Роксолана ЗОРІВЧАК
БОЛІТИ БОЛЕМ СЛОВА НАШОГО...

Розділ І
ПРОБЛЕМИ СОЦІОЛІНГВІСТИКИ

Мово народу мого...

Соціолінгвістика (соціальна лінгвістика) – наукова дисципліна, що розвивається на зіткненні мовознавства, соціології, соціальної психології та етнографії й вивчає широкий комплекс проблем, пов'язаних із соціальною природою мови та її суспільними функціями.
У соціолінгвістиці XX ст. випрацювано поняття (і, відповідно, термін "лінгвоцид" – мововбивство), що позначає один із найтяжчих видів міжнародних злочинів: свідоме, цілеспрямоване нищення певної мови як головної ознаки етносу – народності, нації. Кінцевою метою його є не геноцид, тобто фізичне винищення певного народу (тупа робоча манкуртна сила завжди потрібна поневолювачам), а етноцид – ліквідація цього народу як окремої культурно-історичної спільноти, винародовлення етносу. Як справедливо стверджує доцент Львівського національного університету імені Івана Франка М. Яцимирська в навчальному посібнику "Сучасна українська мова. Пунктуація", лінгвоцид є передумовою масової денаціоналізації та манкуртизації: він спричиняє втрату національної пам'яті, етнічного імунітету народу, призводить до поглинання одного народу іншим. Ось чому поневолювачі завжди нищать мови поневолених народів.
Наша мовна традиція сягає далеких, докняжих часів, її розвитку не могли зупинити ні чвари, ні міжусобиці, ні феодальна роздрібненість, ні багатовікове татаро-монгольське ярмо.
Сторінки української історії, политі сльозами й кров'ю нашого народу, рясніють арештами, тюрмами, засланнями волелюбів і моволюбів і при тому – підступом, погордою, лицемірством поневолювачів і зрадників, яничарів усіх ґатунків. На щастя, у страшному ворожому вирі минулого ми все ж встояли. Одначе, тепер ми не завжди дбайливі щодо своїх громадянських обов'язків, щодо культури, зокрема мовної. Процвітає в нас ренегатство і споживацтво, воно заполонило душі багатьох. Усе частіше люди голосно-преголосно вимовляють слово "я" й пошепки – слова "ми", "ви", "вони", хоча повинно бути, згідно з нашою ментальністю та мовною традицією, навпаки. Декому видається: що більше іноземних слів (хай незрозумілих, перекручених, немилозвучних) уживаємо, то краще. Буває, що "патріотові" закордонне громадянство дорожче за ріднодержавне; некомпетентні можновладці активно насаджують спрощення сакрального стилю – одного з важливих виявів повноцінного буття нашої літературної мови. Часто забруднюють озонну сферу нашої мови чорні викиди-слова з ефіру. Є й такі (з дозволу сказати) українці, що вже навіть І. Франко муляє їм очі, і вони, сповнені сентиментальності до колоніального минулого України, прагнуть Івано-Франківську повернути його польську назву Станіславів і вже досить послідовно вживають її в своїх писаннях (див., напр., Іздрик. Львів: секвенції психозу. – Критика. – 2005. – Ч. 9). Їм байдуже, що жоден нормальний громадянин Польщі не запропонує будь-яке польське місто перейменувати в Хмельницьк чи Богунів... А ще комусь запраглося назвати колоніальним певний стиль помешкання і меблів і галасливо рекламувати його в центрі Львова...
І знову нам треба голосу Тараса: "Схаменіться! будьте люди, Бо лихо вам буде". І. Франко стверджував: "Найцінніше та найкраще в кожній людині – це її індивідуальність, її духовне обличчя зі всіма особливими прикметами. Що більше таких прикмет, то характерніші та гармонійніші вони, то багатша, сильніша й симпатичніша індивідуальність людини... До таких прикмет, що відповідають складові душі, належить і мова".
Обов'язок кожного з нас – дбати про своє мовлення, бо ж мова кожного з нас разом створює мову народу нашого. А мова – це, за влучним висловом Б. Харчука, сорочка духу народного. Вона вся з гомону полів, лісів і морів Отчої землі, мережана сходом і заходом сонця, гаптована сяйвом місяця, зірок і переткана калиною. Вона з блиску козацької шаблі, з весла невольницького човна – вся із шляхетного лицарства, якому ніщо й найстрашніші муки, й тортури.

Тернистий шлях української мови: деякі факти

За кожне рідне слово
В нас слали кулю вороги
(В. Сосюра).

1720 р. – указ Петра І ("Це той перший, що розпинав Нашу Україну" – Т. Шевченко) про заборону друкувати українською книжною мовою у друкарнях Києво-Печерської лаври, в Чернігові та Новгороді-Сіверському.

1764 р. – указ Катерини II ("А вторая доконала Вдову сиротину" – Т. Шевченко) про заборону викладати українською мовою в Києво-Могилянській академії (першому вищому навчальному закладі й визначному культурно-освітньому центрі України в XVII – XVIII ст.).

1769 р. – указ Синоду (найвищого органу управління Російської православної церкви) про вилучення в населення українських букварів та українських текстів з церковних книг.

1811 р. – закриття Києво-Могилянської академії.

1860 р. (14 жовтня) – Синод повідомляє українського поета й перекладача П. С. Морачевського, що "Євангеліє", перекладене ним українською мовою, не можна опублікувати.

1862 р. – заборона українських недільних шкіл. У 1864 р. їх знову було дозволено, але з великим обмеженням. До речі, активно допомагав справі шкільної освіти Т. Шевченко: він уклав восени 1860 р. "Букварь южнорусский" (випущено окремою книжкою на початку січня 1861 р. у Петербурзі на поетові кошти тиражем 10 тисяч примірників). Пізніше буквар для недільних шкіл склав О. О. Потебня.

