В наш драматичний час чергового національного відродження Україна знову спинається на ноги , вже вкотре пробує відбудувати незалежну державу - власний дім, без якого український народ приречений зійти з арени історії.
Перш ніж перейти до складних питань національної історії українського народу слід визначитись з деяких ключових проблем народознавства. Маються на увазі такі базові поняття сучасної публіцистики та політології як "етнос", "нація", "національна еліта", "національна ідея" тощо.
Синонімічні терміни "етнос" і "нація" перекладаються з грецької та латини одним словом "народ". Латинське слово нація (nation) особливо прижилося в Західній Європі, де переважна більшість народів здавна мала власні держави. Тому поняття "нація" у наш час набуло значення "одержавлений народ", тоді як словом "етнос" користуються найчастіше для позначення народу взагалі незалежно від того створив він власну державу чи має колоніальний статус в державі сусідів.
Народ або етнос - це історично сформована людська спільнота, яка відрізняється від сусідів окремою власною територією (батьківщиною), культурою, мовою, психічним складом  та свідомістю. Народ, що історично дозрів до створення власної держави, називають нацією. Отже нація - це вища форма розвитку етносу. В сучасному світі народ може існувати лише в формі нації, тобто у власній державі. Єдиною альтернативою може бути колоніальний статус в державі  сусідів, що незворотно веде до асиміляції і смерті бездержавного етносу.
Перетворення етносу в націю відбувається шляхом зростання і поглиблення його самосвідомості. Пасивна етнічна самосвідомість розвивається в активну національну. Етнічна свідомість, опираючись на концервативний механізм традиції, забезпечує збереження і передачу з покоління в покоління етновизначальних рис матеріальної та духовної культури, мови, ментальності тощо. Етнос на відміну від нації не усвідомлює свою єдність в межах власної етнічної території, має несформовані національні інтереси, а тому нездатний створити незалежну національну державу. Типовим прикладом такого покірного етносу, що не усвідомлював власних інтересів, донедавна були українці. Багато з них говорили українською, співали українські пісні, носили вишиванки, їли вареники тощо, і покірно гинули за імперські національні амбіції сусідів в Афганістані чи в Сибіру.
Національну самосвідомість, що різниться від етнічної активним державницьким спрямуванням, називають національною ідеєю. Іншими словами, національна ідея - це воля народу до незалежності, що реалізується у власній державі. Зазначимо, що під незалежною національною державою цивілізований світ розуміє демократичні європейські країни Францію, Італію, Німеччину, Швецію, Польщу тощо. Саме вони є зразками для державного будівництва на постімперських просторах, в т.ч. в Україні.
Зрозуміло, що вдавнину носіями національної, державницької свідомості ставали перш за все найбільш освічені, активні, заможні верстви суспільства, а саме аристократи та їхнє освічене оточення. Так виникли аристократичні національні еліти середньовіччя, що створили національні феодальні держави, які нерідко поневолювали сусідні етноси. З ІХ-Х ст. відомі середньовічні національні держави Франція, Англія, Польща, Угорщина та ін. Постання національної держави символізувало трансформацію відповідних народів в середньовічні нації. Отже, на відміну від етносу, нація має виразну верству свідомої національної еліти, яка будує державу з самодостатньою національною економікою.
Після Французької революції кінця ХУІІІ ст. національна державницька ідея поширилась від аристократичної еліти на широкі верстви європейських народів. Почалася так звана "весна народів", тобто виникнення в Європі численних національних держав. Стимулятором та економічною базою цього процесу пробудження народів Європи у ХІХ ст. було поширення капіталістичних відносин. Виник численний, матеріально забезпечений, освічений і соціально активний третій клас. Тим самим число державницьки мислячих, національно свідомих громадян в розвинених країнах Західної Європи різко зросло. Прапор національної, державницької ідеї з рук середньовічної аристократії та духовенства перейшов до молодого третього класу.
 Вільний ринок руйнував з середини створені силою зброї численні європейські імперії - Іспанську, Бельгійську, Французьку, Австро-Угорську, Турецьку, Британську та ін. Вони розпадалися на національні держави, межі яких вцілому збігалися з кордонами етнічних земель відповідних народів. Новонароджений третій клас очолив будівництво буржуазних націй ХІХ ст., став стрижнем їх національної еліти.
В наш час зумовлений переможною ходою ефективної ринкової економіки націогенез набув незворотнього характеру. Кожен сучасний розвинений етнос прагне збудувати власний державний дім за європейськими зразками. Міжнародне співтовариство визнає священне право всіх народів на власне державне самовизначення. В цьому запорука невідворотнього і скорого відродження самостійної Української держави.
