Роман Коваль
Отаман Зелений

Проти гетьмана, проти держави

У листопаді 1918 р. Україну разом з першим снігом вкрила тривога – ліві українські партії закінчували приготування до повстання проти гетьмана та союзників-німців, які навесні допомогли вигнати з України московських більшовиків.
Для Державної варти роботи додавалося з кожним днем – скрізь плелися інтриги проти гетьмана. Мереживо змов снували не лише українці, а й росіяни, що прагнули завалити Українську Державу і відновити Російську імперію в її старих кордонах.
Якось начальник трипільської варти Барковський вирішив провести профілактичну роботу з Терпилом, бо бачив, що “він чимось не тим займається: то люди якісь до нього ходять, то десь по лісах бродить”. Погукав його, мовляв, прийди, справа є. Той через людей відповів:
– Добре, ждіть, прийду.
“А сам зібрав хлопців – братів своїх та товаришів давніших – і прийшов. Побив гетьманців, ще багачів декотрих побив і став править у селі. Вбитих потопив у річці Красній...” [29, с. 17]. Начальник варти втік до Києва.
Владу у Трипіллі Зелений захопив 20 листопада. Наступного дня він пішов зі своєю ватагою на Григорівку, де за високими мурами цукроварні, збудованої ще 1841 року, зайняла оборону григорівська варта. Було там 120 козаків і старшин, які мали на озброєнні 10 кулеметів.
На світанку 22 листопада за умовним сигналом понад 600 повстанців кинулися на приступ, але шквальний вогонь відкинув їх. Тоді цукроварню взяли в облогу. Побачивши, що ситуація кепська, гетьманці відступили до Обухова. Над брамою Григорівського цукрозаводу замайорів червоний прапор. У той час він ще символізував свободу. Мине не так багато часу, і червоний колір стане символом “московсько-жидівської комуни” з її страшним терором...
Проголосивши у Григорівці на мітингу Дніпровську дивізію, Зелений 23 листопада виступив на Обухів.

Ой наступала та чорна хмара,
Став дощ накрапать,
Ой там збиралася бідна голота...

Пили горілку, пили наливку
Ще й мед будем пить,
А хто з нас буде сміяться,
Того будем бить!

Та не так сталося, як співалося. Може, й випили горілки за перемогу, але була вона пірровою – зеленівці своїми ж руками прокладали дорогу в Україну московській орді, яка й мед питиме, і сміятиметься над нашим горем...
Розгромивши в Обухові гетьманців і німців, повстанці подалися до Ржищева поколошкати там “куркулів”. Та спочатку вирішити “узяти трохи хліба” в кагарличан, але так отримали по зубах від місцевих козаків, що далі вже оминали їхнє містечко. Дванадцять трипільців загинуло тоді. Промайнула навіть чутка, що й Зелений загинув... Організував відсіч кагарлицький отаман Дьяків.
Скориставшись закликом Директорії до боротьби проти “пана-гетьмана”, Зелений оголосив мобілізацію. До Трипілля потягнулись людські вервечки з Гусачівки, Григорівки, Матяшівки, Красного, Козіївки, Долини, Копачева, Вільшанки, Деремезни, Перегонівки, а найперше з Витачева, Халеп’я, Верем’я, Черняхова, Жуківців, Дерев’яної, Злодіївки (тепер Українка). Мабуть, і з інших сіл були. Трипілля перетворилося у військовий табір.
“У нас у хаті теж ночували, спали покотом на долівці, – згадував один трипілець. – А ще пам'ятаю, як підводи в село приїхали. Ми малі були, крутилися там, поки не видивились – то гвинтівки були. Казали, що то їх Зеленому Петлюра прислав” [29, с. 18].
На мобілізацію відгукнулося близько чотирьох тисяч селян. І люди продовжували йти до Зеленого. Після перемог над німцями і гетьманською вартою авторитет його сягнув захмарних висот. В уявленні земляків він ставав захисником народу.
“Пам’ятаю, як зустрічали Зеленого у Трипіллі, – згадував очевидець. – Мені тоді було десять років. Учителька вивела нас на вулицю, дала в руки жовто-блакитні прапорці, які сама зробила з паперу. Люди на вулицю повиходили, піп був, служив молебень. Зелений їхав на коні, а інші йшли за ним пішки” [29, с. 18].
Так знову Трипілля перетворювалося на “удільне князівство”. Але “князеві Данилу” у Трипіллі ставало тісно, він мріяв про Київ.

 

