Роман Коваль
Отаман Зелений

Переяслав. 15 липня 1919 року

Через 265 років по Переяславській раді, влітку 1919 року, до Переяслава, в якому шаліли від безкарності московські розбійники, підійшло повстанське військо отамана Зеленого. На припорошених обличчях то там, то там засвічувались посмішки й весело виблискували зуби – козаки раділи, що комуна під їхніми ударами тікала задерши поли.
Зелений до Переяслава увійшов стрімко, тож не всьому чортовинню пощастило втекти – 76 комуністів та їхніх підмогачів потрапили під козацькі шаблі й кулі. В той день у Переяславі скінчив своє нікчемне життя секретар місцевої комуністичної організації Бартанов. До “небесної канцелярії” відправили зеленівці й пітерського злодія Іванова, який у червні, погрожуючи розправою, відібрав у переяславців дві тисячі пудів хліба, бо, бачте, вічно голодна Москва їстоньки захотіла! Комуністичні історики стверджуватимуть, що повстанці вирізували червоноармійцям зірки на лобі. Що ж, і таке могло бути. А як же інакше чинити з бандитами!
Козацьке військо у Переяславі зустрічали радісно – на базарну площу, де колись Хмельницький закликав зігнаний дрючками “народ” вибрати ірода московського за рідного батька, вилилось ціле море щасливих людей. Лунали радісні вигуки: то батько зустрів сина, то сестра кинулася до брата, якого не бачила кілька місяців. Над людським виром маяли прапори і хоругви. Було багато священиків. А дзвони все гуділи й гуділи, скликаючи людей на майдан...
І ось настала тиша – отаман Зелений вийшов поперед старшини.
Він сказав те, що хотіли почути люди: геть Москву з її комуною і чрезвичайками!
– Віднині Україна буде вільною! – мабуть, так закінчив він промову.
– Вільна-а-а! – рознеслося майданом. – Навіки вільна-а! Слава отаманові Зеленому! Слава-а-а!..
15 липня 1919 р. отаман Зелений змив ганьбу з Богданового чола.
Москалі з відповіддю не забарилися. Того ж дня вони скинули на Трипілля, звідки походив отаман, 15 пудів бомб. Начальник штабу червоної Дніпровської флотилії і командир загону військової авіації радісно рапортували керівництву: “Сегодня... эскадрилия в составе 2-х самолетов произвела налет на расположение банд Зеленого, сбросив 15-ть пудов фугасных и осколочных бомб. Триполье горит, деревне, где расположены зазнавшиеся бандиты, был нанесен жестокий, но заслуженный удар. Применение Авиации на Трипольском направлении признано необходимым Советом Обороны Республіки” [45, с. 38].

 

