Олекса РІЗНИЧЕНКО
ЇДЛО 1933-го
Словник голодомору

ДІД ГОРПИНА
(новела)

Усеньке село знало, що на діда Горпину знову "найшло". Як і кожну весну. Оно знову дибає - човг-човг-човг - із в'язанкою лободи за спиною.
- Зараз, зараз, Горпиночко, прийду - бурмоче сам у собі. - Зараз нагодую вас. Ось яка свіженька, зелененька лобода. Уже наростає, наростає. Тепер будемо жити. Далеко, правда, ходити, аж у яру... бо коло хат люди уже повиїдали...
- Діду Горпино! - бігають навколо нього діти. - Нате хліба! - і простягають йому грудку землі чи каменюку.
Зустрічні розганяють їх: киш, дрібнота, чом пристаєте до діда? Раденькі, що можете познущатися з хворого, з блаженного? Це гріх є!
Та що дітям? Проминув перехожий, і вони знову тицькають дідові "хліба", бо ж добре знають, що він уже з тиждень як голодує, нічого не їсть, крім лободи. Бачачи витівки дітей, дід Горпина приходить до тями, перемикається на них:
- Лобуряки! - Голос у нього кволий, та коли сердиться, з'являється у голосі тому хрипота і він ніби гучнішає.
- Лобуряки! Вишкребки! Не маєте Бога в животі... Камінь замість хліба... Розбаламутились батьки ваші та й вас розбаламутили. Колоски топчете, хліб святий собакам і свиням роздаєте... Гріх то є великий і непростимий людоньки...
Дідові вуса пасмами сивими гнівно колишуться, і вітерець теребить чуба, що визирає з-під облізлої шапки. Голос звучить пророче, суворо, і хрипота стає благородною. Та дітвора галасує собі, стрибає... Іншим уже і діла до діда немає, то й ніхто не слухає його - звикли до цих балачок дідових, гей би до листя торішнього. Дідові теж уже байдуже, чи слухають його, говорить, ніби в порожнечу своєї хати.
- Коротка пам'ять людська, ой коротка. Ніби пройдена дорога. Сьогодні забувають те, що було вчора, а як і пам'ятають, то не нутром. Так собі, язиком... Як Митька Бринзар... Зараз час не той, каже, тепер ми тоннами хліб, а не фунтами... "Не годуй горобців по дорозі на станції", - кажу, а він тільки сміється... Геть чисто забув уже, як вилами збирав мерців по селу, та на цвинтарі у яму скидав, ніби твар яку. Сам пухший ходив...
Хтось із хлопчаків хоче запхати дідові у в'язанку лободи пучечок трави, зірваної обабіч дороги -і дід аж закричав, бо злякався, що впаде. Він і так ледве човгає по куряві. Що ото людина зробить один крок, то дід Горпина - з десяток. Добре, що є третя нога - сукувата і міцна.
- Дивіться, діду Горпино! - кричить сусідський Василько. - Ой яка смачна трава! А-а-а, як мед - тягне єхидненько, вдаючи, що розжовує траву. - От смакота! Ну чисто мед...
Дід скрушно хита головою:
- Дурний єси ти, сину. А батько твій того і живий зостався, що лободою. А, що ти поймеш... посадити б вас хоч на тиждень на те, що ми їли. Тоді б ви кожну крихту берегли...
Василько щось обдумує, а потім стрімголов летить до хати. За хвилину повертається з великою скибкою хліба у руці. Він переможно дивиться на товаришів, ті притихають, спостерігають. Підступа до діда:
- А може ви, дідусю, хліба покуштуєте, га? Хліб-чи-ка... Біленького? Га?
Підсліпуваті очі дідові уже роздивились, що то справді хліб, і він весь аж затремтів від здогаду, від Василькового підступного голосу... Чи ж би мав хтось розповісти хлопцеві про те, що сталося кілька років тому?! Він спинився приречено.
А Василько повільно відломує шматок хліба і, піднявши руку догори, затримавши її трохи, - різко жбурляє ту скибку на дорогу, просто в куряву! Дід Горпина похитнувся, застогнав і ледве видушив з себе:
- Ти що? А-а-а... Що ж ти робиш? Хліб - святий!
А Василько - і другий шматок на землю та й давай топтати. Ногами, ногами! А сам дивиться переможно на дітей і приговорює:
- А хлібчика! А хлібчика!
Дід намагається замахнутися палкою, але та випадає з його ослаблих раптом рук... Він як хотів кинутись на хлопця, схопити його, душити його! - так і падає вперед, лицем на дорогу. Діти сміються:
- Диви, диви! Дід лазить навкалацки!
- Ой, делзіть мене, бо умлу!
Дід на колінах, на ліктях повзе до Василька, що уже відбіг, якимись розхристаними руками ловить розтоптані шматки хліба. По обличчі тече кров, мабуть, з носа. Дід Горпина притуляє до губ хліб, ніби цілуючи його, і раптом дивне ридання дідове перекриває усі інші звуки, а рухи його стають конвульсійними, безладними.
Діти дивляться на діда, як на онаючого зарізаного півня, але поступово у очах з'являється жалість. Василько першим наважується і підходить, торкає діда за розтіпане плече:
- Ді, ну, діду... Я більше... діду!
Та тут біля фіртки вродилася Мотря, Василькова мати. Вона дає йому потиличника і заходжується коло діда Горпини.
- Ой, Господи, що ж це таке з ним? Ану, Васильку, мерщій до лікаря! Хай бігом іде сюди! Та скоріше - аж закричала.
Дід почувши Мотрині слова і руки, трохи притих і вже міг розрізнити деякі слова:
- Це ти, Горпиночко? Це ти? Я ось... лободи тобі трохи... зготуй діткам... Ну, я сам, сам... зараз води нагрію і все зроблю... Чого ти мовчиш? Чого? Що з тобою?
Мотря намагається втримати діда, але це важко. Він тремтить.
Раптовий зойк струшує тілом діда:
- Що ти зробила!? Дітей? Наших дітей? Іваночку! Оксаночко! - і далі крик перейшов у якесь завивання та й на високій ноті урвався.
Потім Мотря чула лише легкий шепіт:
- Ага, ти прийшла... Знову просити пробачення? Ні-ні! Ні, я тебе! Я тебе сам задушу! Наших дітей! Моїх дітей? Отак, отак...
Пальці його згинаються і кам'яніють.
Сходяться люди...
Скидають кашкети.
Мотря закам'яніла сама від почутої таємниці, що сталася в далекому тридцять третьому.

17.011968 р.
Балта, Одещина.

ДІД ГОРПИНА (новела)]
[Словник голодомору - 1] [Словник голодомору - 2] [Словник голодомору - 3]
[Словник голодомору - 4] [Словник голодомору - 5] [Словник голодомору - 6]
["НЕ МОЖУ БЛИЖНЬОГО СВОГО..."]