Роксолана ЗОРІВЧАК
БОЛІТИ БОЛЕМ СЛОВА НАШОГО...

Розділ І
ЛІНГВОСТИЛІСТИКА

Про владну музику рідного слова

Для кожної людини її мова – найкраща, найзворушливіша. Це – загальновідома істина. Та все ж – для катарсису душі – доречно інколи про красу рідної мови подумати. Відкриймо Шевченків «Кобзар» – велику Книгу Любові до України, до її мови:
Хто се, хто се по сім боці
Чеше косу? Хто се?..
Хто се, хто се по тім боці
Рве на собі коси?..
Хто се, хто се?
Наведений уривок із балади «Утоплена» – блискучий взірець милозвучності українського поетичного мовлення, створеної алітерацією – стилістичним засобом, який полягає в повторенні окремих приголосних задля підвищення інтонаційної виразовості вірша.
Пристрасне викриття колонізаційної політики царату та московської церкви в Шевченковій поемі «Кавказ» підсилюється алітерацією звука «р»:

За кражу, за войну, за кров,
Щоб братню кров пролити,
просять
І потім в дар тобі приносять
З пожару вкрадений покров!!

Особливий художній ефект поетичного мовлення досягається при сполученні алітерації з асонансом – цілеспрямованим повторенням голосних звуків у поезії. Знову згадаймо Шевченкове:

На восьме літо у неділю,
Неначе ляля в льолі білій,
Святеє сонечко зійшло...
(«У Бога за дверми лежала сокира...»).

Або ж у П. Тичини (поезія «Там тополі у полі...»):

– Се сум, се сон, лелію льо,
льолюні я, льолюні.

А які ж цікаві, змістовно місткі бувають окремі слова! І знов звертаємося до «Кобзаря»:

Гомоніла Україна,
Довго гомоніла.
Довго-довго кров степами
Текла-червоніла.
(«Гайдамаки»).

Слово «гомоніти» – багатозначне. У наведеному уривку воно має вторинне значення – «протестувати, змагатися». Основні його значення – це «розмовляти» (про людей) та «шуміти», «не замовкати» (про море, байраки і т. д.), пор.: «Довгенько гомоніли пани між собою, а ще довше після цього мовчали» (Марко Вовчок); «Люди гомоніли, що кожної ночі якась біла тінь виходила з Федорової хати й прямувала до панського будинку» (Панас Мирний).

У моїй хатині, як в степу безкраїм,
Козацтво гуляє, байрак гомонить,
У моїй хатині синє море грає...
(Т. Шевченко).

Грає вільне, широкеє море,
Гомонять його хвилі гучні
(Леся Українка).

То ж вслухаймося, друзі, в Рідне Слово, кохаймо його, бережімо його!

Про голос

Чи відчуваємо велике таїнство живого Слова, зокрема Рідного, Українського? Чи достатньо уважні ми до свого голосу, що є – поряд із фонетичною системою та акцентуацією – дуже важливим, суттєвим компонентом нашого усного мовлення? Згадаймо Т. Шевченка:

Ну що б, здавалося, слова...
Слова та голос – більш нічого.
А серце б’ється – ожива,
Як їх почує!.. Знать, од Бога
І голос той, і ті слова
Ідуть меж люди!

Український мовознавець, словозахисник, професор Львівського національного університету імені Івана Франка, дійсний член НТШ О. Сербенська вважає голос найкращим інструментом, що його створив Господь Бог (див. книжку: Сербенська О., Волощак М. Актуальне інтерв’ю з мовознавцем. – К.: Видавничий центр «Просвіта», 2001. – С. 33).
«Голос» – це сукупність різних щодо висоти, сили й тембру звуків, які видає людина за допомогою голосового апарату. У кожної людини голос має свій тембр – своєрідне забарвлення, силу, звучність, які багато в чому залежать не лише від фізіологічних, вроджених особливостей, а й від того, чи людина вдосконалює свій голос, дбає про добру, чітку дикцію.
Звертаючи велику увагу на писемне мовлення, ми часто не зосереджуємося на тому, щоб гарно висловлюватися, виробляти свій голос, уміти, так би мовити, «ставити» його, пізнавати його діапазон, знати дію резонаторів, голосових зв’язок, визначати оптимальну тональність.
Не забуваймо, що успіх спілкування часто залежить від якості голосу, його тембру. Голос має широку палітру характеристик. Недаремно у «Словнику епітетів української мови» (За ред. С. Я. Єрмоленко. – К.: Довіра, 1998 р.) зафіксовано понад 300 означень до слова «голос» (і цей ряд ще не є вичерпаний!). Поряд із позитивними прикметниками «щирий», «запальний», «чіткий», «м’який», «громозвукий», «перлово-ніжний», є пейоративні – «дерев’яний», «надтріснутий», «іржавий», «гугнявий» та ін.
Вочевидь, диктори, актори, промовці, поети та вчителі повинні бути надзвичайно уважні до свого голосу та постійно над ним працювати. Не легко вберегти природну ритмомелодику в постійному іншомовному наокружжі, але ж це необхідно робити, бо серед чужинців кожен мовець є повноважним представником Рідної Мови.
Зокрема, важлива якість голосу також для перекладача. До речі, дуже поширеним є таке хибне переконання, що достатньо знати дві мови на належному рівні, щоб перекладати усно й письмово в їхній площині. З цього приводу дуже чітко висловився П. Трент, мер канадського міста Вестмаунт: «Уважати, що ви можете бути перекладачем лише тому, що ви знаєте дві мови, – це те саме, що бути впевненим, ніби ви вмієте грати на піаніно тільки тому, що маєте дві руки». Лише наполеглива робота, постійні вправи на розвиток і пам’яті, і мовних навиків перетворюють знавця мов у перекладача-професіонала.

«Ну що б, здавалося, слова...» – про словесні образи

Словесні образи, що виникають у результаті застосування тропизованих висловлювань – «мікрообрази», як їх часто називають, лежать в основі будь-якого твору красного письменства.
У тропизованих висловах актуалізуються вторинні смислові значення, внутрішня форма, посилюються та увиразнюються емоційні та оцінні забарвлення. Чи задумувалися Ви, друзі, над красою словесних образів?
Складний процес виникнення словесних образів неможливий без елементу фантазії, згадаймо М. Рильського: «Та без фантазії безсилий і Евклід!». Саме оригінальність словесних образів часто захоплює майстрів художнього слова. Переносний та метафоричний ужиток слів робить мову творів образною, багатою, вислів мальовничим. Ось глибокий словесний образ із поеми Т. Шевченка «Марія»: Мати Божа зі своїм немовляточком – у Єгипетській пустелі:

З-за Нілу сфінкси, мов сичі,
Страшними мертвими очима
На теє дивляться. За ними
На голому піску стоять
По шнуру піраміди вряд,
Мов фараонова сторожа.

Читача, що відчуває Слово, не може не приваблювати сміливе порівняння сфінксів із сичами, причому таке, що йде від бачення, унаочнення, від живопису.
У романі «Маруся Чурай» Ліна Костенко передала страшенне горе Марусі з приводу смерті її матері такими словесними образами:

Чвяхкотіла земля
у старих постолах,
похилилися верби
в осінньому шматті.
Повезли мою матір на білих волах,
неоплакану матір,
неоплакану матір.

Опис вражає правдивістю, хоча насправді верби не мають осіннього шмаття.
Ось ще деякі зразки словесних образів:

Неначе цвяшок, в серце вбитий,
Оцю Марину я ношу
(Т. Шевченко).

В стременах став, зорить.
А кінь гребе
І ловить ніздрями
далеку вогкість Дону
(М. Зеров).

Закучерявилися хмари.
Лягла в глибінь блакить...
О милий друже, – знов недуже –
О любий брате, – розіп’яте –
Недуже серце моє, серце,
мов лебідь той, ячить.
Закучерявилися хмари...
(П. Тичина).

По залі голос малиновий
розливсь, як весняний струмок
(М. Драй-Хмара).

Люблю слова, ще повнодзвонні,
як мед, пахучі та п’янкі,
слова, що в глибині бездонній
пролежали глухі віки
(М. Драй-Хмара).

Але будуть світанкові губи
Цілувати землю молоду
(М. Вінграновський).

Творення словесних образів – це гостре бачення, це прагнення до самовираження, це праця думки і для автора, і для читача. Нам судилося жити у світі, де переважає слово технічне, інформативне, де панує телеекран (часто низькопробний), що не вимагає напруження ні думки, ні уяви.
То ж згадаймо Шевченкове «Учітесь, читайте...», то ж згадаймо Франкове «Книга – морська глибина», заглиблюймося в художні тексти, любімо художнє слово, розкошуймо ним, спілкуймося з ним, пізнаваймо його глибини, його живий подих, його таїни, щоб не зубожилося наше духовне життя, що є найвищим надбанням людини – homo sapiens!

Дбаймо про багатство свого словника: епітетні конструкції

Лише дійшовши схилу віку,
Поезію я зрозумів,
Як простоту таку велику,
Таке з’єднання точних слів...
...Коли епітет б’є стрілою
У саму щонайглибшу суть,
Коли дорогою прямою
Тебе метафори ведуть
(М. Рильський).

Багатство епітетів – одна з питомих ознак багатства мови взагалі. Епітети – могутня зброя в руках письменника, оратора, лектора, учителя, працівника преси, матері, яка виховує своїх дітей, дипломата, який розмовляє з представниками іншої держави та ін.
Епітет – це стилістичний засіб, в основі якого лежить взаємозв’язок емоційного й логічного значення означуваного слова. Від звичайного означення (або ж обставини способу дії, коли йдеться про епітети, виражені прислівниками) епітет відрізняється переносним і, тим самим, експресивним значенням, пор.: «Ішли довго зеленими лісами (О. Гончар; «зеленими» – означення); «Леся Українка з Квіткою тут була, і Черемош шумів, І по горах ліс думав свою зелену думу» (С. Пушик; «зелену» – епітет).
Недобрих, безсердечних людей наділяють у нас епітетом «черствий», а означення «черствий» уживають, коли йдеться про погану якість найвагомішого в житті хлібодайного народу – хліба.
Окремі епітетні конструкції засновані на переосмисленні символів. Так, барвінок – це неодмінний шлюбний атрибут в Україні, де напередодні весілля дружки, назбиравши барвінку, приносять його свахам, які, ладкаючи, плетуть віночки молодій та молодому. Поет цікавої, оригінальної образності, Б.-І. Антонич писав:

Так палко вміють цілувати
Лиш ті, що перший раз цілують.
В тремтінні слів твоїх крилатих
Я барвінкову щирість чую.

