Роман Коваль
Отаман Зелений

Отаман не помилився

Армія УНР відкотилася десь на захід, а Зелений продовжував утримувати позиції в центрі України, ба більше – нарощував бойову активність проти денікінців, або, як казали селяни, “никінців”. Покозачені хлібороби сотнями вступали до повстанського війська. Народ підіймався на боротьбу проти золотопогонників, ненависть до яких була ще лютіша, ніж до червоних.
Вибивши білогвардійців з Кагарлика, зеленівці почали вперті бої за Канів, де було поховано Тараса Шевченка. Не міг отаман змиритися, щоб вороги порядкували на цьому святому для кожного українця місці. Але Зелений, який розбурхав повстання проти Денікіна, не знав, що вже став на свою останню стежку.
Він не раз казав козакам: “Ворожа куля мене не візьме!” Отаман не помилився – його взяла “своя” куля...
30 жовтня 1919 р. з метою з’ясувати дислокацію ворога Зелений пішов у розвідку. “Любив усе своїми очима побачить...” [29, с. 39]. Пригадуєте, як казав сам Данило Терпило: “Я партизан, я на карту не дивлюся. Так мені якийсь дядько розкаже, яка у них околиця, де лісок, де могила, де млин, де дороги... Обійду все, погляну, з гори роздивлюся, а тоді вже й видно мені, де будемо битись” [67, с. 393].
Звичайно, в розвідку пішов не сам. Ніби й отаман Дьяків був з ним. За однією з версій, він і вбив Зеленого під час розвідки. Принаймні так стверджував Іван Пилипович Кравченко, 1919 р. н., із с. Новосілки Кагарлицького району. Казав, що про це оповів йому син отамана Дьякова Яків [5].
Конфлікт між отаманами свого часу справді був, та ще й з людськими жертвами. Йдеться про наскок Зеленого на Кагарлик наприкінці 1918 року з метою здобути хліба. Кагарлик від напасників захистив отаман Дьяків. Дванадцять трипільців тоді загинуло. Напевно, родичі вбитих не вибачили Дьякову їхньої смерті. Таке не забувається. Ймовірно, що ці родичі могли бути в оточенні Зеленого і роз’ятрювали стосунки отаманів... Що ж стало іскрою кривавого непорозуміння під Каневом 30 жовтня, навряд чи хтось уже скаже.
А пам’ять Насті Кравченко, 1902 р. н., зберегла те, що вона чула в селі. "Бандити настояли, щоб убити Зеленого, – розповідала жінка. – Заготовили жеребки. Витяг Дмитро Кравченко і вистрілив у спину своєму отаману, вбив... Кравченко Дмитро Петрович приїхав додому і застрелився, не міг витримати. Йому ввижався Зелений” [56].
Є й версія, що Зеленого смертельно поранено осколком гарматного стрільна у бою з денікінцями. Як би не було, але отаман похитнувся і світ помутився йому в очах...

Та раптом – що це? – крови плями?!
Отамане! Чому поблід?!
Вхопивсь за груди... Смутно глянув,
Як похитнувся сірий схід...

Тяжко пораненого батька-отамана стривожені козаки повезли підводою у Стрітівку до сестри Меланії Корінь. У Стрітівці, за деякими даними, він і помер. Зеленівець Артамон Гришин, щоправда, казав, що отаман упокоївся в с. Долина біля Черняхова. А чекіст Пташинський стверджував, що бачив мертвого отамана вже в с. Маслівці, що біля Миронівки з боку Канева. Ось що писав Петро Пташинський: “При приближении к с. Масловка разведка донесла, что там стоят какие-то партизаны, а под Каневом идет бой. С небольшой группой разведчиков на рысях ухожу к Масловке. В центре небольшого села, вокруг дома с обширной усадьбой собралась большая группа вооруженных людей. На нас не обращают никакого внимания. Спешившись, подхожу к хате, заглядываю в окно через головы пришедших ранее и вижу лежащего на столе покойника. Спрашиваю у собравшихся:
– Кто это?
Ответ неожиданно ошарашивает:
– Чи тобі повилазило?! Це ж батько Зелений!
Узнаю, что во время атаки на Канев его сразил осколок разорвавшегося в цепи артиллерийского снаряда... Чувствуется полная растерянность (повстанців. – Ред.) и неспособность к каким-либо действиям вообще.
Я вошел в хату. Долго смотрел на мертвого атамана, поверженного в прах лютого врага... Мною владело сознание удовлетворенности тем, что еще одним врагом стало меньше!” [51].
Поховали отамана в Трипіллі неподалік батьківського двору на Гайдаївському (Базарянському) кладовищі. Відспівували священики всіх трьох трипільських церков – Миколаївської, Свято-Введенської і Преображенської. З ними була таємна домовленість, що вони “не будуть запечатувать могили” [4]. Поховали урочисто, “з великими почестями. Було... дуже багато людей. Люди плакали” [29, с. 39].
Плакали й козаки. Вони стояли біля труни, вкритою червоною китайкою, низько-низько опустивши голови, – щоб ніхто сліз не бачив [4].
“Була величезна процесія... – розповідала Катерина Булавин зі слів сестри отамана Галини. – Поклали Данила в яму, трохи присипали землею, а вночі викопали труну, і спустились вниз до річки Красної, і у лозах, у городах поховали його. А в його першу могилу поклали Косенка Головатого, який теж помер у ті дні. Косенко був пришелепкуватий, “з прівєтом”. На другий день прийшли червоні й відразу кинулись на гору, на кладовище” [3].
А Настя Сидорівна Кравченко, яка на тому похороні співала в церковному хорі, стверджувала, що “почали стріляти з лугу. Всі розбіглися” [56].
“Як поховали Зеленого, – розповідав інший свідок, – то через деякий час приїхали з Києва і відкопали могилу, бо не вірили, що його вбито. А як відкопали, то й побачили, що в труні не він лежить, а якийсь карлик головатий. Хтось переховав його [Зеленого] вночі... А по селу потім балакать почали, що в розвідці ніякої перестрілки не було, значить, його свої вбили. Може буть” [29, с. 39].
Коли тіло отамана вночі переносили на берег річки Красної, це бачив весь куток, але ніхто не видав.
Те, що чекісти не знайшли тіла отамана ні тоді, ні в наступні роки, свідчить про ставлення трипільців до Зеленого – вони оберігали його й після смерті.
Чи відоме точне місце поховання отамана?
Двоюрідна онука отамана Катерина Іллівна Булавин (Глобенко) стверджує, що його перепоховали над р. Красною, на Забродах, між вербами. Так “казала баба Галя”, наймолодша сестра отамана, і показувала їй, Катерині, те місце, щоправда здаля [3].
А Василь Олександренко, мешканець отих Забродів, уточнив: “У діда Макурди на леваді, в ожині” [2].

 

