Захід є Захід, а Схід є Схід
І разом їм не бувати...
    Р.Кіплінг

Ми є свідками прикінцевого акту грандіозної історичної драми, що понад 3 тисячі років була стрижнем історії людства. Протистояння між Заходом і Сходом завершується перемогою динамічних суспільств з ефективною економікою європейського типу. Мирне змагання нерідко переходило у криваву боротьбу між свободою і рабством, між вільною і примусовою працею, між європейським та азійським способами виробництва. Україна опинилася у прифронтовій смузі грандіозної битви між Європою та Азією. Це зумовило її драматичну історичну  долю.

 Азійський та європейський типи державності

1965 р. в Москві відбулася представницька наукова дискусія, що узагальнила погляди різних дослідників на азійський та європейський шляхи історичного розвитку людства. Зазначалося, що основою європейського способу виробництва були приватновласницькі відносини, започатковані в Греції реформами Солона в УІ ст. до н.е. Ознаками азійського способу виробництва названі відсутність приватної власності на землю, надексплуатація виробників державою, бюрократичний, надцентралізований державний устрій.
Ще К.Маркс і Ф.Енгельс вважали, що з виникненням найдавніших держав почали розвиватися дві форми землеволодіння: державна та приватна (Павленко, 1989, с.297). Перша з них лягла в основу азійського способу виробництва, а приватна -- європейського. За визначенням Маркса, останній є "античним способом виробництва", деякі особливості якого успадкував "германський" спосіб виробництва раннього середньовіччя.
"В основі всіх явищ на Сході... лежить відсутність приватної власності на землю", -- писав К.Маркс (Маркс, Енгельс, с.215).
Оскільки власність на землю -- основа всіх форм власності, то при належності землі державі відбувається одержавлення всіх елементів суспільства, у тому числі виробника. Уособленням держави є деспот, що монополізує державну власність на основу усіх багатств - землю.  Виникає держава, що називається деспотією східного типу, або азійською.
Деспот, маючи землю, володіє всім, що є на ній. Тому всі його підлеглі, від вельможі до останнього раба, -- холопи самодержця. Селянин чи ремісник не має ні землі, ні знарядь, ні майстерні й повністю залежить від володаря. Економічна залежність породжує рабство в різних формах. За класичним визначенням, раб -- це людина без майна. Азійська деспотія не допускає приватної власності, бо економічна незалежність породжує особисту свободу і тим самим підриває основу азійської держави -- неподільну владу фараона, царя, імператора на все, що є на її території.
Оскільки ініціатива знизу придушена, влада бере на себе організаційні функції. Для збирання податків, передавання волі володаря до всіх підлеглих та контролю за їх виконанням створюється чиновницько-бюрократичний апарат. Військовою силою деспотії є служивий стан. Замість платні йому видають землю з прикріпленими до неї землеробами, але не у приватне володіння, а на час служби. Цивільне та військове чиновництво -- найбільш привілейований стан класу деспотії. Без нього вона не може існувати. Адже бюрократія -- це привідні паски будь-якої централізованої держави, що з'єднують верховну владу з народом. Однак численна бюрократія робить управління деспотією недосконалим.
Суттєвою властивістю східного способу виробництва є неефективна економіка. Підневільна рабська праця не буває продуктивною. Зате військовий потенціал деспотій, як правило, високий через значний рівень експлуатації населення та всевладність самодержця. Тому держави деспотичного типу мілітаризовані, агресивні, проводять загарбницьку політику щодо сусідів. Як наслідок експансіонізму виникають політичні державні утворення імперського типу з деспотичною формою правління.
Сільська община -- ще одна особливість східних деспотій (Маркс, Енгельс, с.486). Створена на засадах кругової поруки, вона полегшує експлуатацію виробників державою.
Надцентралізація влади зумовлює одержання не лише економіки, а й духовного життя. Церква перетворюється на державну структуру, освячуючи деспотію та самодержця. Держава стає найвищою цінністю суспільства, людина ж -- цеглинкою, "людським матеріалом", з якого вона будується. Все це призводить до пауперизації населення -- матеріального та духовного зубожіння людей, інтереси котрих звужуються до задоволення елементарних потреб. Так, інтереси плебсу Римської імперії не йшли далі вимог "хліба та видовищ". Отже, "ковбасна" філософія не є специфічно радянським явищем. Вона характерна для громадян усіх деспотичних держав.
Цей тип державності отримав назву східнодеспотичного, бо виник на стародавньому Сході (Єгипет, Месопотамія, Китай, долина Інду) 5 тис. р. тому. В умовах зрошувального, колективного землеробства найдавніші східні деспотії постали на грунті об"єктивної необхідності централізованого будівництва складних ірігаційних споруд. Як наслідок, держава в особі деспота концентрує в своїх руках всю владу, монопольно розподіляючи матеріальні блага і безконтрольно експлуатуючи підданих.
Так, в Стародавньому Єгипті держава в особі фараона монопольно володіла всією землею і всим, що є на ній. Економіка базувалася на засадах державного кріпацтва. Землеробські общини вирощували врожай на землі держави, яка повністю відбирала його для перерозподілу між підлеглими. Обов"язковим елементом цієї системи є невеличка присадибна ділянка, яка забезпечувала землероба прожитковим мінімумом в умовах надексплуатації деспотичною державою, таким чином підстраховуючи і стабілізуючи неефективну економічну систему.
Як і землероби, ремісники державних майстерень одержували за працю натуральну платню продуктами, одягом тощо. Численній бюрократії надавалися на час служби державні наділи з прікрипленими до них землеробами. Повна економічна залежність  робила всіх підданих від останнього раба до першого вельможі холопами божественного уособлення держави - фараона, прахом під його ногами. Надлишки привласненого деспотією суспільного продукту матеріалізувалися в гігантських, економічно безглуздих пірамідах.
Цікаво, що грандіозни піраміди будувалися на зорі історії Стародавнього Єгипту. Пізніше єгиптяни розпочали безкінечні завойовницькі війни і надлишок продуктів почала з’їдати армія. Як наслідок, кормити другу армію будівельників пірамід не стало чим.
В Османскій імперії ступінь залежності громадян від держави теж була абсолютною. Навіть вищий вельможа за провину міг отримати від султана шовковий шнурок, на якому він був забов"язаний повіситися. Велика Порта також не знала приватної власності на землю. Державна бюрократія отримувала за службу наділи і провінції у тимчасове користування, з яких вони відзивалися Стамбулом у будь який момент.
Все це разюче нагадує наше недавнє радянське минуле. Отже, радянська державно-колгоспна система - це не вінець розвитку економічної думки людства, а історично збанкрутілий, архаїчний азійський спосіб виробництва часів єгипетських фараонів.
Європейський спосіб виробництва базується на економічній незалежності виробника, в основі якої лежить власність на землю, засоби та продукти виробництва. Виникає вільний ринок як регулятор економічних відносин між вільними виробниками та споживачами. Економічна незалежність породжує політичну та  духовну свободу і заважає верхівці узурпувати владу. Якщо для азійських деспотій характерна монополізація, одержавлення всіх сфер життя, то в країнах європейського шляху розвитку, як правило, мав місце розподіл влади. Адміністративна та військова влада належала державі в особі короля, економічна -- безпосесередньо виробникові, судова -- незалежному суду, духовна -- папі римському.
