Роксолана ЗОРІВЧАК
БОЛІТИ БОЛЕМ СЛОВА НАШОГО...

Розділ І
ЛЕКСИКО-ГРАМАТИЧНІ СВОЄРІДНОСТІ

Про культуру мовлення

Майже століття тому, 1915 року, учні швейцарського мовознавця Ф. де Соссюра – Ш. Балі та А. Сеше – опублікували його "Курс загальної лінгвістики" ("Cours de linguistique generale"), що потужно вплинув на розвиток світового мовознавства XX століття. Сподіваємося, що ідеї Ф. де Соссюра живитимуть мовознавчу науку і в XXI столітті. До речі, 1998 року головну працю швейцарського вченого вперше опубліковано українською мовою у київському видавництві "Основи" в перекладі відомих українських мовознавців А. Корнійчука та К. Тищенка.
Визначаючи об'єкт мовознавства, Ф. де Соссюр уперше розмежував два фундаментальні поняття: мова (абстрактна система, суспільний чинник) і мовлення (індивідуальний аспект мовної діяльності). Згодом виникло поняття культура мовлення, і стало зрозумілим, що кожна людина повинна ревно слідкувати за культурою власного мовлення, бо рівень розвитку кожної мови залежить від рівня індивідуального мовлення тисяч (мільйонів) її мовців. Слідкувати за культурою власного мовлення – це значить бути дуже уважним до лексики та сполучуваності слів, до морфології та синтаксису, до власної вимови та наголосу. До речі, в українській мові наголос – вільний, різнорідний, а, отже, складніший для опанування. У своїй розвідці про польський переклад "Каменярів" І. Франко підкреслював, що український наголос ще різнорідніший, ніж грецький, і як приклад наводив назву села Нагуєвичі з наголосом на четвертому складі від кінця і Туста-новичі з наголосом на п'ятому складі від кінця. Глибоко опанувати рідну мову – завдання, очевидно, не з легких, особливо для тих, хто живе на чужині, в іншомовному оточенні. Але ж дар Рідної Мови – це великий Божий дар, і його впродовж усього життя належить цінувати й плекати.
Тим паче, що наші мови – у великій небезпеці. Згідно зі сучасними передбаченнями американських соціолінгвістів, до кінця нашого століття повинно зникнути 90% мов, які функціонують тепер. Як же зубожіє людство, якщо не вбереже мов!
Висока культура мовлення – це, по-перше, постійна інтенсивна робота думки, спрямованої на те, щоб висловитися якнайчіткіше, якнайправильніше. По-друге, це часто відмова від улюблених висловів, якщо вони недоречні; це забуття власного "я", власних амбіцій заради Рідного Слова цілої нації. Крім інтуїції (а вона є також наслідком постійної праці над собою), тут потрібні ґрунтовні знання, що здобуваються постійним читанням спеціальних мовознавчих видань, художньої літератури, рідної та перекладної, і, очевидно, словників. У статті "Словник і питання культури мови" М. Рильський писав: "Читати словники – не така вже дивовижна і дивацька річ, як може здаватися". Чимало дуже корисних праць із культури української мови написали О. Курило, М. Сулима, М. Гладкий,
С. Смеречанський, Н. Клименко, С. Єрмоленко, Є. Чак, О. Пономарів, О. Сербенська та інші мовознавці.
Розповідаючи про життя різних народів, перекладна література, створена найкращими майстрами слова, відзначається широтою тематики, багатством словесних образів, просодичних засобів. Я особисто вважаю дуже добрими посібниками для удосконалення та ушляхетнення власного мовлення перекладні антології "Відлуння", "Друге відлуння", "Третє відлуння" Г. Кочура, "Від Боккаччо до Аполлінера" М. Лукаша, "Захід і Схід" В. Мисика, повного українського Горація в перекладі А. Содомори, у його ж перекладі Овідієві "Любовні елегії" та "Скорботні елегії", Гомерові "Іліаду" та "Одіссею" в перекладі Бориса Тена, трагедію Й.-В. Ґете "Фауст" у перекладі М. Лукаша та в його ж перекладі (з доопрацюванням А. Перепаді) Сервантесового "Дон Кіхота", "Світовий сонет" Д. Павличка, Ф. Рабле "Ґарґантюа та Пантаґрюель" у перекладі А. Перепаді.

Про канцеляризм "з метою"

Сторінки української преси рясніють висловом "з метою", що став прикрим канцеляризмом, прим.: "з метою надання російській мові...", "з метою узгодження підписання..." та ін. Як засвідчує академічний одинадцятитомний "Словник української мови" (К.: Наукова думка, 1970 – 1980; далі, посилаючись на цей словник, уживатиму скорочення СУМ), "мета – це 1) те, до чого хтось прагне, чого хоче досягти; ціль; 2) заздалегідь задумане завдання, замисел" (т. 4, с. 683). Це слово є також компонентом фразеологізмів (сталих висловів): "мати на меті (метою)"; "ставити (поставити) собі метою (за мету) (що)". Значно рідше вживається це слово у вислові "на близьку мету", що означає "на близьку часову віддаль". Замість канцеляризму "з метою" в українській мові доречно вживати прийменник "для" + іменник у родовому відмінку ("для надання російській мові..."; "для узгодження й підписання...") або ж сполучник "щоб" + неозначену форму дієслова ("щоб надати російській мові..."; "щоб узгодити й підписати...").

"Не дивлячись на тісноту аудиторій"... чи можна так висловитися?

Поданий вище вираз – типовий зразок того різновиду псевдомови, який дістав згірдну назву "суржик". Слово "суржик" давно відоме в сільськогосподарській лексиці в Україні. Так називали мішанину зерна – жита, пшениці, ячменю, вівса, а також борошно (низької якості) із цього зерна. Згодом слово "суржик" набуло метафоричного значення та стало вживатися для позначення безнадійно скаліченої української мови, по суті, суміші української та російської мов. Очевидно, цей термін можна поширити й на інші "суміші", зокрема, української та англійської мов. "Не дивлячись" у наведеному вище вислові – це буквальний переклад російського прийменника "несмотря (на)". По-українському треба тут вживати вислів "незважаючи на" або лексеми "попри", "всупереч": "незважаючи на тісноту аудиторій", "попри тісноту аудиторій", "всупереч тісноті аудиторій". А є ж ще такий поетизм, як "всупір" (із дещо іншими конотаціями). Ось як звучить уривок відомого вірша "If" Дж. Р. Кіплінга в перекладі В. Стуса:

Коли ти бережеш залізний спокій
всупір загальній паніці й клятьбі,
коли наперекір хулі жорстокій
між невірів ти віриш сам собі...

До таких же суржикових слів та висловів, як "не дивлячись на (щось)", належать, зокрема:

"підняти вище світових цін" зам. "підняти понад світові ціни";
"у відповідності до" зам. "відповідно";
"платіжний" зам. "виплатний";
"сповняти" зам. "виконувати";
"в наміренні" зам. "з наміром";
"ведучий" зам. "провідний";
"ближчим часом" зам. "найближчим часом";
"взвод" зам. "чота";
"в цілому" зам. "загалом";
"жалоба" зам. "скарга";
"приймати міри" зам. "застосувати заходи", "вживати заходів";
"в якості свідка" зам. "як свідок", "у ролі свідка";
"казначейство" зам. "державна скарбниця";
"жарознижуючий" зам. "температурознижувальний";
"здійснити злочин" зам. "скоїти злочин";
"п'яна рожа" зам. "п'яна пика".

Завідувач лабораторії: завідуючий лабораторією

Обидві форми в обігу в сучасній українській мові, але перевагу слід надавати першій формі як суто українській, іменник із суфіксом –ач, що позначає професію, заняття чи посаду, керує іменником у родовому відмінку.
Форма "завідуючий лабораторією" – повна калька російської дієприкметникової конструкції "заведующий лабораторией" тощо. Українські письменники широко вживають першу форму, пор.: "Останні десять років Кость Григорович працював завідувачем міського пункту швидкої медичної допомоги" (О. Гончар); "З'явився Марко Бовкун, завідувач лабораторії міської лікарні" (В. Собко).

Куди ж іти купувати?

До крамниці? Магазину? Склепу? Стору? Безумовно, найдоречніше йти до крамниці. Це слово, хоча й німецького походження (від іменника (der Kram-(e)s, що означає "скарб"; "пожитки"; "дрібний товар"), широко вживалося в українській класичній літературі та в народному мовленні, прим.: "Завів крамницю з тютюном" (І. Нечуй-Левицький); "В найбагатшій крамниці два купці сиділи" (С. Руданський).
Слово "магазин" частіше вживалося в українській мові в значенні "склад": "На самім кінці Борислава... стояв великий магазин, де складували земний віск" (І. Франко) та ін. Під впливом російської мови це слово почали широко вживати в розумінні "крамниця".
Слова "склеп" і "стор" – абсолютно недоречні в українській мові. Перше – полонізм, а друге – англіцизм, живцем вирвані з рідних мов (польської та англійської) і шляхом транслітерації (що в цих випадках збігається з транскрипцією) впроваджені до української мови.

Що ж трапилося з бабусею?

По радіо чуємо: «Бабуся бігла. Нею рухало бажання встигнути на поїзд»... І стає жаль не тільки втомленої бабусі, а й української мови, над якою збиткується диктор, бездумно переносячи до неї російський вислів «ею двигало желание». У такому випадку в українській мові доречно вжити дієслово «спонукати» чи «підганяти» (ближче до розмовного): «Бабуся бігла. До цього спонукало (підганяло) її бажання встигнути на поїзд».
Росіянізми засмічують мовлення не лише в Україні, а й в українському зарубіжжі, зокрема англомовному. Історично склалося так, що в галицькому діалекті, який ліг в основу англомовного територіального варіанта української мови, було чимало слідів «язичія»; до того ж, певний вплив на мовлення української імміграції має аж ніяк не бездоганна з погляду чистоти мови сучасна преса України та найновіша імміграція, в основі своїй байдужа до долі України.

Спасибі – дякую?

Обидва ці слова рівновживані в нас, прим.:
Спасибі, дідусю, що ти заховав
В голові столітній ту славу козачу:
Я її онукам тепер розказав
(Т. Шевченко).
Штовхаюсь я; аж землячок,
Спасибі, признався
(Т. Шевченко).

«Спасибі» походить від церковнослов’янського «спаси Богь»; «дякувати» – від німецького danken, але в нашій мові уже добре відоме з XV ст. Кажемо: дякувати кому (а не кого, бо це – від російського «благодарить кого»).
У сучасній українській розмовній мові слово «дякуючи» має єдине значення як дієприслівник теперішнього часу недоконаного виду дієслова «дякувати», прим.: «Гості повільно виходили з хати, сердечно дякуючи господарям за допомогу» (з живого мовлення). Одначе, під впливом російського прийменника «благодаря», це слово інколи помилково вживається замість слів «завдяки» (кому, чому), «через» (кого, що), «внаслідок» («унаслідок» чого). Цього русизму, часто навіть логічно недоречного, треба уникати, як-ось: «Через тебе (а не «дякуючи тобі») це скоїлося» (з живого мовлення). Ось аналогічні приклади з українського художнього мовлення: «Завдяки доброму чоловікові, я спромігся додому доплентатися» (Б. Грінченко); «Чи то під впливом прощання й Соломіїних сліз, чи внаслідок пережитих турбот його огорнув жаль» (М. Коцюбинський).

«Велике спасибі»: чи це по-українському?

Якщо скажемо так словолюбові, то, замість зробити йому приємність, дошкульно вразимо його. Бо ж «велике спасибі» – це незграбна калька російського вислову
«большое спасибо», що, своєю чергою, є калькою французького «grand merci». По-українському треба казати «сердечно дякую», «щиро дякую», «дуже дякую», «дуже-дуже дякую», «дякую від усієї душі».

До проблеми мовного етикету: як відповідати на подяку?

Як не дивно, але в цьому ви-падку мовна палітра в нас досить скромна: прошу, прошу дуже, будь ласка, нема за що, на другий раз (останній фразеологізм поширений у Галичині). Коли ж хтось подякує за страву, то за традицією відповідаємо: – на здоров’я. В Гуцулії поширена формула «харчуйтеся на здоров’я».

Дід, старець? – чи ще інакше: прошак; жебрак; торбар?

У значенні «жебрак» слово «старець» частіше вживається у східних, центральних і південних областях України, а в західних – «дід» (пор. польське dziad). Одначе ці слова дещо ображають нашу культуру, натякаючи, що буцімто в нашій ментальності стара людина – то вже й жебрак. До того ж, у старій Україні «старцями» звалися тільки старші, поважні люди. Так, «старцем» І. Франко постійно називає Захара Беркута в однойменній повісті, пор.: «Захар Беркут – се був сивий, як голуб, звиш 90-літній старець, найстарший віком у цілій тухольській громаді». Слово «дід» у давнину означало тільки: батько, материн або батьків; предок; старий чоловік (див.: «Історичний словник» Є. Тимченка, 2003. – Т. 1, — С. 855). Уживаймо краще слова: «жебрак» (німецького походження, яке вже давно утвердилося в нашій мові), «прошак» (відносний новотвір від дієслова «просити», відомий в нашій мові з XIX ст.). У побуті й у літературному мовленні широко вживається також лексема «торбар» у розумінні «прошак», «жебрак». Так, у Шекспіровому сонеті 66 у перекладі С. Караванського читаємо:

Набрид мені цей світ,
Де гідність ходить
вічним торбарем,
Де замість права – зрада і навіт,
І пишна розкіш чепурить нікчем.

Лексема «торбар» пов’язана з тим сумним фактом, що чимало прошаків ходило з торбинами, бо милостиня могла бути різною: хто давав хліба, хто борошна, хто сала, хто круп – усе це треба було складати або зсипати в різні мішечки та вузлики; згадаймо Шевченкові рядки:

Ішов кобзар до Києва
Та сів спочивати;
Торбинками обвішаний,
Його повожатий...

Звідси і фразеологізм «піти з (торбою) торбами», що означає «стати жебраком, дуже збідніти».

«Білет» чи «квиток»?

Ці два слова розрізняються за відтінками значень та за сполучуваністю.
Слово «білет» позначає: 1) картку з питаннями для тих, хто складає іспит або залік: «екзаменаційний білет»; 2) цінні папери: «білет грошово-речової лотереї».
Лексема «квиток» позначає: 1) документ, що засвідчує належність до організації, товариства, установи: «квиток члена республіканської партії»; 2) картку відповідної форми з відповідним написом, що дає право користуватися чим-небудь, входити куди-небудь: «трамвайний квиток», «квиток читача Бібліотеки Національного медичного університету імені О. Богомольця».

Як це «ми вибігли з цибулі»?

Хто не знає англійської мови, той ледь чи зрозуміє фразу, що я її почула від маленької україночки, яка волею долі народилася й живе у США. Насправді дівчинка послівно переклала англійський вислів «We ran out of onions». Вона повинна була сказати: «Нам вийшла цибуля», «У нас закінчився (-лися) запас (-и) цибулі», але такі буквальні переклади, що дуже засмічують мову, часто трапляються не лише в побутовому мовленні українського населення в англомовному світі, а й в Україні. Щоправда, тут вони переважно бувають буквальними перекладами з російської мови. Через пресу та інші канали вони проникають і в мовлення української еміграції. Ось декілька зразків:

«існуючий закон» (рос. «существующий закон») зам. «чинний закон»;
«падати в ціні» (рос. «падать в цене») зам. «спадати з ціни», «падати на ціні», «втрачати на ціні», «знизилася ціна», «упала ціна»;
«товариш по професії» (рос. «товарищ по профессии») зам. «товариш за професією»;
«підтримувати переписку з ким» (рос. «поддерживать переписку с кем») зам. «листуватися з ким»;
«аероплан піднявся» (рос. «аэроплан поднялся») зам. «літак злетів (знявся вгору)»;
«дозвіл на вхід» (рос. «разрешение на вход») зам. «дозвіл увійти»;
«користуватися успіхом» (рос. «пользоваться успехом») зам. «мати успіх», «втішатися успіхом»;
«бажання співпадають» (рос. «желания совпадают») зам. «бажання збігаються»;
«зробити заключення» (рос. «сделать заключение») зам. «подати (зробити) свій висновок»;
«в якості кого» (рос. «в качестве кого?») зам. «як»;
«програму треба впроваджувати в новій якості» зам. «програму треба впроваджувати по-новому».

Ринкова економіка: просуватися чи прямувати до неї?

По радіо часто чуємо, в газетах читаємо, що «Україна просувається до ринкової економіки». Але чи правильна ця фраза, чи доречне в ній дієслово «просуватися»? Адже в цьому випадку «просуватися» – буквальне відтворення російського «продвигаться», а в словниковому складі української мови є своє власне слово «прямувати», значно доречніше в обговорюваній конструкції, оскільки одне з його значень – «прагнути досягти чого-небудь, наближатися до чогось, робити певні зусилля, кроки в цьому напрямі» («СУМ. –
Т. VIII. – С. 370).

Чи доречно «брати (взяти) себе в руки (до рук)»?

Загалом, завжди доречно (хоча інколи неймовірно важко) керувати своїми почуттями, настроєм, відновлювати душевну рівновагу, одначе висловлюватися з цього приводу слід інакше. По-українському можна брати, (взяти) до рук (у руки) щось або когось, тільки не себе, як-ось: «По смерті її Ївга узяла усе господарство в свої руки» (Г. Квітка-Основ’яненко). Замість незграбного калькованого вислову (пор.: рос. «взять себя в руки») в українській мові доречно вживати вислови «опановувати, опанувати себе (рідко – собою)», «запанувати над собою», пор.: «Катерина повагом сіла, сердита на саму себе, що відразу не опанувала себе» (С. Журахович); «Професор не знав, чи піддатися своєму гнівові чи запанувати над собою і обернути все в жарт» (А. Кримський).

Переписка – листування

Іноді розглядають ці два слова як синоніми, але насправді це зовсім різні слова з різним значенням. Слова переписування, переписка означають не обмін листами, не кореспонденцію, а процес копіювання з уже написаного, виготовлення рукописної копії з якогось тексту, пор.: «Глузлива доля підсунула переписування в канцелярії якихось сухих, нікому не потрібних паперів» (М. Коцюбинський); «Ви самі гаразд знаєте, яке нудне діло та переписка, та ще коли її робити самому авторові» (Панас Мирний); «Бач, списки треба сьогодні переписати, бо ж на завтра у Щербанівку думає Давид» (А. Головко).
Писання ж листів та одержування на них відповідей зветься по-українському «листування», а відповідне дієслово звучить «листуватися», пор.: «Між нами листування» (І. Нечуй-Левицький); «Федір Голубенко всю війну листувався з Валентиною, підтримував її у біді» (М. Руденко). Вживають українці також запозичене з латинської мови слово «кореспонденція».

«В Україні» чи «на Україні»?

Донедавна друга з названих форм уживалася значно частіше. З погляду граматики та семантики і перша, і друга форми доречні, бо обидва прийменники («на» і «в») уживаються з іменником у місцевому відмінку для позначення просторового відношення. Одначе ще І. Огієнко – надзвичайний знавець глибинних пластів української мови – слушно вказував, що вислів «на Україні» натякає на провінційне становище країни: адже кажемо «у Польщі», «у Росії», але «на Малайських островах», «на Кавказі». У творах Т. Шевченка зустрічаємо обидві форми, пор.: «Як умру, то поховайте Мене на могилі Серед степу широкого На Вкраїні милій»; «Було добре колись жити На тій Україні» і, з іншого боку, «Недавно, недавно у нас в Україні Старий Котляревський отак щебетав»; «Було колись – в Україні Ревіли гармати». З часу проголошення Незалежності нашої Держави вислів «в Україні» набув дуже широкого вжитку в мовленні дипломатичних кіл, у пресі. Його треба широко впроваджувати в усне побутове мовлення, щоб повсякчас і лінгвістично стверджувати нашу Державність. Цікаво, до речі, нагадати, що після проголошення Незалежності України англомовна преса (першою зробила це британська газета «The Independent») вживає слово «Ukraine» без означеного артикля the. У компетентному покажчику з англійської стилістики «The Times guide to English style and usage» (Ed. By S. Jenkins. London: Times books, 1992) читаємо пояснення: «Ukraine, not the Ukraine».

«Заступник» чи «замісник»

Ці слова мають різне значення, хоча, на жаль, у мовленні їх часто плутають. Слово «заступник» позначає офіційну посаду того, хто заступає керівника (командира, завідувача) в певній галузі або в якійсь ділянці роботи постійно, що виконує певну службову функцію постійно, а не тимчасово, напр.: «заступник директора школи з виховної роботи», «заступник міністра культури» тощо. Слово «замісник» уживається, коли йдеться про тимчасове виконання певних функцій, прим.: «Директор заводу у відпустці, але ви можете порадитися з його замісником». Слово «заступник» уживається також як синонім слова «захисник», пор.: «Цей плечистий майор з сірими розумними очима здавався їм всемогутнім заступником, який все може, досить тільки звернутись до нього» (О. Гончар).

