В наш доленосний для України час питання історичних коренів українського народу набуло небувалої актуальності. Адже народ, який не знає своєї історії і забуває власне минуле, не має майбутнього, тобто приречений зійти з арени історії. Пояснюється це тим, що історична свідомість усякого етносу є потужним консолідуючим фактором для нього. Тому завойовники завжди намагалися позбавити гноблені народи їхньої власної історії. Так, офіційна історія Російської імперії проголошувала Київську Русь першим етапом російської державності, відсуваючи витоки українського народу у пізнє середньовіччя.
Сказане спонукає звернутися до складного питання походження українського етносу. Не маючи ілюзій щодо остаточного його вирішення, зупинимось лише на вузлових проблемах, у розв'язанні яких історична наука досягла певних успіхів.
Свідомо не будемо торкатися надто екзотичних версій формування українського народу, за якими Єрусалим постає як слов'янське місце Лель-Руса, гун Атило перетворюється на українця Гатила, а етнонім етруски розшифровується як "это русские". На відміну від згаданих фантастичних поглядів, відомо чотирі головні концепції етногенезу українців, які науково обгрунтовувалися з різним успіхом  різними дослідниками: пізньосередньовічна, давньоруська,  ранньо-слов'янська та трипільсько-арійська. Перша і остання, на нашу думку, найменш переконливі.
За пізньосередньовічною версією українці як етнос з'явилися не раніше XIV -- XVI ст. внаслідок розбиття татарами давньоруського народу. Ця заідеологізована концепція відображає імперські претензії на історичну спадщину Київської Русі. Вона декларується в усіх радянських підручниках з історії СРСР та УРСР і базується на відомих тезах ЦК КПРС 1954 р. про святкування "возз'єднання" України з Росією. Більш серйозних наукових аргументів на користь цієї концепції не існує, якщо не брати до уваги кількох відверто пропагандистських і декларативних праць В.Мавродіна (1948, 1971, 1978), розкритикованих ще у сталінські часи його ж московськими колегами (Вопроси истории, 1951, №5, с.137-139).
В XІV -- XVI ст. український етнос виступає як яскрава, сформована, своєрідна етнічна спільнота. Однак прибічники  пізньосередньовічної версії твердять, що народження українського народу сталося саме у цей час. Виникає правомірне питання: як міг консолідуватися своєрідний і численний народ саме в період деструкції і розпаду, коли його етнічні території були роздерті і поділені між різними агресивними сусідами (татари, Литва, Угорщина, Польща)? Очевидно, він сформувався раніше, в більш сприятливий для цього час єдиної національної держави - Київська Русь.
За пізньосередньовічною концепцією походження українців, вони з невідомих причин стають наймолодшим етносом Європи. З цих позицій неможливо пояснити чому близькі родичі і сусіди українців поляки, словаки, чехи за науковими даними старші від нас у 2-3 рази. Більше того українці виявляються молодшими від похідного від них етносу росіян. Адже ще відомий російський історик В.Ключевський визначив час народження російського етносу другою половиною ХІІ ст: "В особі князя Андрія (Боголюбського) великорос вперше виступив на історичну арену". Вже не кажу про нещисленних проімперськи налаштованих істориків та політичних діячів, які й донині вважвють Київську Русь першою російською державою, а її князів росіянами.
Все це породжує серйозні сумніви щодо правдивості офіційної за радянських часів пізньосередньовічної версії походження українців.
В наш час чергової спроби відродження незалежної  України з’явилося багато аматорських розвідок, в яких в міру своєї  обізнаності різні автори викладають власне бачення складної проблеми україногенези. Серед них і так звана трипільсько-арійська версія, за якою українці є прямими нащадками трипільців та праарійців, що мешкали в Україні близько 6 тис. років тому. Чи підтверджує сучасна археологічна наука такий давній вік українського етносу?
Наприкінці епохи каменю 7-6 тис. років тому на українських теренах поширилася нова, прогресивна відтворююча економіка в архаїчній формі мотичного землеробства та присадибного тваринництва. Її остаточна перемога в Україні пов"язана з поширенням у лісостеповому Правобережжі культури Трипілля. Остання датується У-1У тис. до н.е. і прийшла в Україну з південного заходу, з басейнів Серету та Пруту.
Економічною основою цієї яскравої археологічної спільноти було вирощування пшениці та ячменю, а також розведення великої рогатої худоби, кіз, овець, свиней. Орне землеробство трипільців мало перелогову форму. З виснаженням землі трипільці переселялися далі на схід і врешті освоїли всі придатні для їх землеробської системи чорноземи від Карпат до Дніпра.