Європейський спосіб виробництва, на відміну від азійського, завдяки незалежності й конкуруванню виробників, характеризується ефективною, динамічною економікою. Відносно низький рівень експлуатації виробника державою, відсутність тоталітарної влади зумовлюють меншу мілітаризацію європейських суспільств порівняно з деспотіями азійського типу. Останні, незважаючи на застійну й непродуктивну економіку, були здатні зібрати численнішу армію, ніж країни Європи.
Якщо у східних деспотіях права особистості, як правило, приносять у жертву державним інтересам, то суттєвою рисою європейської цивілізації є традиційно високий статус прав людини. Економічна незалежність, що базується на приватній власності, підтримує особисту свободу і пріоритет прав особи перед правом держави.
Найдавнішим етапом європейського шляху розвитку К.Маркс вважав античний спосіб виробництва, хоча приватна власність тільки-но формувалася (Маркс, Енгельс, с.465). У Стародавній Греції було досягнуто високого рівня свободи людини, а античне законодавство лягло в основу кодексів і законів європейської цивілізації.
Германський спосіб виробництва своїм корінням пов'язаний з античним. Економіка Європи І тис.н.е. базувалася на сімейній власності на землю, а отже, на певній економічній незалежності сім'ї як первинної ланки суспільства. На зміну первісній родовій общині приходить не сусідська, як це було в Росії, а індивідуальна община. Їй властиві рання форма приватної власності на землю, самоврядування, особисті свободи в умовах виборного незалежного суду (Криворотов, 1990, с.28, 29).
Формування громадянського суспільства в Європі продовжилося в епоху розвинутого середньовіччя. Носіями прогресу стають міста, "повітря яких робить людину вільною". За магдебурзьким правом мешканці міста жили на засадах самоврядування і були незалежними не тільки економічно, але й значною мірою політично. Саме на міщан та їхні кошти спиралися монархи Європи в боротьбі з феодальною верхівкою за створення загальнонаціональних ринків. Міста були головним чинником гальмування надмірної централізації влади в абсолютних монархіях. Серед бюргерства середньовічних міст зародилася буржуазія, яка відкрила нову, капіталістичну еру в розвитку європейської цивілізації.
Суттєвою різницею між азійським та європейським типами державності є те, що за середньовіччя перший спирався на служивий люд, а другий -- на феодальні стани. Служивий люд -- чиновництво та військові, що отримували за службу від всевладного господаря як уособлення держави земельні наділи разом із селянами. Ділянки надавалися лише на час служби, і служиві люди, не будучи приватними власниками, знаходилися в повній залежності від держави.
Феодальні стани середньовічної Європи різнилися правами на приватну власність, насамперед, на землю. Різною мірою вони були приватними власниками, тобто користувалися певними економічними, політичними, адміністративними свободами. Останні закріплювалися договорами між станами та найвищою адміністративною владою, що регулювала правові відносини у феодальних державах. З цих договорів станового суспільства середньовічної Європи поступово розвинувся сучасний правовий тип держави.
Підкреслимо, що демократичні свободи можливі лише при певному рівні добробуту. Радянський досвід переконливо показав, що злиденне суспільство не може бути демократичним, а злидень - вільною людиною. У колисці європейської демократії Стародавній Греції людина без майна мала статус раба. Демократичні свободи спочатку поширювалися лише на вільну верству громадян-рабовласників. На думку афінян У ст. до н.е. всі громадяни ідеального демократичного суспільства будуть мати рівну кількість рабів.
У середньовічній Європі свобода була привілеєм аристократа -землевласника. Розвиток капіталістиних ринкових відносин зумовив ріст добробуту широких верств пізньосередньовічного суспільства - ремісників, торгівців, рантьє тощо. З постанням цього численного, матеріально забезпеченого третього класу демократичні свободи поширилися на широкі верстви європейського суспільства. Отже, підгрунтям європейського демократичного суспільства є добробут, що базується на ефективній ринковій економіці.
Зауважимо, що терміни "європейський" та "азійський спосіб виробництва" умовні. Наприклад, у Японії, розташованій на Далекому Сході,  панує європейський спосіб виробництва, заснований на приватній власності. А європейська країна Албанія, де всі засоби виробництва ще недавно належали державі, -- типовий зразок азійської економіки. Крім того, за незначним винятком, історія на знає країн, де була б лише державна або лише приватна власність на землю та інші засоби виробництва. Тобто зазначені способи виробництва не існують у чистому вигляді. Залежно від панівного типу власності, внутрішнього устрою, економіки, політики, ідеології країни розвивалися явища, що зближували її або з азійськими деспотіями, або з європейськими державами.

УКРАЇНА

Економіка України-Руси ІХ -- ХІІІ ст. була варіантом германського способу виробництва. Держава Київська Русь належала до європейської цивілізації і мала із Заходом тісні економічні, політичні, культурні зв'язки. Київська держава виникла за участю вихідців з північної Європи -- варягів. Як у всій тогочасній  Європі на Русі була поширена дружинно-лицарська культура, що відігравала важливу роль у середньовічній історії всієї Європи. Про виразну західну політичну орієнтацію України-Руси свідчать династичні шлюби її князів. Тестем Європи звали Ярослава Мудрого, бо вся його рідня і він сам мали шлюбні зв'язки з монаршими родинами різних європейських країн (Швеція, Норвегія, Франція, Німеччина, Польща, Угорщина, Візантія). Торговий шлях "із варяг у греки" зв'язував по Дніпру Скандінавію з Візантією, інкорпоруючи Україну-Русь в європейський ринок.
З кінця Х по ХVIII ст. Україна територіально входила до сфери функціонування західноєвропейської монетної системи, що вказує на переважно західний напрям її торгово-економічних зв'язків. В ХІ -- ХІІ ст. основною монетою України-Руси був західноєвропейський срібний динарій (Мал. 21), в ХIII -- ХІV ст. -- празький грош. В ХУ -- на початку ХVIII ст. основу грошового обігу України становили талери та соліди західно- та центральноєвропейського карбування.
Грошовий обіг Московської держави з моменту зародження і до грошової реформи Петра І характеризувався тісним зв'язком з монетною системою Золотої Орди. Так, у ХІV - ХV ст. на Верхній Волзі поширилась золотоординська (джуджицька) монета. З ХІV і до початку ХVIII ст. Мoсква та інші міста Ростово-Суздальської землі карбували власну монету за татaрською технологією та взірцями Золотої Орди (Мал. 21).
Християнство тісно з'єднало Русь з Європою в духовно-релігійному відношенні. У Київській державі соціально-економічні процеси були аналогічні загальноєвропейським. Певна економічна й політична незалежність мешканців міст (ремісників, купців) та великих землевласників (бояр, церкви) не сприяли монополізації влади князем і перешкоджали виникненню деспотичного режиму.
