6. Етнічні процеси в Київській Русі та походження  білорусів та росіян

Проблема походження окремих східнослов'янських народів належить до числа найбільш заполітизованих в історії Східної Європи. Нажаль вона формувалася і вирішувалася більшою мірою політиками, а не науковцями. Як наслідок, історична істина виявилась настільки викривленою, що наймолодший серед східних слов'ян етнос був проголошений "старшим братом". Офіційна імперська наука традиційно звинувачувала татарську навалу в появі на світ окремих російського, українського та білоруського етносів. Нібито монголо- татари у ХШ ст. зруйнували єдину давньоруську народність і зумовили появу окремих східнослов'янських народів.

Розвиток науки та зняття ідеологічного тиску метрополії дозволяє переглянути офіційну точку зору на етногенез східних слов'ян з позицій об'єктивної науки.
Крім історичних, лінгвістичних, антропологічних, етнографічних даних все більшу роль у вирішенні проблеми грають висновки археологів. Вагомий внесок у вивчення проблеми походження слов"янства та історії південних русичів зробили київські археологи (Брайчевський, 1994, Петров, 1992, Баран, 1972, 1993, Максимов, 1982, Приходнюк, 1975, Козак, 1984, Терпиловський, 1984, Толочко, 1980, 1996, Моця, 1993, Залізняк, 1996). Узагальненню досягнень археології в дослідженні складних процесів розселення слов'янства серед балтських та фінських племен лісової зони Східної Європи присвячені фундаментальні монографії В.Седова 1979, 1982, 1987, 1996 рр.

Безпосередніми пращурами українців, росіян та білорусів, як відомо, були слов'янські племена УІІІ-ХІІ ст., які описані у найдавнішому літописі Київської Русі "Повість минулих літ". Розвиток археології дозволяє вирішувати проблеми генези окремих літописних племен східного слов'янства, без чого неможливо зрозуміти коли і як народилися окремі слов'янські народи Східної Європи.
Як зазначалося волиняни, деревляни, поляни, білі хорвати, тиверці, уличі, частково сіверяни УІІІ-ХІ ст. фактично були праукраїнцями. Формування білорусів відбулося на основі племен дреговичів, кривичів, частково радимичів. У генезі росіян брали участь ільменські словени, кривичі, частково в'ятичі та переселенці з Південної Русі. Науці відомий четвертий східнослов'янський етнос - псково-новгородці, що постали з ільменських словен, а у ХV-ХVІ ст. були асимільовані росіянами в процесі експансії Московського князівства на захід (Дашкевич, 1993, Залізняк, 1996). Отже, знання генези літописних східнослов'янських племен - обов'язкова умова вирішення проблеми походження українців, білорусів, росіян.

Знані з "Повісті минулих літ" літописні слов'янські племена протягом 20 ст. плідно досліджувались археологами. Найбільш показовими для етно-культурної диференціації східнослов'янських племен виявилися металеві прикраси традиційного жіночого костюму і перш за все скроневі кільця (Мал. 13). Ще сто років тому О.О.Спицин переконливо показав, що племенам Південно-Західної Русі (праукраїнцям) властиві срібні півтораобертові кільця перстеневого типу, сіверянам - спіральні, дреговичам - зернисті, радимичам - семипроменеві, в'ятичам - семилопатеві, кривичам - браслетовидні, ільменським словенам - ромбощиткові.
Загальну тенденцію розвитку традиційного одягу східних слов'ян визначив Л.Нідерле, який відзначив простоту одягу і скромність прикрас південно-західних племен порівняно зі східними слов'янами лісової півночі. "Розкішний одяг та прикраси розвилися лише там, де слов'яни безпосередньо контактували з сусідніми їм фінськими, тюрко-татарськими, прусо-литовськими та скандинавсь-кими народами (Нидерле, 1956, с.244).
У попереніх розділах коротко розглянута генеза праукраїнських літописних племен, які залишили між Карпатами та Київщиною археологічні пам'ятками луки-райковецької культури VІІІ-ІХ ст. (Мал. 14). Нагадаю, що вони виросли безпосередньо з празької та частково пеньківської культур V-VІІ ст., носії яких були відомі візантійським хроністам під іменами склавинів та антів.
Незмінність населення, безперервність розвитку його культури та мови на згаданих споконвічних українських територіях від людності празької культури У-УІІ ст. донині дає підстави вважати останню праукраїнцями. Ця найстарша безсумнівно слов'янська спільнота асоціюється фахівцями з легендарними дулібами Волині - найдав-нішими літописними племенами "Повісті минулих літ" (Седов, 1982, с.90-94). За часів літописця Нестора дулібів вже не було: "дуліби живяху по Бугу, де нині волиняни..." Германське походження етноніму дуліби за О.М.Трубачовим (1974, с.52) вірогідно свідчить про його формування ще в першій половині 1 тис. н.е. десь в зоні контактів з германськими племенами готів чи вандалів, експансія яких саме у цей час відбувалася у Західну Україну.
Арабський автор Х ст. Масуді писав, що слов'янське плем'я волинана (волиняни) вдавнину панувало над іншими. Однак внаслідок міжплемінних чвар це переддержавне утворення начолі з князем Маджаком розпалося і кожне слов'янське плем'я почало обирати власного князя. В.О.Ключевський, Л.Нідерле, М.С.Грушевський (1991, с.377) висловили думку, що волиняна Масуді - це перший слов'янський племінний союз, відомий за літописом Нестора як дулібське племінне об'єднання. Воно розпалося під ударами аварів за візантійського імператора Іраклія, що правив від 61 до 641 р. "Сі ж обри воеваху на словенах і примучиша дулібів, сущих словен, і насилля творяху жонам дулібським",- сповіщає "Повість минулих літ".

Яскраве підтвердження цих подій отримано в результаті розкопок городища Зимне на Волині, яке вважається колишнім племінним центром дулібів. Знахідки аварських наконечників стріл на попелищі фортеці на думку В.Д.Барана підтверджують свідчення літописця та припущення згаданих вчених про руйнування дулібського племінного союзу саме аварами в VII ст.