Окремі мідні прикраси, шила, ножі та сліди металургії на трипільських поселеннях свідчать, що більшість з них належить до мідно-кам"яної доби. Археологи розпізнають трипільські поселення насамперед за досконалим, багато орнаментованим глиняним посудом. Вишуканий лінійний та спіральний орнамент червоного, коричневого, чорного та білого кольорів вкриває жовту поверхню столового посуду (Мал.  4).
Трипільські прямокутні глинобитні житла з дерев"яним каркасом стін над глиняною долівкою є типовим прикладом балканської домобудівної традиції, яка виникла у УІІ-УІ тис. до н.е. у Східній Греції.  Українська  хата-мазанка  являє  собою її пізньосередньовічний прояв. Численні глиняні статуетки жінок та посуд поселень трипільців вказують на балканські корені культури. Про це ж свідчить  і  їх своєрідний  середземноморський антропологічний  тип (Мал.  4).
Трипільське землеробська людність досягла високого рівня розвитку і стояла на порозі цивілізації. Останньою називають такий рівень соціально-економічного розвитку суспільства, коли виникають міста і писемність. Величезні трипільські поселення Майданецьке, Тальянки, Доброводи та інші, які налічують до 3 тис. жител і займають площу 200-400 га, по праву вважаються протомістами. Житла тут розташовані концентричними колами, які з"єднувалися з центром численими радіальними вулицями. Населення цих племенних центрів перевищувало 10 тис. осіб.
Складна знакова система трипільських орнаментів та глиняні конічні фішки і кульки для лічби свідчать, що трипільці стояли на порозі запровадження письма. Отже, трипільські протоміста та протописемність дають підстави вважати Трипілля протоцивілізацією. Однак переступити поріг цивілізації трипільцям так і не вдалося через певні вади економіки та природні негаразди, які спіткали суспільство в 1У тис. до н. е. Наявність гігантських обширів родючих чорноземів штовхала трипільців на екстенсивний шлях розвитку, що заважало прогресивному розвитку економіки.
Екстенсивна перелогова система орного землеробства зумовила спочатку заселення, а потім виснаження всіх придатних для господарської системи чорноземів Правобережної України. Зміни клімату в бік зростання посушливості й поширення степів довершили колапс землеробської економіки, яка була фундаментом процивілізації Трипілля.
Вичерпання можливостей екстенсивного землеробства, знищення лісів на значних обширах, які перетворилися на потенційні пасовиська, поширення степів у зв"язку з аридизацією клімату наприкінці 1У тис. до н. е. (Кременецкий, 1991, с.175) стимулювали підвищення ролі відгінного скотарства.
Значення Трипілля у первісній історії України полягає в тому, що саме з ним пов"язана остаточна перемога відтворюючої економіки на українських землях у 1У тис. до н.е. Перехід частини трипільців від землеробства до скотарства знаменував кінець трипільської сторінки в давній історії України.
Північно-східними сусідами трипільців були місцеві мисливсько-рибальські племена Полісся, Лівобережжя Дніпра, Надпорожжя. За доби неоліту у У-ІУ тис. до н.е. вони розвивалися під сильним впливом своїх південно-західних сусідів - високорозвинених трипільських землеробів і тваринників Правобережжя. Внаслідок цього впливу та поширення степів через аридизацію клімату вищезгадані автохтонні мисливсько-рибальські суспільства північних європеоїдів почали переходити до скотарства і   трансформуватися  у  найдавнішу  індоєвропейську  спільноту 1У тис. до н.е. - середньостогівську культуру лісостепового Подніпров"я (Залізняк, 1994, с.90-91).
Скотарські навички трипільців прижилися й швидко розвинулися у сприятливих умовах степів та лісостепів Лівобережної України. Стада корів та овець весь час пересувалися в пошуках пасовиськ, що вимагало від скотарів рухливого способу життя. Це стимулювало винайдення колісного транспорту, приручення в 1У тис. до н.е. коня. Постійні пошуки нових пасовиськ призводили до військових сутичок з сусідами, що мілітаризувало суспільство. У скотарів на відміну від землеробів не жінка, а чоловік є главою в сім"ї та роді, оскільки все життя забезпечують пастухи та воїни. Можливість накопичення худоби в одних руках створила умови для майбутнього розшарування суспільства. З"являється військова еліта. Мілітарізація спричинила будівництво фортець, поширення культів бога-воїна та пастуха, бойової колісниці, зброї, коня, сонця-колеса, вогню тощо.
Ці ранні напівкочові скотарі залишили мало поселень, але величезну кількість могил. Археологи добре знають так званий степовий поховальний комплекс. Його найважливішими елементами є курганний насип, покладання небіжчика на спині з підігнутими ногами, посипання червоною фарбою-вохрою. В могили часто клали зброю (кам"яні бойові молоти та булави), глиняні горщики, орнаментовані відбитками плетеного шнура, кам"яні антропоморфні стели (Мал. 5). Нерідко в кутах могильної ями знаходять колеса, які символізували поховальний віз.
