Убейд ЗАКАНІ
ТРАКТАТ, ЩО ЗВЕСЕЛЯЄ СЕРЦЕ

ПЕРЕСМІШНИК З КАЗВІНА, АБО МУСУЛЬМАНСЬКИЙ «ДЕКАМЕРОН»

«Убейд Закані є, можливо, найвизначнішим письменником-пародистом і сатириком, народженим Персією...», «Він заслуговує на більшу увагу й вивчення, бо, незважаючи на певний цинізм і грубість, його надзвичайна оригінальність і сміливість, здається мені, потребують ретельнішого дослідження, аніж він до цього часу удостоївся»,— стверджує визначний англійський іраніст Едвард Браун.
Нізам ед-Дін Убейдуллах Закані — повне ім'я письменника: Нізам ед-Дін (по-арабському — «порядок віри») — прибране релігійне ім'я-лякаб, Убейд-уллах («аллахове рабеня») — літературний псевдонім-та-халлюс. Достовірних свідчень із письменникового життя на наш час не збереглося; єдиним певним джерелом служать його панегіричні касиди, присвячені правителям та їхнім візирам, ліричні вірші, а також літературні антології-тазкіре — збірники біографій з антологічними зразками, не завжди точні, а все ж цінні у своїх свідченнях та повідомленнях.
Хамдуллах Мустафі Казвіні- (нар. бл. 1281 р.), земляк і сучасник Закані, у своїй «Таріх-е гузіде» («Вибрана історія», 1330) свідчить, що Убейд є із роду Заканів, а ті походять з арабського племені хафаджа,— «шановний добродій ходжа Нізам ед-Дін Убейдуллах, якому належить кілька чудових віршів та незрівнянних творів».
Народився письменник в останній чверті XIII ст. в селі Закан (звідси його прізвище)
поблизу Казвіна, розташованого на півночі Ірану. Він походив зі значного арабського роду, чиї предки колись перебралися до Персії. Він дістав непогану освіту, що видно з його творів, писаних як арабською, так і перською мовами, і вважався, за свідченням згаданого Е. Брауна, «людиною талановитою і вченою, одним із майстрів стилю й чудового смаку», «однією із знаменитостей восьмого століття» (за мусульманським календарем. — Р. Г.), «найбільш ученою людиною свого часу, яка досягла цілковитої довершеності в усяких мистецтвах і складанні книжок та трактатів».
Очевидно, в сорокових роках XIV ст. поет перебрався з Казвіна у місто Шіраз, розташоване на мальовничому півдні країни, столицю провінції Фарс, де правив під ту пору шах Шейх Джамаль ед-Дін Абу Ісхак Інджу. Шіраз припав поетові до душі куди більше, ніж його рідне місто Казвін, до якого він навряд чи мав велику симпатію, постійно глузуючи з його недолугих мешканців,— зрештою, цілком несправедливо. Хтозна, чи не з його легкої руки про казвінців пішла слава останніх дурнів та недотеп...
Слід думати, шах Абу Ісхак Інджу, покровитель славетного лірика Гафіза (1325—1389), до Убейда поставився теж прихильно, що й відбилося в рядках Закані:

Якщо падишах твій являє прихильність до тебе,
То поза Шіразом шукати вже й раю не треба!
(Переклад М. Ільницького)

Закані ніде ні разу не згадує про Гафіза, тож невідомо чи вони зналися особисто, хоча гучна слава про кожного ширилася цілим краєм,— в усякому разі, творче оточення й коло знайомств у них було спільне. Без сумніву, вони були обізнані з творчістю один одного, й навіть є підстави твердити, як це робить іранський літературознавець Мо-хаммед Муїн, що Закані своїм сатиричним спрямуванням, «своїм сатиричним тоном, ймовірно, впливав на Гафіза». Та, на відміну од Гафіза, який критикував лише людей із близьких йому прошарків, Закані стрілами сатири не минав нікого, «вдаючись до сміху і глузування, місцями аж надто грубого й сороміцького».
Так, у своєму сатиричному маснаві «Муш-у гурбе» («Миша й кішка»), що, до речі, зробився приказкою,—

Приємна новина — став кіт богомільним,
Аскетом, Аллаха прихильником вірним!
(Пер. М. Ільницького)

Закані дуже подібний до Гафіза:

Уранці, як засяє правда своїм чолом, хай буде сором
Мандрівнику, що не повірить, зневаживши дороговказ.
Куріпко з гарною ходою, що так маніжно йдеш, принишкни,
Бо шейхів кіт благочестивий уже кінчає свій намаз!
(Пер. В. Мисика: курсив мій. — Г. Р.)