Татаро-монгольське нашестя 1237- 1240 рр. перервало зв'язки північно- східних земель Русі з Європою. Середнє Подніпров'я, Волинь, Галичина, Полоцьке князівство, Псковсько-Новгородська земля продовжують розвиватися як периферійно-європейські державні утворення. Безпосереднім нащадком і спадкоємцем Київської Русі було Галицько-Волинське князівство (Грушевський,  1991). Тут її традиції розвивалися ще протягом століття після татарської навали, а зв'язок з Європою був ще тіснішим. Данило Галицький встановлює міцні зв'язки з Польщею та Угорщиною, робить усе можливе, щоб організувати хрестовий похід європейського лицарства проти татар. З цією метою була укладена угода з папою римським, а князь прийняв титул короля. Як і більшість королів країн Європи, Данило Галицький бореться з феодальною вольницею, спираючись на економічний, політичний та військовий потенціал міст. Саме з цією метою він будує нові міста, зокрема Львів. Тут поширюється латина, якою написані грамоти останніх галицьких князів (Грушевський, 1992, с.483 -- 485).
Український народ втратив державність у середині ХІV ст., коли Галичину захопила Польща, а Волинь -- Литва. Остання поступово приєднує інші українські землі, зокрема Середнє Подніпров'я з Києвом. Відбулось це "без гвалту і крику", бо Литва "старини не рушила, а новини не вводила". Незважаючи на бездержавність та національне гноблення, що особливо посилювалося після злиття Литви з Польщею  1569 р., Україна з ХІV по ХVІІ ст. продовжувала розвиток у лоні європейської цивілізації. Адже і Литва, і Польща були європейськими країнами.
У ХУІ -- ХУІІІ ст. стрижнем українського етносу стало козацтво. В Європі українців називали "козацькою нацією", а Україну "країною козаків". Козацтво -- це своєрідний прояв традицій європейського лицарствав Україні, яке відіграло провідну роль на середньовічному етапі розвитку європейської цивілізації (Залізняк, 1994, с.163-180). Лицарство -- суттєвий елемент, що відрізняє середньовічний Захід від східних деспотій (Кардини , 1987).
Вільне козацьке землеволодіння в Україні мало певну специфіку, пов'язану із суспільним станом козаків як збройної сили, і значною мірою було спрямоване на товарне виробництво зерна для Європи. Розвиток міст і зростання населення на Заході підняли попит на хліб, що стимулювало козацьку колонізацію лісостепової та степової смуг Східної Європи. Оптова торгівля (чумакування) в Україні ХVІІ -- ХVIII ст. свідчать про розвиток тут ринкової економіки, зародження буржуазних відносин, тобто про початок формування  господарства європейського типу.
Остаточне утвердження цих прогресивних тенденцій в економіці України відбулося в середині ХVІІ ст. Національно-визвольна війна під проводом Богдана Хмельницького мала виразні риси буржуазної революції. Її наслідком стало знищення в Україні феодального поміщицького землеволодіння, основою якого була праця кріпаків. На зміну прийшло козацьке господарство з приватною власністю на землю, найманою працею, ринковими відносинами ранньобуржуазного типу. Не випадково лідер англійської буржуазної революції О.Кромвель привітав Богдана Хмельницького з перемогою.
Проголошення української гетьманської держави знаменувало початок становлення в Україні правового суспільства. Полково-сотенний військовий устрій, що сформувався на Запорізькій Січі, поширився на всю територію України. Гетьман -- це український президент, що демократично обирався вільними громадянами -- козаками. Вибори гетьмана, полковників, сотників відбувалися на відповідних радах. Кожен з обраних уособлював верховну владу на певній території лише до наступних виборів. Посадовим особам на час обрання видавали рангові маєтності, які при переобранні відбиралися. Генеральна старшина (писар, обозний, суддя, осавул) були радою міністрів при гетьмані. Міста користувалися загальноєвропейським магдебурзьким правом. Регулярно вибирали війта (сучасного мера міста). Судову владу здійснювали судді на основі давнього литовського статуту, що грунтувався на звичаєвому праві Київської Русі (Дорошенко, 1991, с.344 -- 358).
Отже, українська гетьманська держава спиралася на прогресивне для свого часу ринкове сільське господарство, мала демократичний устрій з розподілом влади і перебувала на шляху становлення правового суспільства європейського типу та буржуазних відносин.
Гетьманщина була країною високої європейської культури. Згадаймо свідчення іноземця Павла Алепського 1652 р.: "Мало не всі українці і більша частина їхніх жінок уміють читати", а "козацькі маляри навчилися від франків і ляхів малювати зовсім схожі образи з живих людей". Ігумени київських монастирів -- "люди вчені, знавці права, або юристи, філософи і красномовці. У Лаврі є прехороший печатний дім, що обслуговує весь край той". Очевидці свідчать, що в козацькій Україні письменними були навіть селяни. Особливо вражали іноземців багатоголосий партесний спів і знання українцями нотної грамоти. До речі, багатоголосся -- елемент музичної культури європейського Відродження, що інтенсивно проникає в Україну з ХУІ ст.
Першим вищим навчальним закладом у Східній Європі стала Києво-Могилянська академія, заснована на початку ХУІІ ст. на зразок європейських університетів. Чимало було в Україні і випускників західних університетів. Так, легендарний Морозенко (полковник Морозовицький з оточення Богдана Хмельницького) закінчив два університети. Переважна більшість гетьманів мали вищу освіту. До речі, цього не можна сказати про тогочасну європейську знать, не кажучи вже про московське дворянство. Навіть найближче оточення Петра І відзначалося низьким освітнім рівнем. Наприклад, О.Меньшиков був неписьменним. Серед освічених людей України була поширена латина -- мова науки та міжнародного спілкування в Європі (Огієнко, 1918, с.12 -- 58).
У мистецтві (живопис, гравюра, скульптура, музика, театр, література, архітектура) цього періоду панує загальноєвропейський стиль бароко, який, однак, набуває в Україні специфічних рис. Українське бароко на відміну від західноєвропейського має урочистий і життєрадісний характер. Це зумовлене загальнонаціональним піднесенням в Україні у середині ХVІІ ст. У 1800 р. Павло І указом забороняє будівництво церков у стилі українського бароко. Після цього в Україні не побудовано жодної церкви, яка б являла собою значну архітектурну цінність.
Ця дата символізує початок рішучого відриву України від Європи і поглинення її Російською імперією. Про міцність різноманітних зв'язків України з Європою свідчить той факт, що для переорієнтації її на схід імперському уряду знадобилося більше 150 років цілеспрямованих, інтенсивних зусиль. Великий культурний та економічний потенціал України був загарбаний Російською імперією у ХVIII ст., про що докладно пише І.Огієнко (Огієнко, 1918, с.59 -- 110). Типовим прикладом є політика агресивного меркантилізму Петра І відносно економіки України.
На початку ХVIII ст. Україна жваво торгувала з Європою зерном, сіллю, худобою, медом. З метою переорієнтації української торгівлі з заходу на схід та збагачення імперської казни Петро І обкладає українських купців великим митом. Вивозити товари на захід дозволялося лише через Архангельськ, Петербург та Ригу. В той же час стимулювали переселення в Україну російських купців, звільняючи їх від податків. Тому, щоб хоч якось вижити, українське купецтво намагалося прийняти у компаньйони росіянина.
Платили великі гроші візникам-росіянам, з яких, при вивозі товарів, не брали мита. Ще у 1835 р. російських купців, що забажають поселитися у Києві, на три роки звільняли від податків. Внаслідок таких заходів національна економіка України була підірвана, а торгово-економічні зв'язки були штучно переорієнтовані з Заходу на Схід (Дорошенко, с.397 -- 403). Сумні наслідки цього дають себе знати і зараз.