Найдавнішими скотарями півдня України були середньостогівські племена 1У тис. до н.е. межиріччя Дніпра та Дону. Від них походить ямна культура, носії якої просунулися з Північного Надчорномор"я та Надазов"я по степовій зоні на захід до Подунав"я, на південь до Передкавказзя та на схід до Поволжжя, Північного Казахстану і навіть далі до Алтаю (Мал. 6).
Небувале за розмахом розселення споріднених етносів на безкраїх степових обширах від Середнього Дунаю до Алтаю пояснюється їх рухливою скотарською економікою, поширенням колісного транспорту, тяглових тварин (бик, кінь), вершництва. Разом із скотарством поширилась мова та культура народу, який перший опанував і був носієм цієї нової форми первісної економіки - праіндоєвропейців. Вони були пращурами великої мовно-культурної сім’ї народів, що у ІІІ- ІІ тис. до н.е. заселила величезні простори від Західної Європи до Індії. До неї входять численні кельтські, романські, германські, слов’янські, балтські, фракійські, індо-іранські та інші народи Євразії (Залізняк, 1994, с.78-117).
Отже, після кам'яної доби 5 -- 6 тис. років тому Україна стає тереном протистояння мирної осілої землеробської цивілізації войовничому скотарському світу степів Євразії. Це зумовило драматизм історії України від трипільської епохи до наших днів. Коли Правобережну Україну займали нащадки землеробів Близького Сходу -- трипільські племена (Мал. 7), у лісо-степовому Подніпров'ї місцева праіндоєвропейська людність перейшла до скотарства.
Найдавніші індоєвропейські скотарі та трипільські нащадки близькосхідних землеробів півдня України вплинули на формування антропологічного типу українців.
В етнокультурному відношенні індоєвропейські степовики були своєрідними антиподами землеробського населення Балкан, зокрема його північно-східному форпостові трипільській культурі. Землеробський трипільський та скотарський індоєвропейський світи принципово різнилися один від одного походженням, типом економіки, матеріальною та духовною культурою, антропологічним типом населення та іншими етновизначальними ознаками. Наприклад, якщо трипільці були невисокими, тендітними, темнопігментованими східними середземноморцями, то перші скотарі за своєю антропологією наближалися до північних європеїдів- високий зріст, масивний скелет, очевидно світла пігментація.
Отже, визнання згаданих найдавніших скотарів індоєвропейцями ( а в цьому не сумнівається переважна більшість фахівців світу), передбачає висновок, що їхні антиподи трипільці, як і вся балканська протоцивілізація VII -- IV тис.до н.е., не були індоєвропейськими. А якщо так, то українці, що належать до індоєвропейської сім'ї народів, не могли бути прямими і безпосередніми нащадками трипільців, як це стверджують останнім часом у деяких науково-публіцистичних статтях.
Чому саме трипільська культура обрана на роль пращура українців? Адже протягом останніх 5 тис.років на українських теренах розвивалося в різний час не менше сотні стародавніх етносів, слідами яких є численні археологічні культури. До речі, повним аналогом Трипіллю України є синхронна їй культура Яншао Китаю. Отже, формально людність останньої ми також повинні визнати праукраїнцями, якби не дані антропології, які свідчать, що носії китайського аналогу Трипілля були типовими монголоїдами.
Ніщо не зникає безслідно. Немає сумніву, що культурні надбання сотень стародавніх народів, які мешкали на українських землях до появи тут українців, стали складовою частиною культури останніх. Але це не значить, що трипільців, праарійців, кіммерійців, скіфів, сарматів слід вважати українцями. У нашій крові є і гени пітекантропів, чого звичайно недостатньо, щоб назвати їх українцями.
Автори численних псевдонаукових версій походження українців як правило плутають українців з іхніми пращурами. Останніми можна вважати всіх наших попередників (в тому числі і трипільців), з елементів культури яких склалася у свій час українська культура. Культура всякого народу є неповторною сполукою успадкованих від попередників культурних надбань. Народ народжується не коли з’являється окрема складова його культури, а коли ці численні складові зливаються в неповторний етнічний комплекс.
Отже, принципово невірно повність заперечувати будь-який вплив трипільців на етногенез українського народу. Як і інші стародавні етноси, що мешкали на землях України до появи тут українців трипільці зробили свій внесок в наш етнокультурний комплекс. Зокрема про певний вплив трипільців на антропологічний тип українців писали антропологи.