1863 р. (20 червня) – циркуляр міністра внутрішніх справ П. Валуєва (твердив, що "ніякої окремої малоросійської мови не було, немає й бути не може") про заборону друкувати літературу українською мовою. Заборона не стосувалася художньої літератури, проте цензура під різними приводами обмежувала її появу.

1876 р. (18 травня) – Емський акт: розпорядження російського уряду, підписане царем Олександром II у місті Емс (Німеччина) про подальші обмеження в застосуванні української мови. За Емським указом в Російській імперії вводилася жорстока цензура на українські книжки, що ввозилися з-за кордону; українською мовою дозволялося публікувати (з обов'язковим застосуванням російського правопису) лише оригінальні художні твори та історичні документи. Україномовні переклади було повністю заборонено. Не дозволялося вживати українську мову на сцені та при нотописанні.

1884 р. – указ про закриття українських театрів.

1895 р. – заборона української дитячої книжки.

1908 р. – указ Сенату Російської імперії (найвищого судового органу, що контролював діяльність державних установ та урядовців) про визнання україномовної культури й освітньої діяльності в Україні шкідливими для безпеки імперії.

1914 р. – указ царя Миколи II про ліквідацію всієї української преси.

1938 р. – підступна постанова ЦК ВКП (б) "Про обов'язкове вивчення російської мови", спрямована на повну асиміляцію усіх народів СРСР, крім російського.

1961 р. – Курс компартії СРСР на "зближення та злиття націй", тобто на тотальну росіянізацію.

1975 p. – Наказ Вищої атестаційної комісії СРСР про необхідність писати російською мовою кандидатські та докторські дисертації.

Цей сумний перелік можна б продовжити.
Навіть приватна балачка українською мовою часто сприймалася як доказ нижчого суспільного становища. Якщо ж по-українському говорили послідовно, це розцінювалося як свідома опозиція до російської мови, символу імперії, що вже ставало просто небезпечним. Як пише у своїх спогадах
Є. Чикаленко, в 1903 р. лише вісім інтелігентних родин у Києві постійно вживали українську мову, а саме: Луценки, Грінченки, Антоновичі, Лисенки, Старицькі, Косачі, Шульгини та Чикаленки.

Українці та українська мова в Україні в світлі підсумків Всеукраїнського перепису населення

Напередодні 2003 р. Державний комітет статистики України оприлюднив наслідки Всеукраїнського перепису населення, проведеного в грудні 2001 р. Як і передбачувалося, на жаль, населення України зменшилося. Станом на 5 грудня 2001 р. в Україні проживає 48 млн. 457 тис. осіб. У 1989 р. нас було 51 млн. 452 тис. – майже на 3 млн. більше! Причини цього великого лиха – відомі: і діток народжується менше, і старість у нашу жорстоку епоху часто відповідно не захищена, й постійно зростає економічна еміграція з України. Якщо політична еміграція в минулому була часто необхідністю, то теперішня – не завжди вкрай необхідна. Патріоти не міняють своєї Батьківщини на ласий (хто його знає, чи завжди ласий!) шматочок "капусти" (так в українському просторіччі називають долари) на чужині. Зокрема, прикро, коли їдуть люди, яким Україна дала високоякісну безплатну освіту, а в нас так потрібні "роботящі уми" (Т. Шевченко).
Не менш цікаві для українців у всьому світі висліди перепису щодо національного складу населення. Усі повоєнні переписи фіксували зменшення кількості українців у населенні УРСР (пор.: 76,8% у 1959 р. та 72,7% у 1989 р.) і, водночас, – постійне збільшення кількості росіян (16,9 % у 1959 р. та 22,1% у 1989 р.). До речі, така ситуація спостерігалася майже в усіх республіках колишнього СРСР. По-перше, здійснювалася цілеспрямована державна політика перемішування населення. По-друге, діяв асиміляційний чинник.
Згідно з даними останнього перепису, кількість росіян в Україні – порівняно з 1989 р. – зменшилася з 22,1% до 17,3%. Очевидно, за останні роки деякі українці, не зовсім ще асимільовані, вирішили "відасимілюватися", бо ж масово росіяни з України не виїжджають (причин на це немає жодних!). Дай, Боже, щоб це "відасимілювання" було чесним, без якихось корисливих намірів!
Українці тепер становлять 77,8% загальної кількості населення. Хоча населення України значно скоротилося, кількість українців зросла на 0,3%. Найбільш "українські" області – Івано-Франківська і Тернопільська (понад 97% українців). У Львівській області українців – 94,8%. Найбільше росіян у Криму – 58% проти 24% українців.
Дещо поліпшилася (хоча і далі залишається болючою) мовна ситуація: 67,5% (на 2,8% більше, ніж у 1989 р.) населення України назвали українську мову рідною. Це значить, що для 85,2% етнічних українців рідна українська мова, для 14,8% – російська. Із представників інших національностей найбільш українізованими є поляки, бо з них 71% уважає рідною українську мову. Річ у тому, що йдеться не про Галичину, де поляків – жменька (дехто намагається тепер – штучно – збільшити їхню кількість!), а про Житомирщину, Хмельниччину, де їх чимало.
Отже, "не все так погано в нашому домі". Очевидно, слід тверезо дивитися на стан справ, ураховувати, що не всі люди моляться рідному слову, що не всі усвідомлюють саме поняття рідна мова, що є чимало, так би мовити, негромадян. А частина людей масово уживає суржик, називаючи цю бридку українсько-російську мішанку (її приперчують тепер ще й перекрученими англійськими словами й висловами) українською мовою.
Але ж, якщо два свідомі українці (і це стосується й тих, хто поколіннями вже живе у вимушеній еміграції) навчать хоча б одного несвідомого відчувати свої корені, думати рідною мовою, молитися рідною мовою (згадаймо Павличкові слова: "Та не молися мовою чужою, Бо, на колінах стоячи, умреш!"), якщо виробимо в собі мовну стійкість (не переходити без потреби на чужу мову на своїй землі й у своїй хаті), то станемо монолітнішими у своєму домі. Бо ж для всіх українців справжній дім – таки Україна.
Чи може бути малий нарід?
У терміносистемі соціолінгвістики немає поняття й, отже, терміна "малий нарід (народ)". Нарід може бути лише малочисельним. Приміром, чеченський нарід (загальна чисельність чеченців за переписом 1979 р. – 756 тис. осіб) – малочисельний, але не малий, а, навпаки, великий, бо воля для нього (для цілого народу, а не для жменьки патріотів) – найвищий ідеал. Так само, стверджує соціолінгвістика, немає мов малих народів, а є мови малочисельних народів. Аналогічно, немає в світі красного письменства малих народів. Є одначе, великі літератури малочисельних народів, приміром, фризів (живуть у Нідерландах та в північно-західних районах Німеччини) на світі зовсім мало: згідно з переписом населення 1973 p., їх налічується 410 тис., але вони мають багату літературу, що веде своє літочислення з XI ст.
З мовного боку, слід розрізняти "чисельний" та "численний". Прикметник "чисельний" означає "виражений у якій-небудь кількості" і є синонімом прикметника "кількісний" (прим., "чисельна перевага", "чисельний аналіз" та ін.). Прикметник "численний" означає "наявний у великій кількості, який складається з великої кількості кого-, чого-небудь" (прим., "численна група учасників засідання" та ін.).

