Леонід Залізняк
ВІД СКЛАВИНІВ ДО УКРАЇНСЬКОЇ НАЦІЇ

7. КИЇВСЬКА РУСЬ -- ПРАУКРАЇНСЬКА ДЕРЖАВА

Українські історики, починаючи з автора “Історії Русів” кінця ХУІІІ ст., вважають, що Київську Русь як державу консолідував праукраїнський етнос.
Всі держави мали конкретну етнічну приналежність. Етнічна належність національних держав, межі яких в цілому збігаються з кордонами етнічних територій державотворчого етносу, очевидна (Франція, Німеччина, Польща, Чехія тощо). Однак імперії, що охоплюють батьківщини різних народів, також є державами не кількох, а якогось одного імперського етносу (Римська, Перська, Англійська, Російська імперії). Якщо останню "сплотила навеки Великая Русь", то хто консолідував ранньосередньовічну імперію Київську Русь? Ця проблема історичної спадщини княжого Києва є ключовою як для всієї історії взагалі, так і для історії України та Росії зокрема.
Питання етнічної належності держави Київська Русь, її консолідуючого етносу є предметом давньої і запеклої дискусії не тільки науковців, але й політиків. Для сучасної європейської історичної науки ця ситуація ненормальна. Адже аналогічні Русі держави, що виникли одночасно з нею в ІХ -- Х ст. на англійських, французьких, німецьких, чеських, польських, угорських землях давно і одностайно вважаються державами відповідних народів. На цьому тлі суперечка навколо національності жителів княжого Києва виглядає дивно і пояснюється не так нестачею наукових джерел, як зайвою політизацією питання.
Вже зазначалося, що офіційна радянська історіографія, продовжуючи традиції російської імперської історичної науки, вперто заперечувала право українців розглядати Київську Русь як перший етап державного буття українського народу. І зрозуміло чому. Адже Київська Русь давно проголошена імперськими вченими найдавнішою стадією розвитку російської державності. Саме це сумнівне твердження стало головним ідеологічним виправданням експансії Московської імперії на землі України, Білорусії, Східної Балтії. Протягом майже 500 років московські правителі заявляли свої династичні права на землі нібито найдавнішої російської держави Київська Русь і наполегливо добивалися здійснення цього права шляхом агресії на землі західних сусідів.
Українська історіографія, що виросла з етнічного самоусвідомлення українцями свого генетичного зв'язку з Південною Руссю, традиційно вважала княжий Київ українським (Исторія Русовь, 1846). Чому починаючи історію міста Києва з кінця V ст. (за академіком П.Толочком) ми відмовляємо в таких же глибоких коренях його споконвічним мешканцям -- українцям? Якщо вони з'явилися в столиці Русі значно пізніше, то слід визначити факт зміни етнічного складу населення міста в післятатарські часи. Тоді чому так по-українськи звучать літописні київські топоніми -- Печерська Лавра, Довбичка, річки Либідь, Киянка, урочище Угорське?
Генетичним підґрунтям Київської Русі були південноруські літописні племена (деревляни, поляни, волиняни, хорвати, уличі, тиверці), які залишили археологічні пам'ятки лука-райковецької культури VIII -- IX ст. В той же час на території Польщі розвивалася схожа на неї культура, що носить назву прапольської. Внаслідок консолідації її людності постало найдавніше польське королівство ІХ -- Х ст. Якщо європейська історична наука вважає слов'янське населення території Польщі VIII -- X ст. праполяками, чому лука-райковецьку культуру України та державу, що на ній постала, ми не маємо права вважати праукраїнською?
Європейська історія свідчить, що більшість великих народів Європи починають свою національну історію з постання своїх незалежних держав у ІХ -- Х ст. Перші незалежні Французька та Німецька держави виникли у 843 р. внаслідок розпаду імперії Карла Великого на французьку та німецьку частини. Найдавніше Англійське королівство утворилося в ІХ ст. В цей же час народилося Празьке князівство чехів. А у Х ст. починається державна історія поляків та мадярів. В той же час подібна середньовічна держава постала на українських етнічних землях. Тому виключення Київської Русі з української національної історії суперечить логіці історичного процесу
Заперечуючи можливість безпосереднього виростання козацької України на спадщині Південної Русі нерідко посилаються на перерву в історичному розвитку, що нібито мала місце після занепаду Русі під ударами татар і перед постанням козацтва, та на різницю між культурою і мовою двох періодів української історії. Отже, чи була ця прірва між Руссю та козацькою Україною такою глибокою і широкою, що розділяла два окремі народи?
