Роксолана ЗОРІВЧАК
БОЛІТИ БОЛЕМ СЛОВА НАШОГО...

ЩИРЕ ВБОЛІВАННЯ ЗА РІДНЕ СЛОВО

На полицях шанувальників культури української мови чимало публікацій, які вийшли з-під пера таких українських мовознавців, як О. Курило, М. Сулима, М. Гладкий, С. Смеречинський, Б. Антоненко-Давидович, С. Єрмоленко, Є. Чак, О. Пономарів, О. Сербенська. Відрадно, що до такої праці приєднуються талановиті та авторитетні люди, а тим паче ті, що вміють фахово оцінити відповідні мовні факти, виправити стилістичну невправність. Саме до таких ентузіастів належить професор Роксолана Зорівчак, англіст і перекладознавець. Згідно зі своїм фахом вона тонко відчуває не лише мову, з якої перекладають (чужу мову), а й тонкощі рідної мови. Маючи нагоду не раз спостерігати за ставленням Роксолани Петрівни до мовних фактів чи то в наукових працях, чи то в періодиці, чи на радіо й телевізії, чи у виступах на конференціях, наукових нарадах, під час захисту дисертацій, завжди з подивом сприймаєш її проникливість, вдалу інтерпретацію, відвертість, інколи різке, але справедливе слово.

Перед нами збірка роздумів Роксолани Зорівчак, оформлених у невеликі статті, що стосуються трьох основних проблем культури української мови – лексико-граматичних, лінгвостилістичних і соціолінгвістичних. Окремі розділи присвячено оглядові деяких видань та історії художнього перекладу. В останньому – зібрано понад сто висловів українських та закордонних письменників, учених про красу й потребу глибокого знання рідної мови, бо, як сказано, чужу мову можна опанувати за короткий час, а рідну – треба вивчати ціле життя.

Композиція збірки виважена, чітко спланована, укладена в пропорційно опрацьовані розділи. Для тексту характерна легкість стилю. Властиво, легкість викладу не означає, що ці своєрідні новели про слово доцільно читати на дозвіллі.

А, окрім того, кожна розповідь має ще дуже цінну прикмету, бо наповнена цікавою інформацією не лише з філології, а й культури, не раз пересипана вдало використаними, такими добірними цитатами з творів українських письменників, які підсилюють думку й водночас засвідчують ерудицію автора.

У книзі важливим є розділ, присвячений різноманітним лексико-граматичним питанням, зокрема правильному вжитку тих чи інших паронімів, форм іменників, дієслів, прислівників, чужомовних слів, американізмів, русизмів. Після роздумів над лексико-граматичними проблемами автор перейшла до стилістичних нотаток, у яких дає цікаві, подекуди нові, несподівані спостереження. Можливо, саме подібні спостереження і наштовхнули автора на думку вичерпно висвітлити окремі питання соціолінгвістики.

Робота вартісна, бо в ній практичні міркування й теоретичні осмислення супроводжують одні одних, а власні спостереження автор підсилює думками інших науковців. Проф. Р. Зорівчак пишається тим, що її рідна мова – українська, але при цьому не ставиться зверхньо до інших мов, а, навпаки, доводить, що необхідно знати їх, і стверджує, що українська рівна серед рівних. Особливо доцільно підкреслити, що дослідниця вміє поціновувати мовні елементи, милується їхньою сутністю, із захопленням ставиться до кожного вдалого слова, вислову, неначе намагаючись вигранувати, відточити його в художньому тексті.

Окремі параграфи присвячено актуальним питанням українського правопису. Автор підтримує думку, що потрібен єдиний український правопис, бо вона прагне, щоб українці були єдині душею, бо мова в нас єдина, бо держава в нас єдина, бо єдиним має бути український народ.

Чи вичерпними є вислови, схарактеризовані у праці? Навряд чи можна це стверджувати, як годі повірити, що всі українські слова можна записати в одному словнику. Проте описані слова і теми, їхня характеристика засвідчують вражаючу скристалізовану цілісність, і за це праця незаперечно заслуговує визнання.

Побажаємо ж авторові здоров'я та нових творчих звершень, а книзі – вдячного читача.