На Київ

У Києві здобувачів завжди чекає слава, саме там місце "народному князеві". І Зелений, як 1592 року кошовий товариш Кшиштоф Косинський, пішов із Трипілля війною на Київ. Зелений, мабуть, мріяв не тільки здобути столицю, а й ґрунтовно "почистити" її. У столиці завжди по вінця добра – на все Трипілля вистачить! Та й села, що пристали до повстання, не бідуватимуть.
На Київ виступило чотири полки зеленівців, два з яких під проводом Олександра Данченка пішли лівим берегом через Баришпіль – Дарницю. Після перемоги над гетьманцями неподалік Білогородки Зеленого вже ніщо не могло спинити. 12 грудня 1-ша Дніпровська дивізія захопила Софіївську Борщагівку, а проти ночі на 13 грудня – Біличі та Святошин. Вояки 2-ї Дніпровської дивізії під командою Олександра Данченка, заступника Зеленого, вибили гетьманські загони з Дарниці. Вранці 14 грудня трипільці завдали поразки офіцерським відділам Павла Скоропадського, дислокованим на заводі Гретера і Криваненка (тепер "Більшовик") та на "Арсеналі". Зеленівці поспішали увійти до Києва першими, щоб ніхто не завадив звести порахунки та взяти з "руських буржуїв" контрибуцію.
14 грудня 1918 р. селянське військо Зеленого увійшло до столиці, випередивши і Січових стрільців, і Директорію. Колони втягувалися Брест-Литовським шляхом під червоними прапорами і гаслами “Вся влада Радам!” та з великим портретом Тараса Шевченка попереду. Повстанці мали молодцюватий вигляд і співали “визвольних пісень” [21А].
Українські пісні в той день можна було чути на Жидівському базарі, Бібіковському бульварі, на Пирогівській, Фундуклеївській, Хрещатику – скрізь, де проходили зеленівці. За козацтвом сунула довга валка із сивовусими поважними дядьками, які, напевно, мріяли “трохи пограбить руських і жидів”. Ні, вони не думали ярмаркувати по чужих кишенях, хотіли просто відібрати своє, і то якщо отаман дозволить.
“Українське село вливалося в Золотоверхий Київ – свою столицю, чорнозем змивав чужинецький намул, – згадував командир Гордієнківського кінного полку Всеволод Петрів. – Українська мова перестала бути в цю хвилину контрреволюційною... То був не сон. Я бачив ці веселі та грізні лави... бачив Дніпровську дивізію, сформовану без одного кадрового старшини, але карну (дисципліновану. – Ред.), як Січові Стрільці... Я бачив червоні стрічки під кокардами з тризубом, чув, як сивий дядько обозний кричав: “Пам’ятайте, хлопці, бережіть, що завоювали, бо це наша праця”. В тих лавах, на вістрях їх багнетів, а не в універсалах міг прочитати кожний: “Віднині ми будемо господарями у своїй хаті...” [47, с. 623].
Молодцювато і бадьоро виглядало те селянське військо. Радісні кияни посунули за ним на Хрещатик. Повсюдно лунали крики “Слава!”. Та раптом з боку Міської думи, де шалів від безсилої злоби “Протофіс”, почулися постріли. Козацькі пісні обірвалися. Роздратовані спробою зіпсувати свято, зеленівці накрили хмарами куль це московське кишло промисловців і фінансистів.
"Здобувши Київ, зеленівці почали бешкетувати, – стверджував письменник Борис Антоненко-Давидович. – У кожній людині, яка була добре вбрана, в білому комірці, з краваткою, вони бачили пана, ненависного пана, якого треба знищити. Через те почались безпідставні обшуки, а часом і розстріли" [7, с. 1222].
Може, і не помилявся письменник, та все ж виникає питання: як під зимовим одягом зеленівці могли розгледіти білі комірці і краватки? Напевно, Антоненко-Давидович писав з чужого голосу, бо дисципліна у селянському війську Зеленого таки була. Кадровий військовий Всеволод Петрів звернув увагу, що вже о 9-й годині вечора "було вже тихо у Києві. Ходив я шукати штабу облоги аж до Києва I. І всюди спокійно, ні вистрілу одного не чути. І на рогах вулиць горять невеличкі ватри, а коло них гріються стійки Дніпровської дивізії та ходять стежі, підтримуючи лад" [47, с. 622]. Тобто грабунків чи самовільних реквізицій не було...
19 грудня до Києва помпезно вступила Директорія. На Софійській площі Петлюра, який прибув найпізніше, приймав парад. Військо виглядало добре. "Дійсно, справжнє військо, народна армія українська", – радів Микола Ґалаґан, співорганізатор Богданівського полку в 1917 році [18, с. 399]. Але серед частин, які лунко карбували крок перед Святою Софією, не було дивізій Зеленого. Чому?! Бо Петлюра не дозволив. Мовляв, ненадійні вони. Не запросив Головний отаман і Зеленого стати поруч та приймати парад разом. Щоб не ділитися славою з тим, хто її здобув?
Трипільці були глибоко ображені. Недовіра до них з боку Петлюри, якого вони піднесли чи не на найвищу сходинку влади, та загравання уряду УНР з "буржуазною Антантою" викликали розчарування. Тим часом у міністерських кабінетах і урядових департаментах почалося щось неймовірне. З них викидалися всі, хто не був соціалістом. Ну що з того, що ти фахівець?! От якби ти був соціалістом... А так – вали звідси!