На принципову різницю між "вірменоїдним" трипільським та українським антропологічними типами вказували послідовники видатного українського антрополога Ф.Вовка - Єндик, Щербаківський, Петров. Так званий український антропологічний тип за Ф.Вовком є наслідком змішування трипільців з найдавнішими індоєвропейськими скотарями, які 5 -- 6 тис.років тому рухались з лісостепового Подніпров'я на Дунай. Згаданий антрополог та його послідовники вважали, що відносно високий зріст та міцна статура більшості українців -- це спадщина індоєвропейських скотарів, а "чорнії брови, карії очі" -- трипільців (Петров , 1992, с.104 -- 107).
Про змішування тендітних трипільців з масивними степовиками-індоєвропейцями свідчить поступове зменшення масивності скелету останніх, простежене сучасними українськими антропологами по кістках найдавніших скотарів півдня України. Внаслідок цього змішання і постав український антропологічний тип, до якого належить більше 70% сільського населення сучасної України. Він характеризується відносно високим зростом, міцною статурою, темною пігментацією, круглим черепом, прямим носом, вузькою та середньою шириною обличчя. Цими особливостями відзначалося корінне населеня лісостепової України протягом останніх 3 тис.років (Сегеда, 1990).
Однак появу антропологічного типу, до якого належить більшість сучасних українців, не можна вважати народженням українського етносу. Адже до цього ж українського або динарського антропологічного типу крім українців належать інші слов'янські народи -- словаки, серби, хорвати, словени, чорногорці. Північні слов'яни (поляки, білоруси, росіяни) разом з балтами належать до іншого, так званого віслянського антропологічного типу, який характеризується світлим забарвленням волосся, очей, шкіри, відносно невисоким зростом, значною шириною обличчя, часто довгою головою.
Сучасний рівень розвитку науки дозволяє ставити питання про визначення етномовних характеристик людності, що лишила в лісостепах Правобережної України пам"ятки трипільської культури. Археологічні дані неспростовно свідчать, що Трипілля є крайнім північно-східним проявом своєрідного світу найдавніших землеробів Європи, відомих археологам під назвою балкано-дунайського неоліту. Але й на Балканах ця людність не була автохтонною і прийшла сюди з близького Сходу, точніше з півдня Малої Азії (Мал. 7).
Справа в тому, що близько 10 тис. років тому криза мисливського господарства в Сирії, Палестині, на півдні Анатолії зумовила винайдення і поширення відтворюючого господарства - мотичного землеробства та примітивного тваринництва. Вирощування пшениці, ячменю, розведення овець, кіз забезпечило суспільство їжею і призвело до демографічного вибуху на Близькому Сході. Надлишки населення почали розселятися на сусідні, мало заселені терени: на схід до Індії, на південь в Аравію, на захід в Північну Африку.
Один з головних шляхів розселення найдавніших землеробів і тваринників починався в Південній Анатолії і вів на захід островами Егейського моря в Східну Грецію. У УП тис. до н. е. вихідці з Анатолії принесли на південь Балканського півостріва навички відтворюючого господарства, культурні рослини (пшеницю, ячмінь, сочевицю), домашніх тварин (вівці, кози), близькосхідні культуру та мову. Ці люди належали до східносередземноморського антропологічного типу, який характеризується грацильністю  (тонкокісністю), невисоким зростом, темною пігментацією, скошеним чолом і великим носом своєрідної форми.
Поступово просуваючись на північ нащадки найдавніших близькосхідних землеробів досягли Дунаю і рушили його долиною на захід в Центральну Європу і на схід на Правобережну Україну. Так, разом з навичками землеробства і тваринництва близькосхідний за походженням етнокультурний комплекс поширився в УП-1У тис. до н. е. в Південній та Центральній Європі. Трипільська культура - яскравий прояв цього культурно-історичного явища між Східними Карпатами і Дніпром (Мал. 4, 7).
Північними сусідами цих найдавніших землеробів Європи були аборигени мисливці та рибалки Німецької, Польської, Поліської низовини та Лівобережжя Дніпра. Ця первісна, досить відстала людність в У-1У тис. до н. е. розвивалася під прогресивним впливом більш розвинених прибульців з півдня. Від людності балкано-дунайського неоліту аборигени-мисливці лісової зони Європи отримали навички виготовлення глиняного посуду, землеробства, тваринництва, примітивної металургії міді тощо.
Як уже зазначалося, в ІУ-ІІ тис. до н.е. на базі згаданої аборигенної людності постала індоєвропейська сім"я народів, до якої належить переважна більшість мешканців сучасної Європи. Більшість дослідників вважає, що формування праіндоєвропейської мови та культури почалося в У тис. до н.е. в Південній Україні в ході контактів з трипільцями місцевої людності лісо-степового Подніпров"я та Лівобережжя. Від трипільців та інших представників балкано-дунайського неоліту пращури індоєвропейців отримали вищезгадані новації (глиняний посуд, землеробство, тваринництво, металургія міді). Однак, всі ці прогресивні нововвдедення запозичувалися разом з відповідною термінологією. Новітні дослідження лінгвістів показали, що сільськогосподарська лексика індоєвропейських народів значною мірою має близькосхідне походження.