На гадку приходить поширений спосіб парафразування чужих (часом власних) віршів, званий істікбаль, чи джаваб («відповідь»), Закані часто звертається до цього поетичного прийому «уподібнення», вдаючись до тонкої пародії, чим, власне, розширює його рамки.
Шіраз, із його культурним життям, що мало давні традиції, з дзюркітливою рікою Рукн-абадом й пишними садами Мусалли, місто вчених, митців, поетів, полонив серце Закані, який із чулістю проказував:

І прохолода Мусалли і Рукн-абаду хвилі
Чужинцю з пам'яті крадуть його простори милі.
(Пер. М. Ільницького)

Тут можна згадати й поезії Сааді, сповнені туги за цим самим укоханим містом, чи рядки Гафіза:

Вітрець над Мусаллою,
дзюрчання Рокнабаду!
Я бранець ваш довічний,
я ваш у кожнім слові!

Чи:

О чашнику, лий по потребі,
бо не побачимо на небі
Ні хвиль прозорих Рокнабаду,
ні яворів над Мусаллою!
(Пер. В. Мисика)

Після того, як емір Мубаріз ед-Дін Мо-хаммед (1313—1359) у 1353 р. відняв Шіраз у шаха Абу Ісхака Інджу (а через чотири роки Абу Ісхак був ним страчений), Убейд, залишаючи любе місто, з сумом сповіщає:

Покинув я шіразький край, в душі моїй тривога,
І серце на дрібні шматки покраяла дорога.
(Пер. М. Ільницького)

Убейдова подальша доля сповнена блукань від одного покровителя до іншого, і віхи його життя можна «реконструювати»
хіба що по панегіричних касидах та передмовах творів, які він присвячує «справедливим» правителям. У Багдаді він шукає прихистку в Султана Увейса (1356—1374) із династії Джалаіридів.
Як свідчать анекдоти, Закані зазнавав злигоднів і нужди, потерпаючи через численні борги; епіграма, складена на смертному ложі (помер Закані бл. 1371 р.), відбиває до певної міри і його матеріальне становище, і його веселу вдачу:

До мене цього лікаря не звіть,
Спроваджує він хворих на той світ.
Він продає знадоби Азраїлу
І перед смертю свій складає звіт.
(Пер. М. Ільницького)