Свідки подій оцінювали урядову діяльність як безладну, хаотичну, навіть божевільну. Ось що у грудні 1918 р. нотував у щоденнику Дмитро Донцов: "В колах Директорії – безлад і прострація... В Директорії якесь божевілля... На міністрів призначено хлопчаків... Директорія йде вліво. Вакханалія. Всіх викидають з посад, хто не є соціалістом. Нічого не розбудовують, рабське мавпування большевизму" [21, с. 124, 125].
Про хаос, який ширила Директорія, писав і командир корпусу Січових стрільців Євген Коновалець. "Тверджу, – зазначав він, – що ні Винниченко, ні Директорія в цілості не мали ясної політичної лінії та що довкола Директорії панував такий самий хаос політичної думки, як і всередині її" [35, с. 312]. Вже в ті дні Коновалець заявив Винниченкові, що політика Директорії "веде Україну до катастрофи" [35, с. 313].
Отакі були керівники! Покерували кілька днів, і всім стало ясно, що Україна летить у прірву! Гетьманові державу будувати не дали, а самі виявилися неспроможними навіть зберегти те, що він створив і налагодив.
Це розуміли й деякі урядовці, тому прагнули якомога швидше використати ситуацію, щоб збагатитися. Міністр фінансів нового республіканського уряду Борис Мартос звернувся із проханням до полковника Коновальця надати в його розпорядження кілька відділів Січових стрільців, щоб реквізувати золото в київських ювелірів і торговців. Мартос діяв за принципом тодішніх київських грабіжників: "Тепер усі за республіку! Вивертай кишені!" Євген Коновалець оцінював злодійську діяльність Мартоса як одну з "найсумніших сторінок" Української революції, вважав його "головним винуватцем катастрофи державного будівництва України в 1919 році" [35, с. 314, 331].
Безладдя, котре сунуло з верхів, дійшло і до казарм. Дисципліна армії впала. Євген Коновалець, якого Петлюра призначив комендантом Києва, сказав, що за військо УНР не ручається. "Зробила тяжке вражіння ця заява", – зазначав Донцов [21, с. 124, 125].
Почалися конфлікти і між військовими. Зелений і його товариші були невдоволені, що Головний отаман не дозволив Дніпровській дивізії, яка першою увійшла до Києва, "обсадити" столицю, а комендантом Києва поставив немісцеву людину, вихідця з Австро-Угорщини Євгена Коновальця, та ще й надав йому ледь чи не диктаторських повноважень. Не подобалося також, що правою рукою Коновальця (начальником Політичного відділу штабу Осадного корпусу) став сотник Юліан Чайківський, "чоловік трохи нечесний" [58, с. 24]. Цей Чайківський "уславився" безпідставними арештами, реквізиціями, розстрілами. Чи не в них потім звинуватили зеленівців?
Трипільці ставилися до січових стрільців як до чужаків, які пришли з Австро-Угорщини "в наш Київ" та ще й командують, не знаючи "душі і психології українського Наддніпрянського селянства" [58, с. 24]. Січові стрільці ж звинувачували зеленівців у більшовизмі. Коновалець доповідав Петлюрі, що зеленівці – елемент свавільний, схильний до погромів, ті ж казали, що "всьому виною Коновалець, то він все наплутав та набрехав, а через нього й незлагода була" [67, с. 393].
Коновалець наказав Дніпровській дивізії вийти з центральних районів столиці на околицю – до Святошина. Може, й неохоче, але наказ цей Зелений виконав. Тоді Петлюра видав інший наказ, який багато хто сприйняв як провокаційний: вирушати Дніпровській дивізії в Галичину воювати проти поляків, до яких трипільцям не було ніякого діла. Петлюра забув, що Дніпровська дивізія формувалася за територіальним принципом, а такі частини не мають бажання віддалятися від своїх домівок, які мусять захистити від насильників. До того ж зеленівці були добровольчою частиною, пішли воювати за Україну не із примусу, а з доброї волі, внутрішньої потреби. Серед них не всі були військовозобов'язані, значна частина вояків виявилася непризовного віку – або старшого віку люди, або юні. З добровольцями не варто говорити мовою ультиматумів, до них потрібен інший підхід. Добровольці наказ виконують не тому, що до цього їх примушує закон, а тому, що віддає його авторитетна людина, яка ще й пояснила рацію і потребу виконати розпорядження.
Чому б Головному отаманові не послати до Галичини Січових стрільців? Нехай би боронили своїх батьків і матерів. Стрільці цей наказ охоче б виконали... Але ні, треба все зробити навпаки. Звичайно, справа вояків слухати команди, але коли накази нерозумні, то й авторитет командира нетривкий.
Треба звернути увагу на те, що Петлюра наказав їхати в Галичину напередодні Різдва, коли настрій у повстанців був святковий, ніяк не войовничий – перемогу над гетьманом вони здобули, час і куті з'їсти в родинному колі. Традиція така тоді була – збиратися на Різдво всією родиною...
Відпустивши старших, багатодітних, хворих та поранених до родин святкувати Різдво, Зелений, не бажаючи вступати у відкритий конфлікт із Петлюрою, на чолі 1-го Дніпровського "кадрового" полку з тяжким серцем виїхав до Галичини. Цікаво було б довідатися, як спорядив Петлюра експедицію трипільців, чи дав їм польові кухні, дрова, амуніцію, чи забезпечив лазаретом і таке інше. Чи, може, сиділи хлопці холодні й голодні у промерзлих "теплушках", сумуючи, що їдуть невідомо куди і невідомо якого біса...
