Убейд ЗАКАНІ
ТРАКТАТ, ЩО ЗВЕСЕЛЯЄ СЕРЦЕ

ПЕРСЬКІ ОПОВІДКИ
З арабської переклав Валерій РИБАЛКІН

2. Прямуючи до своєї хати, один жонатий гамаданець16 спостерігав юнака, гарного на вроду, що виходив саме з його дому на вулицю. Роздосадувався гамаданець неабияк.
— Хай же воно буде прокляте, таке життя твоє нездале! — гукнув юнакові услід,— коли ти маєш отак волочитися по людських домівках; гляди, а то й зовсім охлянеш. Оженився б ти ліпше, узяв яку жінку за себе, то і ми б того меду трохи скуштували.

5. Сказав один чоловік тлумачеві снів:
— Було мені вві сні видіння, ніби приготував я собі бурані17 із верблюжих кізяків. Чи се який знак мені?
— Ось дай лише дві таньги18,— одмовив тлумач,— і знамення сього сну я тобі враз з'ясую.
— Отакої! — вигукнув чоловік. — Коли б ото у мене було дві таньги, став би я готувати бурані із верблюжих кізяків.

8. Халіф Магді19 під час ловів відбився од своїх воїнів, а коли надворі вже звечоріло, приблукав до хижки одного араба. Той подав гостеві їство, що було в хаті, та й, принісши дзбанок вина, почав його гостинно частувати.
Хильнули вони ото по чарчині, коли халіф і каже:
— Я слуга самого Магді. Випили й по другій.
— Я емір самого Магді,— знову каже халіф. Вихилили й третю.
— Я сам Магді,— проказав він на сей раз.
— Отакої! — вигукнув вражено араб та й забрав дзбанок геть. — Ти випив одну чарку, незнайомче, й приставлявся зразу халіфовим слугою, після другої посягав на емірство, а по третій — вже й на халіфство. Коли ж вип'єш іще одну, то тоді об'явиш себе самим господом Богом.
Другого дня, як тільки над'їхали вояки й зібралися перед халіфом, араб з превеликого остраху накивав п'ятами. Магді ж оддав повеління, щоби того було однайдено й приведено, а опісля ще й золотом його обдарував.
— О халіфе,— сказав араб,— засвідчую, що мовив ти правду, хоча й намірився на четверту.

9.Один чоловік прийшов до мазара, себто святого місця, й впала йому в вічі одна довжелезна могила.
— Хто се тутечки похований? — спитав він.
— Прапороносець пророка,— одвітували йому.
— Себто як? — здивувався той.
— Поклали його в могилу разом із прапором?

10. Раз якось шиїт20, прийшовши в мечеть, побачив на щитах імена неправедних халіфів, по стінах порозвішувані. Хотів він був цвіркнути слиною на ім'я Абу Бекра й Омара, та, хай їм цур, попав на ім'я Алі.
— А чого се ти з ними тут розсиджуєшся, в отакій компанії? — сильно розсердився він. — Ото й маєш по заслугах!

12. Притягнули до халіфа якогось чоловіка, що об'явив себе Богом.
— Минулого року тут теж один приставлявся пророком і посланником Божим,— сказав халіф,— так я велів скарати його на смерть.
— От і добре зробили,— одмовив чоловік. — Я ж його не посилав!

13. Абу Бекр Благочестивий часто вештався по ночах, шукаючи де й що погано лежить. Та хоч як ревно він старався, під руки йому не навернулось нічого. Узяв він та й поцупив з досади свою чалму і сховав її собі під пахвою.
Як прийшов він додому, жінка його й питає:
— Ну, то що ж ти приніс сього разу?
— Ось чалму свою я приніс,— каже. — Та помовчала б ти! — зацитькав свою жону, бачачи, що розсердилася вона тяжко. — Не дотямиш ніяк, навіщо я так вчинив? Дуже не хотілося мені впіймати облизня.

14. Хаджі крав людські вівці, а м'ясом отим роздавав милостиню.
— Чом ти отак робиш? — спитали у нього.
— Гріх крадійства врівноважується воздаянням милостинею,— одрік Хаджі,— і між ними така ж різниця, як між салом та курдюком вівці, де сало теє міститься.

18. Емір Тогочар спитав якось у мауляни21 Кутб ед-Діна.
— Що ж то воно є за люде, отії єретики-відступники?
— Се ті, що беруться до жінки ззаду,— відказав мауляна.
— Овва! — вигукнув емір. — Тож виходить, що я двічі єретик!

20. Хаджі у дитинстві став на кілька день у найми до кравця. Раз той кравчина-наставник приніс у свою майстерню чашу меду та й, лаштуючись іти у якійсь потребі, наказав Хаджі:
— Ось у сій чаші — отрута. Гляди ж мені, не з'їж, а то вріжеш дуба.
— А я й не думав їсти,— відказав йому Хаджі.
Коли ж наставник пішов, виміняв Хаджі на шмат сукна у одного лахмітника величезний кусень хліба та й упорав його з тим медом до крихти. Повернувся згодом кравець та й став шукати теє сукно.
— Як не битимеш мене,— озвався Хаджі,— тоді розповім я тобі усю правду, як є. А справа ось яка: ловив я гав, а якийсь злодюга узяв та й поцупив тую сукнину. І такий мене перед карою страх охопив — ти прийдеш і мене лупцюватимеш,— що поклав я собі: «З'їм-но я отую отруту. Покіль ти вернешся, мене вже не буде на сім світі». Тож усю отруту, яка була в чаші, я й ум'яв. Та, сам бачиш, живий дотепер іще. Отака притичина.

21. Дав батько Хаджі дві великі рибини, щоб відніс він їх на продаж. Хаджі став тинятися вулицями й підійшов нарешті під якусь хату. Виглянула з неї вродлива жіночка.
— Дай мені одну рибину,— сказала вона,— і я вволю твою волю.
Дав їй Хаджі рибу та й набувся з нею досхочу. Уподобавши сеє діло, дав він їй і другу рибину та й знову став жирувати із нею. А потім усівся в хаті та й каже:
— Принеси-но мені води.
Подала йому жіночка глек з водою. Випив він воду, вдарив глеком об землю й розтрощив його на друзки. Коли ж забачив здалеку її чоловіка, залився рясними слізьми.
— Чого се ти плачеш? — спитав чоловік. А Хаджі йому й каже:
— Сидів я в хаті — води попрохав, знаєте. Та вихопився мені глек із рук і розбився. Було в мене дві рибини, от хатун і забрала їх замість глечика. А я теперечки, потерпаючи зі страху перед батьком, додому не можу поткнутись.
— Та що там глек... —дорікнув чоловік жінці. Одібрав ті рибини й вернув Хаджі зі словами:
— Йди собі з миром, чоловіче добрий.