Отже, з часів Київської Русі до 1800 р. Україна в культурно-історичному сенсі була органічною частиною європейської цивілізації. Разом з тим, слід зазначити, що середньовічний світ Європи не був однорідним. Європейська цивілізація складалася з двох частин: латино-католицького заходу та греко-православного сходу. Важливо, що в цьому розмежуванні конфесійний аспект був вторинним, похідним від мовного.
Справа в тому, що середньовічна Європа виросла на культурно-історичній спадщині стародавніх Греції та Риму. Західна Європа разом з латиною Стародавнього Риму успадкувала не тільки Святе Письмо, а всю античну літературу. Біблія у слов'янському світі Східної Європи поширювалась з Константинополя староболгарською мовою. Багата антична література у Візантії зберігалася мовою класичної Греції, якою розмовляв константинопольський двір.
Отже, церковнослов'янська (староболгарська) мова певною мірою відгородила східне слов'янство від джерел античної культури. В той же час латина зв'язала ранньосередньовічну Західну Європу з античною спадщиною. Остання дала велику перевагу європейському Заходу порівняно зі Сходом, який постійно відстає у темпах розвитку. Згадаймо лише той факт, що в Західній Європі перші університети з'явилися у ХІІ ст., а у Східній -- лише на початку ХVІІ (Києво-Могилянська академія). Причому, остання створювалася за західними зразками, і виникла в ході "латинизації" України. Мається на увазі процес поступового входження України в коло західноєвропейської цивілізації, що відбувався в ХVІ -- ХVІІ ст., шляхом поширення в Україні латини, західноєвропейської культури (ренесанс, бароко), європейських державних інститутів (магдебурське право) тощо. Без цих західноєвропейських новацій неможливо уявити козацьку Україну. Отже, вони є важливими, навіть визначальними, органічними складовими української національної культури, ментальності, історії порівняно з культурою та історією наших східних сусідів.
Крім церковнослов'янської мови, яка фактично була перепоною на шляху засвоєння Східною Європою культурно-історичної спадщини античного світу, Візантія прищепила східному слов'янству деякі негативні риси свого державного устрою. Мається на увазі елементи східного деспотизму, що здавна були властиві Східноримській імперії у вигляді беззастережної монополії константинопольського басилевса на всі види влади. Золототканий одяг православних священиків походить від царських риз константинопольського патріарха, які дарував йому візантійський імператор зі свого плеча під час призначення головою православної церкви.
З царським одягом православних патріархів, що символізує залежність духовної влади від централізованої держави, контрастує скромний одяг католицьких церковників, що підкорялися папі римському і прямо не залежали від світських правителів. Отже, традиційна залежність церкви від деспотичної держави, властива Російській імперії, глибоко закорінена у візантійську традицію цезаре-папізму. Ця негативна спадщина Візантійської імперії створила у Східній Європі певні передумови для закорінення тут з приходом татар деспотії східного типу, суттєві елементи якої збереглися в російській імперії до нашого часу (Залізняк,  1994, с.208-227).

РОСІЯ

Історичні умови виникнення та розвитку Московської держави принципово відрізнялися від України-Руси. Історична ситуація на Верхньому Поволжі в часи закладення підвалин московського князівства сприяла зміцненню тут сильної і централізованої влади в особі князя-самодержця. Владимиро-Суздальське князівство, як безпосередній попередник Московського сформувалося у ХІІ ст. внаслідок кеолонізації Верхнього Поволжя ільменськими словенами та криивчами і цілеспрямованого переселення київським князем Юрієм Долгоруким залежного населення, дружинників з Київщини, Чернігівщини та Переяславщини.  Слов'янські колоністи опинилися в оточенні чужого за культурою угро-фінського населення Верхнього Поволжя. Затвердитися, зберегти свою культуру було можливо тільки за сильної необмеженої влади князя-самодержця. Уже син Юрія Андрій Боголюбський прибрав до рук усю політичну, військову та судову владу на землях майбутньої Московії. Так на східних землях Київської Русі виникло князівство із сильною, централізованою владою, що пізніше підірвало могутність Києва, спаливши та пограбувавши його 1169 та 1203 рр. (Соловьев, 1989, с.186 -- 190).
Абсолютна влада, започаткована Андрієм Боголюбським, остаточно утверджується у Московському князівстві з приходом татар. Зародки необмеженого самодержавства стали благодатним грунтом для вкорінення тут золотоординської моделі деспотії східного типу. Перші кроки в цьому напрямку зробив легендарний князь Олександр Невський (1220-1263 рр.).
Головний удар татарської навали прийняли на себе міста Русі. Крім того, що були зруйновані ремесла і торгівля, міста стали головним джерелом данини для хана. Відплив грошей загальмував розвиток ринкових відносин, призвів до відновлення натурального товарообміну. Припинилося накопичення капіталів і перетворення міщан на середньовічне бюргерство, яке було попередником середнього класу. В його середовищі пізніше зародилися буржуазні відносини. Тобто, татари загальмували розвиток міст на Русі. У Західній Європі він продовжився в напрямку становлення ринкової економіки і правового суспільства (Криворотов,  1990, с.28).
Міста на Русі перешкоджали встановленню абсолютної влади князя. У боротьбі з міщанами Олександр Невський бере в союзники хана. Він заходився стягати податки для Золотої Орди, за що отримав у своє розпорядження татарську кінноту. З її допомогою Невський жорстоко придушує антитатарські повстання в ряді міст Північно-Східної Русі, знищуючи паростки європейського способу виробництва і закладаючи підвалини азійської деспотії.
У ХІІІ ст. Русь стала полем битви двох цивілізацій. Якщо татари уособлювали собою Азію, то лівонський орден у Балтії -- Європу. Невський робить вибір на користь Азії. Усі свої сили він спрямовує не проти татар, що саме розгромили Київську державу, а проти експансії Європи на руські землі. Фактично своїми перемогами над шведськими та німецькими лицарями 1240 та 1242 рр. він захищав право Північно-Східної Русі на азійський шлях розвитку (Криворотов,  с.28 -- 30).
За Олександра Невського княжа влада значно посилилась за допомогою татар. Ще сильнішою вона стала за Івана Калити (1325 -- 1340 рр.), який вславився кривавими погромами повсталої проти татар Твері і став за це головою золотоординської адміністрації на Верхній Волзі. За вірну службу ханові (збирання податків та придушення антитатарських повстань) Калита отримав право на приєднання до Москви сусідніх князівств. Так почалося "збирання" Москвою руських земель, на яких за допомогою татар остаточно закріпився золотоординський варіант деспотії східного типу (Покровський, 1926, с.116 -- 119).
Московське князівство навіть після перемоги над татарами на Куликовому полі 1380 р. фактично лишалося улусом Золотої Орди. В моду увійшов татарський одяг, знать переходила у мусульманство, а татрська мова стала мало не державною за Василя ІІ. Державний устрій Московського князівства формувався певною мірою як копія золотоординського. Це стосується адміністрації, війська, митниці, пошти, фінансової та грошової систем тощо. Навіть терміни "таможня", "казначейство", "ямська" служба, "деньги" -- тюркського походження. На ранніх московських монетах присутні татарські написи. Грошову систему також запозичено з Орди. Це стосується як основних номіналів грошей (деньга, алтин та ін.), так і способів карбування монети. За золотоординською технологією в Москві карбували гроші з ХІV ст. до 1699 р., коли Петро І європеїзував грошову систему імперії (Мал. 21).