Особливо багато землеробських і тваринницьких термінів, назв продуктів харчування, предметів побуту індоєвропейці запозичили у прахаттів та прахуритів, прабатьківщина яких розміщувалася в Малій Азії.  Це й зрозуміло, адже саме звідси у УП тис. до н.е. прийшли в Східну Грецію пращури балканського неоліту. О.Старостін (1988) наводить велику кількість мовних запозичень з хаттської та хуритської мов в індоєвропейських, в т.ч.: akuo - кінь, kago - коза, porko - порося, hvelena - хвиля, вовна,  auig- овес, hag - ягода, rughio - рож, жито, lino - льон, kulo - колоти, спис, gueran - жорнов, sel - село, dholo - долина, arho -ареал, простір, tuer - творог, sur - сир, bhar - ячмінь, penkue - п"ять,   klau - ключ, medu - мед, солодкий, akro - поле, bar - зерно та багато інших.
Український лінгвіст з Москви В.Ілліч-Світич (1964) відзначав, що певну частку своєї аграрної, тваринницької та побутової лексики індоєвропейці запозичили з таких близькосхідних мов, як шумерська, прасемістська, еламська. Як приклад запозичень з прасемітської дослідник наводить слова: tauro - бик,  gait - коза,  agno - ягня, bar - зерно,  dehno - хліб, зерно, kern - жорнов,  sekur - сокира,  nahu - посудина, корабель,  haster - зірка,  septm - сім та інш. З мови шумерів індоєвропейці запозичили корені: kou- корова, reud - руда, auesk  - золото, duer - двері, hkor - гори та інш.
Зазначимо, що на час мовно-культурних контактів корінних мешканців Європи праіндоєвропейців з прибульцями з Близького Сходу у УІІ - ІУ тис. до н.е. східне узбережжя Середземного моря населяли спільні пращури афразійської групи народів. Лише з ІУ тис. до н е. з цієї спільноти почали виділятися семіти (араби та євреї), єгиптяни, бербери, кушити тощо. Тобто, відзначені В.Іллічем-Світичем прасемітські запозичення в індоєвропейських мовах вірніше називати афразійськими. Адже говорити про семітів до ІУ тис. до н. е. науково некоректно (Гамкрелидзе, Иванов, 1984, с.880).
Отже, простежений археологами та атропологами генетичний, культурний, антропологічний зв"язок балканського неоліту, а через нього і трипільської культури, з південноанатолійським центром становлення землеробства і тваринництва підтверджується новітніми лінгвістичними дослідженнями. Численні хатто-хуритські лінгвістичні запозичення в мовах індоєвропейців, які отримали навички землеробства та скотарства разом з відповідною термінологією від балкано-дунайських неолітиків, в т.ч. трипільців, дають підстави припускати, що останні в етно-мовному відношенні були споріднені з хатто-хуритами Малої Азії УП-1У тис. до н. е. (Мал. 7). Однак присутність серед індоєвропейських лінгвіністичних запозичень шумерських, прасемітських, еламських термінів свідчить, що балкано-дунайський неоліт не був монолітно хатто-хуритським. Очевидно було кілька різноетнічних міграційних хвиль з Близького Сходу в Грецію, в яких брали участь не тільки хатто-хурити Анатолії, але й афразійці, шумери, еламці Сирії, Палестини, Месопотамії.
Незважаючи на певну строкатість, балкано-дунайський неоліт, в т.ч. трипільська культура, генетично, культурно, антропологічно, в також етно-мовно тісно пов"язані з згаданими етносами Близького Сходу, які не належать до народів індоєвропейської мовної спільноти. Оскільки українці, на відміну від трипільців, є індоєвропейцями, то немає підстав вважати трипільців праукраїнцями. Українська культура та мова принципово різняться від культури та мови стародавніх народів Близького Сходу та їхніх родичів трипільців.
Якщо українці не є безпосередніми нащадками трипільців, то, може, вони прямі спадкоємці арійців, далекі пращури яких 5 тис. років тому рушили з українських степів на схід, а 3,5 тис.років тому завоювали східну Індію та Іран.
Вже говорилося про перехід до скотарства східних сусідів трипільців, що мешкали між Нижнім Дніпром та Доном у ІУ тис. до н. е. Археологам вони відомі під назвою середньостогівської, нижньомихайлівської, ямної культур. Отримані від трипільців та інших прибульців з Подунав’я скотарські навички прижилися і розвинулися в умовах степів півдня України. Стада корів та овець пересувалися в пошуках пасовиськ, що вимагало від скотарів рухливого способу життя. Це стимулювало винайдення та швидке поширення колісного транспорту, а також приручення в ІУ тис. до н. е. коня. Постійні переходи в пошуках пасовиськ призводили до збройних сутичок з сусідами, що мілітарізувало суспільство. Можливість накопичення худоби в одних руках створило умови для розшарування суспільства. З’явилася військова еліта. Мілітарізація суспільства зумовила будівництво найдавніших фортець, поширення культів верховного бога воїна-пастуха, бойової колісниці, зброї, вогню, сонця-колеса (свастика).