Наукові факти неспростовно свідчать, що матеріальна культура козацької України безпосередньо виросла з культури Південної Русі.
За даними археології, форма та орнаментація глиняного посуду передають етнічну своєрідність первісних народів. Тобто, вдавнину кожен етнос виготовляв властивий лише йому посуд. Пояснюється це тим, що кожна сім’я ліпила горщики для власних потреб і дуже сталі етнічні традиції іх виготовлення передавалися з покоління у покоління. Кераміка козацької України є безпосереднім спадкоємцем традицій керамічного виробництва Київської Русі. В свою чергу останнє генетично пов'язане з ранньослов'янською керамікою середини І тис. н.е. Інакше кажучи, археологами прослідкований безперервний розвиток традицій виробництва посуду в Середньому Подніпров'ї, на Волині, в Галичині, у Верхньому Подністров'ї протягом останніх 1,5 тис. років.
Приблизно те саме можна сказати і відносно традиційних житлових будівель України. Пізньосередньовічне українське житло розвивалося безпосередньо на місцевому київському грунті і виростає з ранньослов'янського житлобудівництва. Отже, на українських етнічних територіях між Карпатами та Середнім Подніпров'ям археологами простежена безперервна житлобудівна традиція від V ст..н.е. до української архітектури ХХ ст.
Кам'яне церковне та світське будівництво у козацькій Україні було представлене унікальним яскравим архітектурним явищем, яке отримало назву українського бароко. Його своєрідність полягає в органічному поєднанні традицій європейського бароко з архітектурною спадщиною Київської Русі, яка жила у Середньому Подніпров'ї з Х ст. Продовженням культурних традицій Русі була і дерев'яна церковна українська архітектура XVII -- XVIIІ ст. (Мал. 18).
Уявлення про давньоруський одяг в значній мірі базується на середньовічних зображеннях князів, знаті, духовенства. Однак верхівка руського суспільства одягалася, так би мовити, за інтернаціональною для аристократів усієї Європи модою. Це вбрання, як правило, суттєво відрізнялося від традиційного народного бо його законодавцями були Рим та Константинополь, а не місцеві етнографічні канони.
Вивчаючи український національний одяг, етнографи дійшли висновку, що своє походження він веде навіть не від одягу Русі, а від давньослов'янського. Регіональні його особливості беруть початок від одягу племінних об'єднань VIII ст., про які пише Нестор Літописець. У народному костюмі людності Київської Русі вже виразно простежуються специфічні особливості українського традиційного вбрання. Особливо це стосується одягу селянок: довга вишита сорочка, плахта, постоли, вінець у дівчат та намітка у жінок (Ніколаєва, Щербій, 1991, с.59, 99).
Поховання жінки в національному українському строї досліджено археологами поблизу центру скандинавських вікінгів м.Бірки в Південній Швеції. Шведські дослідники датують його Х ст. і вважають похованням слов'янської рабині, полоненої під час походу варягів на Русь (Мал. 19) (Herrmann, 1982, p.61). Як видно з ілюстрації , одяг похованої є традиційним національним вбранням української жінки (характерна вишита сорочка специфічного крою, плахта, крайка, очіпок). Лише так звані черепахоподібні фібули на грудях є запозиченням із скандинавського костюму.
Згадайте опис зовнішності князя Святослава Ігоревича Левом Дияконом: біла сорочка, оселедець, довгі вуса, голене підборіддя, сережка у вусі. За київськими літописами русичи носили кожухи, свити, опанчі, сорочки, які у пізньому середньовіччі були невід’ємною частиною українського національного костюму.
Обличчя українського етносу в значній мірі визначається яскравим і своєрідним фольклором (казки, легенди, повір'я, народні пісні, колядки, щедрівки, козацькі думи, звичаї тощо), а також такими етнографічними елементами як народна вишивка, різьба по дереву, писанки тощо. Вони мають дуже глибокі місцеві корені, сягаючи на Правобережжі ранньослов'янських часів (початок І тис.до н.е.) і навіть дуже давніх індоєвропейських традицій. Щодо епохи Київської Русі, то немає сумніву, що український фольклор та етнографія XVI -- XX ст. безпосередньо постали на південноруській основі.
