таку книгу до своїх видавничих планів.
І ще. Наближається пора розгляду творів літератури й мистецтва для присудження найпрестижнішої літера­тур­ної премії України – імені Тараса Шевченка 2006 року. Прочитавши книгу Григорія Білоуса «Слова, слова, спасіте наші душі» небайдужим оком, а ще й вдячним серцем (а її інакше й не можна читати!), осягнувши той, сміливо потверджу, непересічний внесок, зроблений авто­ром у сучасну українську літературу, буду радий, якщо видавництво «Акцент», у якому вийшла ця книга, а чи будь-яка інша творча організація висуне її на здобуття цієї найвищої письменницької відзнаки. Вона цього цілком заслуговує!*
«Я б сказав, що це не просто слова. Це гімн листові, листуванню», – так захоплено відгукнувся про цю книгу відомий прозаїк із Черкас Василь Захарченко, додавши: «Дай, Боже, почути нам цей гімн і оцінити неперебутнє значення листування в нашому житті й у житті наступних поколінь. Адже написаний сьогодні лист конкретному адресатові – це водночас, користуючись висловом Юрія Яновського, і лист у вічність» (Василь Захарченко. «Для кого рідниш слова?». Журнал «Вітчизна», № 3-4, 2005).
Від себе ж додам: дай, Боже, цій книзі довге й щасливе життя. А її авторові побажаймо долати і подолати ще не одні творчі гони на своєму многотрудному Рудомані, рятуючи гарячим і добрим, мужнім і мудрим Словом наші душі від глухоти, запустіння й обломовщини, підіймаючи їх до нових верховин Духу.

Висунули. Але в комітеті з присудження Шевченківських премій розглянули і... благополучно «засунули». А шкода. Такі книги трапляються не кожне десятиріччя.

«ВІДКРИЙ МОЇМ ПРАВЕДНИМ СЛОВОМ,
ЯК ПРАГНУВ Я ЛЮДЯМ ДОБРА»
На спомин про Віталія Баса

Кожного разу, під’їжджаючи до Черкас з боку Києва, дивлюся на цю порослу осокою та очеретом дніпровську заплаву біля Чапаївки й згадую, як однієї ранньої весни вибралися ми втрьох сюди на рибо­ловлю. Березневе сонечко вже весело пригрівало оточений густими очере­тами затишок, і ми залюбки грілися на ньому, зрідка стежачи за поплавцями – бо не клювало ж! – та, зрештою, не для того ми сю­ди і приїхали. А приїхали – заради свята зустрічі одне з одним, та ще – з її величністю природою, з якою так рідко єднаємося і яка саме тільки-тільки-но пробудилася від зимового сну; заради щирої при­ятель­­ської розмови, за якою так спрагли, живого товариського спілкування, яке теж так нечасто посилає нам у подарунок примхлива доля в цей закручений вічною буденщиною час.
Віталій умів робити собі і друзям ось такі подарунки. Чи не найбільшою розкішшю для нього (мимоволі прига­дується Екзюпері!) було свято спілкування з близь­кими людьми. Це завжди відчувалося з виразу його об­личчя, як тільки я у своїх журналістських мандрах переступав поріг його гостинної оселі.
Був весь націлений на добро. Флюїди доброти випро­мінювали з нього, і всі, хто був поряд з ним, радісно це відчували. Але розкривав своє серце далеко не кожному, і ті, хто пробував використати його показну простодушність (а таких знаходилося чимало), жорстоко прораховува­лись. Він був тонким спостережливим психологом і завжди вмів розрізняти справжність від підробки, щирість від фальшу, відвертість від підступності. Точно вираховував усі потайні ходи людців із подвійним дном, і вони врешті-решт частенько опинялися у смішному становищі, потрапляючи під пекучий вогонь його зовні наче й невинних кпинів. Тим-то й осте­рігалися потрапити на його гострий язичок і потайки робили дрібні капості, отруюючи йому життя.
Шкода, що стільки душевних сил забирала у нього оця нескінченна виснажлива боротьба з духовними пігмеями, але по-інакшому він не міг. Ніколи не дозволяв топтатися по своїй гідності. А тим часом скільком його творчим задумам так і не судилося збутися! Поєднував у собі, точніше, намагався поєд­нувати романтика і прагматика, мрійника і людину практичної дії. Мрійник нерідко перемагав, і більшість його практичних намірів теж так і залишилися не доведеними до кінця. Адже не вмів, та й не хотів, думати лише про себе. У цьому плані дуже показовий його іронічний вірш «Монолог з ремарками»:

Ріками, горами й долами
Їздив я за доларами,
Плив, як той Одіссей,
Від дружини й дітей –
Ледве чуб не випрів,
Так спішив на Кіпр я.
Лишав друзів, рідню –
Йшов під кулі в Чечню.
Під поглядами косими
Пробивався в Косове.
Щоб не бути голим,
Літав ув Анголу.
Щоб гаманець потовщав,
Я ганяв у Польщу.
Й, кажучи між нами,
Був і на Панамі.
Жаль, підвела метрика,
Як кликала Америка.
Та – пропав а чи пан –
Все ж подавсь за океан…
А в Москві скільки бував,
Скільки там набудував…

…Україну ж хай інші будують.

Зі своїм розумом і енергією Віталій, звісно, міг би також махнути на все та й податися на заробітки в якесь далеке чи близьке закордоння, але то був би вже не він. Вважав за краще будувати власний добробут на рідній землі. Не вельми великих роздобутків сягнув він у цій справі, але ж не його вина, що в нас, аби доскочити благополуччя і процвітання, потрібно наступити на горло власній совісті і йти напролом по чужих кістках, не оглядаючись на чиїсь сльози і горе. Він так не міг. Навколо нього завжди крутилися люди, яким він намагався чимось допомогти, дати їм хоча б тимчасовий притулок та можливість заробити на прожиття. Нерідко вони його підводили, і він сердився, гнівався, але ніколи не озлоблювався серцем. У його товаристві було легко  й комфортно. Блискучий гострослов, пародист, він умів створювати навколо себе атмосферу піднесеного, веселого настрою.
Вочевидь, був заряджений на довголіття, тож головне покликання своєї душі – художню творчість – відсував кудись на потім, на задній план. А може, це швидше пояснюється його вродженою скромністю й розумінням виняткової відповідальності за слово мовлене, оприлюд­нене. Для відточування якого йому завжди бракувало часу. Тим-то й випустив за життя (окрім чудового крає­знавчого нарису «Шевченків край») лише одну поетичну книжку – та й то не без тиску та активної допомоги друзів. Зокрема, на 99 відсотків це заслуга його старшого побратима Григорія Білоуса, який упорядкував, зредагував, виконав комп’ютерну верстку та дизайн цієї збірки і написав до неї переднє слово, а вже Віктор Громадський посприяв оперативно видрукувати її тираж. І ось перед нами вже сяє своєю, як завжди, примруженою й хитруватою усмішкою Віталій з обкладинки своєї книги, готовий будь-яку мить упіймати вас у вічко свого нерозлучного фотооб’єктива, а під ним великими білими літерами – ключовий рядок, що дав назву всій збірці:
«Чолом тобі, моя любове».
Ця, наскрізь пронизана гарячою любов’ю до землі, до людей, невелика ошатна збірочка обсягом 96 сторінок вміщує в собі насправді дуже багато. Її інтелектуальний та емоційний заряд, її своєрідний образний стрій, її філософічність, ясне й прозоре письмо зробили б честь будь-якому маститому авторові. Нею він увійшов у літературу не як початківець, а як зрілий майстер зі своїм оригінальним світобаченням та неповторним почерком. Так і хочеться процитувати одна за одною геть усі, сповнені джерельної свіжості й зачарування світом поезії.
Ось чотири рядочки, ніби вихоплені з народної пісні:

Ой, у полі вітри,
Аж чотири вітри,
Дівчинонько русявая,
Дрібні сльози витри.

А трохи далі – справжній взірець романсової лірики:

Чолом тобі, моя любове!
Моя надіє й тихе зло.
Я знов молюсь на загадкове,
Твоє задумане чоло.
Чолом!

Чолом тобі, моя розлуко,
Омано у тумані віч,
Від котрої тікаю пріч,
А сам жадаю болю й муки,
І нових стріч.