Професор Левко ПОЛЮГА.

Роксолана ЗОРІВЧАК
БОЛІТИ БОЛЕМ СЛОВА НАШОГО...

Присвячую світлій пам'яті Матусі – Лідії Юліанівни Мінко,
довголітнього Вчителя Рідної Словесності

ПОСВЯТА

Скільки пам'ятаю себе – Мати завжди кохалася в художньому Слові, найперше, у Шевченковому. Коли йшов мені п'ятий рік життя, я уже виступала на Шевченківських концертах як маленький декламатор – очевидно, завдяки їй.
Коли після війни ми, втративши все необхідне для життя, знайшли нарешті якесь пристановище, перше, що Мати купила, був Шевченків "Кобзар". У важкі роки тоталітарного режиму Вона навчала учнів рідної мови й літератури. Учила самовіддано, усупір офіційним настановам. Найвищі нагороди здобула від учнів. Одного разу в китиці подарованих квітів знайшла нотатку з такими словами: "Спасибі Вам, що Рідний край навчили Ви кохати, що іскрі тій не дали Ви зотліти, що запалить в неволі удалось Батькам". Чи може бути вища нагорода для учителя-патріота?!
Щоб дати змогу мені працювати, Мати пішла на пенсію і виховувала онучат – так само в любові до Кобзаря. Коли стала зовсім немічною і не могла вже ані
читати, ані вишивати, її найбільшою розрадою було декламувати поезію, зокрема Шевченкові вірші "Мені однаково...", "Думи мої, думи мої...", Франкові – "Вічний революціонер" та "Каменярі". Ні на єдиний звук не відступала від оригіналів, декламувала задушевно, віддаючи всю себе поезії, – воістину, як писав Тарас Шевченко, "а слово за словом сміялось, лилось". Зникала десь її життєва втома, царювало лише духовне піднесення – знову за Т. Шевченком: "Столітнії очі, як зорі, сіяли..."
Востаннє я чула Матусину декламацію 12 квітня 2004 р., за два тижні перед її відходом у вічність. Закінчила тоді Шевченковими рядками:

Та неоднаково мені,
Як Україну злії люде
Присплять, лукаві, і в огні
Її, окраденую, збудять...
Ох, не однаково мені.

Любила поезію Олександра Олеся, часто повторювала його рядки: "Ти на ніч не дивись, Бо яка б ніч не була на землі, Усе ж настане день колись". Давно, в гімназії, писала випускний твір на таку тему. Любила твори Олеся Гончара, а мені тепер згадуються рядки з трилогії "Прапороносці": "Природно, що мати мусить всіх утішати, вислуховувати, лікувати, карати й підбадьорювати, а сама ніколи не падати з ніг. Вона така звична й рідна, що її не завжди й помічаєш у родині, і лише тоді, коли її не стане, всі одразу зрозуміють, що вона для них означала". Яка велика правда в цих словах!
Таких, відданих своїй справі, учителів-словесників – чимало в Україні та поза її межами. Про них, на жаль, мало говорять, мало пишуть. Адже засоби масової інформації – ласі на сенсації, а що ж сенсаційного у щоденній важкій праці?! А Вони, оці вчителі-словесники, виконують найвагоміше – виховують українську особистість, без якої Українська Держава не може утвердитися.