Козацтво -- один із найсуттєвіших факторів, який остаточно вплинув на формування українського народу. Власне козаки побудували другу українську державу Гетьманщину. Козацьке повстання на чолі з Богданом Хмельницьким створило умови для перенесення козацького полково-сотенного адміністративного устрою з Січі на всю Україну. Не дарма в XVII -- XVIII ст. її називали країною козаків, а українців -- козацькою нацією.
Однак козацтво не є специфічним феноменом обмеженого XVI -- XVIII сторіччями періоду української історії. Воно породжувалося своєрідною українською геополітичною ситуацією, місцем, яке займала Україна на середньовічній карті Європи. Розташована на рубежі європейської цивілізації та агресивного степу, Україна весь час продукувала суспільну верству воїнів-захисників, яка постійно впливала на характер, ментальність, культуру нації (Маланюк,1992). Ця верства існувала вже в першій українській державі Русі. Згадайте богатирські застави на межі зі степом, витязів з билин київського циклу, героїчну боротьбу зі степом руських князів Святослава, Володимира Мономаха, Ігоря. Протягом ХІІ -- ХІІІ ст. на півдні України з'являються бродники та берладники -- вільні ватаги воїнів, які крім війни зі степовиками займалися ухідництвом, торгівлею. Більшість вчених вважає їх безпосередніми пращурами козацтва.
Козацтво було продовжувачем традицій дружин київських князів Х -- ХІІІ ст. Їх пов'язує лицарський кодекс поведінки, родинний принцип влаштування ватаг, культ меча, шаблі, коня, святі-покровителі Марія Покрова, Святий Юр, зовнішність (оселедець, вуса, гоління бороди, червоний колір стягів, зброї, одягу) та інші численні паралелі. Більшість з них пояснюється тим, що дружина Русі та українське козацтво були своєрідними проявами європейського лицарства, яке постало на дуже давніх індоєвропейських військових традиціях. Феодально-лицарський стан був стрижнем європейської цивілізації на середньовічному етапі розвитку. Н.М.Яковенко (1993, с.70) переконливо показала, як через українську шляхетсько-лицарську верству XIV -- XVII ст. козацтво успадкувало державотворчі традиції та ментальність боярсько-дружинної верстви Київської Русі.
Невід'ємним елементом лицарського культурного комплексу середньовічної Європи є співці лицарської слави - барди, скальди, трувери, менестрелі тощо. В Україні такими були кобзарі, що відіграли величезну роль у формуванні українського народу.
За змістом та формою кобзарство має прямі паралелі з одного боку в європейській лицарській культурі, а з іншого - в дружинній культурі Русі. Безпосередній попередник кобзарів пізнього середньовіччя - дружинний співець Боян, ”що свої віщі персти на живії струни накладав,- вони самі князю славу рокотали”. Козацькі думи мають прямі аналогії за структурою, формою, змістом як у богатирських билинах київського циклу та дружинному епосі “Слово о полку Ігоревім”, так і в сагах скандинавських вікінгів, лицарських баладах часів Карла Великого, короля Артура та хрестових походів. Український характер "Слова" та генетичний зв'язок з ним козацьких дум визнавав навіть В.Бєлінський, який, як відомо, не відзначався симпатіями до малоросів. Він писав:
"Слово о полку Игореве носит на себе отпечаток поэтического и человеческого духа Южной Руси, еще не знавшего варварского ярма татарщины, чуждой грубости и дикости Северной Руси... Есть что-то теплое, благородное и человеческое во взаимных отношениях действующих лиц этой поэмы. Все это, повторяем, отзывается Южной Русью, где и теперь еще так много человеческого и благородного в семейном быту, где отношения полов основаны на любви, а женщины пользуются правами своего пола. Все это противоположно Северной Руси, где семейные отношения грубы, женщина -- род домашней скотины, а любовь совершенно постороннее дело при браках: сравните быт малороссийских мужиков с бытом мужиков русских, мещан, купцов и отчасти и других сословий, и вы убедитесь в справедливости нашего заключения о южном происхождении "Слова о полку Игореве"... Нельзя не заметить чего-то общего между "Словом о полку Игореве" и казацкими малороссийскими песнями". Про значну кількість українізмів в "Слові" пишуть різні лінгвісти. Зокрема, Г.Півторак (1993, с.170-176)  стверджує, що майже половина лексики "Слова" -- це надбання різних протоукраїнських діалектів в ХІІ ст. Він же вказує на генетичний зв'язок "Слова" та українських козацьких дум.