22.Спитали в одного дармоїда й нахлібника:
— Чи ти маєш смак до їжі?
— Гай-гай,—одказав дармоїд. — Я нещасний тільки того добра й маю... 24. Раз якось мауляна Кутб ед-Дін, простуючи вулицею, угледів шейха Сааді22 — той саме справив любесенько малу нужду і вже витирав свій страм об мур.
— Гей, шейху! — гукнув його мауляна. — А що се ти в людському мурі діру робиш?
— Не хвилюйся, Кутб ед-Діне,— заспокоїв його шейх. — Хай же тобі буде відомо: отеє, що ти зараз бачиш, не таке вже й тверде.

29. Один казвінець23 вирушив був на війну з єретиками із великим щитом. З фортеці жбурнули каменюку й розбили йому голову.
— Гей, чоловіче дурний! Чи тобі повилазило! — зарепетував казвінець на все горло. — Ти не бачиш сього щита, що поцілив мені в голову?

30. Один казвінець впав у глибоку яму.
— Татусю любий,— сказав йому син,— ти з ями поки що не вилазь, а я сходжу за мотузкою й тебе витягну.

31. Муедзин крикнув на весь голос та й ну мчати щодуху.
— Чого се ти біжиш? — спитали в нього.
— Бачте, люди кажуть мені: «Голос твій приємний здаля». От я й біжу, щоби голос свій здаля почути,— відповів муедзин.

33.У Хаджі поцупили двері з його хати. Подався тоді він до мечеті та й, іздійнявши з неї двері, відніс їх додому.
— Чого се ти в мечеті двері зняв? - спитали в нього.
— Двері мені в хаті вкрадено,— відповів Хаджі,— а Господь усевіда того злодюгу знає. Як видасть він мені його, то й двері свої назад отримає.

34. Султан Махмуд здибав якось немічного діда, що тягнув на собі в'язку хмизу. Шкода зробилося султанові його й гукнув він:
— Гей, старче! Скажи, що ти хочеш, і я вволю твоє бажання: два-три динари золоті, віслюка-вуханя чи більше тобі до мислі кілька овечок? Або ж я дам тобі радше сад — у ньому ти знайдеш спочинок після трудів своїх.
А старий йому й каже:
— Дай мені золото — я зав'яжу його собі в черес, сяду на довговухого, пожену перед себе овечок, відтак в'їду в сад й довікую під твоєю владою в супокої решту свого віку.
Припали султанові ті слова до душі, тож по його зволінню так було й вчинено.

40. Був у Хорасані24 один хакім25 на ім'я Халяф. Раз от і донесено йому у вуха:
— Єсть тут у нашому городі один чоловік, око в око схожий на тебе. Коли ж того привели по хакімовому загаду, хакім і питає йогс
— Скажи-но, а матір твоя не промишляла звідництвом, не була вхожою в домівки людей високого стану?
— Та ні ж бо,— одвітував чоловік,— мати моя була жінкою бідною, зроду не виходила з хати. А от батько мій садівникував у людей іменитих, та й за водоноса нерідко наймався у них.

41. Ватага казвінців рушила війною на єретиків. А зворотньою дорогою ніс кожен голову єретика, настромлену на палю, лише один казвінець тягнув на палі чиюсь ногу.
— Хто ж се його забив? — спитали у нього.
— Я,— одказав той.
— А чом ти не настромив його голову?
— Та покіль я примчав, голову його вже хтось інший поцупив. 43. Один добродій сказав якось приятелеві:
— Око в мене болить. Як би то зарадити лихові?
— Торік у мене болів зуб,— одказав приятель,— так я його й вирвав.
45. Лисий вийшов із лазні, коли дивиться — аж шапку його вкрадено. Зчинив він тоді лазебникові превелику бучу.
— Ти сюди прийшов без шапки,— оддирався лазебник. Заволав чоловік:
— Гей, мусульмани! Чи ж моя голова така, що можна непокритою на люди витикатися?

46.Один казвінець, підступивши до коня з лівого боку, встромив праву ногу в стремено, сів верхи... і опинився обличчям до коневого хвоста.
— Ти ж сів на коня навпаки,— сказали йому.
— Та ні ж бо,— одказав той,— не я сиджу навпаки, се кінь лівша.

48. Султан Махмуд був одного дня у тяжкому гніві. Тальхак26, хотячи його розважити, поспитав:
— Султане, яке було ймення твого батечка?
Султан роздосадувався ще дужче й одвернув голову. Тальхак же став супротиву нього й ізнову питає те саме.
— Яке тобі діло? — вкрай роз'ярився султан. — Йолоп, звідник, собака шолудивий!
— Оттепер ім'я твого батечка відоме. А як же звали батька твого батечка?
Султан весело засміявся27.

53. Потворний лицем ходжа мав помічника куди гидкішого за себе. Одного дня голільник дав помічникові у руки люстерко. Зазирнув помічник туди й вигукнув вражено:
— Аллах преславний! Ну й здорово же дав маху сотворитель небесний, нас такими зробивши!
— Гей ти! Не говори у числі мнозіїм,— озвався ходжа. — Скажи краще: «Дав маху, мене сотворивши».
Помічник же, давши йому люстерко, одказав:
— Ходжа, пане мій! Коли мені не ймете, то лишень самі погляньте в дзеркало!

54. Одна жінка твердила перед халіфом Васіком28, що пророчиця вона й посланниця Божая.
— О жінко,— сказав їй Васік,— чи знамо тобі, що Мохаммед був пророком?
— Авжеж,— одказала вона.
— А коли так,— мовив халіф,— то нехай же тобі буде відомо, що заповів він: «Немає пророка після мене». Тож домагання твої пусті й намарні.
— Еге ж, заповів він: «Немає пророка після мене»,— сказала жінка,— а от «Немає пророчиці після мене» — він не заповідав!

55. Батько Хаджі приніс до хати три засмажені рибини. А Хаджі саме не було дома.
— Давай-но з'їмо їх,— запропонувала мати,— поки Хаджі не вернувся. Накрили вони стіл, аж тут і Хаджі нагодився. Мати дві більшенькі рибини сховала хутенько під стіл, а меншеньку поклала зверху, на скатертину. Хаджі оте й постеріг у дверну щілину. Всілися вони кружкома, от батько й питає Хаджі:
— Чи чував ти, синку, оповідь про пророка Юнуса29? Хаджі й одвічає йому:
— Спитаймо ліпше у сієї рибини — побачимо, що вона нам скаже.
По сих словах нахилився до риби й, притулившись вухом до її рота, сказав по якійсь хвилі:
— Отся риба говорить: «Коли був пророк Юнус, я була ще малесенькою, а от ті дві рибини, що під столом лежать, старші за мене. Тож питайте у них — вони вам і розкажуть усе до пуття».