Смислотворча наснага епітета дуже часто залежить від контексту. Згадаймо Шевченкові рядки з поеми «Кавказ»:

І вам слава, сині гори,
Кригою окуті,
І вам, лицарі великі,
Богом не забуті.

Очевидно, йдеться про лицарів, великих духом, тому-то лексема «великий» стає епітетом у цих рядках.
Про В. Сосюру читаємо у статті Г. Тарасюк «Раптом Метр глянув на небо, де над блідо-голубим виднокраєм висів місяць уповні, і сказав: «От місяць.... кожен бачить його по-своєму. У народі він – круторогий, у Шевченка – блідий, блідолиций. А над Прилуками... Подивіться, та ж він – бузковий» (Літературна Україна. – 2003. – 17 липня).
Епітет часто виявляє надзвичайну смисло- і стильотворчу активність. У щільному сполученні з означуваним предметом він створює такі словесні формули (часто – зразки смислової поліфонії), які вміщають зерно думки, акумульовану енергію, що стає конструктивним чинником. Для епітета в українській літературній мові характерна бурхлива еволюція образності, пор.: «А ми, братове, впертовусті спраглі любоправди, на палях бездуховності й сваволі нерозукраїнені набираємось терпіння...»
(В. Коломієць). «Коли це творилося таке горе – люте, голодоморне...» (В. Коломієць); «...стограмовий трудодень» (О. Гончар); «Дух дніпровороджений...» (В. Коломієць). Те, що тепер стало узвичаєним, у минулому дозволяли собі лише найталановитіші та найсміливіші чародії слова, пор. Т. Шевченка:

«І небо невмите, і заспані хвилі».

Подаємо далі найхарактерніші риси українських епітетних конструкцій.
Часто семантика епітетної конструкції розкривається за допомогою порівняння. Тоді її експресивний заряд дуже сильний: «У тому ж темпі, як мерзле горить, взялися вдруге лагодити риштовання» (О. Гончар);

За цими лавами похмурими
Обстану я перед віками,
І то не в гніві, не в обуренні,
А в певності тривкій, мов камінь
(Г. Кочур).

Семантично значущою є функція епітета при власній назві, що вживається переносно, як у М. Рильського: «Гомер наш польовий, славетний Вересай».
Прикметники, що означають колір, дуже часто створюють епітетні конструкції: «Над луками, залитими квітневою повінню, холонув оранжевий вечір, зануривши в мілкі прибережки далеке полум’я хмар» (Григір Тютюнник). Вони зокрема, увиразнюються семантично при протиставленні:

Ярій, душе. Ярій, а не ридай,
У білій стужі серце України.
А ти шукай – червону тінь калини
на чорних водах – тінь її шукай,
де жменька нас...
(В. Стус).

Особливе враження справляє епітетна конструкція оксиморонного характеру (що містить епітети діаметрально протилежного значення), як ось:

І от – неволя, якої не видів,
Не відав недолею славний Овідій.
Лиш співного світу
обрій безхмарний –
Не тьмаряться звуки,
не мовкнуть барви
На проклятих,
благословенних путях,
Де життя проходить.
Справжнє життя
(Г. Кочур).

Або ж:

Яка нестерпна рідна чужина,
Цей погар раю, храм,
зазналий скверни!
(В. Стус).

Інколи епітетним конструкціям властиві повтори того самого кореня. Ось декілька прикладів із Франкового циклу «Коли ще звірі говорили»: «Аж раз дивиться, йде Лев, страшний-престрашний», «Се що за якийсь непотріб непотрібний!».
В українському художньому мовленні є чимало постійних епітетів, що беруть початок із фольклору, зокрема з дум: «У святу неділю не сизі орли заклекотали, Як то бідні невольники у тяжкій неволі заплакали» («Дума про плач невольника»); «На тихі води, На ясні зорі, У край веселий, У мир хрещений, В города християнські» (Там само); «Подай нам, Господи, з неба дрібен дощик, А з низу буйний вітер» (Там само).
Одна з найхарактерніших особливостей української мови – епітетні конструкції зі складними прикметниками, пор.:

Я із надій збудую човен,
І вже немовби наяву
З тобою, ніжний, срібномовен,
По морі радості пливу
(В. Симоненко).

Світе мій гучний, мільйонноокий,
Пристрасний, збурунений, німий
(В. Симоненко).

В мовчанні вод пригніченовеселих
Застигли зорі на холоднім дні...
(В. Симоненко).

Столезогостре в нас життя.
Хоч бій – без бою...
Стогнітний гніт...
(В. Коломієць).

Епітетна конструкція часто включає прислівник, що окреслює прикмету дії чи стану: «Та ось у колодязі якось одразу споночіло, вода увійшла глибше, зловісно заблищала зеленими бульбашками» (Григір Тютюнник); «До Кобзаря несли... урочисто й сумно, А жовто-синій палахкотів огонь» (В. Коломієць)».
«Ланцюжкові» епітети несуть у собі великий заряд енергії: «Голодне, латане та перелатане сирітство» (В. Коломієць).

О мила, біла, сніжнокрила,
Ти прилетіла, прибула
І руки навстіж розкрилила,
І шовк одкинула з чола
(М. Рильський).

«Іди ж, синку, кудрявчику,
Кудрявчику-ласкавчику,
Тройзіллячком умиваний,
Сподіваний, угріваний
(М. Рильський).

Дуже експресивні епітети-прикладки:
Та іноді старий козак
Верзеться, грішному, вусатий,
З своєю волею мені
На чорнім вороні-коні!
(Т. Шевченко).

Не прошумить і птах
в оцім повітрі млявім,
Де сонце-велетень
пливе в височині
(Леконт де Ліль, пер. М. Драй-Хмара).

1998 p. київське видавництво «Довіра» опублікувало «Словник епітетів української мови» за редакцією доктора філол. наук С. Я. Єрмоленко. Основний масив загальномовних і традиційних поетичних епітетів супроводжується ілюстративним матеріалом із творів художньої літератури від І. Котляревського до наших днів, а також із сучасних газет і журналів.

Про кольореми в українській мові

У творах майстрів українського художнього слова чимало слів із колірним компонентом (висловленим або імплікованим) створюють блискучі зорові картини.
У поезії Т. Шевченка, приміром, вражають колірні словесні образи «змайстровані» за допомогою характерних деталей, пластично, зі знанням контрастів та світлотіней, колірної перспективи:

Защебетав соловейко –
Пішла луна гаєм;
Червоніє за горою;
Плугатар співає.
Чорніє гай над водою,
Де ляхи ходили;
Засиніли понад Дніпром
Високі могили...
(Т. Шевченко).

Чимало кольорем у творах інших письменників: «А там синівся німо густий ліс підгірський...» (І. Франко); «Незчуєшся, як і змайне така ніч, відпливе зорями, відбагряніє загравами за Дніпром...» (О. Гончар); «Очі сиві, злинялі, як два замерзлі озерця...» (М. Коцюбинський).

Вже сумно вечір колір свій міняв
з багряного на сизо-фіалковий.
Я синій сніг від хати відкидав
І зупинився... Синій, оркестровий
Долинув плач до мене.
Плакав він,
аж захлинався на сухім морозі:
то припадав зеленим до ялин,
що зверху червоніли при дорозі;
то глухо десь одлунював в саду...
(П. Тичина).

У баби Онисі було три сини.
У баби Онисі синів нема.
На кожній її волосині
морозом тріщить зима...
(В. Симоненко).

Кольореми як окрема лексико-семантична група словника мови – відкрита система: кількість кольоропозначень у мові необмежена, продовжує зростати в процесі історичного розвитку мови та мовного колективу.
Переважна більшість кольоропозначень в українській мові – прикметники або дієслова:

На восьме літо у неділю,
Неначе ляля в льолі білій,
Святеє сонечко зійшло.
Пустиня циганом чорніла
(Т. Шевченко).

«Сонце сідає за повиті млою пагорби, дніпрова глибінь бузковіє, рожевим береться... Поступово густішають, малиновіють оксамити Дніпра» (О. Гончар); «Між уламками зеленіла трава, синіли сині дзвоники, показуючи свої ясні осередочки» (І. Нечуй-Левицький). Зрідка трапляються також іменники та прислівники: «Отак розписаний, та ще підправлений небесною блакиттю та бірюзою криги, стояв і мерехтів дивний водоспад» (І. Багряний); «Сонце закотилося за гору червоно» (Панас Мирний).
Досить часто кольоропозначення входить до складу порівнянь. Як правило, такі порівняння побудовані на зіставленні з поширеними в побуті об’єктами, для яких характерна яскрава колірна ознака, пор.: «Хліб був чорний, як свята земля» (І. Нечуй-Левицький).
Для української мови характерні складні кольоропозначення, перший компонент яких – іменникова основа, як ось: «Може, Зачіплянка для того тебе й народила, щоб відкрив ти свою, Баглаєву, музику барв, що її, може, таять у собі оці спалахи вічно живого заводського неба, оці соборно-білі зачіплянські ночі» (О. Гончар).
Цікавим, хоча й досить рідким способом позначення кольору в українській мові є прикладка: «Над містом хмарою стояв порох. Висіло сонце-мідь, і неба не було видно» (М. Хвильовий). Очевидно, у цьому випадку спостерігаємо не лише зіставлення кольорів («сонце кольору міді»), а й порівняння інших характеристик: сонце – розпечене, важке, воно не сяє, а подібно до міді виблискує через завісу диму, пилу та хмар.
При кольоропозначеннях часто вживаються модифікатори для відтворення додаткової властивості кольорів. Поруч із нейтральними, закріпленими в узусі модифікаторами, в художньому мовленні застосовуються й оригінальні авторські сполучення, що слугують засобом інтенсифікації, зокрема, підсилення глибини, яскравості, насиченості кольору: «Буйно-червоні шаровари лицарів Запоріжжя» (О. Гончар); «Може, збоку воно і смішно, але я мав свої радісно-сірі очі, а чого б чоловік не зробив задля таких очей!» (П. Загребельний).

Інтенсивність кольору часто підкреслюється повтором слова або його афіксацією: «А небо синє-синє» (І. Багряний); «Вони часто зринали передо мною, ці сірі-пресірі очі» (П. Загребельний). Ось особливо майстерна модифікація кольоропозначення за допомогою алітерації у В. Стуса:

Ой, як та біла білота боліла,
О як боліла біла білота!