Тяглість етнокультурного розвитку в помірній зоні Європи прослідковується протягом останніх 1,5 тис. років. Тобто більшість великих європейських народів зародилися в У-УІІ ст. і безперервно розвивалися на власних етнічних землях донині. Маються на увазі французи, німці, англійці, поляки, чехи, українці. В ІХ-Х ст. вони трансформувалися в середньовічні нації, побудувавши власні держави.
Однак якщо англійська, французька, польська державності проіснували змінюючи форму до наших днів, то українська держава неодноразово гинула з незалежних від українців, зовнішніх причин. Протягом своєї історії український етнос 4 рази піднімався на вищий щабель етнічного розвитку трансформуючись в націю і, разом з втратою державності, повертався в стан аморфної етнічної маси. Вперше це сталося за часів Київської Русі, вдруге - козацької держави Богдана Хмельницького, втретє - за доби Української Народної Республіки, вчетверте - в наш час.
Отже графік розвитку української нації являє собою синусоїду з чотирма піками, що відповідають чотирьом зазначеним фазам українського державотворення. Державність більшості європейських націй розвивалася по висхідній лінії.
У Радянському Союзі носії української державницької свідомості були фізично знищені Москвою у Східній та Центральній Україні у передвоєнній, а в Галичині - у повоєнний час. Українська нація знову занепала до стану етнічної маси, що під потужним асиміляційним тиском тоталітарної імперії  як могла зберігала українську традиційну культуру та мову. Втративши державницьку самосвідомість українці знову стали людським матеріалом для розбудови "Великой России". Протягом ХХ ст. мільйони українців заплатили життям та здоров"ям, освоюючи та завойовуючи для Росії Сибір, Фінляндію чи Афганістан.
Нове відродження української національної ідеї розпочалося в середовищі десидентів 60-х років. В наш час кількість свідомих українців сягнуло критичної межі, за якою починається кристалізація національної держави і етнос перетворюється в націю. Отже, підкреслимо, що визначальну роль в побудові національної держави та перетворення народу в націю грає національно свідома частина суспільства - національна еліта.
Два попередні українські відродження зазнали поразки у ХVІІ -- ХVІІІ та на початку ХХ ст. значною мірою через нестачу свідомих провідників нації.
Кожна нація має складну внутрішню структуру. Її тіло -- це народні маси, пасивні носії етнічної свідомості. Спілкуючись рідною мовою і зберігаючи культурні традиції, вони, втім, не в змозі активно стверджувати і захищати національні інтереси. Цю функцію виконує еліта -- нечисленна, але найдосвідченіша і найсвідоміша верства лідерів та організаторів -- інтелектуалів, державних діячів, військових.
Інтелектуали (сучасна інтелігенція) -- це голова нації, яка продукує, захищає і стверджує національну ідею. Найбільш активною і численною частиною національної еліти є державна адміністрація, вище офіцерство. Це, образно кажучи, руки нації, що організують життя і самозахист народу, очолюють політичну та збройну боротьбу за його інтереси.
Відсутність еліти позбавляє націю можливості самоорганізуватися, створити свою державу, що є необхідною умовою нормального існування в сучасному світі. А не маючи своєї держави, народ змушений жити в державі сусідів в колоніальному статусі "молодшого брата". Це засвідчує трагічна історія України за останні півтисячоліття.
Перша серйозна спроба відродити українську державу за часів Богдана Хмельницького закінчилася поразкою через брак національно свідомих, компетентних лідерів. Внаслідок тривалого поневолювання України Польщею значна частина української шляхти полонізувалася і перейшла на службу західному сусідові.
Після входження України до складу Російської імперії остання активно русифікує вищі верстви українського суспільства. Шляхта поповнює ряди російського дворянства, чиновництва та інтелігенції. Тому на початку ХХ ст. українська нація знову виявилася обезглавленою і внутрішньо не готовою до відродження своєї держави.
Через брак свідомої української інтелігенції, державних адміністраторів, офіцерів базою другого українського відродження стало неписьменне селянство. Хоча це й парадоксально, але на той час міста в Україні не були українські. Їхнє населення лише на 30% складалося з українців. До того ж це були, як правило, погано освічені міщани, ремісники тощо. Все це фатально позначилося на спробі відродити українську державу на початку ХХ ст.
Як сталося, що українці залишили власні міста і переселилися у села. Адже у ХУІІ ст. 60% населення України мешкало у містах та містечках. Справа в тому, що витіснення корінного населення з його мовою та культурою з міста у село представниками пануючого імперського етносу - закономірний для колоній процес. Контроль метрополії над колонією здійснюється перш за все через імперську адміністрацію та військові гарнізони, які розміщуються у міських центрах підкореного народу. Його міста перетворюються на осередки мови та культури поневолювача, а корінний етнос неминуче витіснявся в провінцію.