Молоде Московське князівство потребувало сильної армії. В ті часи неперевершеною ударною силою була татарська кіннота. Московські князі радо запрошували на службу татарську знать з дружинами, що осідали в столиці та інших містах держави. Ці періодичні ін'єкції татарської крові супроводжувалися трансплантаціями цілих військових азійських структур. Наприклад, опричина була запозичена і перенесена на московський грунт Іваном ІУ з татарської військової практики.
Образний опис становлення московської деспотії східного типу під впливом Золотої Орди подає російський філософ Г.Федотов у книзі "Росія та свобода". "В самій московській землі вводять татарські порядки в управлінні, суді, збиранні данини. Не іззовні, а зсередини татарська стихія оволодіває душею Русі, просочується у плоть і кров. У ХV ст. тисячі хрещених і нехрещених татар йшли на службу до московського князя, вливаючись у ряди служивих людей, майбутнього дворянства, заражаючи його східними поняттями та степовим побутом. Саме збирання земель відбувалося східними методами. Знімався весь верхній пласт людності і вивозився до Москви, замінюючись прийшлими та служивими людьми. Без винятку викорчовували всі місцеві особливості та традиції...
Всі стани були прикріплені до держави службою та тяглом. Людина вільної професії була явищем немислимим у Москві... Кріпосна неволя стала повсюдною саме тоді, коли вона відмирала на Заході. Рабство диктувалося не примхами владарів, а новим національним завданням: створення імперії на злиденному економічному підгрунті. Тільки крайньою напругою, залізною дисципліною, страшними жертвами могла існувати ця злиденна, варварська, безкінечно розростаюча держава".
Не останню роль у формуванні московської деспотії відіграла церква. Загальновідому віротерпимість татар російський історик М.Покровський пояснює активним співробітництвом московського православ'я з татарами. Це було вигідно останнім, оскільки церква "молилася за хана". Правове становище церкви починають визначати ханські ярлики. Навіть після звільнення з татарської неволі московські церковники ХУ ст. підкреслювали свій високий статус,  посилаючись на 7 ханських ярликів. Московська деспотія була створена значною мірою з допомогою маріонеткової церкви (Покровський,  с.162 -- 171).
Однак класична модель східної деспотії, що спирається на бюрократично-військовий служивий стан, склалася в Росії не одразу. Значний внесок у її формування зробив Іван ІV Грозний (1546 - 1584 рр.) (Криворотов,  с.53 -- 66). Незважаючи на несприятливі умови ХУІ ст., у Росії почало розвиватися ринкове господарство. Багаті землевласники-бояри відпускають кріпаків на оброк. Селяни налагоджують товарне виробництво зерна, яке реалізують у Східній Європі через Псков та Новгород. Ці міста йшли європейським шляхом розвитку, мали самоврядування і тісні торговельні зв'язки з ганзейським союзом міст Північної Європи (Покровський, с.206 - 224).
Свобода базується на незалежному від верховної влади джерелі прибутків. Іван ІУ розумів, що економічна незалежність виробника породжує політичну свободу, а відтак підриває абсолютну деспотичну владу великого князя. Щоб зберегти монополію на владу, він знищує перші паростки ринкової економіки в Росії.
Для цього за золотоординським зразком створено спецвійська, своєрідну таємну поліцію -- опричину. Її головним завданням було знищення  товарного виробництвиа зерна на боярських землях, а також осередків товарного, європейського способу виробництва у Новгороді та Пскові. Все це швидко і по-азійськи жорстоко було виконано опричниками. Тим більше, що за указом великого князя майно жертви діставалося убивці (Селюнин, с.216 -- 224).
Отже, Іван ІУ віддав перевагу абсолютній владі перед ефективною ринковою економікою. Результати не забарились. Росія втратила вихід до Балтії. Вся країна лежала в руїнах. Міста і села спустошились. Прямим наслідком переходу до примусової, кріпацької праці була економічна, політична, військова та урядова криза початку ХVІІ ст. У цей, так званий, "смутний час" Росія мало не втратила державності.
Після погромів Івана Грозного ринкова економіка поступово відроджується в середині ХVІІ ст. за царя Олексія Михайловича. Розвивається торгівля, зміцнюються економічні зв'язки із Заходом, засновуються перші мануфактури, заводяться "полки іноземного строю" (Криворотов,  с.34). Незмірно зріс економічний та військовий потенціал Московського царства після приєднання України. В середині ХVІІ ст. Україна за площею дорівнювала Московській державі, а за чисельністю населення навіть перевищувала її. Нові землі московської корони були надзвичайно багаті не лише природними та людськими ресурсами, але й мали розвинуту для свого часу ринкову економіку європейського типу, великий інтелектуальний потенціал. Освічені українці понесли набутки європейської цивілізації до темної, пригніченої деспотичними порядками Москви (Огієнко,  с.59 -- 110).
Російська історична наука однозначно позитивно ставиться до реформаторської діяльності Петра І (1672 -- 1725), що "прорубав вікно у Європу". Але чи справді його реформи були спрямовані на введення Росії до кола європейських держав? Він створив армію і флот за європейським зразком, європеїзував грошову систему, вдягнув мешканців столиці в європейські камзоли. Цар розумів значення промисловості для могутності держави і заснував численні заводи та мануфактури.
Однак усі ці заходи мали яскраво виражену мілітарну спрямованість. Петра І цікавила не розбудова економіки, а зміцнення військового потенціалу для експансії у західному та південному напрямках. Реформи проводили за рахунок надцентралізації влади, позаекономічного примусу до праці, посилення кріпацтва, а не розвитку ринкової економіки, як це робили в Європі.
Показово, що саме за царювання Петра І максимально одержавилися продуктивні сили країни. Так, з 1700 по 1710 р. побудовано 14 казенних металургійних заводів і лише 2 приватних. В.Ключевський писав, що навіть приватні фабрики та компанії набули характеру державної установи. Характерна історія з мануфактурами, що виготовляли сукно для військових мундирів. З самого початку цар душив приватну ініціативу, надаючи пільги та фінансуючи з казни державні суконні підприємства. Незважаючи на суворі покарання, зловживання у галузі досягли небачених розмірів. А сукна для армії весь час не вистачало. До того ж, через низьку якість, воно не могло конкурувати із сукном приватних підприємств чи привезеним з-за кордону. Всі спроби налагодити виробництво сукна на державних мануфактурах Росії у ХVIII ст. не мали успіху. Лише у 1816 р. держава віддала цю справу у приватні руки, і через 6 років виробництво сукна перевищило попит на нього (Селюнин, с.182, 183).
Індустріалізація країни за Петра І базувалася на примусовій праці та надексплуатації народу, що, як відомо, є суттєвою ознакою азійського способу виробництва. У кріпосницькій державі вільних рук не було, і самодержець вирішив проблему забезпечення нових промислових підприємств, приписавши до них кріпаків. Експлуатація на металургійних заводах Уралу набула нелюдських форм, коли робітників приковували до тачок і живцем ховали під землею.