Ці ранні напівкочові скотарі залишили величезну кількість курганів. Археологи пізнають їх по так званому степовому поховальному комплексу. Його найважливішими елементами є курганний насип, скорчений та посипаний червоною вохрою кістяк небіжчика. В могилу часто клали зброю, прикрашені відбитками мотузки глиняні горщики, кам’яні антропоморфні стели (Мал. 5), а також дерев’яні вози (Мал. 8).
Безкраї степи та лісостепи, що простяглися від Північного Надчорномор’я на схід до Монголії, створили сприятливі умови для розселення цих найдавніших скотарів у східному напрямку. Вже у Ш тис. до н.е. ці переселенці досягли Алтаю, де сформували афанасїівську археологічну культуру, яка за усіма показниками дуже близька до свого генетичного пращура - ямної культури Північного Надчорномор’я.
У ІІ тис.до н.е. в лісостепах від Дніпра до Алтаю сформувалася зрубно-андронівська спільнота. Переважна більшість дослідників вважає ці напівкочові скотарські племена пращурами східної, індо-іранської гілки індоєвропейської сім’ї народів (Залізняк, 1994, с.87-117). Поширюючи скотарський тип господарства, андронівська людність просунулась з Північного Казахстану на південь і заселила Середню Азію. Саме це населення було тими легендарними аріями, які в середині ІІ тис. до н.е. зайняли Іран або Айріян, що значить “країна аріїв”. Приблизно в цей же час вони подолали хребти Гіндукушу і з Центральної Азії вийшли в долину Інду (Кузьмина, 1986).
На той час Індію населяли племена темношкірих дравидів, які створили в сточищі Інду розвинену Харапську цивілізацію з великими містами, фортецями, зрошувальними каналами. Однак, на час арійського завоювання Харапська цивілізація почала занепадати. Напівдикі скотарі, що називали себе аріями (благородними), мали військову перевагу над місцевими миролюбними землеробами. Бойові колісниці та філософія війни робили їх непереможними. Харапська цивілізація була зруйнована, а її носіїв перетворили на пригноблену частину суспільства - касту шудр (недоторканих).
Трохи пізніше цих подій священні гімни аріїв - веди- були записані їхньою мовою (санскритом). Найдавніший з цих релігійних текстів Рігведа датується другою половиною ІІ тис. до н.е. Рігведа лягла в основу індійського письменства, філософії, культури, релігії індуїзму (Ригведа, 1989). На початку І тис.до н.е. записана Авеста - збірник гімнів арійців Ірану.
За Рігведою, арії мешкали в басейні Інду. Вони були досить рухливими скотарями і все життя проводили на колесах. Жили в легких, розбірних, портативних житлах. Основою благополуччя арійців була велика рогата худоба. особлива увага приділялася конярству. Серед домашніх тварин були відомі вівці, коні, віслюки, собаки. У великі сімейні вози запрягали биків.Поклонялися коню та корові.
Основною ударною силою війська аріїв була двоколісна бойова колісниця, яку тягли двоє коней. Знали вершництво, але кіннота в бою не використовувалась. Піхота була допоміжним родом військ у горах. Головна зброя аріїв - лук та стріли.
Харчувалися арії переважно молоком та ячмінною кашею. Пшениці та рису не знали. М’ясо їли рідко, найчастіше під час релігійних свят. Із вовни та рослинних волокон ткали одяг. Знали металургію міді, золота, срібла. Посуди ліпили з глини. Горщики, зроблені на гончарному колі, вважали породженням демонів. Священні чаші були дерев’яними. До речі, священні дерев’яні чаші відомі з праарійських поховань культур степової бронзи ІІІ-ІІ тис. до н.е. від Дніпра до Північного Казахстану, а також з курганів скіфів, що були нащадками аріїв і мешкали на півдні України у І тис.до н.е.
Вірогідно саме з таких чаш пили загадковий священний напій соому або хаому. Цю галюциногенну рідину готували з соку якоїсь гірської рослини, змішаного з молоком чи медом. Останнім часом висловлено здогад, що соому готували з гриба-мухомора (Ригведа, 1989, с.445).
Арійці за Рігведою були вогнепоклонниками і спалювали померлих. Головними богами були Індра, Сур’я, Агні, Яма. Індра - це божество бурі, грому, блискавки, війни, Сур’я - сонця, Агні - вогню, Яма - підземного царства мертвих.