Культура та мова сільського населення не могла конкурувати з мовою колонізаторів, яка спиралася на потужну адміністративну, фінансову, ідеологічну підтримку агресивної держави. Виникали і підсилено культивувалися міфи про вищість пануючої мови та культури і неповноцінність та приреченість “сільської” мови місцевої  люднсті. Типові приклади мовно-культурної агресії імперської метрополії маємо в численних колоніях Російської імперії, зокрема в Україні. І в наші постімперські часи продовжують жити релікти псевдонаукових теорій про нібито споконвічний землеробський характер “сільської” української та  індустріальний “міської” російської мови.
Доречі, за свідченням очевидця “1869 р. увесь Київ говорив польською” як він зараз говорить російською. Як у Києві без підтримки Варшави зникла польська, так без підтримки імперської Москви російська поступиться мові корінного українського етносу. Історія свідчить, що з набуттям незалежності міста колишніх колоній швидко повертаються до мови корінної людності. Цей невідворотній процес відбувся у Празі, Варшаві, Хелсинки, а зараз з різною інтенсивністю протікає у Вільнюсі, Ризі, Кишиневі, Києві.
Сучасна гіпертрофована роль російських мови та культури на пострадянських просторах - спадок імперії, яка насильницьким шляхом всіляко  насаджувала іх у своїх колишніх колоніях. Без адміністративно-поліційної та фінансової підтримки цей штучно завищений статус усього російського приречений на втрату своїх позицій. При всьому бажанні колишнього центру він не може зберегтися на просторах СНД, який трансформується за зразками європейсього державобудівництва. А європейські національні держави побудовані за принципом єдиної державної мови корінного етносу (Польща, Угорщина, Чехія, Німеччина, Франція тощо). Оскільки колишні радянські республіки не мають альтернативи трансфрмації в бік держав європейського типу, то відродження їхніх національних мов і культур неминуче. У цьому запорука неминучого зростання ролі української мови в Українській державі.
Цілеспрямованими кривавими акціями більшовицької Москви було зламано хребет українського народу -- селянство. Маємо на увазі розв'язану більшовиками на території України війну 1918 -- 1921 рр., голодомори 1921 та 1933 рр., колективізацію, масові репресії та депортацію українців до Сибіру й Казахстану. У 1934 -- 1939 рр. була практично знищена українська інтелігенція.
Внаслідок індустріалізації та колективізації селяни заполонили міста. Нарешті останні українізувалися. Українці пішли у вищі навчальні заклади. З'явилась численна українська інтелігенція, чиновництво, офіцерство. Разом з містами українізувалися державно-адміністративний апарат, освіта, культура, наука і навіть армія. Створилися умови для відновлення верстви національних державних та інтелектуальних лідерів, без яких незалежна, правова, демократична держава неможлива.
Зрозуміло, що формування української еліти загрожувало самому існуванню "єдиної та неділимої" імперії. Тому паралельно з об'єктивним процесом українізації міст імперський центр здійснював масштабну русифікацію населення. Цілеспрямована демографічна політика призвела до переселення в Україну великих мас некорінної людності, тепер це більш як 25 відсотків її громадян. Показово, що за часи радянської влади в Україні чисельність українців збільшилась у 1,5 разів, а росіян у 5 разів.
Водночас через систему державної освіти та пропаганди методично і підступно русифікували українців. Тому численне чиновництво УРСР, що була провінцією Російської імперії, незважаючи на своє коріння й українські суфікси в прізвищах, певною мірою ставало носієм провінційної імперської свідомості.
Про слабкість, нечисленність та недостатню фахову підготовленість значної частини української еліти свідчить стан, в якому опинилась Україна після кількох років декларованої незалежності. Маючи найкращі стартові показники серед республік колишнього СРСР, наша економіка опинилась в стані, який порівнюють з економікою таких країн, як Сербія, Грузія, Вірменія, що переживали труднощі воєнного протистояння.
Наші втрати (Чорноморський флот, ядерна зброя) дорівнюють втратам країни, що зазнала нищівної поразки в багаторічній кривавій війні. Звичайно, все це не вина, а біда України та її еліти. Адже сучасний стан нашої держави є прямим наслідком цілеспрямованої антиукраїнської політики імперського центру, нищення цвіту українського народу протягом століть. Як наслідок ми маємо ще нечисленну національно свідому еліту, яка до того ж не завжди володіє навичками та знаннями для успішного державобудівництва.