«Здібний» чи «здатний»

Прикметник «здібний» указує на наявність у людини певних природжених здібностей, нахилів, є синонімом до слів «обдарований», «талановитий», прим.: «здібний музика», «здібний філолог», «здібний студент», «здібний хірург». Прикметник «здатний» уживають, коли йдеться не про природні здібності, а про набуті властивості, часто з прийменниками «на» і «до» та з неозначеною формою дієслова, напр.: «здатний на подвиг», «здатний до всякої роботи», «здатний давати чіткі відповіді».

Про економію мовленнєвих зусиль

Стислість та конкретність вислову – це одна з мовних універсалій, якої в усному та письмовому мовленні ми часто не дотримуємося. Ось декілька прикладів:
«займаюсь читанням» зам. «читаю»;
«іде розробка проекту» зам. «розробляють проект»;
«поспішним способом» зам. «поспішно»;
«немає сумніву, що він прийде» зам. «він, безсумнівно, прийде»;
«завдяки тому факту, що...» зам. «оскільки...»;
«мій брат, що є членом цієї організації» зам. «мій брат, член цієї організації»;
«у багатьох випадках готель пустував» зам. «готель часто був порожній» («у готелі часто було порожньо», «готель стояв пусткою»);
«вчинки ворожого характеру» зам. «ворожі вчинки»;
«при вивченні цієї проблеми...» зам. «вивчаючи цю проблему...»;
«після написання дипломної роботи...» зам. «написавши дипломну роботу...»;
«таким чином» зам. «так»;
«належним чином» зам. «належно»;
«як полягають справи?» зам. «як справи?»;
«дістати поранення» зам. «бути пораненим» та ін.
Обов’язок кожного – слідкувати за власним мовленням, висловлюватися якомога стисліше та точніше, уживати якомога менше
словесних штампів.

«Із-за хвороби» чи «через хворобу»?

Складний прийменник «із-за» (видозміна прийменника «з-за») позначає просторові відношення і вживається на позначення спрямування руху, дії з протилежного або зворотного боку та на позначення зміни місцеположення, прим.: «Із-за гори сніжок летить» (українська народна пісня); «Із-за лісу, з-за туману Місяць випливає, Червоніє, круглолиций, Горить, а не сяє» (Т. Шевченко). Коли ж ідеться про причинові відносини, в українській мові (на відміну від російської) прийменник «із-за» не вживається. Тому-то правильно сказати «через хворобу» (а не «із-за хвороби»), «через тебе» (а не «із-за тебе»), «через ревнощі» (а не «із-за ревнощів»), «через це» (а не «із-за цього») та ін.

Чи можна «ненадійно вмерти»?

Хоча такий вислів існує, зокрема в американському варіанті української мови, він – абсолютно невірний, бо вмирають люди лише несподівано або раптово.

Чи доречно «видвигати цілий ряд проблем»?

Проблеми можна лише висувати (висунути) або ставити (поставити), бо в українській мові немає дієслова «видвигати», просто в т. зв. суржикові побутує русизм «видвигати» (рос. «выдвигать»). В урочистому стилі українського літературного мовлення трапляються споріднені з ним церковнослов’янізми «воздвигати» та «здвигати», «здвиг», пор.: «Воздвигне Вкраїна свойого Мойсея, – не може ж так буть!» (П. Тичина); «Здвигаймо далі над словами бані титлів, вершім самотньо храм (ще буде повен!)» (І. Калинець). На жаль, першу із цих урочистих лексем не зафіксовано в СУМі – найбагатшому сьогодні зібранні лексичних скарбів нашого народу.

Про засилля чужих слів

Після річного перебування на чужині я поверталася додому напередодні новоріччя 1998 р. На летовищі у Франкфурті-на-Майні опинилася в рідному літаку з рідним прапором (завжди дивують мене «патріоти», що надають перевагу чужим авіалініям лише тому, що там вигідніше крісло чи – як їм видається – смачніша страва!) і була дуже щасливою. Але швидко мою радість затьмарило одне коротке слово – «шоу», що його я побачила в одній з українських газет. Чим гірші наші слова «вистава», «виступ», «показ»?!
Чужі слова (головно неологізми) доречно транскрибувати, транслітерувати чи калькувати лише у виняткових випадках. А будь-яке слово рідної мови безпідставно заміняти незрозумілим, немилозвучним набором букв не має права ніхто, а тим паче журналіст, головне завдання якого полягає в тому, щоб плекати рідне слово й не бути безнадійно глухим до нього.
До речі, глибоко засмутившись оцим капосним «шоу», з надією потяглася я до «Свободи» лише для того, щоб знайти там ось які суржикові «перлини»: «... як довго вже працюєте на науковому відтинку», «даю доривочні курси», «спортовий герой», «я по-части історик», «маю відповідне письмо з університету», «ви є автором книжок-монографій», «підготова виховників, які мають притягати нову молодь», «земська куля» та чимало іншого словесного страхіття.

Про почуття міри у вживанні запозичених слів

У кожній мові є чимало слів, запозичених з інших мов. Це ло-гічно й нормально, бо жодна мова не існує ізольовано. Одначе, у вживанні запозичених слів треба керуватися почуттям міри, й тут мусимо завжди стояти на сторожі Рідного Слова. М. Рильський слушно писав у статті «Про іноземні слова» 1963 р.: «Без іноземних слів у культурній мові не обійтись. Але варто вживати їх тільки тоді, коли вони справді доконче потрібні – і, це вже безумовно, у властивому їх значенні».
Ця шкідлива тенденція бездумного вживання запозичень дуже поширена в назвах установ різних рівнів (приміром, нема в нас уже міськрад, а є мерії, на чолі з мерами), у побутовому мовленні тощо. Не виняток тут і преса, що покликана стояти на сторожі Рідного Слова. «В домені науки...» – читаємо в поважній україномовній газеті США, і на уста просяться рідні слова: «галузь», «ділянка». Слова «домена» немає в нашій мові, а є лише «домна» зі семантикою «промислова піч виплавки чавуну з залізної руди» (СУМ. – Т. 2. – С. 364), пор.: «...коли серед ночі, глупої ночі, роззявивши пащі й зітхаючи в спразі, родять родючі домни» (А. Любченко); «А домна полум’ям сліпила, Пекла нестерпно гаряче» (Я. Шпорта). У словниковому запасі української мови є й відповідні похідні слова – «доменний», «доменник».
Особливу відповідальність за чистоту рідної мови повинні відчувати всі, причетні до писемного слова, нині, коли шквал чужих слів завдає чималої шкоди мові. На сторінках україномовної преси зустрічаємо чимало слів, без яких можна б обійтися в українській мові або ж, принаймні, вживати їх не так уже часто. Ось деякі з них:

«апробата» зам. «схвалення»;
«аплікація» зам. «заява», «прохання»;
«репрезентант» зам. «представник», «уповноважений», «вповноважений»;
«панель» зам. «секція наукової конференції»;
«десалінізувати» (воду) зам. «опріснювати» (воду);
«джет» зам. «реактивний літак»;
«офіс» зам. «установа»;
«ейрмейл» зам. «авіапошта»;
«імпакт» зам. «вплив»;
«іншуренс» зам. «страхування»;
«виелімінувати» зам. «вилучити»;
«компетиція» зам. «змагання»;
«едукаційний» зам. «виховний»;
«елімінувати» зам. «виключити»;
«нуклеарний» зам. «ядровий»;
«децизії» зам. «ухвали»;
«протектор» (у значенні «захисник», «оборонець»);
«гльорифікований» (а чим гірше наше рідне «прославлений»?!);
«Літургія» зам. «Богослуження», «Служба Божа»;
«кіпер» зам. «воротар» та ін.

Колаборація – співпраця

Очевидно, що у вживанні іноземних слів слід керуватися глибоко вкоріненим почуттям міри.
«... Стаття описує спосіб колаборації з іншим професором», – читаємо в інформації про співпрацю двох українських літературознавців.
І дивно стає, чому автор надає перевагу слову «колаборація» над словом рідним, своїм — «співпраця». Річ у тому, що пізньолатинське слово collaborare (collaboratus) запозичили й українська, й англійська мови, одначе, по-різному.
Англійське дієслово collaborate (і, відповідно, похідні від нього – collaborator, collaboration та ін.) означає: 1) працювати разом, зокрема в літературі, науці, виробництві; 2) прислужувати ворогові-завойовнику. В українській мові запозичене латинське слово вживається головно в іменниковій та прикметниковій формах (колабораціонізм, колабораціоніст, колабораціоністка, колабораціоністський) у розумінні «політична співпраця з ворогом», очевидно, з пейоративними конотаціями. Натомість у розумінні науковому, виробничому, доречніші слова «співпраця», «співпрацювати», пор.: «Співпраця А. Малишка та П. Майбороди подарувала чимало перлин українській пісенній культурі» (І. Драч); «Не колабораціоністів, чужих наймитів, а патріотів-борців виховував наш учитель» (О. Гончар).

Чи слід «пити (ПРИЙМАТИ) МЕДИЦИНУ»?

Аж ніяк не варто. Пити (приймати) треба ліки. Адже «медицина» в українській мові – це лише «сукупність наук про хвороби, лікування їх та запобігання їм» (СУМ. – Т. IV. – С. 663). Одначе, під впливом англійської багатозначної лексеми «medicine», що позначає не лише науку, а й є синонімом слова «drug», в американському територіальному варіанті української мови обсяг лексеми «медицина» уподібнився обсягові англійського слова «medicine». Ось ще деякі зразки зайвих запозичень (наслідків лексичної інтерференції) з певною фонетичною та граматичною адаптацією, що їх слід принципово уникати:

«байсикл» зам. «ровер», «велосипед»;
«вейтинг-рум» зам. «зала для пасажирів»;
«кейк» зам. «торт», «печиво»;
«норса» зам. «медсестра»;
«нексдорка» зам. «сусідка»;
«пайпа» зам. «труба»;
«пейнтовати» зам. «фарбувати»;
«перміт» зам. «дозвіл»;
«поридж» зам. «каша»;
«проперті» зам. «майно», «власність»
«профіт» зам. «прибуток»;
«реліф» зам. «допомога»;
«рефюз» зам. «відмова»;
«ропа» зам. «шнурок», «мотузок»;
«сайдвок» зам. «тротуар»;
«сайз» зам. «розмір»;
«секенд-генд» зам. «уживаний», «ношений»;
«сліперси» зам. «капці»;
«сілковий» зам. «шовковий»;
«скаларшип» зам. «стипендія»;
«собвей» зам. «підземна залізниця», «метро»;
«спелювати» зам. «писати або читати по буквах»;
«стейк» зам. «шматок м’яса або риби для смаження»;
«стемп» зам. «поштова марка» ;
«степси» зам. «сходи», «сходинки»;
«текс» зам. «податок»;
«трека» зам. «залізнична колія»;
«трок» зам. «вантажівка», «ван-тажка»;
«флор» зам. «поверх»;
«френд» зам. «товариш», «друг», «приятель»;
«чайнеман» зам. «китаєць»;
«шуси» зам. «черевики», «взуття»;
«шур» зам. «упевнений», «переконаний»;
«перформанс» зам. «виступ», «урочистості», «збори».

«БАТЬКО ПРАЦЮВАВ З ВЕЛШОМ»: ЧИ МОЖНА ТАК СКАЗАТИ ПО-УКРАЇНСЬКОМУ?

Ні, варто ужити в цьому реченні слово «валієць» («з валійцем»). Коли вихідці з України приїхали до англомовного світу, вони влилися в суспільство, що складалося з різних національних груп і послуговувалося багатьма мовами.
Природно, що вони запозичили окремі англійські слова (з певними фонетичними видозмінами) для позначення тих національностей, з якими не зустрічалися (або зустрічалися дуже рідко) на рідній землі. Так у мовленні деяких етнічних українців англомовного світу з’явилися лексичні запозичення «велш», «велшмен» (Welsh) замість «валієць» («валійка»); «скочмен» (Scotsman) замість «шотландець» («шотландка»); «джапан» (Japanese) замість «японець» («японка»), «айриш» (Irish) замість «ірландець» та ін.

Чи може метафора... ІНДИКУВАТИ?

У нововиданій серйозній літературознавчій праці зі збентеженням читаємо про те, що «...метафора порогу індикує для історичної герменевтики, що перехід...». Жоден із словників української мови не засвідчує гасла «індикувати» (є ли-ше хімічний термін «індикатор»). Мабуть, міг би бути такий дієслівний неологізм від іменника «індик» із значенням «сердитися», «галасувати» тощо. Але тут набагато прозаїчніша справа: перекладач (бо йдеться про перекладну статтю) транслітерував англійське дієслово to indicate (запозичене, своєю чергою, з латинської мови на початку XVII ст.), додавши до нього особове закінчення українського дієслова в третій особі однини жіночого роду теперішнього часу. Чому ж не вжив він одного з рідних – таких же містких – дієслів: «позначати», «вказувати», «означати»?!
Оцю принизливу тенденцію, що чинить велику, непоправну шкоду нашій нації – уживати якомога більше слів англійської мови та витісняти самобутні слова рідної мови, спостерігаємо тепер в Україні на різних рівнях: від банальних оголошень про пепсі-колу до наукових видань. Декому (в кого відсутнє лінгвістичне мислення) здається, що найкращий, найефективніший спосіб боротьби з русизмами – це заміна їх англіцизмами. Обов’язок кожного, хто береться за перо, – усвідомити, що маємо багату й повновартісну мову з усталеним лексичним запасом (очевидно, з певною кількістю обґрунтованих слів та висловів іноземного походження) й місткою структурою – мову, якою можна чітко висловити будь-яку думку й визначити будь-яке поняття.

САНТИМЕТР — ЦАЛЬ

В україномовній газеті США напередодні Великодня було опубліковано оголошення, що «святочний привіт (очевидно, краще звучало б «святкове вітання», «святкові привітання». – Р. З.) в 2 цалі через 2 колонки коштує 15 доларів». Людям, елементарно обізнаним з українською літературою, це оголошення одразу нагадує Франкове оповідання «Олівець»: «Прошу ніяким світом не думати, що се я розповідаю видумку або що напис на заголовку сеї повістки – яка-небудь метафора. Ні, діло справді йде про олівець, і то не цілий, а кусник, от так, візьмемо три цалі завдовжки». Одначе, І. Франко написав це оповідання в 1879 р., коли в Україні широко вживалася одиниця виміру «цаль» (із німецького der Zoll = іnсh). Але ж ще в 1875 р. більшість країн Європи підписало т. зв. Метричну конвенцію, згідно з якою було прийнято метричну систему (в основу її покладено метр), випрацювану у Франції в добу Великої французької революції. Метричне мислення поступово запанувало і в Україні і знайшло свій вираз у поняттях «сантиметр», «метр». Не подобає в оголошенні українською мовою ігнорувати метричну терміносистему рідної мови!

ПРО "МОВНУ МАЙСТЕРНЮ" І "ПРЕСОВУ МАЙСТЕРНЮ"

Ці терміни (вірніше, псевдотерміни) трапляються на сторінках української преси в діаспорі, на жаль, часто в статтях, де йдеться про культуру української мови. Вони – невірні, недоладні кальки англійських термінів "language workshop", "press workshop", бо виникли через порушення норм української мови у двох аспектах:
1) на відміну від англійської мови, в українській не кожний іменник перед іншим іменником виконує функцію препозитивного означення; 2) семантична структура англійської лексеми "workshop" складніша за семантичну структуру української лексеми "майстерня".
Згідно з академічним "Словником української мови", "майстерня" – 1) підприємство для лагодження або виготовлення певних виробів; приміщення, де міститься таке підприємство; 2) спеціальний відділ у цеху (на заводі, у навчальному закладів тощо);
3) приміщення, де працює художник, скульптор і т. ін." (СУМ. – Т. 4. – С. 600).
Як визначає семантику англійської лексеми "workshop" один з най-авторитетніших словників англійської мови, вона, крім цих значень, що й український її відпо-відник, має ще й інше, яке виникло в середині XX ст., – "а meeting or session (orig. in education or the arts, but now in any field) for discussion, study, experiment, etc; the people attending or organizing such a meeting" – "засідання, збори (спершу лише освітнього чи художнього характеру, а тепер – у будь-якій сфері) для дискусій, навчання чи дослідів тощо; люди, що присутні на таких зборах, або організатори їх" (The new Shorter Oxford English dictionary on historical principles /Ed. by L. Brown: In 2 vols. – Oxford: Clarendon press, 1993. – Vol. 2. – P. 720).
Оскільки семантичні структури українського та англійського діалексів не рівновартні, калькувати англійські терміни недоречно. Замість оцих "майстерень", в українській мові є усталені терміни:
"нарада з мовних проблем (питань)", "нарада працівників преси (редакторів)". Українські терміни – багатослівніші, але побудовані згідно із законами нашої мови. Коли ж людина з мовним чуттям зустрінеться із заголовком статті "Пресова майстерня з української мови в Нью-Йорку" ("Америка", 2 квітня 1997 р.), то перед її засмученими очима з'являється зів'ялий кущ калини, такий засмоктаний та вбогобідний, серед кока-колових та макдональдових галасливих оголошень, серед похмурих кам'яних нетрищів. Такі кальки – небезпечні, бо вони сприяють одній із найважчих хворіб – глухоті до Слова.

ПРО ІМПЛЕМЕНТАЦІЮ

Поважне місце серед організацій в Україні, що допомагають регулюванню мовних процесів, плеканню чистоти українського мовлення, належить Товариству української мови Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Товариство очолює доцент Віталій Дмитрович Радчук, відомий український перекладознавець і словозахисник. У своєму друкованому органі Товариство часто виступає проти засилля іноземних слів в українських засобах масової інформації.
Нещодавно Товариство опублікувало "Пам'ятку для саможерів", у якій подано українські (або давно вже українізовані) відповідники до англіцизму (американізму) "імплементація", що ним рясніють сторінки наших газет, зокрема "Українського слова". Ось вони (залежно від контексту): впровадження, запровадження, втілення, введення в дію, виконання, здійснення, проведення в життя, перетворення в дійсність, обернення на дійсність, перетворення в життя, реалізація, справдження, законодавче установлення, законодавче втілення, законодавче запровадження, законодавче утвердження, надання чинності, набуття чинності, узаконення та ін.

ЧИ МОЖНА НОСТАЛЬГУВАТИ ЗА КИМОСЬ?

Мовною універсалією є закономірність з'яви у словниковому складі мови нових слів або нових похідних від уже існуючих. Але в таких випадках слід керуватися здоровим глуздом та певною мовною інтуїцією. Прислухаймось до новотвору "ностальгувати". В українській мові здавна вживається іменник "ностальгія" та прикметник "ностальгійний" із семантикою "болісна туга за батьківщиною" (СУМ. – Т. 5. – С. 447), прим.: "Треба вам сказати, що я іноді хворію на ностальгію, цебто – у мене з'являється туга за батьківщиною" (Ю. Яновський); "Щеміло в грудях від напливу ностальгійних почуттів, відчутно билось схвильоване серце, навертались на очі сльози" (А. Іщук). Це слово грецького походження ("nostos" – "повернення"; "algos" – "біль") широко вживається як інтернаціональне в багатьох мовах світу, зокрема в англійській – "nostalgy", "nostalgia", "nostalgic", як іменник та прикметник, але не як дієслово. Якщо в англійській мові його семантика ширша і nostalgia (nostalgy) означає інколи просто тугу за минулим, то в українській мові це слово пов'язують головно з тугою за батьківщиною. То чи є якась елементарна потреба створювати немилозвучне нове дієслово но-стальгувати (за кимось), розширювати його семантику, коли в українській мові є такі слова, як сумувати, тужити, побиватися, горювати, нудьгувати, вдаватися у тугу (смуток), скучати, марудитися, сумувати сумом (за кимось), як ось: "Мала [Ліда] для всіх любов. За тою з моїх сестер буду я сумувати, мамо, доки мого життя..." (О. Кобилянська); "За вірним серцем побратима і за дівочими очима сумує пісня на землі" (М. Стельмах); "Зчорнів я, змарнів я, попід гаєм ходячи, за тобою, моє серденько, тужачи" (Ганна Барвінок).

І ЗНОВУ ПРО НЕДОЛУГІ КАЛЬКИ...