На основі кольороназв виникають реалії. Ми маємо щастя бути свідками створення однієї з них: Помаранчева революція – надзвичайний здвиг народу, що став на прю і зламав старий режим корупції й недовіри в листопаді-грудні 2004 року. На основі цієї реалії виникли інші: помаранчевий прапор, помаранчеве тепло.

Про мову солов’їну

Звикли ми так називати нашу мову. Якось замислилася я над тим, як передати семантику цієї епітетної конструкції англійською мовою, що ніколи не мала таких поетичних означень. Та ще й задумалась над тим, яку популярність здобув соловейко в мові солов’їній! Соловей (пестливо – соловейко, соловеєчко) – поширений в Україні перелітний птах родини дроздових із сірим оперенням, самець якого чудово співає, особливо в період гніздування (прислів’я: «Соловей співає, поки дітей не виведе»).
У фразеологічному фонді української мови є усталений вислів «як у спасівку соловейко заспіває», що означає «ніколи» та має іронічне забарвлення: «Я за вас тоді заміж вийду, як у спасівку соловейко заспіває» (І. Карпенко-Карий).
Іменник «соловей» часто вживається в переносному розумінні, позначаючи або людину, що має гарний, переважно високий голос і володіє мистецтвом співу, або поета-лірика: «Я – України соловей» (В. Сосюра). У нашій мові соловей не тільки співає – він щебече, виспівує, тьохкає, заливається співом. Дуже поширеним є порівняння «соловейком щебече», що стало фразеологізованим:

Нехай думка, як той ворон,
Літає та кряче,
А серденько соловейком
Щебече та плаче
(Т. Шевченко).

Особливість порівняння в його імпліцитності (прислівники «гарно», «чарівно» тощо автор тільки має на увазі), а сам об’єкт порівняння висловлено іменником в орудному відмінку.
Прикметник «солов’їний» може вживатися як предметне означення або як епітетне:

«Вітром донесло До мене щебетання солов’їне»
(М. Рильський).

Мені приснились ночі солов’їні,
Дівочі співи, пахощі левад
(М. Рильський).

«Що солов’їний Вустин голос, коли скриня порожня?»
(О. Гончар).

Солов’їні далі, долі солов’їні...
Знову весна розквітла
на моїй Вкраїні
(В. Сосюра).

До речі, одну зі своїх поетичних збірок (1957 р.) В. Сосюра, який щиро кохався в епітеті «солов’їний», назвав «Солов’їні далі».
Прислівник «солов’їно» вживається дуже часто переносно:

Пісня, мов крилами, лине,
одною тобою сія...
А серце співа солов’їно:
«Маріє, Маріє моя!»
(В. Сосюра).

«Усе пізнається в порівнянні»

В українському художньому та побутовому мовленні надзвичайно багато влучних порівнянь, і фразеологізованих, і індивідуально-авторських. Їхня семантична особливість – у тому, що перший компонент зберігає своє пряме значення, а інші зазнають часткового або повного переосмислення, перетворюючись при цьому з елементу порівняння в елемент інтенсифікації чи уточнення якості, що мислиться в першому компоненті. Інтенсифікація створюється за рахунок образності, яка виникає при зіставленні речей і явищ, що належать до різних предметних груп. Порівняння часто вражають оригінальністю та високою художністю, як ось:

І голова у нього над плечима
була, як вежа в шапці сивини
(Л. Костенко).

«Одна сльоза котилася по лиці, як перла по скалі» (В. Стефаник); «Сонце так світить ласкаво, що аж каміння сміється» (В. Стефаник).

Порівняльні конструкції часто побудовані на реаліях українського побуту:

Село! – і серце одпочине.
Село на нашій Україні –
Неначе писанка село,
Зеленим гаєм поросло
(Т. Шевченко).

Дні полохливі, і невтішні,
і лаконічні, точні дні,
мов глечики з Опішні,
Протяті шпагами вогнів
(І. Драч).

А який відгомін історії в такому порівнянні, що його зустрічаємо в романі П. Загребельного «Я, Богдан (Сповідь у славі)»: «Байраки в степу вузькі, мов татарські очі». Або ж в поезії Б. Олійника: «П’янить, як козацький мед». У народі ж кажуть: «Душа, як великодня хата».
Структурно українські порівняння мають цілу низку дуже цікавих властивостей. Оскільки в нашій мові порядок слів досить вільний, у ній часто, зокрема в поезії, вживаються порівняння у препозитивній формі, з образом у зачині. Так, у «Кобзарі», за приблизними підрахунками, із загальної кількості 600 є 164 порівняння із препозитивною формою, наприклад:

Мов лату на латі,
На серце печалі нашили літа.

Неначе степом чумаки
Уосени верству проходять,
Так і мене минають годи.

Окрему групу становлять порівняння, в яких функцію сполучників «мов», «як», «ніби», «наче» та ін. виконує орудний відмінок іменника, пор.: «Синя хвиля скипала молоком біля їхніх ніг» (М. Коцюбинський); «Над степом синім шатром розіп’ялось небо» (Панас Мирний).

А по долині, по роздоллі
Із степу перекотиполе
Рудим ягнятком біжить
До річечки води напитись
(Т. Шевченко).

Українській мові властиві також туго спресовані т. зв. «порівняння родового відмінка», напр., «...його обличчя старої баби, глибоко зоране плугом життя» (М. Коцюбинський); «...австрієць з хитрим ротом лисиці й гострими колючками очей» (О. Копиленко).
Заради експресії в українському художньому мовленні порівняння доволі часто виділяється в окреме речення: «Що наше життя? Як блиск на небі, як черешневий цвіт» (М. Коцюбинський). Інколи ніяких порівняльних засобів немає, одначе порівняння, до того ж експресивне, – наявне, очевидне:

Летять за край хрещаті журавлі,
Осінні жмуття
в жовтім мерехтінні,
На чорнобрильних борознах землі
Невидимо тремтять
крилаті тіні
(С. Чернілевський).

Життя – така велика ковзаниця.
Кому вдалось, не падавши, пройти?
(Ліна Костенко).

Найповніше художній образ виявляється в поширених порівняльних конструкціях, часто з підрядним реченням, напр.: «Велетень заревів, як звір, котрому не дали далі гнатися за здобиччю і накинули міцне путо» (Г. Хоткевич).

Там на березі мріє кілками
Морський човен, розбитий,
нужденний,
Наче звір, що в пустині пісками
Його вихор засипав південний
(Леся Українка).

Біблеїзми в нашому мовленні

Біблеїзми – це окремі слова та фразеологізми (в широкому розумінні цього терміна, включно з прислів’ями та приказками), які, відірвавшись від біблійного тексту, широко вживаються в мовленні, побутовому та літературному. Біблеїзми характерні для мов усіх християнських народів. Чимало їх і в українській мові.
До наших предків Біблія прийшла церковнослов’янською мовою: уперше переклали її з давньогрецької мови церковнослов’янською (староболгарською – в основі своїй) у середині IX ст. просвітники слов’янських народів, брати Кирило й Мефодій. Через умови життя нашого народу, Біблію опублікували українською мовою порівняно пізно. 1842 p. M. Шашкевич переклав уривки Євангелія від св. Матвія й повністю Євангеліє від св. Іоанна.
Першим переклав рідною мовою Євангеліє (перші чотири частини Нового Завіту) наприкінці 50-х років XIX ст. український поет і перекладач Пилип Семенович Морачевський, учасник Кирило-Мефодіївського братства. Хоча Російська Академія Наук визнала цей переклад найкращим серед усіх перекладів «Євангелія» слов’янськими мовами, Синод (найвищий орган Російської православної церкви, орган дуже ворожий до України) ухвалив 14 жовтня 1860 р. заборону на його друк. «Це була неканонічна заборона українському народові читати Євангеліє своєю рідною мовою і, водночас, тяжкий удар по українській культурі», – напише згодом І. Огієнко. Переклад П. Морачевського опубліковано лише 1906 р.
У 60-х роках XIX ст. перекладати Біблію українською мовою розпочав П. Куліш, що завжди керувався прагненням перетворити українців з етносу в політичну націю. До нього приєднався І. Нечуй-Левицький. 1869 р. вони залучили до перекладу І. Пулюя, відомого вченого-фізика, що мав глибокі знання богослов’я. 1881 р. Новий Заповіт у їхньому перекладі Наукове товариство імені Шевченка опублікувало у Львові. Праця над Старим Заповітом тривала. Загадкова листопадова пожежа 1885 р. в Кулішевому хуторі Мотронівка стала трагічною сторінкою в історії української Біблії (детальніше про це див. статтю В. Козирського і В. Шендеровського «Сто років української Біблії», опубліковану в «Літературній Україні» 9 грудня 2004 p.). Перекладачі починають працювати над перекладом Старого Заповіту знову від самого початку. Уже після смерті П. Куліша завершив переклад І. Пулюй. Лише 1903 р. Британське та закордонне біблійне товариство видає першу повну українську Біблію («Святе письмо Старого і Нового Завіту») в перекладі П. Куліша, І. Нечуя-Левицького та І. Пулюя. Наступні найдосконаліші видання української Біблії опубліковано в перекладі І. Огієнка (1962) та І. Хоменка (1957, 1991). Українське біблійне товариство в Києві 2003 р. перевидає українську Біблію, опубліковану 1903 р. Українське біблійне товариство видає також «Новий Завіт» у перекладі о. Р. Турконяка. 2003 р. біблеїсти М. Жукалюк і Д. Степовик опублікували в Києві «Коротку історію перекладів Біблії українською мовою».
В Україні, як і в інших християнських країнах із конституційним ладом, Біблію — поряд із Конституцією – використовують на найурочистіших подіях при складанні присяги. У нас використовують для цього рукописне Пересопницьке Євангеліє (1556 – 1561). Воно написане старослов’янською мовою із численними вкрапленнями українського тексту та є мистецьким зразком художності з погляду графіки.
Біблеїзми живуть у нашій мові і в українській, і часом в церковнослов’янській, а то й у давньогрецькій оболонці, прим.: «кость від кості, плоть від плоті» (кровна або духовна близькість); «альфа і омега» (сутність явища, початок і кінець чого-небудь); «берегти, як зіницю ока (як зіницю в оці)» (особливо, дуже пильно берегти); «блудний (марнотратний) син» (той, хто повертається після довгої відсутності з каяттям, визнанням своїх провин); «сіль землі» (активна, творча сила, суть чогось): «Содом і Гоморра» (велике безладдя, метушня, шум, символи розпусти, нещастя, гріху); «вавилонська вежа (стовпотворіння)» (справа, яка ніколи не буде завершена, повне безладдя); «манна небесна» (несподівано легко одержані життєві блага); «зарити (закопати) талант (скарб) у землю» (не використати наявних можливостей); «лепта вдовиці» (порівняно невеликий, але посильний за своєю моральною силою внесок у що-небудь спільне); «сельний крин» (дика польова лілія, символ краси, молодості); «неопалима купина» (палаючий кущ, символ стійкості, незнищенності); «возстав од гроба» (переможне утвердження того, що вважалося неможливим) та чимало інших.
Окремі біблеїзми так глибоко увійшли в наш мовний побут, що їхня, так би мовити, «біблійність» аж ніяк не відчувається, приміром, прислів’я «Хто копає яму (іншому), сам упаде до неї» видається нам зовсім-таки своїм. Насправді ж його знаходимо у Проповідницькій книзі (у Книзі Екклезіаста) Старого Заповіту.
Біблеїзми (іноді у видозміненому вигляді) постійно трапляються в найкращих зразках нашого письменства. Ось жмут прикладів:

Усі на сім світі –
І царята, і старчата –
Адамові діти
(Т. Шевченко).