Продовження боротьби

Після загибелі отамана, згадував повстанець Артамон Гришин, "частина його козацтва відійшла до отамана Ангела за Дніпро на Чернігівщину, а ми зі Степаном Щербаком на Білоцерківщині, в м. Лопатинщині, приєдналися до отамана Куща, який під багатьма оглядами не міг дорівнювати отаманові Зеленому, хоч і боронив місцеве населення від большевицьких "закупів" та реквізицій худоби і харчів" [16, с. 7].
Звичайно, не всі повстанці розбрелися по інших загонах, більшість лишилися під проводом своїх старшин, з якими вже побували і у бувальцях, і в тартарах. Так, у Гощові, між Козином, Старими Безрадичами і Таценками, "спочатку керував бувший командир батареї Дніпровської дивізії Удод Яків" [64, арк. 101].
Гощів – ідеальний терен для партизанів. Це місце "не висихало протягом на 50 верст, а навколо оточене лісами", які заросли очеретом, молодими вербами, дубами, ожиною. На острівцях стояли курені повстанців [64, арк. 101]. Хоч і тяжко жити серед хмар комарів і мошки, зате москалям сюди не пробратися!
У Черняхівській волості та її околицях бив окупантів Йосип Завзятий. Переходив він і на Лівобережжя, щоб і там завдати ударів ненависній комуні. У Став'янській, Германівській та Кагарлицькій волостях продовжував водити ватагу (30 кінних козаків) Дьяків [64, арк. 101], але й на нього чигала вже смерть – у січні 1920 р. денікінці вбили став'янського отамана та й ще на глум повісили за ноги на базарному стовпі. Став'янські козаки перейшли до Завзятого. Перебувши складну зиму, навесні 1920 р. козаки, побачивши, як заметушилися більшовики, зрозуміли: хтось тисне їх на фронтах. Виявилося, що наступало польське військо, у складі якого були й українські дивізії. Під час їхнього походу на Київ Завзятий всіляко допомагав союзникам.
Завзятий мріяв відродити Дніпровську дивізію, назвавши її іменем отамана Зеленого. У травні він вирішив провести вояцьку раду в Трипіллі, щоб взнати думку старшин і козаків. Делегатів обирали у Трипільській, Черняхівській, Обухівській, Германівській, Стайківській, Кагарлицькій і Дмитрівській волостях. На раді у Трипіллі постановили прохати польську владу та Головного отамана Петлюру дозволити організувати Дніпровську дивізію ім. отамана Зеленого чисельністю до 1500 чоловік, для яких є і зброя, і старшинський склад. Надіслали трьох представників до Києва – Чечка, Терпила та Басанського. Але польська влада і Головний отаман через свого ад'ютанта Василя Беня відмовили. Мабуть, вважали, що вже перемогли більшовиків і допомоги "непевного елементу" не потребують. Та вже у червні, в час наступу Першої кінної армії Семена Будьонного, поляки отямились і самі запропонували трипільцям терміново сформувати повстанське з'єднання, яке би стримувало червоних. Тоді відділи Завзятого і Вакули (Мусія Таценка) об'єднались і, назвавшись загоном ім. отамана Зеленого, взяли участь у боях на Правобережжі, прикриваючи тили польського війська, яке панічно тікало на захід.
10 червня Трипілля здобув червоний командарм Йона Якір, жид за національністю. За Трипільську операцію Москва нагородила його орденом Червоного прапора. За фронтовими частинами у Трипілля прибув загін ЧОН ("Части особого назначения"). Його командир, кондовий москаль Шестобитов, та комісари Коган і Ошкуров були невдоволені прийомом трипільців. "Крестьянство отнеслось к нам с недоверием, – повідомляв Шестобитов начальство. – На исполнение государственных обязанностей смотрело как на какую то новость. Тут в общей обывательской массе скрывается очень много бандитского и вообще контрреволюционного элемента. Этот элемент разлагает молодежь. Сельские учителя враждебно настроены против советской власти" [47Б].
Саме так і було. Відтоді як Директорія знову десь поділася, трипільці не розгубилися, а взялися формувати повстанкоми та військові ради. Вони і раніше розраховували переважно на власні сили.
Якийсь час перевага була за червоними. Чонівці та інші бандити за звичкою кинулися на людей, які позалишалися в селах. Палили хати родин повстанців, арештовували, розстрілювали, ґвалтували, тягли майно – забирали "контрибуцію за зеленівщину". Винюшували сліди повстанців, а ті й не дуже ховались – наскакували на червоних і вдень і вночі. Відомо, що в серпні 1920 р. загін ім. Зеленого нещадно бив москалів у Трипільській, Кагарлицькій та інших волостях.
23 серпня інспектор Київського повітового ревкому Шопенко змушений був визнати, що у Трипіллі "еще много зеленовских бандитов и отаманчиков, которые возмущают население Трипольського района, а также побуждают к восстанию... Нужно принять решительные меры и повести беспощадную борьбу с недобитками зеленовщины" [47Б].
Того ж дня, 23 серпня, начміл Трипільського району доповідав чекістам, що у Трипіллі, Обухові та Черняхові "готово вспыхнуть контрреволюционное восстание. Крестьяне вышеупомянутых местечек избрали своих главарей банд, которые должны выступить против советской власти" [47Б]. До Завзятого, Таценка і Самозванця справді весь час приходили посланці від волостей. Питання ставили одне й те ж: готувати постання чи вже піднімати його?
Штаб загону ім. отамана Зеленого перебував то в Щербанівці, то у Красному. Нарешті він оголосив мобілізацію для загального повстання. Одразу відгукнулося до 3000 чоловік. Бойові дії розгорнулися не тільки на Трипільщині, але й у районі Ржищева, Черняхова і Миронівки. "Посланный отряд красноармейцев не в состоянии разбить их, ввиду многочисленности последних", – зазначали чекісти [47Б].
Народ у тяжких умовах продовжував запеклу боротьбу за своє право на існування. А його нещодавні провідники, що вчасно втекли за кордон, безвідповідально ганили оборонців Вітчизни. Вони засуджували петлюрівське повстанство, вважаючи, що з 1920 р., коли уряд УНР став інструментом польської політики, продовжувати боротьбу було недоцільно, навіть злочинно. Так, Михайло Грушевський з комфортного Відня проголошував: "Ми відкидаємо боротьбу з Совітською Росією, з комуністами-большовиками, явну і тайну: тактику оружних повстань і політику зривання з середини" [25, с. 177, 178].
У липні 1920 р. Михайло Грушевський і Олександр Жуківський від імені президії Закордонної делегації Української партії соціалістів-революціонерів надіслали листа Станіславу Косіору, тодішньому секретареві ЦК КП(б)У. "В листі визнавалася совєтська влада в Україні, заслуги більшовиків у боротьбі з капіталізмом, говорилося про перехід УПСР на позиції II Інтернаціоналу, а далі викладалася позиція про співпрацю КП(б)У та УПСР" [11, с. 29].
Що може бути страшніше, як звертатися до катів свого народу із пропозицією про співпрацю! Станіслав Косіор завжди був прихильником нещадного терору проти українського народу. Зокрема, 16 грудня 1920 р. на з'їзді ЦК КП(б)У він ще раз окреслив свою позицію: "По пятам за победой над петлюровскими отрядами должна идти беспощадная месть. Снисходительности не должно быть места. Беспощадная суровость отобьет охоту от того, чтобы вставать в ряды бандитов или поддерживать их, а милость считается только слабостью. Пойманных бандитов после допроса надлежит на месте уничтожить… Так же следует расправляться с помощниками бандитов… Нет места пощаде для кого бы то ни было. Только беспощадное и полное уничтожение приведет к достижению цели".
Саме до проповідника терору проти українців і звертався Грушевський. Недалеко від нього відбіг і Володимир Винниченко. "Хто стоїть за перемогу контрреволюції... – казав він, – хто мобілізує й організує де-будь сили для боротьби з радянською Україною, з соціялістичною революцією, – той є зрадник своєї нації" [25, с. 177, 178]. Ганебну позицію зайняли й деякі інші емігранти, колишні провідники Центральної Ради і УНР. Добре, що народ не чув цих майстрів облудного слова і продовжував боротьбу. Та якби і чув, то вже б не повірив цим, колись популярним, діячам. Українці вже переконались, що "росіяни у відношенні до України всі однакові" і що тільки власна держава могла порятувати від грабунку" [39, с. 24].
Весь вересень 1920 р. тривали запеклі бої.
Удача схилялася то на один, то на другий бік.
Комунари доповідали голові Київського повітового революційного комітету, що "бандитизм" у Трипільській волості набрав загрозливих масштабів, особливо в Долині, Красному, Дерев'яній, Щербанівці, Жуківцях та Обухові. Писали, що отаман Мусій Даценко має багато рушниць, набоїв, 25 кулеметів і дві гармати.
29 вересня "начтыла" Семенов повідомляв керівництво: "В Трипольском районе продотряд в количестве 125 чел. ввиду наступления организовавшейся банды оставил Триполье и погрузился на бронекатер. Отряд милиции самовольно выбыл в Киев… Мною отдано распоряжение тов. Трехолеву выступить с отрядом в Триполье". 30 вересня дві сотні повстанців, що діяли в околицях сіл Жуківці, Долина, Красне і Щербанівка, вибили із Трипільщини ще один продзагін, а 2 жовтня розбили загін трипільської міліції, який був повернувся встановлювати "соввласть". Того ж дня месники відправили в пекло організовувати комуну – голову сільського ревкому І. Мосюренка та члена ревкому Т. Кравченка [20, с. 130, 131].
Повстанці й Трипілля вичищали від червоного сміття. Серед комунарів, як завжди, переважали чужаки, та й тих було як кіт наплакав – лише 40 осіб стояло на обліку в комуністичній "ячєйці" Трипільської волості. 40 на 50000 населення. Небагато! То були переважно жителі міст, які повернулися у села, де народилися, бо у містах не було чого їсти [64, арк. 99 зв.].
У жовтні притік повстанців до загону ім. Зеленого значно зріс. Це викликало тривогу в Києві. І окупанти вирядили чергову каральну експедицію на Трипілля. На двох пароплавах плив грізний загін матросів і курсантів. У тому пекельному бою ніхто не переміг, хоч і побили один одного добряче.
Наприкінці жовтня на Трипільщину прибуло ще два каральних загони – один Завзятий розбив, а другий під тиском повстанців відступив. Та в боротьбу втрутилася негода – випав великий сніг. Отаманам довелось розпустити відділи, залишивши керівне ядро та найбільш запеклих відчайдухів, яким не можна було повертатися в села. В одному загоні залишилось 35 козаків і старшин, а у другому – 27. На той час лісовики налагодили зв'язок з переяславським отаманом Чорним (Гаврилом Куредою) та ватажком Неїжком, що діяв за Ржищевом.
Наприкінці грудня повстанці з'єдналися для спільного нальоту на Трипілля, де в той час перебувало до 600 червоних, що мали на озброєнні 12 кулеметів і 2 гармати. Наскок був несподіваний: більшовиків вщент розбили, 400 з них потрапило в полон. Усіх їх без жалю розстріляли та порубали, а реквізований хліб повернули в села. Два дні порядкували у Трипіллі Завзятий, Мусій Таценко і Яків Удод. Потім подалися на лівий берег до отамана Чорного. Частина хлопців перебралася до лісу. Скрізь де могли нападали на продзагони. Один із боїв – у лівобережному селі Кальне, якраз навпроти правобережних Гребенів, – став останнім для курінного Завзятого – Йосипа Пономаренка з Черняхівщини.
Загін очолив отаман Залізняк. Перед ним постало завдання зберегти партизанські карди до весни. Половина сяк-так перезимувала в Гощові, друга половина – на одному з дніпровських островів. Не припинялася підпільна праця – взимку у Трипільській, Стайківській і Черняхівській волостях та недалеких селах на лівому березі Дніпра було створено нові повстанські комітети. Налагодили зв'язок з отаманами Мельником та Орликом. Шукали виходів на Хмару і Заболотного.
Всі з надією чекали весни – сподівалися, що Петлюра повернеться з військом. А чутки тоді літали оптимістичні.
Трипільці посилали зв'язкових до Польщі, де перебував Головний отаман, але без наслідків.
Відчуваючи напругу навколо Києва, "соввласть" розмістила у трипільських селах військові гарнізони. Одразу активізувались комунари і ЧК. Ворог намагався не допустити весняного повстання. У лісах та на дніпрових островах проводились безперервні облави. Чекісти і чонівці нищили сім'ї повстанців. Все ж, попри лютневі та березневі втрати, загін ім. отамана Зеленого, відновивши зв'язки з іншими відділами, почав повстанську акцію. У квітні 1921 року нальоти на ворожі частини і гарнізони стали повсякденними. У середині травня зеленівці наважились наскочити на Обухів. І знову вдало!
Чимало боїв з частинами Красної армії витримали повстанці влітку. Не раз били їх. Дух людей знову піднявся, адже локальний успіх дає надію на загальну перемогу. Але в серпні червоні перейшли у рішучий наступ. Облави і арешти, арешти і облави – таким стало життя. Місцеві зрадники осміліли і все частіше видавали односельців, пов'язаних із партизанами.
І все ж у вересні 1921 року повстанський рух різко зріс – адже диктатура чужинців була нестерпною. Ніхто вже не міг відсидітися – всі мусили братися за зброю. Це занепокоїло ЧК. У вересні на одній із нарад голова Київської губернської ЧК Яків Абрамович Лівшиц сказав: "Становище в Київській губернії вкрай напружене. Підняли голови недобитки куркульсько-націоналістичної банди Зеленого. Їх всіляко підтримує в селах різний контрреволюційний елемент. Банди ростуть кількісно. Надзвичайне становище у волостях Обухівській, Трипільській, Стаєцькій (Стайківській. – Ред.), Ржищівській..." [19, с. 26].
Уповноваженим губернської ЧК "по боротьбі з бандитизмом" в Обухівській волості Яша Лівшиц призначив патологічного садиста Модеста Вишневського, білоруса за національністю. Восени 1921 р. цей виродок із відділом чекістів конвоював до Обухова арештованих заручників сіл Гудимівка та Нещерів. Біля нещерівської церкви повстанці обстріляли чекістів, намагаючись відбити своїх товаришів. Тоді катюга-білорус наказав розстріляти заручників, що й було миттєво зроблено. Малою втіхою було те, що в тому бою загинув чекіст Олександр Подольський, а сам Вишневський отримав поранення...
Оскільки зеленівцям не вдалося налагодити зв'язки з Повстансько-партизанським штабом Юрка Тютюнника, то про Листопадовий рейд 1921 року вони нічого не знали. Довідалися лише з більшовицької преси, що "банди Тютюніка разбіти". Козаки не вірили, вважали, що це чергова московська байка.
Тим часом підступила зима. "Ті повстанці, котрі знаходилися в повстанні з 1919 року, майже усі хорі, – розповідав отаман Залізняк. – Сурова зима та холоднеча примусіла їх зникнути з отрядов на деякий час у чужі села та чекать весни, дуже часто приходиться їм міняти села та перекочовувати з одного повіта в другий. Ліків та засобів для лікування ніяких не має. Ті повстанці, котрі позалишились по лісах, активно не виступають, завдяки холоду, а також не бажаючи видати схованки, де вони пристосувались на зимівку. [Серед] їх також немало ранених" [64, арк. 99 зв.].
У лютому 1922 р. отаман Залізняк, перейшовши кордон, подав звіт про діяльність відділу військовим інституціям УНР. Загальна назва документа – "Донесення розвідки і повстанців, які перебували на терені України, про військовий та політичний стан Червоної армії". Він і ліг в основу цього розділу [64, арк. 101 – 102 зв.].