Трипільська Січ

Мабуть, уже всі знають, що “Зелений” – це псевдонім, а насправді отамана звали Данило Терпило. Народився він неподалік Києва, у Трипіллі, на кутку Гайдаївка, що на самому березі Дніпра. Назва Трипілля виникла через те, що тут “сходяться кути трьох хлібних рівнин, розмежовані річками” Стугною, Красною та Бобрицею [55, с. 39]. В метричній книзі Трипільської Свято-Введенської церкви за 1886 р. під №51 записано: “Хрещено раба Божого Данила. Батьки: Ілько Лаврович Терпило, мати – Варвара Павлівна. Хрещені батьки: трипільський селянин Тимофій Іванович Любименко і Марія Іванівна Терпило. Таїнство хрещення здійснили 16 грудня 1886 р. священик Михайло Кустовський, псаломщик Артем Орловський”. У метричній книзі також записано, що малюка охрещено в день його народження [20, с. 115].
Батьки майбутнього отамана вже мали чотирьох синів – Савку, Гордія, Грицька та Панаса. А ще в сім’ї як того макового цвіту було дівчат – Оксана, Одарка, Мелашка, Софія та наймолодша Галина.
Родина Терпил була середнього достатку, мала поле, де вирощувала хліб. Батько сімейства ще встигав майструвати: виробляв дерев’яні ліжка, стільці, скрині, комоди, двері, вікна, перчаниці, сільниці, ковіньки, ручки яких були зроблені у вигляді зміїв, левів, хижих птахів чи якихось інших істот. Ковіньки мали великий попит на трипільських та київських ярмарках, відтак жива копійка в сім’ї не переводилась [3].
Батько й синів навчив свого ремесла, зокрема Грицька і Данила, в яких були золоті руки. На підробітки часто брав із собою до Києва найменшого. А це неблизько – 50 верст. Але якщо звечора зібратися, то до ранку на київські базари можна встигнути. Отож не раз малий Данило, вкрившись рядниною, додивлявся сни вже на батьковому возі. Та частіше до Києва добирались пароплавом.
Ілько Лаврович шанував людей письменних, відтак і сам прагнув вивчити дітей. Його молодший, зокрема, закінчив церковнопарафіяльну школу і Трипільське двокласне земське училище. Крім шкільної програми, Данила тягнуло зазирнути у світ забороненої книги. Давали їх читати жидівські підлітки, з якими Данило мав необачність товаришувати. Обминав би краще їх десятою вулицею!..
Визначну роль у житті Данила відіграв учитель Іван Андрійович Гавриш. У вихідні дні разом з учнями вирушав він на прогулянки в околиці Трипілля. А подивитися там було на що: самих лише курганів у Трипільській волості було близько трьох сотень! Це ж тут археолог Вікентій Хвойка відкрив унікальну древню землеробську культуру наших предків. Її назвали трипільською.
У цій місцевості можна було знайти бронзові серпи, кам'яні молотки, наконечники стріл і списів, срібні кільця, каблучки, намисто з бурштину, кришталю і скла, бронзову гривну, срібні браслети, рештки глиняного посуду, амфори та полив'яні плитки. Знаходили діти й монети – візантійські, шведські, польські, німецькі, траплялися і бранденбурзькі, шлезькі та англійські. Були і княжі гривні.
Виводячи дітей на Змійові вали чи на Дівич-гору, Іван Андрійович розповідав про давню історію краю, про бої між київськими князями, битви на берегах Стугни з половцями, ордами Батия і Менглі-Гірея, який “відзначився” 1482 року, спустошивши Трипільщину і забравши багатьох у неволю. “Добре попрацювали” татари і 1500 року – у Треполі тоді залишилось “7 человекъ служебныхъ и не данныхъ” [6, с. 298].
Напевно, Іван Андрійович водив учнів і в урочище Козацьке (раніше Гострий Камінь), що за 6 верст від Трипілля, де 2 квітня 1596 р. відбулася битва між козаками і військом Жолкевського. В ній загинуло близько двох тисяч осіб з обох боків, серед них і запорозькі отамани Шостак і Сасько, а гетьманові Матвієві Шаулі гарматне ядро відірвало руку. Тоді керівництво обороною перейняв Северин Наливайко, але і його поранило. Перевага поляків у силі вогню була очевидна – вони обстрілювали козацький табір гарматами. Але силою духу переважали козаки – їхня ненависть до напасників була така щира і гаряча, що допомогла вистояти і під гарматним обстрілом, і під час атак добірних королівських хоругв. Козаки ходили мов п’яні. Їхні очі все шукали ворога, щоб прохромити йому груди чи знести пихату лядську голову.
Звичайно, тут, в урочищі Козацькому, можна було знайти гарматні ядра, кулі, рештки зброї. І людські кістки.
Мабуть, розповідав учитель, як 1561 року до Трипілля завітав кошовий товариш Кшиштоф Косинський із військом. 5000 низових козаків перезимували тоді у Трипіллі. Більшої радості місцеві дівчата ще не знали. Як кажуть, козак не без долі, дівка не без щастя. Хлопці були на всякі смаки – чорняві й русяві, смагляві й білолиці, чубаті й під макітру стрижені. Траплялися й руді.
Звичайно, полякам, які мали свій військово-політичний центр у Фастові, не подобалась ця Трипільська Січ, центром якої став неприступний замок. Ляхи вирядили військову експедицію, щоб покарати “зрадників“ – так вони називали козаків, що не хотіли коритися польському королю. Та карателі нікого не злякали, більше того, швидко перетворилися на об’єкт сміху – козаки з високих стін закидали їх то пекельними ядрами, то солоними дотепами. Відомо, що ненависть посилює ворога, а насмішка – вбиває. Ляхи, скрегочучи зубами від безсилої люті, безславно забралися геть. На прощання ще помахали кулаками, викликавши загальний регіт.
Косинський же, поповнившись войовничими трипільцями та завзятими мешканцями сусідніх сіл, рушив на Київ і в червні 1592 року здобув його!
Допомогли трипільці й запорозькому полковникові Карпові Скидану, котрий на чолі чотиритисячного загону 4 липня 1638 р. обложив трипільський замок, де сховалися поляки. Та високі стіни не врятували їх – вже 6 липня козаки здобули фортецю. Всіх, хто чинив опір, було без жалю посічено, маєток спустошено, фортечну артилерію забрано. Окрилені успіхом, трипільці у складі загону Нестора Бордаченка вигнали поляків із дніпровського побережжя – від Стайок і Трипілля аж до Києва...
На початку літа 1648 р. до Трипілля дійшли чутки про загибель польського війська в Зеленій Діброві під Корсунем. Ця вістка надихнула багатьох. Кинувши рала, люди знову взялися за зброю. В липні козацькі ватажки Гайчур і Морозенко вибили з трипільського замку королівську кварцяну залогу, а польську владу скасували. Населення охоче йшло в козаки – вже наступного року Трипілля та сусідні Обухів і Германівка стали сотенними містечками Війська Запорозького. До Трипільської сотні, крім Трипілля, увійшли села Витачів, Халеп'я, Жуківці, Долина, Красне, Козіївка, Черняхів, Дерев’яна та Гнатівці (згодом Злодіївка). На чолі Трипільської сотні став Андрій Ворона. Зберігся поіменний список сотні – було в ній 180 відчайдухів...
У серпні 1651 р. трипільська та обухівська сотні у складі Київського полку Антона Ждановича допомогли Хмельницькому розгромити війська лядських гетьманів Миколая Потоцького, Мартина Калиновського та литовського князя Яна Радзивілла. Запеклі бої точилися під Трипіллям, Вільшанкою, Перегонівкою і Копачевом...
У різні часи трипільський замок, оточений трьома ярусами валів, перетворювали на свою резиденцію гетьмани Яків Остряниця, Іван Виговський, Павло Тетеря, Юрій Хмельницький, Іван Многогрішний, Петро Дорошенко, Іван Самойлович, Іван Мазепа, Іван Скоропадський, полковник Семен Палій. Могутністю замку, красою церков і самого міста був вражений сирійський мандрівник Павло Алепський, який разом із батьком, патріархом Макарієм, завітав 1654 року до Триполя. Ось що записав Алепський у своєму щоденнику: “Перш ніж під’їдеш до нього, бачиш табір, що складається із трьох земляних пагорбів з дуже вузькими проходами, в які можна входити тільки поодинці...” [20, с. 57, 58]. Алепський зазначав, що у Триполі є три фортеці, а “на вершині одного з пагорбів стоїть сильно укріплений замок з подвійним валом і ровом... Поруч – інший замок, ще красивіший, сильно укріплений. У ньому – княжий палац, а над воротами – купол, з якого можна роздивлятися околиці, особливо подніпровську долину... Нас водили до церкви Преображення Господнього. Вона простора і красива. За своїм об’ємом, оздобами і числом бань вона перевершує всі інші церкви в Козацькій країні” [49, с. 87, 88]. Отака була Трипільська Січ!
І все ж доля твердинь сумна: і на них приходить остання година. Одразу по Переяславській раді болючих ударів Трипіллю завдали Богданові союзники – москвини. У серпні 1658 р. до містечка підійшов воєвода Трубецькой. Його розбійне воїнство прагло крові й вина. І воно отримало те, чого хотіло. Нападом на Трипілля керував полковник Семен Скорняков-Писарев, чоловік жорстокий і рішучий. Та спрагу крові москвинам вгамувати важко – рівно за рік, наприкінці серпня 1659-го, злодійське військо знову вдерлося на Трипільщину. Командували ним князі-холопи Юрій Баратинський та Іван Чаадаєв. Здобувши Трипілля та ще й Стайки, вони винищили в них “усе населення” – за те, що підтримувало гетьмана Івана Виговського, якого москвини чомусь нарекли “клятвопреступником и разорителем веры христианской” [20, с 61, 65].
Напасники спалили також Гоголів, Вороньків, Макарів, Бишів, Бородянку, Горностайполе. “Счастьем те городы и местечки взяли и выжгли и высекли”, – радісно рапортував цареві 30 серпня воєвода Васька Шереметьєв. Людей – старих і малих – “до ноги вибили”. Баратинський нахвалявся, що у цьому краю він “лише” повісив понад 15 тисяч “зрадників” [20, с. 61, 65]. Радів цар, раділи московські люди. Сумувала Україна...
Не забували допекти трипільцям і поляки, армія яких на чолі з Яном Собеським у лютому 1664 р. стала у Трипіллі на зимові квартири. Невесела то була зима для міщан і селян Трипілля... А восени 1672 р. на Трипільщину вдерся “безбожний кровопивця” польський полковник Ян Піво. Він “вогнем і мечем попустошив Стайки, Трипілля, Дідівщину, Тростинку, Васильків, Вільшанку та інші містечка й села Київського полку...” [20, с. 64].
22 лютого 1674 р. розправу над Трипіллям учинив московський воєвода Ромодановський. Наступного року, у середині липня, на Трипільщину із трьома тисячами військових людей увірвався польський регіментар Георгій Гуляницький. Прийшов він сюди, як твердив полковник Флоріан Новацький, “для отобранія Украины”. Нещадно пограбувавши Стайки і Ржищів, Гуляницький зайняв Трипілля і 20 серпня 1675 р. “дощенту спалив і зруйнував Трипільський замок”. Фортеця вже з руїн не піднялася [20, с. 66].
Поляки і москвини буквально вилюднили цей край. Це підтверджував і військовий статист князь Юрій Урусов. 28 липня 1686 р. він записав, що Трипілля і сусідні Кагарлик, Деремезна, Германівка, Гусачівка, Матяшівка, Григорівка, Копачів, Малі і Великі Дмитровичі, Старі та Нові Безрадичі “стояли пустими”. Так стверджував московський статист.
На цьому нещастя не скінчилися – влітку 1695 р. наскочили ще й кримські татари. Містечко спалили, мешканців перебили. Згоріла тоді й Богоявленська церква, якою захоплювався Павло Алепський. Знову налетіли татари на містечко 1722 року... Але Трипілля щоразу відроджувалося як фенікс із попелу.
Постійні збройні конфлікти на Трипільщині, через яку проходив московсько-польський кордон, тривали ще кілька десятиліть. Сутички часом переростали у війни, одна з них, наприклад, точилася сім літ (1751 – 1758). З одного боку кордон стерегли ляхи, з другого – москвини (від 1721 р. згідно з указом Петра I вони почали називатися “рускімі”). Ні король, ні цар українцям не довіряли. 1747 року московський форпост очолював Назар Кузнецов, 1749 р. – капрал Обмороков, 1751 р. – капітан фон Венцлов (російський німець), а 1754 р. – поручник Михайло Щелков... Трипільщина перестала бути прикордонною територією в 1791 р., коли стався другий розділ Польщі.