Про "живу державну мову"

Оцей вислів, поширений на сторінках нашої преси, суперечить основам соціолінгвістики. Адже термін "державна мова" сам собою містить поняття "жива", оскільки державна мова – це така, що функціонує повноцінно на всіх рівнях у державі, має міцну нормативну базу, розвинену метамову, багату систему функціональних стилів. Отже, без сумніву, вона – жива.

«Нема на світі України, немає другого Дніпра...»

Доречно нагадати оці Шевченкові слова з послання «І мертвим, і живим, і ненарожденним землякам моїм...», бо надто часто на сторінках україномовної преси трапляються невиправдані з погляду суспільних наук вислови «материкова Україна», «заокеанська Україна» та ін. Україна єдина: там, де Дніпро-Славута, де сріблясті ліси Карпат, де київські каштани, де масні чорноземи, де канівські кручі, де Чорне море, де (на горе) Чорнобиль, де важко жити, але й де рідно живеться... І це просто УКРАЇНА
(а не материкова). І ніякої іншої України ніде немає. Є тільки великі україномовні етнічні спільноти в зарубіжжі, для яких поступово (або ж для їхніх нащадків) чужа земля потрохи стає своєю.
На сторінках преси часто прикро вражають такі плеонастичні вислови (зокрема, у прозовому тексті), як «рідна Батьківщина» – адже семантика слова «Батьківщина» уміщує, передусім, значення «рідна». Нерідної Батьківщини нема...

Чи українська мова повертається в Україну?

В україномовній пресі англомовного світу часто з’являються статті про те, нібито українська мова повертається тепер в Україну з діаспори, що була її єдиною берегинею (правда, в цих статтях замість слова «берегиня», уживається його анемічний псевдосинонім «резерват»). Авторами таких статей є найчастіше недавні громадяни України, прагматики – втікачі від наших економічних негараздів. Але такі твердження не лише не обґрунтовані з погляду соціолінгвістики (адже українська мова – не провансальська, тасманська чи корнійська, яких тепер намагаються «воскресити», а й хибні, шкідливі з погляду нашої соборності та державності. З пошанівком ставлячися до подиву гідних здобутків української діаспори і, водночас, тверезо оцінюючи мовну ситуацію в Україні, cлід визнати, що попри всі зусилля діаспори, попри її жертовність (навіть якби старше покоління масово переселилося в Україну), не могла б вона «імпортувати» українську мову в Україну. Але все щастя в тому, що, попри сибіри й соловки, рідномовна стихія завжди переважала в Україні, українська мова жила в серці народу, і не в силах завойовників було її звідти вирвати. І в найчорніші часи були в Україні подвижники, що научали молодь, люди, закохані в чар народної пісні та народного слова.
Тепер, зокрема після Помаранчевої революції в Україні, йдеться про максимальне розширення функцій української мови, очищення від чужорідних елементів з урахуванням живих історичних процесів її формування. Очевидно, мовні здобутки діаспори дуже корисні для України. Але саме в поєднанні зі стихією живої мови рідного краю.

Про небезпечну любов...

У львівській пресі часто можна натрапити тепер на статті, автори яких запевняють, що дуже люблять галицький діалект, зокрема львівську говірку. Ну що ж, на таку любов кожен має право.
А небезпечною стає ця любов тоді, коли автори (як засвідчують приклади, що вони їх наводять) підмінюють галицький діалект українсько-польською мішанкою середини XX віку або ж запевняють, що українська літературна мова їх не хвилює, не зворушує, що вона їм байдужа, а т. зв. «львівська мова» (з погляду соціолінгвістики, такий псевдотермін – дрімучо неграмотний, адже йдеться про говірку) їм безмежно рідна (див.: напр., «Поступ» за 10 червня 2000 p.).
Наша часто сумна історія уже чітко довела, що кожен окупант намагався дробити українські землі на відокремлені частини. Хто хоча б деякою мірою обізнаний із становищем в Україні, хто розуміє, що саме літературна мова є однією із найголовніших прикмет самостійності народу, одним з найважливіших чинників, що перетворюють населення в націю, той ніколи не одвернеться від всезагальної, соборної літературної мови свого народу, вона ніколи не буде йому байдужою. Патріот України – і галичанин, і наддніпрянець, і кримець (кримчанин) – однаково плекає українську літературну мову, не цураючись – водночас – украплення в неї окремих «своїх» діалектизмів. Пригадуються слова Ліни Костенко «Не треба думати мізерно».
А ще – І. Франка: «Мільйонам треба сього слова, І гріхом усяке тут хитання».