На думку В.В.Седова дулібський союз розпався на групу споріднених племен, до якої входили крім хорватів, уличів, тиверців, полян, деревлян та волинян ще й похідні від них дреговичі У VIII-IX вони лишили пам'ятки луки-райковецької культури Північно-Західної України (Мал. 14). Починаючи з О.О.Спицина різні дослідники неодноразово відзначали однорідність матеріальні культури вищезгаданих племен від VIII до XII ст. Етновизначальною особливістю цієї спільноти, на відміну від літописних племен лісової півночі, був простий, скромний одяг з абсолютним пануванням срібних скроневих кілець на півтора оберти перстеневого типу (Мал. 13, 1). В.В.Сєдов пояснює цю єдність етновизначальних особливостей південно-західних літописних племен їхнім прямим генетичним зв'язком з дулібами Волині середини I тис.н.е. Не випадково похідні від етноніму дуліби топоніми особливо поширені в Північно-Західній Україні між Карпатами та Дунаєм. Їхня наявність у Білоруському Поліссі (річки Дулєба, Дулєбка, села Дулєбно, Дулєби) пояснюється формуванням прабілоруського племені дреговичів шляхом переселення деревлян та волинян на північ (Седов, 1992, с.92,93).
Однорідність матеріальної культури лука-райковецьких пам'яток Північно-Західної України, залишених у VIII-ІХ ст. літописними племенами волинян, деревлян, полян, уличів, тиверців, білих хорватів очевидно свідчить про інтенсивну консолідацію праукраїнського етносу, яка завершилася у Х ст. утворенням першої української держави Київська Русь. В ХІ-ХІІ ст. культура праукраїнських племен за археологічними джерелами являє собою відносно монолітну цілісність, на відміну від культури літописних племен лісової півночі Східної Європи. Останні зберігали свою етнокультурну своєрідність аж до розпаду Київської Русі у ХІІ-ХІІІ ст., тоді як культурна різниця між окремими праукраїнськими племенами півдня почала зникати у переддержавний період у VIII-ІХ ст. і фактично зникла протягом ХІ-ХІІ ст. Тобто, етнічні процеси на півдні Русі, наближеному до візантійських центрів цивілізації, протікали швидше ніж на півночі. Тому формування українського етносу відбулося раніше ніж інших східнослов'янських народів.
Про українців, як етнокультурно консолідовану цілісність, можна говорити з постанням першої української держави Київська Русь, тобто з Х ст. Наскільки лондонці, парижани, пражани чи мешканці Гнезно Х-ХШ ст. були відповідно англійцями, французами, чехами чи поляками, настільки сучасні їм мешканці Києва, Чернігова, Галича були українцями.

П.М.Третяков та деякі інші дослідники висловлювали думку, що східне слов'янство лісової смуги Східної Європи постало внаслідок просування власне слов'ян з лісостепової смуги між Карпатами та Середнім Дніпром (тобто згаданої праукраїнської людності Північно-Західної України VІ-ІХ ст.) на північ у середовище балтських та фінських племен. Це припущення підтверджується даними археології.
До початку слов'янської колонізації півночі Східної Європи 1500 р. тому кордон між слов'янами та балтами проходив приблизно по Прип'яті, Середній Десні та Сейму. На північ від нього має місце масове поширення балтської гідронімії та топонімії. Балтські племена мешкали від Нижньої Вісли на заході до Волго-Окського межиріччя на сході. Лісову зону на північ і схід від балтів населяли численні фінські племена, найближчими родичами яких є угри Уралу та Західного Сибіру.
Заселена балтськими та фінськими племенами лісова північ Східної Європи була слов'янізована з теренів Північно-Західної України та Київського Подніпров'я. Першими з Київщини на північ просунулися в V ст. н. е. нащадки праслов'янської зарубинецької культури, відомі археологам за пам'ятками київського типу. Внаслідок змішування цих прибульців з місцевими балтським населенням на Сеймі, Десні, Сожі та Верхньому Дніпрі сформувалася балто-слов'янська колочинська культура V-VІІ ст. (Етнокультурная карта.., 1985, с.98) (Мал. 11). Схоже, що ця перша хвиля слов'янських переселенців на північ докотилася до верхів'їв Західної Двіни, де у вцілому балтській культурі Тушемля-Банцеровщина VІ-VІІ ст. з'явлися виразні слов'янські елементи (Седов, 1982, с.39).
Наступна хвиля слов'янської колонізації лісової зони пов'язана з розселенням з Північно-Західної України на північ у VІІ-VІІІ ст. людності празької культури та її безпосередніх нащадків літописних волинян, деревлян, полян. Ця хвиля колоністів також поширювалася з Київського Правобережжя на схід в басейни Десни, Сейму, Верхнього Дону та Оки, де взяла участь у формуванні літописних сіверян, в'ятичів та слов'янських пам'яток боршівської культури Верхнього Дону (Мал. 18).
Сіверяни посідали окреме місце в етногенезі українців. За літо-писом Нестора "...седоша по Десні, і по Сейму, по Сулі, і нарекошася север". Археологи вирізняють їхні кургани за спіралевидними скроневими кільцями (Мал. 13, 2). Разом з тим, вони багато в чому нагадують поховання праукраїнської людності Правобережжя (простота костюму, півтораобертові перстеневі кільця). Археологічним відповідником сіверян є волинцівська та особливо роменська культури лісостепового Лівобережжя VІІІ-ХІІ ст. (Мал. 14). Вона формувалася в VІІ-VІІІ ст. на грунті слов'яно-іранської антської людності в умовах припливу з Київського Подніпров'я носіїв празької та лука-райковецької культур. Певний вплив на сіверян справила алано-болгарська салтово-маяцька культура басейну Сіверського Дінця (історичні хозари) (Етнокультурная карта.., 1985, с.132-135)
Отже, в культурі сіверян праукраїнські елементи поєднувалися з ірано-аланськими і навіть тюрськими (хазаро-болгарськими). Сам етнонім сіверяни походить від іранського "чорний" (Топоров, Трубачов, 1962, с.226). У джерелах ХVІ-ХVІІ ст. в басейні Сейму згадується етнічна група севрюків, яких дехто вважає безпосередніми нащадками сіверян VІІІ-ХІІ ст. Від цього ж етноніму походять деякі географічні назви Лівобережної України: Сіверія, Новгород Сіверський, Сіверський Донець тощо.
Хвилі переселенців з Правобережної України, що періодично котилися на схід з VІІ по ХVІІІ ст., зумовили асиміляцію решток алано-болгар Лівобережжя. Однак, мав місце і зворотний вплив іранців на етногенез українців. Органічною складовою української мови та культури є виразні іранські елементи (Трубачев, 1967, с.37-44, Седов, 1982, с.113). Наприклад Вій української міфології семантично пов'язаний з іранським богом війни, помсти та смерті (Абаев,1960, с.5-7).Відчутний вплив давнього іранського компоненту в антропології українців лівобережжя простежується донині (Сегеда, 1996, с.145).