Арійці являли собою групу невеликих племен, які гуртувалися у нестійкі племінні об’єднання. Основою їх суспільства була патріархальна сім’я на чолі з старшим чоловіком. Кілька споріднених племен утворювали граму, що з санскриту перекладається як “селище, община”. До речі, саме від цього кореня походить українська громада.
Общини аріїв рухались зі своєю худобою та поклажею на возах у пошуках пасовиськ та угідь для вирощування ячменю. На одному місці затримувались не більше ніж на півроку, щоб зібрати врожай. грами нерідко ворогували між собою за пасовиська та джерела води. Тому словом “грама” позначався і військовий загін. Війна була звичайною, повсякденною справою аріїв. Позначалася вона буденним терміном, що перекладався з санскриту, як “боротьба за корів”.
Кілька сусідніх общин утворювали плем’я (віс), яке очолював цар (раджа). В його функції входила організація племені, захист та розширення меж племінної території, магічні офірування. Найближчою до раджі особою був його домашній жрець (пурохіта). Влада царя обмежувалася народними зборами (саміті), що буквально означає “сходка”. На таки зборах могли скинути поганого раджу і на його місце обрати іншого
Завойовники арії ділилися на три соціальні верстви, які звалися варнами, що перекладається як “кольори”. Брахмани - це жерці; кшатрії - воїни, правителі; вайш’ї - общинники, пастухи, хлібороби. Символами брахмана був жовтий колір та дерев’яна чаша для офірувань; кшатрія - червоний колір, колісниця та зброя; вайш’їв - синій колір, ярмо та плуг.
Неспростовні археологічні факти свідчать, про зпродження індо-іранської групи індоєвропейців у степах між Дніпром і Волгою не пізніше ІІІ тис.до н.е. (ямна археологічна культура). На думку фахівців тоді ж почалося формування визначальних елементів індо-іранського мовно-культурного комплексу вперше письмово зафіксованого в Рігведі більше 3 тис. років тому. Однак, генетичні витоки деяких сюжетів міфології аріїв з півдня України не є підставою для твердження, що їх творцями були праукраїнці.
Прихильники арійської версії походження українців використовують паралелі між українською мовою і санскритом, або знаходять у Рігведі відповідники украінським фолькльорним сюжетам. Численні приклади цих реально існуючих паралелей між мовою та культурою легендарних арійців та сучасних українців подає журнал “Індо-Європа”. Однак цього не достатньо щоб  вважати аріїв  праукраїнцями. Адже аналогічні численні сходження з мовою та міфами Рігведи чи Авести легко відшукати у  мовах та культурах усіх народів індоєвропейської мовної сім’ї. Пояснюється це їх походженням від єдиного спільного пращура - праіндоєвропейців, які у  У-ІУ тис. до н.е. мешкали в лісостепах та степах Південно-Східної України, Нижнього Дону, Кубані (Залізняк, 1994, с.89-95).
Арійці - один з багатьох етносів східної, індо-іранської гілки індоєвропейської сім’ї народів. Тому значно більший ступінь спорідненості з аріями мали скіфи або сармати, мова яких також належала до іранських. Нащадками аріїв можна вважати й інші народи східної індо-іранської гілки індоєвропейців -- таджиків та саків Середньої Азії, носіїв мови хінді та урду Індії, пуштунів Афганістану, персів Ірану, аланів та осетинів півдня Східної Європи та Кавказу тощо. Переважна більшість серйозних вчених визначає спорідненість згаданих народів з арійцями, але вважає останніх своєрідним окремим народом. Не вдаючись в подробиці, зазначимо, що арії для нас є такими ж далекими родичами, як, наприклад, англійці, греки чи вірмени, з якими українці пов'язані дуже давнім спільним походженням від найдавніших індоєвропейських скотарів лісо-степового Подніпров'я.
Отже, праарійці Східної України ІУ-ІІІ тис. до н.е. були безпосередніми пращурами не слов’ян, а індо-іранської гілки індоєвропейців. Щодо можливих предків слов’янських народів (в т. ч. українців), то на думку археологів (Б.Рибакова, С.Березанської, Є.Максимова та ін.) у той далекий час вони  були північними сусідами трипільців. До числа праслов’янських археологічних культур більшість фахівців зараховує генетично пов’язані спільноти Північно-Західної України починаючи від культур шнурової кераміки кінця ІІІ тис. до н. е. Волині, Прикарпаття та Південного Полісся (мал. І). Конкретно це середньодніпровська, стжижовська, городоцько-здовбицька  культури шнурової кераміки, що дали початок тшинецькій та сосницькій культурам середньої бронзи. На останніх виросли білогрудівська та лебедівська культури пізньобронзової доби. Їх безпосередніми нащадками є культури підгірцівська, милоградівська та скіфів-орачів лісостепового Правобережжя І тис. до н. е. На цьому генетичному підгрунті виросла перша достовірно праслов’янська спільнота - зарубинецька культура рубежу н. е.