Найбільша лексична картотека української мови недоступна для нас

Академік Агатангел Кримський – український мовознавець, орієнталіст, історик, літературознавець, фольклорист, письменник, перекладач – у 1918 – 1928 pp. був ученим секретарем Української Академії Наук. Саме цей видатний учений створив та очолив Постійну комісію для складання словника живої української мови, що започаткувала Лексичну картотеку української мови. На основі матеріалів цієї картотеки за редакцією А. Кримського вийшли «Російсько-український словник» (т. 1 – 3, 1924 – 1933) та «Російсько-український словник правничої мови» (1926). У ці роки невтомно розписували та редагували картки, використовуючи художні, наукові та публіцистичні твори й живе народне мовлення, видатні українські мовознавці Всеволод Ганцов, Григорій Голоскевич, Марія Грінченко (дружина Бориса Грінченка). З роками Лексична картотека зростала завдяки праці багатьох поколінь самовідданих лексикографів.
Жахливих ударів зазнавало не раз українське мовознавство: 1930 року було по-варварському зруйновано Інститут української наукової мови; більшість мовознавців було заарештовано та заслано; вилучили з обігу чимало словників т. зв. «націоналістичного» типу; багато разів «виправляли» український правопис. Та доля якось оберігала картотеку, рідні руки порятували її і від фашистської «цивілізації». У світовій лексикографії уже давно використовували комп’ютери, в нас усе робилося вручну. І все ж картотека зростала, у 1998 р. налічувала уже 8 млн. карток. На її основі було укладено академічний одинадцятитомний «Словник української мови» (1970 – 1980), «Фразеологічний словник української мови» у двох книгах (1993) та інші лексикографічні коштовності. Дослідники з усього світу постійно працювали в картотеці, розташованій на першому поверсі імпозантного будинку Національної Академії Наук України.

Здавалося б, в Українській державі настав час удосконалити картотеку, комп’ютеризувати її, розширити джерельну базу. Так указувала логіка життя... Та дійсність виявилася зовсім непередбаченою. Держава з незрозумілою послідовністю скорочувала фінансування науки, і керівники наукових установ заходилися придумувати якісь способи (переважно невдалі) для хоча б злиденного існування. Найпоширенішим засобом стало здавати в оренду приміщення. Так, при вході до Академії з’явилися китайський ресторан і крамниця швейцарських годинників. А безцінна Лексична картотека опинилася на горищі, де є реальна небезпека не лише пожежі, а й обвалу приміщення. Тому інспекція Державного пожежного нагляду Міністерства внутрішніх справ України опломбувала вхід на горище в жовтні 1998 р. Лексичну картотеку було вилучено з наукового життя України.
З часу «переселення» минає сім років, але ніякого покращення в долі картотеки немає.... Написано чимало заяв, різноманітних ухвал. І всі – безсилі. У небезпеці найбільший скарб народу, а в приміщенні, де десятиліттями була картотека, продають меблі (див. також статтю І. Вихованця, А. Непокупного, О. Ткаченка «Новобуд» чи «новоблуд»?» у «Літературній Україні» за 1 липня 1999 року). Достоту, як у Т. Шевченка:

І на Січі мудрий німець
Картопельку садить,
А ви її купуєте, їсте на здоров’я
Та славите Запорожжя.
А чиєю кров’ю
Ота земля напоєна,
Що картоплю родить, –
Вам байдуже.
Аби добра Була для городу.

Якщо картотека нівечитиметься на горищі далі, прощення нам, байдужникам, не буде!

Про обов’язки посла України і про редакторську етику

Читаючи в українській пресі англомовного світу виступ Посла України в США 1997 р. — Ю. М. Щербака, відчула я якусь, так би мовити, «невластиву тональність» і, лише вчитуючись у текст, вловила, про що йдеться. Адже найвищий представник Української держави в США, до того ж видатний український прозаїк-стиліст (член Спілки письменників України з 1965 p.), говорить літературною мовою свого народу, який він представляє у світі й, отже, уживає словоформи: «флот», «аналіз», «синтез», «перший клас» тощо. В опублікованих його виступах знаходимо варіанти «фльота», «аналіза», «синтеза», «перша кляса» і т. д.
Виникають, отже, питання:
1) чи має право редактор україномовної газети змінювати форми вислову найвищого представника українського народу? 2) чи має право Посол не дотримуватися законів своєї держави, включаючи правописні?

Найсвятіший Отець Папа Іван-Павло Другий як мовленнєва особистість

Найсвятіший Отець, Глава Вселенської Церкви – Іван-Павло Другий (1920 – 2005) – одна з найславетніших постатей світової історії. Надзвичайно позитивне враження на увесь український нарід справив Його Святість під час свого п’ятиденного перебування в Україні з 23 червня до 27 червня 2002 р. Під час свого апостольського паломництва в нашій державі Папа звертався до нас українською мовою, і якою досконалою українською мовою (як на іноземця)! У ній не було ні полонізмів, ні русизмів, ні неправильних наголосів – була то відшліфована інтелектуальна українська мова. Лише мовна еліта нашої нації може рівнятися з Найсвятішим Отцем щодо володіння українською мовою. А ця еліта, на жаль, не чисельна, зокрема серед духовенства. Треба враховувати, що Папа не мав змоги часто вживати українську мову.
І скількома мовами володів Понтифік так, як українською, чи ще досконаліше?..
Його Святість декілька разів цитував Шевченкові рядки, зокрема, із твору «І мертвим, і живим, і ненарожденним землякам моїм в Украйні і не в Украйні моє дружнєє посланіє» на летовищах в Борисполі і у Львові.