В'ятичі басейну Оки сформувалися у VІІІ ст. внаслідок змішування місцевого фінського населення зі слов'янськими переселенцями з басейнів Десни та Сейму. Не випадково різні дослідники неодноразово підкреслювали велику подібність кераміки, домобудівництва, поховального обряду в'ятичів до матеріальної культури сіверян, полян, деревлян, волинян, відомих по решткам роменської та лука-райковецької культур. Тому В.В.Седов інтерпретує вислів літописця Нестора "...радимичі бо й в'ятичі від ляхів..." не в етнічному, а в географічному сенсі. Дослідник вважає, що цими словами літописець хотів сказати, що слов"янські пращури в'ятичів прийшли на Оку із заходу (Седов, 1982, с.148). Не випадково етновизначальні для в'ятичів семилопатеві скроневі кільця (Мал. 13, 5), особливо їх ранні типи, дуже нагадують семипроменеві кільця західних сусидів радимичів. В похованнях в'ятичів знайдена значна кількість виробів, властивих традиційній культурі фінів та балтів. Найпізніші пам'ятки в'ятичів датуються ХІІІ і навіть ХІV ст., тобто часом формування російського етносу.
Радимичі за літописами мешкали між Десною і Дніпром у басейні Сожу (Мал. 18)."...І пришедши седости Радим на Сожі, і прозвашася радимичі",- читаємо у "Повісті минулих літ". Радимичі сформувалися у VІІІ ст. на балто-слов'янському субстраті згаданої колочинської культури V-VІІ ст. в умовах приходу з Північно-Західної України носіїв традицій лука-райковецької культури. На підставі аналізу літописного свідчення, що "радимичі бо... от ляхов", а також гідронімії і топонімії В.В.Седов дійшов висновку, що прибульці були вихідцями з Верхнього Подністров'я (Седов, 1982, с.157). Разом з тим у культурі радимичів аж до ХІІ ст. простежуються виразні балтські елементи (східна орієнтація похованих, зіркоподібні пряжки, змієголові браслети, численні шийні гривни) (Седов, 1982, с.151-157). Однак, етновизначальними для жіночих поховань радимичів є семипроменеві скроневі кільця (Мал. 13, 4).
Дреговичі в VІІІ-ХІІІ ст. мешкали в болотистому межиріччі Дніпра, Прип'яті та Верхнього Німану. Відповідно етнонім походить від слова драговина. Дослідники одностайно стверджують про формування літописних дреговичів внаслідок переселення деревлян та волинян на північ. Про це свідчить поширення поховального обряду та типових для останніх перстеневих скроневих кілець і на північ від Прип'яті на земляі дреговичів. Не випадково слов'янська гідронімія Прип'ятського лівобережжя повторює назви водоймищ Південного Українського Полісся (Случ, Дубровка, Гривка, Тростянець, Став тощо), а сучасні говори Білоруського Полісся тісно споріднені з волинськими та житомирськими (Півторак, 1993, с.81-83).
Разом з тим, культура дреговичів відрізнялася від культури волинян та деревлян, особливо у північній частині племінної території. Значною мірою ця своєрідність пояснюється впливом місцевої балтської людності на слов'янських прибульців з півдня. На північних землях дреговичів поряд з типово слов'янськими речами знайдено багато прикрас балтського походження: підковоподібні застібки, змієголові браслети, спіральні персні, зірчасті пряжки тощо. Етновизначальними для дреговичів є скроневі кільця з зернистими намистинами (Мал. 13, 3). Про інтенсивне змішування слов'ян з балтами свідчить антропологічний тип дреговичів. На відміну від давнього і сучасного населення Північно-Західної України вони належали до валдайського антропологічного типу який вважається балтським (Седов, 1982, с.113-119). Саме до нього належала переважна більшість давніх та сучасних балтів, а також білорусів.
Заселення деревлянами та волинянами Білоруського Полісся відбувалося поступово. У VІІ ст. пам'ятки празької культури з'явилися на березі Прип'яті, де пізніше постав племінний центр дреговичів Турів, а також Пінськ. У VІІІ-ІХ ст. слов'янські переселенці з Прип'яті просунулись ще далі на північ у середовище балтських племен Верхнього Німану. Основний потік слов'янських колоністів на північ у VІІІ-ІХ ст. протікав з Південного Полісся через землі дреговичів по Дніпру та Березині на Верхню Двіну (Седов, 1982, с.116). Волиняни також просувалися вниз по Західному Бугу на Берестейщину (Мал. 15).
Кривичі мешкали в ІХ-ХІІІ ст. у Верхів'ях Дніпра, Західної Двіни та Волги (Мал. 15). О.О.Спицин висловив припущення про західне походження кривичів та їїхніх північних сусідів ільменських словен. Послідовником цих поглядів є В.В.Седов, який однак відзначав, що ніяких археологічних слідів просування слов'ян з Вісли на Псковщину поки що не виявлено (Седов,1982, с.58). Більш аргументованою виглядає точка зору переважної більшості дослідників, які вважають, що кривичі походять від переселенців-слов'ян з Подніпров'я. Численні археологічні факти свідчать про слов'янську колонізацію Верхнього Дніпра та Західної Двіни у другій половині І тис.н.е. мігрантами із Середнього Подніпров'я та Волині.
Крім переконливих археологічних матеріалів на користь так званого дніпровського шляху просування слов'ян на лісову північ свідчать дані антропонімії. Білоруський дослідник М.Я.Грінблат (1968, с.98-101) звернув увагу, що численні білоруські призвища на -енка (Анціпенка, Лукашенка тощо), мають масові паралелі в українській антропонімії. Український суфікс -енк на думку О.Б.Ткаченка (1958) є дуже давнім, властивим спільнослов'янській мові УІ-УІІ ст. Як зазначалося, останньою говорили у цей час склавини Північно-Західної України, які фактично були пращурами українців.
Архаїчний український суфікс -енк здавна був поширений у Середньому Подніпров'ї: Київщина, Чернігівщина, Черкащина, Кіровоградщина, Полтавщина. На Волині та у Прикарпатті більше прізвищ на -ук та -юк. Відповідно поширені аналогічні призвища і на теренах Білорусі. Якщо на заході в Побужжі багато прізвищ на -юк, то на Верхньому Дніпрі та на Західній Двіні в районі Полоцька здавна і масово поширені наймення з древнім суфіксом -енко. Зона таких прізвищ тягнеться й далі на північний схід за межі Білорусі на Смоленщину і навіть на Псковщину. Однак, під пізнішим російським впливом такі слова стали закінчуватися не на -ко, а на -ков. Появу цієї антропонімії на Верхньому Дніпрі та на Західній Двіні М.Я.Грінблат (1968,с.100) переконливо пояснює міграцією її носіїв з місць їх споконвічного проживання в Українському Подніпров'ї по Дніпру на північ ще у кінці І тис. н.е. У той же час на північ вздовж Західного Бугу рухалася людність іншого праукраїнського племені волинян, що зумовило поширення в Західній Білорусі вже згадуваних прізвищ на -чук (-юк).