 

Жиди у Трипіллі

Ще на початку ХХ ст. людей юдейського віросповідання в Україні звали “жидами”, не вкладаючи у це слово ні доброго, ні поганого змісту. На Київщині їхнім національним іменем називали села, наприклад Жидичин, Жидівські Єрчики, Жидівська Гребля, Жидівці, Жидівські Стави, або Жидостави. Була й гора Жидівка. Й урочище Жидівське. А ще – річка Жидь. Наша мова не знала слова “єврей”. Жиди не соромилися свого імені, бо й самі себе так називали. Отож, реставруючи події тих часів, писатиму так, як люди тоді говорили – і наші, і їхні.
У Трипіллі жиди з’явилися давно, принаймні на початку XVII століття цього зілля тут уже трохи було. Але постійні війни їм були не до шмиги. Сміливіше вони почали проростати у Трипіллі, коли настав мир. 1847 року у Трипіллі мешкало 37 осіб іудейської віри, а 1887-го статистика зафіксувала вже 738 іудеїв (на 2804 християн) [49, с. 85].
Трипілля розкинулося на правому горбистому березі Дніпра, на шляху “з варягів у греки”. Мало затишну пристань, зручні дороги з’єднували його з іншими частинами Київської губернії. До Києва з його ярмарками – рукою подати. Відкрита була дорога і на південь – хочеш водним шляхом, хочеш дорогами. Що казати, Трипілля – зручне місце для торгівлі. А що ще жидові треба? Не заважайте гендлювати і не бийте, коли зловите на обмані. Отож вони і вподобали собі це містечко. І ставало їх із кожним роком усе більше й більше. 1900 року у Трипільській волості жидів було вже 1526 (на 14334 осіб іншої національності), тобто понад 10%. Ця меншість була дуже активною – контролювала у Трипіллі майже всю торгівлю та ще й промислове виробництво. Спритні люди!
Так, жидівська родина Чорноярових володіла трипільськими чавунно-ливарним і цегельним заводами, а купець першої гільдії Йона Вайсберг був власником лісопильного заводу; аптекою завідувала Ціля Лівшиць, мануфактурні магазини тримав Лемей Хенкельович Селеський, млином орудував Янкель Пейсахович Каганський, а кількома трипільськими крамницями і цегельнею в сусідньому Витачеві заправляв Аврум Вольфович Левіант. Це ще не все – бакалійні магазини тримали Вигдар Йоськович Бельський, Цівка Аронівна Вайсберг, Симон Срульович Голдовський, Лейзер Пинхович Довголевський, Естер Абрамівна Довголевська, Гудля Юдківна Попілович, Шльома Срульович Мірцин, Хана Мордківна Містечкіна, Йосько Мошкович Паволоцький, Хана Мордківна Пінскер, Лейба Аврамович Піявський, Фейга Бенцівна Рубин, Лея Юдківна Саглова, Шимон Пинхасович Трипільський, Бенц Єлевич Уманський, Волько Зельманович Шевелєв, Хася Цалівна Ейдельман... Що вже казати про власників крамниць, лотків, яток – імена і прізвища все ті ж.
Галантереєю торгували Етля Лейбівна Бородкіна, Еля Меєрівна Голубчик, грамофонами – Арон Аврамович Берленд. Власниками залізо-скобових крамниць були Акива Йоськович Паволоцький, Лейба Аврамович Піявський, Бенц Гершкович Рубин, Волько Шльомович і Шльома Аврамович Поляченки.
Круп’яними магазинами завідував Нухим Мейлерович Ходарківський, м'ясними – Мордко Янкельович Бабенко, Мойсей Беркович Бейлин. Посудом торгували Гершко Срульович Ліщинер, Сима Рувимівна Сиденер, борошном – Гершко Янкельович Ахманицький, Мар’ям Симхівна Білозерська, Бенц Мендельович Пінскер, Сруль Аврамович Половинчик, Іцек Янкельович-Мошкович Кубчинський, Янкель Шимонович Таран, рибою – Аврум-Мойша Михельович Старосельський, сіллю і смолою – Нахман Янкельович Грінберг, Аврум Поляченко, зерном – Бенц Шмульович Кирнос.
Мануфактури тримали Шмуль-Лейзер-Янкель Пейсахович Алой, Йоська Гершкович Білецький, Янкель Гдальович Беззубов, Еля Іцківна, Сруль Мордкович Овруцький, Шифра Бенцович Ром, Дувим-Мошко Мошкович Стадников, Хана Лейбівна Фрадлин. Склади лісу перебували в руках Міхеля Лейбовича Бурмана, Берка Ушеровича Вайля, Шнеєра Берковича Вайнтроба, Хаїма Ашеровича Вайсберга, Мордка Берковича Зельдиса, Нісона Кивовича Кана, Шльоми Дувимовича Пипкина, Іцека Аврамовича Половинчика, Веніаміна Лейбовича П'ятигорського, Соні Рувинської та Мошки Берковича Білозерського [20, с. 101, 102].
Ці люди, з кумедними для нашого вуха іменами, заправляли життям у донедавна козацькому містечку, ігноруючи звичаї цього краю. Кому це могло подобатися? Тим більше що вони сповідували іудаїзм, який всіх нежидів трактував як тварин, яких треба експлуатувати. Про це писав ще наприкінці XIX ст. авторитетний дослідник Лаврентій Похилевич: “...Сильний вплив жидівських талмудичних постанов про експлуатацію жидами всіх не жидів робив перебування в містечках інших людей, крім жидів, вельми незручним” [49, с. 86]. Ця цитата стосується саме трипільських жидів, які зі зрозумілих причин не сповідували український звичай – “торгуй правдою, більше бариша буде”. У них був інший принцип: не обважиш – не проживеш, не обдуриш – на душі буде неспокій.
Як оцінював наш народ це плем’я, видно із приказок. “Жид брехнею живе, все з нас тягне”, “Жид не сіє і не оре, а обманом жиє”, “Жеби Жид був з неба, вірити йому не треба”, “Жид як не ошукає, то навет не пообідає”, “Жид як не збреше, то удавиться”, “Жид, и молячи, вчицця обманювати”. Після таких невтішних оцінок йшли висновки: “Жида перехрести, та и голову одотни”, “Жида вбий – сорок гріхів з душі” [60, с. 80, 81].
Звичайно, були серед торгівців і кілька українців – Денис Миколаєнко, Максим Петриченко, Андрій Бельдій, Давид Кравченко, Яків Носар, Іван Терпило та Антін Удод. Але більшість українців – історичних володарів цієї землі – потерпали в умовах малоземелля і нестатків, і мусили записуватись на переселення до далекої Тургайської губернії. Царський уряд обіцяв давати великі наділи землі та субсидії на переїзд і облаштування в цьому дикому краї.