Нема на світі України,
Немає другого Дніпра...
В своїй хаті своя й правда,
І сила, і воля.

Чи відчувають гіркополинний зміст цих слів наші колишні краяни, утікачі з вільної, але ще не заможної України, яких часом доречно утікачами й називати, а не вживати евфемізму «четверта хвиля»!

Як мені боляче за тебе, мово моя...

Мова Народу мого – це мова натхненних народних пісень, це мова Кобзарів і Дум, це мова дивного сміхотворця Івана Котляревського, геніального поета Тараса Шевченка, вихователя нації Івана Франка, незрівнянної Лесі Українки, це карбоване Слово Миколи Зерова, Василя Симоненка й Василя Стуса, це мова наших видатних перекладачів Миколи Лукаша, Бориса Тена, Григорія Кочура... Цю мову не могли вбити, не могли уярмити завойовники й заброди.
А що ж тепер роблять з Тобою, Мово моя, оті начебто громадяни України?! Знекровлюють Тебе, чинять найзухваліше зло повсюдно, а зокрема у Львові. Колись це місто вважали твердинею національного духу.
Сьогодні навіть досить кмітливий знавець іноземних мов повинен постійно використовувати словники та мати талант до розв’язки загадок, щоб зрозуміти хоча б частину малограмотних (головно транскрибованих з англійської мови, ще й через посередництво російської) написів у Львові. А про такого, що не володіє іноземними мовами, уже й не йдеться... А він/вона також має право на життя в рідному краю.
Ось ще донедавна був у центрі міста, на розі вулиць Костюшка та Дорошенка, поруч із Регіональною митницею, спортивний бар (чи то ресторан, чи кав’ярня) «Меркурій». Мабуть, назва не з найкращих, багатозначна (чи то «гонець», чи, згідно з давньоримською міфологією, «бог красномовства, торгівлі та розбою»), та все ж можлива...
Тепер красується нова – «Корнер». Слово не милозвучне (на відміну від англійського corner, мелодійного завдяки продовжному «о»), без будь-якого значення (чи навіть натяку на значення) в мові нашій. Чи доречно місце смачної їжі та відпочинку називати чужим футбольним терміном – не знаю. Чим же наше слово «ріг» («На розі») гірше від транскрибованого зайди «корнер» – пояснити годі.
А скільки отаких «корнерів» у Львові, скільки такого безглуздя по всій Україні! І ще гірше: припустімо, власник закладу – людина, позбавлена національної гідності, фантазії (тієї, що Леся Українка називала «силою чарівною»!), лінгвістичного відчуття. Це ще не велика біда! Але як же дозволяють на це численні «батьки міста», адже нові назви закладів, установ треба десь у міської влади реєструвати...
Де ж, нарешті, громадськість львівська?! Чи громадяни перетворилися просто в населення?!
Очевидно, до мови слід упроваджувати і транскрибовані слова, і кальки – але там, де вони абсолютно необхідні. А без будь-якої потреби вилучати питомо українські слова з мови й замінювати їх чужими покручами – це злочин перед нацією. А за злочин (логіка підказує) слід карати... І то гірко...

Про наших бідних діток-львівенят

Виховання нації починається з виховання дітей. У всесвітній історії знаходимо чимало яскравих прикладів на доказ тої думки.
Навіть в умовах тоталітарного режиму наші львівенята мали «Дитячий світ Барвінок», мали крамниці із забавками «Лис Микита» й «Івасик-Телесик». Немає їх тепер. У центрі міста красується величезна крамниця з написом «Дитячий супермаркет «Антошка». Лише одне українське слово – дитячий... Не шкодують усемогутні (по суті, зденаціоналізовані) «батьки міста» дітей, не думають, як складно дитині оцей капосний супермаркет вимовити. І – що набагато жахливіше: як зранять ці чужі слова, англійське й російське, душу дитячу, як зародять суржикову ментальність...
А про це місто колись Василь Симоненко писав:

Бубнявіють думки,
проростають словами,
Їх пагіння бринить у завихренні днів –
Цілий тиждень живу
і ходжу межи львами,
Недаремно ж місто
взивається – Львів...
Київські каштани...
і Mister Snack
Київ – столиця моєї Вітчизни.

«З глибин віків і гордо, й величаво встає легендами овіяне ім’я»
(В. Симоненко).

Київ – це Хрещатика краса... Київські каштани – це щось до болю рідне й кохане.... Київ – це вогненний кінь Богдана, диво-Софія, Михайлів собор, князь Володимир на київських горах, Андріївський собор – шедевр Растреллі; Аскольдова могила на Дніпрових кручах; міст Патона через Дніпро-Славутич; сам Дніпро, оспіваний в легендах, думах і піснях; чарівна Русанівка, Золоті ворота, Тарас Шевченко в непохитній бунтарській задумі навпроти Київського національного університету, що носить його ім’я.
У літературну карту Києва вписано імена Івана Франка (уперше приїхав сюди 1885 p., востаннє – 1909), Лесі Українки, Михайла Коцюбинського, Агатангела Кримського, Бориса Грінченка, Івана Нечуя-Левицького, Олександра Довженка, Івана Світличного, Василя Стуса, Миколи Лукаша, Григорія Кочура й багатьох-багатьох інших чародіїв Українського Слова.
Кожен приїзд до Києва – для мене свято. Але все, що негоже в цьому місті, ранить душу. Мабуть, тому такою наругою видались мені цими днями нові назви їдалень та буфетів, що з’явилися в Києві, зокрема серед київських каштанів – Mister Snack. Просто отак, на крамницях, латиницею. Наче немає кирилиці, наче немає своїх назв і слів... Чим не гожі назви «Затишок», «Частунок», «Смачненько», «Частуйтесь на здоров’я», «Перекуска», «Закуска», «Вареники» та чимало інших?!
Якби ж усе обмежувалося розповсюдженням цієї назви! Але ж із лихої волі глухих до Слова (а, отже, й долі народу) можновладців такі чужі назви зустрічаються скрізь, по всій Україні. Інколи латиницею велично красується чужа назва, й десь зовсім маленькими літерами подано український відповідник – і це ж в Україні!
Не надто звинувачую власників окремих установ – рівень їхньої інтелігентності буває різним! Та й Україна, наша земля, – для них не більше, ніж місце доброго заробку та дешевої робочої сили. Але де ж керівники міст і нашої Держави? Чи не розуміють вони, що такі, здавалося б, «дрібнички» породжують суржикову ментальність, що мова – це найкоштовніший скарб народу!