Тотальний наступ здійснювався і на внутрішній світ людини. Надцентралізація призвела до одержавлення і духовної влади. За Петра І церква остаточно стала елементом імперського державного організму на чолі з окремим міністерством -- Синодом.
Фактично лідер деспотії східного типу з архаїчною і неефективною системою господарювання намагався побудувати європейську економіку азійськими методами. До речі, таку ж спробу, тими ж способами і з тим же негативним результатом повторив Сталін. Одразу після смерті імператора відбувається різкий спад виробництва, а господарство без економічних стимулів набуває застійного, інертного характеру.
Якщо у 1718 р. Росія вийшла на перше місце у світі по виплавці чавуну, то через 50 років Англія виробляла його у 15 разів більше. З 848 короблів, що були у Росії на Балтиці за Петра І, після його смерті в море могли вийти лише кілька суден. Успіхи, досягнуті в результаті насильства над економікою, виявилися нетривкими й ілюзорними (Селюнин, с.182).
В часи татарської неволі та необмеженої сваволі Івана Грозного Московська держава остаточно втратила незалежний аристократично-лицарський стан. Мається на увазі знищена опричниками верства незалежних землевласників бояр, які були прямими нащадками дружинно-боярського лицарства Київської Русі. Це мало для Росії фатальні наслідки. Адже Лицарство було стрижнем середньовічного європейського суспільства. Феодальна аристократія середньовічної Європи економічно не залежала від короля, бо спадково володіла значними земельними угіддями. Ця економічна незалежність від королівської влади була підгрунтям лицарських вольностей. Закріплені середньовічним законодавством у вигляді станових привілеїв, вони започаткували розподіл влади, що лежить в основі сучасної парламентської демократії Європи.
Становлення сучасних численних свобод людини відбувалося в середньовічній Європі шляхом поступового поширення вольностей незалежного лицарського стану на інші суспільні верстви. Російський філософ Г.Померанц писав: "Європейська воля вся виросла з аристократичних і патриціанських вольностей".
В середньовічній Україні лицарство було представлене спочатку княжою дружиною, а пізніше шляхтою та певною мірою козацтвом. Пізньосередньовічна Московська держава ХІУ-ХУШ ст. не знала лицарства в європейському розумінні, бо формувалася під потужним впливом східної державності Чингізидів. А як відомо східним деспотіям лицарський стан не властивий. Адже, як зазначалося, лицарські вольності у Європі базувалися на економічній незалежності феодала від володаря. В основі цієї незалежності лежала спадкова власність на землю. У Росії, якій традиційно не властива приватна власність, зокрема на землю, не міг існувати єкономічно незалежний лицарський стан. Петро І казав іноземному дипломатові: "В Росії шляхтичем є той, на кого я зверну увагу і лише так довго, як я мою увагу на нього звертаю". Московські дворяни були холопами царя, яких за провини шмагали батогами, чого навіть уявити не міг європейський лицар.
Через відсутність лицарства Росія не знала ні співців лицарської слави (скальдів, труверів, кобзарів тощо), ні власного лицарського епосу. А саме на ньому формувалася європейська література,  яка в свою чергу стала підгрунтям європейської ментальності. Так, Тарас Шевченко сформував не тільки українську словесність, але й свідомість. У відповідності з європейською традицією його творчість постала на козацькому епосі, про що промовисто свідчить назва його першої поетичної збірки - "Кобзар".
Відсутність власного лицарства та його епосу зумовило відмінний від Європи шлях формування російської словесності, та пов"язаної з нею ментальності. Якщо в Європі, зокрема в Україні, провідну роль в цьому процесі грали власні епічні лицарські традиції, то Росія, не маючи власного епічного грунту, розвивалася під потужним впливом Заходу. Перш за все мається на увазі знаменита російська література ХІХ - початку ХХ ст., постання якої значною мірою пояснюється європеїзацією Росії, глобальним поширенням гуманістичних цінностей європейської цивілізації на Схід. Адже інтерес до людини, як найвищої суспільної цінності, - характерна риса європейської духовної культури. В азійських деспотіях окрема людина не варта уваги, а є лише матеріалом для побудови держави або щасливого майбуття.
Отже, цінності європейської цивілізації в Росії, на відміну від України, не мали місцевого підгрунтя і були отримані ззовні. Зрозуміло, що цей процес запозичення чужого не міг не викликати потужної протидії прибічників місцевих традицій.
Під європейським впливом в Росії постала верства західників, що ідейно протистоять російським традиціоналістам і в наш час. Так в російському суспільстві виник розкол між все зростаючим прошарком носіїв європейського гуманізму та архаїчною колективістською свідомістю традиційного російського суспільства, яке було поживним грунтом як для деспотичного царського, так і для тоталітарного більшовицького імперіалізму.
Російська імперія з її архаїчними азійськими суспільними відносинами та виробництвом не могла існувати поряд з розвиненою Європою, не сприймаючи її прогресивних впливів. Адже з двох сусідніх країн відстала неминуче підпадає під вплив розвинутішої. З кінця ХVIII до початку ХХ ст. в Росії відбувається складний повільний процес засвоєння західних новацій. Це стосується не тільки культури, але перш за все сфери виробництва.
Починаючи з кінця ХVIII ст. у Російській імперії дедалі виразніше виявляються елементи європейської економіки. Легалізується приватна власність на землю. Катерина ІІ своїм указом передає поміщикам у довічне володіння земельні угіддя, які раніше надавала їм держава лише на час служби у війську або бюрократичному апараті імперії. У ХІХ ст. відбувається поступове витіснення з Росії азійського способу виробництва капіталістичним, європейським.
Економіка імперії особливо інтенсивно переходить на європейські рейки після скасування кріпацтва і створення ринку робочої сили. Уральські заводи, засновані на кріпацькій праці, занепадають, а на півдні України виникає нова промисловість, що базується на найманій праці, ринкових відносинах, передовій технології, західних інвестиціях. За короткий строк різко  збільшується виплавка чавуну, і в 1899 р. Росія посідає за цим показником четверте місце в світі. Вражають темпи залізничного будівництва. Наприкінці ХІХ ст. Росія будувала за один рік стільки кілометрів залізниць, скільки СРСР будував за п'ятирічку.
Значно повільніше, ніж промисловість, європейський спосіб виробництва завойовував російське село. Скасуванню кріпацтва і проникненню буржуазних відносин сюди довго заважала російська община. Її корені сягають стародавніх часів, коли землеробство у лісовій смузі вимагало концентрації зусиль кількох родин для спільної праці (розчищення від лісу сільськогосподарських угідь). Але остаточно російська община сформувалась в умовах сильної деспотичної влади як інститут кругової поруки, що полегшував експлуатацію селянина державою.
Після опричного перевороту Івана Грозного панщина стає основною формою експлуатації землероба. Але кріпак повинен мати клаптик землі, щоб годувати сім'ю. Передання присадибної ділянки кріпакові у приватну власність небезпечне розвитком товарного виробництва продуктів, а відтак конкуренцією малоефективному господарству пана. Поміщику потрібні були не конкуренти, а дармова робоча сила, що не відволікатиметься для праці на своїй землі. Тому, щоб не давати землі селянину, її передали у власність общини, яка перебувала під повним контролем держави (Селюнин, с. 184, 185).