Численні наукові дані переконливо свідчать про потужну міграцію праукраїнських племен дулібів, волинян, деревлян, полян протягом УІ-Х ст. на північ у Білоруське Полісся. Тому в Південній Білорусії донині відчуваються сильні впливи традиційної української культури та мови (Півторак, 1993, с.81-83). Зрозуміло чому значна частина етнографів та лінгвістів вважає Берестейщину, південь Пінського та Мозирського Полісся давніми етнічними землями українців. Наслідком постійного просування волинян вниз долиною Західного Бугу стало поширення українських говорів по всій Берестейщині аж до Біловіжжя та Гроднинщини. Відомий московський фахівець з археології Полісся Ю.В.Кухаренко вважав межою між українцями річки Ясельду та Прип'ять (Гринблат, 1968, с.84).
Аналогічний напрямок розселення праукраїнців з Волині та Середнього Подніпров'я підтверджують дані антропології літописних східнослов'янських племен. Відомий російський антрополог Т.Алексеєва (1973) відзначила поширення деяких особливостей антропології праукраїнських племен на прабілорусів та праросіян лісової півночі Східної Європи. Маються на увазі певні сходження в антропології дреговичів, полоцьких кривичів, радимичів та ільменських словен з деревлянами та волинянами, а смоленських кривичів та вятичів - з полянами та сіверянами. Ця антропрологічна картина стає зрозумілою, якщо згадати загальну схему слов'янської колонізації півночі Схїдної Європи (Мал. 15).
Формування кривичів очевидно відбувалося у VІІІ-ІХ ст. на грунті балто-слов'янської людності, що лишила на Верхньому Дніпрі та Двині пам'ятки типу Колочин та Тушемля-Банцеровщина в умовах потужного допливу нових слов'янських переселенців з Прип'ятьського Полісся та Середнього Подніпров'я. На формування західної гілки кривичів (полочан) суттєво вплинули дреговичі, що просувалися з півдня (Гринблат, 1968, с.117). Визначальною ознакою курганів кривичів є срібні скроневі кільця браслетовидної форми (Мал. 13, 6). Однак в похованнях знайдені і речі балтських типів, що свідчить про значну роль балтів у генезі кривичів (Седов, 1982, с.164). Полоцьк та Смоленськ виникли як племінні центри кривичів. З ХІ ст. кривичі фігурують в літописах під назвою полочан Подвіння та смолян Верхнього Дніпра. У Х-ХІ ст. кривичі Верхнього Дніпра інтенсивно просувалися на схід на правий берег Верхньої Волги, де саме в цей час розпочався процес формування російського етносу.

Ільменські словени були найближчими родичами і північними сусідами кривичів. У ІХ-ХІІІ ст. вони займали землі між Чудським озером на заході і Верхньою Волгою на сході (Мал. 15). Новгород виник як племінний центр словен. Як і в генезі кривичів у формуванні словен брали участь далекі нащадки балто-слов'янської культури Тушемля-Банцеровщина, слов'янські колоністи з Полісся VІІІ ст., а також численні місцеві балтські та фінські племена. Разом з етновизначальними прикрасами ільменських словен ромбощитковими скроневими кільцями (Мал. 13, 7) знаходять типові речі балтів (зброю, шийні гривні, підковоподібні застібки, зірчасті пряжки тощо), а також фінів (шумлячі підвіски). Поряд із слов'янською західною орієнтацією похованих часто зустрічається східна балтська і меридіональна фінська. У ІХ-Х ст. ільменські словени разом з якоюсь частиною фінського племені весь інтенсивно переселялися на південний схід на землі мері у Верхньому Поволжі (Седов,1982, с.169-185). Ці переселенці стали важливою складовою молодого російського етносу.
Отже, в ІХ-ХІ ст. лівобережжя Верхньої Волги колонізували ільменські словени, в складі яких був значний фінський та балтський компонент. Дещо пізніше з Х ст. на правий берег Верхньої Волги від верхів'ів Дніпра почали просуватися кривичі. Слов'янські переселенці застали тут місцеве фінське населення. Тому старожитності Верхнього Поволжжя Х-ХІІІ ст. являють собою складну суміш етновизначальних виробів словен, кривичів,в'ятичів, фінів, балтів і навіть скандинавів (Седов, 1982, с.185-195) (Мал. 16). Поряд з цими племенами певну роль у етнокультурних процесах на Верхній Волзі у час формування російського етносу грали і вихідці з Південної Русі, про що свідчать знахідки речей, характерних для Киівщини ХІ-ХІІ ст. (Седов, 1982, с.190) (Мал. 19, 4,5)..
Таким чином, археологічні матеріали свідчать про переселення у VІІІ-ХІ ст. праукраїнської людності з Північно-Західної України на лісову Північ Східної Європи. Внаслідок змішування слов'янських прибульців з півдня з місцевими балтами та фінами формувалися літописні племена лісової зони - пращури молодих східнослов'янських етносів. Починаючи з О.О.Шахматова різні дослідники неодноразово наголошували, що літописні східнослов'янські племена у мовно-культурному відношенні утворювали 3-4 групи (Ісаєвич,1995, с.111, Толочко,1991, с.49). У південно-західній групі племен (волиняни, деревляни, поляни, білі хорвати, уличі, тиверці, частково сіверяни) бачили праукраїнців, у північно-західній (дреговичі, кривичі, радимичі) - прабіларусів, північній (ільменські словени) - прановгородців, а у північно-східній (в'ятичі) - праросіян. Археологічні джерела підтверджують цю схеми, уточнюючи, доповнюючи і розвиваючи її.
Остаточне формування молодих східнослов'янських етносів лісової смуги відбулося вже в Х-ХІІ ст. в складі імперії Київська Русь, державотворчим етносом якої були праукраїнці Південної Русі. Причому етно-історичні процеси, що призвели до постання білорусів, псково-новгородців, росіян не є чимось унікальним у світовій історії. Навпаки, аналогічна етно-історична ситуація неодноразово і невідворотньо повторювалась на руїнах великих імперій минулого. Загальні закономірності етнічного розвитку в імперіях розглядалися М.Чубатим (1964), а також у спеціальній статті автора, надрукованій в журналі "Пам'ять століть", число 2 за 1996.