"Наша угода мала б вигляд парасолі, під якою можуть об'єднатися різні ініціативи..." – читаємо в одному з офіційних документів, і стає якось незручно за автора, що так безцеремонно скалькував англійську фразу "it is a kind of umbrella agreement" у нашу мову. Не задумався бідолашний автор над тим, що слово "парасоля" в українській мові аж ніяк не милозвучне (у противагу латинізмові umbrella в англійській мові); що українська мова – це мова степів, де дощі не надто часті, отже, і парасоля – річ не першої потреби; що кожна мова, сприймаючи дійсність по-своєму, оформляє її відповідно до своєї власної системи; нарешті, що право на новаторство дано лише тим, хто володіє благословенним даром відчувати слово. А обговорюване речення звучало б доречно ось як: "Наша домовленість була б наче будівля, що об'єднує ініціативу багатьох".

Про джусік, про ковбаску в булочці та про "хот догс"

Навіть архітектурна краса та велич Львова – нашого рідного міста – не в силі заховати від тих, хто дітьми отчої землі, а не туристами ходять по рідному краю, страшенної наруги й глуму, які чинять над нашою мовою (а чинять, бо ми їм дозволяємо) різноманітні малограмотні ділки, подаючи вивіски, оголошення, рекламні щити, написи на товарах неестетичною українсько-американською мішанкою, приправленою російським соусом, бо більшість американських слів-блукальників, слів-приблуд потрапляє до нас з російської мови. Ось не сподобалося ділкам слово "сік" – звичне слово, що здавна нале-жить до головного словникового складу української мови, й вони замінили його на коробках і пляшках, як їм здається, оригінальним "джусік". Не втаємниченим в англійський лексикон (а такі люди мають право на життя в Україні) таке слово затямити не просто: сама була свідком, як якась старша жіночка просила в крамниці показати їй "дустік з помідорів".
Наша мова, як кожна інша, має певні внутрішні правила та закони щодо словотворення, словотворчих основ і суфіксів, деривацій та запозичень. Але хіба ж це турбує збайдужілих до Слова? Без найменшої на це потреби вживають англійське слово juice, додають до нього російський суфікс на позначення здрібнілості "–ик" – і готовий український покруч "джусік". Тільки брак знання й органічного відчуття мови могли створити таку словесну дивовижу. Задумуюсь – і стає моторошно боляче за нашу співучу, солов'їну мову. Повелося в нас тепер так, що всюди по вулицях наших міст щось продають, часто якісь харчові продукти. Досить смачною видається гаряча ковбаска в булочці, але її "нестравна" назва – "хот догс" – одразу знецінює її. Звідкіля ж узявся покруч?
Такі гарячі ковбаски в булочці, продаж яких започатковано у Франкфурті, здавна відомі у нас (часто під назвою "сосиски"). А в американському слензі (просторіччі низького ґатунку) на початку XX ст. сталий вислів "hot dogs", що раніше позначав "людину-хвалька із значними досягненнями в спорті", став широко вживатися для позначення оцієї ковбаски, вкладеної в булочку. Згодом, утративши пейоративну стилістичну конотацію, вислів поширився спершу в американському побутовому мовленні, а тоді й у багатьох європейських неангломовних країнах. І ось "...несли, несли з чужого поля, І в Україну принесли" (Т. Шевченко) оцей "hot dogs", і він повсюдно тепер уживається. А звучить цей непотріб винятково протиприродно, тим паче, що потрапив до нас через посередництво російської мови, як це тепер трапляється з більшістю зайвих американізмів. Саме тому починається він з літери "х" ("хот"), бо російська мова, на відміну від української, не має повноцінного звука [г].
Декому може видатися усе це дрібницею, не вартою уваги. На жаль, воно не так: де знижується культура мовлення, там зникає й увага до слова та думки. Кому байдуже, чи рідна назва, чи чужий приблуда-покруч, той, наче молитву, не шептатиме Франкове кредо: "Якби ти знав, як много важить слово!"

Про "фанів", "кіллерів", "шоуи" та про подібні покручі

Гортаю сторінки нашої преси й натрапляю на інтерв'ю зі співачкою. Розповідає, що мріє співати для "фанів". І знову ж роздумую над тим, чим, якими якостями слово "фани" здобуло перемогу над українськими словами "поклонники", "шанувальники". Очевидно, цікаве й походження цих слів: українське "шанувальники" від "шанувати", "шана", а англійське "fun" – це полісемантичне слово з архісемою "розвага". У важку добу скорботи за звірячо вбитим композитором І. Білозіром думаю про те, що він має тисячі й тисячі таки шанувальників, а не фанів...
Отакими неоковирними покручами рясніють періодичні та неперіодичні видання України, такі неподобства звучать по радіо та на телебаченні України, таких штучних запозичень чимало в галасливих рекламах, несумісних з мен-тальністю нашого народу. На жаль, їх усе більше в побутовому мовленні. "Творці" таких покручів – це мовні варвари, які не зупиняються ні перед чим, їм не збагнути, не відчути мелодійності нашої мови, не мають вони поняття про мовну норму та про мовну систему, про критерії, що визначають потребу запозичувати слова з інших мов. Будьмо ж нещадні до варварів: наша мова, а разом із нею – ніжна й замріяна душа нашого народу – в небезпеці! Адже за відданість Мові стільки людей ішло на Голгофу!

"Джек пот" як компонент українсько-американської мішанки

Галасливі реклами на нашому телебаченні запевняють нас, що на лотереї обов'язково матимемо "джек пот" і зможемо поїхати слідами експедиції англійського мандрівника Д. Лівінгстона в околиці ріки Замбезі, зокрема водоспаду Вікторія, або ж оглянути знаменитий Олімпійський стадіон і т. д. Що ж, реклама є рекламою, і, мабуть, мусимо, глибоко травмуючи при тому нашу ментальність, наше власне єство, до неї звикати. Але не маємо права, не можемо бути байдужими до знущання над нашою мовою з боку рекламних ділків-"винахідників", не можемо знижувати рівня чутливості до нашої мовної спадщини, до нашого усного й писемного мовлення.
Мова – надзвичайно складне явище, що постійно розвивається та удосконалюється як чітко організована, відшліфована століттями система. Розумно й послідовно слід упроваджувати в мовлення іноземні слова. Неперевершений знавець скарбів рідної мови М. Рильський слушно писав: "Без іноземних слів у культурній мові не обійтись. Але варто вживати їх тільки тоді, коли вони справді доконче потрібні – і, це вже безумовно, у властивому їх значенні" (стаття "Про іноземні слова" 1963 p.).
Щодо згаданої вище реклами про "джек пот", то чи не краще було б заохотити до "великого (казкового) виграшу" чи "до усміху долі (фортуни)". Для англомовлян слово "jackpot", що означає "великий виграш", має виразну внутрішню форму, пов'язану з грою в покер, але для українця "джек пот" – це незграбний для вимови, немилозвучний транскрибований покруч. Бо ж глибока правда криється у словах французького символіста П. Верлена, що в українському перекладі Г. Кочура звучать "Найперше – музика у слові!" (вірш "Поетичне мистецтво").
Деякі кмітливіші працівники засобів масової інформації дедалі частіше відчувають увесь жах "американізації" нашого мовлення, до того ж, не раз через посередництво російської мови. Справді, більшість американізмів живцем і сліпо потрапляють до нас через російськомовні канали. Але це лише наша вина, а не (на жаль, бо ж легше на когось плакатися, ніж себе звинувачувати) американізмів чи російських засобів масової інформації.
У передачах досить часто можна тепер почути політологічний термін "зустріч у верхах" поруч із транскрибованим і, отже, складним для сприйняття "саміт"; слово "підприємці", що нічим не поступається чужому "бізнесмени".

Про... рідерси

На поважних зборах, де обговорювалася проблема лінгвістичної підготовки студентів, мова зайшла про доречність "...рідерсів", тобто, говорячи не суржиком, а нормальною українською мовою, – "читанок".
Явище це, одначе, – сумне й не поодиноке. Прикро, коли ті, кому й посада, й доля веліли стояти на сторожі чистоти мови, рясно удаються до російсько-англійсько-української мішанки. Це, на жаль, стосується й наших засобів масової інформації.
Прогрес мови виявляється, насамперед, у її лексичному збагаченні. Постійний розвиток словникового складу, наголошував відомий український соціолінгвіст проф. Ю. О. Жлуктенко, зумовлюється тим, що він у своєму реальному стані ніколи не може відбити всю безмежність людського досвіду, безмежність навколишнього світу. Але збагачувати словниковий склад мови належить передовсім за рахунок власних словотворів, рідше – калькування й лише при доконечній потребі, там, де це дійсно необхідно, – за рахунок прямих запозичень (транслітерації та транскрипції).
Заміняти усталені рідномовні слова та вислови, стислі, точні, повноцінні й милозвучні, чужомовними, часто незграбними й незрозумілими, – неабиякий злочин. Його повсякденно припускаються й окремі громадяни в Україні, й – що ще гірше – українські засоби масової інформації, зокрема електронні. Тепер це перетворюється в масову неконтрольовану епідемію.
Літературна мова нації в усіх своїх функціях – комунікативній, пізнавальній (гносеологічній, мислетворчій), експресивній, етичній, естетичній та культурній – тримається традицією, зокрема культурним закоріненням у свій ґрунт, а тому їй дуже шкодить перевдягання в нову моду задля пустого брязкання словами – всупереч усталеним законам мови; підміна її словоскладні, що є душею мови. Болюча проблема, вочевидь, повинна викликати не галасливу реакцію, а наполегливу, розумну, сміливу працю над Словом. Працю, в якій немає дрібниць. У пригоді стане тут якнайпильніше вслухання в живу мову різних верств суспільства й уважне – з олівцем у руках – читання наукової та художньої літератури. Улюбленою лектурою може бути й словник.

Посол – амбасадор

У час небувалого засмічення української мови чужоземними словами нехтують словом "посол" та похідними від нього ("посольство", "посольський" та ін.) на користь чужого "амбасадор" і відповідних похідних ("амбасада"; "амбасадорський"), що є запозиченням з англійської мови: слово "ambassador" уживається в англійській мові з XVII ст., а походить від латинського "ambactus" зі семантикою "слуга", "васал". Немає жодної потреби вживати в українській мові слово "амбасадор" та похідні від нього замість рідних "посол", "посольство" – набагато милозвучніших, логічніших, освячених традицією, пор.: "Мій брат у перших маркіз де-Пурверсе, посол при одному дворі, писав мені, щоб я їхала за границю на води" (І. Нечуй-Левицький); "Усі посли, по московському звичаю з бородами, у парчевих, соболевих турських шубах" (П. Куліш); "Гетьман підписував ще один лист до Потоцького, Гетьман приймав послів від Карач-Мурзи, табір не спав, готовий піднятись щомиті" (Ліна Костенко).
Невже так довго століттями прагнули ми мати своїх послів у всьому світі, щоб, коли таки вже маємо, називати їх чужим словом, нехтуючи рідним?! Історія нам цього не вибачить, так само як не вибачить теперішній адміністрації українських міст за оту американо-українську мішанку, що характеризує їхнє мовне оформлення. Пройдіться, будь ласка, вулицями Львова – колись його вважали П'ємонтом української національної свідомості – і будете зранені до глибини душі отими "шопами" (замість "крамниць"), "шузами" (замість "взуття"), "супермаркетами" (іноді розмірами на заячий скік – замість "крамниць"). Окремі крамниці мають назви "Бест" або "Парадіз"...

Чи сусід насправді ввійшов через "офісові двері"?

Очевидно, сусід увійшов просто через "двері установи", але наведений мовний покруч досить часто трапляється не лише в англомовних територіальних варіантах української мови, а, на жаль, і в Україні. Він – наслідок граматичної інтерференції, владного впливу англійської мови на українську на граматичному рівні. Річ у тому, що – порівняно з українською – в англійській мові є значно менше відносних прикметників, тобто прикметників, що передають ознаку, зв'язану з відношенням до іншого предмета або поняття. Ця обставина не викликає будь-яких труднощів у спілкуванні між особами, що розмовляють англійською мовою, оскільки в ній є не менш гнучкий та зручний спосіб виразити цю ознаку – вживання іменників у функції означення. Під впливом англійської мови саме й виникла наведена вище невиправдана калька субстантивного словосполучення англійської мови the office door. Пор. також:

"угльова кара" (a coal саг) зам. "вагонетка для вугілля";
"мирові переговори" (peace negotiations) зам. "переговори про мир";
"канадська мирова організація" (the Canadian Peace Organization) зам. "канадська комісія миру";
"каналова комісія" (the canal committee) зам. "комісія в справі будування каналу";
"містовий уряд" (the city council) зам. "управа міста";
"серцева хвороба" (the heart disease) зам. "хвороба серця";
"прерійний хлопчик" (a prarie boy) зам. "хлопчик з прерій";
"протестний мітинг" (a protest meeting) зам. "мітинг протесту";
"готельні робітники" (hotel workers) зам. "працівники готелю".

Професор Ю. Жлуктенко з цього приводу слушно пише у своїй монографії "Українська мова на лінгвістичній карті Канади" (К.: Наук. думка, 1990. – С. 62):
"З одного боку, порівняно рідше користування рідною мовою послаблює відчуття її норми, причому навіть у тих її носіїв, що продовжують користуватися нею вільно; з другого, постійна звичка розмовляти двома мовами позбавляє
іншомовні вкраплення відтінку чужорідності, екзотичності, тим більше, що в таких ситуаціях часто всі співрозмовники бувають двомовними".

Чи може людина "втекти з життя"?

Ні, людина може лише "врятуватися", "врятувати (собі, своє) життя", "втекти з душею" (розмовний вислів), але такий хибний вислів уживають етнічні українці (зрозуміло, лише незначна частина) в англомовному світі. Він виник як калька англійського усталеного звороту "to escape with life".

Чи доречно "робити собі життя"?

Ні, потрібно "заробляти на (життя) прожиток", а наведена недоречність виникає під впливом англійського вислову "to make one's living".

В Україні нема вузів

Дуже сумно, але освітяни всіх рангів в Україні дуже часто вживають абревіатуру-покруч «вуз» та похідний прикметник «вузівський». Ці слова були дуже поширені в Україні тоталітарної доби, але їх слід уникати. Адже «вуз» – це скорочення терміна «вищий учбовий заклад», утвореного, своєю чергою, всупереч нормам української мови, в якій немає іменника «учоба» й, відповідно, прикметника «учбовий», а є іменник «навчання» і прикметник «навчальний». Поруч із терміном «вищий навчальний заклад» (скорочено – ВНЗ) в українській мові набула значного поширення й абревіатура «виш» (-а, чол. роду, від терміна «вища школа»), її зафіксували лексикографічні джерела й художня література, пор.: «Потім ми поступимо до вишу. Я – в інститут авіації, а ти – в хімічний» (І. Микитенко), «Донька в той час вчилася в Новосибірську, в одному з вишів» (Іван Ле). Декому слова «виш», «вишівський» можуть видатися незвичайними. Але ж не все (для нас) незвичайне є неправильне!
Оскільки українська мова не має іменника «учоба», то прикметник «учбовий» – аномалія, утвір від неіснуючого слова. Натомість, прикметник «навчальний» – нормативне слово, утворене від іменника «навчання»: «навчальні предмети», «навчальна програма», «навчальна частина», «вищий навчальний заклад», «навчальний рік».
Принагідно подамо ще деякі неправильні слова й вислови, що засмічують нашу мову:

«зарплата в 10 млн. – це вже стеля (рос. «потолок»)» зам. «зарплата в 10 млн. – максимум (найвища)»;
«уборщиця» зам. «прибиральниця»;
«я рахую, що слід...» зам. «я вважаю, що належить (варто, необхідно, потрібно, треба)...»;
«рослинне масло» зам. «олія»;
«їх погляди співпадають» зам. «їхні погляди збігаються»;
«розходження у поглядах» зам. «розбіжності в поглядах»;
«включати до порядку денного» зам. «внести до порядку денного»;
«заключення» зам. «висновки», «підсумок», «підсумки»;
«заключне слово» зам. «завер-шальне (підсумкове) слово»;
«мене не задовільняє» зам. «мене не влаштовує»;
«безплатний проїзд» зам. «безкоштовний проїзд»;
«відкрити (закрити) двері» зам. «відчинити (зачинити) двері»;
«шерстяні носки» зам. «вовняні шкарпетки»;
«в той же час» зам. «водночас»;
«йому повезло» зам. «йому поталанило (пощастило)»;
«то бере довгий час зробити цю роботу» зам. «потрібно чимало часу, щоб виконати цю роботу»;
«мішав роботі» зам. «перешкоджав у роботі»;
«знаходяться перед кожним суддею» зам. «є перед кожним суддею»;
«в частині заборони» зам. «щодо (стосовно) заборони»;
«в залежності від» зам. «залежно від»;
«не привернула його жодної уваги» зам. «на це він зовсім не звернув уваги»;
«ззаді» зам. «позаду», «ззаду»;
«голосування на дому» зам. «голосування вдома»;
«тим не менше» зам. «одначе», «однак»; «впрочім», «проте», «а проте», «а втім»;
«преференції» зам. «переваги»;
«самим ближчим часом» зам. «якнайшвидше»;
«опасіння» зам. «турботи», «тривоги», «побоювання».

Чи насправді на пляжі мається ресторан?

Отаке дивовижне своїм словесним оформленням повідомлення прочитала я в одній з українських газет англомовного світу (очевидно, не в «Народній волі», бо це газета дуже високої мовленнєвої культури, яка мовними наркотиками не шинкує), і прикро стало за цю грубу кальку з російської мови («на пляже имеется ресторан»).
Річ у тому, що, на відміну від українського дієслова «мати» (воно засвідчує той факт, що комусь щось належить, є чиєюсь власністю), його російський відповідник «иметь» відрізняється більшою кількістю значень, і у своїй зворотній формі «иметься» позначає наявність чогось.
Українською мовою доречно сказати (чи написати) «на пляжі є ресторан». Звідкіля ж потрапила така горе-конструкція до американського варіанта української мови? У мовленні наших краян (чи їхніх нащадків) в англомовному світі прижилося чимало росіянізмів як наслідок затяжної москвофільської хвороби галичан у далекому минулому. Але обговорюваний покруч – це, очевидно, «надбання» останніх років, коли до англомовного світу прибули з України втікачі від наших економічних труднощів – сказати б, «доларо-обожнювачі».

Чи справді дах... їздить?

У телепередачах для дітей часто трапляється словосполука «дах поїхав», що українською мовою не означає нічого, хіба що сильно бентежить слухача та є сумним зразком абсолютної мовної глухоти. Насправді маємо тут справу з недолугою покомпонентною калькою з широковживаного російського просторічного фразеологізму «крыша поехала» зі значенням «хтось вчинив щось нерозумне, безрозсудне; трапилося щось негаразд». Але ж не можна будь-який фразеологізм (передусім через убогість власного мовлення) покомпонентно переносити з однієї мови в іншу, адже кожний сталий вислів є витвором певної мови з певною образністю, належить певному народові з лише йому при-таманною ментальністю.
Або ж виступає відомий музика, дуже цікаво розповідає про перше виконання нової пісні. Слухаємо маестро із захопленням – і раптом він безжалісно ранить нас кінцевою фразою: «Пісня стала родзинкою програми». З дива не сходимо, чому людина, вихована, безперечно, на українській культурі, замість сказати, що пісня стала окрасою (гордістю, перлиною) програми, зовсім безпідставно надає нового, невластивого метафоричного значення українському слову «родзинка» («сушена ягідка винограду») лише тому, що його російський відповідник «изюминка» (похідне від «изюм») має вторинне метафоричне значення «окраса, щось надзвичайне». До речі, словоформа однини «родзинка» в
українській мові дуже рідко вживається в мовленні. СУМ подає це слово лише у множині – «родзинки, –нок» (Т. 8. – С. 593).

Про «галичанські» русизми

Таких русизмів немає, хоча про них іноді йдеться у статтях, присвячених мовним проблемам.
Є, натомість, русизми, що здавна вживалися в Галичині як наслідок москвофільських настроїв частини галицького суспільства (на щастя, в минулому).
Деякі з цих слів, типу «хресний» (замість «хрещений», пор. рос. «крестный»), «лічити» (замість «лікувати», пор. рос. «лечить»), «огірчення» (замість «гіркота», пор. рос. «огорчение»), «поміч» (замість «допомога», пор. рос. «помощь»), «намічений» (замість «накреслений», «визначений», «запланований», пор. рос. «намеченный») та ін., вихідці з Галичини перевезли за океан, і ці слова дотепер характерні для слововжитку в умовах емі-
грації. Але ж правильне визначення їх – «русизми москвофільського походження в Галичині» – або ж, скорочено, – «галицькі русизми», бо від ойконіма «Галичина» узвичаїлася відмінна похідна прикметникова форма «галицький, –а, –е». Надуману штучну форму «галичанський» дуже рідко зустрічаємо на зламі XIX і XX ст. (приміром, в епістолярію Панаса Мирного), але тепер вона повністю вийшла з ужитку в літературній мові.