Про «прайси» та про «перформенси»: жмут роздумів

Я – на Хрещатику. Милуюсь алеєю знаменитих київських каштанів, що вже зазеленіли... Раптом кидаю поглядом на кіоск – і бачу журнал із написом «Прайси». Виявляється, звичайнісінький рекламний журнал із зазначенням цін та з галасливими (й часто неправдивими) закликами, до яких ще не звикла наша ментальність. Але чому ж не назвати його «Ціни»?! Мабуть, щоб не змогли покупці зорієнтуватися, про що йдеться, щоб заінтригувати, збаламутити їх. Ділкам треба наживи, а що засмічують вони мову — це їх аж ніяк не турбує. Різноманітні неграмотні оголошення – поруч із «Прайсами» «красується» ще одна знахідка – «Музичний перформенс» (замість «Музичне виконання», «Музичний вечір») – фатально шкідливі для розвитку мови. Адже запозичати іноземні слова доречно лише для тих понять, для яких немає своїх слів. У протилежному випадку вони абсолютно зайві. Транскрипція – це лише набір незрозумілих, часто важких до вимови звуків, що сприяє нечіткості думки.
Як же змагатися з цією пошестю в торговельній та діловій сферах?! Адже вона викликає відчуття, що наша нація ще не сформована, що не маємо достатньої кількості національно свідомих промисловців... У роздумах звертаюся до дуже цікавого виступу Івана Ющука – завідувача кафедри слов’янської філології Київського міжнародного університету – на парламентських слуханнях проблем української мови 12 березня 2003 р. (опубліковано в тижневику «Слово Просвіти» за 23 – 29 квітня 2003 p.). Мовознавець переконує, що ми – не виняток. Адже у Франції понад двісті років тому – після Великої французької революції – половина населення не володіла французькою; коли сто сорок років тому Італія здобула незалежність, із 25 млн. її громадян розмовляло італійською мовою лише 600 тис., тобто 2,4 відсотка; в Індонезії, що здобула незалежність 1945 p., колонізатори насаджували голландську мову до такого рівня, що, по суті, індонезійські інтелігенти думали майже виключно голландською мовою.
Отже, історичні факти переконують, що подібні ситуації траплялися у світі. Щоб виправити становище в Україні, потрібні не лише державні законодавчі заходи, слід виховувати національно свідому інтелігенцію, людей, для яких усе, що стосується державної мови й ширше – національної культури, – справа свята. Віддаймо ж належну шану вчителям-патріотам, допомагаймо їм!

Про... сіті, ...шинок і ...візарда

Хоча буваю в Києві дуже часто, кожна поїздка – це свято, велике свято. Кохаюсь у Києві, люблю його як величаву й горду столицю моєї Вітчизни, як колиску нашої історії, як центр нашої науки, нашої культури, як місто моїх благородних Учителів, найщиріших друзів та однодумців. Як тебе не любити, Києве мій! Нещодавно приїхала я знову до Києва й була зранена... знущанням над рідним містом. Маю на увазі мовне оформлення столиці, а воно день у день жахливіше. Це ж наша візитна картка і для нас самих, і для іноземців! Коли виходила із приміщення вокзалу, душу обпалили «мовні знахідки» – написи: «Сіті кафе», «Сіті казино» та «Шинок Coca-Cola» (згадався символічний неологізм «cola-colonization» – «американізувати світ напоєм кока-кола»!). Поблизу височить розкішний McDonalds (власникам цієї установи також доречно б поважати мову народу, на землі якого знайшли непоганий заробіток!), а тоді – невеличка крамничка з рідним написом «Хліб» (і жах пронизує від думки, що, можливо, хтось – хижий! – напише незабаром «Бред» або ж «Лоуф»). А в центрі міста – крамниця під назвою «Візард»...
Це вже не просто надсилля чужоземних слів, це безглузде, потворне (а можливо, і злобне) намагання створити українсько-американський гібрид, щось на зразок pidgin English. Але якщо згаданий торговельний жаргон виник для виконання певних комунікативних функцій, то в Україні аніякісінької потреби в такому мовному неподобстві немає. Кому і чим не догодило наше слово «місто»?! Чим кращий не зрозумілий загалу «Візард» за наші лексеми «Чарівник», «Чаклун», «Чародій»?!
Окремо хочеться звернути увагу на столичний («кока-колівський») «шинок». Запозичене з німецької мови (einschenken – «наливати»; der Ausschank, –es – «їдальня найнижчого ґатунку, із спиртними напоями»), слово «шинок» здавна вживалося в українській мові в цьому ж значенні. За академічним «Словником української мови», «шинок» – це «невеликий заклад, де продавалися на розлив спиртні напої; корчма» (СУМ. – Т. 11. – С. 454). Словник подає його з ремаркою «застаріле». Доречно, мабуть, було б ще додати, що цей заклад був дуже примітивним, найнижчого рангу. Дуже часто зустрічається слово «шинок» у творах наших класиків: «Всі гроші, що він заробляв у пана та в людей на возах, на плугах та боронах, старий Кайдаш пропивав у шинку» (І. Нечуй-Левицький); «Ще я був малим, як батько Зве було та каже: – Синку! на посудину та збігай По горілочку до шинку» (Я. Щоголів). Утворене від цього іменника дієслово шинкувати часто вживається метафорично, з різко пейоративними конотаціями, пор.: «Земля кричить. Шинкують кров’ю війни, І падають занози від ярма» (В. Симоненко). «Я наркотиками не шинкую», – стверджував І. Франко, пишучи про те, що «не в тім річ, з якої бочки бере поет напій, що подає свойому народові, а в тім, який напій він подає йому, чи чисте покріпляюче вино, чи наркотик на приспання» (Передмова до збірки «Поеми» 1899 p.).
Приміщення, де продають кока-колу, доречно б назвати «Напої» або ж (якщо вже украй побажане іноземне слово) «Бістро».
Хто дав право можновладцям розкрадати найбільший скарб народний – мову?! Хто дав право усім іншим мовчати, згадаймо Шевченкове: «А братія мовчить собі, Витріщивши очі! Як ягнята. «Нехай, – каже, – Може, так і треба»?! Може, так НЕ треба?!