 

Повстанський рух та його оцінки

"На повстансько-партизанську боротьбу багато людей задивляється як на чинник деструктивний, чинник анархії та диверсії. Така однобічна інтерпретація є неслушна... – писав український старшина Аркадій Валійський. – Повстанці можуть відіграти дуже поважну ролю у кожній війні та передусім у Визвольній боротьбі, і треба ствердити, що у наших Визвольних змаганнях 1917 – 1920-х рр. українські повстанці, правда не на 100%, таку ролю відіграли... Безумовно, що держава, яка під час війни, крім регулярної армії, вживає також повстанських відділів, має величезну перевагу над ворогом, який легковажить цю методу боротьби... Головним завданням повстанських відділів мало бути дезорганізувати ворожу владу, руйнувати тактичні й адміністративні осередки, нищити комунікаційні шляхи, зривати продовольчу роботу, нищити військові частини і поодиноких представників влади..." [9, с. 12, 13].
Далі український старшина, який еміграційним урядом 1945 року був підвищений до генерал-хорунжого, пише, що вояк регулярної армії має суттєві переваги перед повстанцем: "регулярник" забезпечений харчуванням, медичним обслуговуванням, одягом, зв'язком зі світом, заробітною платою, має приміщення для відпочинку. Йому не треба піклуватися, де дістати набої. Багато його проблем вирішить командир, тільки треба слухати накази. В разі хвороби чи поранення вояка відправлять у запілля, де життя налагоджене і спокійне. Всього цього не має повстанець, у більшості випадків він сам вирішує, "як йому діяти для кращого виконання обов'язків" [9, с. 13].
Слушний початок! Але ж як швидко Валійський потрапляє у тенета тенденційності і слідом за справжніми винуватцями національної поразки перекладає вину з їхніх млявих плеч на плечі народу та його ватажків!
Ні сіло ні впало Валійський назвав отамана Зеленого "великим амбіціонером і демагогом" [9, с. 14]. Це про отамана, під жовто-блакитні знамена якого збиралися десятки тисяч повстанців, відтягуючи на себе чималі ворожі сили із фронту й тим полегшуючи завдання українській армії. У чому полягала "демагогія" Зеленого, генерал Валійський так і не зазначив.
Що ж до амбіцій... Їх найбільше мав Петлюра. І вони не були забезпечені військовим умінням чи хоча б везінням. Амбіції ж Зеленого цілком відповідали його здібностям талановитого – і масштабного! – організатора збройної стихії нашого народу.
Ось ще одна оцінка – старшини Олександра Вишнівського. "Добрий організатор і промовець, український патріот, але політично невироблений, – писав він про Зеленого. – Був популярний не тільки в районі Трипілля над Дніпром, але й на широких просторах Київщини... В ньому переважив амбітник над патріотом... Через кілька місяців Зелений упритомнив собі свій гріх проти України, покаявся і знову розпочав війну проти окупантів України – спочатку проти комуністів, а потім – Добровольчої армії. Денікін був змушений вжити проти нього значні сили" [12, с. 20, 22].
Схема знайома: Зелений – звичайно, патріот, але через невиробленість (це про учасника двох російських революцій і політкаторжанина!) нагрішив, наробив дурниць, згодом зрозумів це і покаявся. Полковник Микола Чеботарьов ще додає: "Та було вже пізно". Звичайно, і Євген Коновалець, і Василь Бень, і Осип Думін ставилися до Зеленого як до ворохобника. "Січовий чекіст" Юліан Чайківський теж розділяв цю оцінку. Як і російські завойовники – червоні та білі. А от ставлення козаків до отамана інше. Вони любили його, пишалися ним. Левко Чикаленко підмітив важливий психологічний момент: вони не відрізняли себе від отамана. Все те, що пережив він, пережили і вони – і радість, і горе, успіх і невдачі.
На жаль, козаки і старшини Зеленого залишили небагато свідчень про свого отамана. Причини зрозумілі. Тож свідчення трипільців, які наприкінці 1980-х років зібрав Михайло Карасьов, – на вагу золота. Вони перекреслюють не тільки тенденційні оцінки, а й заперечують загальновизнану тезу, що, мовляв, немає пророків у своїй Вітчизні. Оцінки земляків Данила Терпила – теплі, позитивні, попри те що вони так постраждали "через нього".
Було ще одне важливе свідчення – спогади зеленівця, пізніше поручника Армії УНР Артамона Гришина, який завершив життя у Франції 19 листопада 1967 року. В рік смерті він написав і передав редакції журналу "Дороговказ" (Торонто) рукопис "Життя і смерть отамана Зеленого" – "28 сторінок дрібного машинопису з докладним і вичерпним описом подій, дієвих осіб, місцевостей і т. ін. Рукопис образно малює повні небезпек будні повстанського життя, цінними даними збагачує нашу повстанську мемуаристику і заслуговує на те, щоб його видати окремою брошурою" [22]. Та наміри редакції журналу залишились намірами.
Яка доля рукопису? Чи потрапить він колись до рук історика?..
На мою думку, правдиво оцінив повстанський рух кадровий військовий, сотник Армії УНР і отаман Яків Гальчевський. "В повстанчих відділах був український елемент безсумнівно ідейний, – писав він. – Може, були одиниці малосвідомі початково та при постійній праці і впливі провідних одиниць і менше свідомі робилися ідеалістами й фанатиками боротьби за національну Україну. В постійній боротьбі ми стали людьми не з цього світу, а стояли понад людські пристрасті. На землі нічого не було такого, щоби нас до неї притягало: ні батьки, ні родина, ні багатство не могли нам заступити неба, куди наші душі рвались, бо там була ідея. Смерті ми не боялися, бо завсіди стояла вона перед нами. Свою смерть кожний із нас уявляв, як легкий перехід в інший, незнаний нам світ, де буде вічний спокій, на який ми заслужили своїм бурхливим життям. Перехід повинен бути легким тому, що ми знали, за що вмираємо, (знали), що не один ворог поляг від кожного з нас. Нам легко було вмирати в бою, ми без страху заглядали смерті в очі... Люди з таким наставленням є святі й страшні. Вони можуть бути пророками, войовниками, апостолами. В щоденному житті вони все бачать, гостро обсервують, передбачають майбутність. Прояви людського життя вони, як конденсатори, держать у своєму мозку й серці та дають непомильний осуд. Такі люди можуть проповідувати правди, незнані мільйонам смертників, бо їх чола й серця торкається Перст Божий, внаслідок чого в їхніх душах жевріє іскра несмертельності (безсмертності. – Ред.)" [14, с. 146, 147].
Таким був і отаман Зелений, такими були його повстанці.