Про галіцейських селян

В українській пресі англомовного світу декілька разів натрапила на словосполуку "галіцейські селяни". Цю фразу, на жаль, можна почути інколи й в українському телебаченні. Але таких селян не існує. Наших селян слід називати "галицькими", бо від топоніма "Галичина" прикметник звучить "галицький". Є ще на світі "галісійські селяни", що заселяють сільські простори Галісії – автономної області на північному заході Іспанії, народ якої має співучу мову, дуже багату літературну та фольклорну традицію. До речі, топонім "Галісія" по-англійському звучить "Galicia", отож: наша "Галичина" може звучати по-англійському лише в транскрибованій формі як "Halychyna".

Галицизми – галліцизми

Дехто не усвідомлює різниці між цими двома зовсім різними термінами. "Галицизм" – це слово чи зворот, властивий галицькому (західноукраїнському) діалекту (слово "Галичина" пов'язане з назвою Галицько-Волинського князівства), напр.: "будзік" (будильник); "вийшов, як Заблоцький на милі" (нічого не заробив), "файно" (гарно), "бадіка" (старший віком чоловік), "ади", "ади-но" (уживається при здивуванні або при бажанні звернути чию-небудь увагу на щось; "дивись", "дивись-но") та ін. На жаль, терміна "галицизм" немає в академічному "Словнику української мови".
"Галліцизм" – це слово або зворот, запозичений якоюсь мовою з французької (або зворот, складений на зразок французького):
Розкаятись я не при силі,
Що галліцизми серцю милі,
Як літ юнацьких помилки,
Як Богдановича рядки
(О. С. Пушкін. "Євгеній Онєгін", пер. М. Рильського).
Ось деякі приклади: "букет" (франц. bouquet), "бульйон" (франц. bullion), "абажур" (франц. abat-jour), компот (франц. compote) та ін. Термін "галліцизм" походить від слова "Галлія" – назви давньої країни, що охоплювала територію Франції, Північної Італії, Люксембургу, Швейцарії, Бельгії й частини Нідерландів. Це слово походить від римської назви кельтського племені "галли", що населяло в IV – І ст. до н. е. частину території сучасної Франції.

На зразок – на кшталт

Не знаю, чим завинило перед нами, найперше перед засобами масової інформації України, словосполучення "на зразок", що його зовсім необґрунтовано підміняють стовідсотковим полонізмом "на кшталт". У СУМі подано словосполучення "на зразок" (Т. 3. –
С. 699) і "на кшталт" (Т. 4 – С. 426) як рівновартні, рівноцінні зі семантикою – "подібний до чого-небудь, схожий на щось". Але ж лексема "зразок" належить до питомо українських слів, що справіку вживаються в нашій мові, а лексема "кшталт" – до питомо польських, запозичених значно пізніше. То навіщо ж нехтувати рідним словом, до того ж, набагато милозвучнішим?! До вислову "на зразок" маємо синонім, часто контекстуальний – "на подобу".

"Україна ...відбулася"?

Як часто можна почути цей вислів, зокрема з уст високих посадових осіб... І стає моторошно. Адже, згідно з дефініцією, поданою в СУМі, дієслово "відбуватися" в доконаному виді означає "здійснитися" (про події, роботу тощо) (Т. 1. – С. 539 – 540), прим.: "Шлюб відбувся два тижні тому" (з усного мовлення). Семантична структура цього українського дієслова в доконаному виді містить сему "кінець (дії, стану)". Цитована в заголовку фраза (радше, лже-фраза) виникла під впливом російського дієслова "состояться", що має ширшу семантику. По-українському доречно б сказати: "Україна є!", "Україна стала реальністю".
Очевидно, по-російському мислила Л. Процюк, яка в критичному огляді ("Літературна Україна", 7 квітня 2005 р.) писала, що роман А. Дністрового "Місто уповільненої дії" все-таки відбувся. Очевидно, доречно було б ствердити, що роман "став" фактом нашої літератури та що "відбулося" його обговорення.

"Предсідник" чи "голова"?

"Предсідник Петро Потічний", "предсідник Степан Козак з Варшави" – як часто такі фрази можна, на жаль, зустріти на сторінках україномовної преси в англомовному світі. Але "предсідник" – це стовідсотковий росіянізм-покруч (рос. "председатель" – калька з латинського praesidens). Його не знайти в жодному з українських словників, не знайти його й у пресі в Україні, бо по-українському "особу, яка керує зборами, засіданням і т. ін. або яка є керівником установи, об'єднання, товариства і т. ін.", називають лише "головою" (див.: СУМ. – Т. 2. – С. 111). Відповідно, є в українській мові слово "головувати", вислови "за голову бути", "на голову обрати".

"Апостроф" і "апострофа"

Ці два слова – пароніми, тобто вони мають дуже близьку морфологічну будову, однакові (або майже однакові) за фонетичним складом, але розрізняються за значенням.
"Апостроф" (англ. "apostrophe") – це надрядковий знак, що, приміром, в українській мові позначає роздільність вимови ("м'ясо", "В'ячеслав" та ін.), а в англійській вживається як показник присвійного відмінка ("the boy's саг") чи пропуску літер (літери) – she'll, n't та ін.
"Апострофа" (англ. "apostrophe", "apostrophus") – це стилістична фігура: безпосереднє урочисте звертання до відсутньої особи, персоніфікованих явищ природи, предметів, абстрактних понять, пор.:

І тебе загнали,
мій друже єдиний,
Мій Якове добрий!
Не за Україну,
А за її ката довелось пролить
Кров добру, не чорну.
Довелось запить
З московської чаші
московську отруту!
(Т. Шевченко).

Безмежнеє поле
в сніжному завою,
Ох, дай мені обширу й волі!
Я сам серед тебе,
лиш кінь підо мною
І в серці нестерпнії болі
(І. Франко).

Народе мій, до тебе я ще верну,
Як в смерті обернуся до життя
Своїм стражденним
і не злим обличчям.
(В. Стус).

Апель – заклик – звернення

На сторінках україномовної преси в діаспорі часто натрапляємо на слово "апель" (прим., в "Народній волі" за 12 березня 1998 р. читаємо про "поетизований апель Т. Шевченка") там, де доречні були б питомо українські слова: "заклик", "звернення", "клич", що часто вживаються як контекстуальні синоніми. З погляду української мови "апель" – не слово, а просто-таки стовідсотково зайвий етранжизм, покруч, до того аж ніяк не милозвучний. Правда, в нашій мові вживаються юридичні терміни від того самого латинського кореня – "апелювати" та "апеляційний".

Не завжди літера «і» – ознака українськості: інколи – неграмотності

У релігійній пресі України часто можна натрапити на покручі: «чітки» (замість «чотки»), «благословіння» (замість «благословення»), «Успіння Богородиці» (зам. «Успення Богородиці») – див., напр., «Світло православ’я» (Львів), ч. 6 за 2000 р. Пояснити це явище не складно: окремі автори недавно перейшли на українську мову, вони ще її як слід не відчувають, звідтіль і їхні помилки. Слово «чотки» – це літературний синонім ширше вживаного в Галичині слова «вервеця» («вервечка»), що позначає шнурочок із нанизаними на нього намистинками чи зав’язаними вузликами для відліку прочитаних молитов або поклонів під час молитов: «Він довго блукав по селах на Україні, продавав кипарисові хрестики, образки й чотки» (І. Нечуй-Левицький); «Наче рідко нанизані чотки, чорніли журавлі в лускатих хмаринках» (З. Тулуб);

Суворих слів,
холодних і шорстких,
Перебираю низку, ніби чотки,
І одкидаю твердо з-поміж них
Усе легке, все ніжне і солодке
(М. Рильський).

Чи бувають несвяткові бенкети?

Оскільки в газетах часто пишуть про «святочні» бенкети, то логічно допустити, що є й несвяточні (несвяткові) бенкети. Але що ж значить саме слово «бенкет»? Відповідь дає знову ж таки академічний «Словник української мови».
У першому томі на стор. 157 знаходимо: «Бенкет, Банкет, –у, чол. – Урочистий обід, сніданок або вечеря, що влаштовується на честь кого-небудь або на відзначення якоїсь події». Отже, семантична структура слова «бенкет» уже сама собою включає поняття «святковість, урочистість», і тому вислів «святочний бенкет» – це вже зайве багатослів’я, що ніколи не є ознакою ні витонченого стилю, ні дисципліни думки.

Про святковий... натовп

Оцей дивний (делікатно висловлюючись) вислів часто звучав з уст коментаторів під час перебування Його Святості Івана-Павла Другого в Україні, коли йшлося про небуденно численну та зачаровану Божим Словом кількість прочан, які прийшли (чи приїхали), щоб побачити й почути Найсвятішого Отця. Але ж цей зворот – по-своєму оксиморонний, але не поетичний, а, радше, негативний, пейоративний, побудований на шкідливо-помилковому сполученні слів. Адже, як стверджує академічний «Словник української мови» (попри окремі його хиби, наш улюблений рятівник, наш мовний насущник – СУМ), натовп – це «велике неорганізоване скупчення людей; стовпище»
(Т. 5. – С. 214). Я б додала ще як синоніми до слова «натовп» лексеми «юрма», «юрба», «юрмисько». Або ж звернімося за порадою до наших класиків: «Дід Улас, старий, не видержав натовпу, упав...» (Панас Мирний); «Гомін і рик величезної юрби ставався чимраз голоснішим» (І. Франко); «Се було щось дике, незрозуміле, безладне, налякана юрма колючого листя» (М. Коцюбинський); «Раз він натрапив на цілий табун вепрів.., але не став гнатися за ними, бо стикатись одному з цілим стовпищем цих хижих звірів було небезпечно» (С. Скляренко).
В описаному контексті доречними були б іменники «громада», «здвиг» – святкова громада, святковий здвиг народу (прочан). Можна вживати й описові вислови, як ось: «надзвичайно велика кількість святкових прочан».
У своєму «Помаранчевому етюді», пишучи про велич Майдану, А. Содомора стверджує: «Люд на майданах України не просто стоїть – відстоює своє право бути народом, а не натовпом, право жити, а не існувати... Крізь натовп годі протовпитися; крізь народну громаду, навіть найщільнішу, вільно пройдеш у будь-якому напрямі... Натовп можна купити, маніпулювати ним; народом – ні. Він сам – законодавець» («Львівська газета», 2004, 5 грудня).

Чи може бути свято... величезним?

Під час святкування Десятої Річниці Незалежності Української Держави в засобах масової інформації України іноді називали цю подію «величезним святом». Але доречніше звучать при іменникові «свято» прикметники «велике», «урочисте», «щасливе», «величне», «захоплююче», «могутнє», «найкраще».

«Переємник» чи «спадкоємець»?

На сторінках української преси в англомовному світі можна часто натрапити на слово «переємник». Але ж, по суті, це не повнокровна лексема української мови, а слово-покруч, недолуга калька повноцінного російського слова «преемник», що в перекладі українською мовою звучить «спадкоємець».
У найповнішому академічному «Словникові української мови» лексему «переємник» взагалі не зафіксовано, а щодо лексеми «спадкоємець», то її подано з такими двома значеннями: 1) «особа, що одержала спадщину або має право на її одержання; 2) продовжувач чиєї-небудь діяльності, справи, певних традицій і т. ін.» (СУМ. – Т. 9. – С. 482). Пор. у М. Рильського: «Воістину прекрасні діла творить він (народ) у галузі духовної культури – він, законний спадкоємець усіх віків і народів, ... він, каменяр, хлібороб і співець!»
У дуже компетентному «Практичному словникові синонімів української мови» С. Караванського до слова «спадкоємець» (у розумінні «спадкоємець справи») подано адекватні синоніми «продовжувач», «послідовник».
На сторінках цієї ж преси трапляються деякі вислови, які загалом прийнятні в українській мові, але мають набагато милозвучніші й самобутніші функціональні синоніми. Так, замість фрази «сповняв обов’язки» (рос. «исполнял обязанности») доречніше вживати сполуку «виконував обов’язки»; замість «зачитав рішення» – «зачитав ухвалу» та ін.

«Союзівці» чи «союзовці»?

Очевидно, форма «союзовці» уже увійшла в побутове мовлення українців у США. Але не завадить усвідомити, що ця форма суперечить нормам української мови. Адже чергування [о] – [і], [е] – [і] є одним із найпоширеніших специфічних чергувань у системі голосних сучасної української мови, причому голосні [о], [е] звичайно виступають у відкритому складі, а [і] – в закритому. Ці чергування охоплюють у сучасній українській літературній мові і сферу словозміни, і сферу словотворення. Отже, правильні такі форми: «союзовець», «союзівка», «союзівці», «союзові (ідеї)».

Повезти? Поталанити? Пощастити?

У сучасній українській розмовній мові слово «повезти» вживається не лише у своєму основному значенні («почати везти, переміщати щось якимсь транспортом»), а й (як наслідок інтерференції російської мови) витісняє питомо українські дієслова «поталанити», «пощастити» в розумінні «успішно здійснитися» (про щось очікуване, задумане) пор.: «А як йому поталанило з Сибіру втекти? Хіба там охорони не було?» (П. Кочура); «За юних років мені пощастило слухати кобзаря Михайла Кравченка» (М. Рильський).

Про дієслово «займатися» в українській мові

Основне значення дієслова «займатися» («зайнятися») в нашій мові – «починати горіти, спалахувати», пор.:
Коли займаються вогні
Над рідною столицею,
Дніпро ввижається мені
Ясною блискавицею
(М. Нагнибіда).

У переносному значенні це дієслово вживається в розумінні «ставати дуже збудженим, раптово пройматися якимсь почуттям», пор.: «Не раз і не два вже сі очі займалися недобрим вогнем» (Дніпрова Чайка). Під впливом російського дієслова «заниматься», що має значно ширшу семантику, українське дієслово «займатися» («зайнятися») також уживається у значенні «робити, здійснювати що-небудь», «приділяти увагу комусь, чомусь», прим.: «Був би Вам дуже вдячний за всяку допомогу і раду, тим більше цінну, що Ви займаєтеся етнографією» (М. Коцюбинський). Таке значення цього дієслова стало уже нормативним (правда, часто в досить штучних конструкціях), одначе, слід пам’ятати, що існують у нашій мові численні інші – милозвучніші й доречніші – слова та вирази з цією ж семантикою. Ось ряд таких прикладів:

«пасічникувати» зам. «займатися пасічництвом»;
«учителювати» зам. «займатися учителюванням»;
«учитися (навчатися) в університеті» зам. «займатися в університеті»; «вивчати (студіювати) математику» зам. «займатися математикою»;
«столярувати» зам. «займатися столярством»;
«скотарити» зам. «займатися скотарством»;
«марнувати час на дурниці» зам. «займатися дурницями»;
«робити свої справи», «пильнувати свої справи», «поратися коло своїх справ» зам. «займатися своїми справами»;
«шевцювати» зам. «займатися шевством»;
«забавляти (бавити) дітей» зам. «займатися дітьми»;
«взятися за (заходитися коло) самого себе» зам. «займатися собою»; «виховувати» зам. «займатися вихованням».

Чи правильно: «він являється учителем»?

Наведене вище речення може бути слушним лише тоді, коли згадана особа комусь уві сні ввижається учителем. Річ у тому, що українське дієслово «являтися» означає «ввижатися уві сні, з’являтися надприродним способом», пор.:

Не раз у сні являється мені,
О люба, образ твій
такий чудовий...(І. Франко).

Чого являєшся мені
У сні?
Чого звертаєш ти до мене
Чудові очі ті ясні...
(І. Франко).

Під впливом інтерференції російської мови, де семантика дієслова «являться» значно ширша і включає поняття «бути», «стати», виникають такі покручі, як наведений у заголовку речення. В українській мові в аналогічних ситуаціях потрібно вживати дієслово-зв’язку «бути», що в теперішньому часі переважно виступає в нульовій формі: «Він – учитель».
Як правильно: «дідусь утратив свідомість» чи «дідусь знепритомнів»?
Перший із поданих висловів, на жаль, широко вживаний в українському мовленні, але виник він як незграбна, штучна калька російського фразеологізму «потерять сознание». Такого звороту не знайдемо ні в нашій класиці, ані у фольклорі. В українській мові іменник «свідомість» уживається найчастіше для означення відчуття людиною її належності до інших людей та обов’язку перед ними, пор.: «Хоч у нашій родині все жили українські традиції, та національна свідомість прийшла до мене аж на дванадцятому році життя» (М. Коцюбинський). Отже, бідолашний дідусь насправді «знепритомнів», «зомлів» або «вмлів».
Недоречним є й суржиковий вислів «повернутися до свідомості» (пор. рос. «приходить, прийти в сознание») замість суто українських «опритомніти», «прийти до пам’яті», «прийти до тями (тямку)», «отямитися», «прийти в себе», «очуняти», «очапатися» (два останні слова – розмовного регістру).
Слушно стверджував великий знавець нашої мови Б. Антоненко-Давидович: «У нашій мові є чималий арсенал різноманітних засобів, щоб передати потрібне нам поняття, а через незнання багатства своєї мови вдаємося до творення штучних слів і висловів, у яких немає ніякої потреби!»

Дипломант – дипломат – дипломник

Ці слова розрізняються за значенням.
«Дипломант», –а. Особа, відзначена дипломом за видатні заслуги в певній галузі, пор.: «Лауреатами та дипломантами міжнародних конкурсів у Тулузі та Женеві у 1957 – 1958 pp. стали Бела Руденко, Євгенія Мірошниченко та Андрій Кікоть» (з живого мовлення).
«Дипломат», –а. 1. Службова особа, що має урядові повноваження для зносин з іноземними державами, пор.: «Серед дипломатів молодої Української держави – чимало вчених та письменників».
2. Людина, що сміливо й тонко діє у стосунках з іншими, пор.: «Тут, пане, треба бути дипломатом, уміти пристосуватися до всіх обставин, бо інакше не топтатимеш рясту» (З. Тулуб).
«Дипломник», –а. Студент вищої школи або учень середнього спеціального навчального закладу, який працює над дипломним проектом, дипломною роботою, пор.: «Дипломники факультетів іноземних мов в Україні пишуть та захищають свої роботи відповідними мовами» (з живого мовлення). Останніми роками слово «дипломник» уживаємо рідше у зв’язку з впровадженням звань для нашого студентства: «спеціаліст» і, зокрема, «магістр».

Іменник «недолік»

Утворений від кореня дієслова «лічити» в значенні «рахувати» й заперечної частки «недо», іменник «недолік» в українській класичній літературі та в народному мовленні був синонімом слова «нестача», прим.: «На щоці Солохи огник; зубів недолік, горбатенька, курноса, тільки ямка замість носа» (Г. Квітка-Основ’яненко).
У сучасному живому мовленні України – під впливом семантики російських слів «недостаток», «недочет» – українське слово «недолік» усе більше втрачає властиве йому значення і – як примаскований русизм – витісняє з ужитку інші доречніші питомо українські слова, що позначають недогляд, упущення, помилку і т. ін. у якій-небудь роботі, а саме: «хиба», «вада», «огріх», «погріх», «недоробок», «ґандж», «ґанджа», пор.:
«О, цей хиби не дасть» (із записів П. Куліша); «Глядіть, щоб оранка без огріхів була!» (із записів А. Метлинського); «Рубець у нього тут, рубнув, знать, шаблею татарин.... І той рубець у другого б був ґанджею, у нього він красою служить і до лиця, як лицарю, йому» (І. Карпенко-Карий); «Івана кликали в селі Переломаним. Мав у поясі хибу, бо все ходив схилений» (В. Стефаник).

Дон чи Дін?

Хоча форма «Дон» поширена в сучасній українській мові, все ж доречніша форма «Дін»: її знаходимо в Т. Шевченка («Чумаки на Дін пішли») та в «Енциклопедії українознавства» (т. 2, с. 522).

Маріуполь – Тернопіль

На перший погляд, відмінність в останньому складі цих назв двох українських міст може насторожувати (декому, сердешному, й русизм тут ввижається!). Але досить глянути на них очима лінгвіста, і все стає на свої місця. Річ у тому, що у словах грецького походження маємо усічену форму грецького іменника «поліс», що означав певну форму організації суспільства в стародавніх Греції та Римі. Саме тому є «Маріуполь», «Сімферополь», «Севастополь». У назвах «Ямпіль», «Тернопіль», «Бориспіль» останній склад – це родовий відмінок множини іменника «поле» – «піль».

Слава! – Браво! – Ура!

Слово «слава» переважно виступає у функції іменника, пор.: «Не для слави, – для вас, мої браття,
Я свій скарб найдорожчий ховав» (Леся Українка). Але в нашій національній традиції це слово буває й вигуком, що виражає схвалення, визнання, є бойовим покликом, як ось:

Як упав же він з коня
та й на білий сніг,
– Слава! Слава! – покотилось
і лягло до ніг
(П. Тичина).