Нерозуміння політичними діячами України деяких елементарних азів етнології нерідко гальмує процес постання повноцінної української нації. Наприклад, люди, що претендують на роль поводирів нації, не знають, що таке корінний етнос. А це народ, що мешкає на власних етнічних землях, тобто на своїй батьківщині. Світове співтовариство визнає право націй на самовизначення, тобто будівництво власної держави в межах своїх етнічних територій. Якою б численною не була діаспора якогось народу і як би довго вона не проживала на етнічних землях сусідів, за законами етнології та міжнародного права вона не може набути статусу корінного етносу. Зокрема це стосується російської діаспори в Україні.
Нажаль цього не розуміє лідер російськомовних лібералів з Харкова В.Гриньов. З невідомих причин він надає росіянам статусу корінного етносу України (Гриньов, 1995), хоча їхня етнічна батьківщина ніколи не охоплювала території сучасної України. Абсурдність посилки привела її автора до парадоксального висновку. Пропонується вважати Україну державою двох націй - української та російської. Зрозуміло, з відповідними дивідендами для росіян: надання російській мові статусу державної, спільного з Росією інформаційного простору тощо. Абсурдність та прозора неоімперська спрямованість пропозиції проявляється не тільки в тому, що світова історія не знає держав з двома рівноправними державотворчими націями, але й в утопічній ідеї будувати якусь неукраїнську Україну.
Сучасний світ є світом націй, що змагаються між собою за місце під сонцем. Не є виключенням з цього правила і ситуація на пострадянському просторі. Колишні республіки борються за національну незалежність з колишнім “старшим братом” навіть на власних теріторіях. Останній намагається зберегти своє панівне становище в своїх колишніх колоніях за рахунок їх корінної людності. Активним представником національних інтересів Росії на етнічних землях сусідів є численна російська національна еліта, яка в радянські часи інтенсивно плекалася Москвою у всіх республіках СРСР.
Отже, національновизвольні змагання українців після розвалу Союзу перейшли на новий етап історичного розвитку, який умовно можна назвати постколоніальним. Суттю політичних процесів у сучасній Україні є очолювана національними елітами боротьба між українським та російським етносами за контроль над Україною.
Слабка й нечисленна українська еліта протистоїть виплеканим століттями імперській ідеології та військово-бюрократичній машині наших могутніх сусідів. Російська еліта численна й розгалужена. Крім того, що кілька її угрупувань борються за владу в Москві, чимало її представників заповнили парламенти і державні структури колишніх провінцій Російської імперії, а тепер формально незалежних держав. Іноді носії імперської ментальності навіть переважають у парламентах новостворених держав Східної Європи. Тоді під загрозою опиняється незалежність країни, як це сталося нещодавно в Білорусі.
На момент розвалу імперії та отримання волі білоруси виявилися ще менш готовими для будівництва власної незалежної держави, ніж українці. Незрілість білоруського етносу для самостійного державотворення зумовлена низкою історичних чинників і перш за все його нищенням спочатку Польською, а потім Російською імперіями. На відміну від праукраїнців Південної Русі, які були консолідуючим етносом ранньофеодальної імперії Київська Русь, прабілоруські Полоцьке і Смоленське князівства фактично були провінціями згаданої першої української держави. Білорусія, що не мала свого козацтва, не створила аналога другій українській державі -- Гетьманщині. Національно-визвольні змагання білорусів на початку ХХ ст. не були такими потужними, як в Україні, де в цей час постала третя українська держава -- УНР.
Західні історики визнають УПА кращим партизанським рухом другої світової війни. Не маючи ні матеріальної, ні моральної підтримки з-за кордону, як усі інші рухи Опору того часу, українські повстанці змогли більше 10 років протистояти військовим машинам двох найпотужніших за всю історію людства тоталітарних імперій -- нацистської Німеччини та більшовицької Росії. Нічого подібного на білоруських теренах у цей час не було.
Нажаль не мали білоруси і такої потужної діаспори, яка лишила велику інтелектуальну державотворчу спадщину, а зараз лобіює інтереси України закордоном. До того ж білоруси не мають свого волелюбного П'ємонту, яким для українців є Галичина. Не даремно кажуть, що Білорусія -- це Україна мінус Галичина.
Все це спричинило меншу стійкість білорусів до імперської експансії Москви порівняно з українцями. За проросійськи налаштованого президента Лукашенка Білорусь значною мірою тимчасово втратила свою незалежність від Москви. Однак немає сумніву, що незважаючи на всі негаразди, формування білоруської нації та постання незалежної Білорусі є процесом історично об’єктивним і невідворотнім. Адже в сучасній Європі остаточно переміг національний принцип державотворення, як єдино можлива форма цивілізованого життя народу у світовому співтоваристві.