 

"То була бандитська влада"

Українські еміграційні газети початку 1920-х років були вщерть заповнені замітками про злочини, які коїла московська влада в Україні. "Действительная история Русско-Украинских отношений говорит прямо противоположное петлюровской стряпне, – "авторитетно" відповів українським журналістам на т. зв. 7-му Всеукраїнському з'їзді Рад командувач російських окупаційних військ в Україні Михайло Фрунзе. – В смене исторических эпох Россия выступает как благородная нация, как чистейший выразитель высшего типа мышления и культуры славянских народов, как богатырский боец за культуру человечества, как старший брат и руководитель других народов" [27]. Цинізм окупантів, як і їхня жорстокість, не мали меж.
1923 року вони перейменували старовинне містечко з історичною назвою Трипілля на село з ідіотською назвою – Комсомолія, – та почали насаджувати комуну. Першу склепали 1924 року. Назвали її "лірично" – "Ясний промінь". Потім як чиряк вискочила комуна "Світлий маяк", організатором якої став сільський активіст Ілля Мартинович Мартиненко. За дружину, до слова, він мав племінницю Зеленого – Настю Андріївну...
ҐПУ систематично виловлювало зеленівців. Роботи було багато, бо непричетних до боротьби у Трипіллі майже не було. Кого арештовували, кого мобілізували до армії, посилаючи подалі від Батьківщини. Івана Терпила, двоюрідного брата отамана, закинули на Кавказ. Там він і склав свої кістки. У с. Тіберда, що в Карачаєво-Черкесії, є пам'ятний знак, де серед прізвищ тих, хто загинув, встановлюючи совєтську владу, викарбуване і прізвище Івана Терпила [3].
1924 року арештували двоюрідного брата отамана Зеленого – Максима Юхимовича Терпила, командира 2-го Трипільського полку Дніпровської дивізії. На допиті повстанець сказав прямо: "Я брав участь у діях проти червоної армії під селом Горохуваткою, станцією Христинівкою" [20, с. 141].
1929 року арештовано чимало халеп'янців. Всіх їх обвинувачено в участі у "бандах Зеленого". Ось кілька прізвищ ув'язнених: Клим Савович Заворотній, Андрій Охрімович Павельченко, Михайло Сергійович Шкуролацький, Оврам Григорович, Яків Карпович, Трохим Карпович і Тимофій Антонович Лемешки. А от Григорія Григоровича Лемешка та Михайла Панасовича Яременка того ж року було розстріляно. 1929 року репресували і сотника Дніпровської дивізії Василя Сильвестровича Назаренка – спочатку він отримав три роки покарання, згодом ще десять. Постійно викликали до Обухова в ҐПУ племінника отамана, скарбника Дніпровської дивізії Якова Мартиненка. Сильно били. "Він вертався весь побитий, – розповідала Катерина Булавин. – Йому не один раз ми казали: "Якове, тікай із Трипілля". Врешті він поїхав у Малин, де влаштувався завгоспом" [3].
А рідна сестра отамана Галина, рятуючись від репресій, подалася з чоловіком Данилом Оленичем на Чорноморщину – в с. Воронцовку біля Сочі. Разом з ними вирушили й односельчани Овчарі. Вони й донесли в "органи", хто такі Оленичі. Напередодні арешту Данило викинув у кропиву сумку з деякими документами, серед яких були і фотографії отамана Зеленого, але під час обшуку уважні працівники НКВД сумку знайшли [3].
Декому, як, наприклад, Максимові Підкові, командиру 1-го Трипільського полку Дніпровської дивізії, пощастило втекти за кордон...
Попри репресії, Трипілля продовжувало дихати на окупантів ненавистю. Про ставлення мешканців Київщини до представників совєтської влади свідчить, зокрема, така публікація в газеті "Правда". "Начальник Ревкома города Киев вынужден был обратиться в СНК с письмом, в котором с прискорбием обращал внимание на участившиеся случаи невежливости населения по отношению к представителям Красной Армии, в частности в непочтительном отношении к солдатам и даже к комиссарам, в нежелании уступать последним дорогу и в проявлении в разных мелких случаях публикой своей дикости и невоспитанности" [50].
Недоброзичливість виливалася і на совєтських службовців, комсомольців, комуністів, учителів, яких присилали, щоб "ідєйно разоружить бандітскоє сєло". Ось спогад комсомолки Лесі Радянської (Оксани Савицької), яку направили у Трипілля насаджувати комуністичні ідеї та атеїстичні погляди. "У селі до мене поставилися з недовірою. Ця недовіра переросла у ворожість, як я почала відвідувати збори комсомольського осередку. Осередок був невеликий – 10 чоловік сільської бідноти і переростків Трипільської школи... Партосередок – ще менший... Церкви ж завжди були переповнені старими і малими... Діставалося мені, коли пізно поверталася додому: летіло в мій бік груддя, нісся свист, улюлюкання, брудна лайка.
– Стрижена міщанка! Що тобі в нас треба? Чого приїхала колотити село? Забирайся геть!..
Часто й собак з ланцюгів спускали..." [20, с. 132, 133].
Багато хто із трипільців не боявся висловлювати свого ставлення до комуни і вдень. Так, учитель Іван Петрович Оленич публічно висміював російськомовних підхлебтачів комуни. Заходив серед білого дня до комсомольського осередку і "нав'язував молоді есерівську програму, захищав український націоналізм, висміював людей, які говорять російською мовою..." – скаржився владі секретар халеп'янського комсомольського осередку Олександр Савицький [20, с. 132].
"Московсько-жидівська комуна" такого вибачити не могла. Трипілля і сусідні села систематично "проріджували" – висмикували то одного повстанця, то другого, а 1929 року під час "розкуркулення" комунари спровадили до Сибіру десятки багатодітних родин. Може, ще й поталанило їм, бо ті, хто лишився, невдовзі потрапили у смертельні лещата Голодомору. Забрав він півтори тисячі трипільців. А скільки покалічив!
Незважаючи на страшні репресії, з "радвладою" навіть під примусом ніхто не хотів співпрацювати – 1933 року комуністична організація Трипілля становила лише 20 членів і кандидатів у члени компартії.
Тих зеленівців, які вижили в час Голодомору, добивали репресіями. 1937 року ув'язнили Григорія Даниловича Удода, гармаша Дніпровської дивізії. Не забули і про рідного брата отамана Зеленого – Грицька Терпила. Обидва отримали по 10 років російської каторги "за бандитизм". Григорій Терпило відбував ув'язнення в Башкирії. Додому не повернулися обидва. 1937 року арештували Федора Цюкала із Красної Слобідки, трипільців Леонтія Бельдія, Антона Дзюбенка, Дениса Заброду, Павла Косаря, Петра Кравченка, Якима Оленича, Юхима Савицького, Якова Терпила, Кирила Цедика, халепця Тимофія Лемешка, Федося Кагарлицького з Черняхова, Федося Кравця з Обухова та багатьох інших. Усім дали 10 років каторги. А трипільців Петра Бельдія, Йосипа Оленича, щербанівця Григорія Рудика, халепця Степан Тукаленка розстріляли. 16 жовтня 1937 р. розстріляли і легендарного Максима Терпила, командира 2-го Трипільського полку.
25 жовтня кати обірвали життя учителя, голови халеп'янської "Просвіти", бандуриста Гаврила Макаровича Лавріненка. А 8 грудня знищили Павла Яковича Носара, батька сімох дітей. Івана Яковича Нещерета вбили 1938 року. За що? За те, що захищали рідну землю.