Більше того, община сама була частиною деспотичної системи. Вона розподіляла повинності й податки серед селянських господарств і стежила за їх виконанням. Не потрібні були державні чиновники, щоб примусити землероба працювати на пана та платити податки. Отже, російська община на засадах кругової поруки забезпечувала ефективну експлуатацію селянства державою.
Після скасування кріпацтва 1861 р. община сприяла збереженню російського самодержавства в його азійських формах, заважаючи приватизації землі й поширенню буржуазних відносин на селі. Для переведення сільського господарства Росії на капіталістичні рейки треба було зруйнувати цей релікт деспотизму. "Доки селянин бідний, доки він не володіє особистою земельною власністю, доки він силоміць перебуває в лещатах общини, -- він залишається рабом і жоден писаний закон не дасть йому блага громадянської свободи", -- писав П.Столипін. Його реформа, що базувалася на приватизації землі та визволенні селянина з пут общини, швидко дала нечуваний економічний ефект. 1917 р. 63% селянських земель вже були у приватній власності землеробів, а Росія вийшла на друге місце в світі по експорту зерна (Селюнин, с.185). При цьому 90% товарного зерна на той час вирощували в Україні (Субтельний, 1991, с.235).
Але на цьому історія сільської общини, як і історія деспотизму в Росії, не закінчилась. Жовтневий переворот 1917 р. знищив буржуазні економічні відносини на селі, скасував приватну власність на землю і фактично відродив архаїчну російську общину у вигляді колгоспів.
Радянські керівники, зокрема Ленін, наголошували, що община -- це зародок колективного соціалістичного сільського господарства. Спадкоємність між сучасними колгоспами та архаїчною російською общиною не раз підкреслювали різні дослідники.
Образне визначення суті та історичного коріння радянської колгоспної системи дав Є.Маланюк (1995, с.190-191): “В історії “Росії “ немає нічого нового, нічого, що хоча б зародку, вже раніше не існувало... Ані “совхоз”, ані “колхоз” не є наслідком “марксизму” чи “комунізму” чи вигадкою більшовиків. “Совхозом”, цебто маєтком державного сільського господарства, були поміщицькі маєтки Московської і Петербурзької імперії аж до р. 1861. “Колхозом” було кожне село (“деревня”) на теренах етнографічнолї Московщини від початку історії тих теренів і аж досьогодні. “Колхози” в постаті “воєнних поселений” культивував на теренах колоніальної України в добі ніби найочевиднішої “європеїзації” імперії підручний диктатор імператора Олександра І - славнозвісний Аракчеєв... Большевизм лише продовжує й поглиблює старі історичні методи з “індустріалізацією” Петра включно... Сам Карл Маркс... винахідник “наукового” соціалізму прийняв, апробував і затвердив концепцію Чернишевського-Міхайловського, в якій московська комуністична “общіна” мала уможливити безпосередній “стрибок” до комуністично-марксівського соціялізму, оминаючи “страшенно довгу путь  римсько-февдальної, міщансько-індустріялізованої Європи”.
Лютнева революція 1917 р. знаменувала перемогу капіталізму в Росії, тобто європейського способу виробництва над азійським. Однак останній бере реванш вже через півроку. Після жовтневого перевороту знищені основи економіки європейського типу: приватна власність на землю і засоби виробництва, ринкові відносини і навіть самі носії цього способу господарювання -- сільська та міська буржуазія. Росія вмить повернулася до органічно властивих їй традицій азійської деспотії.
  “В комиссарах - дух самодержавья,
    Взриви революции  -  в царях..,”
-писав 1918 р. російський поет українського походження М.Волошин.
Більшовики знову одержавили землю і всі засоби виробництва. Відсторонивши виробників від засобів і продуктів виробництва радянське чиновництво стало повним господарем країни. Знову запанувала примусова праця з високим рівнем експлуатації виробника державою через військово-бюрократичну систему. Селян прикріплюють до землі шляхом невидачі паспортів, а жителів міста -- до фабрик і заводів через прописку. Оскільки будь-який позаекономічний примус до праці вимагає наглядачів, бюрократизація суспільства досягає нечуваних розмірів. У 1983 р. армія управлінців досягне 17 мільйонів. Високий рівень експлуатації сприяв утриманню численної армії та активній мілітарній зовнішній політиці. Надцентралізація всіх сфер життя зумовила пріоритет інтересів держави над інтересами людини і незахищеність, безправність останньої.
Так Російська імперія, змінивши соціальну форму, залишилася за своєю сутністю деспотією східного типу. М.Бердяєв у відомій праці “Истоки и смисл русского коммунизма” дійшов висновку, що “європейська ідея власності цілковито чужа і незрозуміла не лише російському мужикові, а й інтелигентові”. Аналогічні думки неодноразово висловлювали як російські, так і зарубіжні мислителі. Так, відомий англійський учений Річард Пайпс вважає, що російській державі з найдавніших часів не властива приватна власність. А за Марксом -- це найсуттєвіша риса азійської деспотії. У роботі "Таємна дипломатична історія ХУШ століття" він писав, що московська держава зародилася у принизливих умовах монгольського рабства і являє собою типовий приклад східного деспотизму. Так званий "особливий шлях Росії", що зараз завзято пропагують прихильники "єдиної та неділимої", -- це архаїчний, історично збанкрутілий і безперспективний азійський шлях розвитку, який несумісний з економікою ринкового типу.
Не Європа накинула Росії більшовизм у формі марксизму. Навпаки, більшовизм - це органічний і закономірний результат розвитку російської національної ментальності, який поширився у світі з Москви та Пітербургу. Про це багато писали видатні російські філософи, історики, письменники М.Бердяєв, Г.Федотов, В.Розанов, Ф.Достоєвський, Ф.Тютчев, П.Чаадаєв, О.Герцен, О.Блок та багато інших.
Ще на початку ХХ ст. російський філософ М.Бердяєв писав, що "більшовизм є третє явище російської великодержавності, російського імперіалізму, -- першим явищем було московське царство, другим явищем петровська імперія... Більшовизм виявився... найвірніший деяким споконвічним російським традиціям... методам управління і володарювання насильством...Радянське комуністичне царство має велику схожість за своєю духовною конструкцією з московським православним царством... Третій Інтернаціонал є не Інтернаціонал, а російська національна ідея... трансформація російського месіанізму" (Бердяев, 1991).
Йому вторить Г.Федотов: “Грунт більшовизму в Росії підготували: історичне, фізичне і духовне рабство, община і самодержство царів. Російський більшовизм є природним витвором російського народу. Витвором щиро російським, національним. А накидає Росія світові комунізм, керуючись лиш своїми державними інтересами”. Останнє варто добре пам’ятати прибічникам комуністичної ідеї в Україні.
Якщо європейська цивілізація розвивається по висхідній, то в азійських деспотіях відбуваються циклічні зміни. Держави східного типу, пройшовши у своєму розвитку певний історичний цикл, повертаються до точки, з якої він почався. Такі цикли зумовлені поступовим і невпевненим проникненням ефективнішого європейського способу виробництва в економіку східного типу. Однак ринкове виробництво загрожує самому існуванню деспотичної влади, що і спричиняє реакцію останньої на нововведення. Паростки нового виробництва знищуються, і відновлюється непродуктивна азійська економіка, що веде до нової кризи. Остання змушує деспотію знову запозичувати західні новації, і все починається спочатку.