 

Революція 1905 року

І все ж чимало жидів були невдоволені своїм станом, адже царизм утискав і їх, обмежував у правах. Хіба дивуватися, що жидівська молодь брала активну участь у нелегальних революційних рухах. Так, у Трипіллі есерівським осередком керував вихрест Микола Грінберг. Його син Ілля теж вів революційну агітацію, намовляючи людей не шанувати царя та уряд.
Жиди мали рацію, адже їх дискримінували відверто, на законодавчому рівні. Зокрема, діяло положення про межу осілості, тобто іудеїв не допускали на постійне проживання до корінної Росії, зокрема в Москву і Петербург.
У боротьбі проти царської Росії жиди могли б стати нашими союзниками, але у ставленні до українців жидівська буржуазія, в тому числі і дрібна, сама виступала в ролі експлуататора. Водитися з ними українцям не було смислу, тим більше що жиди хотіли керувати революційною роботою, а “малоросів” використовували як виконавців ризикованих завдань. Зокрема, Данило Терпило відповідав у революційному підпіллі за “питання війни” й очолював боївку терористів.
Невдоволена жидівська молодь наближала революцію, від якої, до слова, потерпали її батьки, бо всі революції і повстання супроводжувались погромами. Так було у Трипіллі у 1881 – 1882 роках, так сталося і в жовтні 1905 року.
Книжки, що Данило Терпило брав у жидівської молоді, були якісь дивні. Їхні автори мали кумедні прізвища – Маркс, Енгельс, Каутський, Сисмонді... Чужою була і їхня мудрість. У тих писаннях, хоч як уважно не читай, нічого не знайдеш про Україну, її поневолення, про необхідність здобуття для українців національної держави. Не розумів Данило, що, гортаючи книги чужинців, обкрадає себе, бо не читає в цей час Тараса Шевченка, Лесю Українку чи Миколу Міхновського. А значно важливіше пізнавати історію і культуру свого народу!
Може, й через ті книжки і став Данило Терпило не на шлях боротьби за політичні права українського народу, а на слизьку стежку боротьби за демократичну Росію, слизьку, як жидівське революційне слово. Що нам, врешті, з того, що Росія буде демократичною, якщо вона далі гнітить Україну?! Та й хіба здатна традиційно самодержавна Росія, з її царем-тираном і дикими холопами замість громадян, стати демократичною?..
1905 року у Трипіллі виник осередок Російської партії соціалістів-революціонерів (есерів) з Іваном Гавришем на чолі. До Трипілля з Києва нелегальну літературу привозили брати – “професори Щербини”. Вони збирали прихильників по ярах – у Вовчому, Ромашковому (за Трипіллям). Пароль був такий: “Куди йти?” Відповідь: “На Зелений (участок)”. Саме звідси, стверджували родичі Данила Терпила, і пішло його нове ім’я [3].
Оті Щербини й організували в містечку гурток анархістів-комуністів, до нього увійшли Петро Іконников, Іван Гавриш, Іван Безхлібний та Данило Терпило, якого вже тоді, напевно, почали звати Зеленим. Хлопці підкидали селянам і міщанам прокламації російських соціал-демократів: “Єврейський погром у Гомелі”, “До рекрутів”, “До робітників залізничних майстерень”. Звернення “До всіх громадян” закінчувалося так: “Будем смело смотреть революции в глаза, будем приветствовать ея приближение, она несет нам свободу и счастье”.
Діяльність революціонерів не залишилась поза увагою “охранки”, яка викрила керівний склад організації, зв’язки та паролі. 26 липня 1906 р. жандармський ротмейстер уже доповідав начальнику Київського губернського жандармського управління генерал-майору Леонтьєву: “За агентурними даними, вчитель, який мешкає в містечку Трипілля Київського повіту, Іван Андрійович Гавриш, є членом міської організації партії соціалістів-революціонерів, входить до фракції останньої – селянського союзу. Посилено веде пропаганду серед селян, закликає їх до бунту і аграрних безпорядків, причому має серед них величезний вплив, який матиме згубні наслідки” [20, с. 105].
За доносом трипільського священика Івана Гавриша 1906 року арештували і вислали до Сибіру. Керівництво організацією перебрав на себе Данило Терпило. Та й він потрапив у поле зору жандармів, адже не раз виступав перед селянами проти царя.
Щоб уникнути арешту, Зелений переїхав до Києва. Працювати влаштувався в залізничному депо. “В час перебування у Київі, – розповідав він, – був членом російської партії с.-р., але скоро її залишив через непорозуміння за видавання книжок на українській мові. Після виходу з російської партії я працював в українській с.-р. партії разом з Миколою Залізняком та Максимом Ковалевським. Перший раз був арештований в 1907 році і просидів в тюрмі 3 місяці, другий раз – в 1908 р. за належність до російської партії с.-р. Тоді ж по суду був відправлений, як висланець, у Архангельську губ., де і пробув 3 роки” [69].
На поселенні жив у с. Усть-Цильма, серед народу комі. Так що побував Зелений там, де Макар телят не пас. Отут, мабуть, і зрозумів повною мірою значення цієї української приказки.
Після заслання Данила “побрили в москалі” – забрали на військову службу до 127-го Путивльського полку 32-ї пішої дивізії.
Імперія все робила, щоб перетворити бунтаря в “чєлавєка, полєзного для общєства”.