"Що було на душі у Зеленого по дорозі до Галичини, не знаю, – писав Марко Шляховий, – але той ентузіазм, який в його був, ідучи на Київ... вже зник... він уже не міг... так весело балакати зі своїм товариством, як він балакав і шуткував раніш, а через те і в козацтва... руки теж опустились. Інтелігентної сили в його тоді було дуже замало... а та частина козацтва, яка вже була в Галичині в часи Австрійської війни, представила собі картину колишню і засумувала, а та частина козацтва, яка зовсім не воювала і в далеку подорож з дому не ходила, затоскувала по домівці, а ще гірше по куті, бо це якраз було тоді, коли в українських селах дуже солодку кутю їдять. Все це вищезазначене зробило дивізію отамана Зеленого не зовсім боєздатною. Без всяких санкцій вищої військової влади, вже з-під Львова, сів [Зелений] у ті ж самі вагони і, неначе прокравшийся злодій, трохи вже з большовицьким нахилом у душі, як сам, так і все козацтво, вирушив до своєї столиці – м. Трипілля. Командування же отамана Коновальця цим "анархистичним" виступом Зеленого було страшенно обурене, а тут вдобавок ще й на Київському фронті проти большовиків справа теж була не гаразд" [58, с. 24]. До слова, червоним москалям Головний отаман війни не спішив оголошувати, хоч про це просив весь час командувач Лівобережного фронту Петро Болбочан, який мусив відступати, оскільки не було наказу застосувати зброю. Мабуть, Головний отаман сподівався на переговорах переконати "єдинокровних братів" отямитися і не грабувати України...
Петлюрі не сподобалося, що Зелений повернувся з Галичини. Відповідь його була дуже сердита: "Позаяк Окрема Дніпровська дівізія в більшости розбіглась і відмовилась їхати на Галицький фронт, наказую: Дівізію лічити розформованою, за винятком першого Дніпровського полку, Гарматної бригади та Червоного кінного куріня. Цім частинам існувати під назвою: Дніпровський окремий полк, Дніпровська окрема гарматна бригада, Червоний Дніпровський курінь. Полк та гарматну бригаду лічити в складі військ Галичини, Червоний Дніпровський курінь приєднується до Осадного Корпусу.
Гроші і все майно по описам передати Осадному Корпусу, котрому негайно вислати охорону всього цього майна.
З решти людей дівізії сформувати сводний курінь під керуванням Військового старшини Леонтовича, котрому поступить в роспорядження Командіра Осадного Корпусу.
Командіру Осадного Корпусу призначити слідство для вияснення причин розпаду дивізії й притягнення до судової відповідальності винних.
Начальнику дівізії отаману Зеленому і його помішнику отаману Данченко здати всю відчітність і майно Командіру Осадного Корпусу і знаходиться при штабі цього корпусу до скінчення здачи і слідства.
Головний Отаман Петлюра. Начальник Генерального Штабу Отаман Осецький. З оригіналом згідно: Начальник Загальної Управи сотник Введенський" [63].
Зелений цього наказу не виконав. Якби виконав, то напевно потрапив би до рук швидкого на розстріл сотника Юліана Чайківського. А судити отамана мали за "військовий злочин" у військовий час. Сумніватись не доводиться: розстріляли б ні за цапову душу – на радість москалям та оточенню Петлюри. Трипільці не мали іншого вибору, як залишити Республіканське військо. Але, перед тим як вирушити додому, Зелений грюкнув дверима – забрав у Святошині військові склади. Вже зі свого "удільного князівства", із Трипілля, "князь Данило" прислав Коновальцеві "ультимативне домагання: або скинути Директорію, оголосити радянську владу й тоді мати в ньому, Зеленому, союзника, або рахуватися з його збройним повстанням проти республіканських військ" [35, с. 308].
Коновалець кілька разів по телефону говорив з командиром уже ніби розпущеної Дніпровської дивізії, вмовляв його схаменутися. Посилав парламентарів, пояснював, у якому катастрофічному становищі опинилася Українська Народна Республіка, "просто молив його залишити цю авантюру й приступити до співпраці..." [35, с. 308].
От тобі і маєш – суворий командир Осадного корпусу "молив". Взагалі дивними виглядають прохання повернутися на неминучу смерть. Звичайно, умовляння не допомогли – Коновалець не мав довіри серед трипільців, як і Петлюра, який і заварив всю цю кашу 19 грудня.
Покинули військо УНР й інші селянські загони – на початку січня 1919 р. стотисячна армія, яку Директорія вважала своєю, зменшилася вп'ятеро. Це ж треба так керувати!
Невдоволення політикою Директорії яскраво проявилося на селянських з'їздах. Один з них відбувся в с. Григорівці, інший – Київський повітовий селянсько-козацький з'їзд – у Трипіллі. На обох селяни виливали свою образу на Петлюру та інших діячів Директорії. З'їзди постановили не визнавати такої влади. Невдоволення набирало грізних форм. Готувалася до збройного конфлікту і Директорія. Обидві сторони хоч і не хотіли проливати братньої крові, та готові були до цього.