Жорстокі слова

У вірші І. Франка «Якби ти знав, як много важить слово...» (цикл «Із книги Кааф», збірка «Semper tiro») є такі повчальні рядки:

Якби ти знав, які глибокі
чинить рани
Одно сердите, згірднеє слівце,
Як чисті душі кривить
і поганить,
І троїть на весь вік, –
якби ти знав оце!

До таких «слівець» у сучасному українському мовленні належать дуже часто вживані іменникова та прикметникова лексема-термін «престарілий (-а, –е)» та вислів-кліше «люди похилого віку». Так побудовано оцей наш дивний світ, що життя старших людей через різноманітні хвороби та переживання загалом трудне. В Україні в умовах надінфляції воно дуже часто й голодне, й холодне.
А тут ще й словами б’ють: «престарілі», «похилого віку», «будинок для престарілих». Для людей витонченого мовного відчуття зі словом «престарілий» ще додаткова проблема – адже це очевидний росіянізм (старослов’янського походження). А хилитися перед різноманітними начальниками та підначальниками і так часто доводиться – і без нагадування про «похилий вік»...
Наші засоби масової інформації запозичають дуже багато цілком зайвих слів з англійської мови, перед-усім з її американського варіанту. На сторінках газет рясніють різноманітні «іміджі» (замість «образи», «уявлення»), «фани» (замість «уболівальники»), «бізнесмени» (замість «підприємці»), «проміси» (замість «обіцянки»), «хіти» (замість «перлини», зокрема музичні) та інші словесні покручі й зайвини. Але ніхто не здогадається скалькувати (тобто дослівно перекласти) дуже доречний англомовний термін (американського походження) «senior citizens» – «поважні громадяни». Можна б називати старших людей «громадянами старшого (поважного, статечного) віку». Лексеми «поважний», «старший», «статечний» зовсім іншої внутрішньої форми, ніж слова «похилий», «престарілий». Вони самим своїм звучанням виховують повагу до осіб, багатих досвідом життя й знанням людей і обставин.
Великого поширення в Україні набуває досі призабуте слово «сиротинець», що витісняє термін «дитячий будинок». Як на мене, то чи є така необхідність і так обездоленим дітям постійно нагадувати, що вони – сироти. Життя і без того слова часто своїми штурханами їм про це нагадує.
Дехто з наших краян залюбки уживає росіянізми «бабушка», «дєдушка» або полонізми «бабця», «дзядзьо». А замість цих покручів є такі гарні, сказати б, «добротні», українські слова»: «бабуся», «бабуня», «бабусенька», «бабусечка», «дідусь», «дідуньо», «дідусик» та ін. Навіщо ж обкрадати самих себе та своїх онучат?

Про... смачне Різдво

Із наближенням Різдвяних свят у містах і містечках України з’являється чимало галасливих, непристойних реклам. Особливо вражають дві: «Найсмачніше Різдво – з кока-колою» та «Виграйте смачне Різдво». Ні, річ тут не в якійсь граматичній помилці чи стилістичній недоладності (хоча й вони – зайві). Це ще не така біда. Річ у тому, що наведені вище фрази (щасливий той, хто їх ніколи не чув, не бачив і – найголовніше! – не захоплювався ними) відображають певний світогляд, абсолютно чужий ментальності нашого народу, що ніколи Різдво не вигравав, а урочисто святкував.
Згадаймо Б. Лепкого. Перебуваючи протягом довгого часу у Кракові, далеко від Батьківщини, від рідного Поділля, він виливав свою тугу ось у яких рядках:

А що чувати там у вас?
Чи йдеться з колядою?
Чи ще живий Федір, Юрко
І мій сусід Зарічний?
Чи й нині, як колись було,
Співають «Бог предвічний»?

Коляда, пісня, Різдвяна пора дитинства – ось за якими атрибутами Різдва найбільше побивався Б. Лепкий на чужині.
Адже Різдво – це, у першу чергу, коляда, це предковічні звичаї, це Святвечірня зірка, це Різдвяна душевна Радість. Із цього приводу А. Содомора пише у своїй книжці «Наодинці зі словом»: «Дорога до Різдва – це дорога повернення: до дитинства, до казки, до села. І немає значення, чи в кам’яниці хто народився, чи під сільською стріхою, а коли Різдво, то всі маємо ступити на стежку, що веде до наших пращурів – у село... «Усе село єднається немов одна родина». Так і хочеться перефразувати: «Вкраїна вся єднається...».
У нашій мові узвичаєні вислови-побажання «Веселих свят!», «Щасливих свят!», але не «Смачних свят!» Чи ж уже такими жадливими стаємо? Чи понад усе ми захоплюємося наїдками? Чи вже кока-кола стала нам такою необхідною, любішою за предковічний Святвечірній борщ з грибними вушками?! Чи стали ми жити лише щоб їсти, а не навпаки?