А ти
Возстав од гроба, слово встало,
І слово правди понесли
По всій невольничій землі
Твої апостоли святії
(Т. Шевченко).

Ти не та,
Не та тепер, Маріє, стала!
Цвіт зельний, наша красота!
(Т. Шевченко).

«Тепер Господь повернув мені тебе, визволив з ями, тебе, голубе мій, хоронитиму, як зіницю в оці; адже ти не кинеш?» (М. Старицький).

Замість статися сіллю землі,
Станеш попелом підлим
(І. Франко).

Ми єсть свого народу вірні діти,
Од крові кров, од плоті рідна плоть
(П. Тичина).

Той тракт –
це слід колимського содому,
Та скільки жертв загинуло на ньому,
Вовік ніхто не знатиме того
(І. Гнатюк).

«І стоїть Україна перед нашим духовним зором у вогні, як неопалима купина» (О. Довженко).

«Голови туманіли від невщухного лементу цього вавилонського стовпотворіння. З ранку до ночі горлають водоноси, вищать шарманки, іржуть коні» (О. Гончар).

А що, якби знайшлася
хоч одна [книга], –
В монастирі десь або на горищі?
Якби вціліла в тому пожарищі, –
Неопалима – наче купина?
(Ліна Костенко).

Суремна мідь співає з-над Дніпра,
І князь рече до воїнів: «Пора...»
(М. Бажан).

Чимало цікавого про біблеїзми української мови можна знайти у книзі видатного українського мовознавця, одержимого словоохоронця А. П. Коваль "Спочатку було слово. Крилаті вислови біблійного походження в українській мові", що вийшла друком 2001 р. в київському видавництві "Либідь". Професор А. П. Коваль – автор праць зі стилістики та культури української мови, зокрема: "Практична стилістика сучасної української мови" (1967, 1978, 1987), "Науковий стиль сучасної української літературної мови" (1970), "Ділове спілкування" (1992), "Походження назв поселень України" (2001) та ін.
Не цураймось біблеїзмів! Вони – складова частина нашої мови!

Про зайвий пуризм у мові

Поширена шкідлива тенденція "звільняти" мову від пласту урочистих старослов'янізмів (тобто катастрофічно зубожувати її) дійшла уже до того, що на традиційне Великоднє привітання "Христос воскрес!" пропонується відповідь "Направду воскрес!" замість традиційного, узвичаєного поколіннями урочистого "Воістину воскрес!" Ніхто не має права позбавляти народ та мову доречних слів, зокрема й церковнослов'янізму "воістину", що набув значного поширення в нашій мові: "Багатство тематики, різноманітність жанрів і віршових форм у поетичних творах І. Франка воістину безмежні" (М. Рильський). У старослов'янській мові є повновагі, добротні та образні слова, що стали вже фактами урочистого стилю української мови (іноді й іронічного), а факти необхідно враховувати.
А такий собі горе-пурист, для якого немає нічого святого, зможе замахнутися і на Шевченкове слово. Уявімо собі без архаїзмів відомі Шевченкові рядки з вірша "Ісаія. Глава 35":

Радуйся, ниво неполитая!
Радуйся, земле, не повитая
Квітчастим злаком! Розпустись,
Рожевим крином процвіти!

У наведеному уривку архаїзми (старослов'янізми) "злак" ("рослинність, трава") і "крин" ("лілея") цілком доречні, чого доводити, вважаю, не треба.

Голова – глава

На позначення частини тіла вживаються в літературній мові обидва слова, але друге з них, як старослов'янізм, може мати характер урочистий або іронічний.

Давид стенає і ридає,
Багряну ризу роздирає
І сипле попіл на главу
(Т. Шевченко).

Хотілося б зогнать оскому
На коронованих главах,
На тих помазаниках божих
(Т. Шевченко).

Обидва слова вживаються й у переносному значенні зі стилістичною та значеннєвою диференціацією. Насамперед, слово "голова" позначає особу, що керує зборами, засіданням і т. ін., а також виборного або призначеного керівника колегіальної установи: "голова зборів", "голова виборчої комісії", "Голова Народного Руху України" та ін. Лексема "глава" здебільшого вживається тоді, коли йдеться не про офіційну керівну посаду, на яку обирають чи призначають, і не про особу, що це місце посідає, а про особу, що стоїть на чолі якогось угруповання, громадського руху, науково-теоретичної школи та ін.:

І три папи, і баронство,
І вінчані глави
Зібралися, мов Іуди,
На суд нечестивий
(Т. Шевченко).

"Минає ніч, простує до садочку Глава арабів, старшина йменитий" (А. Кримський). Слід зазначити, що слово "глава" ніколи не позначає посади, а тільки особу. Його можна вжити й щодо офіційної особи, коли її пост чи посаду не називають повністю, напр.: "Глава уряду", але "Голова Ради Міністрів".

Пресвятая : пресвята – проблеми стилю

"Пресвята Богородице, спаси нас" – така форма зустрічається тепер часто. Але звучить це звертання аж ніяк не в належному урочистому ключі, бо стягнена форма прикметника "пресвята", замість необхідної тут і закріпленої узусом нестягненої "пресвятая", позбавляє вислів велемовності. До того ж, порушено ритм, без якого фраза мертва. Нестягнені форми прикметників (іноді у функції іменників), зумовлені вимогами високого, або урочистого, стилю, дуже часто зустрічаються не лише в українському церковно-релігійному, а й просто в поетичному мовленні, як ось:

Не вам, не вам, в мережаній лівреї
Донощики і фарисеї,
За правду пресвятую стать
і за свободу
(Т. Шевченко).

Молюся, плачу і ридаю:
Воззри, Пречистая, на їх,
Отих окрадених, сліпих
Невольників.
(Т. Шевченко).

Благословенная давно,
Цвісти ще мусиш, Україно!
Твоїм Дніпром несло судно
Святу апостольську дружину
(В. Щурат).

Надто пуристичні тенденції згубні для мови, оскільки вони злочинно зубожують її стильове розмаїття, її виразові можливості.

Про слово "днесь" і загалом про пласт архаїзмів в українській мові

"Прийшов днесь із небес, щоб спасти люд свій весь..." – задушевно, піднесено звучать ці слова, бо вони із коляди, що її віками співають українці. Тепер деякі горе-пуристи (переконані, що вони патріоти й навіть мовознавці) усувають слово "днесь" із коляди й замінюють його словом "нині" або "сьогодні" ("прийшов сьогодні [нині] з небес..."). Тільки повним браком мовного досвіду і органічного відчуття мови можна пояснити такі сумні ініціативи. Не відчувають бідолашні "реформатори", що позбавляють вислів і поезії, й урочистості. Адже слово "днесь" – це один із тих архаїзмів, що доконче потрібні українській мові, бо вони творять її урочистий пласт, який упродовж віків активно функціонує в нашій мові, культурі взагалі. "Саме він, той пласт, дає нам щасливу змогу відрізняти врочисте від буденного, вічне від минущого, інформативне від почуттєвого, поверхове – од глибокого.
І то не лише у релігійній сфері, а й на всіх рівнях: народної пісні, афористики, обрядовості тощо", – справедливо стверджує блискучий стиліст української мови – А. О. Содомора (див.: Сучасна українська богословська термінологія: від історичних традицій до нових концепцій // Матеріали Всеукраїнської наукової конференції у Львові 13 – 15 травня 1998 р. – Львів, 1998. – С. 318). Заперечити цей показник урочистого стилю української мови – це значить безнадійно віддалити від наступних поколінь творчість багатьох класиків українського письменства, зокрема Т. Шевченка.
Щодо лексеми "днесь", то пуристи можуть подати як аргумент, що в одинадцятитомному академічному "Словнику української мови" її не зафіксовано як реєстрову одиницю. Одначе, жодний словник не є ідеальний, а ось у пареміологічній збірці М. Номиса "Українські приказки, прислів'я і таке інше" її подано в прислів'ї "Днесь мені, а завтра тобі" (СПб, 1864; Київ, 1993, позиція 2360). Уживається і зменшувальна діалектна форма "днеська", пор.: "Я днеська берізка зелена, а завтра буду зрубана" (Я. Головацький). Зафіксував слово "днесь" як реєстрове і Б. Грінченко у своєму "Словнику української мови" (К., 1907. – Т. 1. – С. 394).