Український парламент за кількістю антиукраїнських налаштованих прибічників "єдиної та неділимої" мало чим відрізняється від білоруського. Фактично, державницька діяльність кожного нашого парламентаря визначається мірою його зрусифікованості, а не належністю до часто формальних фракцій демократів, комуністів, лібералів чи партії влади. Тому ставлення до української держави -- єдиний суттєвий показник, що визначає політичний спектр України. Її політичні сили розділені на два непримиримі табори: противників та прибічників незалежності. Останні представлені трьома головними різновидами: націонал-демократи (УРП, РУХ, християнські демократи тощо), праві (УНСО, КУН) та партія влади, представники якої економічно зацікавлені в незалежній Україні.
Противників незалежності навіть не можна вважати українськими політичними течіями. Вони є представниками російської політичної думки, оскільки відстоюють інтереси Росії в Україні. Стрижнем їхньої програми є зображення колоніального статусу України в межах Російської імперії. Ця позиція є визначальною для обох основних проімперських політичних напрямків нашої країни -- червоних та біло-синьо-червоних. Українські ліві, визнавши ринкову економіку з експлуатуванням буржуазією найманих робітників, фактично відмовились від фундаментальних положень комуністичної доктрини. Разом з тим, вони непохитно стоять за відновлення "єдиної та неділимої", відстоюючи весь набір неоімперських стереотипів: єдиний культурний та інформативний простір, військово-політиний союз, державність російської мови на землях колишніх колоній Росії тощо. Тобто, українські комуністи та соціалісти виявились більшими прибічниками російського імперіалізму, ніж комуністичних ідей Маркса. Та інакше і не могло бути. Адже на думку видатного російського філософа М.Бердяєва більшовизм -- це російський імперіалізм ХХ століття.
Тому такий популярний нині заклик злагоди та єднання всіх українських громадян в єдиній державі звучить наївно і нереалістично. Особливо коли буває зверненим до твердих і послідовних противників самостійної України комуністів та соціалістів.
Сила російської еліти, на відміну від української чи білоруської, -- в її глибоких імперських коренях. Пригадаємо: у 1918 -- 1921 рр., коли стало зрозуміло, що імперія може зберегтися лише в більшовицьких лаштунках, на бік радянської влади перейшла біла, "протибільшовицька" еміграція. "Родина, спаленная, казалось, на костре коммунистической разнузданности, -- как феникс, воскресает из пела, и крепнет, как драгоценное вино, -- хмельной любовный напиток патриотизма", -- писала 1921 р. паризька емігрантська газета "Русская мысль". Так, на початку 20-х років сталася, так звана, "зміна віх", коли більшість царського чиновництва, офіцерства та інтелігенції перейшла на службу більшовикам, органічно зв'язавши червону Росію з царською імперією.
Подібне до того відбулося під час розвалу СРСР. Радянське офіцерство, чиновництво та інтелігенція, практично не змінивши своїх переконань, утворили ядро сучасної російської еліти. І це не дивно. Адже СРСР -- це російська імперія на третьому, більшовицькому етапі свого розвитку, про що не раз писав М.Бердяєв. Перша, князівська стадія російського імперіалізму закінчилася за Петра І, друга, власне, імперська, -- 1917., а третя, більшовицька -- завершилася розпадом СРСР у 1991 році.
У наш час Російська імперія трансформується у четверту історичну форму, яка ще не має загальновизнаної назви. На жаль, Захід не читає М.Бердяєва. Інакше не називав би демократизацією чергову зміну лаштунків у імперській Москві. За термінологією політиків Москви, Західної Європи та Америки, нову стадію російського імперіалізму слід було б назвати демократичною. Та надто вже очевидна абсурдність самого поняття "демократичний імперіалізм".
Своєрідність імперської ідеології полягає насамперед в утвердженні пріоритету інтересів пануючої нації над правами сусідніх народів. Носії такої свідомості становлять пряму загрозу українській державності, особливо якщо вони входять до державних структур України, а надто до її парламенту. Чи можна собі уявити, щоб парламентарі цивілізованої країни (наприклад, Франції) відверто і безкарно боролися з французькою державністю, як це щоденно відбувається у Верховній Раді України?