56.Один тесля узяв собі жону, а рівно через три місяці повила вона йому сина.
— Яким же ти ім'ям наречеш свого хлопчика? — спитали в батька.
— Коли ж він шлях, на який інші витрачають дев'ять місяців, подолав за три, то йому годиться дати наймення Швидконогий,— одказав той.

57. Султанові Махмуду, коли він зголоднів, подали баклажанне бурані. Уподобав його вельми султан і сказав:
— І знаменита ж ця з баклажанів страва!
Дворак султанів і собі давай вихваляти сей овоч, приплітаючи багато чого несусвітенного. А султан, всмак попоївши, мовив:
— Еге ж, баклажани — страва дуже шкідлива для здоров'я.
Дворак же тоді наговорив од себе всякої всячини про шкідливість сього яства.
— Гей, плюгавчеі — скипів султан. — Хіба ж не ти хвилю тому розводився про пожиточність баклажанів?
— Султане,— чемно одрік той,— я ж є твій підніжок і підданець, а не баклажанів, тож мені таку річ годитьси казати, яка була б до вподоби тобі, а не баклажанові.

67. Один циган, шпетив свого сина:
— Ти байдики б'єш й у неробстві та лінощах літа свої марнуєш. Скільки вже я казав тобі: «Навчися перевертатись через голову, собак навчи через обруч скакати, і сам наломися ходити по линві, й відтак життя своє проживеш у достатку». Коли ж ти не прихилиш уха до речей моїх, то, їй-богу, запроторю тебе я в медресе, щоб ти знань їхніх, нікчемних і гроша не вартих, набрався й мудрецем зробився. І покіль ти живим будеш, у приниженнях, злигоднях та нещастях нидітимеш і найменшого пожитку з науки тієї не матимеш.

71. Атабек Салгар-шах дав Маджд ед-Дінові єгипетського єдвабу. У декількох місцях по ньому було вигаптувано: «Немає Бога, крім Аллаха», А єдваб виглядав, сказати б, ветхим. Отож, не припав він до вподоби Маджд ед-Дінові.
—А чого се «Мохаммед — пророк Аллаха»30 на ньому не виткано? — поцікавився хтось із прибутніх.
— Бо ж його ще до Мохаммеда, посланника Аллахового, виткано,— одказав Маджд ед-Дін.

76. Хаджі, проголодавшися, причвалав до якогось села. Почувши, що в одному будинку поминають покійника, подався туди.
— Почастуйте мене поминальними солодощами,— сказав Хаджі,— і я сього небіжчика враз відживлю.
Запросили родичі померлого його до хати. А як Хаджі вже всмак попоїв, тоді сказав:
— А тепер ведіть мене до мерця.
Підійшов він до мертвяка, поглянув на нього, а потім і питає:
— А ким же він був за життя?
— Ткачем,— одказали йому.
— Яка шкода! — сказав Хаджі. — Когось би іншого я б воскресив у три мига, та горопашний ткач, як уже врізав дуба, то навіки.

84. Одна жіночка мала коханця кравця, а звати його було Мохаммед. Якось став чоловік радитись із нею:
— Збираюсь я завтра пригостити у нас такого-то й такого,— сказав. — Усе слід таким чином влаштувати, як годиться за честивим звичаєм. — І згадав ще кожного поіменно.
— Запроси ж до нас і кравця Мохаммеда,— докинула жіночка. Що ж, привів чоловік і його.
Як скінчили вже гості трапезувати, то завели пісень. А Мохаммед-кравець подався потаймиру у світлицю до хатун та й ну розкошувати із нею! Чоловік же одразу прибрав ума — що тут й до чого, то й подався назирці, щоб заскочити їх. Кинувся він до кравця, а той під ту пору вже й оскому зганяв. Скочив бідака на рівні ноги та й дав тягу; гнався чоловік за ним навздогін аж до самої його хати! А як вернувся назад, жіночка, зробивши кислу міну не сказала йому й півслова.
— Хатун! — озвався чоловік. — У чому ж моя провина, що ти зволила так на мене набурмоситись? Я привів Мохаммеда-кравця, як ти мені ото загадувала, почастував його, ти ж вдовольнила його жагу, та й я став йому у пригоді — оскомину поміг зігнати, ще й додому його щасливо допровадив. Коли ж і є якась вина в мене перед тобою на самому ділі, то підкажи мені ласкаво, як я маю її спокутувати. А якщо зосталися ще якісь інші послуги, ти лишень звели мені — я на сей труд враз готовий.

86. Мауляна Шараф ед-Дін Дамгані проходив повз мечеть, де саме служитель лупцював собаку, що лежав зіщулений на долівці й голосно скавучав. Як увійшов же мауляна досередини, собака метнувся прожогом до прочинених дверей та й утік. Причетник став мауляні вичитувати за те, що випустив собаку, й дорікати.
— Друже,— мовив йому мауляна,— пробач їй, тварині безрозумній. Адже вона з недорозуму свого сюди у мечеть приходить. А чи ми, що маємо розум, часто навідуємося до мечеті?

90. Дервіш підійшов до дверей якогось дому й попрохав хліба. Дівчина, що була в хаті, одказала йому з-за дверей:
— У нас немає й крихти.
— Тоді хоч полінце дай,— попрохав дервіш.
— Та де там!
— Ну то солі дрібку.
— Що ви! .
— Хоч води глек.
— І того катма!
— А де ж твоя ненька? — спитав тоді дервіш.
— Пішла на поминки до родичів — оплакувати покійного й співчувати їхньому горю,— одповіла дівчина.
— Якщо справи у вашому домі дійсно такі кепські, як ти ото мовиш,— сказав їй дервіш,— то принаймні десятеро ваших родичів повинні прийти до вас поплакати та поспівчувати вашому горю.

91. Шіразець31 готував собі в мечеті банг32. Підскочив до нього мечетний служитель та й став вичитувати йому за те, що він гріховне діло робить. Глянув на нього шіразець — а був той служитель криворукий, голомозий та ще й сліпуватий — ач який, ще й бучу збиває!
— Чоловіче дурний! — озвався до нього шіразець. — Пан Бог не хтозна-якими милостями тебе ущедрив, що ти о домі його Господнім так ревно печешся!

93. Схопили одного чоловіка на п'ятнадцятий день рамазану33: «Ти порушив піст!»
— А скільки ж днів минуло од початку рамазану? — спитав той.
— Та п'ятнадцятий день уже,— одрекли.
— А до кінця рамазану ще скільки день позосталося?
— Теж п'ятнадцять.
— То що ж мені, нещасному,— вигукнув чоловік,— краще здоров'я своє порушити, аніж отеє пісникування?!