Про казкове мовлення

Чи Ви задумувались, друзі, над красою, чарівливістю української народної казки – однієї із найцікавіших, найсвоєрідніших казок у світі? Вчитайтесь в українські казки – і незмірно збагатите своє мовлення чудовими, дотепними висловами, словесними образами, сміховинками, зрозумієте глибше ментальність рідного народу. Полиньмо ж у цей чарівний світ!
Дуже цікаві зачини народних казок, прим.: «Десь-не-десь у тридесятому царстві...»; «Колись-то давно, не за нашої пам’яті, – мабуть, ще й батьків і дідів наших не було на світі, жив собі...»; «Це було давно-предавно, кури несли телят, а вівці – писанки, файніші, ніж у Косові». Або ж кінцівки: «І я там був, мед-вино пив; хоч у роті не було, а по бороді текло – тим вона в мене й побіліла»; «Під час танців великий мудрець розбив мальований горнець, тому прийшов казочці кінець».
Символічні імена казкових персонажів відображають конкретні потреби в житті людини, її одвічні прагнення володарювати над природою, природними стихіями, як ось: «Скороход», «Ломикамінь», «Вернидуб», «Вернигора», «Розсуньгора», «Донька-скорогонка», «Василь-Невмирака», «чоботи-скороходи», «шапка-невидимка» та ін. Велика група казкових імен – це похідні від назв флори та фауни, пор.: «кабан-іклан», «змій Горинич», «півник Голосисте Горлечко», «сестричка-ягідка» тощо.
Надзвичайно цікаві ті казкові персонажі, іменам яких властиве римування метафоричної назви тварини з людським іменем, як ось: «Данило-Бурмило». Один із найколоритніших негативних персонажів казкової галереї – це Баба-Яга, що привертає увагу слухачів та читачів своїми злобними чаклунськими діями. В українській казці вона живе здебільшого звичайним людським життям, її оточують буденні побутові речі, місцевий колорит, традиційна українська піч, макогін, макітра, тік для молотьби, зелений гай, вишневий садок, але мешкає вона в казковій хатці на курячій ніжці, її часто називають «Баба-Яга, Кістяна Нога», бо вона не ходить: або лежить, або літає (головно на мітлі). Є й іронічні назви персонажів: «Обпивайло», «Об’їдайло».
В українських народних казках чимало образів, заснованих на порівнянні, зокрема гіперболізованому, як ось: «Сестрички-ягідки стали такі файні, що ні словом не розказати, ні пером не описати, ні пензлем не змалювати...»; «Найменша так голосить, що пташки замовкають, листя не шелесне»; «Всюди чулися такі крики, зойки й верески, що волосся на голові щіткою вставало». У цих порівняннях – чимало гумору, прим.: «Лютий вихор розгулявся, як дурень на хрестинах»; «Гості їли, пили, співали й скакали, як недорізані цапи»; «...тікали, мов зайці від бубна»; «Дідько так тікав, що світив п’ятами» та ін.
Оригінальні в казках позначення просторових вимірів: «...землі на один заячий скік» – або ж часових: «коли сонце буде на одну п’ядь од заходу...».
Українська народна казка прийшла в англомовний світ у 70-х роках XIX ст. Першим перекладачем української казки англійською мовою був англійський фольклорист В. Ролстон. Окрім нього, український казковий епос вивчали, популяризували та перекладали в XIX ст. А. Г. Вратіслав та Р. Н. Бейн, а в XX – І. Желєзнова, М. Скрипник, А. Біленко.

Про скарби української фразеології

Кожна мова має в своєму складі значну кількість стійких словосполучень (деякі з них оформлені як речення) – фразеологізмів, що вживаються завжди у звичному, усталеному оформленні. Українська мова багата, зокрема, на такі вирази – найчастіше образні, часто дотепні, місткі та чіткі інформацією. Саме вони найвиразніше, найповніше передають дух та нев’янучу красу мови, яку витворив народ упродовж віків для потреб спілкування в усній та писемній формах. Оскільки мова безперервно розвивається, разом із нею в постійному русі перебуває і її фразеологічний фонд. Фразеологія національної мови збагачується та вдосконалюється, відшліфовується, убираючи в себе скарби з при-казково-прислівного фонду, афоризмів, професіоналізмів, анекдотів, дотепів та каламбурів, індивідуально-авторських утворень, одне словом, – з усього того, що впродовж віків плекає і зберігає у своїй пам’яті носій мови – народ. Ось деякі зразки фразеологізмів: «Язик до Києва доведе, а інколи до кия»; «частувати (почастувати) березовою кашею (кого)» (бити кого-небудь); «дешевший від дірки з бублика» (дуже дешевий); «не бачити смаленого вовка» (не бути досвідченим, не зазнавати труднощів, випробовувань у житті); «битися за масляні вишкварки» (сперечатися, змагатися за щось незначне, не варте уваги); «закохавсь, як чорт у суху вербу», «передати куті меду», «на мене давно вже собаки часник товчуть» (я ось-ось помру) та ін.
Значна частина фразеологізмів української мови ґрунтується на асоціаціях, пов’язаних із щоденним побутом, на спостереженні за світом рослин і тварин, прим.: «диба, мов муха в сметані» (хтось неповороткий, незграбний – іронічно); «утяти (утнути) до гапликів» (зробити, виконати, сказати щось погано, не до ладу, недоречно – іронічно; «гаплик» – це металева зачіпка, що пришивається проти петлі до одягу і служить застібкою); «прийти на потрушені груші» (прийти, з’явитися дуже пізно, запізно); «як комашки забігали (полізли, поповзли) по спині (у кого)» (хто-небудь відчув страх, переляк і т. ін.); «швидкий як черепаха» (дуже повільний, неповороткий, незграбний у рухах) та ін.
На деяких фразеологізмах – відбиток нашої історії, пор.: «набігала, як татарська орда»; «де байрак, там козак»; «до булави треба голови»; «козацькому роду нема переводу»; «козацький мороз» (дошкульний холод); «хто любить піч, тому ворог Січ» та ін.
Фразеологізми вимагають глибокого відчуття мови: ужиті невідповідно, не у властивому їм стилістичному ключі, вони звучать украй фальшиво. Так, у загалом цікавій інформативній статті «Світло Григорія Порфировича» («Іртиський вісник», 4 грудня 2004 р.) автор – краєзнавець А. Зборовський ужив фразеологізм-сленгізм «буйда на ресорах» («Оця буйда на ресорах сучасному читачеві видається чимось неймовірним») і позбавив текст стилістичної досконалості.

Паремічне багатство мови

«У прислів’ях виявляється правдиве життя, моральне здоров’я народу, тут зараз довідаєтеся, що його болить і йому долягає, дійдете і причини болю. Прислів’я показують точний образ народу», – писав відомий фольклорист Г. Ількевич ще 1841 р. Інший збирач народних скарбів – П. Іващенко зазначив: «Прислів’я – дзеркало душі народної, якою вона є не в хвилини веселого чи сумного настрою, не в одязі багатія чи злидаря – це дзеркало народної душі, якою вона є в будь-яку хвилину при найрізноманітніших обставинах».
Прислів’я, приказки та примовки відрізняються від інших фразеологізмів низкою дуже важливих рис:
1. Прислів’я та приказки – це розкладені сполучення слів, у яких значення кожного слова не змінюється від вживання його поза цим сполученням, але саме сполучення стійке внаслідок частого вживання та ритмічної форми.
2. За своєю синтаксичною структурою прислів’я є чітко оформленим реченням.
3. Одиниці прислівного типу виражають судження, узагальнену думку, мораль, на відміну від інших фразеологізмів, що позначають звичайно якесь поняття або якийсь предмет.
4. Прислівно-приказковим одиницям властива контрастна будова. Найчастіше контрастують зміст і художній образ, а сам вислів залишається ритмічно гармонійним.
5. Прикметною рисою прислівно-приказкового фонду є широке використання фольклорних традицій, символіки, гіперболізації.
6. Уживані протягом віків, прислів’я та приказки іноді втрачають частину свого словесного виразу й у результаті стають матеріалом для утворення фразеологізмів іншого типу.

Правила передачі звучання українського ономастикону графемами англійської мови

При випрацюванні цих правил група дослідників керувалася як результатами зіставного аналізу фонетичних і графічних систем української та англійської мов, так і необхідністю лінгвістично ствердити нашу державність.

Укр. Англ. Примітки Приклади
буква буква
А, а А, а
Б, б B, b
В, в V, v
Г, г H, h Грабовецька –
Hrabovets’ka
Д, д D, d
Е, е E, e
Є, є Ye, ye на початку складу та після Євпаторія –
апострофа Yevpatoriya
Ємець – Yemets’
Жаб’є – Zhabye

Ie, ie усередині складу Синєвидне –
Synievydne
Ж, ж Zh, zh Журба – Zhoorba
Зг, зг Z.h, z.h у власних назвах із сполученням Згага – Z.haha
«зг» при передачі англійською Зазгага – Zaz.haha
мовою треба позначати крапкою, але: Жага – Zhaha
що йдеться про дві букви
З, з Z, z
И, и Y, y Пилип – Pylyp
І, і I, і у закритому складі, крім
випадків, коли склад Лісний – Lisnyi
закінчується на «р»
Ee, ee у відкритому складі та Лісовий – Leesovyi
в закритому складі, що
закінчується на «р» Лірник – Leernyk
Ї, ї Yi, yi назву столиці України треба б Їжак – Yizhak
передавати англ. Kyyiv, але тут
допускаємо певне спрощення
та передаємо Kyiv
Й, й Y, y на початку складу Йоржик – Yorzhyk
I, i усередині складу та в дифтонгах Цай – Tsai
-ий -yi закінчення Чорний – Chornyi
-ій -iy закінчення Чорній – Chorniy
К, к K, k
Л, л L, l
М, м M, m
Н, н N, n
О, о O, o
П, п P, p
Р, р R, r
С, с S, s
Т, т T, t
У, у U, u Українка – Ukrayinka
оo у випадку, коли після «у» є «р» Курка – Koorka
Ф, ф F, f
Х, х Kh, kh Харків – Kharkiv
Ц, ц Ts, ts Біла Церква –
Beela Tserkva
Тс t.s буквосполучення «тс» передаємо вул. Університетська –
з допомогою відповідних букв Universytet.s’ka Str.
та крапки Тсай – T.sai
Ч, ч Ch, ch Чабан – Chaban
Ш, ш Sh, sh Шабан – Shaban
Щ, щ Shch,
shch Щабан – Shchaban
Ь ’ Львів – L’viv
Ю, ю Yu, yu на початку складу, після Юрій – Yuriy
апострофа та голосного Марію – Mariyu
Пилип’юк – Pylypyuk
Iu, iu усередині складу, крім випадків Людмила – Liudmyla
з апострофом та голосним
Я, я ya, ya на початку складу, після В’яз- Vyaz
апострофа та голосного Явір – Yavir
Марія – Mariya
Ia, ia усередині складу, крім випадків Хвиля – Khvylia
з апострофом та голосним

І. Франко називав прислів’я і приказки «багатим і важним скарбом у скарбівні нашої мови, її коштовними перлинами», а М. Рильський порівнював народне слово з дорогоцінним алмазом, який слід доглядати й шліфувати, «щоб дедалі більше граней у ньому переливалось і виблискувало».
Ось жмут українських прислів’їв, що стосуються листопада-падолиста (бо має цей місяць дві назви в українців).