 

Лютнева революція

1914 року почалася війна. Данило мусив йти на фронт. Та кров козацьку за мачуху-Росію не довелося проливати – служив писарем. Грамотний же був!
Подальшу долю Зеленого визначили його спрага справедливості, хист промовця і гаряча натура. Ці риси засяяли під час революції 1917 року, коли перевагу мали “орателі”, як їх тоді називали. Такі люди могли повести за собою юрбу, яка вірила тільки промовцям-солдатам. І матросам. Офіцерів же готові були забити на смерть лише на тій підставі, що вони люди освічені, ще й із чистими, без мозолів руками. Руки без мозолів викликали тоді загальне обурення, мовляв, така людина живе працею інших, смокче кров народну. Скільки людей тоді згинуло, які не мали на долонях мозолів...
1 (14) березня 1917 р. військовий міністр Тимчасового уряду Гучков видав наказ №1, на підставі якого кожна військова частина Російської армії повинна була вибрати комітет солдатських депутатів, до компетенції яких належало контролювати застосування зброї, звичайно, без порушення військової дисципліни та втручання в компетенцію командного складу. Відповідно до цього наказу члени комітетів мали право безкоштовного проїзду у транспорті та утримання коштом держави в час виконання обов’язків. Цей наказ відіграв у житті Терпила велику роль. Чоловік він був красивий, розумний, справедливий, ще й від царизму постраждав, а політичних каторжан тоді поважали. Промовляти вмів. Тож і обрали його своїм представником солдати.
1917-й став для Зеленого роком з’їздів. На яких тільки зібраннях він не побував! Почалось усе з полкових зібрань, потім були дивізійні, корпусні та армійські. “Тричі я скликав українські армійські з’їзди, – згадував голова Українського комітету 8-ї армії Марко Шляховий, – тричі на них головував і всі рази бачив на цих з’їздах Данила [Терпила], як розумного і з великим організаторським хистом промовця” [58, с. 22]. На одному з корпусних з'їздів делегати обрали Терпила членом Ради 11-го армійського корпусу.