 

Експедиція Думіна

22 січня 1919 року, коли в Києві урочисто проголошували злуку західних українських земель з Українською Народною Республікою, з Києва на Трипілля вирушили Січові стрільці – втихомирювати братів-наддніпрянців.
Каральний загін Осипа Думіна у своєму складі мав дві сотні 1-го пішого полку Осадного корпусу та піший двосотенний курінь того ж корпусу під командою отамана Голуба – разом 850 багнетів і 190 кінних. На озброєнні було й 8 легких гармат та 8 кулеметів.
"Давній стрілецький старшина" Осип Думін не бажав битися із братами, але мусив виконати наказ обеззброїти Трипілля і навколишні села, що готувалися до повстання проти Директорії [37, с. 178].
Командир 2-го полку Січових стрільців Василь Кучабський твердив, що цю веремію викликали більшовики, які перебували у Дніпровській дивізії, зокрема вказував на начальника штабу отамана Зеленого Н. Трав'янка, "переконаного більшовика", члена "комячєйкі" Шевченка та Антона Драгомирецького, члена Центральної Ради, прихильника комуністичних ідей.
Не хотів битися з українцями й отаман Зелений, тому і вислав делегацію до Січових стрільців. Але делегати були люди прості, університетів не закінчували, жили інстинктами й чутками. Вони ледь не з порога заявили, що "Директорія й січовики хочуть завести старі порядки і вже злигалися з гетьманом". Трипільці висловлювали також тривогу за долю Володимира Винниченка, котрий, мовляв, уже арештований – за те, що "боронив мужицьке право" [37, с. 178]. Знайшли кого захищати!
Говорити далі не було про що. Хіба можна спростувати чутки, коли люди хочуть їм вірити?
Тоді Думін вислав свою делегацію до Зеленого. Посланців було троє: хорунжий Беїк (голова) і двоє стрільців, уродженців Київщини. Але, не вірячи в успіх переговорів, Думін просувався далі.
24 січня о 2.30 год. експедиція підійшла до Обухова, де перебували зеленівці. Зав'язався бій. Втрати були з обох сторін. У січовиків троє загинуло, декілька вояків отримали поранення. Зелений вирішив бою не розпалювати і непомітно відступив до Трипілля, захопивши із собою стрілецьку делегацію. 25 січня отаман скликав у Трипіллі віче, щоб порадитися, як чинити далі.
Виступили на вічі й прихильники більшовизму. Василь Кучабський стверджував, що промовляли вони російською мовою. Ці "орателі" знали, як впливати на людей: називали галичан "чужинцями" і казали, що ті "домагаються голови улюбленого селянством отамана Зеленого". Це викликало страшне обурення серед трипільців. Промови провокаторів "довели юрбу до такої скаженості, що отаману Зеленому ледве вдалося врятувати життя делегації січових стрільців". Звичайно, він дав висловитися і голові делегації "січово-стрілецькому старшині" Беїку. "...Розказавши про те, хто такі січові стрільці й чого хочуть та що таке самостійна українська державність, [Беїк] довів розлючену ще недавно юрбу до того, що вирішили скласти зброю" [37, с. 179].
Але остаточне рішення було не за юрбою, а за отаманом. Зелений, звичайно, міг розгромити Думіна, який не знав місцевості і не мав ні значної сили, ні підтримки населення. Але навіщо?! Не Каїном же хотів увійти в історію свого народу отаман Зелений. Та й наражати рідне Трипілля на гарматний обстріл бажання не виникало. Тож отаман наказав скласти біля волості кілька сотень зіпсованих чи недоладних рушниць і таким чином уникнути збройного конфлікту з Директорією.
26 січня експедиція Думіна ввійшла у Трипілля, взяла 600 складених селянами рушниць і подалася на Київ. Конфлікт було вичерпано.
Історики подають цей факт як перемогу Січових стрільців, насправді ж перемогла мудрість отамана Зеленого.