Правда ж, ці слова так і просяться на музику? Добре, якби потрапили вони на очі гарному композитору й зазвучали справжньою перлиною українського романсу...
А це вже – зразок класичного верлібру:

Я люблю тебе так,
Що віддав би й життя,
Але воно вже
Належить Україні.

Його патріотизм ніколи не був гучним, але ж як палко він любив свою Полтавщину, де з’явився на світ, тихий Іржавець, на березі якого провів роки дитинства, чарівні краєвиди Черкащини, на якій судилося йому жити і вмерти. Як радів здобуттю Україною незалежності, як гірко переживав усі її незгоди, як ненавидів її недобро­зичливців-україножерів!

Там поїжджено, там походжено,
Вносять голод в оселі там,
Де ще я, ненароджений,
Посилаю прокляття катам.

Бо попереду в мене пустка
Й передсмертні крики душі…
За столами ж, вмостившись густо,
Засідають товариші.

Все в них зважено, все враховано,
Вони шлють трудящим привіт.
Тільки я, ненароджений,
Не спішу в їхній світ.
А ось щемливий уривок із диптиха «Матір»:

Зустрінь мене з дороги, мамо,
По-материнськи поцілуй.
Торкнися рідними устами
Мого чола і подаруй
Довгоочікуване слово.

Та лиш прошу тебе: не плач,
Бо навкруги так веселково.
Прощалась – плакала… Пробач…
А зустрічаєш – плачеш знову.

Тут, мабуть, зайві будь-які коментарі та й просто важко ще щось додати, не осквернивши святості глибокого синівського почуття. Хто має серце – той чує…
Трагічна доля людини, яка завчасно поховала чи не всю свою численну рідню. Саме такий тяжкий хрест випав на долю Віталія, отож і він підсвідомо відчував, що недовго вже йому ходити по цій землі. Чи не звідти оці трохи аж ніби розпачливі рядки:

Мені в самотність хочеться втекти,
Поспілкуватися із вічністю на «ти».
Мене руйнує суєтності лемент…

Або:

Стомивсь я молитись і плакати
В твоїх, білий світе, жорнах.
Та все ж не спіши відправити
Мене у світ чорний.
Доля розпорядилась по-своєму. Та все ж, і відчуваючи нетривалість свого земного існування, він думає не про себе:

Господи мій
Боже
зроби так
щоб і після мене
були на землі люди
бо хто ж
крім самих людей
може це зробити?

Що саме – «це»?.. Поет залишає додумувати нам. А втім, ясну відповідь читаємо у кожному рядкові його поезій.

О мріє моя світанкова,
О юності сяйна пора!
Відкрий моїм праведним словом,
Як прагнув я людям добра, –

щиро благає він. Саме добра для людей він вимолює у долі, саме добро закликає робити він їх – тих, хто житиме після нього.
І насамкінець:

Крім всіх інших світів,
Я маю два таких,
Котрі не можу в один з’єднати.
Перший світ – це я сам.
Другий – поезія.
Господи, порідни!

Вони завше були й до останку залишалися рідними, ці два безмежні всесвіти – щира і щедра поетова особистість та його чиста сяйна поезія, – були, йшли поруч і найрід­нішим чином зливалися воєдино, попри всі сірі пута суєтності, котрі липкою павутиною обплутували їм крила. Вони, ці обидва світи, разом і відійшли, раптово й зарано погасли – занадто, до крику болючого рано! – а так же хотілось би, щоб вони іще довго світитили нам з мороку вічності теплими променями мудрості, гармонії  й доброти.

ОБІТРІМО ЧЕРЕВИКИ!