І серця стримуючи лет,
ми розгорнулися у лаву
і ринули під крики «Слава!»
на лаву ворога
(В. Сосюра).

В українській мові вживаються також запозичені з інших мов вигуки «ура» та «браво», пор.:

Гуля наш батюшка, гуля!
Ура!.. ура!.. ура! а-а-а...
(Т. Шевченко).

«Ура-а! – закричали вершники праворуч і ліворуч» (О. Довженко); «Усі звірі схвалили слова Лиса, гукнули «Браво!» (українська народна казка). Одначе емоційно ближчий нам давній український вигук «Слава!», то ж доречно користуватися ним під час різних урочистих моментів.
Інколи для схвалення вживають і слово «молодець», але воно доречне хіба що на дитячому рівні.
У деяких діалектах української мови, як стверджує доктор філології В. Давидюк, цим словом називають також лоша, що невідступно бігає за матір’ю (див. «Літературну Україну» за 27 січня 2005 p.).

Особа – особистість

Обидва ці слова мають свою власну семантику. Лексема «особа» позначає окрему особу, індивід, пор.: «Він сам, своєю власною
кругленькою особою, стояв, зігнувшись над пательнею» (М. Коцюбинський). Інколи, коли мовиться про багатьох людей, слово «особа» в множині («особи») замінює множину інших слів, зокрема слова «чоловік», «людей», пор.: «На нараду прийшло багато осіб» (з живого мовлення).
Лексема «особистість» означає індивідуальність людини, сукупність її духовних і фізичних властивостей, конкретну людину з погляду її культури, особливостей характеру, поведінки, як ось: «...відрізнявся він від других тим, що в грі його особистість українця виявилась не простакуватою, млявою, а повною внутрішнього життя і значення» (І. Франко); «Безліччю граней повертається людина Кочурових перекладів (у певному сенсі і через особистість самого Кочура!) до читача, – і це те велике й неперехідне, що зробив Григорій Порфирович Кочур для окремої української Особистості» (І. Дзюба).
На шпальтах газет і в засобах масової інформації останнім часом часто можна натрапити на такі речення: «У політиці з’являються нові обличчя». Очевидно, доречніше було б вживати в такому значенні лексему «особистість», бо слово «обличчя», що є калькою російської лексеми «лица» з ширшою, ніж її український відповідник, семантикою, тут – недоречне.

Пам’ятник – пам’ятка

Лексема «пам’ятник» позначає архітектурну або скульптурну споруду в пам’ять чи на честь кого-, чого-небудь, пор.: «Вони повернули на гору до пам’ятника князя Володимира, де ввечері гуляло дуже багато людей» (І. Нечуй-Левицький); «Я пам’ятник здвигнув собі нерукотворний» (О. Пушкін, пер. І. Франко). Коли йдеться про пам’ятник на могилі, то часто вживаються слова «надгробник» і «надгробок», пор.: «Я спорудив собі надгробник вікопомний» (О. Пушкін, пер. М. Старицький); «Чернігівські земляки, вкупі з сином поета, становлять над його могилою невеличкий монумент-надгробок» (М. Коцюбинський).
Лексема «пам’ятка» має декілька значень. По-перше, вона позначає річ, що належить до культури минулого, пор.: «Комісія передусім хотіла дізнатися про всі старовинні пам’ятки, що збереглися в південно-західному краї: давні церкви, замки, первісні вали, могили, городища» (О. Іваненко). По-друге, слово «пам’ятка» позначає предмет, що служить нагадуванням про кого-, що-небудь, як ось: «Хоч я й не дуже в сих речах кохаюсь, та пам’ятка від любої Йоганни, хоч би яка, для мене завжди мила» (Леся Українка). Вислів «в пам’ятку кому» означає «запам’ятатись комусь», пор.:

Все в пам’ятку імені –
осінній вечір...
У Коцюбинського сиділи ми, йому
звіряли свої боління молодечі
(П. Тичина).

Природа України:
Байрак – гай – діброва – левада

Славиться в піснях та віршах пишне українське різнотрав’я, що покриває байраки, гаї, діброви, левади. Та чи завжди усвідомлюємо семантичні відмінності між цими словами? То ж синами отчої Землі та її Мови-пісні вслухаймось-вдумаймось у ці слова.
Байрак... Мабуть, у більшості українців це слово асоціюється з Шевченковими рядками:

За байраком байрак,
А там степ та могила.
Із могили козак
Встає сивий, похилий.
Встає сам уночі,
Іде в степ, а йдучи
Співа, сумно співає.

«Байрак», –у, чол. – це ліс у яру, або яр, порослий лісом, чагарником, пор.: «Уже перед самим заходом сонця чоловік завів коні у глибокий байрак» (М. Стельмах); «Мало було тих, що не схотіли заміняти свої степові рипливі мажари за білі хатки над степовими байраками» (Л. Мосендз).
У народних піснях цей іменник, часто персоніфікований, зустрічаємо у кличному відмінку, як ось: «Ой, не шуми, луже, зелений байраче, Не плач, не журися, молодий козаче» (із записів П. Чубинського).
«Гай» –ю, чол. – це невеликий, переважно листяний ліс. Гаї властиві нашій природі, без них немислима наша поезія, зокрема найніжніша лірика, згадаймо О. Олеся:

Люблю її, зову своєю,
Як пташку, жалую її,
В полях, в гаях гуляю з нею,
Співаю їй пісні свої.

Або ж (знову О. Олесь):

Коли хочеш знати, серденько,
Як тебе люблю, –
Єсть тут гай один близенько, –
Там щебече соловейко
Про любов мою.

«Гай» – це також знаменита «Журба» Л. Глібова:

Стоїть гора високая,
Попід горою гай,
Зелений гай, густесенький,
Неначе справді рай.

Це П. Тичина:

Гаї шумлять –
Я слухаю.
Хмарки біжать –
Милуюся.
Милуюся-дивуюся,
Чого душі моїй
Так весело.

Або ж – також П. Тичина:

Ви знаєте, як сплять старі гаї? –
Вони все бачать крізь тумани.
Ось місяць, зорі, солов’ї...
«Я твій» – десь чують дідугани.
А солов’ї...
Та ви вже знаєте, як сплять гаї!

«Діброва», –и, жін. – листяний ліс на родючих ґрунтах, у якому переважає дуб, пор.:

А доня взаперті сидить
В своєму сумному покої,
І дивиться, як над горою
Червоний місяць, аж горить,
З-за хмари тихо виступає.
І ніби гори оживають.
Дуби з діброви, мов дива,
У поле тихо одхожають...
(Т. Шевченко).

Поруч із формою «діброва» в поезії вживається форма «дуброва», згадаймо, хоча б, українську народну пісню баладного жанру «Гомін, гомін по дуброві». До речі, ще 1835 р. цю пісню переклав англійською мовою британський письменник та перекладач Дж. Борроу. Того ж року він опублікував цю баладу у власній перекладній збірці «The Talisman», що вийшла друком у Петербурзі, де Дж. Борроу на той час працював над перекладом Біблії маньчжурською мовою для Британського біблійного товариства.
«Левада», –и, жін. (запозичення з грецької мови – lіbadion) – присадибна ділянка землі з сінокосом, городом та плодовим садом або іншими деревами, пор.: «По обидва береги Раставиці через усю Вербівку стеляться сукупні городи та левади, не огороджені тинами» (І. Нечуй-Левицький). Про «затишок рідних левад, Де вітер ніжну лозу колихав» зворушливо писав Г. Кочур у вірші «Вони, що захват і роздум свій...» (збірка «Інтинський зошит»).

Про найкращу квітку

Українська мова, відображаючи ментальність нашого народу, кохається в назвах квітів, кущів, дерев: волошки, чорнобривці, калина, верба, тополя та ін. Одначе символом краси найчастіше виступають лексеми «троянда», «рожа», «рута» і рідше «роза», «ружа». У денотативному плані вони нерівнозначні. Троянда (або ж роза) – це багаторічна кущова рослина родини розових із великими запашними квітками червоного, рожевого, білого або жовтого кольору і зі стеблами, звичайно вкритими колючками; а також квітка цієї рослини. Рожа (у західних діалектах зрідка – ружа) – це багаторічна декоративна рослина родини мальвових із високим стеблом та великими яскравими, різних кольорів квітками, зібраними в китицеподібне суцвіття; а також квітка цієї рослини. Ружа – це багаторічна напівкущова або трав’яниста рослина родини рутових, яка містить у собі ефірну олію, використовується в медицині та парфумерії; а також квітка цієї рослини.
Одначе, в конотативному плані – як ознака краси, зокрема жіночої, дівочої, – вони рівнозначні і дуже часто вживаються в порівняннях та звертаннях, як ось: «Моя врода, як повная рожа» (українська народна пісня); «Ой ти дівчино, повная роже» (українська народна пісня); «Сидить Оленка між дружок, як повна рожа» (Марко Вовчок); «Чого оце ти так змарніла? Колись цвіла, як повна троянда, а тепер така стала, як рожа в’яла» (І. Нечуй-Левицький); «У Валентина вуха палали великими трояндами, його сьогодні кожен тягав за вуха» (О. Гончар); «Дочка була як рута – швидко взяли на сторону багаті люди» (С. Васильченко).
У переносному розумінні слово «троянда», ужите в множині, позначає також благополуччя, щастя, радощі в житті, пор.: «Наш шлях, ласкавий пане, зовсім не встелений трояндами» (І. Франко).
Прикметник «трояндовий (трояндний)» уживається і в прямому розумінні, і в переносному, позначаючи щось радісне, приємне, нічим не засмучене, пор.: «На голові (Паріса) трояндовий вінок,
з-під нього спадають на плечі довгі кучері» (Леся Українка); «Падали колоски, і в шелестінні їх – брязкіт бокалів вина... Трояндовий сміх жінок-красунь» (А. Головко).
У народних піснях зустрічається похідна форма «рожівна» зі значенням «донька рожі», напр.: «Рожа дочку чесала, як чесала та й навчала: «Дочко моя рожівно!..» (із записів А. Метлинського).

Коло – гурток

Читаємо в серйозній літературознавчій праці, що Я. Мукаржовський був одним із найактивніших членів Празького лінгвістичного «кола».
Одначе, згідно з академічним «Словником української мови», слово «коло» вживається переносно для позначення «сукупності, групи людей, об’єднаних будь-якими інтересами, зацікавленнями» (Т. 4. – С. 227), як ось: «Перебуваючи в Петербурзі в колі тамтешніх високоосвічених людей,
Т. Шевченко не міг лишатися осторонь від тих питань, що захоплювали уми тодішнього передового суспільства» (М. Рильський). Коли ж ідеться про організаційне об’єднання людей (а саме такий характер мала Празька школа функціональної лінгвістики під назвою «Pra?sk? lingvistick? krou?ek»), то доречніше слово «гурток». Як указує СУМ, гурток – це «організація людей, об’єднаних для суспільної діяльності, спільних занять і т. ін.» (Т. 2. – С. 197), пор.: «Зимою у нас був маленький драматичний гурток» (Леся Українка).
Воднораз, існує проблема встановленої норми та узусу. А для цього визначного явища у філології XX століття в українському
науковому мовленні міцно устійнився термін «Празький лінгвістичний гурток».

Чи може рибалка поїхати на рибалку?

Ні, не може, бо в українській мові «рибалка» – це людина, а те, що вона робить, звуть «риболовлею», порівняймо:

На березі Рибалка молоденький
На поплавець глядить і промовля:
«Ловіться, рибочки,
великі і маленькі!»
(П. Гулак-Артемовський).

У поетичному мовленні та частково в розмовному також уживаються пестливо-зменшувальні форми «рибалонька», «рибалочка», прим.:

А козаки, як хміль отой,
В’ються круг Ганнусі.
А надто той рибалонька,
Жвавий, кучерявий,
Мліє, в’яне, як зостріне
Ганнусю чорняву
(Т. Шевченко).

Про Ярославну

Дехто переконаний, що українській мові ніколи не були властиві патронімічні імена. Не вдаючись у глибші мовознавчі та історичні пошуки, згадаймо перлину старокиївської літератури – поему «Слово о полку Ігоревім», створену наприкінці, як уважають дослідники, XII ст. Одні з найкращих рядків поеми присвячено Ярославні – вірній дружині князя Ігоря, що звертається до сонця, вітру та Дніпра і просить їх урятувати її мужа. Йдеться про доньку Ярослава Осмомисла Галицького – Єфросинію (Евфросинию), але ж автор «Слова» не називає її першого імені, а лише патронімічне: Ярославна — донька Ярослава.
До речі, більшість українських прізвищ, зокрема із суфіксами –енко (Петренко, Романенко, Миколенко) та –ич (Петрич, Романич, Миколич), патронімічна за характером і походженням.

Майдан – площа

Традиційно в нашій мові ці слова – синоніми з певними семантич-ними своєрідностями. СУМ визначає «площу» як «яку-небудь ділянку поверхні землі, природно обмежовану або спеціально виділену з якоюсь метою» (Т. 6. – С. 593), а «майдан» – як «велике незабудоване місце в селі або місті; площу» (Т. 4. – С. 597). Звичайно слово «площа» асоціюється з чимось плоским. Ці слова в українській мові деякою мірою різняться щодо територіального вжитку: «майдан» донедавна частіше вживався у східних, південних і північних областях України. У поезії частіше зустрічаємо саме слово «майдан», як ось у Т. Шевченка:

До сходу сонця, рано-рано!
У Віфліємі на майдані
Зійшовся люд і шепотить,
Що щось непевне з людьми буде
Во Іудеї.

Або ж у П. Тичини:

На майдані коло церкви
Революція іде.

Після нашої Помаранчевої революції слово Майдан набуло якісно нового змісту, бо позначає не лише територію, а й стало символом могутності народу. Саме тому пише В. Яворівський про «Майдан як духовне явище, як епохальний факт нашої новітньої історії» («Літературна Україна» за 31 березня 2005 p.), а А. Погрібний стверджує в цьому ж номері «Літературної України»: «Хто цей найвищий (ідеться про владу в державі. – Р. З.), як його ім’я? – Майдан».

Століття – сторіччя

Обидва слова, позначаючи час, період тривалістю у сто років, – синоніми. Але, на думку Б. Антоненка-Давидовича, – не абсолютні: семантика слова «століття» (як і його синоніма «вік») уміщує відтінок урочистості, пор.: «Не століття з дня його (Т. Шевченка. – Р. З.) смерті ми будемо відзначати, а його безсмертя, безсмертя правди, безсмертя народу» (М. Рильський); «Уперед до звершення замірів, Що поклав дев’ятнадцятий вік» (П. Грабовський). Про оцю стилістичну відмінність між іменниками «століття» і «сторіччя» писав Б. Антоненко-Давидович у листі до Д. Чуба 1 вересня 1977 р. (див. кн.: Двісті листів Б. Антоненка-Давидовича / Передмова та примітки Д. Чуба. – Мельбурн: Вид-во «Ластівка», 1986. – С. 176).

Надходження – поступлення

Хоча слово «поступлення» іноді трапляється в українській розмовній та літературній мові, воно – слово-покруч, росіянізм (пор., «поступление»). В українській мові доречно вживати або слово «вступ» (коли йдеться про різні організації), або ж «надходження» (коли йдеться про товар, бюджет тощо, про все те, що куди-небудь надходить та потрапляє в чиєсь розпорядження), пор.: «Грошові надходження цієї організації за останні три роки збільшилися утричі»
(з живих уст); «Вступ до вищих навчальних закладів в Україні залежить від конкурсних іспитів» (із сучасних документів Міністерства освіти і науки України).

Терміна – терміну: про омоніми

Один із секретів нашої мови – омоніми. До цікавої пари належать омоніми «термін» (строк, відтинок, проміжок часу, визначений, установлений для чого-небудь) та «термін» (слово або словосполучення, що означає чітко окреслене спеціальне поняття якої-небудь галузі науки, техніки, мистецтва, суспільного життя тощо). Розрізняються ці омоніми в родовому відмінку однини: «термін» як синонім до слова «строк» має закінчення –у, а його омонім має закінчення –а, пор.: «Невтямки йому була тривалість цього терміну. – Так хотілося вчитись» (С. Васильченко); «Усе було якесь дивне, семантика терміна — зовсім незрозуміла» (П. Загребельний). Сукупність термінів створює терміно-систему, а наука, що вивчає терміносистеми, зветься «термінологією».
Тепер спостерігаємо тенденцію до закінчення –у, що не є завжди корисна. Так, раніше розрізняли словоформи Риму (держави), Рима (міста).
Цікаве використання квазі-омонімів засвідчує вірш О. Теліги, присвячений Н. Лівицькій-Холодній:

Не бійся днів,
заплутаних вузлом,
Ночей безсонних,
очманілих ранків,
Хай ріже час лице –
добром і злом!
Хай палять серце
найдрібніші ранки!

На жаль, талановита перекладачка поезій О. Теліги англійською мовою О. Прокопів недобачила пастки омонімів та відтворила їх одним англійським словом «morning».
Ось як переклала вона цитований вище уривок:

Do not fear days into a tangle tied,
The sleepless nights
and the demented mornings,
Let time incise the face
with good and bad,
The heart be fired
by the most trifling mornings!
(Переклад опубліковано в білінгві О. Теліги «Полум’яні межі = Boundaries of flame», 1977).

Пригода – нагода

У розмовній мові ці два іменники часто взаємозамінюють, хоча їхня семантична структура не дає для цього жодних підстав. Іменник «нагода» позначає зручні для здійснення чого-небудь обставини, підхожий для чого-небудь момент, пор.: «Олексій дав оправити портрет у рамки за скло і післав при нагоді матері» (П. Куліш). Іменник «пригода» означає те, що трапилося (часто непередбачене, несподіване, небажане); подію, випадок, прим.:

«Що ж то, сину, за пригода
Така прилучилась?» –
«Та пригода – не пригода
– Верства провалилась!»
(С. Руданський).

«Ходив собі Вовчик-братик по лісі, ходив, та й надибала його тяжкая пригода» (І. Франко).

В українській фразеології побутує також вислів «стати в пригоді» (придатися, сприяти, допомогти).

Небосяг – хмаросяг – хмародряп – хмарочос?

Коли 1885 р. за проектом В. Б. Женні у Чикаго збудували перший десятиповерховий будинок і було започатковано новий стиль в американській архітектурі, зв’язаний із висотними будівлями, виникла потреба якось словесно позначити дивні нові споруди. Тоді стало в пригоді англійське слово «skyscraper», що виникло ще у другій половині XVIII ст. для позначення дуже високої людини. Із кінця XIX ст. англомовляни почали позначати ним також висотні будинки, тобто семантична структура слова розширилася. Багато інших мов запозичило його з англійської (точніше, з її американ-ського варіанта) методом покомпонентного калькування. Так виникло, зокрема, російське слово «небоскрёб».
В українській мові відбулося так зване «образне» калькування, і з’я-вилися цікаві видозмінені кальки «хмарочос», «хмародряп» і «небосяг». Ці лексеми зафіксовано в лексикографічних джерелах україн-ської мови, зокрема, в СУМі (див., відповідно: Т. 11. – С. 95; Т. 5. – С. 250). Одначе, найчастіше і в літературі, і в засобах масової інформації вживається, на жаль, слово «хмарочос». Але слово «небосяг» – милозвучніше, образніше, пов’язане з віковічною мрією людства досягнути неба. Не кривдьмо ж його, не втрачаймо образу! Доречне було б і слово «хмаросяг».

Про патріарха... ресторанів

Такий вислів тепер можна часто почути та прочитати в засобах масової інформації України, в галасливих, утомлюючих рекламах, що заполонили наше радіо та телебачення. Але від нього стає дуже страшно, і ось чому: слово «патріарх» (греко-латинського походження) у прямому розумінні позначає найвищих достойників Церкви і є інтернаціоналізмом. У багатьох мовах, зокрема українській, воно позначає також главу роду за до-державних формацій або найшанованішу людину в колективі, в певній галузі знань чи діяльності, пор.: «Високий ростом, поважний поставою, строгий лицем, багатий досвідом життя людей та обставин, Захар Беркут був правдивим образом тих давніх патріархів, батьків і провідників цілого народу, про яких говорять нам тисячолітні пісні та перекази» (І. Франко); «Справді високим взірцем невтомності й працьовитості для всіх є колишній випускник, аспірант і, згодом, викладач Ніжинського інституту народної освіти, а нині дійсний член Української Вільної Академії Наук та Наукового товариства ім. Шевченка в Америці, наш дорогий земляк, патріарх української літератури Петро Васильович Одарченко» (О. Астаф’єв).
Але ж і в прямому, і в переносному розумінні слово «патріарх» належить до урочистих пластів лексики й «опускати» його до «ресторанного» рівня (хай би і про які вишукані ресторани та яких гурманів йшлося) ледве чи личить. Свідчить воно про те, що дуже вже прагматичною, духовно убогою стає частина українського суспільства... Сумно, але ж бо факт.