День у листопаді – що заячий хвіст.
У листопаді зранку дощить, а увечері сніг лежить.
Листопад – не зима, а тільки зазимок.
Листопад – не лютий, але спитає, чи одягнений, чи взутий.
Листопад без сокири мости будує.
Листопад – вередливий, то плаче, то сміється.
Листопад зимі ворота відчиняє.
Листопадовими приморозками грудневий мороз сильний.
Маленька у листопада кузня, а на всі ріки й озера кайдани кує.
Небо у листопаді – шатро із хмар.
У листопаді зима з осінню стрічаються й прощаються.
У листопаді і зима на заграді.
У листопаді смутно і в заграді.
У листопаді сонця – що в старої баби чепуріння.
У листопаді гримить – селянин добре спить.
Холодний батько жовтень, а листопад і його перехолодив.
Як листопад дерев не обтрусить, довго зима бути мусить.
У листопаді голо в саді.
З листопада бабам рада: ховатися на піч.
Листопад – вересню онук, жовтню син, зимі рідний брат.
Хто в листопаді не мерзне, тому й коло Йордану нічого біда не зробить.

Фразеологія Шевченкового мовлення

Серед світочів вселюдського духу всіх часів і народів золотом вкарбовано ім’я Тараса Шевченка – великого нашого поета, художника, мислителя, борця за духовно-національне й державно-політичне відродження України.
У творчості Т. Шевченка, ніби перебиваючи одна одну, заговорили всі, доти безмовні складові народної стихії, національні (скажімо, в поемі «Гайдамаки») і загальнолюдські (пізньопетербурзька лірика), етнічно та історично виокремлені і рішуче універсальні. Починаючи від поеми «Катерина», де доля зганьбленої самітної матері проглядалась крізь призму національної й соціальної трагедії всієї України, до найвищого злету його поетичного натхнення останніх літ – поеми «Марія», Т. Шевченко кожну тему, кожен шмат жи-вого життя силою свого таланту вперше в українській літературі підносить до рівня загальнолюдських протиріч XIX ст. «Кобзар» знаменував радикальну демократизацію світової літератури, саме з поезії Т. Шевченка розпочинається повсюдне оновлення її етносу, очевидне її бажання відтворити весь недосяжний діапазон людського болю, віднайти абсолютну солідарність із покривдженими.
Поетична фразеологія Т. Шевченка надзвичайно багата і за обсягом, і за характером. Поет сам створив чимало словесних образів – свої думки він часто подавав у лапідарних висловах величезної сили та експресії, що з часом, увійшовши в свідомість нації, стали крилатими.
Більшість Шевченкових образних фразеологізмів побудовано на метафорі, що є дуже різноманітною за обсягом і характером застосування, їй часто властиве поєднання семантично далеких, стилістично, здавалося б, несумісних слів. Вона сягає від слова до цілої поезії, від згущення метафоричної атмосфери до мінімальних натяків на неї. Так, у поемі «Сліпий», висміюючи козацько-гетьманську верхівку, ласу до царської милостині, Т. Шевченко вживає фразеологізм із значним зарядом сатирично-емоційної пейоративної експресії «лизати патинки»:

Як Кирило з старшинами
Пудром осипались
І в цариці, мов собаки,
Патинки лизали.

Основою, «нервовим вузлом» низки фразеологізмів є гіпербола. Так, у рядках:

Той неситим оком –
За край світа зазирає,
Чи нема країни,
Щоб загарбать...

сарказм мікрообразу поет підсилює фразеологізованою гіперболою «за край світа», що є видозміною усталеного гіперболізму «на край світу».
У Шевченковій поезії, як і в українському художньому мовленні загалом, багато фразеологізованих метонімізмів. Оригінальним є метонімізм «мишам на снідання»:

Та все б гекзаметри плели,
Та на горище б однесли
Мишам на снідання,

– де ціле «їжа» позначене через часткове «снідання», «їсти – загально, «гризти» – відомо, що миші гризуть; а от перенести на них людські звичаї, сказати, що миші не просто їдять чи гризуть, коли є що, а, як люди, снідають (отже, й обідають, і вечеряють) – це значно яскравіше.
Багато фразеологізмів побудовано на персоніфікації. У творах Т. Шевченка часто оживають ті чи інші предмети або ж абстрактні поняття, наприклад, «лихо» та «лихий». Шевченкове лихо сміється, породжує думи поетові, поет не бажає, щоб воно верталося.
У «Кобзарі» рясно розсипані образні фразеологізовані порівняння, як ось:

...обок його
Цариця небога,
Мов опеньок засушений,
Тонка, довгонога,
Та ще на лихо, сердешне,
Хита головою.

У Шевченковому мовленні – чимало приказково-прислівних одиниць:

Скачи, враже, як пан каже:
На те він багатий;

Як хоч,
А лихо, кажуть, перескоч,
А то задавить.

Читаймо, вивчаймо «Кобзар» – збагачуймо власне мовлення!

Від березня до березня...

Прошу Вас, дорогі краяни, зверніть увагу на мальовничі, винахідливі назви місяців в українській мові. У багатьох мовах світу, в тому числі, в англійській та російській, поширені греко-латинські назви місяців; в українців, поляків, білорусів та ін. вони – самобутні, пов’язані або з назвами явищ природи, або з виробничою діяльністю людей.
Щодо тлумачення назв окремих місяців, думки дослідників не завжди збігаються. Українські назви найпослідовніше досліджувала Є. Чак, раджу познайомитися з її книжками «З біографії слова» (Київ, 1976; 1979), «Барви нашого слова» (1989), «Таємниці слова» (1991).
Оскільки в давнину рік починався з березня, то й почнемо з цього місяця.
Назва першого місяця весни – березень – пов’язана з брунькуванням у цей час берези, із збиранням її соку. Недаремно в деяких говірках цей місяць зовуть також «сочнем», «соковиком». Із давньоукраїнської мови веде своє походження рідкісна тепер назва третього місяця «березіль», або «березоль», де компоненти «золь» і «зіль» – це різні варіанти одного кореня зі значенням «зелений», пор.: «Про весну шумів весною березіль» (В. Сосюра). Саме оцю стародавню назву використав наш геніальний режисер Лесь Курбас для свого мистецького об’єднання «Березіль» (1922 – 1933), що вписало золоту сторінку в історію світового театру. При нагоді зазначимо, що англійська назва March походить від імені римського бога війни Марса (Mars).

Назва четвертого місяця – квітень, бо саме тоді наступає пора цвітіння рослин; травень позначає місяць буйного розвитку трави. Англійська назва April походить від латинського слова «ареrіrе» – «відкриватися», May – від імені латинської богині росту Маіа.
Щодо назви шостого місяця, то найпереконливішою видається версія, згідно з якою слово червень пов’язане з тим, що в цьому місяці масово з’являються черв’яки, зокрема червець, з якого виготовляють червону фарбу для тканин. Англійська назва June, найправдоподібніше, асоціюється з Юноною (Juno), в римській міфології дружиною Юпітера, володаркою небес, богинею шлюбу.
Походження назви липень цілком прозоре: у цю пору цвітуть липи, і бджоли знаходять собі смачну поживу. У діалектах української мови вживаються ще й інші назви сьомого місяця: «білень» (бо тоді білять полотно), «косень» (починають косити трави), «кивень» (відганяючи мух, коні енергійно кивають головами), «ґедзень» (тоді тварини особливо терплять від ґедзів). На Поділлі побутує діалектна форма «липець» (очевидно, полонізм), пор.: «Та ще далеко було до п’ятнадцятого липця, тільки червень недавно почався»
(А. Свидницький). Слово липець – полісемантичне і позначає також липовий мед, як ось:

Мудрої мови мед золотистий,
липець пахучий нам до сподоби.
(М. Драй-Хмара).

Англійська назва July завдячує своє походження Юлію Цезарю.

Серпень – місяць серпа, тобто жнив. Англійське слово August веде свій родовід від імені римського імператора Августа. Вересень пов’язують із важливою у бджільництві рослиною верес (вереск), що найбуйніше цвіте у вересні. Жовтень – місяць, коли листя жовтіє, а листопад – коли воно опадає. Інколи для позначення одинадцятого місяця вживається назва «падолист». Англійські назви September, October, November, December походять від латинських числівників sept, octo, novem, decem, бо в римському календарі, де рік починався в березні, це були, відповідно, сьомий, восьмий, дев’ятий та десятий місяці. Український же грудень пов’язаний із тим, що мокра від осінніх дощів земля замерзає, і дорога стає грудкуватою.

Перший місяць року називають січнем від давньоукраїнського слова «сікти»: саме в цю пору наші предки вирубували ліс, чагарник, готуючи землю для посіву сільськогосподарських культур. Водночас, це місяць, коли у вітряну погоду січе снігом. У західноукраїнських говірках січень називають інколи «просинець» (від слова «синь»): адже в цьому місяці стає більше сонячних днів. Англійська ж назва January походить від римського бога Януса (Janus), що вартував небо.

Назва лютий закріпилася за другим місяцем тому, що лютневі морози бувають болюче дошкульні. Англійська назва February походить від латинського слова februo («очищаюсь жертвою»).

Усі назви місяців в українській мові (крім казок, де вони є дійовими особами) пишуться з малої літери. Усі вони – іменники, крім «лютого». Але лютий – прикметник лише за формою. У назві місяця він перейшов в іменник, а тому поряд із числом, що вказує на певний день, завжди вживається в родовому відмінку, пор. «дев’ятнадцятого лютого» (а не «дев’ятнадцяте люте»).

Про чудові літні місяці липень і серпень

Які ж прозорі назви українських літніх місяців, зокрема липня та серпня. Вічний гімн українським липам створив ще зовсім юний, двадцятилітній (у 1911 р.) Павло Тичина:

Ви знаєте, як липа шелестить
У місячні весняні ночі? –
Кохана спить, кохана спить,
Піди збуди, цілуй їй очі,
Кохана спить...
Ви чули ж бо: так липа шелестить.

Ви знаєте, як сплять старі гаї?
- Вони все бачать крізь тумани.
Ось місяць, зорі, солов’ї...
«Я твій», – десь чують дідугани.
А солов’ї!... Та ви вже знаєте,
як сплять гаї!