96. Один араб подався в хадж, себто на прощу. Під час тавафу — ходіння довкола Кааби34 — поцупили його чалму.
— Боже правий! — проказав він. — Коли я вперше прийшов до дому твого Господнього, звелів ти, щоб чалму мені було вкрадено. Якщо ж ти мене Вдруге колись ще отут побачиш, то накажи тоді, щоб зуби мені повибивали.

97. Одна жінка, що мала напрочуд гарні та вродливі очі, подала судді на свого чоловіка скаргу. А суддя був розпусником й до жіноцтва охочим. Припали йому до любості жінчині очі, й так він запрагнув її жагуче, що взяв її сторону. Чоловік же одразу теє дорозумів й ізняв з дружининого лиця запону. (А була вона дуже-таки плохенька з виду). Забачивши таке обличчя, суддя відчув до неї страшну огиду.
— Забирайся геть, о жінко! — вигукнув він. — Хоча й маєш ти очі сумирні й лагідні, та лице у тебе жорстоке й гнітюче.

98. Одному чоловікові, коли він попросив пива, корчмар наточив кислого й засмерділого. Випив чоловік отеє й заплатив за нього десять золотих динарів.
— Се куди більше, аніж пиво моє варте! — здивувався корчмар.
— Та не за пиво я даю тобі гроші,— одказав чоловік,— а за ту майстерність, що ти умудрився зі свого широченного заду в глиняний глек з отакою вузькою горловиною націдити.

99.Нічні вартові надибали якогось п'яного казвінця і схопили його.
— Вставай,— сказали йому,— поки ми тебе не забрали й не вкинули в холодну!
— Коли б ото я міг самотужки ногами пересувати,— одвітував їм казвінець,— без вас би добрався до своєї домівки — став би я вас дожидатись...

101. Один хорасанець подався з приставною драбиною в чийсь сад — щоб накрасти фруктів. Нагодився під ту хвилю й господар саду.
— Що ти тут робиш, у моєму саду? — спитав він злодія.
— Продаю драбину,— одказав той.
— Продаєш драбину в моєму саду? — здивувався господар.
— Драбина моя,— одказав хорасанець,— де хочу, там і продаю.

102. Один казвінець, маючи сокиру, щовечора вкидав її у комору й брав двері на міцний засув.
— Чому ти сокиру в коморі ховаєш? — спитала жінка.
— А щоб кішка не поцупила,— одказав він.
— Що ж кішка із нею робитиме? На лиха вона їй?
— Ти вже, я бачу, зовсім жінка безклепа: нещасний кусень, що й ламаного гроша не вартий, вона тягне зі столу, а сокиру, яку я купив за десять золотих динарів, залишить? 1

105. Мауляна Кутб ед-Дін прийшов з відвідинами до хворого можновладця.
— Що тебе турбує? — спитав його.
— Гарячка у мене, і шия моя болить,— відказав той. — Та, дякувати Богу, вже два-три дні, як гарячка пішла на спад, переломилась. Тільки шия все ще болить, завдає клопоту.
— Не сумуй, серця свого не пригноблюй,— сказав мауляна Кутб ед-Дін,— і шия через два-три дні піде на спад, переломиться.

110. Добродій один розказував своєму приятелеві:
— Було в мене п'ятдесят манів36 збіжжя, та поки я схаменувся, миші все геть-чисто прибрали.
— Я теж мав п'ятдесят манів збіжжя,— мовив приятель. — Та поки миші схаменулися, я все геть-чисто прибрав.

112. Ходжа подався раз якось у подорож. Держав же він у себе в домі раба чорношкірого. Коли повернувся, хатун його привела двох чорнявих хлопчиків. Раб посадив собі одного на карк — друге бігло за ним услід — й вийшов стрічати ходжу. Уздрів ходжа хлопчика й спитав:
— Чиє се воно?
— Хатун,— одказав раб.
— Отеє дивовижа! — вигукнув ходжа.
— Якби ж то одна! — одмовив раб. — Позад мене ще й друга дивовижа біжить...

113. Один чоловік запитав у проповідника:
— Як звати жінку сатани Ібліса36? Проповідник поманив його до себе й мовив на вухо:
— Мерзотнику! Звіднику собачий! Звідкіля ж мені знати? Коли ж чоловік вернувся до зібрання, у нього спитали:
— Ну, то що ж він сказав тобі?
— Коли комусь так кортить довідатися,— відповів чоловік,— нехай сам у мауляни спитає, той усе розповість.

114. Один дехканин в Ісфагані прийшов під двері дому, де мешкав скарбівничий ходжа Бага ед-Дін, й мовив євнухові:
— Перекажи ходжі, що «сам володар сидить надворі й має до тебе справу». Переказав той ходжі, і ходжа звелів запросити його. Коли дехканин увійшов, Бага ед-Дін спитав у нього:
— То отеє ти єсть володар?
— Воістину так,— одповів дехканин.
— А яким же се побитом ти став ним?
— Справа така, — сказав дехканин,— що раніш я був володарем хутора, володарем саду, володарем хати, та от твої помічники, насильство надо мною вчинивши, забрали в мене хутір, сад, хату — тепера позостався лише сам «володар».

115. Хорасанець, втерявши в каравані свого віслюка, схопив чужого й нав'ючив на нього ношу.
— Гей, се мій віслюк! — вигукнув господар й собі схопив тварину. І зчинилася між ними сварка.
— Твій віслюк був самцем чи самицею? — спитали в хорасанця люди.
— Самцем,— одказав той.
— Але ж се єсть самиця! — мовили йому. Розгубився хорасанець:
— Мій віслюк не зовсім самцем був...

117. Один добродій зайшов у свій сад й вгледів отам злодія, що завдавав собі на спину лантух з огірками.
— Що ти тут робиш у моєму саду? — спитав він у злодія.
— Йшов я от дорогою,— одказав той,— та раптом ні сіло ні впало здійнявся вітер й перекинув мене у сад.
— Чому ж ти огірки зриваєш? — питає господар.
— З того страху, що вітер ізнову мене вхопить, й тримався я за огудиння руками — аби не зміг мене із землі підняти,— йому на те злодій.
— Отож, немає в тім сумніву, що се він назбирав огірків і ув'язав їх тобі у лантух?
— О Аллах! — вигукнув злодюга. — Я також о тім думаю: як воно могло так статись?

118. Казвінець загубив у хаті перстень, та шукав він його на вулиці, бо в хаті було темно.

119. Один добродій намірився було у хаті казвінця сотворити намаз.
— Де тут у тебе є кибла37? — спитав він у господаря.
— Я лише два роки у сій хаті,— одповів той. — Тож звідкіля мені знати, де є кибла?