Ще раніше, 1932 року, репресували Івана Даниловича Оленича, племінника отамана Зеленого. 1939 року, вже після ув'язнення, він як виконроб брав участь у спорудженні пам'ятника Тарасові Шевченку в Каневі. Був свідком, як розрили його могилу, бачив, як працівниця НКВД (жидівка) проникла до склепу. За словами Оленича, на оцинкованій труні, на шкіряній обкладинці зогнилої Біблії, лежав масивний золотий хрест. Подібний хрест лежав і всередині дерев'яної труни [3]. Обличчя Тараса Шевченка від дії кисню, що увірвався до склепу, на очах у свідків розсипалося у прах. Працівник НКВД узяв у кожного розписку про нерозголошення того, що вони бачили, мовляв, тоді мародери почнуть копати могилу Тараса Шевченка і шукати золотого хреста.
Найбільше дісталося трипільцям 1938 року. Тоді було арештовано сотні людей із Трипілля та інших сіл, які давали Зеленому козаків. В одному лише Халеп'ї того страшного року було репресовано понад 90 селян. Ось розповідь про одну людську трагедію.
4 квітня 1938 р. у хаті Йосипа Федоровича Плюти чекісти під час обшуку знайшли п'ять золотих десяток, які залишила на зберігання сусідка. Пароплавом привезли Йосипа до Києва. Кинули в підвал одного з будинків на Безаківській. Спочатку в ньому було тринадцять трипільців. Почали водити на допити. Допитував "енкаведист єврейського походження", перед ним на столі лежали "залізний прут і з мармуру промокачка" [20, с. 137].
– Ти троцкіст? – ошелешив чекіст хлопця.
"Не знаю, що йому казати, – розповідав Йосип Плюта, – [не знаю, чи] "троцькіст" – це харашо чи погано?" [20, с. 137].
– А що це таке? – наважився спитати.
– Как что?! – голосно обурився кат. – Ти троцкіст, спрашиваю?
– Не знаю, що воно таке, я неграмотний.
– Нє валяй дурака!
– Їй-бо, тільки одну зиму до школи ходив...
– Кто тєбя завєрбовал?
Йосип не знав, що й відповідати.
– Кто завєрбовал тєбя в троцкістскую арґанізацию?!
– Ніхто мене нікуди не вербував.
"Тільки я це сказав, – продовжував Йосип Плюта, – він устав, узяв вимокачку, став у мене за спиною і тією важкезною вимокачкою мене по плечах, по кістках чотири рази як улупить – у мене й руки потерпли. Це він так, щоб я йому здачі не дав. Довго ще вариводив і за царського золотого згадав".
– Золота наґрабіл! Всє ви, хахли, бандіти, зєльоновци!
– Який же я зеленівець, я малим тоді був...
– Значіт, атєц…
– Батько ще раніше від тифу помер...
– Значіт, брат… Зєльоновскоє кодло!
Тим часом у підвалі вже сиділо півтори сотні арештованих трипільців. "До них добавилося до ста щербанівців, більше ста халепців, і всі за "зеленівщину", а молодші – за "троцькізм". І ніхто з них, ні з трипільців, ні зі щербанівців, ні з халепців, не повернувся додому" [20, с. 138]. Поталанило, щоправда, Йосипові Плюті. Він і розказав правду про трагедію земляків.
Тільки за однією справою (№92288) – Оленича Івана Петровича та інших – 25 квітня 1938 р. "тройка" постановила розстріляти 49 мешканців згаданих сіл. Ось прізвища борців за волю України: Дмитро Данилович і Тимофій Денисович Шевченки, Петро Іванович Любименко, Андрій Іванович та Йосип Михайлович Філоненки, Андрій Ількович Середа, Микола Семенович Янушенко, Йосип Тимофійович Хапков, Семен Петрович Рудик, Микола Петрович Терпило, Яків Петрович Біленко, Яків Григорович Біленко, Дмитро Сидорович, Максим Сидорович і Марко Андрійович Заброди, Гаврило Антонович Бойко, Василь Миколайович Плюта... [20, с. 139]. Розстріляли їх 5 травня 1938 р. – з нагоди дня народження Карла Маркса і заснування газети "Правда". Така була московська правда. Так діяв "старший брат і руководітєль друґіх народов" та його вірні помічники – жиди-чекісти. До слова, українців змусили називати їх євреями. За виголошене публічно слово "жид" могли ув'язнити. І ув'язнювали! Але терор "московсько-жидівської комуни" добігав кінця... 23 серпня 1941 р. до Трипілля увійшли німці. Чи не першим рішенням нової влади було підірвати пам'ятник комсомольцям – жертвам "трипільської трагедії".

 