 

"Выжать все возможное из Украины"

А на Україну вже сунула хижа московська орда. Очолював її "командукр" Володимир Антонов-Овсєєнко. 30 листопада 1918 р., напередодні походу, у прикордонному місті Суджа, що на Курщині, наставляючи червоноармійців, як поводити себе на завойованих територіях, він сказав: "Против нас стоит тридцатимиллионный народ, имена которых невозможно выговорить, внешность которых такова, что их надо убивать без всякого милосердия и пощады. Это звери... с ними нельзя обращаться как с порядочными людьми. У нас кровь лучше, сердце – тверже, нервы – крепче... Мы должны выжать все возможное из Украины, чтобы усилить военный потенциал России" [13].
Українські селяни про ці наміри "північних братів" нічого не знали. Більше того, розчаровані гетьманом і Директорією, вони чекали Красну армію з великими надіями. Владу московських більшовиків скрізь зустрічали майже радісно. Гасла тоді були такі: "Долой буржуазну Директорію!", "Долой предателів українського народу Петлюру та Винниченка", "Вся влада Радам!"
"Село переживало в цей час… якісь історичні дні, селом опанувала якась кумедна, скрита, невпрана радість, – писав Марко Шляховий із Глевахи, що під Києвом. – Чекали щось, ніби похоже на те, що давно вже згублене і знову знайдене: ждали "братів" з Москви, з якими, мовляв, розлучили нас німці та "Україна"... Ось дочекались. Це було діло під Масницею…. Коли як наверне "братів", та купами по хатах і... в "Бога твою мать, варі, хахол, варєнікі". А баби – бий, мовляв, тебе сила Божа, я й собі не варила, бо нема з чого. "Нє разґаварівай – нємцев і гайдамаков карміла! Варі, тєбє ґаварят, варєнікі і жарь яішніцу…"
Отут вперше і почув я голос одної селянки в Глевасі, яка, бідна, наслухалась, в старих літах будучи, "і в Бога і сверх Бога, в шестнадцать верст твою мать" і, випровадивши своїх "гостей", каже мені: "Господи Милостивий, що це за люди? Це нечиста сила. Це злодії якісь".
Еге, воно таки так і було якраз – це були злодії... на лихо ще й жиди між ними – та й ще й самі комісари і командіри. "Дивіця, – каже ця сусідка, – з тими (думаю, що вона мала на увазі українців-галичан), було, й побалакаєш як слід, і дарма що вони ніби, кажуть, "чужі", але як говориш з ними, то неначе зі своїми, сільськими. А це – як татарва, та скажені, мов чорти, та й, надісь, і командує ними таки той, лукавий, бо хіба не казав мені: "Викінь ікони с хати, а то паб'ю". Я вже насилу його впросила... Хоть би дав Господь, аби вже вернулась та бідна Україна та той Петлюра, а то з цими хоть пропадай..." [58, с. 11 – 12].
Тим часом прихильники УНР рятувалися втечею зі столиці. 7 лютого Зелений увійшов до Василькова, став на станції, через яку проліг шлях утікачів. Він міг заступити їм дорогу, але цього не зробив. Отаман вирішив дотримуватись нейтралітету. Йому треба було дочекатися весни, коли ліси знову зможуть стати хатою для повстанців.
Мабуть, із тривогою їхав він у ставку головнокомандувача Українським фронтом Красної армії Володимира Антонова-Овсєєнка. Було то 8 лютого 1919 року. Ось як "командукр" згадував про ту зустріч: "Зелений невеликий на зріст, кремезний, задумливий. Спочатку він заявив, що ладен служити Радянській владі, але сподівається на її розширення, тепер, як він казав, вона "однобічно-партійна". Отаман стояв на тому, щоб його дивізії були гарантовані недоторканість і повна самостійність. На це йому було твердо заявлено, що не можна допускати існування інших частин, окрім регулярних радянських... Не дуже твердо Зелений відповів, що він мусить переговорити зі своїми товаришами по командуванню" [8].
Окупаційний характер "соввласті" проявився дуже швидко. Московський історик Л. Маймескулов зазначав: "Распоряжения о создании коммун на базе национализированных монастырских земель и земель лесничества вызвали недовольство крестьян... Это недовольство крестьян усугублялось также "русотяпскими тенденциями". Мова йшла, як свідчить інший російський документ, про повне ігнорування української мови та обсадження головних керівних посад зайдами. Люди з тривогою переповідали одне одному, що "комуністи силою заганяють всіх у комуну, що вони навіть дітям вирізують на голій руці літеру "К", тобто комуніст... що комуністи всі євреї і що вони йдуть походом на православну церкву..." [42, с. 194].
Трипільці з нетерпінням очікували, коли підсохнуть дороги, щоб ударити комуні у спину. Зелений провів нараду з чорнобильським отаманом Ільком Струком, полтавським ватажком І. Міхном та командиром більшовицького полку Антоном Богунським, який також був невдоволений "жидівським засиллям" у совєтській владі. Домовився, що їхній виступ підтримає на Васильківщині Овсій Гончар, голова Васильківської повітової земельної управи в 1917 році, а на Чернігівщині запалить повстання Євген Ангел.
На нараді у Переяславі вирішили, що повстанці з усіх боків підуть на Київ і виб'ють звідти "московсько-жидівську комуну". Але нишпорки винюхали плани змовників. 12 березня 1919 р. інформаційно-розвідувальний відділ політичного управління Народного комісаріату військових справ повідомляв, що Зелений контролює район Трипілля – Обухова – Кагарлика – Ржищева, "причому у Ржищеві перебуває загін у 700 чоловік, а сам Зелений заявляє, що бореться проти московського засилля і має контакти з організаціями полтавських полків" [62]. Безсумнівно, що Зелений боровся за самостійну Україну, де вищим органом мали стати Ради селянських і робітничих депутатів без комуністів, жидів і росіян.
Василь Кучабський писав: "Казав тоді отаман Зелений – криштально чесна людина, боготворена довколишнім селянством і його провідник – до своїх дніпровців: "Бачите, діти, самі, що з більшовиками нам не по дорозі. Там усе латиші та китайці, жиди та москвини!" [37, с. 179].