124. Одна жінка, будучи на проповідних зборах, як вернулась додому, то мовила чоловікові:
— Велебний отець наш казав, що кожен, хто сьогодні вночі дозволене за законами мусульманськими сотворить злягання, матиме з того побудовану в раю світлицю.
От лягли вони ввечері спати, жінка й каже йому:
— А ну давай, чоловіченьку, якщо сильно бажаєш хатину райську мати. Пройшли отсе вони одну ручку, коли перегодом озивається знову:
— Збудував ти собі одну кімнату, чоловіче, то збудуй же й мені! І їй збудував чоловік. А по якійсь часині жіночка ізнову:
— А як принесе когось лиха година до нашої хати у гості, тоді що робитимемо?
Він і вітальню поставив їй нівроку. А вже удень, піддуривши жінку та забивши їй баки, підступився до неї ззаду й поборов.
— Три кімнати в раю буде, по одній на душу,— сказав при тім,— то нехай же одна і в пеклі буде!

129. Казвінцеві заболів зуб, тож подався він до зубного лікаря.
— Дай два акче,— сказав йому лікар,— тоді вирву.
— Е, ні, більше одного акче я не дам,— одмовився казвінець. А коли зуб іще дужче рознемігся, то змушений був віддати два акче; підставив голову і показав лікареві зуб, що й не болів зовсім. Лікар його і вирвав.
— Я помилився,— озвався казвінець. І показав той зуб, що болів насправжки. Лікар і того витягнув.
— От бачиш,— сказав казвінець,— ти хотів був примусити мене розкошели-тися — хитро видурити з мене два акче. Та я від тебе куди кмітливіший: змудрував так, що мені кожен зуб в одне акче обійшовся.

131. Якийсь чоловік узяв за себе одну жінку. В першу ж нічку, як подалися вони у спочивальню, чоловікові раптом припекло надвір. А вернувшись назад, побачив, що наречена проколює собі для сережки вухо. Як ліг же він із нею, то й вийшло на яв, що віддалася вона в заміжжя початою.
— Хатун, хатун,— став соромити її чоловік,— що слід було робити в батьковому домі, ти тут робиш, а що слід тутечки зробити, ти вже зробила в домі батьковому.

132.Один чоловік, бридкий з виду та ще й жерун невситний, був присутнім на трапезі у халіфа Йазіда38.
— Скільки твоя жінка має дітей? — спитав у нього халіф.
— Дев'ять донечок у мене,— одказав обжера.
— А хто з вас вродливіший? — спитав Йазід. — Твої донечки чи ти сам?
—Ва-ллагі йа аміру ана ахсан мін гунна ва-гунна акаль міннії — вигукнув чоловік. — Клянусь Аллахом, о повелителю, що я вродливіший за них, та вони од мене куди прожерливішіїІ

134. Притягнули раз якось до халіфа чоловіка, що об'явив себе пророком,
— Яким же ти хистом чудодійним володієш? — спитав його халіф.
— А такий мій хист чудодійний,— сказав чоловік,— як коли ти щось подумаєш, я вмить дізнаюся. От зараз ти думаєш, що я брешу.

135. Один вельможа мав жінку чудовної вроди на ім'я Зуфра. Виряджаючись якось у мандри, налаштував він з тієї нагоди для своєї хатун білії шати, а служебникові вручив чашу із синьою фарбою.
— У разі коли жінка по моєму від'їзді зробить якийсь негідний вчинок,— сказав при тім,— вмочи одну пучку у фарбу і помаж їй отую одіж, щоб справа мені одразу стала ясною, коли я повернуся і навіть тебе не застану.
По недовгім часі написав ходжа служебникові листовно вірша:
Безчестям не зганьбила хатун душі і тіла? Од синьки ще одежа її не зарябіла?
На що служебник одписав йому:
Якщо ходжа в дорозі задержиться тепера, Зухра його зустріне плямиста, мов пантера.

144. Судді раз зачало шпигати у животі. Лікар приписав, щоб йому було поставлено винну клізму.
І багацько ж вина у нього влили! Так що суддя той геть упився: заходився дубасити своїх домочадців, а ті кричали на ґвалт.
— Що твій батько таке виробляє? — спитали у його сина.
— А се він гузном своїм приклався до чарки,— одмовив син,— от тепер і горланить.

147. Якийсь туркмен позивався з одним чоловіком. Наповнивши глечик вапном, натопив він зверху трохи лою й поніс до судді з тим, аби дати йому куку в руку. Взяв суддя хабаря й прийняв туркменову сторону; тож судова розправа скінчилася так, як туркмен собі замишляв; суддя ж вручив йому ще й вірчу грамоту, скріплену печаткою. Та через тиждень тая справа з лоєм вийшла на яв. Покликав тоді судовик туркмена: в отій грамоті, мовляв, єсть помилка. Принеси ж, щоб я її виправив. На що туркмен одповів йому:
— У моїй грамоті немає помилки. А якщо й є яка помилка, то хіба що в глечику.

149.Казвінець повертався влітку зі спекотного Багдада.
— Що ти там робив? — спитали у нього.
— Піт,— одказав.

150. Дервіш, не скинувши гіве39, творив намаз. Одному злодієві так закортіло тії гіве поцупити, що він не втримався і спитав дервіша:
— Хіба ж буває намаз дійсний, коли твориш його взутий у гіве? Збагнув дервіш, у чому річ, тож одказав злодієві:
— Коли намаз буде без гіве, то й ноги будуть без гіве.

153. Казвінець йшов на війну з луком без стріл: стріла, мовляв, прилетить з ворожого табору, от він її й вистрелить.
— А коли не прилетить? — спитали у нього.
— Тоді й війни не буде,— одказав казвінець.

154. Якийсь злодій втеребився вночі у дім злидаря. Прокинувшись зо сну, господар вигукнув:
— Гей, придурню! Те, що ми за ясної днини шукаємо й знайти не можемо, ти хочеш знайти в потемках?

155.Один дотепний чоловік зауважив, що смажена птиця лежить на столі скупого вже третій день, а той усе її не їсть.
— Вік сієї птиці смаженої,— мовив дотепник,— по смерті куди довший од життя її перед економ.

157. Тальхакова жінка сповила дитинку.
— Що там у тебе народилося? — спитав у нього султан Махмуд.
— А що ж іще у злидарів та неімущих може народжуватися? Хлопчик або дівчинка,— одповів Тальхак.
— Хто ж тоді од вельмож народжується? — здивовано спитав султан.
— Володарю мій і пане! — одрік Тальхак. — Народжуються на світ усякі гульвіси, недолюдки, лиходії та душогубці.