Тим часом у частинах Російської армії почали творитися українські полкові ради. Від Української ради 127-го Путивльського полку Данило Терпило отримав доручення представляти частину на Першому всеукраїнському військовому з’їзді у Києві.
Ідею проведення цього з’їзду висунув Військовий клуб ім. гетьмана Павла Полуботка, організований Миколою Міхновським та його товаришами. Надзвичайна активність, з якою взялися за справу самостійники, викликала тривогу у голови Центральної Ради Михайла Грушевського і Володимир Винниченка. Вони вважали, що створення українського війська призведе до розбиття “єдиного революційного фронту” з Москвою.
Ну то й що?! Цю “єдність” і треба було розбити! Керівництво Центральної Ради, щоб мати вплив на військових, вирішило очолити підготовку до з’їзду і накинути йому “свою фірму”. З цією метою Мала Рада створила військову комісію, якій надала право скликати військовий з’їзд. Звичайно ж, це внесло розгардіяш, адже створений самостійниками оргкомітет уже працював [44, с. 191]. А ще Центральна Рада запропонувала провести вояцьке зібрання в Педагогічному музеї, де й сама примостилася. Це мало підтвердити, що саме вона скликала з’їзд військових.
День 5 травня 1917 р. у Києві видався сонячний. Такий же був і настрій делегатів. Вони й не здогадувалися, яка запекла боротьба вже точилася за лаштунками. Понад 700 делегатів із самого ранку зібралося в головній аудиторії Педагогічного музею та на гальорці. Вони представляли українські військові організації, товариства і частини всіх армій російського фронту й запілля, Балтійського і Чорноморського флотів. Делегати репрезентували понад півтора мільйона вояків-українців Російської армії! Якщо бути точним, то на цьому зібранні була заступлена воля 1580702 вояків.
Напевно, і Данило Терпило разом з усіма схопився з місця, коли на сцену вийшов голова Центральної Ради Михайло Грушевський і “на правах господаря” відкрив з’їзд. Володимир Винниченко запропонував обрати головою з’їзду свого однопартійця Симона Петлюру, завзятого тоді пацифіста, “ворога сталої [української] армії” [44, с. 191]. Схильний до шахрайства Винниченко назвав Петлюру “представником трьох армій”. Це була неправда, адже делегати трьох армій не збиралися на засідання, щоб обрати Петлюру своїм представником. Симон Васильович, людина лагідна і сумирна, взагалі не представляв бойових частин, бо був постачальником – працівником запілля. Коли його призвали до російського війська, то друзі попіклувалися, щоб він, як переконаний противник “воєнщини”, отримав тепленьке (і високе!) місце – заступника уповноваженого Всеросійського союзу земств і міст із питань постачання Російської армії.
Микола Міхновський категорично заперечив цю кандидатуру. Він сказав просто:
– З'їзд військовий, і на його чолі має бути людина військова.
У залі здійнялися крики:
– Міхновського на голову з’їзду!
"Проти цієї пропозиції негайно виступив Володимир Винниченко, який почав палко запевняти, що начебто Міхновський, як адвокат, є "паном", а не сином простого народу, що він "має маєток, є дідичем і хоче завести старі порядки, панщину і т. д.", що він... сидить весь час у Києві, "в окопах, де під вогнем ворога мучиться вояк, якого їдять воші, який мерзне і голодує, – він ніколи не був" [44, с. 193]. Цинізм Винниченка, слід визнати, був довершений. Письменник, до слова сам призовного віку, добре знав, що Микола Міхновський не пішов на фронт з ідейних міркувань, бо віддавна був ворогом Росії. Отож інкримінувати Міхновському небажання її захищати могла тільки безчесна людина.
Пристрасті в залі вирували. Ось враження єфрейтора Певного, делегата з'їзду: "Так отож, братця, як вийде Винниченко! Та як почне, як поведе! Так як його послухаєш, то вся земля навколо нього, скілько оком скинеш, ніби твоя власна стала! Земля селянам, а фабрики робітникам! Так говорить, так говорить, ніби купчу тобі на всю землю подарував! Настоящий, можна сказать, демократ! Всім догодити хоче! А по ньому Міхновський, поручник! Так цей – куди там Винниченку! Цей тілько Україну, братця, знає! Так і говорить – Україна, значить, для українців! Господи! Мов із "Кобзаря" тобі відчитує! А всі слухають – аж дух затаїли. Не тільки люди – каміння слухає! А про тих, про москалів, як почне говорити, так ніби і сліду по них не лишить! Україна і більш нічого. Така, як самі захочемо! Це вам, братця, людина! Наша людина! Настоящий тобі козак-характерник! З ним хоч і на смерть любо!" [24, с. 52].
"Основою війни є біологічний закон боротьби за існування, – віщав з трибуни Микола Міхновський, – а цей закон... находить свій вислів виключно в національних конфліктах. Є нації-пани і нації-раби. І теперішню війну викликали нації-пани із-за сварки, що постала між ними на ґрунті національного змагання... Коли воювати, треба знати, за що ми воюємо. Сьогодні перед нами у всій великості засіяв ідеал волі рідного народу, ідеал воскресіння, одної великої нероздільної України від Дону по Сян" [44, с. 204, 205].
Коли бурхливі оплески вкрили виступ поручника Міхновського, як Пилип з конопель вискочив Винниченко.
– Не пани-нації почали війну, а просто пани! – загукав він.
"Винниченко представив у своїй промові часи княжої та гетьманської Української Держави як часи важкого гніту "українського працюючого люду", ганьбив українських князів, гетьманів та історичних українських діячів... і закликав українське вояцтво змагати не до побудови окремої від Росії української держави, в якій "пани-капіталісти" знову захочуть смоктати кров з українського народу, а до встановлення в братній співпраці з російським працюючим людом соціалістичного ладу в "новій, демократичній російській республіці" [43].
– Хто продав волю народу? – суворо питав Винниченко і сам собі відповідав: – Шляхта!.. Хто закріпостив його, як не козацька старшина...
Далі в такому ж примітивно-більшовицькому дусі Винниченко натякнув, що Міхновському треба "знову держави", щоб закріпачити народ...
Це була кульмінація. Вирішувалась доля українського війська, а отже, й Української держави. Від того, хто очолить з'їзд, залежало, в який бік піде українська історія. Врешті вирішили не вибирати голову з'їзду на сесії, а сформувати збірну президію. В ній із шести членів лише Міхновський виявився самостійником. Ця президія і обрала головою з'їзду "представника від фронту" Симона Петлюру.
Саме він збув мовчанкою пропозицію Міхновського проголосити на з'їзді Самостійну Україну – як мету революції і війни. А клич Міхновського творити українську національну армію, як головну підвалину держави, Петлюра замінив гаслом "українізації армії", тобто творення українських частин у межах Російської армії.
Добре підготувалися до з'їзду противники української державності. Складалося враження, що за Винниченком і Петлюрою стояв ще хтось, невидимий, – саме він спрямовував з'їзд у потрібному Росії та її європейським партнерам напрямі. Про це свідчить такий, явно інсценізований, епізод.
Під час чергового засідання Винниченко і Петлюра раптом вийшли із зали. За мить хтось уже встиг передати до президії два адресовані їм листи. Хоч на конверті було чітко зазначено прізвища адресатів (Петлюра і Винниченко) і вони мали ось-ось повернутись до зали, Степан Письменний, що вів засідання, поспішив розкрити конверти і прочитати чужі листи.
Раптом він змінився на виду і звернувся до з'їзду "з перепрошенням, що на хвилину мусить перервати дебати". Повернувшись до свого сусіда із президії, Письменний дав йому листа і почав щось шепотіти [23, с. 7].
У цю мить до зали повернувся Петлюра. Він запитав Письменного:
– Що сталося?
Той, ховаючи листа за спину, відповів:
– Нічого не сталося.