 

"Ходім, батьку, до Києва, гей!"

"Оце дождались – ждали більшовиків, а тут якась жидівська комуна", – казали люди [59, с. 114]. Останні ілюзії розтанули зі снігом. Всі чекали, коли зазеленіють ліси і перетворяться на повстанську хату.

Та вже гай листям вкриє, хоч він ще малий. Ой дай Боже!
Щоб скоріше став він зелененький! Ой дай Боже!
Та вже гай листям вкриє, гей, густіше від лози.
"Ой час, батьку, розплатитись за вкраїнські сльози!"

"Ой час, батьку, ой час, батьку, гей, ой час ще й година.
Бо вже стогне від ворога вся Україна!
Ходім, батьку, до Києва, гей!"

Так співалося в думі про отамана Зеленого.
Повстання почалося 20 березня 1919 р. у Трипіллі. У той день зеленівці ліквідували більшовицьких агітаторів і продовольчий загін.
25 березня (ст. ст.) виступ підтримали васильківські отамани Овсій Гончар-Бурлака і Марко Шляховий. Перший зібрав 7 тисяч повстанців. 25 березня, на Благовіщення (7 квітня за н. ст.), взялися за зброю люди і в інших повітах Київщини.
У наказі №1 "Всеукревкому" давалась команда "всім-всім-всім" і кожному вирушати на Київ... "Московсько-жидівська комуна" незчулася, як Київ, де вона вже зручно вмостилась, потрапив в облогу. Зелений перекрив дороги і Дніпро з півдня, а чорнобильський отаман Ілько Струк – з півночі.
З телеграми "Бюро украинской печати" до Леніна довідуємося, що "зеленовцы осмелели, собираются обложить Киев. Бандиты усиливают свои конные части, направляют разведки для выбора удобных позиций, разведки проникают в город... Силы его исчисляются 4000, конница 1800... Противник располагает шестью орудиями" [29, с. 23].
А комендант Деміївського укріпленого району Галчинський про Зеленого писав так: "Обнаглевший атаман дошел до того, что предъявил ультиматум Совнаркому о сдаче города. В случае непринятия ультиматума он грозился силой захватить Киев" [29, с. 32].
Звичайно, окупанти, які ще недавно гучно славили "красного атамана Зеленого" за те, що відколовся від Директорії, тепер обкидали його лайкою. 25 березня 1919 р. так звана Рада народних комісарів УССР оголосила трипільського отамана поза законом. "В районе Василькова Киевской губернии, именующий себя членом партии незалежных с.-д., Зеленый организовал шайки грабителей и насильников, которые терроризируют местное население, производя расстрелы и ведя человеконенавистническую пропаганду против евреев, – шипіли зайди. – За мятеж против рабоче-крестьянской власти и нарушение государственного порядка, выразившегося в насилии и грабежах мирного населения, грабитель и насильник Зеленый объявляется вне закона. Председатель Совета Народных Комиссаров Украины Х. Раковский. Народный комиссар по военным делам Н. Подвойский. Управляющий делами Совнаркома М. Грановский. Секретарь Совнаркома В. Торговец" [15].
У цій постанові чи не кожне слово – брехливе. Народне визвольне військо названо "бандами грабіжників і насильників", кривавий московський режим – "робітничо-селянською владою", а народного вождя – "грабіжником". Та що дивуватися – московським людям збрехнути неважко. Це стиль їхнього життя, їхня віра. Брехати і красти – найулюбленіше заняття москалів та їхніх пахолків...
25 березня комуна спрямувала на Трипілля свої банди. Перший похід на "зелений фронт" завершився швидко. Зазнавши поразки під Обуховом, червоні відкотилися до Києва.
Оскільки васильківський отаман Овсій Гончар-Бурлака підняв на повстання селян 22 волостей, то і його "Совнарком" оголосив поза законом. Оскільки значення слова "бурлака" москалям було недоступне, то вони назвали отамана по-своєму – Батраком.
Повстання розливалося Київщиною як весняна повінь. 1 – 5 квітня ця повінь зруйнувала у кількох місцях залізницю та низку мостів. 6 квітня зеленівці блокували Дніпро. Про це свідчать записи в оперативному журналі Дніпровської військової флотилії. 7 квітня взялися за зброю селяни Нових і Старих Петрівців та Вишгорода. 8 квітня зеленівці захопили пароплави "Козак" і "Барон Гінзбург". У той день отаман Зелений звернувся до "жидівської влади" з вимогою негайно здати Київ "Армії незалежної радянської України".
Командувач повстанськими силами Всеукраїнського ревкому Юрій Мазуренко звернувся до Хаїма Раковського з листом, у якому вимагав припинити терор проти українського народу, інакше погрожував зайняти Київ.
Документи свідчать, що зеленівці справді виступали за Ради, але "без великоросів і жидів", за те, щоб влада в Україні була українською. Щодо трипільських жидів, то Зелений наказав їх не чіпати, але розпорядження не стосувалося "жидівських комісарів", а їх було як гною. В ті роки на Київщині 60 – 70% керівних посад захопили особи, що сповідували жидівський закон. "В очах українського селянина, – пише Віктор Савченко, – саме євреї були комісарами, комуністами, ревкомівцями, бійцями загороджувальних і каральних загонів" [54, с. 43]. Звичайно, не тільки "в очах", а й насправді.
Бачачи, що стає непереливки, окупанти поспішили створити оперативний штаб для боротьби з повстанцями на чолі з "рабочім Донбаса" Федором Ніколаєнком, начальником корпусу ВУЧК, сформованого з патологічних московських убивць та іншого "інтернаціонального" сміття. На чолі кінноти корпусу Ніколаєнко вирушив у район Куренівки – Нових Петрівців, де вже збирались люди для боротьби з ненависними загарбниками. Та не добре повелося того дня головорізам, невдовзі Києвом блискавкою розлетілась вістка: комуністичний загін повстанці розбили, Ніколаєнка і командира батальйону ЧК М. Фінкельштейна розстріляно. Ця вістка приголомшила комунарів...
Проти ночі 10 квітня селяни посунули на Київ. Озброєні обрізами, ціпами, мисливськими рушницями та гвинтівками, йшли не тільки трипільці, а й козацтво Василькова, Боярки, Куренівки, Старих і Нових Петрівців, Межигір'я, Горенки, Валків, Лютежа, Вишгорода, Гостомеля, навіть неблизьких Горностайполя і Чорнобиля. На Полтавщині захопив Баришівку отаман Міхно. Почав акцію на Чернігівщині Ангел, який мав привести повстанські ватаги в Дарницю. Український зашморг довкола "московсько-жидівської комуни" затягувався. "Соввласть" кинулася пакувати валізи, та зрозуміла, що далеко не втечеш – всі дороги з Києва перекриті. Зловлять та ще й зірку на спині випечуть. Тож мусили битися до кінця. Московський лакуза Г. Петровський від імені "уряду Радянської України" відповідальність за втримання Києва поклав на червоних дияволів із "Всеукраинской ЧК".
Перші повстанські відділи увійшли на Пріорку о 5-й ранку. Дзвін пріорської церкви кликав людей підійматися до боротьби. Повстанські стежі з'явились на Куренівці. До Києва наближалися катери отамана Струка. Ватаги селян заповнили Поділ і Святошин. На рукавах у них біліли пов'язки – щоб часом у свого не пальнути.
Тим часом на Печерській пристані висадився десант зеленівців – 400 козаків. Багато селян уже агітували на київських заводах та фабриках. Робітники 24 заводів охоче приєдналися до повстання. А "загін єврейської самооборони" став на боці совєтської влади. Проти повстанців виступив і особливий корпус ВУЧК. Але селяни не розгубилися. Відчувши п'янкий подих кривавої розплати за завдані кривди, вони просувалися вперед. Частина відчайдухів на трамваях прибула на Царську площу (тепер Європейська. – Ред.). Першими вступили на Хрещатик кінні роз'їзди. На Міській думі хтось уже вивісив жовто-блакитний прапор. Повстанці розклеювали відозви із закликами до населення.