Петлюра справжній і несправжній

Вже кілька років, як я замислив написати книгу про Головного отамана Армії УНР Симона Петлюру. Кожна моя праця про Визвольну боротьбу допомагала глибше збагнути цю постать, відділити тенденційні оцінки від фактів, правду – від міфів прихильників і ворогів. Звичайно, від самого початку було зрозуміло, що трактування більшовицькими істориками образу Петлюри тенденційне і лайливе, тому й називаю їх пропагандистами, а не істориками. Хоча часом треба прислухатися і до їхніх голосів-оцінок. І все ж важко зважати на того, хто тільки лається, почувши ім'я Петлюри. Ця лайка лунала ще 1917 року, коли стосовно Росії він поводився ґречно і дружньо. Несправедливі закиди призвели до того, що все більше людей гуртувалося навколо нього (аби захистити від нападок, образ і погроз), навіть не стільки довкола його особи, скільки уявного образу, адже більшість вояків Армії УНР його ніколи не бачила.
Висвітлення особи Головного отамана білогвардійцями теж було тенденційним. З їхніх уст злітала, щоправда, не стільки лайка, як зневажливий плювок. Діячі білої еміграції дивилися на Петлюру з погордою, як на щось нижче, неповноцінне, несерйозне, комічне у своїх потугах створити державу, дивилися на нього як на убогий персонаж малоросійської комедії, який не вартує навіть іронії. Лише гидливість може викликати цей "земгусар" у "здорової людини" – патріота Росії.
Хоч інтелектуальний рівень писань денікінської братії вищий, як у більшовиків, та ненависть і їм застеляла очі. Звичайно, в оцінках Петлюри білі часом мають рацію, але ж не їм судити – нехай на себе подивляться, наприклад на свого Денікіна – дерев'яно-тупого московського солдафона – або на генерал-садиста Покровського, політика яких відвернула від Добровольчої армії навіть тих, хто сподівався на неї... Ні, москалі – люди засліплені, на себе з боку подивитися не можуть. Органічно не здатні на це. В чужому оці й пилинку помітять, у своїх же очах не побачать відображень тисяч шибениць із повішеними, в тому числі й непричетними до збройного протистояння, провина яких полягала в тому, що не надто раділи "визволителям". А не виявляти радості могла тільки людина зловорожа, таким місце в петлі. Незважаючи на дійсність – нескінченні війни на знищення, які Москва століттями вела проти народів світу, – всі, хто проти Росії, – "нєґодяі, прєдатєлі, бандіти, самазванци". Аналіз тут ні до чого. "Скажи прямо – ти за Москву ілі протів? Таґда скажу, кто ти". Від відповіді на це питання залежить й оцінка московських псевдоісториків.
Тенденційно оцінють Петлюру і єврейські дослідники, але рацію вони все ж мають. Петлюра як голова Директорії та Головний отаман, звичайно, несе юридичну і моральну відповідальність за дії своїх підлеглих. Інша справа, що єврейські дослідники воліють не помічати причин погромів, а вони були серйозні – масова підтримка жидівським населенням терористичної влади окупантів.
Єврейських і російських дослідників об'єднує спільна особливість. Байдуже, що коять їхні народи, всі зобов'язані оцінювати діяння ці винятково позитивно, інакше запишуть тебе і твій рід в антисеміти чи русофоби. Якщо ти критично налаштований до дій їхніх народів, то однозначно не маєш рації.
Але ж подібне твориться і в українській еміграційній історіографії Визвольної боротьби 1917 – 1920-х років. У центрі змагань, звичайно, стоїть, ні – височіє Симон Петлюра – сонячна постать, створена, однак, з напівправди, міфів і, звичайно ж, реальних фактів, але дбайливо перебраних-пересіяних, часом ще й підретушованих. Принцип той самий. Якщо про Петлюру пишеш як про героя, ти – правдивий історик, адже він – вождь Визвольної боротьби українського народу. Якщо ж ти в опозиції до нього чи критикуєш якісь його кроки, значить, ти ворохобник, авантюрист, заколотник і помисли у тебе лихі.
Донедавна я вважав, що нам вигідно правдиво висвітлювати Визвольну боротьбу, бо правда на нашому боці. Так воно загалом і є. Але це стосується не всіх персоналій. Поза критикою мусять лишатися Грушевський, Винниченко, Петлюра, бо вони – символи Визвольної боротьби українського народу, дарма що водночас і головні призвідники нашої поразки. Треба ж нам мати своїх авторитетів. Якщо поставити їх під сумнів, як же тоді бути, на кого спиратися, до кого апелювати? Вся "петлюрівська" історіографія побудована на цьому. Якщо ти критично оцінюєш внесок Петлюри в боротьбу – значить, ти чоловік неправдивий, віри тобі немає, ти, мабуть, підісланий більшовицький агент або збільшовичився. Всіх, хто не погоджувався зі стилем і рівнем керівництва Петлюри, автоматично записували у вороги України, знеславлювали, компрометували, ув'язнювали, часом і розстрілювали. Вся міфологія починається з Петлюри, він – організатор українського війська, послідовний борець за Українську державу, тому справжній патріот України мусить звіряти свої дії з Петлюрою – чоловіком незаплямованим, твердим, єдиним, хто зумів об'єднати навколо себе Україну. Він – вождь, він – символ, а всі оті Міхновські, Скоропадські, Болбочани, Оскілки, Зелені, отамани і повстанці тільки заважали Петлюрі будувати Самостійну Україну...
Критичне ставлення до керівників УНР у мене з'явилося давно – насамперед через наполегливо-несправедливе перекладання ними (та їхнім середовищем) вини на плечі інших, у першу чергу селян, мовляв, через їхню темноту, анархічність ми й програли. Це їхні ватажки, оті горе-отамани, накаламутили. Але ж істина проста: першим мусить відповідати вождь, Головний отаман, голова Директорії. Лише потім можна розглядати провину інших. Якби ми перемогли, тоді й промені слави осяяли б спочатку обличчя Симона Петлюри. З цього приводу Наполеон сказав: "Особистість полководця на війні є все. Він не тільки голова своєї армії, він є все в цій армії. Галлів підкорили не римські легіони – їх підкорив Цезар. Не перед карфагенськими вояками тремтіли римляни, а перед Ганнібалом. Не македонська фаланга пройшла в Індію, це зробив Олександр. І не французька армія дійшла до Везера та Інна, а Тюрен, що нею керував. Не прусські війська захищали свою батьківщину сім років проти трьох найсильніших європейських держав. Це зробив Фрідріх Великий".
Ось так. З цього треба виходити. Петлюра – справді вождь, але вождь програних Визвольних змагань, він винний у загальній поразці і в локальних невдачах, які склалися в катастрофу, – у трагедії перших українських полків (богданівців і полуботківців), у тому, що 80 тисяч повстанців наприкінці грудня 1918 року покинули УНР напризволяще, у тому, що в січні 1918 р. від УНР відкололися геніальні ватажки Григор'єв і Зелений, у загибелі Болбочана, у тому, що денікінці влітку 1919 року захопили майже всю Україну, а 31 серпня виперли з Києва українське військо... Винний у тому, що Армію УНР інтерновано в польських таборах, а значить, і у всіх жахіттях, яких зазнали там наші вояки. Варто згадати і страшний Голодомор, який став наслідком воєнної поразки в 1917 – 1920-х роках. І жахливі репресії 20-х і 30-х років ХХ століття.
Постає питання: "Чому ми програли?" Адже ми воювали на своїй землі, нас було більше, ніж вояків Красної і Добровольчої армій разом. Але читаєш спогади учасників боротьби, особливо петлюрівських істориків, і майже скрізь – сили були нерівні, ворог переважав. Ще згадують деморалізуюче значення більшовицької пропаганди. Як правило, оцими причинами пояснюють усе, інших, мовляв, не було. Але ні, існувала ще причина – завинили повстанські отамани і повстанці. Якби слухали "Головного", якби одразу стали поруч із ним і виконували його накази – нас би ніхто не переміг, нас би ніхто не здолав.
Це нагадує пошук сексота в підпіллі. На того подумають, цього запідозрять, тому висловлять недовіру, на цього вкажуть, когось ще й ліквідують "для профілактики" (ото, мабуть, і був шпигун, а якщо ми й помилилися, все одно як йому можна було вірити?). А на справжнього винуватця ніхто і не подумає, а він – поруч, з ним же першим і поділяться підозрами.
Так і з Петлюрою. На кого тільки петлюрівські історики та прихильники не кидали тінь звинувачень у зраді! На полуботківців, богданівців, запорожців, зеленівців... Якщо конкретно, то на Болбочана, Григор'єва, Зеленого, Ангела, Струка, Божка, Волинця, Семесенка, Козир-Зірку... А якщо, мовляв, трохи й перегнули палку, то все одно нехай виправдовуються, побачимо, чи ще вийде. Хай інші теж начуваються. Нехай знають, як критикувати провідників нації!