Липовий цвіт оспіваний у багатьох поезіях, зокрема в зажуреній ліриці В. Свідзинського:

Не прийшла ти.
Один без тебе,
Я липовий цвіт зірвав.
І сонце прозорим медом
Точилося по листю трав.

Я ліг і заснув. Збудився –
Нема медяного дня.
І тільки зоря над гаєм,
Як грива гнідого коня.

І липовий цвіт коло мене,
Що ми мали зривати вдвох.
І липовий цвіт од спеки
Помарнів і посох.

Я смутно ішов на захід,
Гнідих шерстинок шукав.
І думав про тебе – і тихо
Зів’ялений цвіт цілував.

Доречно, що саме в хлібодайному краю хліборобний нарід назвав восьмий місяць – місяць збору урожаю – серпнем за назвою серпа – сільськогосподарського знаряддя для зрізання злаків, трави при корені.
У народній фразеології і липень, і серпень – досить популярні місяці, як ось: «Липнева роса – як сльоза»; «В липні на дворі пусто, зате на полі густо»; «У липні хоч роздягнись, а в грудні тепло одягнись»; «Чого липень і серпень не доварять, того і вересень не досмалить»; «Той, хто шукає в серпні холоду, натерпиться в зимі голоду»; «У серпні серпи гріють, а вода холодить»; «У серпні спина мліє, а зерно спіє»; «У серпні хліборобу три роботи: і косити, і орати, і сіяти».

Про український чорнозем

В Україні є різні ґрунти (дерново-підзолисті, каштанові, болотні та ін.), одначе гордість та любов українців – це чорнозем, дуже родючий масний чорний ґрунт, що утворився переважно в степових і лісостепових районах України. Він є одним з головних концептів нашої культури, символом України, згадаймо вірш «І Бєлий, і Блок...» П. Тичини:

Чорнозем підвівся і дивиться в вічі,
і кривить обличчя
в кривавий свій сміх.
Поете, любити свій край
не є злочин,
коли це для всіх!

В іншій поезії «Сійте...» закоханий у чорнозем поет називає його «рахманним»:

Сійте в рахманний чорнозем
з піснею, грою...
Або ж О. Довгого:
А все од тих чорнющих нив,
Де з поту усмішка і слово.

Лише той, хто бачив і відчував духмяний чорнозем у літню днину, може по-справжньому розкошувати рядками М. Коцюбинського: «З-під гіллястих кущів дихає на неї тепле повітря, насичене пахощами чорнозему».
Семантично повноправним синонімом (хоча й рідше вживаним) до слова «чорнозем» є слово «чорноземля»: «В долині лежала масна чорноземля, з якої буйно й весело виростали густі трави й кущі» (П. Загребельний).
Прикметник «чорноземний» – поруч зі своїм основним значенням – багатий на чорнозем – набув і переносного, метафоричного: щирий, міцний. «Радість чорноземна» – ось як назвав збірку своїх поезій український поет і перекладач (зокрема, Шекспірового «Гамлета») Леонід Гребінка.
Є в українській мові пов’язаний із чорноземом вислів «чорний пар» – рілля, залишена на одне літо без посіву, для покращення якості землі, обробіток якої починається восени. Його не знайдете в мовленні гуцулів чи бойків, бо немає чорнозему в їхньому краю. Його не знайдете в творах В. Стефаника, І. Франка чи Леся Мартовича, але про нього не раз прочитаєте у М. Коцюбинського, М. Стельмаха, Григора Тютюнника. Хлібороб неозорих чорнобрильних ґрунтів України асоціює вид свіжозораного поля з певною ознакою – чорним кольором землі – й називає його «чорний пар», виділяючи ту ознаку, що впадає у вічі та характеризує предмет загалом. У соціально-психологічній новелі-монолозі «Intermezzo» M. Коцюбинський створив словесний образ надзвичайної експресії «пустити душу під чорний пар» у значенні «оновлюватися, відроджуватися морально, відпочивати, набиратися сил»: «Ліниво всі встали, ліниво ступаєм з ноги на ногу й несемо обережно додому спокій. Йдемо повз чорний пар. Тепло дихнула в лице пухка чорна рілля, повна спокою і надії. Вітаю. Спочивай тихо під сонцем, ти така ж втомлена, земле, як я. Я теж пустив свою душу під чорний пар...» Цей образ глибоко пов’язаний із самим заголовком новели, бо ж музичний термін intermezzo означає «перепочинок між двома діями».
Наш видатний поет і перекладач Михайло Орест інакше – очима поета – подивився на чорнозем та використав відповідну лексему метафорично ось у яких рядках вірша «Українська мова»:

Вам, о поети, була вона довго
чорнозем м’якенький,
Глибше погляньте:
під ним камінь лежить і руда.
Оранку киньте, навчіться тесати,
різьбити, кувати:
Тішить у камені грань,
радує дзвоном метал!

Любімо ж українські чорноземи, вслухаймося в музику слова чорнозем!

Про слово хліб у нашій мові

Чорноземом славиться Україна, чорноземом завглибшки в сім метрів. Саме тому хлібодайною звуть Україну, згадаймо хоча б поетичні рядки В. Коломійця:

Ось жорна
в Переяславі-Хмельницькому –
в музеї хліба, їм десять тисяч років.
Світу любота
тут засвітала!
Із хаосу виник Рід.
Відтоді,
від Трипільської культури,
тут почалася Батьківщина –
з хліба.

А інший поет України Д. Білоус писав:

У стінах храмів і колиб
сіяє нам святково,
як сонце, випечений хліб
і виплекане слово.
І люблять люди з давнини,
як сонце незагасне,
і свій духмяний хліб ясний,
і рідне слово красне.

Лише поет хлібородного краю, хлібного краю міг так опоетизувати колосся, як це зробив Д. Павличко:

О, я хотів тобі сказати,
Що те колоссячко вусате –
То невсипущий труд мозільний,
То молодим калач весільний,
То для дітей пахуча булка,
То хліб, що матінка-гуцулка
З долівки вчила піднімати,
Як батька в руку, цілувати....

Саме тому в нашій мові стільки похідних від слова хліб, у тому числі зменшувальних, стільки епітетів та означень уживається з цим словом, стільки сталих висловів, прислів’їв та приказок виникло на його основі.
Ось деякі з похідних слів: хлібеня, хлібець, хлібина, хлібинка, хлібниця, хлібороб, хліборобити, хлібодар, хлібник (той, що випікає або продає хліб), хлібосол (людина, що любить приймати і щедро частувати гостей).
А ось цікаві сталі вислови: водити хліб і сіль з ким (бувати в гостях один в одного); жити на сухому хлібі (голодувати, жити в злиднях); жити не хлібом єдиним (мати духовні інтереси); зустрічати хлібом і сіллю (за старовинним українським звичаєм, підносити коровай чи паляницю і сіль на знак великої поваги до того, кого зустрічають, під час урочистих церемоній або на весіллі при зустрічі молодят); перебиватися з хліба на воду; перебиватися з хліба на квас; бути вже на своєму хлібі (самому на себе заробляти); дали хліба, коли вже зубів не стало (прийшов чоловік до достатку тоді, коли вже не зміг із нього користати); має хліб і до хліба (живе досить заможно); не буде він з того хліба їсти (ця робота не дасть йому ніякого доходу); тяжкий хліб (заробіток, здобутий важкою працею, великими зусиллями); легкий хліб (засоби для існування, здобуті без важкої праці); відривати собі шматок хліба від рота (відмовляти собі в найнеобхіднішому заради кого-, чого-небудь).
Жмут епітетів і означень зі словом «хліб»: святий, свіжий, смачний, черствий, білий, житній, чорний, м’який, пшеничний, теплий, запашний, насущний, пахучий, духмяний, круглий, пухкий, український, ситний, селянський, хрумкий, чудовий,
Ось деякі приказки й прислів’я: хліб – усьому голова; аби хліб – зуби будуть; батьків хліб не навчить; буде хліба й солі при добрій волі; для нового хліба не кидай старого; з хлібом усе добре; і хліба шкода, і за гостями банно (жартує-примовляє господар, прощаючись із гістьми); має хліб роги, а нужда ноги (достаток робить людину гордою, а нужда примушує мандрувати).
Пишаймося нашим хлібом, смакуймо не лише український хліб, а й кожен вислів рідної мови, пов’язаний із концептом хліб, бо ж наша Україна – хлібодайний край.

Про слово «воля» в українській мові

Леся Українка опублікувала в журналі «Вільна Україна» (СПб, 1906) поему «Одне слово» з підзаголовком «Оповідання старого якута». У ній ішлося про політичного засланця, що прагнув волі, але не міг пояснити якутам, чого він прагне, бо в їхній мові цього слова не було. На поему відгукнувся відомий український науковець А. Кримський заміткою «Критично-філологічні уваги про ложки дьогтю в бочках меду» (журнал «Нова громада», 1906, № 7), де ствердив, що в якутській мові, як загалом у всіх відомих йому мовах, слово «воля» є й має навіть два синоніми.
Щодо Лесі Українки, то в наступних виданнях поеми вона змінила підзаголовок, подавши його як «Оповідання тубільця з півночі». Щодо слова «воля», то в українській мові його семантика доволі широка. Воно позначає:

1) відсутність обмежень, привілля:
І пташкам воля в чистім полі,
І пташкам весело літать
(Т. Шевченко);

2) одну з функцій людської психіки, яка полягає у владі над собою, в керуванні своїми діями: «Він зусиллям волі подавив у собі те бажання» (І. Цюпа);

3) бажання, хотіння: «Хай іде своїм власним шляхом! Це – його воля, його право» (О. Донченко);

4) владу:
Браття! Часу маєте доволі,
Щоб Бертольда покарати,
Він же й так у вашій волі
(Леся Українка);

5) свободу, незалежність, антонім до слів «неволя», «рабство»:
А я піду за волю проти рабства,
я виступлю за правду проти вас
(Леся Українка).

Цікава своєрідність української мови – народнопоетичні пестливі форми до абстрактних іменників, зокрема до іменника «воля» – «воленька», прим.:

Століттями люди б’ються,
Щоб воленьку здобуть!
(Леся Українка).

Мені здається, що ніколи
Воно не бачитиме волі,
Святої воленьки
(Т. Шевченко).