Про «місяць»

Слово «місяць» недоречно вживати поруч із власною назвою місяця, бо створюється тавтологія, тобто повторне позначення названого поняття. Літературна норма вважає неправильним вислів «засідання відбулося в місяці січні» – слід сказати: «Засідання відбулося в січні».
Складні випадки слововживання: письменність, писемність, письменство
Слово «письменність» означає «уміти читати й писати», пор.:
«У наш час еталоном освітнього рівня стає вже не проста письменність, а освіта в обсязі середньої школи» (з усного мовлення).
Лексема «писемність» має два основні значення: по-перше, вона позначає «систему графічних знаків, уживаних для писання в якійсь мові чи групі мов», прим.: «Поява писемності у східних слов’ян пов’язана з діяльністю Кирила і Мефодія» (М. Грушевський); по-друге, вона позначає «сукупність давніх писемних пам’яток якоїсь мови», пор.: «Високий ступінь економічного, політичного та культурного розвитку давньо-київської держави сприяв розвиткові писемності» (І. Франко).
Слово «письменство» – це повний синонім до слова «література», як ось: «Від першого київського розквіту переходячи до золотого віку старого нашого письменства, я вважаю найдоцільнішим почати від тої центральної пам’ятки, що золотить усю цю добу, – від «Слово о полку Ігоревім» (М. Грушевський).

Вежа – башта

Тонко визначає смислові нюанси цих двох синонімів Б. Д. Антоненко-Давидович – відомий письменник, знавець української мови до найтонших і найтендітніших відтінків (книжка «Як ми говоримо», Київ, 1970, 1991, 1994, 1997; Балтимор, 1975; Нью-Йорк, 1980). На його думку, іменник «башта» слід уживати тоді, коли мовиться про військові споруди давноминулих чи минулих часів. Там же, де йдеться про архітектурні об’єкти, зокрема готичного стилю, а також про будівлі, що втратили оборонно-військове значення, доречне слово – «вежа», пор.:

Ой позволь, батьку-отамане,
нам на башти стати –
не одному воріженьку
з пліч голівку зняти
(Українська історична дума).

За Успенською церквою місяць –
Він на вежу Корнякта підвівся
І у вікна глядить, що напроти...
(Б. Нижанківський).

«З бігом шести років» – чи так говоримо?

«З бігом шести років впливи залишилися незмінними», — читаємо в газеті, що має загалом добру мовну репутацію. І стає нам жаль іменника «біг», якого розташували в зовсім невідповіднім мовнім оточенні. Дійсно, в мовній практиці цей іменник часто вживається переносно, як ось у фразах: «з бігом часу» (або «з плином часу», є навіть неологізм «часоплин»), «біг крові», «біг води» тощо. Але узус цього іменника виключає поєднання його, ужитого в переносному значенні, із числівниково-іменниковими сполуками, що позначають конкретний часовий відрізок (у нашому випадку – шість років). Доречними були б тут прийменники «протягом» або (рідше) «упродовж»: «Протягом (упродовж) шести років впливи залишилися незмінними».

Доброокий: чи належить це слово до вашого мовленнєвого активу?

Згідно з чинними нормами українського словотворення, модель «прикметник + іменник» дуже поширена для утворення складного прикметника в українській мові, у тому числі, у конкретному словесному наповненні з прикметником «добрий», що має великий словотворчий потенціал. СУМ фіксує чимало таких складних прикметників типу «добродушний», «добросердний», «доброчесний», «доброякісний» (Т. 2. – С. 324 – 328), але немає серед них слова «доброокий». Одначе, це слово тепер активно вживається в українській мові. Ось яка історія його входження до нашого мовного побуту.
Під враженням першого (наприкінці серпня 1965 р.) арешту Івана Олексійовича Світличного – відомого керівника Шістдесятницького Ренесансу, поета, перекладача, літературознавця, громадського діяча, Словозахисника, багаторічного політв’язня (дефініції можна продовжувати!) – В. Стус, наш великий поет згорьованої долі, написав вірш-зітхання «Не можу я без усмішки Івана». Ось уривок з нього:

Не можу я без усмішки Івана
оцю сльотаву зиму пережить.
В проваллях ночі,
коли Київ спить,
а друга десь оббріхують
старанно,
склепить очей не можу
ні на мить,
він, як зоря, проміниться з туману,
але мовчить, мовчить,
мовчить, мовчить.
Ні словом не озветься. Ані пари
із уст. Вусате сонечко моє!
Несуть тобі три царіє со дари
скапарене озлоблення своє.
Іваночку! Ти чуєш, доброокий?
Їй-бо, не знаю, що я зле зробив.
Чого ж бо й досі твій поріг високий
ані відчув, ані переступив?

Вірш набув великої популярності та закріпив за І. Світличним епітет «доброокий» як постійний, бо й насправді цей нескорений степовик (І. Світличний – виходець із Луганщини, народився та провів дитинство в селі Половинкине Старобільського району) був напрочуд доброю, доброзичливою й сердечною людиною. Коли 1998 р. вийшла в київському видавництві «Час» книга спогадів про І. Світличного, її заголовок складався лише з одного слова – прикметника «доброокий». Із мовного погляду, це рідкісний випадок, коли епітетна конструкція, що – як закон – складається принаймні із двох слів, скорочується до одного. Уживаймо ж, Друзі, викарбуване В. Стусом слово «доброокий», пам’ятаймо двох великих Світильників Народу Українського – Івана Світличного та Василя Стуса!

Венеціанський : венецький

8 серпня 1912 р. І. Франко закінчив перекладати трагічну комедію В. Шекспіра "The Merchant of Venice". Подав українською мовою заголовок "Венецький купець". Зустрічаємо форму "венецький" у Лесі Українки: "Пропускають зимний вітер, наче плетива венецькі, кожна жилочка тріпоче... О, зрадливії плащі!" Дійсно, від іменника "Венеція" прикметникова форма "венецький" повністю відповідає кодифікованим нормам української мови, пор.: Греція – грецький. Одначе панівні в УРСР тенденції наближати всі слова за змогою до російських словоформ привели до того, що доречнішим уважався прикметник "венеціанський", а форму "венецький" подано в СУМі з ремаркою "рідко" (Т. 1. – С. 325).
У повному зібранні творів В. Шекспіра знаходимо заголовок "Венеціанський купець" (К.: Дніпро, 1985. – Т. 2. – С. 477 та ін.). Можливо, якби перекладачка І. Стешенко – надзвичайний знавець української мови – сама вирішувала, то написала б "венецький", але, на жаль, редактори дуже рідко звертали увагу на т. зв. "примхи" перекладачів. Тепер настав час повернути права широкого вжитку формі "венецький".

Про одне лише слово... і про відчуття мови

У загалом гарній поезії, присвяченій В. М. Чорноволові, натрапляю на рядок "Закохався у край свій банально..." І стає мені так гірко, незатишно... І зникає відчуття поетичності... Лише через хвилину-другу усвідомлюю, що трапилося: порушено звичну сполучуваність слів у поетичному мовленні, недоречно вжито одне слово – банально. Слова не ізольовані одне від одного. Кожне з них пов'язане численними і багатоплановими зв'язками з десятками, сотнями і навіть тисячами інших слів мови. Сполучуваність слів – здатність слова сполучатися лише з певними словами – є основою національної своєрідності мови, є чимось усталеним, що може порушити лише справжній Майстер Слова при створенні яскравих художніх образів, які він упроваджує до літературного вжитку, пор.: чоловік підвівся – Чорнозем підвівся (П. Тичина).
Прикметник "банальний" (а, от-же, і прислівник "банально") означає "такий, що втратив виразність через часте повторення" (СУМ. – Т. 1. – С. 99). "Етимологічний словник української мови" (до речі, 2004 р. вийшов уже – після 15-річної перерви – четвертий том) стверджує, що до нашої мови це слово потрапило з польської (banalny), куди воно потрапило з французької (banal) без зміни семантики (ЕСУМ. – 1982. – Т. 1. – С. 132). "Словник синонімів української мови" подає такі синоніми до нього: заяложений, стертий, утертий, зужитий, зужиткований, плоский (плаский), тривіальний (ССУМ. – 1999. – Т. 1. – С. 24). Отже, очевидно, в цитованому вище контексті прислівник "банально" – недоречний. Тим паче, що слово "любити", своєю чергою, уживається лише з такими прислівниками та прислівниковими сполученнями: сильно, міцно, вірно, дуже, щиро, палко, вічно, довго, ніжно, гаряче, назавжди, безмежно, по-справжньому, по-чесному, самовіддано, безтямно, взаємно, усе життя, до гробу, навіки, безмірно, віддано, завжди, надзвичайно, полум'яно (див.: Бутенко Н. П. Словник асоціативних норм української мови. Львів, 1979. – С. 45 – 46).
Зі словом, передусім іноземним (хоча й одомашненим), слід бути дуже обережним, зокрема з тим, значення якого не зовсім зрозуміле.

Вельмишановний, шановний – глибокоповажаний

В академічному "Словникові української мови" немає слова "глибокоповажаний", але це не вада словника. Річ у тім, що цей прикметник – калька російського "глубокоуважаемый". А українцям слід вживати при звертанні прикметники "шановний", "вельмишановний" як узвичаєні форми ввічливості, пор.: "З цим проханням звертаємося і до вельмишановного Марка Лукича" (Панас Мирний); "Вельмишановний Якове Васильовичу! Я дуже радий, що Ви до мене обізвалися" (М. Коцюбинський); "Шановний друже! Засмутив мене досить Ваш лист і своїм настроєм, і поданими фактами" (Леся Українка).

Перекладний – перекладацький

Через звукову подібність ці прикметникові пароніми інколи плутають, хоча кожен із них має чітко окреслене значення. Прикметник "перекладний" походить від іменника "переклад" і стосується не роботи перекладача, а продукту, наслідку цієї роботи – перекладу, пор.: "Починаючи від старокиївської доби, перекладна література була завжди важливим чинником у формуванні національної свідомості українців" (М. Бажан). Прикметник "перекладацький" слід уживати тоді, коли йдеться про самого перекладача – його діяльність, погляди, методи і т. д., як ось: "Всебічні літературні контакти, зокрема розширення перекладацької діяльності, сприяють зближенню української та англомовних літератур" (Г. Кочур).

Робочий – робітничий

Ці два прикметники, що мають спільне походження, інколи переплутують, хоча вони мають різне значення. Прикметник "робочий" походить від іменника "робота" і означає процес або час праці, пор.: "робочий день", "робочий тиждень", "робоче місце". Він уживається також у розумінні "працьовитий", "роботящий", пор.: "Будь же, дочко, здорова, як риба, гожа, як рожа, весела, як весна, робоча, як бджола" (І. Нечуй-Левицький). Згадаймо Т. Шевченка:

Роботящим умам,
Роботящим рукам
Перелоги орать,
Думать, сіять, не ждать
І посіяне жать
Роботящим рукам.

До речі, Шевченкові слова – переконливий доказ того, наскільки помиляються ті пуристи, що заперечують в українській мові доречність активного дієприкметника. Згадаймо також Д. Павличка:

Отче наш, Тарасе всемогущий,
Що створив нас генієм своїм,
На землі, як правда, вічно сущий,
Б'ющий у неправду, наче грім...

Прикметник "робітничий" походить від іменника "робітник" і означає "пов'язаний з робітником, належний робітникові", пор.: "Ото почне розповідати про місто, про завод, про життя робітниче" (А. Головко); "Він швидко проминув останній робітничий квартал і вийшов у степ" (Г. Епік).

Подавляючий – переважний

"Подавляючу частину цих доповідей прочитали..." знаходимо в повідомленні про наукову конференцію. Але ж вислів "подавляющая часть" ("подавляющее большинство") – це штамп, типовий для російської канцелярщини тоталітарного режиму, і немає аніякісінької потреби засмічувати ним українську мову. Адже в нас є набагато милозвучніше слово "переважний", пор.: "Переважну частину доповідей було присвячено складні української мови" (І. Огієнко). В академічному "Словникові української мови" взагалі немає непутящого покруча "подавляючий". Немає його ані в "Правописному словникові" за ред.
Г. Голоскевича, ані в "Правописному словникові української мови" за ред. Я. Рудницького та К. Церкевича. Тритомний "Російсько-український словник" (К.: УРЕ, 1980 – 1981) за ред. І. К. Білодіда подає слово "переважний" як єдиний відповідник російському "подавляющий" (Т. 2. – С. 608).

Про... елементарне здоров'я давна було в наших звичаях бажати один одному "доброго (або козацького)" здоров'я. Тепер усе частіше (зокрема, в засобах масової інформації України) бажають "елементарного здоров'я". І знову абсолютна мовна глухота...

Чи може бути клімат поміркованим?

Таку фразу можна часто почути, але, якщо задуматися, то ні температура, ні вітер, ні клімат не можуть бути "поміркованими".
"Поміркованим" (уміркованим) може бути тільки той (та, те), хто міркує, мислить, думає, тобто людина, пор.: "Це був уже не той запальний Богдан, яким вона знала його, – перед нею стояв розсудливий, поміркований, до того ж, обережний чоловік" (Ірина Вільде).
Коли ж ідеться про температуру, клімат, вітер і т. д., уживаємо прикметник "помірний", прим.: "За повідомленням столичного бюро погоди, завтра передбачається на Київщині мінлива хмарність, вітер слабкий до помірного" (з живих уст).

Співпадати? Збігатися? Сходитися (Зійтися)?

На сторінках української преси та наукових видань часто трапляється слово "співпадати". Але в академічному "Словникові української мови" (у томі IX, що охоплює усі слова з початковою літерою "С") нема цієї лексеми, бо й загалом нема її в українській мові. Це слово – незграбна калька російського слова "совпадать" – належить хіба що до так званої позасловникової суржикової лексики. Натомість, в українській мові слова "збігатися", "сходитися (зійтися)" мають усталене метафоричне значення "відповідати дійсності"; "бути правильним"; "виявлятися однаковим із чим-небудь, бути схожим" – тобто, означають те саме, що й калькований покруч "співпадати". Ось приклади: "Щодо поданої теми, за яку дуже дякую Вам, то якимсь дивом думки наші збіглися" (М. Коцюбинський); "Двісті двадцять два і два в остачі!" – урочисто оголошує Ксеня. – Таки сходяться, – дивується Мирон" (М. Стельмах); "От бачиш, се випадок нещасливий, – він мовив навмання, не знав, що вигад зійдеться з правдою" (Леся Українка).

Відхилитися – ухилитися

Абетковою істиною є той факт, що афікси часто змінюють значення слова. Так, у "Свободі" за 3 липня 1997 р. читаємо про те, що "в Україні поважна частина юнаків відхиляється від військової служби". На жаль, це правдивий факт (і ганебний!), але дієслово вжито тут не до місця.
СУМ подає таку семантичну структуру дієслова "відхилятися" ("відхилитися"): 1) нахилятися в якийсь бік; 2) припинити зв'язки з кимсь; відвертатися; 3) своїми діями, вчинками відступати від постанови, програми тощо (Т. 1. – С. 654). Отже, в поданому вище контексті воно недоречне. Замість нього доречно було б ужити дієслово того самого кореня, але з іншим префіксом – "ухилятися", одне з переносних значень якого – "намагатися не робити чого-небудь, не брати участі в чомусь, відсторонитися від чогось" (СУМ. – Т. 10. – С. 527), або ж дієслово "уникати", що має подібну семантичну структуру ("намагатися відсторонитися від якихось дій, участі в якійсь справі, роботі" (СУМ.- Т.10. – С. 448-449).

Пригадувати – пам'ятати

"Тому безустанно ми повинні пригадувати собі", – пише автор у статті на мовну тему ("мовознавчою" її назвати годі), а вдумливому читачеві стає чи то ніяково, чи смішно, бо дієслово "пригадувати" означає "поновлювати в пам'яті обставини, образи і т. ін. минулого" (СУМ. – Т. 7. – С. 584 – 585). То ж "пригадувати безустанно" (і, отже, увесь час забувати пригадане) можуть лише люди хворі, що постійно впадають у непам'ять. У статті йдеться про здорових людей, тому-то слід удатися тут до дієслова "пам'ятати", так би мовити, "постійної семантики" (пор.: "пам'ятати" – "зберігати в пам'яті, не забувати" – СУМ.- Т. 6. – С. 37). Оскільки семантична структура цього дієслова включає й семантику прислівника "безустанно", вочевидь, цей прислівник можна б вилучити з тексту. Не забуваймо, що в лаконізмі, містко сконденсованій думці – сила вислову. То лише лінива думка – багатослівна.

Чи можна "зустрічатися (зустрітися)" без зустрічі?

Дієслово "зустрічатися (зустрітися)" в українській мові вживається лише тоді, коли йдеться про справжню зустріч: "Вони зустрілися вперше в житті далеко від рідного краю у серпні 1994 року" (з живого мовлення); "До самого села не зустрілося жодної живої душі, тільки кам'яні хрести біліли над шляхом" (О. Гончар);

Зустрітися: щоб зразу
розлучитись,
Щоб бідне серце отруїть,
Щоб більш ніколи не зустрітись
І вічно втратою боліть
(О. Олесь).

Якби зострілися ми знову,
Чи ти злякалася б, чи ні?
(Т. Шевченко).

Значно складніша семантична структура російського дієслова "встречаться" призвела до того, що в побутовому мовленні українське дієслово "зустрічатися (зустрітися)" уживається помилково й там, де про зустріч не йдеться, прим.: "він зустрівся з труднощами" замість "він натрапив (надибав) на труднощі", "він мав труднощі"; "села зустрічалися все рідше" замість "села траплялися все рідше"; "у підручнику можна зустріти описи природи" замість
"у підручнику трапляються описи природи", "у підручнику можна натрапити на описи природи", "у підручнику подано описи природи".
Коли ж просто стверджується існування, наявність когось (або чогось), коли щось відбувається, діється, стається, належить вживати наведені вище дієслова, а також дієслово "бувати"; прим., у Т. Шевченка читаємо:

І це трапляється меж нами,
Що ніж на серце наставля,
А сам цілує...
Якби знала
Матуся горенько твоє,
Чи оддала б за генерала
Дитя єдинеє своє?
Не оддала б... А втім, не знаю...
Бо всякі матері бувають.

Перепрошую – вибач

Уживаємо дієслово "перепрошую" доволі часто, не задумуючись над тим, що це дієслово – невдала, незугарна калька польського "przepraszam", непрозора щодо своєї семантики ("пере – прошую?"). Доречнішими є словоформи дієслова ширшої семантики "вибачати" – "вибач (будь ласка)", "вибачте", "прошу вибачити", "прошу вибачення", прим.: "Нахилився над дитям, погладив голівку і крізь сльози прошептав: "Вибач, маленька, не знатимеш татка" (О. Маковей); "Вибачте, будь ласка, яким рейсом приїдуть французькі туристи до Борисполя?" (з живих уст).
Треба, одначе, уникати зворотної форми "вибачаюсь", бо це вже калька російського "извиняюсь". Великим прихильником дієслова "вибачай" (на противагу "перепрошую") був відомий український мовознавець – професор В. Сімович (див. його статтю "Наша українська мова" в кн.: Сімович В. Українське мовознавство: Розвідки й статті/ Упорядкував Ю. Шевельов. – Оттава, 1984).

Зараз – тепер

У побутовому мовленні – й навіть у літературному – слово «зараз» часто вживаємо неправильно — замість прислівника «тепер». Це наслідок інтерференції російської мови, в якій прислівник «сейчас» стосується й теперішнього, й майбутнього часів. Насправді в нашій мові прислівник «зараз» має значення, так би мовити, «негайності» (дії), що стосується логічно або минулого, або майбутнього, пор.: «Я попросив Марусю принести глечик води, і вона зараз задовольнила моє прохання» (А. Головко); «Підійди, доню, до мене». – «Зараз!» (з живих уст). Синонімами слова «зараз» є фразеологізм «як стій», прислівники «одразу», «негайно», «умлівіч» (неологізм, що його впровадив у літературний вжиток Д. Павличко).

Завширшки – заввишки – завдовжки

Питомо українські прислівники «заввишки» (коли йдеться про міру висоти), «завширшки» (коли мовиться про міру ширини), «завдовжки» (коли йдеться про міру довжини) витісняються з ужитку, зовсім забуваються та замінюються – під впливом російської мови – іменниковими словоформами (прихованими русизмами) «шириною», «висотою», «довжиною», пор.: «Здоровенні будяки, заввишки в ріст високого чоловіка, стояли, як густий ліс» (І. Франко), «Спінені вали, завдовжки у півкілометра, заввишки, як пароплав, котилися перед ними» (З. Тулуб); «Мотря стояла коло тину, висока та здорова, така заввишки, як Карпо» (І. Нечуй-Левицький); «Дніпро розкішно ллється більше верстви завширшки під самими горами» (Ганна Барвінок); «Кров із ями свистала вгору заввишки з чоловіка» (із записів П. Куліша).