І оця вакханалія необ'єктивності, несправедливості, дрібного підлабузництва, протекціонізму своїх і оскарження "чужих" називалася українською політикою, а потім історіографією.
Чому білі та червоні москалі ставились до української державності та її репрезентантів як до чогось несерйозного, кумедного? Чи були для цього підстави? Були. Одна з причин полягала в тому, що українське військо очолювала неавторитетна у військових колах особа. Денікінці зневажливо називали Головного отамана Армії УНР "земгусаром", бо був він службовцем-постачальником Союзу земств. Такі люди ходили у френчі без погонів і кашкеті без кокарди. Їм очолювати військо справді не личило. Хоча б тому, що армія – це насамперед однострій, погони, кокарди, військові нагороди та інші відзнаки. Якщо ж армію очолює людина у френчі без погонів, без зброї, в кашкеті без кокарди – це сигнал, що то не військо, а якась збиранина, "нерегулярщина", банда.
Треба знати психологію бойового офіцера, щоб зрозуміти його ставлення до працівника запілля та ще й зненавидженого всіма інтенданта. Коли ж "земгусар" починає керувати дивізіями і корпусами, то ця армія і держава, яку вона представляє, не сприймаються всерйоз.
Звичайно, якби українське військо очолював авторитетний старшина, наприклад Павло Скоропадський чи Петро Болбочан, підстав для глузування не було б. Хіба що люто сичали би москалі у бік "прєдатєлєй Росіі". Але саме проти авторитетних українських воєначальників і боровся Петлюра, очевидно через комплекс неповноцінності перед ними, бо ті вже здобули славу на полях Першої світової, а він у запіллі лише мріяв про неї.*Коли цивільна людина в час війни очолює військо, виникає питання: на якій підставі? Ну, нехай немає військової освіти, але, може, є військовий талант від Бога? Чи, може, чоловік той сміливий до нестями, весь час на передовій, водить за собою в атаку козацтво? Чи, може, має видатні організаційні здібності? На жаль, цих рис і якостей Петлюра не мав. Він був безіменним бухгалтером, середньої руки журналістом, одним із політиків. Краще вже був би ординарним прапорщиком, принаймні військові статути знав би та вмів подавати команди.
Кажуть, що Петлюра мав ораторський дар, умів впливати на людей, запалював їх. Але хіба цього достатньо? Адже вояків треба ще й годувати, забезпечити медичним обслуговуванням, зв'язком, одностроями. Всього цього Армія УНР майже не мала, хоч саме в Україні були розташовані склади трьох російських фронтів. Головний отаман не зміг розпорядитися навіть тим, що мав під рукою...
Не перестаю дивуватися нестримному бажанню мирної людини керувати військом. Та є ж кому взяти цей обов'язок на себе! Може, Петлюра став Головним отаманом проти власної волі? Може, мав зобов'язання перед залаштунковими діячами? За лаштунками історії завжди ж хтось стоїть...
Істину здатен сформулювати кожен: у час війни не може виграти армія, яку очолює "цивіль" без військової освіти; людина, яка не нюхала пороху, не дружила зі зброєю, кіньми, не брала участі у жодному бою, не мала уявлення про військові статути. На чолі з таким "вождем" армія не мала шансів перемогти. Може, це й розумів Петлюра, бо все сподівався не на себе і свій народ, а на допомогу інших – розраховував, що німці виженуть червоних у 1918-му, а тоді більшовики допоможуть прогнати німців, а в 1919-му вдасться порозумітися з російськими комуністами проти Добровольчої армії або з добровольцями проти більшовиків. А ще мріялося, що в 1920-му поляки викинуть з України червоних, Антанта визнає УНР, Польща, звичайно ж, відмовиться від територіальних претензій, а Франція почне будувати Самостійну Україну. До речі, пропозиції французькому військовому командуванню очолити українську армію були... І це називалося реальною політикою? Політикою державного мужа? Це була трагедія українського народу...
Біда полягала не тільки в тому, що Петлюра не мав військової освіти, – Головний отаман війська був позбавлений військового хисту і наснаги агресії, як і відваги піти в бій у першій лінії чи дару передбачення, чи мужності передати командування кращому. Не був Петлюра й геніальним організатором – українська армія 1917 року формувалася без нього, часом навіть всупереч йому, як, наприклад, перші два полки української армії – богданівців і полуботківців – або збройні сили Ямпільщини... Армію творили інші люди – Міхновський, Павелко, Смоктій, Гризло, Божко, Гончар-Бурлака, Зелений, Григор'єв, Соколовські, Семен Ільницький, Степовий-Блакитний...
Творили військо явочним порядком. Це була самоорганізація народу.
Петлюра ж у питанні військового будівництва виявився повним нікчемою. Армія цього колишнього інтенданта була обдерта – гола, боса і голодна, без достатньої кількості зброї і набоїв, без польових кухонь і лазаретів, без налагодженого зв'язку. Без амуніції. До речі, Галицька армія таких проблем не мала. Чому? Тому, що нею безпосередньо керували військові, а не Петлюра.
Симон Васильович мав би розуміти, що шапка Головного отамана не для нього зшита. Чому ж так уперто тримався за булаву, коли поруч було стільки воєначальників з гучними іменами?! Павло Скоропадський, Петро Болбочан, Михайло Омелянович-Павленко, Олександр Удовиченко, Всеволод Агапієв, Марко Безручко, Юрко Тютюнник... Та будь собі вже головою Директорії, політикуй, вдавай поважного стратега на переговорах, проводь прес-конференції, але не заважай військовим воювати. Вони ж це краще вміють. Ні, не поступився, навіть ще й побивав конкурентів.
Нікчемність Петлюри як воєначальника з кожним роком досліджень ставала для мене все очевиднішою. Та був один факт, який підважував мої висновки, їм суперечила оцінка російського академіка Федора Корша, відомого українофіла. Ось як він писав про Петлюру ще до революції 1917 року: "Українці самі не знають, хто серед них перебуває. Вони думають, що Петлюра – видатний редактор, патріот, суспільний діяч… Це все правда, але неповна правда. Петлюра безмірно вище того, що про нього думають. Він – з породи вождів, з того тіста, що колись у старовину закладали династії, а в наш демократичний час стають національними героями: бути йому вождем народу українського. Така його доля".
Наші дослідники із вдячністю цитували московського академіка, казали, що "життя підтвердило правдивість слів Федора Корша".
Коли 8 січня 2008 р., працюючи над книгою про отамана Зеленого, я намагався відтворити перебіг Першого всеукраїнського військового з'їзду, ще раз зазирнув до книги Романа Млиновецького, зіставив документи, наведені в ній, зі спогадами інших очевидців, наприклад делегата Івана Драбатого, і раптом збагнув: під час цього з'їзду хтось стояв за Петлюрою і настирливо лобіював його, невійськового, на посаду голови військового з'їзду, а тоді й на посаду Генерального секретаря з військових справ. Для цього "отой хтось" використовував різні методи, нечесні також... Що ж це за таємничі сили? Може, масони? За цією думкою засвітилась інша: "А Корш часом не масон? І чи його надзвичайна оцінка скромного бухгалтера і редактора "Украинской жизни" не була увертюрою масонської змови проти українського народу? Чи не відтоді почалося просування Петлюри?"
Я почав шукати відповідь на це питання і з'ясував, що Федір Корш, як і багато інших інтелектуалів, справді був масоном. І саме він засватав Петлюру до масонської ложі, яку й очолював. Виявилося, що саме завдяки масонам скромний бухгалтер опинився на високооплачуваній посаді заступника уповноваженого Всеросійського союзу земств і міст із питань постачання 8-ї російської армії. З цієї посади і почалося сходження Петлюри, штучної постаті, до вершин історичної слави, слави геростратової...
Висновки напрошуються невтішні й печальні. Може, відкласти ручку і цієї теми більше не торкатися? Інакше доведеться піднімати руку на "святе святих" українського міфу про Визвольну боротьбу українського народу, боротьбу, до слова, реальну і запеклу. "Це може тобі зашкодити", – підказував розум. "А хіба ти можеш інакше?" – нагадувало серце.
Вирішив писати, як знаю, як бачу, як відчуваю. Знаю, що наклепи будуть. Без них не обходиться жодна серйозна справа.
Буде як і було. Всіх, хто несе правду своєму народові, побивають, аби не вчились на власних помилках.
Знайдеться і якийсь сучий син, поплескає заохочувально по плечу і мовить злорадно: "Маладєц, давай, давай, бєй етово Пєтлюру".
Знеохочує до праці і думка про недоступні пласти інформації, які, може, й навічно залишаться за масонськими лаштунками.
Як реставрувати тоді події, як не помилитися?..