Цікаві придибенції трапляються з українськими літера­торами!
У середині січня цього року (2006-го.) на Вінниччині пройшли традиційні дні Степана Руданського. Вінничани, віддамо їм належне, свято шанують пам’ять свого знаменитого земляка. Щороку на головному майдані райцентру Калинівки від­бувається велелюдне дійство. З’їжджаються люди з багатьох сіл, ставлять свої курені та ятки, до яких припро­шують гостей і пригощають їх смачною юшкою, ковбаскою, варениками та іншими делікатесами традицій­ної націо­нальної кухні, ну й, як водиться, чарчиною-другою зігрі­ваючого… А в цей час із відкритої сцени лунають вірші, пісні і співомовки їхнього знаменитого земляка, які тут, либонь, кожен абориген знає з найніжніших дитячих років. До речі, найбільше сміху і оплесків припало саме хлоп’ятам з мо­лодших класів, котрі з неабияким ентузіазмом змагалися в заучуванні напам’ять якомога більшої кількості гуморис­тичних текстів та в якнаймайстернішому копіюванні заслу­жених і народних артистів. Отож, якби не регламент та ще не мороз (а школяриків, як на те, чиїсь мудрі го­лови пови­пускали до мікрофона в самих костюмчи­ках), то ці змагання могли б затягнутися до пізнього вечора. А ще ж і співочі, й танцювальні колективи, і лицедійство… Що там каза­ти – вміють у нас шанувати пам’ять видатних земляків!
Запрошені були, як водиться, й письменники – бо як же без них: і вінницькі, й хмельницькі, і київські. Щоправда, концертна програма виявилася такою насиченою, що для них практично вже не залишилось часу. Нас, як слухняних солдатиків, рі­в­­ненько вишикували на сцені, кожного по­іменно пред­ставили чесному люду, старанно пофото­графу­­вали, кілька годин протримали на свіжому повітрі біля рай­будин­ку куль­тури, щоб і ми переконалися на власні очі, що Руданського тут, еге ж, пам’ятають і шанують... Та й повезли в розташу­вання військової час­­тини – обідати… Найсміш­ніше те, що й з представни­ками доблесних зброй­них сил нам також не дали змоги покон­тактувати. Стіл, гріх нарікати, був багатим і щедрим. (Знову ж таки, що там казати – на Поділлі, як і скрізь по всій нашій благо­сло­венній Україні, вміють приймати гостей!). Після чого знову в автобус – і на Вінницю, до готелю. Коротше, роз­­­­­кішного обіду нам так і не вдалося відробити. З чого можна було зробити недво­знач­ний ви­­­сновок, що поша­нівок письменника С. Рудан­ського на його малій бать­ківщині міг чудово обійтися й без пись­менників, яких запросили сюди лише на роль весільних генералів.
Як виявилося, не було для нас заплановано й відвідин села Хомутинці, де власне й народився автор знаме­ни­тих «Співомовок» і де напередодні також відбувся присвячений йому вечір. Натомість письменницьку бригаду наступного дня повезли до Могилева-Подільського, де зрештою нам таки милостиво дали можливість поспілкува­тися з учнями місцевих шкіл, а на завершення ті з нас, хто ще не роз’їхав­ся по домівках, змогли взяти участь ще й у концерті в стінах Вінницького аграрного інституту.
Залишалося тільки гадати: що це – звичайнісінький організаційний малоросійський «ляп» чи такий собі своє­рід­ний жарт господарів – земляків великого гумориста? Адже не хочеться припускати, що тут мала місце чиясь команда «згори» – не «пущать» письмен­ників до мікро­фона, аби вони, дивись, не бовкнули зай­вого… Часи адміністру­вання й пильного нагляду за «ідейно незрілими» інтеліген­тами вже ж начебто давно й безповоротно ми­нули. А втім – хто може поручити­ся?.. Одне слово, сталося за давно ві­до­мим принципом: шануймо письмен­ників уже померлих, а з живими тримаймося насторожі!
Втім, ця кумедна притичина, либонь, не така вже й випадкова у нашому, сказати б, гінкому культурницькому розвої. Якось відомий поет-пісняр Віктор Герасимов розповів мені про ще цікавіший курйоз, який стався з ним на моїй рідній Сумщині. Він відвідав її разом з народним артистом, уславленим академіком Анатолієм Авдієвським, щоб домовитися про організацію гастролей. «Ми можемо вам привезти хор Верьовки, Ніну Матвієнко, – солов’єм розливався пан Віктор у кабінеті одного з місцевих керівних діячів від культури. – А це ось поряд зі мною, – приго­тував він «на закусь» сюрприз чиновному верхотурникові, – сидить сам Анатолій Авдієвський, власною персоною! Зна­йомтесь…»
– Не знаю, не знаю, – почулось у відповідь.  – «Ґринджоли» знаю, вони на Майдані виступали. І взагалі нам, революціонерам, щось би таке наше, більш розкру­чене. От якби ви нам Вєрку Сердючку привезли або «Океан Ельзи»…
Пан Герасимов запевняє, що це абсолютно не розіграш,  що така химерна розмова на повному серйозі відбулася в одному з районних керівних кабінетів*. І не вірити йому в мене немає жодних підстав.
Одне слово, «приїхали»! На «ґринджолах»...
Попри те, що Майдан мужньо стояв і вистояв перед каламутною хвилею кримінальної «проффесорщини» й таки відстояв своє право на цивілізоване життя й вільне воле­виявлення, на помаранчевій хвилі випливли, як то завше буває під час крутих історичних зламів, і такі собі матроси Желєз­няки, яких попризначали на відповідальні посади не за професійною компетентністю, а з міркувань ультра­­­р-р-ре­волюційної відданості.