162. Доручили якось казвінцеві нести у місті нічну варту. А він під час другого намазу40 схопив одного ходжу.
— Я нічний сторож,— сказав він,— і тебе слід у холодну вкинути!
— Так серед білого дня нічна сторожа нікого не забирає! — обурився ходжа.
— А де я тебе вночі шукатиму? — одвічає йому казвінець.
Та як раз під ту пору надійшли люди й стали ходжу боронити.
— Ну гаразд,— погодився казвінець, - коли ти йшов по ділу, так уже й бути, відпущу тебе, але пообіцяй мені твердим і непохибним словом, що прийдеш сюди сьогодні вночі, щоб я тебе міг схопити.

163. В одного мудреця спитали:
— Чому араби — жителі пустелі — до лікаря ніколи зроду не звертаються?
— Дикі віслюки ветеринара не потребують,— одрік мудрець.

165. Тальхак намовляв одну жінку согрішити з ним, та вона не давала згоди й комизилася.
— Сьогодні свята п'ятниця41,— казала йому,— а у вечір святої п'ятниці гріх переступу Божих заповідей — достоту записано так — удвічі є більший.
— Ну, то не біда,— одмовив Тальхак,— тоді ми суботнього вечора надолужимо — візьмемо та й учинимо гріх подвійний.

167. У Тальхака вкрали лошака.
— Се твоя провина,— сказав йому один,— бо пильнував ти його недбало.
— Се конюший твій завинив,— докинув інший,— бо залишив стайню відчиненою.
— Атож,— одмовив Тальхак,— виходить, що лише злодій безневинний.

170. У хорасанця був худий кінь.
— Чом ти не даєш йому ячменю? — спитали у нього.
— Та він того ячменю з'їдає щовечора десять манів!
— Гаразд, але чого ж він худючий такий у тебе?
— Тому що заборгував він мені того ячменю за один місяць.

171. Султан Махмуд спитав у Тальхака:
—З якого приводу трапляються між людьми сварка й розбрат?
— Щоб не було приводу, хай не дивляться в очі одне одному й не їдять нічого,— одказав Тальхак.
— Бовдуре! — розсердився султан. — Що за дурниці ото ти верзеш?
— Ось так люде й сваряться: один городить нісенітниці й бридні, а другий йому тим самим відповідає. От і постають між ними сварки та чвари,— пояснив Тальхак.

173. Один добродій, вклавши гостя в хаті спати, опівночі почув, що той заходиться реготом в горішніх покоях на жіночій половині.
— А що ти там робиш? — здивувався господар.
— Та я вві сні скотився,— одказав гість.
— Але ж люди скочуються згори вниз, а ти скотився знизу нагору!
— От з того я й сміюся!

174. Один кравець викроював турчинові габу42. Турчин же так пильно придивлявся до його роботи, що кравцеві не було ніякої змоги й шматка з тієї габи поцупити. Та раптом кравчина, ні сіло ні впало, відвійнув гучними вітрами. Розреготавшись, турчин аж на спину зо сміху беркицьнувся. А кравець тим часом і владнав хутенько свою справу.
Підвівся турчин по якійсь хвилі та й мовить:
— Гей, кравче-майстре! Ану відвійни іще раз!
— Сього ніяк не можна допустити,— одказав кравець,— бо тоді габа буде затісною!

175. Перед халіфа Мутаваккіля43 привели рабиню, щоб той купив її собі.
— Гей, рабине! — звернувся до неї халіф. — Ти є непочата чи упорана?
— Я вже отая, «чи»,— одмовила рабиня.

176. У Маджда Гамгара44 дружина, потворна лицем, була у мандрах. Коли він одного дня сидів у товаристві, примчав щодуху служник.
— О ходжа! — вигукнув він. — Хатун твоя вже прибула до хати, звалилась тобі на голову!
— Коли б то вже хата на голову хатун звалилась,— одрік Маджд Гамгар.

182. Один сказав Джахізові45:
— Коли пісок із святилища Кааби всередину взуття комусь насиплеться, одразу ж він скиглить і Господові скаржиться, щоб прибрав його й на місце своє повернув.
— Скаржиться,— сказав Джахіз,— аби тільки горлянку свою дерти.
— Дак пісок же горлянки не має, щоб скаржитись!
— Коли так, то як же він може скаржитись?!

185. Боягуз гадюку сплячу побачив.
— Ех, шкода,— сказав,— сюди б мужчину й каменюку!

187. Як Мазіда вкусив собака, йому сказали:
— Коли ти хочеш, щоб тобі не боліло, нагодуй собаку, який хоче тебе вкусити, молоком з хлібом.
— Та тоді ніякий собака не схоче мене вкусити! —вигукнув Мазід.

190. Шамс ед-Дін Музаффар казав одного дня своїм учням:
— Вчитися слід змалечку. Все, що у дитинстві береться до ума, ніколи вже потім не забудеться. Ось уже скоро п'ятдесят літ, як завчив я першу суру Корану46, та незважаючи на те, що я жодного разу не проказував її, дотепер іще пам'ятаю.

191. Один чоловік пустив у птаха стрілу й схибив.
— Молодчина! — вигукнув його приятель.
— То ти мене на глум береш?! — розсердився стрілець.
— Та не тобі я кажу молодця,— одповів друг,— а птиці!

192. Поцупивши Тальхакові капці із мечеті, підкинули їх у присінок християнського храму.
— Аллах преславний! — зчудувався Тальхак. — Я сам мусульманин, а капці мої похристиянились.

196.Один чоловік найняв собі хату. А сволоки у тій хаті, підтримуючи стелю, дуже рипіли. От і повів чоловік мову з господарем дому про те, що слід би справити.
— Ці сволоки під стелею,— сказав господар,— молитви проказують.
— Се воно добре, та от побоююсь, як би то вони, молитви скінчивши, не впали ницьма на землю й не заходились бити поклони,— сказав чоловік.

197.Проповідник говорив якось з мінбара:
— Коли раб Божий п'яний помре й п'яний буде похований, то у день Страшного суду він устане з могили з хмільною головою.
Зчудувався хорасанець, що стояв біля підніжжя мінбара.
— Їй-богу! — вигукнув він. — За одну пляшку отакого винця й ста динарів золотих не жалко віддати!

199. У служник один, увійшовши в крамницю, сказав своєму панові:
— Хатун просять, щоб ви два золотих динари на горох їй якийсь там дали.
— Хатун або зовсім олію в голові не має, або просто глузує з мене, чи що? — розсердився той. — Я собі й ламаного гроша шкодую, а їй дам на якийсь-там горох два динари?! Доброго бобу їй дати хіба що!

204. Султан Махмуд загадав одного дня кухареві:
— Усі прутні баранів, яких ти сьогодні на кухні заколеш, збери докупи й гарно зготуй, а потім подай оте їство на стіл Тальхакові — побачимо, що він казатиме.
Зготував кухар, і Тальхак заходився їсти.
— Що ж ти їси, Тальхаку? — спитав у нього Махмуд.
— Сії ласощі приготовані хіба що для жінок із гарему султанового,— одмовив Тальхак, — та кухар переді мною поставив, помилившись, ось я й розкошую.