 

"Оживе ще Січ!"

16 листопада 2002 р. з Валерієм Войтовичем ми вирушили до Трипілля. Валерій склав мені компанію, бо давно хотів побувати на Дівич-горі, сфотографувати її для книги "Українська міфологія", над якою завершував роботу, та набрати святої землі для свого музею. Звичайно ж, і я оцінював Дівич-гору як українську святиню, як свідка тих часів, коли нашим прабатькам дорожче була своя віра, ніж запозичена грецька. Але Дівич-гора цікавила мене і як опорний пункт славних трипільців у боротьбі за волю. Ще за часів Київської Русі, напевно й раніше, тут стояли сторожові пости трипільців.
Влітку 1919 року, коли козаки виловлювали по чагарниках “радімих”, а на Дніпрі з боку Києва з’явились підозрілі цяточки, місцеві дівчата на прохання гармаша витягнули на Дівич-гору гармату. Та ще і стрільна принесли. Про це зі слів трипільської жінки написав письменник Борис Антоненко-Давидович.
Тим часом цяточки перетворилися на ворожі кораблі. Першим же пострілом гармаш, колишній унтер-офіцер царської армії, влучив у один із них. “Хто не загинув від вибуху, – переказував Борис Антоненко-Давидович, – той почав рятуватися в Дніпрі, бо пароплав одразу почав тонути. Ну, а другий і третій пароплави, побачивши – “Еге, тут діло погане! Зелений уміє дряпатись!” – повернули назад до Києва...” [7, с. 1224].
Про трипільського отамана я писав ще в середині 1990-х років у "Незборимій нації". 1997 року в Київському міському будинку вчителя провів вечір його пам'яті. А 1998 року вийшла моя книга "Отамани Гайдамацького краю. 33 біографії", один із нарисів якої було присвячено Зеленому. Зробив про нього я і радіопередачу. Згодом вона увійшла до книги "Повернення отаманів Гайдамацького краю" як розділ. Звичайно, я розумів, що то лише проба пера, що про отамана Зеленого треба писати розлогіше, детальніше. Все-таки це найкрупніший козацький воєначальник ХХ століття. 35 тисяч вояків – це ж ціла армія!
Де тільки не побував Данило Терпило – не лише Правобережжя стелилося під босі ноги зеленівців, а й Лівобережна Україна. Якщо бути точним, то Зелений діяв на теренах чотирьох губерній – Київської, Полтавської, Чернігівської і Подільської. Побував і під Львовом, щоправда не із власної волі. Ось деякі міста, де трипільський отаман бив "московсько-жидівську комуну": Київ, Васильків, Біла Церква, Обухів, Ржищів, Переяслав, Кагарлик, Миронівка, Медвин, Богуслав, Ставище, Рокитне, Христинівка, Тараща, Жашків, Умань... Слава бігла попереду його полків, залітаючи туди, де отаманові й не пощастило бути. Аж на Запоріжжі захоплювалися Зеленим. Про це свідчить спогад Олександра Кошеля, в 1919 р. повстанця отамана Олександра Чайківського. "Імена Соколовського, Чучупаки, Зеленого, Ангела й иншіх були овіяні легендами, – писав Кошель. – Ці чутки незвичайно підбадьорували всіх, особливо молодь. На таємних нарадах, що відбувались то на цвинтарі, то в лісі, казали, що й на Запоріжжу вже час підняти повстання" [35А]. Отак працювало ім'я Зеленого!..
Але вертаюся в листопад 2002 року. Поспілкувавшись із Дівич-горою та попросивши в неї вибачення за несанкціоноване вторгнення, пішли шукати Катерину Іллівну Булавин, двоюрідну онуку отамана Зеленого. Йшли вуличкою, яка оперізує Дівич-гору, як кулеметна "лєнта". Її назва шокувала своєю невідповідністю – Пушкіна! До чого цей Пушкін тут, у Трипіллі? Невже з Ефіопії добирався в Петербург через Трипілля?.. Назвали б краще іменем Зеленого, Григорія Косинки чи Максима Терпила. Все ж таки наші люди! Та й талантом їх Бог не обділив! Письменник Григорій Косинка-Стрілець із сусідньої Щербанівки, до слова, у штабі Зеленого був за писаря.
Людина я вільна, незакомлексована. Побачив у траншеї людей (копали щось) і підійшов. А в руці книжка – "Повернення отаманів Гайдамацького краю".
Привітавшись, питаю:
– Ви колись бачили таку книжку?
Копачі здивовано виглянули із траншеї.
– А тут про вашого земляка, отамана Зеленого, написано. Тут десь його родичка живе – Катерина Булавин. Не знаєте часом, де її хата?
Зав'язалася розмова. Звичайно, я почав оповідати про Зеленого... Хто ж знав, що до нашої розмови уважно, з протилежного боку вулички, з-за паркану виглядаючи, прислухалась Катерина Булавин, онука отамана!
– А ви часом не Роман Коваль? – не витримала вона.
Я здивовано обернувся – ніби ж не представлявся нікому.
Виявляється, Катерина Іллівна чула мою радіопередачу про Зеленого, тож і вгадала із запитанням.
Наша радість була обопільна...
У той день Катерину Булавин було не зупинити. Вона стільки років мовчала, стільки років тримала в душі тягар таємниці... У той день вона спішила виговоритися, вилити своє горе, свою печаль, сказати все, чого раніше не могла сказати.
Хтось недовірливий запитає:
– І це 2002 року, на 11-му році незалежності?
– Так, рідненький, 2002 року, – одповім йому я.
І на 11-му році незалежності не всі трипільські серця ще одкрилися. І на 17-му...
На підтвердження – історія.
Звичайно, я запитав, чи немає у пані Катерини фотографії отамана Зеленого.
– Ні, немає. Ви ж знаєте, які часи були. Люди все палили...
Раптом Оля, дочка Катерини Іллівни, сказала:
– Мамо, я чула, що в того діда, як його, ну той, що живе на горі, за школою... Цюпка по-вуличному... Опанас Кульбачний! У нього була колись фотографія Зеленого...
Оля зголосилася піти попитати. Повернувшись за годину, переповіла розмову.
– Діду, – запитала вона у старого трипільця, – я чула, що у вас колись ніби була фотографія Зеленого.
Дід Цюпка мовчки підняв палець і після паузи мовив вагомо:
– То є вели-ли-ка тайна...
– Діду, – засміялась Оля, – так уже ж Самостійна Україна, вже можна не боятися...
– Це сьогодні Самостійна Україна, а що буде завтра, лише Богові відомо...
Панас Кульбачний мав свою рацію, адже хто як не трипільці знали, що зміна влади – справа буденна. А головне, його мучила пам'ять про страшні часи "московсько-жидівської комуни"... Страх засів так глибоко, що майже й через століття визначав поведінку трипільців. Дідусь знав, що за зберігання фотографії отамана Зеленого він міг далеко опинитися – там, де Макар телят не пас... До речі, чимало його родичів було репресовано, а Івана Федосійовича, Трохима Васильовича і Степана Кузьмовича Кульбачних совєтська влада розстріляла. Тож і не сказав він нічого про фотографію...
Довго ми її шукали. І Карасьов, і Домотенко, і я, і Горловий... Поталанило Юрію Домотенку. Йому її довірив Дмитро Любименко, племінник сотника Дніпровської дивізії Дмитра Любименка. Тепер ця фотографія широковідома – поруч з отаманом стоять його побратими – сотник Дмитро Любименко і гармаш Василь Дужанов. Спочатку фотографію опублікувала газета "Обухівські вісті", потім "Незборима нація", згодом інші видання. Є вона і в книзі "Так творилося українське військо".
Кожний, хто брав у мене подивитися цю реліквію, казав одне й те ж:
– Красивий... Молодий...
Хтось додавав:
– А риси обличчя благородні....
Попри те що цей красивий і благородний чоловік був незаперечним авторитетом серед трипільців, їхнім захисником, справжнім народним героєм, у Трипіллі досі немає йому пам'ятника. Лише один чоловік переймався цим – скульптор Михайло Горловий із сусідньої Щербанівки. Пан Михайло виготовив прекрасне, у три натури, погруддя отамана. Мріяв поставити його у центрі Трипілля. Вже й місце придивився, розрахунки зробив. Та потрібні були кошти і сердечне сприяння місцевої влади. І того, і другого не було. Встановлення пам'ятника відкладалося... Закінчилося це тим, що нащадки "московсько-жидівської комуни", яку не достріляв і не дотопив Зелений, у жовтні 2007 р. спалили в Щербанівці майстерню Михайла Горлового разом із погруддям Зеленого та іншими скарбами... Що казати, біда!
Ще одна моральна проблема – у Трипіллі досі бовваніє пам'ятник паліям-комсомольцям, яких свого часу трипільці цілком слушно спровадили з цього світу. Ще 1938 року духовні нащадки отих паліїв – архітектор Бялєр, скульптори Бєлостоцкій і Фрідман – поставили у Трипіллі пам'ятник завойовникам, щоб ми, українці, не забували, чия влада в Україні. Недовго він, щоправда, стояв – 1941 року німці його підірвали. Але 1956 року той же Бялєр за сприяння комуністичної влади відновив їхню "правду" – встановив 26-метрову стелу з червоного граніту із зіркою у вінку.
26 листопада 2002 р. я підійшов до неї впритул... Почуття мої читач вгадає легко... Але найогидніше було попереду. До пам'ятника підкотило авто, з нього вийшли безтурботні молодята та їхні дружки. У руках вони тримали квіти і шампанське...
Того дня я зі здивуванням виявив, що існує така традиція у Трипіллі: молодята, зареєструвавши шлюб, кладуть квіти до пам'ятника тим, хто вбивав їхніх прадідів, ґвалтував їхніх бабусь, палив їхнє село. Славно, нічого не скажеш. З Валерієм Войтовичем ми тільки багатозначно переглянулися.
Молодята були щасливі – пили шампанське, дурнувато реготали...
Ну і ну...
Це вже навіть не страшно, це смішно, адже не соромляться демонструвати свою нікчемність тільки блазні. А оскільки смішним ніхто не хоче бути, то ця дурнувата традиція невдовзі урветься. Хіба духовні нащадки "московсько-жидівської комуни" осміляться уквітчати пам'ятник "козомольцям". Але й цієї нагоди їх скоро позбавлять, адже пам'ятник невдовзі буде демонтовано – на виконання Указу Президента – або зірвано добрими людьми. На його ж місці постане пам'ятник борцям за волю України – славним трипільцям та їхньому батьку-отаману Зеленому.
І кругом святого Трипілля "сторожа стане з того світу".
Чекати лишилося недовго, зберуться всі – і Зелений, і його товариші – Самозванець, Завзятий, Підкова, Дуб, Вакула, Григорій Косинка, Петро Стрілець, Олефір Лозовий з Гудимівки, Максим Терпило та інші добродії, принаймні їхні славні нащадки. Тоді й проголосимо знову Трипілля столицею українського лицарства та непоборного духу!

Оживе ще Січ!
І знов з Трипілля полум'ям повіє!

[ Початок ] [ 1 ] [ 2 ] [ 3 ] [ 4 ] [ 5 ] [ Джерела ] [ Населенні пункти України, про які йдеться у книзі ] [ Неповний список козаків і старшин отамана Зеленого ] [ Віктор Лісовол. Дума про отамана Зеленого ] [ Про автора ]