У наш час найбільш поширеною, побутовою формою антиукраїнських настроїв є нескінченний і багатоголосий плач під гаслом: “Чи треба та незалежність, якщо вона нічого мені не дала”. Нарікають на державу усі без винятку, навіть найвищі державні мужі, які самі є її уособленням, а надто парламентарі. Незалежність звинувачують у всіх мислимих і немислимих бідах сучасної України за принципом перманентної вини невістки з відомого народного прислів’я. Причому про животіння народу через незалежність найголосніше волають ті нардепи, у кого живіт найбільший. А найгіркіше розчарувала незалежність чомусь саме тих, хто ніколи і не був нею “очарован”, а завжди шкодив їй як тільки міг. Усе це було б смішно, якби ці плачі бездумно не підхоплював дехто з демократичних інтелектуалів. Цивілізований світ дивується нам, бо живе за протилежним гаслом: “Не питай, що тобі дала держава, скажи, що ти зробив для неї”.
Негараздів у сучасній Україні більш ніж досить. Але чи справедливо звинувачувати шестирічну державу в усіх бідах радянської системи пенсійного забезпечення, соціалістичної економіки чи епохальних демографічних змін, які проявилися саме зараз? Усі ці нещастя сторіччями породжувала і накопичувала деспотична тюрьма народів. Кілька років тому цей імперський нарив прорвало і “досягнення” імперського соціалізму повною мірою проявилися на постімперських просторах, в т. ч. і в Україні. Отже, більшість сучасних бід України - спадщина Радянського Союзу, який згнив і розпався на національні держави, бо був економічно і соціально неефективним політичним утворенням. А довго не вдається викоринити радянську спадщину тому, що керують нами все ті ж радянські кадри. Злам нелюдської репресивної машини розв’язав їм руки і дозволив сповна проявити свою злодійську натуру. Вина України лише в тому, що поки що вона не може перебороти вікову імперську спадщину.
Зрозуміло чому прибічники “єдиної і неділимої” усіх мастей в Україні і закордоном звинувачують у всіх нещастях незалежність. Можна зрозуміти і голів колгоспів та директорів підприємств, які своїми плачами добиваються державних дотацій та прощення боргів. Доречі це не заважає їм будувати палацові містечка по всій Україні. Але приєднання до цього хору нарікань деяких державних та духовних лідерів нації свідчить лише про незрілість нашої еліти. Адже вона перша постраждає від падіння держави. Так що не варто пиляти гілку, на якій сидиш, виправдовуючи невтішну для нас поговірку: “Українець як не танцює, то плаче”.
Невже дійсно не сталося ніяких позитивних зрушень за шість років незалежності ? Адже Україна не тільки декларувала свою державність, але й добилася дипломатичного визнання на міжнародній арені. Вона переконала світову громадськість у важливості свого державницького існування, як запоруки стабільності в Європі. Адже без України відновлення “імперії зла” неможливе. Це було нелегкою справою, бо протягом 300 років остання переконувала світ, що української нації не існує. Згадайте як кілька років тому президент Буш заявив в українському парламенті, що Україна є частиною Росії, як штат Техас - частина Сполучених Штатах. Однак останнім часом навіть Росія здається визнала українську державу, підписавши з нею міждержавний договір. Ствердження на міжнародній арені є величезною перемогою української дипломатії, яку більшість українців здається поки що не усвідомили до кінця.
Кажуть, що ми б уникли багатьох негараздів перехідного періоду, якби переводили соціалістичну економіку на ринкові рейки, спираючись на потужну державу, як це робить Китай. Може це й справедливо для Росії, Польщі, Угорщини, які мали міцні державні структури. Украіна ж, як і багато інших колишніх союзних республік, були колоніальними провінціями Росії і не мали справжньої національної державності. Роки незалежності були часом інтенсивного будівництва держави. Прийнята конституція, блискуче введена національна валюта, без якої неможливе ніяке реформування економіки. На відміну від багатьох сусідів Україні вдалося в дуже складних умовах  зберегти мир, уникнути як інтервенції, так і громадянської війни. А те, що українців вже не женуть ні на підняття цілини чи будівництво БАМу до Сибіру, ні на завоювання для Москви Кавказу, Фінляндії чи Афганістану хіба не є прямим наслідком незалежності України ?
Чому ми так рідко згадуємо про численні свободи, що нарешті отримали після сторіч неволі ? Це і вільний виїзд закордон, і свобода слова та інформації, релігійні свободи, можливість заробляти де завгодно і скільки завгодно. Завдяки розкріпаченню життя та економіки український ринок наповнився товарами і нарешті покінчено з горезвісним радянським дифіцитом.
Роз’яснення переваг самостійності, захист національної державницької ідеї - прямий обов’язок національної інтелігенції. Що може бути менш продуктивним ніж плачуча нація, очолювана безсилою елітою, що береться за державотворення під гаслом “маємо те, що маємо”. Молода держава потребує ідеологічного захисту від дискредитації недоброзичливцями, а її громадяни - сильних державних і духовних лідерів, які б показали справжні витоки наших бід і скоріше вивели Україну на цивілізований шлях.