Отже, білоруський, псково-новгородський та російський етноси постали пізніше праукраїнського в процесі слов"янізації вихідцями з Волині та Київського Подніпров"я лісових обширів Східної Європи, споконвіку заселених племенами балтів та фінів. Формування держави Русь відбулося вздовж її торговельно-економічного стрижня - річкового шляху із варяг в греки. Домінуючим центром на ньому був Київ. Однак прабілоруські Смоленськ і Полоцьк теж грали важливу роль в цій торгівельній системі, оскільки контролювали корабельні волоки між Верхнім Дніпром, Двіною та Волховом. Крім того вони мали окрему власну торгівельну орієнтацію на захід, оскільки Полоцьк пов"язаний Двіною з Балтійським морем.
Розгалужені торгівельні зв"язки створювали економічне підгрунтя для дуже ранніх самостійницьких тенденцій у полочан. Так, полоцький князь Рогволд зробив спробу вийти з під влади Києва ще на початку правління Володимира Великого. Хоч як писав Т.Шевченко "Владимир князь перед народом убив старого Рогволда", змагання Полоцька за незалежність від Києва продовжувались. Демонструючи свою самостійність полочани збудували власний Софіївський собор, намагалися приєднати до своєї землі Псков та Новгород. У кінці ХІ ст. Полоцьк перший з давньоруських міст досяг фактичної незалежності від київського князя. У середині ХІІ ст. за доби феодальної роздрібності самостійну політику почав проводити Смоленськ. З цього часу обидва прабілоруські центри переорієнтували свою економіку в західному напрямку: Двіною до Риги і далі до ганзейських міст Західної Балтії.
1307 р. Полоцька земля була підкорена Литвою. Однак вища культура білорусів та українців, інкорпорованих в Литовську державу у ХІУ ст., зумовила високий статус слов"янських земель під владою Вільнюса. Фактично утворилася литовсько-білорусько-українська федерація, в якій відбувався подальший розвиток білоруського народу. Руська мова, культура, право, православ'є стали державними і панували навіть у литовській метрополії. Католицька польсько-латинська експансія на булоруські землі розпочалася лише з 1385 р. після Кревської унії між Литвою та Польщею (Чубатий, 1964, с.88-92).
Пращуром псково-новгородського східнослов"янського етносу було літописне плем"я ільменських словен УІІ-Х ст. Словени разом з кривичами та радимичами очевидно походять від балто-слов"янської колочинської спільноти, що в У-УІІ ст. займала Верхнє Подніпров"є. Словенські племенні центри Псков, Ладога, Новгород здавна мали тісні торгівельні зв"язки водним шляхом з Балтією, що значною мірою зумовило своєрідність етнокультурного розвитку псково-новгородців.
У другій половині ХІІ ст. з остаточним усамостійненням Пскова і Новгорода встановилися тісні економічні зв"язки з Володимиро-Суздальською землею, звідки на Новгородщину надходило збіжжя. Ця економічна залежність Новгорода Великого мало не призвела до його підкорення суздальцями. Новгородську вольницю на деякий час врятувала татарська навала на Північно-Східну Русь. Однак через 200 р., а саме в 1478 р. Московське князівство поглинуло Новгородську республіку. Періодичні масові знищення та депортації новгородців (Карамзин, 1988, с.588-594). призвели до їхньої асиміляції росіянами в кінці ХVІ ст.

Росіяни - наймолодший східнослов"янський етнос. Їхня прабатківщина це Верхнє Поволжя. Перші слов"янські поселенці просунулись сюди з Середнього Подніпров"я ще у УІІ ст. Мається на увазі плем"я витячів басейну Оки, які скоріш за все були сумішшу слов"янських колоністів з місцевою фінською людністю.
Однак справжня слов"янізація Верхнього Поволжя відбувалася у ХІ-ХІІ ст., коли балтослов"янські племена кривичів, радимичів, словен посунули на схід на Верхню Волгу, споконвіку заселену фінськими лісовими племенами мордви, муроми, мері, весі тощо. У цей же час сюди ж прибували переселенці з Південної Руси-України.
Як відомо торгівельний шлях "із варяг в греки" по Дніпру та Волхову був тим економічним стрижнем, вздовж якого землі праукраїнців, прабілорусів та псково-новгородців консолідувалися в єдиній державі Русь зі столицею в Києві. Володимиро-Суздальщина лежить далеко на сході від згаданої торгівельної магістралі. Вона мала власний напрямок зв"язків Волжським річковим шляхом з Каспієм та Середньою Азією. Давні південно-східні контакти Суздальщини значною мірою зумовили своєрідність культурно-історичного розвитку регіону.
У другій половині ХІІ ст. шлях "із варяг в греки" був перерізаний половцями на Нижньому Дніпрі. "У нас вже й Грецький путь ізотинають, і Соляний, і Залозний", - казав київський князь Мстислав Із"яславович 1170 р. Русь розпалася на майже незалежні князівства. Настала доба феодальної роздрібності, коли молоді східнослов"янські етноси (псково-новгородці, прабілоруси, праросіяни) відгалузилися від провідного етносу імперії - праукраїнців Південної Русі.
Суздальська земля з середини ХІІ ст. очолила коаліцію Новгорода, Полоцька, Смоленська за відокремлення від Києва. Саме в цей час виник тісний і тривалий антикиївський союз Володимиро-Суздальських князів з половцями. Його започаткував Юрій Долгорукий, одружившись з половецькою княжною. На думку російського історика П.Струве (1952, с.84) саме ця суздальсько-половецька унія завдала смертельного удару столиці Русі Києву, призвівши до розпаду імперії на князівства. 1147р. Північна Русь на чолі з Суздальщиною виступила єдиним фронтом проти централізованої церковної політики Києва.
Антикиївський курс Юрія Долгорукого посилили його сини Андрій Боголюбський та Всеволод Юр"євич. Вони були організаторами і натхненниками погромів Києва 1169 та 1203 р.р. Так, у березні 1169 р. союзне військо суздальців, половців, смолян, чернігівців жорстоко пограбувало Київ: "Подоліє і Гору, і монастирі, і Софію, і Десятинну Богородицю, і не було милосердя нікому ні звідки: церкви горіли, християн убивано, іньших брали в неволю... Церкви обдирали з ікон, книг, риз, і дзвони всі позабирали",- сповіщає літописець. 1203 р. суздальський князь Всеволод разом з половцями ще раз пограбував і спалив столицю Русі (Грушевський,1992, с.197, 226). Після цих погромів Київ втратив свою могутність і центром Південної Русі стає Галицько-Волинське князівство, князь якого правив Києвом через своїх намісників.