Щоб краще зрозуміти Убейдову творчість, зокрема прозу (яка заслуговує на більшу увагу, аніж його поезія), з'ясуємо бодай коротко характер його епохи.
Монголи, плюндруючи міста й вирізуючи людність, прокотилися спустошливою лавиною по північному Ірану, меншою мірою торкнувшись півдня й південного заходу. Власне, великі поети ХІІІ ст. належать «околицям» (на півдні, в Шіразі, — Сааді, у Малій Азії — Мауляві, в Індії — Хосров Пехлеві), бо саме околиці порятувалися від напасті. Невелика кількість населення й «варварськи низький життєвий рівень», нові форми експлуатації й визиску, становище селян, чи не найтяжче за всю історію Ірану,— ось прикметні риси епохи (при монголах тимчасово відродився навіть рабовласницький уклад). Монголо-тюркська кочова знать, роздаючи наліво й направо берати (податні грамоти) своїм васалам й обкладаючи населення повинностями, все ж поступово переймалась високорозвину-тою персо-мусульманською культурою. Найкраще це видно на династії Іль-ханів (1256—1335), яка під тиском перського оточення поступово цивілізується. Іль-хан Газан-хан (колишній буддист, а «в мусульманстві» Махмуд; 1295—1304), прийнявши іслам, щоб ближче зійтися з мусульманською чиновницькою й духовною знаттю, та провівши низку реформ," спрямованих на впорядкування й централізацію держави (і добившись-таки тимчасового економічного піднесення), піклувався в основному про свою столицю Тебріз, розбудувавши її та звівши собі там мавзолей, і зовсім нехтував розореною країною,— отож, можемо говорити лише про розквіт одного-двох міст на тлі цілковитої розрухи і запустіння. Подібним чином поводився і його брат та наступник Ульчжейту-хан (1304—1317), відомий іще під перським прізвищем як султан Мохаммед Ходабенде, розширюючи свою нову столицю Султанійє (1307), розташовану біля того самого Казвіна, звідки був родом Убейд Закані.
Час монгольського панування був найтяжчим в історії іранської культури; катастрофічно впав рівень письменства й науки (монголи недооцінювали перську поезію й надавали переваги хронікам); супроводжувалось усе це девальвацією моралі та пошестю примітивного цинізму. Так, емір Мубаріз ед-Дін Мохаммед, згадуваний Убейдом, будучи деспотичним і кровожерним правителем, за свідченням історика Мірхонда (XV ст.), «нерідко відривався од читання Корану, щоб власноруч зарубати приведеного до нього «злочинця», а тоді знову, мовби нічого не бувало, брався за читання «священної книги». Цей самий Мубаріз ед-Дін був осліплений і кинутий до в'язниці рідним сином Шах-Шуджою, який заходився правити після нього. По смерті останнього іль-хана Абу Сейїда (1335) починається боротьба різних феодальних угруповань і династій...
Убейд, «спротивившись споглядати» розпусту знаті, зважився відкрити їхнє справжнє обличчя, показати становище й падіння своїх співвітчизників, розтлінну мораль епохи. 1340 р. він створює знаменитий трактат «Ахляк-уль-ашраф» («Етика благородних»), трактат-навиворіт, пародіюючи тогочасну схоластику й ученість. Узявши за основу принцип скасованих і скасовуючих віршів Корану й уклавши за ним мазхаб-е мухтар (діюче вчення) та мазхаб-е мансух (скасоване вчення), Убейд «логічно» доводить, що хоробрість і тому подібні дурниці вигадані для марновірців; що відважні, справедливі, щедрі люди в кінцевому рахунку виявляються дурнями,— підтверджуючи усе це прикладами із життя можновладців.
Показавши себе у трактаті «Ахляк-уль-ашраф» чудовим стилістом, майстром нищівної сатири та їдкого сарказму, Закані в іншому творі — «Рісале-йе тааріфат маш-тутр бе-дегфасль» (трактат «Означення», відомий як «Десятиглав») — продовжує викриття «благородних вельмож» та «полчищ тюрок» з їхньою зрадницькою канцелярією й хабарництвом, суддів та лицемірних святенників,—що було під ту добу справою небезпечною.
Пародіюючи моралізаторські панд-наме («книги порад»), які мають витоки у пехлевійських андарзах («настановах») та панд-намаках («напучувальних книгах», найвідо-міша з яких — «Панднамак-і Заратуш», тобто «Книга Заратуштрових рад»), а також — цілком імовірно — маючи на увазі етико-дидактичну «Панд-наме» Сааді, ще свіжу на пам'яті, Закані створює 1350 р. чудовий взірець тонкої іронії, трактат «Сад панд» («Сто порад»). У передмові він вказує на джерело свого «натхнення» — «Ахляк-е насірі» («Насірову етику»), написану 1235— 1236 р. відомим звіздарем та автором численних арабських і перських наукових творів, моралістом Насір ед-Діном Тусі (1201—1274). Згадує й «Андарз-і Хустрав-і Каватан» («Настанови Хосрова, сина Кава-та»), що належать перу царя Хосрова І Анушірвана (1135—1183) із династії Саса-нідів. «Сад панд» Закані — це така собі квінтесенція «життєвого досвіду» й мудрості, твір, написаний на грані серйозного й іронічного, сумного й веселого,— автор виводить читача із тьмяної мечеті у радісний світ життя, закликаючи щиросердно: «Сьогоденних втіх не міняйте на завтрашні!» (очевидно, на райські теж) і глузуючи з недолугих проповідників аскетизму та страдництва.
Безумовно, центральним твором Закані є «Рісале-йе дильгуша» («Трактат, що звеселяє серце»), найбільший з-поміж його трактатів, складений з коротких оповідок-анекдотів, часто з історичним підтекстом,
яким передує невеличкий встун. Написаний у двох частинах — одна арабською, друга — перською мовою, він є ніби підсумком багаторічних блукань Убейда західними містами Ірану (твір недатований). Зібравши усе почуте, а також те, «що було на пам'яті», Закані виступає то звичайнісіньким пересмішником, беручи на глуз і мертвих, і живих (дивуєшся його хоробрості), то поринає у гущу народного гумору, точніше — гумору передмістя, часом цинічного, як сама епоха, а загалом і не позбавленого уроків гуманності й високої моралі, бичує найлихіші пороки — скнарість, лицемірство, облуду, всіляку ницість. Цілком народна й лексика цього твору, мова героїв, пересипана міцними й скоромними слівцями (що тривалий час було суттєвою перепоною до його адаптації іншими мовами) й замішана на персько-тюркському просторіччі.
Симпатії Закані в конфесійному плані не були ні на боці шиїтів, ані суннітів; він насміхається і над шиїтами, прибічниками «партії» Алі, двоюрідного брата і зятя пророка Мохаммеда, і над трьома «праведними» халіфами — Абу Бекром, Омаром та Османом, тобто суннітами, виставляючи їх у невигідному світлі й найневірогідніших ситуаціях.
Чудово знаючи перську поезію, Закані висміює традиційні (ми сказали б зараз «заштамповані») поетичні прийоми, до яких часто вдавалися перські лірики, тут талант Закані-пародиста проявився чи не найбільшою мірою.
Так, в одному з анекдотів він дошкульно глузує з характерних любовних заспівів:

Віє вітер, від коханої шле знак,
Мабуть, зве тебе не просто так...
(Пер, М. Ільницького)

Будучи добре обізнаним не лише з літературою на фарсі, а й з арабською, Закані, безумовно, знав і «Книгу захоплюючих оповідей» сірійського письменника Абу-ль-Фараджа Бар-Ебрея (1226—1286): у «Рісале-йе дильгуша» знаходимо кілька анекдотів зі згаданої збірки. Ця книга, перекладена іще у давнину на інші східні мови, зажила широкої популярності й у набагато пізніші часи — значну кількість її мотивів творчо використав персомовний поет Абдуррахман Джамі (1414—1492) у своєму славнозвісному «Багаристані» («Весняному саду», 1487).
Цікаво, що предметом наслідування, врешті, зробився і сам Закані: чи не найбільше сюжетів із «Рісале-йе дильгуша» ми знаходимо у вельми популярній книзі Сходу, своєрідній хрестоматії анекдотів «Латаїф ат-таваїр» («Оповідки про людей різних верств»), написаній 1533 року, яка належить перу літератора Алі Сафі.
Щиро дякуючи за цінні поради і консультації професорові-тюркологу О. Т. Молчановій та іраністові, кандидатові філологічних наук А. І. Колесникову, висловлюємо сподівання, що читальники, кажучи словами Убейда, вибачать йому «певну кількість малосерйозних дотепів» і звеселять його трактатами собі серце.

Роман ГАМАДА
Львів

АРАБСЬКІ ОПОВІДКИ ] [ ПЕРСЬКІ ОПОВІДКИ ] [ ТРАКТАТ «СТО ПОРАД»] [ Примітки]

Роман ГАМАДА ПЕРЕСМІШНИК З КАЗВІНА, АБО МУСУЛЬМАНСЬКИЙ «ДЕКАМЕРОН»

До змісту Убейд ЗАКАНІ ТРАКТАТ, ЩО ЗВЕСЕЛЯЄ СЕРЦЕ