На основі слова «воля» виникли дієслова визволяти, визволятися, іменник визволитель, прикметник визвольний, а також складні слова: волевиявлення, волелюбний, волею-неволею («проти волі, вимушено»).
Зі словом «воля» в українській мові є чимало сталих сполук, ось деякі з них:
Волити (вволити) волю («виконувати бажання») – «Мати любила його без пам’яті, тряслась над ним і у всім волила його волю» (І. Франко);
з доброї волі («без примусу, добровільно») – «Ніхто з доброї волі землі не дасть» (Номис);
остання воля (бажання, розпорядження, висловлене перед смертю, заповіт) – «Бійці виконували останню волю свого героя» (Я. Качура);
воля друку («право вільно висловлювати в пресі свої думки, ідеї») – «Ми дістали нарешті закон про волю друку» (М. Коцюбинський);
вольному воля («як собі хочеш») – «Не хочеш говорити – вольному воля» (М. Коцюбинський);
на волі («є вільним, неув’язненим») –

І сниться їй той син Іван...
Уже не панський, а на волі
(Т. Шевченко);

давати (дати) волю ногам («швидко бігти, пускатися навтікача») – «Почула Лисиця Вовчиків крик, побачила, який він біжить злючий та недобрий, – і не чекала довго. Дала ногам волю та до лісу» (І. Франко);
давати (дати) волю рукам («бити, битися») – «Тілько знайте: язиком що хочеш роби, а рукам волі не давай» (І. Котляревський).

До промовистих належить епітетна конструкція вольная воля –

Як Батьківщина моя...
Вольною волею дорожила...
(А. Мойсієнко).

Садок вишневий коло хати...

Цей, що вже давно став хрестоматійним, шедевр Т. Шевченка змальовує найтиповіший садок в Україні. Давно завезена в Україну з Балканського півострова, вишня стала рідною українцям, своєрідним символом України в мовній картині світу. Дуже часто вживається назва цього дерева чи його плодів та відповідний прикметник (вишневий) у творах української літератури:

Пішла в садок у вишневий
Богу помолилась,
Взяла землі під вишнею,
На хрест почепила...
(Т. Шевченко).

«Межи білих хат цвіте і вишня рясна, і тонковерха тополя пахучим листом шелестить» (Марко Вовчок). Маємо в українському художньому мовленні й порівняння зі словом «вишня». Це є ще одним доказом того, що воно міцно вкорінене в народній образній свідомості: «З маленького личка хоч води напийся, а сама [Одарка] пишна, як у саду вишня» (І. Нечуй-Левицький).
Похідним від вишні є іменники «вишник» та «вишняк», що позначають «садок із вишневих дерев», прим.:

Вийшла, та вже не співає,
Як перше співала,
Як москаля молодого
В вишник дожидала
(Т. Шевченко).

«Вітер вривався у вишник, крутив білі пелюстки, здіймав вишневу завірюху» (О. Донченко); «У городі під самими вербами ріс густий вишняк» (І. Нечуй-Левицький).
Слово «вишняк» має ще одне значення – «вишнева наливка». Тоді його повнозначним синонімом є іменник «вишнівка» («вишнівочка», прим.: «А славний наш вишняк! Варто й повторити!»
(І. Франко); «Та сядьте-бо, щоб старости сідали; та ще вишнівочки!» (А. Свидницький).
Слово «вишневий» іноді вживається як кольорема, не маючи вже безпосереднього зв’язку з вишнею, як ось: «У старшої невістки два очіпки, один блакитний, другий вишневий» (Г. Квітка-Основ’яненко).
Дуже поетично вжив прикметник «вишневий» В. Сосюра у вірші 1944 р. «Любіть Україну» – як велемовний епітет до іменника «Україна», створивши таким чином хвилюючий словесний образ:

Любіть Україну у сні й наяву,
вишневу свою Україну,
красу її, вічно живу і нову,
і мову її солов’їну.

Про популярність в українській мові... зайця

У лісі, ой, у темному,
Де ходить хитрий лис,
Росла собі ялиночка
І зайчик з нею ріс...

Хто з української дітвори не знає цих рядків. Але, мабуть, мало хто (навіть серед дорослих) задумується над тим, наскільки часто іменник «заєць» вживається як компонент українських фразеологізмів, зокрема прислів’їв та приказок. Ось дещиця прикладів: «заяча душа» (про боягуза); «убити двох зайців» (одночасно зробити дві справи); «за двома зайцями ганяти (бігати, полювати та ін.)» (намагатися водночас здобути успіх у двох різних починаннях, справах і т. ін.); «ганяти кого, як засмаленого (солоного) зайця» (не давати перепочинку кому-небудь); «полохливий заєць і пенька боїться»; «трясеться, як заєць», «заєць спить, та очей не жмурить»; «величається, як заєць хвостом» (про зарозумілого); «випрохав у зайця» (про гостинець, принесений або привезений дітям); «і заєць тоді сміливий, коли лев у клітці»; «у зайця стільки стежок, як у клубку ниток»; «лаяв заєць вовка, та вовк того не чув».
Цікаво, що безквиткового пасажира так само називають «зайцем», пор.: «Люся потайки зітхає: Хоч два рази перевір, – Не зустрінеться тут заєць – безбілетний пасажир» (Н. Забіла). На основі цього значення лексеми «заєць» виникло поширене тепер в Україні порівняння «потрібний, як зайцеві стоп-сигнал» (тобто, зовсім не потрібний).
Чимало цікавого про образ зайця в українській словесності знаходимо в працях відомого українського літературознавця й етнографа Миколи Сумцова. До речі, 1907 р. уперше в історії Харківського університету (його відкрито 17 січня 1805 р.) цей учений прочитав лекцію українською мовою, що було неабиякою подією політичної ваги.

«Ой ти, дівчино, з горіха зерня...»

Кожен українець, у кого щоденщина та прагматизм не вбили любові до поезії та відчуття краси художнього слова, захоплюється ліричною драмою І. Франка «Зів’яле листя». І хоча б трішки тямучий у поезії знає четвертий вірш із «Другого жмутка»:

Ой ти, дівчино, з горіха зерня,
Чом твоє серденько – колюче терня?

Чом твої устонька – тиха молитва,
А твоє слово остре, як бритва?

Чом твої очі сяють тим чаром,
Що то запалює серце пожаром?

Ох, тії очі темніші ночі,
Хто в них задивиться,
й сонця не хоче!

І чом твій усміх – для мене скрута,
Серце бентежить, як буря люта?

Ой ти, дівчино, ясная зоре!
Ти мої радощі, ти моє горе!

Багатьом цей твір (музика М. Лисенка) запам’ятався в чудовому виконанні відомого українського співака О. Врабеля. Хто чув це виконання, зокрема, на урочистому концерті, присвяченому 130-річчю з дня народження І. Франка у Львові 11 вересня 1986 року, той не зможе його забути.
Але аж ніяк не кожен може правильно пояснити Франкове звертання із прихованим порівнянням «Ой ти, дівчино, з горіха зерня». Насправді в народній ментальності, в образній свідомості народу «горіх» – це завжди символ здоров’я. Колись казали: «Здорова, як волоський горіх». А добре здоров’я дівчини в даному випадку поєднується з її красою. Отже, повне звертання (з порівнянням) звучало б «Ой ти, дівчино, (здорова [дужа]), як з горіха зерня». Є й інша інтерпретація: поезію побудовано на опозиції – тверда шкарлупа (неприступність) – смачне зерня.
Прикро, що такий досконалий майстер художнього слова, як А. Ахматова (з походження – українка), не зрозуміла цього пишного Франкового образу, про що свідчить її переклад:

Стройная девушка, меньше орешка,
Что ж в твоём сердце
злая насмешка?

Про переклади та про одне слово в перекладі

У листопадовому, 43-му, випуску «Народної волі» за 2001 рік натрапила я на новий український переклад «Chanson d’automnе» П. Верлена, що належить Ганні Черінь. Раніше цей шедевр українською мовою відтворили: М. Рудницький, Г. Кочур, Борис Тен,
М. Лукаш, М. Терещенко, І. Світличний та С. Гординський. Щоб обговорити проблему одного слова в перекладі, наведу переклад повністю:

Монотонний заклин
Осінніх віолін,
Дощу краплини...
Це голосіння,
Млосне квиління
Вглиб серця плине.
Годинник вдарив
Як крик зозулі –
Дихання трачу.
З напливу марив
Про дні минулі
Я плачу...
Іду без тями
Поміж вітрами
В світ летаргічний.
Під вітру свист,
Як мертвий лист,
На спокій вічний.

Загалом, переклад влучний, одначе бентежать перші два рядки зі словом «віолін» – на мою думку, не надто милозвучним. А йдеться про представлення українському читачеві шедевру світової поезії, що належить перу П. Верлена – одного з найліричніших ліриків. У вісімнадцяти рядках вірша не знайдемо жодного штриха, що викликав би зорові асоціації – є тільки звукове тло. Для українського перекладача одразу ж виникає складна проблема: адже ключове слово в оригіналі – це преніжне violon, прямий український відповідник якого – скрипка – звучить аж ніяк не ніжно. Як уже зазначалося, є чимало українських перекладів цієї поезії, та я зупинюсь на двох, відмінних між собою – Г. Кочура та М. Лукаша:

Неголосні
Млосні пісні
Струн осінніх
Серце тобі
Топлять в журбі,
В голосіннях.
Блідну, коли
Чую з імли –
Б’є годинник:
Линуть думки
В давні роки
Мрій дитинних.
Вийду я в двір –
Вихровий вир
В полі млистім
Крутить, жене,
Носить мене
З жовклим листям
(Г. Кочур).

Ячать хлипкі,
Хрипкі скрипки
Листопада...
Їх тужний хлип
У серця глиб
Просто пада
Від їх плачу
Я весь тремчу
І ридаю,
Як дні ясні,
Немов у сні,
Пригадаю.
Кудись іду
У даль бліду,
З гір в долину.
Мов жовклий лист
Під вітру свист –
В безвість лину
(М. Лукаш).

Якщо Г. Кочур робить ключовим «тендітне» слово «струни», то М. Лукаш, навпаки, не тільки впроваджує у свій переклад немилозвучне «скрипка», а й усіляко підкреслює його немилозвучність, будуючи на ньому звукопис.
І обидва переклади – хоча й дуже відмінні між собою – найчутливіше відтворюють оригінал, стають вартісним надбанням української перекладної літератури. І знову згадується Франкове «Якби ти знав, як много важить Слово!»
А, значить, і художній переклад, зокрема в естетичному бутті нації. Безперечно, перекладати шедеври слід ювелірно.