Отже, козацтво та кобзарство репрезентують собою своєрідний український прояв загальноєвропейських лицарських традицій на пізньосередньовічному етапі розвитку. Вони продовжували військові традиції попереднього етапу української історії, а саме дружинні звичаї X -- XIV ст. Відсутність власного лицарського епосу у пізньосередньовічній Росії пояснюється знищенням тут незалежного феодально-лицарського стану Іваном Грозним, місце якого заяняло абсолютно залежне від самодержця дворянство. Це на сторіччя затримало утвердження громадянських свобод в російському суспільстві.
Прямі паралелі ментальності козацтва, що так вплинули на формування українського характеру, знаходимо в яскравих образах князів-лицарів Південної Русі  Святослава, "хороброго Мстислава", що зарізав Редедю перед полками "косозькими", князя Ігоря, що гукає дружинникам перед нерівним боєм з половцями: "Краще вже потятим бути, ніж полоненим" та багато інших. Саме на цьому грунті постали напівлегендарні герої українського козацтва Байда Вишневецький, Наливайко, Сірко, Палій, Гонта, оспівані в думах кобзарів та в безсмертних творах Тараса Шевченка та Миколи Гоголя. Отже, характери козацької України сформувалися в значній мірі на дружинно-лицарській ментальності Київської Русі, яка була збережена і привнесена в козацьке середовище українською шляхтою ХІУ-ХУІ ст.(Яковенко, 1993,с.272).
Мова є суттєвою ознакою всякого етносу. Якою ж мовою розмовляли русичі в стародавньому Києві?
Вже зазначалося, що майже 1,5 тис.років тому відбувся розпад єдиної праслов'янської мови (Шевельов, 1996). За даними археології саме в цей час почалося інтенсивне розселення слов'ян зі своєї прабатьківщини між Карпатами та Середнім Подніпров'ям по Дунаю, в басейн Лаби та Одри, на Балкани, на Верхній Дніпро та на Волхов, по Десні на Сейм та Оку. З ІХ ст. простежуються окремі східнослов'янські діалекти, які спочатку мало відрізнялися один від одного. Однак, з ХІ ст., на думку А.Кримського,  "мова Наддніпрянщини та Червоної Русі (Галичина) -- це цілком рельєфна, певно означена, яскраво індивідуальна одиниця. І в ній надто легко і виразно можна пізнати прямого предка сучасної української мови, бо вона ж має в собі величезну частину сьогочасних українських особливостей" (Кримський, 1996, с.31). Сучасні лінгвісти також відзначають в мові Південної Русі ХІ ст. наявність багатьох визначальних для української мови особливостей (Півторак, 1996,с.278, Тараненко, 1996).
Серед останніх найбільш виразні це дієслова на -ти (жити, нести тошо), на -мо (маємо, віруємо, даємо та ін.), клична форма іменника (брате, дружино, Петре тощо), м'яке "г", злиття "ы" та "і" в середнє "и", і особливо вживання голосної "і" там, де білоруси та росіяни вживають "є". Наприклад, літо, сніг, сіно, віче, діло, гріх, віз, ліс, діти тощо. Лінгвісти пояснюють ці розбіжності формуванням української мови на південнослов'янських говірках уличів, тиверців, волинян, деревлян, білих хорватів, полян, а російської та білоруської -- на північнослов'янських діалектах дреговичів, радимичів, кривичів.
Цікаві дані щодо виразних українських елементів у мові Південної Русі наводить Г.Півторак (1993,с.134, 179). На його думку, в письмових джерелах Галичини, Києва, Чернігова ХІ -- ХІІІ ст. виразно простежується українська мовна специфіка. Дослідник доходить висновку, що "на народному рівні "давньоруської" мови ніколи не було, а існували близькоспоріднені східнослов'янські діалекти" (Півторак, 1996, Німчук,1996). Серед них на кінець ХІІ ст. простежується 3 праукраїнські діалекти: галицько-волинський, поліський та карпатський. Лише у XVI -- XVII ст. постає південно-східний український діалект внаслідок міграції людності з Київщини та особливо з Волині у лісостепове Лівобережжя. Г.Півторак підкреслює провідну роль галицько-волинського діалекту у формуванні української мови. Саме з ним пов'язані її особливості згадані вище.