Слів немає, відданість демократичним ідеалам для дер­жавного чиновника – річ далеко не другорядна. Але чи варто дивуватися після цього, що на «Євро­бачення-2005» ми спромоглися виставити той самий (слів немає, згори донизу суперпомаранчевий!) гурт «Ґрин­­дж­оли», котрий, про­те, не зумів, та й не міг хоча б віддалено передати всю чарівливість безмежно талановитої творчості нашого пісенного краю? Та чому ж було перше не порадитися, скажімо, з уже згаданим загальновизнаним авторитетом у цій царині академіком Анатолієм Авдієвським?.. З усе­на­род­ним улюбленцем Леопольдом Ященком? З україн­ським соловейком Ніною Матвієнко? Із народним артис­том Анатолієм Мокренком? Із... Але ні. Знову профе­сіоналізм, мистецьку майстерність було принесено в жертву крикливо-революційним ідеалам.*
То чи може викликати після цього подив і та чудер­наць­ка обставина, що наш народолюбний уряд солив, солив та й врешті-таки засо­лив бюджетні кошти, ви­ділені окремим рядком на державну підтримку літературно-художніх журналів? Бо ті нещасні кілька мільйонів гривень, перед­бачених на літературу, виявилися комусь потрібнішими...
А тепер – про те, як ми самі, майстри й підмайстри цеху красного письменства, часом проповідуємо ту високу культуру й несемо її, так би мовити, в маси.
Нещодавно один молодий, але вже з досить гучно заявленими претензіями на геніальність член письмен­ницької Спілки подарував мені щойно видану власну книжку, при­мовивши при цьому:
– От за цю книгу мені, гадаю, не буде соромно принай­м­­ні років із десять.
Узявши той витвір поліграфічного мистецтва до рук, я помилувався справді гарно виготовленою палітуркою, ошатним художнім оформленням, подякував щасливому авторові, а як за ним зачинилися двері, почав гортати книгу. І мене охопив сором уже на перших хвилинах читання. На кожній сторінці спіткаєшся об надто вже відверті вирази й вислови, натуралістичні сценки... Присилував себе прочитати одну повістинку до кінця, погортав інші та й поставив ту книжечку в щонайдальший куточок, подалі від очей. Стало  прикро за автора: ніби ж і справді людина небезталанна, а вище скабрезного побутописання  піднятися так і не зміг.  Дай, Боже, якщо це скороминуще!
Багато хто із «продвинутих», чи то «просунутих», літе­раторів поквапиться звинуватити мене в пуританстві. Не знаю. Якщо неодмінною ознакою сучасної літератури хтось вважає смакування натуралістичних подробиць і крутий матючок, який на кожному кроці обов’язково має зриватися з уст героїв, зокрема й з чарів­них губенят представниць прекрасної статі; якщо копання у людських екскрементах хтось вважає резуль­та­­том глибокого вивчення життя, – я згоден записатися в пуритани. Мені завжди здавалося, що більш-менш вдумливого читача цікавить не фізіологія, а психологія героїв, що літератор повинен хоч трохи підносити читача над буденністю, викликати у нього якісь світлі прагнення, будити думку, а не опускати його до рівня  скотини, «паханів» і «фраєрів» зеківської «малини» з її «фенею» й ідіотськими звичаями. А без цього, кажуть, хіба можна відобразити всю страшну правду життя? Все залежить від рівня культури автора. Ні Панас Мирний, ні Іван Нечуй-Левицький, ані Василь Стефаник, ані Олександр Довженко, ані Олесь Гончар, ані брати Тютюнники, не кажучи вже про Тараса Шевченка й Івана Франка, зовсім не цуралися тієї страшної правди, ма­люва­ли сувору реальність, зазираючи в найглибші її куточки, – дай, Боже, отак і сучасним авторам! – та й якось обходилися при цьому без жаргону одеських биндюжників (хай вибачають одесити, але ж я не кажу «за всю Одесу»...). Не маю жодної потреби й бажання ставати у позу ментора або читати лекції на предмет української мен­­таль­ності та генетично закладеної в нас соромливості, проте коли літератор черпає свою лексику й сюжети своїх творів не з чистих криниць живої народної мови, а з вигрібної ями,  далі якої він більше нічого не бачить, – з такої, даруйте, літератури читач нічого нового для себе не винесе.
Час від часу буваючи на різних літературних заходах, ловлю себе на думці, що декого з наших метрів і сантиметрів красного письменства не слід і на гарматний постріл підпускати до мік­ро­фона. Особливо це стосується тих, хто причисляє себе до гумористичного цеху. Палаючи нестримним бажанням якомога швидше розворушити аудиторію й зірвати бурхливі оплески, вони, анітрохи не червоніючи перед дамами й дітьми, які сидять у залі, сміливо вишпарюють такі творіннячка, незграбно  заримовуючи «солоні» казармені анекдоти, що не тільки у дам – у чоловіків вуха в’януть. 
– А що? Сміються ж!
Еге ж, сміються… Бо воно й справді смішно, коли йдеш, настроєний на зустріч із високою духовністю, а здибуєшся з невихованими дурносміхами, яких у пристойне товариство й запрошувати незручно. Мимоволі засмієш­ся... Крізь сльози. І не сушімо собі після цього голів запитаннями: чому не йде книжка до читача? Чому її не хоче брати до рук дитина?..
То не запровадити б нам при вступі до письмен­ницьких лав якісь іспити або тести зі знання елемен­тарних початків етики та естетики? Щоби ми, спілчани, хоч якось відмежо­вува­лися від того каламутного потоку порнографічної базгранини, який вивергають на читача графомани у своїх, проспонсорованих нерозбірливими бла­го­дій­никами, безсоромних і безграмотних книжечках?
Звісно, від того, що їх не приймуть до письменницьких лав, графомани не перестануть виступати та видаватися. І все ж люди, хоч і плюватимуться після спілкування з отакими «носіями культури», та  бодай же не тицятимуть пальцями в бік нашої професійної спілки:
– Тю! Ти ба, письменник, а варнякає, як п’яничка з нашої вулиці!