Енергійні суздальські князі пробують розширити свої володіння за рахунок Новгородської землі. Але особливо показовим і визначальним для майбутньої історії Росії був погром Рязані князем Всеволодом Юр"євичем 1208 р. Непокірне місто було спалене, а всі його мешканці знищені або депортовані. Тим самим була започаткована стала і ефективна російська демографічна політика щодо завойованих народів.
Так, у другій половині ХІІ ст. в Суздальсько-Московській державі сформувалося динамічне ядро молодого російського етносу. Провідні історики неодноразово підкреслювали своєрідність його ментальності порівняно із світосприйняттям південних русичів. Класики історичної науки М.Соловьйов та В.Ключевський вважали, що говорити про окремий російський етнос можна не раніше доби князювання Андрія Боголюбського, тобто з другої половини ХІІ ст. "В особі князя Андрія великорос вперше виступив на історичну арену", - писав В.Ключевський. Однак визначальними для формування російського етносу стали Х1У-ХУ ст. Сталося це в сприятливих умовах першої власне російської держави - Московського князівства Івана Калити, Василя Темного, Івана ІІІ. Ця держава постала і розвивалася як улус Золотої Орди, під потужним впливом монгольської імперії Чингізидів. "Головним фактором утворення великоруської нації була Московська держава і монголо-татарські впливи", - писав російський історик П.Струве у 1952 р.
Отже, російський етнокультурний комплекс остаточно сформувався в ХІУ-ХУ ст. на грунті слов"яно-візантійських традицій Київської Русі в угро-фінському оточенні в умовах залежності від татар. Внаслідок експансії на захід в ХУ-ХУІ ст. Московського князівства псково-новгородський субетнос був асимільований російським. Ось як писав про жорстокий етноцид новгородців взимку 1570 р. Іваном Грозним фундатор офіційної історії Російської імперії М.Карамзін (1988, с.592, 593).
"Иоан и син его судили на городище (в Новгороде) таким образом: ежедневно представляли ему от пятисот до тисячи новгородцев; били их, мучили, жгли каким-то составом огненним, привязівали головою или ногами к саням, влекли на берег Волхова, где сия река не мерзнет зимою, и бросали с моста в воду, целими семействами, жен с мужьями, матерей с грудніми младенцами. Ратники московские ездили на лодках по Волхову с кольями, багарами и секирами: кто из вверженіх в реку вспливал, того кололи, рассекали на части. Сии убийства продолжались пять недель и закончились грабежом общим: Иоан с дружиною обьехал все обители вокруг города: взял казни церковние и монастирские, велел опустошить двори и келии, истребить хлеб, лошадей, скот; предал также весь Новгород грабежу; сам ездил из улици в улицу, смотрел как хищние воини ломились в палати и кладовие...Толпи злодеев били послани и в пятини новгородские, губить достояние и жизнь людей без разбора...Граждан и сельських жителей изгибло тогда не менее шестидесяти тисяч. ровавий Волхов, запруженний телами и членами истерзанних людей, долго не мог пронести их в Ладожское озеро".
Внаслідок подібних акцій та численних депортацій на Верхню Волгу псково-новгородський етнос був асимільований на кінець ХУІ ст. росіянами, відомими за історичними джерелами того часу як московські люди, московити.
Оскільки російський етнос посідав впродовж останніх століть панівне місце у Східній Європі, історія Російської імперії подавалася як історія всіх народів регіону. Тому час формування основ російського культурного комплексу (XIV-XV ст.) екстраполювали на історію найближчих сусідів, в тому числі українців, які почали формуватися значно раніше росіян. Отже, корені згаданої пізньосередньовічної версії походження українського народу у тенденційній імперській історіографії.
Таким чином, якщо генетичне підгрунтя білорусів, псково-новгородців та росіян творилося в УІ-ІХ ст. в процесі переселення праукраїнців Середнього Подніпров'я та Волині на північ у балтське та фінське середовище, то остаточне формування молодих східнослов'янських етносів відбулося вже в Х-ХІІ ст. в складі імперії Київська Русь, державотворчим етносом якої були праукраїнці Південної Русі. Причому етно-генетичні процеси, що призвели до їхнього постання не є чимось унікальним у світовій історії. Навпаки аналогічна етно-історична ситуація неодноразово і невідворотньо повторювалася на руїнах великих імперій минулого. Мається на увазі постання в підкорених імперією провінціях нових етносів, споріднених з народом - завойовником. Відбувалося це в умовах потужного адміністративного, культурного, мовного впливу розвиненої метрополії на відсталу периферію.
Найдієвішим механізмом такого впливу була міграція представників пануючого імперського етносу з центру в завойовані провінції. Вона протікала тим інтенсивніше, чим завойовані землі були відсталішими і менш заселеними. Класичний приклад - сталий напрям міграції в імперії Русь з київської метрополії на лісову Північ.
Внаслідок такого розселення мешканців метрополії, мовно-культурного впливу та адміністративного тиску центру на місцевий варварський субстрат народжувалися нові етнічні спільноти. Генетично вони були пов"язані як з місцевими традиціями, так і з домінуючою культурою імперського етносу. В умовах невідворотнього розпаду імперій і відокремлення провінцій від метрополії відбувався відрив або власне народження нових етносів від батьківського імперського. Зрозуміло, що всі ці постімперські етноси тією чи іншою мірою надовго зберігали мовно-культурну спорідненність з панівним народом загиблої супердержави.
За доби Середньовіччя виникли численні європейські імперії із заморськими колоніями - Іспанська, Португальська, Бельгійська, Англійська, Французська та ін. Внаслідок іспанізації аборигенів Латинської Америки за участю вихідців з Африки у ХУІ-ХІХ ст. зародилися численні іспаномовні етноси Нового Світу: мексиканці, аргентинці, чілійці, перуанці, венесуельці, колумбійці, кубінці та ін. Експансія португальців та англійців до Америки призвели до постання бразильців та американського народу США. Днем народження всіх цих молодих етносів Нового Світу можна вважати момент набуття відповідними колоніями незалежності від метрополії, що відбувалося в процесі розпаду колоніальних імперій.