Як відомо, русичі писали запозиченою з Візантії староболгарською або церковнослов'янською мовою, яка значно відрізнялася від їх рідної мови усного спілкування. Однак, уважне дослідження київських та галицьких літописів та світської літератури ХІ -- ХІІІ ст., розпочате А.Кримським і продовжене сучасними лінгвістами, відкрило в них виразний пласт української лексики. Ось лише деякі приклади: парубок, виникнути, окріп, глум, вежа, батіг, виринути, недбальство, віття, гілля, колода, жито, стегно, лічба, сякий, кицька, трясця, коло, яруга, кожух, оболонь, гай, полонина, гребля, рілля, глей, глечик, багаття, криниця, збіжжя, лазня та багато інших. По-українськи звучать літописні київські топоніми: Печерська Лавра, Видубичі, Либідь, Довбичка, Киянка, урочище Угорське та ін. Відомий меч ХІ ст. з написом українською мовою "коваль Людота".
Отже, сучасне мовознавство дозволяє говорити про початок формування української мови у УІ ст. (Шевельов, 1996, с.205). У ХІ-ХІІІ ст. південна Русь розмовляла праукраїнською мовою. Північніше в цей час формувалися прабілоруська та праросійська мови.
Важливо , що татарська навалу та бездержавність українського етносу у ХІУ-ХУІ ст. не перервала тяглість етнічної самосвідомості українців.Українська людність ХУІ-ХУІІІ ст. усвідомлювала себе прямим нащадком Київської Русі. У цей час етнонім Русь асоціювався перш за все з українцями та їх державою. І це закономірно. Адже він постав у УІ-ІХ ст. як перша назва праукраїнців, їх етнічних земель та першої української держави у Середньому Подніпров’ї (Толочко, 1991, с.51-53). Як і за часів Київської Русі українці продовжували звати себе руським народом. Вони добре усвідомлюють свою етнічну окремішність від сусідів ляхів (поляків),литвинів (білорусів) та москалів (росіян). Сусіди також вважали їх окремим народом - черкесами (“люди зброї” у перекладі з адигейського). Державу Богдана Хмельницького  звали Руссю, Руським князівством, а його самого “самодержцем руським”. Тобто етнонім Русь зберігався за його першими носіями українцями і у пізньому середньовіччі. Він був відібраний в українців північно-східним сусідом значною мірою з політичних міркувань після підкорення України російською імперією.
Провідний стан гетьманської держави козацтво сприймалося українським суспільством як прямий нащадок і спадкоємець традицій княжих дружин Київської Русі. “Се ж бо те плем’я народу Руського, що за Олега, монарха Руського в своїх моноксилах плавало по морю і Константинополь штурмувало. Се ж вони за Володимира Святого монарха Руського воювали Грецію, Македонію, Ілірік. Се ж їх предки разом з Володимиром хрестилися”, - писало київське духовенство про козаків на початку ХУІІ ст.
Українці належать до народів з визначеним антропологічним типом. Цей український тип окреслив видатний український антрополог Ф.Вовк та його учні. Більшості українців властиві відносно високий зріст, довгі ноги, смуглявий колір шкіри, темне волосся та очі, кругла голова, довгасте обличчя, прямий ніс. Ці особливості побудови тіла спостерігаються у 60 -- 80% сучасної сільської людності України. По периферії українських етнічних територій простежуються домішки інших антропологічних типів (Петров, 1992, с.88, 101-103).
Згідно з поглядами французьких вчених Ф.Амі та Ж.Денікера всі слов'яни належать до двох головних антропологічних типів: північного віслянського та південного динарського. Віслянський тип (полаби, поляки, білоруси та росіяни) характеризується відносно невеликим зростом, світлим волоссям та відносно довгим черепом. Динарському антропологічному типу (українці, серби, хорвати, словаки, чехи) властивий високий зріст, темне волосся, короткоголовість, тобто ті ознаки, що є визначальними за Ф.Вовком для більшості українців. Цей антропологічний тип домінує на Правобережній Україні, за винятком степів Надчорномор’я, протягом останніх трьох тисячоліть. До нього належала переважна більшість людності Галичини, Волині, Поділля, Середнього Подніпров'я Х -- XIV ст., козацької України, корінного населення сучасної України (Петров, 1992, с.94, 101-103, Сегеда, 1995). Відомий петербурзький антрополог І.Гохман опускає антропологічне коріння україців ще глибше в неоліт Середнього Подніпров’я тобто щонайменше в У тис. до н.е. Інший російський антрополог Т.Алексеєва (1973) бачить принципову різницю між антропологією білорусів та росіян, з одного боку, та українців з іншого. Останніх вона вважає південними європеоїдами на відміну від північних європеоїдів білорусів та росіян.