– А що ви там ховаєте? – допитувався голова з'їзду. – Дайте-но мені цього листа, хай і я подивлюсь.
І Певний простягнув руку. "З'їзд напружено слідкував за тим, бо всі відчули, що сталося щось виняткове. С. Петлюра, швидко прочитавши листа і звертаючись не то до З'їзду, не то до Президії, сказав: "Чому ж таке стурбування такою дрібницею? Погрожують мене вбити... Ну, що ж, уб'ють. А хіба серед вас мало таких, що можуть мене заступити? Не звертаймо уваги на такі дрібниці". Із тими словами він кинув того анонімного листа до коша. В залі зчинився начебто крик, почулися оклики: "Ганьба! Ганьба! Хай попробують! Ми нестимемо варту біля вас!" [23, с. 7].
Але вистава ще не закінчилась – до зали вкотився Винниченко, ніби ні про що не здогадуючись. Він теж "помітив" неспокій серед делегатів.
– Що сталося? – запитав драматург у Петлюри.
– Хочете знати? Здається, і вам є такий самий лист, як мені.
"Із цими словами він передав В. Винниченкові другий конверт. Винниченко відкрив, нашвидку ознайомився зі змістом листа і запитав: "І що ви зробили?" – "Кинув до коша", – спокійно відповів Петлюра. "То хай і цей іде до компанії", – відповів Винниченко і також кинув листа до коша... Інцидент вичерпано, але він залишив великий слід на всіх учасниках З'їзду і передався пізніш усьому вояцтву. Петлюра вже тоді став легендарним" [23, с. 7].
Ось так інсценізувався культ Петлюри. Хтось дуже хотів поставити на чолі українського війська, яке почало повсюдно творитися явочним порядком, людину цивільну та ще й борця з "мілітаризмом". Режисери були явно не з табору самостійників, бо саме їм, творцям українського війська, таємні постановники "малоросійської мелодрами" протиставляли пацифіста у френчі без погонів. І в кашкеті без кокарди.
Щось подібне писав і журналіст газети "Кіевская мысль". У номері за 22 травня (н. ст.) він сповістив: "Винниченко схвильованим голосом повідомив з'їзд, що він і Петлюра одержали анонімні листи з домаганням узяти назад свої кандидатури (на членів Генерального військового комітету. – Ред.), бо інакше будуть убиті. Ця заява зробила величезне вражіння. З'їзд влаштував Винниченкові й Петлюрі овацію". Багато хто із присутніх кинувся "на сцену цілувати Винниченка й Петлюру" [44, с. 207, 208].
Винниченко заявив, що ці листи напевно є провокацією московських чорносотенців, мовляв, саме вони не хотіли бачити його і Петлюру в керівництві Генерального військового комітету. Та чорносотенці "могли б лише бажати собі", щоб саме ці противники "мілітаризму" очолили рух військових-українців [44, с. 208].
Про тодішні погляди Петлюри на українське військо свідчить його промова на "вічі-концерті" наприкінці липня 1917 року. "До справи організації війська ми підходимо яко демократи, – щиро сказав він. – Ми знаємо, якого лиха може наробити ця сила, коли вона попаде в небезпечні руки. Й тому-то військові делегати (насправді Петлюра, Винниченко і Грушевський. – Ред.) всіма силами запобігали тому, щоб ті люде, котрі хочуть мілітаризму (Міхновський та інші самостійники. – Ред.), не могли мати сили та впливати на неорганізовану масу. Нам треба не постійного війська, але всенароднього озброєння, міліції. Є небезпечний елемент у військовій справі, це – козакофільство... Небезпека тут полягає в тім, що, коли організується буржуазія, військо стане обороняти її інтереси проти інтересів демократії й селянства. Ось чому ті полки "імени гетьмана" можуть мати в собі елемент небезпечності, якщо вони будуть постійні" [44, с. 192].
За кого і за яку лінію голосував під час з'їзду Данило Терпило, кого вітав оплесками, невідомо. Та атмосферу, в якій він формувався, відчути можна...
Відзвітувавши перед українцями своєї частини та оформивши документи, Данило повернувся до Києва, адже 5 червня (ст. ст.) тут мав почати роботу Другий всеукраїнський військовий з'їзд, а трипільця знову обрали делегатом.
Зібрання виявилося багатолюднішим від попереднього: 2308 делегатів репрезентували понад півтора мільйона вояків-українців російської армії. Такого представництва допомогла досягти заборона з'їзду військовим міністром Росії Олександром Керенським. Саме завдяки його наказу, що прийшов до кожної військової частини, навіть у найвіддаленіші кутки Росії, більшість вояків-українців і довідалися про це зібрання. Заборона лише додала завзяття. Обурені несправедливістю, делегати рушили до Києва. Як так, іншим національностям вільно проводили військові з'їзди, а нам не можна?!
З'їзд відбувався "під знаком пафосу боротьби за національне й соціальне визволення українського народу та в атмосфері найбільшої ворожості до Тимчасового російського уряду" [17, с. 157]. Виступи делегатів були радикальніші та конструктивніші, ніж промови автономістської президії. Настрої більшості учасників з'їзду висловив делегат з Одеси поручник Романенко. Він заявив, що за малим винятком всі москалі ставляться вороже до українського народу і його боротьби за свободу.
– Москвини гнобили Україну і хочуть гнобити! – казав він. – Москвини змушували українців кидати рідну землю і тікати світ за очі – на Зелений Клин, у Сибір, в Америку, а самі лізли до нас... Мало не третина населення нашої землі – це тепер чужинці, з яких не менше 80 відсотків москвини... Нащо нам тая автономія? Щоб і далі своє власне жебрати від москвинів? Ми не жебраки, а козацькі сини і хочемо бути господарями, як були предки козацькі, князі київські, хочемо самостійності!
Під схвальні вигуки делегатів поручник Романенко закликав за допомогою зброї завести лад, взявши під варту всіх, хто не хоче нас у нашій хаті.
– Це ж, – закінчив він, – козацька земля, отже, і покажемо всім, що ще не вмерла козацька мати!
Президія ледь вгамувала пристрасті делегатів. Та ненадовго. Невдовзі інший старшина схвильовано сказав, що сподіватися задоволення вимог українців Тимчасовим урядом немає чого.
– Треба домагатися, аби Генеральний військовий комітет видав маніфест до українського народу, в якому би зазначив, що Україна оголошує себе самостійною.
Слова промовця вояки вітали овацією. Розбурхане людське море довго не могло заспокоїтися, виявляючи підтримку ідеї державної самостійності. Таких епізодів на з'їзді було безліч. Автономістам прийшлося несолодко. Але слід віддати їм належне: вони робили все, щоб загасити полум'я національної революції.
З'їзд продовжував закликати Центральну Раду "стати на шлях революційної чинності", припинити будь-які спроби порозумітися з Тимчасовим урядом і самим творити власне життя. Час від часу делегати буквально вибухали люттю до Тимчасового уряду. В таких випадках на сцені з'являвся Симон Петлюра і намагався заспокоїти військових [17, с. 157]. Хоча цілком зрозуміло, що "не може робити революції чи виграти боротьбу той, хто шукає спокою..." [44, с. 257].
Рішучість вояків-українців зростала. Через їхній тиск Центральна Рада мусила піти на поступки і несподівано для себе ухвалила I Універсал. 10 червня (ст. ст.), під час одного із засідань з'їзду, серед глибокої, святочної тиші Володимир Винниченко зачитав його:
– Хай буде Україна вільною... Однині самі будемо творити наше життя... Народе український! У твоїх руках доля твоя!
Всі встали, бо зрозуміли I Універсал як проголошення самостійності України. Коли пролунали слова "однині самі будемо творити наше життя", люди просто очманіли від щастя. Один із членів президії, Ілько Гаврилюк, не витримавши переживань, упав біля столу на коліна і ридав в істериці. Його вивели за лаштунки. Істерика вразила багатьох делегатів: один за одним їх, часто кремезних чоловіків, виводили із зали. Очевидно, вперше в житті вони "не тільки пізнали, що таке істерика, але й почули це слово", – згадував пізніше учасник з'їзду Володимир Кедровський [44, с. 274, 275].