Зазначимо, що народження нових, споріднених з імперським, етносів відбувалося, як правило, у відносно відсталих та мало заселених провінціях. У випадку підкорення імперією сформованого народу з давньою історією та багатою культурою поневолений етнос стійко противився нівелюючому впливу метрополії, зберігаючи власну етнічну своєрідність. Тому молоді романські народи постали на варварській периферії Стародавнього Риму, а Греція, Єгипет, Близький Світ, що також входили до Римської Імперії, так і не романізувалися. В межах Англійської імперії Індія лишилася Індією, а в мало заселеній первісними племенами індіанців Північній Америці постали споріднені англійцям молоді англомовні етноси американців, канадійців, а в Австралії - австралійців.
В російській імперії Польща, Литва, Україна, Грузія, Узбекистан зберегли своє етнічне обличчя, а первісний Сибір ХУІІ - ХІХ ст. зрусифікувався. Розпад Російської імперії може відбутися за класичною моделлю розпаду Римської, коли древні народи отримують незалежність, а у варварських провінціях постає група молодих споріднених романських етносів. Відповідно на руїнах Російської імперії крім народів, що повернули колись втрачену незалежність (поляки, литовці, українці, грузини, вірмени тощо) в малорозвинених сибірських провінціях можуть постати споріднені росіянам постімперскі етноси - західносибірський, далекосхідний, козацький Передкавказзя тощо. Саме так від англійської метрополії відгалузились 200 р. тому англомовні американці, а від Іспанської імперії - молоді іспаномовні народи Латинської Америки.
Спорідненість цих постімперських етносів зумовлена тим, що кожен з них тією чи іншою мірою сприйняв і включив у свою традиційну культуру надбання колишньої метрополії. Зрозуміло, що її головним культурно-історичним спадкоємцем лишався народ, що продовжував мешкати на землях метрополії і був кровно спорідненим з панівним етносом імперії.
Іншими словами, якщо хтось і може претендувати на культурно-історичну спадщину Стародавнього Риму, то це перш за все італійці. Творцями історії та культури Стародавньої Греції та еліністичної імперії Олександра Македонського були пращури сучасних греків. Тому прямими спадкоємцями імперських Мадріду та Лондону є відповідно сучасні іспанці та англійці, а не мексиканці чи американці. Точно так безпосередніми генетичними потомками панівного етносу Російської імперії є сучасні росіяни, а не примусово інкорпоровані до неї латиші, українці чи казахи. Відповідно Київська Русь є органічною частиною етнічної історії українців, хоча елементи її культури стали невід"ємними складовими молодих східнослов"янських етносів, що близько тисячі років тому зародилися на периферії імперії внаслідок впливів з київської метрополії.
Про сталість та універсальність законів етнотворення на постімперських просторах свідчить разюча подібність історичної картини зародження романських та східнослов"янських народів. Як стародавній Рим романізував свої північні варварські провінції, так княжий Київ русифікував (від Русь, а не Росія) безкраї лісові обшири півночі Східної Європи.
Потужний вплив Риму на периферію своєї імперії призвів до постання романської групи народів. Іспанці та португальці - це латинізовані племена іберів, кельтів, готів Піренейського півострова. Французи - латинізоване кельтське плем"я галів, а румуни - латинізовані фракійські племена даків, гетів, мезів, що також включили слов'янський компонент. Аналогічний вплив київської метрополії на малозаселену лісову периферію імперії зумовив русифікацію місцевих балтських та фінських племен і зародженню на їхніх теренах білоруського, псково-навгородського, російського етносів.

Саме нею поширювалась з Риму державна релігія християнство разом з літературними та науковими надбаннями високої греко-римської цивілізації.
У Київській Русі культурні впливи метрополії поширювались на провінції державною церковно-слов"янськоб мовою. Нею ж провінції сприймали з Києва державну релігію Русі - православ"є.
Офіційні мова та культура потужно впливали на формування етнічної специфіки провінції. З послабленням центру та розпадом імперії, зароджені в її тілі етнічні спільноти розпочинали самостійне життя. Зрозуміло, що вони успадкували багато культурних надбань колишньої метрополії, надовго зберігаючи до неї певний пієтет. Творячи власні держави за взірцем держави метрополії новонароджені етноси нерідко переймали навіть її назву.
Римське право та державність були підгрунтям державотворення середньовічних народів, багато з яких постали безпосередньо на руїнах Римської імперії. Ностальгія за нею жила в Європі протягом усього Середньовіччя, виливаючись в періодичні спроби відновлення Священної Римської імперії, що формально проіснувала аж до 1806 р. Румуни навіть власний етнонім та назву своєї держави запозичили у римлян.
Відповідно, державність східнослов"янських народів (а також литовців) у пізньому середньовіччі творилася за взірцем імперії Київська Русь. На цьому історичному тлі стає зрозумілим запозичення росіянами як самоназви, так і назви своєї національної держави у імперії Русь, творцями якої була корінна людність Південної Руси-України (Мал. 17).
Все це не дає підстави вважати етноси, що народилися в тілі імперії ні головними творцями культурних надбань метрополії, ні прямими спадкоємцями історії імперського центру. Адже метрополія - то батьківщина окремого етносу, який і був будівничим відповідної імперії.
Тому іспанці, португальці, французи, румуни мають власну національну історію і культуру, які починаються з післяримських часів. Історія і культура стародавнього Риму була витвором перш за все латинян. Найближчими нащадками останніх є сучасні італійці. Однак, слід пам"ятати, що італійський народ формувався у У-УІІ ст. за умов змішування латинян з варварами вандалами, лангобардами, готами, гунами та ін. Тому більшість вчених вважає італійців хоч і близько спорідненими з латинянами, але окремим етносом.
Враховуючи сказане, зазначимо, що права Москви на історичну та культурну спадщину княжого Києва не більші і не менші ніж права Мадріду, Ліссабону, Парижу та Бухаресту на історію та культуру латинського Риму. Як романські народи успадкували певні надбання римської культури, так і білоруси та росіяни увібрали у свій етновизначальний комплекс певні елементи культури княжого Києва. Однак, як перші не були безпосередніми творцями латинської культури Риму, так і другі мають опосередковане відношення до творення культури Київської Русі. Адже переважна більшість елементів останньої постала в межах Південної Русі, нехай і під зовнішнім впливом культури Візантії. До того ж сталося це значною мірою ще до появи білорусів та росіян на історичній арені Східної Європи.
З київської метрополії руська культура поширювалась на північ нерідко разом з переселенцями з Південної Русі, формуючи прабілоруський, праросійський, псково-новгородський субетноси. На їхніх землях виникали вторинні центри культуротворення імперії, які функціонували за зразками київської культурної метрополії. Їхні культурні надбання є органічною частиною культур відповідних східнослов"янських народів. У Римській імперії канонічна культура Риму теж грала роль взірця в провінціях. Але це не значить, що мешканці останніх творили канонічну культуру Риму нарівні з римськими митцями, літераторами, філософами.