Розвиток антропологічного типу населення України з найдавніших часів до нашіх днів в радянські часи досліджували В.Бунак, Т.Трофімова, Т.Алексеєва, В.Дяченко, С.Сегеда. Вони переконливо показали, що деревляни, волиняни, тиверці ХІ-ХІІІ ст. належали до дуже давнього масивного, широколицього антропологічного типу, що розвивася у Північно-Західній України починаючи з доби бронзи, а може й раніше. У Київському Подніпров’ї (поляни) та лісостеповому Лівобережжі (сіверяни) цей масивний тип пом’якшувався впливами більш грацильних кавказоїдів-іранців. Доречі, впливи останніх на антропологію мешканців Лівобережної України на думку С.Сегеди простежуються донині. Згадані антропологи вважають, що сучасні українці є прямими генетичними нащадками південних русичів. Порівняно з останніми антропологічний тип сучасного населення України став більш однорідним через вимішування людності України-Руси в буремну козацьку добу (Сегеда, 1995).
Отже, сучасні українці генетично пов'язані з людністю Південної Русі, на відміну від більшості білорусів та росіян, які належать до іншого антропологічного типу. Хоча слід зазначити поширення деяких антропологічних особливостей деревлян та волинян у північному напрямку на дреговичів, радимичів, полоцьких кривичів, словен, а полян, сіверян -- на смоленвьких кривичів та вятичів. Цей висновок російського антрополога Т.Алексеєвої (1973) прекрасно узгоджується з розглянутими у попередньому розділі даними археології. Він підтверджує факт формування літописних прабілоруських та праросійських східнослов’янських племен в процесі розселення на північ південних русичів та їх безпосередніх пращурів у кінці І тис. н.е.
Таким чином, прірва між київоруським та козацьким періодами української історії не була настільки широкою та глибокою, щоб стверджувати, що вона розділяє два окремі етноси. Традиція першої історичної української держави Русі в Галичині перервалася в 1340 р., коли вмер останній представник династії Данила Галицького. У Києві це сталося лише 1471 р., зі скасуванням Литвою князівства Київського. А всього лиш через 20 років 1490 р. зустрічаємо першу письмову згадку про українських козаків на нижньому Дніпрі, що символізує початок козацької епохи в історії України.
Велику роль в успадкуванні культурних, духовних, державних надбань Київської Русі людністю козацької України відіграв Київ та інші міста Південної Русі. Монастирі та собори як осередки культури, писемності, духовності, традицій Русі донесли їх до козацької доби, оскільки не припиняли своєї діяльності в найгірші для України часи. Українці XVI -- XVIII ст. усвідомлювали себе нащадками культурних, духовних традицій стародавнього Києва. Не дарма саме в цей час були відновлені давньоруські святині Софія Київська, Спас на Берестові,
Десятинна церква. Про це ж свідчить культ київських князів в письмових джерелах козацької України. Цьому ж сприяла концентрація в містах освічених людей та нащадків руської аристократії, яка пам'ятала свій родовід, а значить і історію країни, значно краще, ніж прості люди. Головні політичні, культурні, духовні, економічні центри Південної Русі залишилися ними і в козацьку епоху, міцно зв'язавши ці два нерозривні періоди української історії.
Вже говорилося про українську шляхту, як носія державницьких традицій та історичної пам'яті Київської Русі у “темні”  XIV -- XVI віки української історії. У XVII ст. вона трансформувалася у козацьку старшину, передавши козацтву  традиції княжого Києва забезпечивши українській історії неперервну тяглість (Яковенко, 1993, с.72,270).
Деякі радянські дослідники заперечували можливість творення Київської Русі праукраїнцями посиланням на відомий історичний факт, що першими київськими князями були скандинави-варяги. Не викликає сумніву важлива роль скандинавського військово-аристократичного та торгового елементу в кристалізації держави Русь у ІХ-Х ст. Про це переконливо свідчать, як середньовічні письмові джерела, так і археологічні знахідки у Подніпров’ї - типові прикраси вікінгів (Мал. 20), характерний поховальний обряд, рунічні написи тощо.
Однак скандинавські імена перших руських князів та їх дружинників - Аскольд, Олаф (Олег), Інгвар (Ігор), Хельга (Ольга) з утвердженням Руської держави у другій половині Х ст. заміняються слов’янськими - Святослав, Володимир, Ярослав, Ярополк тощо. Цей нібито формальний показник відображає глибинний процес асиміляції русичами-праукраїнцями прийшлої іноземної знаті. Він був типовим явищем для ранньосередньовічних держав Європи. Більшість європейських середньовічних етносів УІІІ - Х ст., дозрівши до творення власних держав, консолідувалися навкруги саме іноземної знаті.