Про любов... з першої ложки

Любов – це велике, святе Почуття – часто приходить зненацька, аби уже ніколи не покинути свого обранця. Щасливий той, хто знає його, воно оспіване в піснях, йому присвячено найкращі поезії, найвеличніші музичні твори. Воно – вічне. Саме тому й виник вислів «Любов з першого погляду». А тепер деякі ділки хочуть оце Почуття в нас украсти, пропагуючи любов із першого погляду до... поливки, яку вони виробляють.
Саме такими гаслами «прикрашено» (читай: опоганено) чимало трамвайних вагонів у Львові. Сумне, дуже сумне буде життя, коли людям не просто буде подобатися страва, коли вони, жалюгідні, будуть у неї закохуватися, ще, можливо, й приревнувати зуміють її... То хто ж дозволяє ділкам, безнадійно глухим до Слова, поганити нашу мову отакими «трансформаціями» усталених висловів?!
Коли вже зайшла мова про реклами на трамваях, то ще один буквально трагізм кидається у вічі: чимало трамваїв курсує по Львові з написом-рекламою Сантехніка «Русалка Дністрова». Це дуже ефективний доказ нашого упадку. Ідеться про крамницю будівельних матеріалів на вул. Кульпарківській, 155. Колись у цьому приміщенні була крамниця книжок із дуже доречною назвою «Русалка Дністрова» (хоча правильніше було б «Дністровая») в пам’ять альманаху «Русалка Дністровая», що вийшов у світ 1837 р. за ініціативою М. Шашкевича й започаткував нову українську літературу на Західній Україні. Не витримавши конкуренції, крамниця перестала існувати, а нові господарі – продавці різних будівельних матеріалів – зберегли давню назву, бо сподобалася їм. Є господарі різного культурного рівня, люди по-різному оцінюють літературні шедеври. То ж не оцих господарів звинувачую у великій нарузі над пам’яттю М. Шашкевича, «Руської трійці» загалом. Маю на думці керівників міста (демо-кратів і патріотів!), освітян, просвітян, письменників, працівників музеїв. Скажете, вас не слухають. Але вихователь нашої нації І. Франко, що добре знався і на наших лінощах, і на апатії, все ж учив:

Говори, хай слів твоїх
розумних жахається
Слямазарність,
бездарність стара,
Хоч би ушам глухим,
до німої гори, –
Говори!
(Вірш «Зоні Юзичинській», написано 3 лютого 1916 р.)

У спадок від тоталітарного режиму...

Той спадок відчуваємо у виробництві, у сільському господарстві, у ментальності і, очевидно, у мові. Ми пишемо про те, що слід «боротися за мир» і «боротися за урожай» (хоча ніякої боротьби не потрібно, досить вести миролюбну політику й активно, по-господарському, плекати землю, збирати врожай).
Часто мова йде про те, що хтось «відбував(ла) покарання на Колимі (на Соловках, в Інті і т. д.)». При цьому йдеться не про розбишак, головорізів чи злодіїв, а про стійких патріотів, справжніх громадян, єдина «вина» яких полягала в любові до свого поневоленого краю. То ж, мабуть, правильніше було б ужити слово «карався (лася)», «мучився (лася)», «поневірявся (лася) (на Колимі, на Соловках, в Інті» і т. д.)».
Тоталітарна дійсність породила такі специфічні терміни, тепер архаїзми, як «ворог народу», «ідейно стійкий/нестійкий» та ін. Загалом, тюрми та арешти, по-радянському специфічні, «оригінальні» (бодай їх нікому й ніде більше не зазнавати!), спричинили появу окремих росіянізмів-запозичень у нашій мові, як ось: шмон (особливо принизливий для людської гідності обшук у тюрмах і таборах), шмонувати, чсір («член семьи изменника родины»), заквагони (вагони, що перевозили арештованих, по-російському – заключенных), закмашини (вантажівки, що перевозили арештованих), АЛЖИР («Актюбинский лагерь жен изменников родины»), СЛОН («Соловецкий лагерь особого назначения») та ін. Окремі з цих слів з’явилися і в українській поезії, згадаймо вершинний вірш поета вибухової експресії – В. Стуса «Уже Софія відструменіла...»:

Благословляю твою сваволю,
дорого долі, дорого болю.
Сніги і стужа.
Вітри й морози.
Гудки і крики.
Чорні прокльони.
Собачий гавкіт.
Крик паровоза.
І закмашини, І заквагони.
Шпали і фари, пси і солдати,
рейки, і пруття, і загорода...

Національною молитвою повинні стати завершальні рядки цього вірша, в якому – звернення до України як до Найвищої Сутності:

На всерозхресті люті і жаху,
На всепрозріннісмертного скрику
дай, Україно, гордого шляху,
дай, Україно, гордого лику...

Або ж «Гратовані сонети» І. Світличного:

Сержант шмонає по порядку
І кожну латку,
кожну складку,
І кожен рубчик, кожен шов...
(Сонет «Шмон»).

Надамо слово й Д. Паламарчуку:

Під час провірок, шмонів
та етапів,
Так, як не раз, бувало,
й Кобзаря,
Тут вертухай обнюхував
і лапав
Поборника свободи і добра
(Вірш «Рильський в таборах»).