Цікаво, що багато зразків класичного латинського мистецтва збереглося саме в провінціях, а не в Римі з його бурхливою історією. І це не стало підгрунтям для претензій відповідних регіонів на культурну спадщину стародавнього Риму. Разом з тим збереженність билин київського циклу, ікон та літературних пам"яток києворуського походження на лісовій півночі Східної Європи чомусь вперто наводиться як неспростовний доказ переважного права мешканців Архангельщини чи Підмосков"я на культурну спадщину княжого Києва. Дивно і непереконливо звучить поширене навіть у науковій літературі твердження, що київська культура була рівною мірою твором усіх східнослов"янських племен від Тьмутаракані на півдні до Білого моря на півночі, від Карпат на заході до Верхньої Волги на сході. Тобто, в творенні канонічних зразків києворуської архітектури (Десятинна церква, Софія Київська), літописання (Повість минулих років), літератури ("Повчання дітям" Володимира Мономаха, "Слово о полку Ігоревім") тощо Х-ХІІ ст. київська метрополія відіграла не більшу роль ніж слов"янські колоністи, що на той час щойно з"явилися в глухих лісах півночі Східної Європи.
Абсурдність цього твердження виступає ще більш рельєфно якщо врахувати той факт, що ні в кого не викликає сумніву, що переважна більшість згаданих шедеврів творилася безпосередньо в Києві, або в інших містах Південної Русі. У канонічних зразках давньоруської літератури фігурують історичні та культурні діячі, а також прості мешканці саме руського Півдня. Та і як мешканці Верхнього Подніпров"я та Поволжжя могли нарівні з людністю княжого Києва творити його культурні цінності, якщо культурно-економічний розвиток Південної Русі в Х-ХІІ ст. був на порядок вищий, ніж на лісовій півночі імперії, слов"янська колонізація якої на той час лише розпочиналася? Нагадаємо, що росіяни з"явилися на історичній арені у другій половині ХІІ ст., тобто після створення південними русичами більшості канонічних творів руського мистецтва.
Класичним прикладом абсурдних претензій на культурну спадщину України-Руси є проголошення "Слова о полку Ігоревим" найдавнішим твором "староросійської літератури". І це не зважаючи на те, що події твору протікають більш ніж за півтисячі кілометрів на південь від російських етнічних земель на прабатьківщині українців. Без сумніву українськими є не тільки місце дії, але й історичні реалії, лексика, художні образи, літературна форма твору (Белинский, 1900, Півторак, 1993, с.170-176). Абсурдність твердження стає ще більш очевидною коли згадати, що саме під час антиполовецького походу південних русичів на чолі з князем Ігорем Володимиро-Суздальщина була найближчим союзником половців у боротьбі з Києвом. Отже, ні здійснити військовий похід на половців, ні оспівувати його суздальці не могли, а значить проголошувати "Слово" продуктом творчості праросіян немає підстав.
Немає сумніву, що головними творцями києво-руської культури Х-ХІІ ст. була перш за все людність Південної Русі. Звідси канонічні зразки культури Княжого Києва поширювалися і на північну периферію імперії, впливаючи на розвиток прабілорусів, праросіян, новгородців.
Ще менше підстав вважати державу Київська Русь та її історію першим етапом російської держави та історії. Адже на думку класика російської історичної науки В.Ключевського "Великорос вперше виступив на історичну арену в особі Андрія Боголюбського", - тобто в другій половині ХІІ ст., або за 300 років по виникненню держави Київська Русь. Це все одно, що вважати першим етапом румунської чи французької історії історію стародавнього Риму, а першою державою американців - Англійське королівство Х-ХУ ст.
Отже, державотворчим етносом ранньосередньовічної імперії Київська Русь були мешканці Південної Русі. Тяглість історичного розвитку від неї до козацької України дає підстави вважати південних русичів праукраїнцями. На відміну від італійців, які сформувались в окремий етнос внаслідок змішування латинян з різноманітними варварами-завойовниками стародавнього Риму, розпад держави Русь в ХІІІ-ХІУ ст. не призвів до суттєвих змін населення в Україні-Руси. Про це ж свідчить і антропологічний тип більшості українців, єдиний для княжої, козацької і сучасної України.
Все це дає підстави вважати Київську Русь ІХ-ХІІ ст. продуктом творчості українського етносу у княжий період його історії.
Підсумовуючи сказане про етнотворчі процеси в Київській Русі зазначимо, що спільнота, яку проімперські сили наполегливо і безпідставно називають єдиною давньоруською народністю була постімперським конгломератом споріднених, але окремих східнослов"янських народів. Формувалася вона під потужнім впливом праукраїнської метрополії на північну варварську периферію імперії Русь. Історичними аналогами цієї руської групи східнослов"янських етносів є романська, латиноамериканська та інші постімперські етнічні спільноти, що неодноразово і невідворотньо поставали на руїнах великих імперій минулого.
Таким чином, науці відомо не три, а чотири східнослов'янські народи, з яких українці найстарші. Білоруський, псковоновгородський, російський етноси фактично постали як відгалуження від українського і сталося це не пізніше середини ХІІ ст., тобто майже за сто років до приходу татар. Простежується два головні етапи впливу праукраїнців на формування інших східно-слов'янських народів. Розселення праукраїнської людності у V-ІХ ст. з територій між Середнім Подніпров'ям і Карпатами на північ призвело до постання в лісовій зоні Східної Європи своєрідного слов'яно-балто-фінського етнокультурного субстрату. Саме на ньому в Х-ХП ст. під потужним культурним, мовним, адміністративним впливом праукраїнської Київської метрополії завершилася початкова фаза формування білорусів, псково-новгородців, росіян. Псково-новгородці були асимільовані росіянами під час експансії Московського князівства на захід за Івана ІІІ та Івана ІУ Грозного.
У процесі колонізації балтських та фінських земель праукраїнці зазнали суттєвого впливу місцевого неслов'янського населення, що відчутно змінило код їхнього етнокультурного комплексу і призвело до постання окремих, хоча і споріднених східнослов'янських етносів. Первинна консолідація і народження білоруського, псково-новгородського та російського етносів сталися в складі праукраїнської держави Київська Русь за універсальними законами етнотворення під потужним впливом метрополії на периферїю імперії. Етнічна специфіка українців, білорусів, росіян пояснюється також своєрідністю історичного шляху, пройденого кожним з цих народів після розпаду Київської Русі і до їх підкорення Російською імперією.

З М І С Т