Одним з джерел поширення катастрофічних настроїв в Україні є криза національної самоїдентифікації проросійськи зорієнтованої інтелігенції. Імперська зверхність та тенденційна упередженість до мови, культури, історії аборигенів колишньої колонії Росії заважає їй інтегруватися в українське суспільство. З іншого боку, носії російської національної ідеї в Україні поки що не здатні визнати себе російською діаспорою на землях сусідів, як це сталося з росіянами в Польщі, Литві чи Узбекістані. Адже це суперечить базовим положенням  імперського історичного міфу, за яким Київська Русь невід’ємна частина російської національної історії, а українці відокремились від росіян нібито зі злої волі татар та поляків.
Ці фундаментальні елементи російської національної свідомості разом з катастрофічною втратою Москвою позицій в своїх колишніх колоніях зумовили різноманітні постімперські неврози в проросійському інтелектуальному середовищі України. До них належать численні апокаліптичні прогнози неминучої і скорої загибелі України, зумовленої розривом з Москвою. І хоча більшість з них збулося з точністю до навпаки усі верстви проросійськи налаштованих діячів України від В.Малінковича і В.Гриньова до прогресивних соціалістів Н.Вітренко та В.Марченка вперто вправляються в обіцянках українцям усіляких негараздів. З позицій психоаналізу - це спроба перенести особисту катастрофу національної самоідентифікації на все українське суспільство, відчайдушне і схоже безнадійне намагання видати бажане за дійсне.
Наприклад, хіба неупереджена, логічно і зважено мисляча людина може назвати терміном “самоізоляція” спробу розриву Україною монополізованих і нерівноправних зв’язків з імперським центром з метою встановлення двосторонніх, взаємовигідних контактів з усіма країнами світу ?
Про кризовий стан російської імперської ідеї в Україні свідчить тенденційна алогічність і непереконливість багатьох положень сучасних московоцентричних політичних концепцій. Це і нав’язлива ідея пояснити всі негаразди сучасного перехідного періоду “розривом братських зв’язків”, причому саме з Москвою, а не з Вільнюсом чи Тбілісі; і вперте небажання всупереч історичним фактам визнати державну політику етноциду Петербургу та Москви щодо поневолених народів; і полум’яна ненависть до українського націоналізму з надзвичайною поблажливістю до проявів російського шовінізму; і міф “примусової українізації” Криму, Донецька та Харкова; і утопічні фантазії на євразійську тему; і нав’язлива ідея світового антиросійського заговору начолі зі США та Ізраїлем. Останнє є хворобливим симптомом переростання манії імперської величі в параною переслідування. Усі ці ілюзорні страхи та марення російської національної свідомості в Україні є переконливими свідченнями її наростаючої кризи, неминучої в процесі прощання з імперськими ілюзіями.
Причому Росії слід швидше проходити цю хворобливу, постімперську фазу трансформації національної свідомості. Часті рецидиви імперських амбіцій не підкріплені реальними можливостями пострадянської Росії сформували вздовж російських кордонів смугу держав, які не тільки не довіряють колишньому “старшому брату”, а іноді взагалі вороже налаштовані до нього (Чечня). Не є виключенням з цього правила і Білорусь, демонстративний союз з якою набирає все чіткіших обрисів короткочасної пропагандистської акції. Доречі, дуже повчальної для деяких політиків України, які ще зберегли ілюзії щодо відновлення СРСР. Імперське мислення не принесло дивідендів Росії і на міжнародній арені.
Для побудови справді незалежної України замало, щоб державні посади та кафедри університетів посіли українці за походженням. Вони можуть виявитися носіями імперської ментальності. Державними та інтелектуальними лідерами нової України повинні стати носії української державної свідомості незалежно від національності. Успіх нового відродження залежить як від оновлення національної державно-адміністративної та інтелектуальної еліти, так і від того, чи пощастить використати творчий потенціал усіх етнічних груп України для побудови самостійної держави.
Остаточне підкорення завойованих земель імперією відбувається лише при умові фізичного знищення або асиміляції народу -- господаря загарбаних теренів. Національна своєрідність захоплених провінцій завжди залишалася джерелом національно-визвольних змагань, які є найбільшою небезпекою для імперій.