Так, державотворчою елітою Франції за часів Карла Великого стала військова аристократія германського племені франків. Як і на Русі, першими англійськими королями та аристократами Х-ХІ ст. були вікінги Данії та Нормандії. Разом з тим, Англійське королівство цього часу вважається першою державою англосаксів, тобто англійців на ранньосередньвічному етапі етно-історичного розвитку. За аналогією маємо усі підстави твердити, що Київська Русь виникла як держава південних руссичів - праукраїнців.
Таким чином, за даними історії, археології, етнографії, мовознавства, антропології українці XVI -- XVIII ст. за головними етновизначальними показниками (культура, мова, етнічна територія, ментальність, свідомість, антропологічний тип) були безпосередніми генетичними нащадками людності Південної Русі X -- XIV ст. Русичі Середнього Подніпров'я, Волині, Галичини, Поділля за етнічними ознаками були праукраїнцями, які створили державу Русь зі столицею у Києві.
Виникає питання, чи не були генетичні зв'язки білоруського та російського народів з стародавнім Києвом та його культурою і мовою такими ж тісними і безпосередніми, як і українців? Мабуть, ні, хоч би через те, що останні завжди жили і живуть на Київщині, а  згадані їх сусіди на значній відстані від політичного і культурного центру Русі. Своєрідність етногенези білорусів полягає в участі у ньому балтів, а росіян -- фіно-угрів. Відомий російський історик М.Покровський вважав, що в жилах великоросів тече 80% фінської крові. Про значну роль фінів у формуванні російського етносу пишуть московські антропологи (Алексеева, 1973).
Археологічні матеріали неспростовно свідчать про специфіку матеріальної культури (керамічне виробництво, житлобудівництво, традиційний одяг, прикраси тощо) прабілорусів та праросіян ХІ -- ХІІІ ст., порівняно з культурою праукраїнців. Дослідники пояснюють це перш за все сильним впливом на північну частину східних слов'ян балтських та фінських культурних традицій. Останні добре простежуються в фольклорі, етнографії, традиційному одязі, домобудівництві та в інших елементах матеріальної культури білорусів та росіян. Так, росіяни запозичили з фінської традиційної культури знамениті пельмені, баню, матрьошку, “избушку “ на курячих ніжках, багатий “ведмежий” фолькльор тощо.
Якщо церковна архітектура козацької України успадкувала будівельні традиції Південної Русі, то архітектура Московської держави продовжувала традиції Пскова та Новгорода XI -- XIV ст.
Вже згадувалось, що лицарство є один з визначальних елементів європейської цивілізації на середньовічному етапі розвитку. Велику роль воно відіграло і в українській історії. Для азійських деспотій лицарський стан не властивий. Через те, що Московська держава сформувалася в XIV ст. під сильним впливом Золотої Орди, то Росії не відоме лицарство в європейському розумінні. Далеких нащадків феодально-лицарського стану княжої Русі бояр остаточно знищив у ХУІ ст. Іван Грозний за допомогою татарської опричини. Саме від цього служилого, повністю залежного від самодержця стану походить російське дворянство. Петро І казав іноземному послу: “В Росії шляхтичем є той, на кого я звертаю увагу, і лише так . довго, як я мою увагу на нього звертаю”. Відповідно у пізньосередньовічній Росії не було співців лицарської слави, а значить і власного лицарського епосу. Це суттєво відрізняло Росію не тільки від Західної Європи, але й України.
Якщо корені ментальності українського козацтва сягають лицарського кодексу княжих дружин Південної Русі, то цього не скажеш про характери Московської Русі. Принципову різницю між князями Київської та Московської Русі підкреслював видатний російський історик С.М.Солов’ев. “Південні князі у своїй більшості були надзвичайно хоробрі, вміли в себе вдома і в чужих краях честь свою взяти; дружини були подібні своїм вождям... У поведінці князів Північної Русі ми не помічаємо того блиску, який бачимо у поведінці князів-витязів Півдня. Північні князі-власники не люблять вирішувати суперечок зброєю, удаються до неї тільки в крайньому випадку, коли успіх безсумнівний... Всі  вони схожі один на одного” (Соловьев, 1989, с.189).