205. З нагоди святкового дня султан Махмуд казав видати кожному по коштовному халату. А як настала черга Тальхака, султан звелів:
— А йому принесіть і дайте віслюче сідло!
Так було й зроблено, як ото загадував султан. А коли всі повиряджалися у халати, Тальхак, почепивши отеє віслюче сідло собі на хребет, прийшов на прийом до султана.
— Гей, ясновельможнії — гукнув він. — Отепер і стало відомо, як султан до мене, раба свого, прихилився серцем: усім вам зволив він видати по халату зі своєї скарбниці, а для мене він зняв зі свойого плеча і дав те, що сам носив.

208. Хаджі неврожайного й посушливого року, умліваючи з голоду, прийшов у одне село. Прочувши, що сільський староста нездужає, подався туди.
— Я лікар-гоїтель,— сказав він. А у старости саме пекли коржі. Він і каже:
— Такий є од того засіб — принесіть один ман олії й один ман меду. Коли те усе принесли, налив він у миску олії й меду, накришив туди гарячого
коржа, а тоді витягував по одному шматку й, обводячи довкола голови хворого, вкидав собі в рот, аж поки усе впорав. А потім сказав:
— На сьогодні лікування того вже досить, аж до завтрього. А як вийшов із хати надвір, голова тут же й врізав дуба.
— Що ж то за ліки таці були, що ти йому давав? — поцікавились люди.
— Ат, не питайте! — одмовив Хаджі. — Коли б я тога не з'їв був, то сконав би з голоду поперед нього.

219. Одна жінка заїздила й ухоркала двох своїх чоловіків. А коли й третій чоловік її ліг на смертну постіль, стала вона побиватись за ним й голосити:
— Ой, мужу мій і пане! Куди ж ти йдеш і на кого мене -полишаєш?
— На четвертого рогоносця,— одказав чоловік.

220. Одна жінка спитала в Тальхака:
— Де тії ворота, за якими торгують ласощами та солодощами?
— В шароварах хатун,— сказав Тальхак.

221.Жінка одного халіфа, вийшовши надвір із лазні, глянула у дзеркальце й замилувалась своїм тілом. А потім написала на стіні вірш по-арабському:
«Я — наче яблучко рум'яне, на щічках ямки в мене».
А другого дня забачив отой напис Абу Нувас та й вивів під ним унизу:
«Ще маю дві принади, завбільшки — мов дві жмені».

223. Абомашід Шіразі засмажив баранчика, а що баранчик був щупленький, то ніхто його й не купував. Однак Абомашід не хотів, щоб м'ясо зіпсувалось. Тож узявшись на хитрощі, подався він до хати, де мешкав обмивальник небіжчиків.
— Боюсь я,— сказав він тому,— що помру наглою смертю й нікому буде за мною пожаліти й потурбуватись. А маю я у своїй крамниці смаженю. От коли мене слід буде за мусульманським звичаєм поховати, так ти мене й обмиєш.
Урадуваний обмивальник одразу ж вирішив скористатися з дармівщини, тож вони з дружиною упорали теє м'ясиво.
А через тиждень Абомашід прийшов до того обмивальника й сказав йому:
— Вирушаю я в Дамаск, то й ти ходи зо мною!
— А чого б се? — здивувався обмивальник.
— Я ж тебе найняв для того, щоб ти обмив моє тіло, коли я помру,— сказав Абомашід.
Сердешний обмивальник сплатив вартість печені й, лише вернувши гроші, порятувався з його рук.

225. Проповідник говорив з мінбара казання, а один із молільників невтішно ридав.
— Миряни! — вигукнув проповідник. — Подивіться лишень на сього чоловіка: всі гріхи його виливаються гіркими слізьми.
— Мауляно! — мовив чоловік, підвівшись. — Я не доберу, до чого тут мої гріхи. Плачу я за своїм рудим козлом. Борода твоя дуже скидається на його бороду. Два дні тому він околів. І лиш тільки ти хитнеш бородою, я відразу згадую його, бідолаху. Тож і плачу гіркими сльозами.

226. Проповідник говорив з казальниці:
— Коли написати імена Адама й Єви та почепити їх у хаті, то Шайтан дверей у хату не знайде і не ввійде.
Тальхак, що стояв біля казальниці, озвався:
— Мауляно! Шайтан у самому раю, по сусідству з Богом, наблизився до них та й ввів у облуду. То яким же робом він убоїться їхніх імен у наших домівках?!..

229. Один добродій попрохав у товариша на якусь часинку коня.
— Єсть у мене кінь, але він вороний,— одказав господар коня.
— А хіба ж на вороного коня не можна сісти? — здивувався той.
— Коли я не хочу дати, то й цієї причини досить,— сказав товариш.

230. Проносили небіжчика вулицею, а дервіш із сином стояли край дороги.
— Татусю,— спитав син,— а що то несуть?
— Людину, синку,— одказав батько.
— А куди?
— Туди,— сказав батько,— де нічого їсти, нема в що зодягнутися, ні хліба тобі, ні води, ні дров, ні вогню, ні золота, ні срібла, ні килима...
— Татусю, невже ж його несуть до нас у хату? — спитав син.

231. Батько Хаджі держав у себе служницю, що вряди-годи вдовольняла його жагу. Раз якось уночі прийшов Хаджі до неї у батьковому одязі й ліг поруч.
— Хто ти єси? — спитала служниця.
— Я мій батько,— відповів Хаджі.

233. Був у Багдаді божевільний на ім'я Ібрагім.
Одного дня халіфів візир запросив його до себе у гості. От і подався Ібрагім у той дім сам-один. Підвернувся йому там під руку ячмінний корж, от він його й ум'яв. А тим часом пройшла у домі чутка: рубін у три міскалі47 десь запропався!
Усіх людей пороздягали догола, та не було знайдено нічого. Тоді Ібрагіма та ще кількох чоловік замкнули у хаті.
— Се ви його проковтнули,— сказали їм,— тож три дні отут сидітимете, в сій кімнатці, аж покіль він із вас вийде.
А третього дня повз той дім проїздив халів. Уздрівши його, став Ібрагім репетувати:
— Ей, халіфе! Я в сій хаті з'їв ячмінного коржа й мене вже третій день тут тримають, щоб я випорожнився триміскалевим рубіном. А ти, силу-силенну всякого харчу перевівши, завдав такої шкоди й збитків скарбниці — що ж вони тепер тобі заподіють?!