ЯК ЦЕ ПОЧАЛОСЯ...
Замість передмови

Улітку 1994 р. була я вперше в США – на одній із широковідомих конференцій, що їх у містечку Урбана-Шампейн протягом багатьох років проводить невтомний ентузіаст – проф. Дмитро Штогрин. Правда, це була не перша моя зустріч з англомовним світом: протягом 1991 – 1993 рр. я близько півтора року працювала в Інституті славістики Лондонського університету.
Але, попри специфічно американську дійсність, мене чекало знайомство з нашими краянами чи їхніми нащадками, з моєю численною родиною, з-поміж якої більшості я ніколи не бачила або ж бачила дитям у далеких 40-х. Така доля мого покоління....
Серед тих, кого я ніколи раніше не зустрічала, був мій щирий приятель, з яким я листувалася протягом 45 років, – Микола Дупляк, редактор української газети "Народна воля" (виходить у Скрентоні, штат Пенсільванія).
Микола Степанович запропонував мені вести рубрику мови в "Народній волі", і я радо погодилася. Коли наприкінці серпня 1994 р. повернулася додому, замислилася над тим, як же мені подавати матеріал. Адже за фахом я – англіст і перекладознавець. Перечитала чимало номерів "Народної волі", охарактеризувала собі детальніше свого уявного читача й почала писати про те, що найбільше хвилювало мене як свідомого носія мови. Спершу авіапоштою, а тоді світловою – регулярно надсилала головному редакторові тексти, а він їх так само регулярно друкував. На моє прохання, текст рубрик мови М. Дупляк подавав так, як я надсилала, – тобто за чинним в Україні правописом. Усі інші мої матеріали (а це передусім – перекладознавчі статті) опубліковано в "Народній волі" за правописом, чинним у діаспорних виданнях.
Перша моя рубрика мови з'явилася 3 листопада 1994 р., остання (поки що) – сто восьма – 16 вересня 2004 р. Отже, минуло майже десять років, і я зрозуміла, що варто ці матеріали видати окремою книжкою, передусім для читача в Україні – Країні помаранчевої революції, де ми обстояли своє право бути народом, право жити, як повноцінна нація.
Чимало особистостей сприяло формуванню мого філологічного світогляду, моїх поглядів на мову. Крім моєї Матері, це мої педагоги з середньої школи ("Що може бути краще за порив Правдивого Учительського Слова!" – Д. Павличко): учитель української мови і літератури, директор Львівської середньої школи № 36 – Марія Данилівна Лобода; учитель географії та українознавства (у найглибшому розумінні цього слова) – Степан Маркович Польовий; відомі германісти, що мислили завжди категоріями рідної науки – університетські професори Богдан Михайлович Задорожний і Юрій Олексійович Жлуктенко; мої хрещені батьки в перекладо-знавстві – Григорій Порфирович Кочур та Ірина Іванівна Стешенко; мої щирі приятелі: блискучий філолог, професор Олександр Іванович Чередниченко та дивний знавець рідної мови й античності, письменник – Андрій Олександрович Содомора.
За можливість опублікувати книжку, за постійну підтримку складаю якнайсердечнішу подяку ректорові Львівського національного університету імені Івана Франка – професору Іванові Олександровичу Вакарчуку.
Складаю сердечну подяку редакторові "Народної волі" Миколі Степановичу Дупляку, з пропозиції якого все почалося. Поліпшенню якості матеріалу чимало посприяли рецензенти – професори Ніна Федорівна Клименко і Михайло Лукич Худаш. Глибоко вдячна літературному редакторові – чудовому нашому прозаїку Ніні Леонідівні Бічуї, художньому редакторові Інзі Хох, авторові передмови – професорові Левкові Михайловичу Полюзі. Щиро вдячна коректорові – Олені Миколаївні Труш. Моя подяка аспірантові кафедри перекладознавства і контрастивної лінгвістики імені Григорія Кочура Львівського національного університету імені Івана Франка – Тарасові Володимировичу Шмігеру.
Сердечна подяка моєму Мужеві – Василю Олексовичу Зорівчаку, чия постійна самовіддана допомога важить так багато в моєму науковому житті.
І ще дуже вдячна багатьом людям, з чиїх уст я почула щиру пораду чи влучну думку, чи милозвучне слово!
То ж хай святиться Мова Наша!

ЗМІСТ

Л. М. Полюга. Щире вболівання за рідне слово
Посвята
Як це починалося... замість передмови

Розділ І
Лексико-граматичні своєрідності
Лінгвостилістика
Проблеми соціолінгвістики

Розділ II
Роздуми над прочитаним, почутим, побаченим
Український художній переклад у націєтворчих вимірах
Шевченкове слово в англомовному світі

Розділ III
Життя духовного основа

Андрій Содомора. Уважним доторком до Слова
Роксолана Зорівчак — український перекладознавець, германіст, педагог. Науково-педагогічна діяльність