Не завжди прикметникова конструкція доречна

Коли болить голова

В українській мові подекуди вкоренилися – передусім під впливом російської – конструкції «прикметник + іменник» та майже повністю витіснили питомо українські «іменник + іменник у родовому відмінкові». Певний вплив тут і англійської мови з поширеною в ній конструкцією N + N (у формі складного слова або словосполучення), в якій перший іменник виконує роль прикметника, пор. «headache».
Зокрема недоречна словосполука «головний біль» (пор. рос. «головная боль»), коли маємо суто українську конструкцію «біль голови». Недоречність словосполуки поглиблюється ще тим, що слово «головний» (від «голова») є омонімом слова «головний» у розумінні «важливий», «видатний».
Пор. також «владні структури» замість «структури влади». Слід також ураховувати, що прикметник «владний» досить широкої семантики й позначає того, хто виражає волю, рішучість (див.: СУМ. – Т. 2. – С. 701 – 702), прим.:

Було, по вулицях знайомих
Ідеш до рідної ріки –
І раптом бачиш владний помах
Богдана гордої руки.
(М. Рильський).

Англійському терміну «distribution system» відповідає український «система розподілу» (а не малограмотне, немилозвучне «дистрибуторська система», що займає доволі місця на шпальтах газет). Подібно, маємо «відділ освіти», а не «освітній відділ», «перерва на обід», а не «обідня перерва».

Професорові – професору?

Обидві форми правильні, оскільки іменникам чоловічого роду другої відміни (тобто тим, що в називному відмінку однини мають чисту основу – на твердий або м’який приголосний та на –й – або закінчення –о) властиві в давальному відмінку однини паралельні закінчення –ові, –еві, –єві та у, –ю, прим.: робітникові й робітнику; секретареві й секретарю; Гордієві й Гордію; Павлові й Павлу. Форми на –ові, –еві, –єві здавна широко побутували в нашій мові, їх зафіксував автор першої друкованої граматики живої української мови Олексій Павловський (ідеться про «Грамматику малороссийского наречия», опубліковану в Санкт-Петербурзі 1818 p.). Їх знаходимо в українських літературних джерелах:

Возьміть мої гетьманськії
Клейноди, панове,
Та однесіть москалеві,
Нехай Москва знає,
Що гетьмана Дорошенка
На світі немає
(Т. Шевченко).

«А щоб допомогти в потребі,
Як сусідові сусід,
Щоб хоч добре слово мовить –
Ні та й ні!»
(І. Франко).

Одначе, тепер в українській мові – під впливом російської – надто широкого вжитку набули форми з відмінковими закінченнями на –у (-ю). Їх інколи варто уникати ще й тому, що таке ж закінчення мають часто іменники другої відміни чоловічого роду в родовому та кличному відмінках, пор.: «премія заводу» (можна розуміти двояко: або «завод дав премію», або «завод її одержав»); «ні, не буду я сину (синові) коритися» і «ні, не буду я, сину, коритися». У другому з наведених прикладів у письмовому тексті коми служать показником кличного відмінка, але в усному вислові можливі різнорозуміння. Форми на –у(-ю) вживають, коли поруч є декілька іменників у давальному відмінку, прим.: «синові Остапу», «поету Тарасові Шевченку», «брату Павлові».

Не забуваймо про кличний відмінок!

Своєрідна коштовність нашої мови – можливість використовувати звертання (часто образне) у кличному відмінку, що має тільки йому властиві закінчення, пор.:

А воно таке маленьке,
Воно ще й не лазить.
І коли-то воно буде
Гратись і промовить
Слово мамо, Великеє,
Найкращеє слово!
(Т. Шевченко).

«Мамо, матінко моя, де ви?... Де ви, голубко, матінко моя сива?» (О. Довженко). Про український кличний відмінок письменник та перекладач О. Кундзіч слушно написав: «Я собі образно уявляю кличну форму, як простягнені до когось руки в більш чи менш підкресленому жесті». У художньому мовленні звертання часто складаються із ключового слова (іменника) та цілого ряду пояснень, уточнень до нього, пор.:

І нині – будь! І присно – будь!
Зигзице! Ярославна! Ладо!
Моя Ти радо і порадо –
І нині – будь, і присно – будь
(І. Світличний).

Експресивно звучать форми кличного відмінка в таких контекстах:

Свободолюбче –
тільки море й ти!
(Ш. Бодлер, пер. І. Світличний).

Ні, часе, не хвалися, змін нема;
Нові ти зводиш піраміди й вежі,
Щоб здивувати нас, але дарма –
То все старе, лише в новій одежі
(В. Шекспір, пер. Д. Павличко).

В українській мові іменники першої, другої та третьої відміни (абсолютна більшість іменників) мають закінчення в однині кличного відмінка, пор.: Ганно, книжко, перемого, Галинко, Ярусю, сину, тату, часе, можновладче, Львове, Києве, любове, радосте та ін. Запозичені імена та прізвища, відмінюючись за парадигмою наших іменників, також мають закінчення у кличному відмінку, пор.: «Що коїш, Фаусте! Схаменись!» (Й.-В. Ґете, пер. М. Лукаш); «Боговінчаний Ліре, Кого я поважаю, як владику» (В. Шекспір, пер. М. Рильський).

Про сніг у Львові

"Львів швидше у снігу" – читаємо в газеті, і знову згадуються слова великого словолюба О. Кундзіча про "погублені дієзи нашої мови". Адже в цитованому реченні треба було б замість живцем переданого з російської слова "швидше" (пор. російське "Львов скорее в снегах") ужити українське слово відповідної контекстної семантики "радше" ("Львів радше в снігу"). А витончений словолюб висловився б зовсім інакше – "Щось засніжило у Львові". Загалом, у таких випадках чимало залежить від контексту.

Що... ...то – чим... ...тим

Народна українська мова знає складений сполучник "що... ... то", пор.: "Треба тікати звідси, і що скоріш – то ліпше" (С. Черкасенко); "Що більше усвідомлював, то більша ненависть змагала його" (В. Підмогильний). Складений сполучник "чим... ... тим" – наслідок надмірного впливу російської мови, пор.: "Чем дальше в лес, тем больше дров".
Ступенювання прикметників: "найбільш відповідальний етап" чи "найвідповідальніший етап"?
В українській мові є дві форми ступенювання прикметників: проста (додаванням суфікса –іш або –ш у вищому ступені та додаванням префікса "най" до форми вищого ступеня у найвищому, прим.: довгий – довший – найдовший) та складена, аналітична, що утворюється додаванням до звичайного ступеня слова "більш" (для вищого ступеня) та слова "найбільш" (для найвищого ступеня): здоровий – більш здоровий – найбільш здоровий. Українське художнє та народне мовлення надає (за деякими винятками) перевагу простій формі, що є природнішою. Вона співзвучна з ритмомелодикою української мови, її потягом до розлогих слів, до складних гомерівських епітетів. Складену форму вживають тоді, коли вона стосується дієприкметника (випробуваний – більш випробуваний) або коли порівнюють прикметник із прикметником (якість з якістю): "більш ледачий, як хворий".
В одній зі своїх рецензій Г. Кочур писав: "Жодна жива людина не скаже так, як є в перекладача: "Що є більше страшним, ніж бідний селянин", кожен скаже "що страшніше". Погодьмось, що словосполучення "жива людина" семантично дуже містке в наведеному вище контексті.
Українські префікси "пре" та "пра" разом із нульовою формою прикметника утворюють прикметникові форми, що вказують на дуже великий вияв ознаки або ж на давність, споконвічність:

Вже був то не затишок
рідних левад,
Де вітер хистку лозу коливав,
А правда цієї землі прастара,
Яку почув і втілив Тарас.
(Г. Кочур).

А ти, пречистая, святая,
Ти, сестро Феба молодая...
(Т. Шевченко).

Будьмо обережні: не всі якісні прикметники мають ступені порівняння!
Граматики вказують, що якісні прикметники виражають ознаку предмета безпосередньо лексичним значенням своєї основи ("чесний", "порядний" та ін.) або через властивість іншого поняття ("колючий", "соковитий", "мужній") та що всі якісні прикметники мають ступені порівняння. Але як же бути з такими прикметниками, як "достойний", "правдивий", "порядний", "чесний"? Подумаймо: чи може бути людина "чесніша" або "найчесніша"? Елементарна логіка та мораль підказують, що можна бути лише або чесним, або нечесним. Це стосується й інших названих вище прикметників. Ураховуючи стверджене вище, ледь чи логічно виправданим є утворювати ступені порівняння від них. Варто б подумати над доречністю у звертаннях прикметника "всечесніший", хоча він є компонентом усталеної форми.

Стосовно прикметників, похідних від власних назв

Споконвіку ці прикметники пишуться в українській мові з малої літери. Це засвідчують такі авторитетні словники, як чотиритомний "Словник української мови" Б. Грінченка (К., 1907 – 1909, перевидано К., 1958 р.,), одинадцятитомний академічний "Словник української мови" (Київ, 1970 – 1980), "Правописний словник" Г. Голоскевича (Нью-Йорк, 1955), "Правописний словник української мови" за ред. Я. Рудницького і К. Церкевича (Нью-Йорк – Монреаль, 1979). Ці ж правописні норми засвідчує величезний корпус україномовної літератури – наукової, науково-популярної, художньої тощо. Правда, в українських виданнях, зокрема в періодиці англомовного світу, все частішають випадки написання прикметників "український", "англійський", "канадійський" (очевидно, правильніша форма від іменника "Канада" є "канадський", пор.: Україна: "український", а не "українійський") з великої літери. Це не що інше, як інтерференція англійської мови, але ж не на побутовому, неосмисленому рівні, а на такому, де люди ще більше зобов'язані бути відповідальними за Слово...

Українська мова не надуживає присвійними займенниками

В українській газеті з англомовного світу натрапила на речення "Ми писали наші листи до різних установ..." і явно відчула вплив англійської мови, де присвійні займенники постійно вживаються перед іменниками, що не властиве українській мові. Отже, правильно: "Ми писали листи до різних установ..."

Їх обов'язки – їхні обов'язки

Питомо український засіб вираження присвійності (їхній) значно прийнятніший, ніж родовий відмінок (їх).

Що – який – котрий і постпозиційне підрядне означальне речення

У цій функції українському народному мовленню та українській літературі найвластивіший відносний займенник що, напр.:

Не цурайтесь того слова,
Що мати співала,
Як малого сповивала,
З малим розмовляла
(Т. Шевченко).

Високий, рівний степ,
Зелений ряд могил.
І мрійна далечінь,
Що млою синіх крил
Чарує і зове
до еллінських колоній
(М. Зеров).

Ми – душі, що насмілились
безсмертя
Своє збагнути
(Дж. Г. Байрон, пер. М. Кабалюк).

Займенники котрий та який у цій функції малоприродні, хоча загалом норми української мови допускають їхній ужиток перед постпозиційним підрядним означальним реченням.
Але незмінне формою що не може визначити всі непрямі відмінки. Для цього українська мова, як і деякі інші, додає до слова що особовий займенник у третій особі потрібного роду та відмінка: що він, що вона, що під нею, пор.: "Та в його така сопілка була, що він нею звірів своїх викликав" (І. Рудченко); "Бодай та степовая могила запала, що я під нею жито жала" (П. Чубинський).

Шука – шукає? Чи правильні ці форми?

Як правило, дієслова першої дієвідміни з основою на –а (-я) мають у третій особі однини закінчення –є (читає, нахиляє). Одначе, не тільки в розмовній мові, а й у літературній (зокрема в поезії), усе більшого поширення набувають форми без закінчення –є, що, за своїм походженням, належать до південно-східних говірок української мови, пор.: «Усе диха синім вогнем» (М. Коцюбинський); «Лише тебе моє серце шука у тужливім пориві» (І. Франко); «Про весну мріє ясенок, і підроста в селі синок» (А. Малишко). Це один із тих випадків, коли своєрідності говірок проникають у літературну мову й закріплюються в ній.

Не забуваймо форм давноминулого (передминулого) часу!

Передминулий (давноминулий час) час (англ. Past Perfect) становить одну з найхарактерніших особливостей української у порівнянні з іншими східнослов’янськими мовами – російською та білоруською. Утворюється він із двох форм минулого часу – головного й допоміжного дієслова «бути»: «був узяв», «була заспівала», «було стало», «були заграли». Позначає передминулий час (як і в інших мовах, де є така часова категорія) – дію, хронологічно першу з двох чи кількох минулих, напр.: «Думав був іти на Запорожжя і розпродав усе своє добро (П. Куліш); «Там уломилось щось було біля віялки, а вину на нього склали» (С. Васильченко); «Сайгор думав був піти з Григорієм, але потягнуло до ставка освіжитися від спеки нагартованого дня» (М. Хвильовий). Форма передминулого часу була споконвіку в українській мові як її особливо характерна риса, і досі її широко вживають на всій території України, зокрема в народному мовленні.

Про дві форми майбутнього часу недоконаного виду в українській мові

Буду читати – читатиму

Категорія майбутнього часу своєрідна, оскільки в ній майбутність поєднується з модальністю. В українській мові категорія майбутнього часу прецікава тим, що дієслова недоконаного виду мають дві однаково доречні форми: синтетичну (читатиму, мандруватиму) і аналітичну (буду читати, буду мандрувати). Форми майбутнього часу з-му (-меш і т. д.) (читатиму, читатимеш і т. д.) – одна з найцікавіших і найоригінальніших своєрідностей української мови. Лише сербська з усіх слов’янських мов має форму майбутнього часу, дещо подібну до цієї української. Оскільки російська такої форми не має, то в епоху підтоталітарного «злиття усіх мов і народів» на цю українську форму не звертали належної уваги, і в більшості наших граматик останніх десятиріч форму на –му розглядали як рівнозначну з формою «буду (будеш і т. д.) + неозначена форма дієслова». До речі, замість терміна «неозначена форма дієслова», українські мовознавці 20 – 30-х pp. минулого сторіччя (С. Смеречанський, О. Курило, М. Наконечний та ін.) уживали місткий термін «дієйменник» – може, він і має право на громадянство в українській мовознавчій терміносистемі.
Насправді, коли в мові є паралельні форми, то або одні зникають, а інші перемагають, а ще інші набувають додаткового стилістичного чи семантичного відтінку. Певні значеннєві відмінності відчутні між цими двома українськими формами майбутнього часу. Ще видатний наш мовознавець О. Потебня вказував, що у формі з –му відчувається початковість дії. Він писав, що вжити в реченні «Як налякаєш мене, то всю ніч буду жахатись» форму «жахатимусь» означало б перенести увагу на початок дії, а не на її тривалість – на стан страху протягом усієї ночі (праця «Из записок по русской грамматике»). Професор І. Шаровольський на підставі вивчення найстаріших писемних пам’яток української мови дійшов висновку, що форми з –му в давнину підкреслювали активність, ініціативу дійової особи, а згодом ідея активності та ініціативи ослабла – залишилося тільки значення початку (студія «Прийдучий час на –му»).
Синтетичні форми майбутнього часу недоконаного виду одомашнилися і в усному мовленні, й у художній літературі, пор.:

Ти ще виболюєшся болем,
ти ще роздерта на шматки,
та вже крута і непокірна,
ти випросталася для волі,
ти гнівом виросла. Тепер
не матимеш од нього спокою
(В. Стус).

Чи довго житимем,
чи скоро час розстання,
Приймаймо з дякою,
що Доля нам дає,
Хоч, може, ця зима
для нас зима остання,
І вже не чутимем, як море в берег б’є
(Горацій, пер. М. Зеров).

Самотній самоти вже не здолає,
Не спатиме, читатиме, листи
Писатиме чи вийде в парк брести
Алеями, де листя опадає
(Р. М. Рільке, пер. М. Москаленко).

Цікаво, що в південно-західних говірках суфікс –му може стояти не лише окремо від неозначеної форми дієслова, а й між –му й неозначеною формою можуть стояти інші слова, прим.: «Гірш ніж птахи ті блудні, мете за слова марні весь свій вік крутитись» (І. Франко). Проф. В. Сімович у своїй «Граматиці української мови» (1919) пояснював це тим, що в південно-західних говірках ще досить жива свідомість, що це – окремі форми, які можна зустріти в майбутньому часі поряд зі скороченими формами з –му, –меш, –не (також і повні –йму, –ймеш, –йме), пор.: «Світ ми (= мені) спустіє і йме ворогувати» (М. Шашкевич).
Отже, не цураймось лаконічних і дуже цікавих форм майбутнього часу недоконаного виду з –му (-меш і т. д.)!

Про засилля пасивного стану

«Наступного дня мною було оприлюднено заяву, в якій ішлося ...», – пише демократ, народний депутат одного з округів Львівщини, у повідомленні, що його публікує одна із львівських газет... А в іншій статті читаємо: «Ним була написана дисертація на тему...» Начебто все гаразд, але й автор повідомлення, й редактор газети, на жаль, мислять російськими синтаксичними схемами. Вони не задумуються над тим, що вболівати за рідну мову – це не лише ганьбити і дійсних, і уявних ворогів її (що не дуже важко!), але, у першу чергу, уміло користуватися цією мовою, змагатися до чистоти та милозвучності в ній, писати так, щоб кожна думка знаходила свою справжню кришталеву форму, не перекручувати її синтаксис, що, за влучним висловом М. Рильського, є «душею мови» (Рильський М. Про мову // Його ж. Як парость виноградної лози. – К., 1973. – С. 42).
Уживання пасивних конструкцій замість активних в українських текстах – ось де інтерференція російської та англійської мов відчувається особливо різко. Адже одна з головних своєрідностей української мови — це дуже широке застосування активних дієслівних конструкцій. І, очевидно, наведений на початку статті покруч нормально звучав би українською мовою ось як: «Наступного дня я оприлюднив заяву, в якій ішлося...»

Бережімо нашу закличну форму!

Цікавою, досить унікальною своєрідною властивістю української мови є те, що, крім наказової форми дієслів (у другій особі однини та множини), наша мова має ще синтетично утворену (за допомогою флексій –імо, –ім, –мо) т. зв. закличну форму в першій особі множини, пор.:

Ярій, душе. Ярій, а не ридай.
У білій стужі сонце України.
А ти шукай – червону тінь калини
на чорних водах – тінь її шукай,
де жменька нас...
(В. Стус).

Припливайте до колиски,
лебеді, як мрії,
Опустіться, тихі зорі,
синові під вії...
(В. Симоненко).

Отут води погожі і трави хороші,
Очерети гнучкі й могили високі,
Станьмо, коні попасімо,
Покіль сонце обігріє...
(«Дума про втечу трьох братів з Азова»).

Ми стали скромні,
стали непомітні,
Скупі на жест і мову запальну.
Але не кидаймо свого «клену»
Тим давнім дням
борні і кроволитні
(М. Зеров).

Заклична форма («станьмо», «попасімо», «не кидаймо») відрізняється від наказової форми («ярій», «не ридай», «шукай», «припливайте», «опустіться») тим, що серед осіб, до яких автор звертається, є й він (вона) сам (сама). Душа нашого народу плекає більше заклик, ніж наказ, тому-то закличні форми глибоко властиві нашій мові, як ось:

З’єднаймо ж всі сили,
зберімо спокій,
зустріньмо збройно
хвилину страшну.
Розлучені грубо, ми скрізь
пронесімо думку одну
і душу одну
(Г. Кочур).

«Роззирнімося навколо і полюбімо цей світ» (В. Шевчук). Цікаво, що і в англійській мові, і в російській заклична форма має лише аналітичний характер (тобто утворюється додаванням ще одного слова до певної форми іншого дієслова), пор.: англ. «Let’s do it!»; рос. «Давайте сделаем это». Правда, форми з «давай» проникли і в українську класику, хоча з деяким зсувом у семантичній структурі:

Суддею був Ведмідь,
Вовки були підсудки,
Давай вони його
по-своєму судить
(Є. Гребінка).

На жаль, у граматиках української мови, виданих і в Україні, й поза її межами (прим., у «Граматиці української мови» Д. Кислиці, опублікованій у Нью-Йорку 1995 p.), закличну форму зараховують просто до форм наказового способу, не підкреслюючи своєрідності її значення. На практиці це призводить до того, що, замість закличної форми синтетичного характеру (із флексіями –імо, –ім, –мо), в українській мові (як наслідок інтерференції російської мови) дедалі частіше вживається зовсім чужа аналітична калькована кон-струкція з дієсловом «давайте»: «давайте читати» (замість «читаймо»); «давайте працювати» (замість «працюймо»). І вже хіба трагічна глухота до слова породжує такі заклики-покручі, як: «Давайте будемо!» (замість «Будьмо!»), що їх, на жаль, тепер можна почути не раз в українському радіомовленні чи телебаченні. Дуже часто замість закличної форми вживається абсолютно невиправдано майбутній час дієслова, пор.: «Будемо гідні цієї місії!» замість «Будьмо гідні цієї місії!»