234. Граматик, що плив на кораблі, спитав у стернового:
— Ти науку синтаксису вивчав?
— Ні,— одказав той.
— Дайата нісфа умріка,— відповів йому граматик по-арабському. — То вважай, ти половину життя втратив.
А наступного дня подув буйний вітер, і корабель став тонути.
— Ти науку плавання вивчав? — спитав і собі стерновий у граматика.
— Ні,— одмовив той.
— Лякад дайата тамама умрака,— і йому стерновий одповів по-арабському. — Вважай тоді, що ти усе життя втратив.

238. В палаці Буркана48, хана китайського, з-поміж картин виділяються три. На одній сидить якийсь чоловік, поринувши у тяжкі роздуми, на другій — однією рукою гамселить він себе по голові, другою рукою бороду собі висмикуючи. А на третій він танцює.
Зверху на першій написано: «Сей чоловік думає-гадає, чи одружуватись йому, а чи ні». На другій же написано: «Сей чоловік одружився й тепер шкодує». А на третій написано: «Сей чоловік розлучився з жінкою й отаким чином звільнився од напасті».
Цидулку йому в руку вкладено й отсей вірш там написано:

Якщо в сім'ї нелад, то жінку — за поріг,
І скинеш клопіт з пліч, як черевики з ніг.

239. Привели раз у палац до халіфа одного араба-степовика. Глянув араб на халіфа — сидів той високо на троні, а двораки його стояли побіля нього внизу — і, зроду такої пишноти не бачивши, проказав зачудовано:
— Мир тобі, о Аллаху!
— Я не Аллах,— одказав халіф.
— О архангеле Джабраїле! — тоді каже араб.
— Та й не Джабраїл я,— на те йому халіф. Тоді араб і каже:
— Ба, раз ти не єси ні Аллах, ні архангел Джабраїл, чого ж ти на отакенну височінь піднявся й сидиш тамечки сам-один? Ізійди ж униз та й сядь поміж людьми!

244. Скарбівничий ходжа Шамс ед-Дін, посилаючи у Лурістан49 Паглавана Аваза, сказав йому:
— Привези звідтіля кількох хортів.
Подався він, а про собак забув і думати. А як повернувся назад у Тебріз, згадав і звелів зловити кілька псів на базарі, а потім привів їх із собою до ходжі.
— Я ж хортів казав привезти! — обурився ходжа Шамс ед-Дін.
— А які ж ті хорти бувають? — спитав Паглаван.
— Хорти мають довгі вуха, тонюсінький хвіст, а живіт у них так підтягнений, що його й не видно.
— Щодо хвоста й вух я не знаю,— одмовив Паглаван. — Та коли сії собаки п'ять день у домі ходжі побудуть, то животи їм з голоду так западуться, що вони через перстень проскочать, не те що.

259. Се було під ту пору, коли Абу Алі Сіна50 втік з Гамадана від Ала ед-Дауля й подався у Багдад; як прийшов він ото під Багдад, на березі річки якийсь чолов'яга, зібравши довкола себе натовп, торгував знадобами, представляючись лікарем. Одна жінка принесла склянку з сечею хворого. Заглянув туди лікар й сказав:
— Сей хворий — єврей. Знову подивився.
— А ти служниця сього хворого,— сказав він.
— Так,— погодилась жінка. Поглянув він ізнову.
— Хата сього хворого у східній частині міста,— мовив на сей раз.
— Еге ж,— охоче притакнула жінка.
— І вчора він з'їв кислого молока.
— Справді,— відповіла вона.
Люди зчудувалися з такої його вченості. Здивувався й Абу Алі. І стояв, аж доки той скінчив свою роботу.
— Звідкіля тобі ото все відомо? — поцікавився Абу Алі, підійшовши до нього.
— А звідтіля,— сказав лікар,— звідкіля й тебе я впізнав: ти Абу Алі.
— Диво дивне, як ти дізнався! — вигукнув Абу Алі. І коли став наполягати, той одкрився.
— Коли жінка,— сказав він,— показала мені тую склянку з сечею, я побачив її одежу і зрозумів, що вона єврейка. Оскільки вона була зодягнена у старе рам'я, то зрозумів я, що вона чиясь служниця, а позаяк юдейки мусульманам не прислуговують, дорозумів тоді я, що се служниця якогось єврея. І побачив я, що на її одяг пролилось трохи кислого молока. От і дотямив я, що у тій хаті їли кисле молоко й дали трохи хворому. А євреї живуть у східній частині міста, то зметикував я, що десь там має бути і його хата.
— Се таки безперечно,— сказав Абу Алі. — Але звідкіля ти впізнав мене?
— Сьогодні дійшла чутка,— сказав лікар,— що Абу Алі втік од Ада ед-Дауля. Знав я також, що він сюди прийде, й знав, що ніхто окрім тебе, не збагне, що я тут усіх воджу за носа.

265. Один селянин мав корову і віслючиху з дитинчам. Та от віслючиха подохла, й коров'яче молоко стали давати малому віслюкові, а їм самим молока вже й не вистачало.
— О господи! — мовив селянин, розсердившись. — Ти сього малого віслюка прибери зо світу чи що, аби моя родина могла напитися вдосталь коров'ячого молока!
Пішов він другого дня у хлів, дивиться — а корова його вже й задубіла. Став чолов'яга, немов громом уражений.
— О господи! — проказав. — Я ж прохав віслюка прибрати! То ти не можеш корову від осла одрізнити?!

267. Один дервіш, увійшовши у село, побачив юрму сільських старійшин, що сиділи кружкома.
— Дайте мені милостиню,— звернувся до них дервіш,— бо коли ні, я вашому селу те ж саме заподію, що заподіяв сусідньому.
Злякались вони і стали проміж себе радитись:
— Не приведи Господи, коли він чаклун якийсь або який святий — накличе на наше село яку напасть і лиха опісля не оберешся.
Отож вони йому все дали, що той хотів. А потім спитали:
— А що ж ти зробив із сусіднім селом?
— Там я те ж саме попрохав,— сказав дервіш,— і мені нічого не дали. От я й прийшов сюди. Коли б ви мені також одмовили, я б і ваше село покинув і подався в інше.

Рибалкін Валерій Сергійович (нар. 1952 р.) — старший науковий співробітник Інституту мовознавства АН УРСР, кандидат філологічних наук. Перекладає з арабської.

АРАБСЬКІ ОПОВІДКИ ] [ ПЕРСЬКІ ОПОВІДКИ ] [ ТРАКТАТ «СТО ПОРАД»] [ Примітки]

Роман ГАМАДА ПЕРЕСМІШНИК З КАЗВІНА, АБО МУСУЛЬМАНСЬКИЙ «ДЕКАМЕРОН»

До змісту Убейд ЗАКАНІ ТРАКТАТ, ЩО ЗВЕСЕЛЯЄ СЕРЦЕ