Та маріонетковий уряд кинув у бій нові сили – 15-й прикордонний полк і загін чекістів-залізничників. Обличчя цих похмурих "добродіїв" не ворожили нічого доброго. Але й очі селян випромінювали пекельну лють. Засівши на горищах будинків, вони вперто відбивали атаки комуни.
Цілий день не вщухав у Києві бій. На одній із ділянок чекісти на чолі з начальником Київського губернського ЧК жидом І. Соріним таки прорвали оборону. Здавалося, що ненавчені військовій справі селяни кинуться навтікача. Але ні: ненависть до загарбників виявилася сильнішою за страх – повстанці оточили чекістів. Кулі дзикали з усіх боків. Дві з них вжалили Соріна, але на цей раз дідько вберіг йому життя, а от комісара Лісікова якийсь селянин влучним пострілом таки відправив у "земельний комітет" оформлювати документи на постійне проживання у пеклі. Позбавлені командирів чекісти почали піддаватися. Ще трохи – й головна ударна сила ворога буде розбита, розтрощена і перемелена... Ще трохи... Та окупантам вдалося підвезти залізницею підмогу – у криваву січу кинулися загони жида Віхмана та китайця Лі Сю-Ляна. Врешті близько 7-ї вечора повстанці через брак набоїв мусили відступити. Влившись у загони Ілька Струка та інших отаманів, вони продовжили бої в околицях Києва.
Збереглася записка польського агента з оцінкою битви у столиці, яку совєтські історики, мабуть через скромність, нарекли Куренівським повстанням, мовляв, виступ був тільки на Куренівці. "Надто здаля було почато рух і занадто багато про цей рух говорили, – писав поляк. – Воно не придушене, а загнане всередину і розсмокталось повсюди, в потрібний момент воно вибухне, насамперед у Києві... Жителі міста і околиць – Куренівки, Пріорки, Лук'янівки, Шулявки, Деміївки, Звіринця – прекрасний матеріал для антисовєтської роботи. Вони чекають кожного, аби лише він скинув жидів та комуністів... Загальний стан радянської влади на Україні такий, що доводиться дивуватися, на чому ж вона тримається" [8, с. 284].
Попри перемогу, більшовикам було не до святкувань – Київ лишався в облозі: Зелений поширив свою владу на сусідні повіти, Ілько Струк підняв повстання проти совєтської влади в Чорнобильському та Радомишльському повітах. "Восстание Зеленого, – бідкався зрадник Микола Скрипник, – почти совершенно отрезало Киев от подвоза продовольствия, разрушило военные коммуникации" [29, с. 32].
Повстанці тим часом безжально громили "совєтскую власть" де могли. І все ж 12 квітня москалі перейшли в наступ. З Києва вийшли палити трипільські села 24-й полк, батальйон 6-го полку та загін інструкторських курсів. Їх прикривали бронекатери та бронепароплави "Адмірал" і "Дорофея". Та й цей похід завершився швидко. "Недалеко от Триполья, на крутом правом берегу Днепра, зеленовцы создали прочные укрепления – установили пушки и пулеметы" [48, с. 158], не дозволивши загарбникам пройти далі...
За даними червоної розвідки, сили Зеленого станом на 27 квітня становили 7000 повстанців. Того дня Зелений очистив від москальні Обухів і Германівку, а тоді вислав на допомогу Струку 600 своїх хлопців. Струківці зустрічали їх урочисто, із жидівським оркестром... Що казати, піднесення було повсюдне. Тільки у квітні 1919 р. на Київщині відбулося 93 повстання проти "соввласті" [40, с. 353]. Український селянин, загалом мирний та гостинний, вийшов з рівноваги. Чужинці на власній шкурі відчули, що таке ображені національні почуття українського народу.
Про причини повстань свідчить донесення завідувача розвідувального відділу Київської військової округи від 19 березня. Цього більшовицького шпигуна піймали були повстанці Ржищева, але йому вдалося приспати пильність коменданта міста і врятувати своє нікчемне життя. Подаю його звіт у перекладі на українську мову. "З розмови з начальником гарнізону м. Ржищева... – писав лазутчик, – ми довідалися, що українці не можуть байдуже дивитися, як російські завойовники, що називають себе комуністами, повсюдно насаджають своїх комісарів... що в країні з 80% українського населення у владі мають бути переважно українці, а не жиди, великороси і латиші, що українці самі зможуть організувати владу і що вони швидше закличуть союзників, щоби за їхньою допомогою здобути Самостійну Україну, ніж підпорядкуються російським і жидівським комісарам" [29, с. 26, 27].
Чи треба інших фактів і аргументів на доказ того, що боротьба мала національний, а не класовий характер, як переконують росіяни, котрі, мовляв, прийшли з півночі допомогти українській бідноті скинути владу "українських панів". Насправді ж була Визвольна боротьба, коли наша нація намагалася скинути вікове панування росіян. Війною пішли москалі не проти української буржуазії – її навіть не існувало! Вони прагнули знову накинути ярмо на наш народ, щоб і далі експлуатувати його. Тому й намагались поділити українців на бідних і багатих, "расслоить село", розколоти наше суспільство, нацькувати батька на сина, брата на брата і назвати це громадянським конфліктом, громадянською війною, хоч насправді це були Визвольні змагання українського народу за свою незалежність... Та й дані, якими оперують окупанти, суперечать їхнім же висновками, адже саме з комуністичних книг відомо, що між 1 квітня і 15 червня проти "совласті" спалахнуло 328 повстань [10, с. 47]. Цю цифру подав авторитетний для росіян Хаїм Раковський у своїй праці "Борьба за освобождение деревни" (1920) [52]. Зауважмо, не повстань бідняків проти "українських панів", а українців проти московської комуни! Свідчення Раковського показує ставлення нашого народу до совєтської влади – насправді диктатури чужинців.
Москва все це розуміла. Ще на початку 1918 р. на т. зв. 1-й Всеукраїнській нараді більшовиків визначний російський комуніст Александров змушений був визнати: "Нам приходится воевать против почти всего украинского народа, а не против [Центральной] рады". Подібно висловився й Володимир Затонський: "Получается иностранное вмешательство в местные дела, получается национальная борьба" [38, с. 61].
Те саме свідчив й інший зрадник Михайло Полоз (Полозов), колишній член Центральної Ради. В телеграмі заступнику наркома іноземних справ РСФСР Л. Карахану і Й. Сталіну він реально змалював політику московських більшовиків в Україні. Подаю її в перекладі на українську мову. "Політика в Україні провадиться всупереч всьому, про що ми говорили між собою. За такого курсу ви зможете втриматися (та й то навряд), лише опираючись на інонаціональну збройну силу... Внаслідок поголовного розгону всіх тих Рад, де не було комуністичної більшості, і призначення комуністичних ревкомів та виконкомів загрозливо зростає антисемітська пропаганда, оскільки в комісари, виконкоми і ревкоми від комуністів потрапляють головним чином євреї як найбільш активний елемент міст... Агентами на місцях репресується все українське... Зриваються портрети Шевченка... Арештовуються люди, які стоять на радянській платформі і які допомагали радянським військам, тільки за те, що вони українці... Через таку політику – сильне незадоволення селянства... Я був найближчим свідком падіння 4-х українських урядів – стверджую, що нинішній стан українського радянського [уряду] надзвичайно небезпечний" [59, с. 114 – 116]. Події весни 1919 року підтвердили прогноз запроданця Полоза.

[ Початок ] [ 1 ] [ 2 ] [ 3 ] [ 4 ] [ 5 ] [ Джерела ] [ Населенні пункти України, про які йдеться у книзі ] [ Неповний список козаків і старшин отамана Зеленого ] [ Віктор Лісовол. Дума про отамана Зеленого ] [ Про автора ]