Останнім часом з’явилися археологічні матеріали, що дозволяють опустити коріння цього праслов’янського етногенетичного ланцюга аж до мезоліту балтійської традиції.  Виявилося, що культури шнурової кераміки виросли з культури кулястих амфор, пращуром якої є неоліт лійчастого посуду ІУ тис. до н.е., який у свою чергу постав внаслідок південних впливів на балтійський мезоліт У тис. до н. е. (Залізняк, 1994, с.89, 97-99). Зазначимо, що н весь цей довгий ланцюг археологічних культур, що розвивалися на прабатьківщині слов’ян та українців у Північно-Західній Україні протягом У - І тис. до н. е., не лишили праукраїнці чи навіть праслов’яни. Це лише дуже далекі наші пращури, від яких походять не тільки слов’яни, але й балти і навіть германці. Переважна більшість зазначених археологічних культур була залишена спільними пращурами слов’ян, балтів і навіть германців.
Таким чином, немає ніяких серйозних наукових підстав вважати українцями ні трипільську людність Правобережної України, ні стародавніх аріїв Індії та Ірану, про що твердять автори деяких публіцистичних статей останніх років.
Так звана трипільська версія походження українців стверджує, що український етнос вже існував за часів трипільської археологічної культури, тобто 5 -- 7 тис. років тому. Українська історія зразу стає виключенням із загальноєвропейської. Адже більшість народів помірної смуги Європи має вік близько 1,5 тис.років. Лише греки мають наукові підстави опускати свої національні корені в глибину віків на 3,5 тис. років. Письмові джерела переконливо свідчать про існування протогрецької (мікенської) мови уже в середині ІІ тис. до н.е., тобто за часів завоювання аріями долини Інду.
Показово, що прибічники такого надзвичайно давнього віку українців є, як правило, аматори, а не фахівці-історики. Пояснюється це тим, що фахівці розуміють неможливіть довести безперервність культурно-історичного розвитку на українських теренах від трипільської культури до історичних українців. А це необхідна умова встановлення віку всякого суспільно-історичного явища (держави, народу, міста, культурно-історичного регіону) методами історії чи археології.
Так, історія Риму починається не з появи людини на Апеннінському півострові, а з заснування на Капітолійському пагорбі саме цього міста, безперервний розвиток якого простежено до наших днів.
Трипільсько-арійська версія етногенезу українців є типовим прикладом історичної міфотворчості, бо надто погано аргументується науковими фактами. Вона є породженням щирого патріотизму, зрозумілої недовіри до офіційної науки, аматорства та постколоніального комплексу меншовартості. Користь від цього псевдонаукового, суперпатріотичного жанру українській державі сумнівна, а шкода -- очевидна. Крім того, що в наш складний час дезорієнтується громадськість, дискредитується українська історична наука в боротьбі з ідеологічними супротивниками незалежності України.
Все це утруднює вирішення доленосного для української державності і найважливішого для національної історичної науки завдання. Мається на увазі відновлення законного права українців на історичну спадщину Київської Русі як першої української держави. Без цього історичного фундаменту неможлива побудова незалежної України. Адже всяка реанімація Російської імперії, навіть у пом'якшеному східнослов'янському варіанті О.Солженіцина, буде виглядати закономірним відновленням історичної справедливості, возз'єднанням колись ніби-то єдиного давньоруського народу, насильницьки розчленованого агресивними сусідами. Отже, проблема етногенезу українців та їхньої держави має вирішальне значення для побудови самостійної України.
Але будувати державу на неправдивих історичних міфах типу трипільської версії походження українців теж небезпечно. Врахуймо сумний досвід наших східних сусідів, які будували Велику Росію на історичному міфі про Москву як третій Рим. Він проголошував династичні права московського князя на всі землі Київської Русі та Візантії, виправдовуючи імперську експансію в південно-західному напрямку. Очевидна неправдивість та імперська тенденційність цієї псевдоісторичної концепції є однією з причин ідеологічної кризи та розпаду Російської імперії.

 З М І С Т

Передмова.
1. Про українську націю та національну ідею.
2. Україна між Сходом і Заходом.
3. Трипільці: хто вони.
4. Від склавинів до першої української держави.
5. Проблема давньоруської народності.
6. Етнічні процеси в Київській Русі та походження  білорусів та росіян
7. Київська Русь - праукраїнська держава.
8. Україна і Російська імперія.
9. Загибель імперії..
10.Східна Європа серед світових цивілізацій.

    Післямова
    Література
    Додаток. Як нищили українську націю.

До розділу "Просвіта"