Академік А.Пипін в “Истории русской литератури” писав: “Не подлежит сомнению етнографическая разница древнего севера и юга... Как древний Святослав с его чубом и его нравом напоминает в потомстве не московского великоросса, а скорее южнорусского казака, так лирический епос “Слова о полку Игореве” отзовется не в северной песне, а скорее в южнорусской думе”.
Тобто, на відміну від України ні дружинно-лицарська культура Русі, ні її ментальність не були успадковані Московською державою ХІУ-ХУІІ ст. тією мірою, якою вони були успадковані козацькою Україною.
Антропологічні дані свідчать, що більшість росіян та білорусів є носіями відмінного від південних русичів та сучасних українців антропологічного типу. Динарський антропологічний тип є пануючим на теренах України протягом останніх тисячоріч. Їнші східні слов’яни належать до іншого, віслянського антропологічного типу. Отже, в антропологічному відношенні білоруси та росіяни, на відміну від українці, не можуть вважатися прямими нащадками південних русичів.
Північну частину східного слов’янства не можна вважати безпосередніми спадкоємцями мови Південної Русі тому, що вона уже в ХІ-ХІІ ст. набула виразних праукраїнських рис (Кримський, 1996, с.30, 31).
Немає сумніву, що культурні традиції Південної, Київської Русі були важливою складовою підгрунтя білоруського та російського народів. Однак, на відміну від українців, які є прямими етнічними нащадками людності княжого Києва, Галича, Чернігова, російська та білоруська етнічна специфіка є прямим продуктом іхннього саморозвитку в умовах власних етнічних територій. Отже, росіяни та білоруси є нащадками стародавнього Києва в тій мірі як литовці, українці чи узбеки є етнічними спадкоємцями державотворчого етносу Російської імперії. Звичайно культура останніх увібрала елементи культури російської метрополії, але від цього вони не стали росіянами. Як росіяни розбудовували російську імперію, так праукраїнці були творцями і будівничими Київської Русі. Остання була ранньосередньовічною імперією, державотворчим етносом якої були південні русичі або праукраїнці. Київська Русь - перша українська держава, підвалина державної історії України.
Прибічники пізнього часу народження українців нерідко аргументують свою позицію тим, що сам етнонім “українці” поширився лише у пізньому середньовіччі. Однак зміна народом свого імені не є чимсь екстраординарним в європейській історії. Так, середньовічні поляки звалися ляхами, румуни - волохами. Росіяни остаточно відмовилися від етноніму московити лише за Петра І, тобто на початку ХУІІІ ст., і сталося це значною мірою з політичних міркувань. Тобто, те що людність Південної Русі Х-ХІІІ ст. звалася не українцями, а русами не заперечує факту, що останні в етнічному розумінні були українцями на княжому етапі історичного розвитку цього етносу.
Отже, маємо вагомі наукові підстави вважати, що Київську Русь як державу консолідував не міфічний давньоруський етнос, а праукраїнці на давньоруському етапі свого історичного розвитку. Про це неспростовно свідчать руські та іноземні писемні джерела, дані археології, мовознавства, етнографії, антропології та інших наук (Грушевський, 1913,  Дашкевич, 1993, Півторак, 1993, Залізняк, 1994).
Зі сказаного не слід розуміти, що південні русичі  вже були справжніми українцями, які мовою, культурою, ментальністю не відрінялися від людності козацької чи сучасної України. Головні риси українського етносу у той час лише формувалися. Тому південних русичів, як безпосередніх пращурів українців, вірніше називати праукраїнцями.
У трьох попередніх розділах книжки зроблена спроба аналізу розвитку поглядів на етнічну історію східних слов’ян. Простежується три головні етапи трансформації історичної думки щодо походження окремих східнослов’янських народів. До початку ХХ ст. більшість дослідників розглядали українців та білорусів як відгалуження від російського етносу, що нібито створив першу східнослов’янську державу Київську Русь. У ХХ ст. заанувала концепція окремого давньоруського етносу, як спільного пращура усіх східних слов’ян.
Сучасний стан науки дає усі підстави вважати найстаршим східнослов’янським етносом українців, етнічна історія яких через безпосередні контакти з греко-римською цивілізацією розпочалася досить рано. Пізніше в процесі колонізації праукраїнцями заселеної балтами та фінами лісової Півночі Східної Європи почали формуватися псковоновгородці, білоруси та росіяни. Отже, у світлі сучасних досліджень етногенез останніх виглядає як відгалуження від праукраїнського етнічного дерева дочірних етносів.

З М І С Т

З М І С Т