Делегати якось не звернули уваги, що слідом за словами I Універсалу "Хай буде Україна вільною" йшло підступне заперечення: "Не одділяючись від усієї Росії, не розриваючи з державою російською..."
Наприкінці дійства дві з половиною тисячі делегатів і гостей у молитовному екстазі заспівали "Заповіт" Тараса Шевченка. Напевно, співав і делегат Терпило... Другий військовий з'їзд справив на всіх незабутнє враження. Він високо підніс авторитет Центральної Ради, адже стало зрозуміло, що за нею стоять понад півтора мільйона озброєних українців.
У вересні Данила Терпила послали делегатом на Демократичну нараду до Петрограда вирішувати, якій владі бути в Росії – винятково соціалістичній чи коаліційній. Багатьох революційних діячів мав можливість послухати трипілець. Переважали серед них особи жидівської національності. Лев Камєнєв (Розенфельд), наприклад, виступав за створення коаліційного уряду на багатопартійній основі, а Лейба Троцький (Бронштейн) вимагав передати всю владу Радам, тобто більшовикам, у керівництві яких заправляли жиди... Врешті нарада постановила творити коаліційну владу разом з буржуазними партіями, щоб досягнути загальнонаціонального порозуміння. В резолюції Демократична нарада висловила бажання досягти миру. І перше, і друге не влаштовувало більшовиків, які прагнули диктатури своєї партії, своєї нації. Отож одразу після Демократичної наради вони взялися готувати збройне повстання з метою насильницького захоплення влади в Росії.
А Терпило тим часом їхав уже на новий з'їзд – вояків-українців Південно-Західного фронту. Делегувала його туди Перша школа прапорщиків, де він здобував перший старшинський чин. Розміщувалась вона в Житомирі. Начальником її був гвардії полковник Духонін, а фортифікацію і топографію викладав Никифор Авраменко. Він організував у школі спілку юнкерів-українців. До неї увійшов і Терпило. Вже як її представник на початку жовтня 1917 р. він разом з Авраменком поїхав до Бердичева.
На з'їзді Терпило знову почув Симона Петлюру. "Мова гаряча, сердечна…" – згадував Авраменко. Але до чого закликав палкий трибун?! "Всі свої сили мусим скерувать на фронт і рядом з росіянами викинуть ворога з нашої території" [1, с. 209]. Тобто до боротьби проти німців, які добивали Російську імперію, що давало шанс українцям на її руїнах побудувати свою національну державу.
Петлюра із трибуни страхав делегатів німцями, мовляв, це найбільша загроза для "нашої Батьківщини", і закликав захищати гнобительку-Росію, замість того, щоб сказати: "Вояки-українці, повертайсь додому, творіть українське військо і бороніть рідну землю".
Промовляв і Винниченко. І цей майстер провінційного блудослів'я зазивав взяти під захист Росію, яка вже хиталася і мала ось-ось луснути. Але найбільше оплесків зібрали не промосковські діячі, а невідомий юнак, що палко закликав творити Українську державу. Зал буквально здригнувся від овації і криків підтримки:
– Правильно! Своє будемо боронити!
Але тут на сцену вискочив Петлюра. Намагаючись заспокоїти зал, він переконував, що виступ його попередника "шкідливий", що треба дотримуватися "солідарності з пролетаріатом російським". Майбутнє ж України промовець малював "у тісній федерації з демократичною Росією" [1, с. 210], тобто під її началом, під її палицею.
З'їзд у Бердичеві завершив роботу 10 жовтня, постановивши творити українські військові ради на всіх рівнях – у гарнізонах, ротах, полках, корпусах, арміях, фронтах...
Авраменко і Терпило верталися до Житомира повні вражень. У школі одразу скликали збори. З великою увагою слухали юнкери своїх посланців. "Найбільше враження" справила емоційна розповідь Терпила про виступ делегата-самостійника. "Майже всі гаряче пройнялись ідеєю боротьби за свою незалежність, – згадував Никифор Авраменко. – Несподіванкою було освічення юнкера Іосона Цимболяндсберга про його солідарність і готовність боротись за незалежність України. Він був естонцем" [1, с. 211].
За кілька днів Зелений уже їхав до Києва на Третій з'їзд українських військовиків, що мав розпочати роботу 20 жовтня... Невідомо, коли і як вчився Данило і чи закінчив школу прапорщиків. Швидше за все, таки здобув він перший офіцерський чин. Принаймні Олександр Вишнівський називав його "молодшим старшиною військового часу російської армії" [12, с. 20].
Події повністю захопили Терпила – Київ, Петроград, Житомир, Бердичів, Петлюра, Винниченко, Грушевський, Міхновський... Додому не поспішав. А що там робити – знову столярувати?..
До Трипілля Зелений повернувся аж навесні 1918 року – на військовому возі, запряженому двійкою коней. Був у шинелі без погонів, на шапці – червона бинда. Це був виклик, адже Центральна Рада, для якої червоний колір був наче рідний, безславно закінчила своєї існування. Зіпхнув її гетьман Скоропадський, противник соціалізму і червоного кольору – символу революційної анархії та більшовицької сваволі.
Павло Скоропадський отримав плачевний спадок від попередньої влади. Попри скрутне становище та зневіру, яка охопила народ, гетьман намагався відродити українську державність. Прийшовши до влади, він одразу звернувся до українців із закликом будувати Україну разом. А ті відмовились, бо Скоропадський, бачте, неприхильно ставиться до соціалізму. Недовіряли гетьману і селяни, бо він був панського роду. Вони побоювалися, що з ним повернуться й поміщики. А гетьман не любив революціонерів-ворохобників. Саме таким і був Данило Терпило, чоловік незалежний, сміливий, зухвалий, фізично сильний та ще й лівих поглядів. Такі люди законів не визнають, самі їх творять!..
Тож із батьком рубав ліс у Гощеві під Таценками, хоч і було це заборонено, – а як столярувати без дерева?! Переховував зброю, хоч і це закон забороняв. Не шанував приписів Державної варти. Звичайно, налаштував її проти себе. І знову потрапив під нагляд – як колись за царизму. Вулицями рідного містечка вдень ходити стало небезпечно – могли і схопити. Тому ховався на полях під копами. Додому приходив у сутінках – треба ж було батькам допомогти по господарству. Часом і підночовував у товаришів. Якось до одного з них у двір влетіла гетьманська варта. Терпило ледь встиг заскочити до клуні. “Учепився за бантину і висів так. Поліцаї все перерили і не вірять – бачили, як у двір заходив, а тут наче крізь землю провалився. Так і пішли. Тоді дядько погукав Зеленого, і той упав, бо зомліли руки. Клуня висока. Убився б, аби не купа проса, куди він упав”, – так розповідав племінник дядька, в якого обідав Данило [29, с. 17].
Зелений почав гуртувати спільників. Однодумців виявилося чимало. З ними і вів він таємні розмови... До першого повстанського відділу увійшли три брати (Грицько, Гордій і Панас) та шестеро друзів. До лісу подалися під враженням вісток про звенигородське повстання. У жовтні біля Зеленого вже було 170 – 180 хлопців. Нападали на варту, поміщиків, що повернулися до своїх маєтків, на невеличкі загони німців.
Отаманом Данило став не тільки тому, що був грамотний і словом умів запрягати, а й тому, що був хоробрий і сильний – хоч і середнього зросту, але кремезний, жилавий. “Як здоровкався, та руку кому здавить – не витримували... Відчайдушний, нікого не боявся” [29, с. 16].
Український старшина Микола Капустянський додавав: “Палкий, неврівноважений...” [28, с. 78]. Доповнював портрет і дослідник Матвій Стахів. “...В нього було почуття старої козацької лицарськости, помішане з відгуками старого гайдамацтва”, – писав він. Звичайно, така людина у час революції сидіти склавши руки не збиралася.

[ Початок ] [ 1 ] [ 2 ] [ 3 ] [ 4 ] [ 5 ] [ Джерела ] [ Населенні пункти України, про які йдеться у книзі ] [ Неповний список козаків і старшин отамана Зеленого ] [ Віктор Лісовол. Дума про отамана Зеленого ] [ Про автора ]