Однак фізично знищити, депортувати або асимілювати можна лише нечисленні народи. В історії імперської Росії маємо багато прикладів такого етноциду: підкорення та асиміляція псково-новгородського субетносу в ХV -- XVI ст., асиміляція народностей чудь, весь, меря, чукчів, евенків, депортація та фізичне знищення кримських татар, чеченців, українців 1709, 1933, 1945 -- 1950 рр. тощо. Однак, численні етноси, до яких належать і українці повністю знищити фізично або асимілювати неможливо.
Найефективніший метод підкорення завойовниками великого народу -- це періодичне нищення його еліти, найбільш свідомого, державотворчого прошарку всякого етносу. 500-річна неволя України пояснюється систематичним нищенням, полонізацією та русифікацією провідної верстви української нації. Обезголовлене тіло українського народу продовжувало зберігати основні традиції, співати українські пісні, носити вишиванки, але не було в змозі організуватися для захисту від загарбників і побудувати власний державний дім.
Кажуть, еліта усякого народу складає кілька відсотків його загальної чисельності і самовідновлюється протягом одного покоління, тобто 25 -- 30 років. Тобто, нинішній час працює на незалежність України, оскільки в умовах відсутності репресивного контролю імперського центру відбувається швидка регенерація національної еліти, яка є головною умовою державності усякого народу. В наш час відбувається бурхлива трансформація українського етносу в модерну нпцію. Переконливим показником цього є швидке будівництво незалежної Української держави. Обов’язковою передумовою цього процесу є небувале поширення серед українців державницької свідомості або так званої національної ідеї.
Великий подвижник і фундатор української національної ідеї ХХ ст. Вячеслав Липинський казав, Що вільна Україна можлива лише за умов переходу на українські державницькі позиції правлячої верстви колишньої УРСР, що була колоніальною провінцією Російської імперії. Цей процес протікав у наростаючому темпі з моменту розвалу Радянського Союзу. Згадайте разючу трансформацію обох українських президентів з лояльних до Москви провінційних управлінців у незалежних лідерів великої європейської країни. Після прийняттяь конституції та запровадження національної валюти гривні процес перетворення пострадянської партії влади в державницьку національну еліту України набуває бурхливого і незворотного характеру. А це є обов’язковою передумовою і запорукою незалежності  України.
Що ж готує українцям майбутнє? Перш за все, як це показано вище, через велику чисельність нас практично неможливо знищити фізично або асимілювати. Отже, як перед усяким великим народом перед українцями лежать два шляхи: побудова власної незалежної держави або колоніальний статус в державі сусідів.
Якщо багатомільйонна українська людність знайде в собі сили поновити українську національну еліту, то з її допомогою побудує власну державу, як це вже зробили всі сучасні цивілізовані нації. Це, як правло, правові, демократчині держави, що базуються на ринковій економіці, пріоритеті прав людини, рівності всіх громадян перед законом незалежно від національності. Оскільки вони не пригнічують інших народів і не загарбали чужих етнічних територій, їм не загрожують національно-визвольні повстання. Тому національні держави (Франція, Німеччина, Італія, Швеція тощо) є осередками стабільності в сучасному світі.
І навпаки, потенційними регіонами напруги й нестабільності є імперії та їхні уламки, що об'єднують під одним державним дахом багато народів з їх етнічними землями. У таких країнах підкорені народи періодично повстають проти поневолювачів (курди в Туреччині, баски в Іспанії, ірландський Ольстер у Великобританії тощо). Отже, збереження колоніальної залежності України подовжує на невизначений час її непривабливий статус арени постійних національно-визвольних змагань корінної нації.
Якщо незалежна держава не буде поновлена і цього разу, українські землі залишаться місцем зіткнення інтересів сусідніх народів. Не виключено, що економічна, політична, релігійна боротьба періодично набуватиме збройних форм. Про це нагадує сумний і тривалий досвід бездержавного існування України.
Отже, всім громадянам України незалежно від національності слід вирішити, чи бажають вони, щоб їхні діти жили у колонії, яка час від часу ставатиме ареною мирних та воєнних зіткнень сусідніх держав. Єдиним гарантом безпеки та добробуту може бути незалежність України.
Далі розглядається низка історичних проблем, які зумовили драматизм української історії та труднощі сучасного державобудівництва.

 З М І С Т

Передмова.
1. Про українську націю та національну ідею.
2. Україна між Сходом і Заходом.
3. Трипільці: хто вони.
4. Від склавинів до першої української держави.
5. Проблема давньоруської народності.
6. Етнічні процеси в Київській Русі та походження  білорусів та росіян
7. Київська Русь - праукраїнська держава.
8. Україна і Російська імперія.
9. Загибель імперії..
10.Східна Європа серед світових цивілізацій.

    Післямова
    Література
    Додаток. Як нищили українську націю.

До розділу "Просвіта"