Р. S. Ото тільки біда – а хто ж буде проводити оті тести? Чи, бува, не «розкручені» дослідники польового українсь­кого сексу або ті з живих класиків, котрі останнім часом теж не від того, щоб похизуватися глибоким знанням життєвих реалій, і гнуть «шоблу-воблу»* на сторінках власних книжок?
Звичайно, кожен дуріє по-своєму. Тільки хай не називає це літературою. Згадаймо Остапа Вишню:
«Входячи в літературу, обітри черевики!»

* У «Літературній Україні», де вперше було надруковано цю статтю, автор помилково замість «районних» ужив слово «обласних», за що уклінно вибачається перед п. Герасимовим.

* Писалося це ще тоді, коли нікому і в лихому сні не могло приснитися, що на наступне «Євробачення» від України вирушить зі своїм супер­примітивним хітиком «Айн, цвай, драй» все та ж таки Вєрка Сердючка...  А мине ще трохи часу – і сім’я Президента України подарує їй ікону за розвиток українського національного мистецтва і присвоїть звання народного(ї?!) артиста(стки?!) України... Боже, спаси і помилуй нас від такого мистецтва і від таких його шанувальників!

[ Як стояли ми на Майдані... ] [ А життя – ніби вітер... ] [ Мінімізми ] [ Братам по перу – й пелюшки поперу! ]
[ Заповідь довгожителя (З минулих видань) ] [ Шляхи-дороги ] [ Миттєвості ]
[ «Не розмахуйте руками на пасіці!..» («Перець» і перчани)  ] [ Всячинки. Сказонізми ]