За 800 років російської історії простежуються три згадані історичні цикли. Зародження ринкової економіки в ХУІ ст. призвело до її придушення опричниками Івана Грозного. Наслідком стала загальнодержавна криза початку ХУІІ ст. -- смутний час. Прогресивні віяння в економіці ХУІІ ст. закінчилися жорстокою реакцією і надцентралізацією за Петра І, що призвело до певного занепаду у середині ХУШ ст. Новий наступ приватної власності й ринкових відносин почався наприкінці ХУШ ст. і тривав близько 150 років. Лютнева революція знаменувала перемогу ринкової економіки в Росії. Жовтневий переворот був реакцією традиційно сильних у Росії азійських структур на експансію європейського способу виробництва. Але непродуктивна радянська економіка призвела у наш час до нової загальної кризи і підготувала суспільство до сприйняття ринкових відносин.
Деспотизм та надцентралізація влади досягли апогею в Росії за Івана Грозного, Петра І та Сталіна. Звідси ідеалізація цих історичних діячів привілейованим класом деспотії -- військово-бюрократичним апаратом, що єдиним фронтом виступає за збереження "єдиної і неділимої імперії" та "залізну руку" диктатора. З великою симпатією та інтересом ставився до своїх історичних попередників Сталін. На виконання його соціального замовлення героїзували в художній літературі, кіно та історичній науці Івана Грозного та Петра І.
Під страшним тиском всевладної держави повторно деформується мораль суспільства та індивіда. Інтереси останнього примітивізуються і зводяться до задоволення елементарних потреб. Типовий приклад зубожіння свідомості дає так звана радянська людина з її ностальгією за дешевою ковбасою. Як вважає Г.Федотов, її формування почалося не з пострілу "Аврори" у 1917 р., а з моменту закорінення татарського варіанту східної деспотії у Московському царстві: "... Світогляд російської людини спростився до крайності й навіть порівняно із середньовіччям москвич примітивний. Він не розмірковує, він приймає на віру кілька догматів, на яких тримається його моральне і суспільне життя... Нова радянська людина не стільки виліплена в марксистській школі, скільки вилізла на світ божий із Московського царства..." (Федотов, 1936).
Про потужний вплив татар на формування російської державності та ментальності писали мало не всі провідні історики та філософи Росії. Однак, найбільш послідовними у цьому були відомі “євразійці”. Московську імперію вони розглядали як органічного спадкоємця імперії Чингізидів. Фундатор євразійства білоемігрант князь Микола Трубецький писав: “Московська держава виникла завдяки татарському ігу. Руський цар став спадкоємцем монгольського хана. Скинення татарського іга полягало в заміні татарського хана православним царем і в пренесенні ханської ставки в Москву. Навіть персонально значний відсоток бояр та інших служилих людей московського царя складали представники татарської знаті”(Трубецкой, 1926, с.49).
Про належність України на відміну від Росії до європейської цивілізації писала переважна більшість українських істориків від М.Костомарова до І.Лисяк-Рудницького та Р.Шпорлюка. “Найбільша частина національних відмін України від Московії пояснюється тим, що Україна до ХУІІІ в. (тобто до встановлення російського панування) була більш зв’язана зі Західною Європою в суспільному і культурному процесі”,- писав у 1883 р. Михайло Драгоманов.
М.С.Грушевський також дійшов висновку про потужні східні впливи на традиційну культуру та ментальність російського народу порівняно з українським. “Порівнюючи з великоруським народом, український є народом західної культури, одним із найбагатших південними і східними впливами. Але все-таки він є західним народом всім змістом своєї культури і свого духу, в той час як великоруський, хоч і європеїзований, перебуває цілком у полоні східного духу і культури” (Грушевський, 1918, с.9).
Ще різкіше на принциповій різниці між Південною та Північною Руссю наголошував російський письменник А.Толстой (1940): “Є дві Русі. Перша - Київська має своє коріння у світовій, а щонайменше у європейській культурі. Ідеї добра, честі, свободи, справедливості розуміла ця Русь так, як розумів їх увесь західний світ. А є ще друга Русь - Московська. Це - Русь Тайги, монгольська, дика, звіряча. Ця Русь зробила своїм національним ідеалом криваву деспотію і дику запеклість. Ця московська Русь з давніх давен була, є і буде цілковитим запереченням всього європейського і запеклим ворогом Європи”.
Підсумовуючи сказане, доходимо висновку, що Україна та Росія історично належали до різних типів цивілізації. Якщо Україна своєю історичною долею з часів Київської Русі до кінця ХУШ ст. була нерозривно пов'язана з Європою, то Росія розвивалася як деспотія східного типу. Тому не можна включати Київську Русь до російської історії як перший етап розвитку російської держави. Ці державні утворення принципово відрізняються способом виробництва, суспільними відносинами, напрямами економічних, політичних, культурних та духовних зв'язків.
Участь у формуванні російського етносу колоністів з України не є підставою для розгляду всієї її історії як частини російської. Сполучені Штати Америки заснували значною мірою колоністи з Англії. Але нікому не спадає на думку вважати історію Англії першим етапом історії США і починати останню із завоювання туманного Альбіону римськими легіонами чи Британських островів норманами під проводом Вільгельма Завойовника. До речі, в американських істориків значно більше підстав поводитися так з історією країни, звідки походять їхні предки. Адже США та Англія належать до однієї європейської цивілізації, а Київська Русь та Московське князівство -- до різних.
У наш час очевидна перевага ринкової економіки як основи європейського шляху розвитку. Азійські деспотії з їх архаїчним, застійним господарством і антигуманним устроєм відходять у минуле. Яскравим прикладом переваги європейської економіки, технології, моралі над деспотичною азійською є розгром режиму іракського диктатора Хусейна коаліцією держав -- членів ООН у 1991 р. Країни з надцентралізованою владою і переважно державною власністю на засоби виробництва можна перерахувати на пальцях: колишній СРСР, Північна Корея, Куба, деякі режими арабського світу. Цей список скорочується на очах, а держави, що залишаються в ньому, перебувають у стані глибокої загальної кризи.
СРСР був найбільшим у світі осередком азійського способу виробництва. Та маємо надію, що незабаром у його колишніх республіках переможуть ринкова економіка та європейський гуманізм. Існує реальна можливість повернення України на європейський шлях розвитку, що був силоміць перерваний поглиненням її Російською імперією.

З М І С Т

Передмова.
1. Про українську націю та національну ідею.
2. Україна між Сходом і Заходом.
3. Трипільці: хто вони.
4. Від склавинів до першої української держави.
5. Проблема давньоруської народності.
6. Етнічні процеси в Київській Русі та походження  білорусів та росіян
7. Київська Русь - праукраїнська держава.
8. Україна і Російська імперія.
9. Загибель імперії..
10.Східна Європа серед світових цивілізацій.

    Післямова
    Література
    Додаток. Як нищили українську націю.

До розділу "Просвіта"