Дієслівні форми на –но, –то й пасивні дієприкметники

«Молебні були відправлені», «протокол буде надрукований», «храм був зруйнований» – у всіх цих фразах вжито українські слова, одначе самі фрази звучать неприродно, не по-українському, оскільки функцію присудка в них виконують пасивні дієприкметники. Однією з синтаксичних своєрідностей української мови є широке вживання дієслівних безособових форм на –но, –то в ролі присудка, як у Т. Шевченка:

Світе ясний! Світе тихий!
Світе вольний, несповитий!
За що ж тебе, світе-брате,
В своїй добрій, теплій хаті
Оковано, омуровано
(Премудрого одурено).

Пасивні дієприкметники також властиві українській мові, але вони частіше виступають у ролі означення, прим.:

Розвійтеся з вітром,
листочки зів’ялі,
Розвійтеся, як тихе зітхання!
Незгоєні рани, невтишені жалі,
Завмерлеє в серці кохання
(І. Франко).

Пасивна конструкція в українській мові (на відміну від російської та англійської), як правило, штучна. Отже, наведені фрази повинні звучати по-українському: «Молебні було відправлено», «протокол буде надруковано», «храм було зруйновано». У таких випадках в українській мові можливі й неозначено-особові дієслівні конструкції: «Відправили молебні», «протокол надрукують», «храм зруйнували». Будьмо обережні з пасивними конструкціями! Враховуймо, що фрази «Я хочу бути почутим...»,
«З цією метою мною буде зроблено...» (які, на жаль, так часто можна почути в нашому побуті) – наслідок грубого відхилення від українських мовних нормативів. Наскільки природніше звучать фрази: «Для цього я зробив...», («Я зробив це, щоб...»), «Я хочу, щоб мене почули...»

Не уникаймо прислівників!

У сучасній українській усній та письмовій мові, на жаль, узвичаєно (очевидно, під впливом російської мови) вживати іменник із прийменником або сам іменник в орудному відмінку («Олена в нерішучості стояла в коридорі»; «Він сказав із заздрістю») там, де в народному мовленні та в класичній літературі користуються прислівником, як ось: «Де хата стояла – кропива та бур’ян заввишки з мене поросли» (Ганна Барвінок); «Роги по аршину завдовжки, коли не більше» (О. Стороженко). Отже, слід вживати:

«нерішуче» зам. «в нерішучості»;
«заздрісно» зам. «із заздрістю»;
«нетерпляче» зам. «з нетерпінням»;
«завзято» зам. «із завзяттям»;
«заввишки» зам. «висотою», «вишиною»;
«завглибшки» зам. «глибиною»;
«завгрубшки» зам. «товщиною»;
«завдовжки» зам. «довжиною»;
«завширшки» зам. «шириною» та ін.

Обережно: віддієслівні іменники на –ння (-ття)

Віддієслівні іменники на –ння, –ття не властиві українській мові. Потребу обмежувати вжиток віддієслівних іменників в українській мові обґрунтували мовознавці Розстріляного відродження, зокрема О. Курило, С. Смеречанський, О. Синявський. Замість віддієслівних іменників треба уживати дієприслівникові звороти, конструкції з особовими формами та неозначеною формою дієслова, як ось:

Неправильно Правильно
При досліджуванні цього Досліджуючи (Коли вони до-
питання вони забули най- сліджували) це питання, вони
головніше. забули найголовніше.
Без складання відповідного плану, Не склавши відповідного
плану я не візьму на себе... я не візьму на себе...
Після написання роману Написавши роман, письменник
письменник виїхав... виїхав...
Спосіб збирання матеріалів Спосіб збирати матеріали
Не маю часу на читання... Не маю часу читати...
Вода до купання дітей Вода, щоб купати дітей
Чути падання крапель дощу... Чути, як дощові краплі падають...

Прийменник "по" – обережно!

Радіо повідомило, що організують в Україні новий "департамент – по боротьбі з корупцією". Було б краще, якби в системі нашої влади були просто відділи... Чим це слово гірше від чужого департамент? Серед політиків, на жаль, мало знавців мови. Інша очевидна помилка – це прийменник "по". Грамотно назва нової організації звучала б "відділ (для) боротьби з корупцією".
У побутовому мовленні, у засобах масової інформації України відчувається нездорова тенденція надмірного ужитку прийменника "по", що призводить до утворення неоковирних, ненормативних конструкцій. Пояснюється це явище впливом російської мови, де прийменник "по" має значно
більше значень, ніж в українській мові. С. Крижанівський якось вдало зауважив, що з прийменником "по" маємо стихійне лихо.
У нашій мові прийменник "по" уживається найчастіше для позначення:
а) мети (із знахідним відмінком, звичайно після дієслів руху): "Пішли з товаришем ми по гриби" (В. Лучук);
б) межі (із знахідним відмінком) "А повінь заливала верболози по саме небо і по самі котики" (Ліна Костенко);
в) місця дії (з місцевим відмінком): "Щось лізе вверх по стовбуру" (Т. Шевченко);
г) часу (із місцевим відмінком у значенні "після"): "Вірсавія пішла Спочити трохи по вечері" (Т. Шевченко);
д) кількості (із знахідним відмінком): "Вільшанські схизмати По три сім'ї, по чотири Живуть в одній хаті" (Т. Шевченко).

Ось деякі випадки, коли прийменник "по" вживається недоречно:

"план по заготівлі" зам. "план заготівлі";
"по технічним причинам" зам. "через технічні причини";
"по заявках" зам. "відповідно до заявок";
"по праці – честь" зам. "за працею – шана";
"по всіх правилах" зам. "за всіма правилами";
"по наших підрахунках" зам. "за нашими підрахунками";
"заходи по дальшому поліпшенню роботи" зам. "заходи (щодо, до) дальшого поліпшення роботи";
"конференція по проблемі" зам. "конференція з проблеми";
"по понеділкам" зам. "щопонеділка", "кожного понеділка";
"я живу по вулиці Івана Франка" зам. "я живу на вулиці Івана Франка".
"На Галичині":

Проблема з прийменниками

Згідно з чинними правилами української граматики та мовного вжитку, прийменник "в/у" вживається з іменниками в місцевому відмінку для позначення місця, де відбувається дія. Тому вираз "у/в Галичині" відповідає нормам української мови. А стосовно узусу, то наведу лише заголовки окремих праць І. Франка: "Азбучна війна в Галичині 1859 р." (оцю статтю варто б уважно перечитати деяким сучасним гope-поборникам "ідеї" переходу українців на латиницю – є й такі!), "Двори і хати в Галичині", "Еміграційні агенти в Галичині", "Йосиф Шумлянський, львівський єпископ 1668 – 1708 pp., і заведення унії в Галичині", "Лихварство в Галичині", "Політичні сторонництва в Галичині", "Робітничі відносини в Галичині" та чимало інших. А пишу про це тому, що в засобах масової інформації України все частіше бентежить покруч "на Галичині".
До речі, набуває поширення і фраза "на таборі", хоча сполука "в таборі "(йдеться про пластунські табори) відповідає і логіці, і нормам української мови. Т. зв. "вседозволеність" у мовних питаннях, розхитування доречних мовних норм ні до чого доброго не доведуть.

Складня – жива душа мови

У цікавій українознавчій статті читаємо: "То був московський цар Пьотр І, який дав ці штучні назви... То був московський цар Пьотр І, який приписав російській імперії історію..." І жаль стає, що свої слушні думки автор не висловлює правильною українською мовою. Адже можна нанизати чимало добірних українських слів, але це ще не означає, що матимемо дійсно український текст, бо душа мови – у складні, а саме в наведених вище реченнях порушено синтаксичну будову української мови через калькування (з деякими видозмінами) англійської емфатичної конструкції it was... that. У сучасній українській мові для виділення, більшої конкретизації особи чи предмета, для підсилення ознаки (рівно ж, як і обставин часу, місця чи способу дії) вживаються частки "саме", "якраз" та рідше зв'язане словосполучення "не хто інший, як", пор.: "Як не згадати, що саме М. Драгоманів був учителем Лесі Українки" (М. Рильський); "Саме гречка розцвілась" (із записів І. Рудченка); "...вранці-рано, в пилипівку, Якраз у неділю, Побігла я за водою..." (Т. Шевченко); "Не хто інший, як В. Винниченко зачитував відозву Української Центральної Ради 22 березня 1917 р." (В. Чапленко).
Аналогічно, цитовані вище речення повинні б звучати так: "Саме (якраз; не хто інший як) московський цар Пьотр І...".

Про називні речення

Чи задумувались Ви, шановні читачі, над тим, яким потужним виразовим засобом у мовленні є називні (номінативні) речення –односкладні речення, головний член яких виражений іменником або субстантивованим словом у формі називного відмінка? Головний член може виражатися також і словосполученням. Інколи номінативні речення складаються з декількох однорідних підметів або ж включають означення, що стосується головного члена речення. Ось уривки з двох поезій В. Симоненка:

Обколоте, в намерзі стогне вікно,
і свічка у склянці, у пляшці вино,
у горлі застуда, у серці – пітьма,
бо виє зав'югою грім-Колима.
Провалля і кручі. Горби і горби.
Сніги і стужа. Вітри й морози.
Гудки і крики. Чорні прокльони.
Собачий гавкіт. Крик паровоза...

Якби – якщо

У підрядних реченнях з ірреальною, можливою або припустимою умовою вживаються в сучасній українській розмовній мові і сполучник "якби", й конструкція сполучника "якщо" з часткою "б" ("би") – "якщо б" ("якщо би"), пор.: "Ще довго сидів та базікав би з тобою, якби мав час"; "Якщо б ти вчився в університеті, то, напевно, знав би цих людей" (обидва приклади – з живого мовлення).
Одначе, сполучник "якби" й милозвучніший, і компактніший. Сама природа умовних речень зумовлює наявність частки "б" ("би") в головному реченні, отже, кон-струкція "якщо б" ("якщо би") створює певні труднощі навіть для вимови. До того ж, "якби" – питомо український сполучник, а "якщо б" ("якщо би") – зайва калька російської конструкції "если бы", якій не місце в українській мові. Саме тому справжні знавці української мови вживають виключно сполучник "якби". Ось жменька прикладів:

Якби мені черевики,
То пішла б я на музики
(Т. Шевченко).

Якби ви з нами подружили,
Багато дечому б навчились
(Т. Шевченко)

Ох, якби я знала,
Що побачу його ще раз,
Що побачу знову –
Вдвоє, втроє б витерпіла
За єдине слово!
(Т. Шевченко).

"Якби Калинович у звичайнім часі зустрів таку постать на вулиці, не звернув би ніякої уваги на неї" (І. Франко); "Якби я мав карбованців п'ятсот, так я б уже подивився, як люди живуть" (Г. Тютюнник).

Будьмо уважні до наголошування слів рідної мови!

Часто хвалимося, що наша мова – преспівуча, але мало дбаємо про те, щоб вона була саме такою. Зокрема, неуважні ми часто до наголошування слів, до їхнього наголосу. Дотримання норм наголошення й вимови – один із головних показників культури усного мовлення.
Наголос – це виділення в слові складу за допомогою артикуляційних засобів, властивих мові.
В українській мові наголос силовий, або динамічний, тобто він виражається посиленням голосу у вимові наголошеного складу. У деяких мовах (напр., литовській, китайській) наголошений склад виділяється не посиленням наголосу, а підвищенням тону. Такий наголос називається тонічним, або музикальним. Є мови, що мають постійний наголос, напр., чеська та угорська, в яких звичайно наголошується перший склад; у французькій мові наголос падає найчастіше на останній склад, а в польській – на передостанній.
Привабливою особливістю української мови є те, що наголос у ній вільний, не закріплений за якимось постійним місцем для всіх слів. На цю особливість української мови звернув увагу І. Франко у статті "Каменярі. Український текст і польський переклад. Дещо про штуку перекладання": "Українська мова, аналогічно до грецької, має різнорідні наголоси, навіть різнорідніші, ніж грецька (назва села Нагуєвичі має наголос на четвертім складі, а Тустановичі на п'ятім від кінця, що в грецькій мові не трапляється ніколи), а польська, аналогічно до латинської, має всі наголоси на передостаннім складі". Додаймо до Франкових слів, що наголос в українській мові може бути також на
шостому складі від кінця, напр., "жалуватиметься", а навіть на сьомому – "налагоджуватимуться". Наголос в українській мові не тільки вільний, а й рухомий, тобто він дуже часто змінює своє місце в різних формах того самого слова: учитель – учителі; дорогий – дорожче; бути – було та ін.
У нашій мові наголос може змінювати лексичне значення слова, тобто може бути семантизованим. Серед перекладачів в Україні поширений жарт про те, що українське речення "Старенька взяла конячку та поїхала до міста" нерозторопний перекладач передав по-англійському як "The old woman bought a bottle of cognac and left for the town", не врахувавши, що "кон[ь]ячку" – це алкогольний напій, а "конячку" – йдеться про тварину. Ось декілька прикладів:

мука ("борошно") – мука ("страждання");
дорога (1. "люба", "мила"; 2. що коштує великі гроші) – дорога ("шлях");
недоносок ("старе взуття чи одяг") – недоносок ("передчасно народжена дитина");
лупа ("маленькі часточки рогових клітин, що утворюються біля коренів волосся на голові") – лупа ("оптичний прилад");
паша ("трава на пасовищі, що служить кормом для худоби") – паша ("почесний титул найвищих військових і цивільних урядовців в Османській імперії, султанській Туреччині");
колос ("колосок": хилиться достиглий колосок) – колос ("велетень");
типовий ("характерний": типові риси людини) – типовий ("зразковий" – типовий проект);
шкода (як іменник означає: 1. "втрата", 2. "дитина, що пустує"; як прислівник означає "жаль") – шкода (прислівник із значенням "даремно"), пор.:

Не сумуй, що врода
Опадає з личка;
Не сумуй, то шкода
Дуже невеличка
(П. Грабовський).

І стоїть таке дівчатко,
посміхається до татка,
довгий пензель у руці,
різні фарби на лиці.
- Ах ти, шкодо наша, шкодо!
Що ж ти наробила?
(Н. Забіла).

Теплий кожух, тілько шкода –
Не на мене шитий,
А розумне ваше слово
Брехнею підбите
(Т. Шевченко).

Шкода, каже, і не проси,
П'ятсот, каже, коли даси,
Бери хоч зараз...
(Т. Шевченко).

У деяких українських дієсловах за допомогою наголосу розрізняють доконаний і недоконаний вид:

Виводити – виводити;
Закликати – закликати.

Деякі слова мають подвійні наголоси. У них наголос не впливає зовсім на значення слова, пор.: завжди й завжди.
Т. Шевченко милується наголосом, віртуозно скеровує його:

Бо невчене око
Загляне їм в саму душу
Глибоко! глибоко!
Дознаються небожата,
Чия на вас шкура,
Та й засядуть, і премудрих
Немудрі одурять!

Або ж:

...Подай їм силу
Твойого мученика сина,
Щоб хрест-кайдани донесли
До самого, самого краю!

Таким же майстром наголосів є П. Тичина:

А другий грім – другим ще далі
Гримкоче, хоче і радіє...

Щоб правильно вимовляти слова, необхідно постійно користуватися відповідними лексикографічними джерелами, зокрема словниками-довідниками:
Українська літературна вимова і наголос / Відп. ред. M. А. Жовтобрюх. – К.: Наук. думка, 1973.
Орфоепічний словник української мови / Укл. М. І. Погрібний. – К.: Рад. школа, 1984.
Караванський С. Російсько-український словник складної лексики. – К.: Видавничий центр «Академія», 1998.
Орфографічний словник української мови / Укл. С. І. Головащук, М. М. Пещак та ін. – К.: Довіра, 1999.
Складні випадки наголошення / Укл. С. І. Головащук. – К.: Либідь, 1995.
Орфоепічний словник української мови: В двох томах / Близько 140 000 слів / За ред. М. М. Пещак, В. М. Русанівського. – К.: Довіра, 2003.
Івченко А. Орфографічний словник української мови. – Харків: Фоліо, 2005. – 528 с.
Український орфографічний словник / Вид. четверте, перероблене і доповнене / 155 000 слів / За ред. В. М. Русанівського. – К.: Довіра, 2005.
Великий зведений орфографічний словник сучасної української лексики / Гол. ред. – В. Т. Бусел. – К.; Ірпінь: Перун, 2003.

Що в імені твоєму...

Відтворення українських власних назв (антропонімів, топонімів) графемами англійської мови

«Bohdan», а не «Bob» чи «Bogdan»
«Halyna», а не «Helen» чи «Galina»
«Halychyna», а не «Galicia»

Кожен нарід має історично, відповідно до своєрідностей своєї мови, свій усталений ономастикон, тобто сукупність власних назв у словниковому складі мови. Це й географічні назви, й імена та прізвища людей.
Ім’я людини – також універсалія: немає людини без імені, хоча упродовж віків люди жили без прізвищ. Ще Гомер сказав:

...взагалі без імення ніхто
між людей не буває –
Хто б не родився на світ –
родовита людина чи проста,
Кожного з них, породивши,
іменням батьки наділяють
(Пер. Борис Тен).

Для дослідників-ономастів та загалом для всіх, кому рідна українська культура, цікавий «Словник українських імен» (укладач – І. І. Трійник. – К.: Довіра, 2005. – 508 с.). Словник уміщує велику кількість особових імен у їх повній унормованій формі, а також скорочені пестливі, розмовні, зневажливі їх варіанти, найменування жінок за чоловіком, відантропонімні прізвища, що засвідчені по всій території України. У додатках подано географічні назви, похідні від особових імен і прізвищ. Такий набір інформації щодо антропонімікону України вперше відбито в лексикографічній формі.
Українські імена – цікаві й часто самобутні – слід передавати графемами іншої мови, зокрема англійської, фонетичним способом, тобто (наскільки це можливо) відтворювати англійськими літерами українські звуки.
Недержавність української мови в минулому – причина того, що, по-перше, в Україні питанню унормування її ономастикону, як і іншим проблемам нормального, суспільно повнокровного функціонування мови, не надавалося належної уваги (бо ж державне життя республіки переважно обслуговувала інша мова), а по-друге, власні назви України світ сприймав через посередництво інших мов, головним чином російської, а то й польської (коли йдеться про наших земляків в англомовному світі, пор.: «Zarycki», «Winarczuk» та ін.).
В УРСР таку опосередкованість передачі неросійських географічних назв було офіційно узаконено. Відповідний державний стандарт колишнього СРСР (ГОСТ 16876 – 71 від 1981 р.) прямо стверджував необхідність спершу русифікувати всі власні назви з інших (не російських) мов народів СРСР, а вже потім їх латинізувати з російської орфографії.
Явище опосередкованого запозичення зрідка трапляється в міжмовних контактах. Приміром, в українській мові назви європейських столиць «Відень», «Рим», «Лісабон» пишуться й вимовляються далеко не так, як це роблять носії відповідних мов. Якщо такі відхилення від оригіналу стосуються не окремих, не поодиноких назв, а охоплюють увесь ономастикон, нівелюючи його на чужий лад, то український ономастикон в очах світу втрачає свою самобутність, перестає бути українським. Мовний образ народу, таким чином, зазнає фатального спотворення, мовно-національна ідентичність його у сприйнятті інших народів порушується. Нині англійська мова – єдина світова. Саме тому якнайвірніше відтворення українських антропонімів та топонімів англійськими графемами – справа державної ваги, бо йдеться про мовну репрезентацію державності України. А в наших умовах обов’язок кожного – репрезентувати її повсюдно.
Вагу правильного відтворення звучання наших назв іноземними мовами добре розуміли окремі науковці в Україні та діаспорі, які ніколи не спотворювали рідних слів заради вислужництва й інших навчали чинити так само. Одначе, лише у Вільній Україні можна на державному рівні обговорити та дослідити ці складні проблеми.
А складні вони тому, що, по-перше, нема й не може бути ідеальних принципів і правил міжмовної транслітерації та транскрипції, оскільки звуковий склад мов, у тому числі української та англійської, – надзвичайно різноманітний. По-друге, дуже заважає нам сила звич-ки впертого, егоїстичного узусу.
Наукові установи в Незалежній Україні, зокрема Наукове товариство імені Шевченка у Львові, одразу приступили до складної справи вироблення загальноприйнятих принципів відтворення українського ономастикону головними європейськими мовами. 7 – 8 грудня 1993 р. в Інституті української мови Національної Академії Наук України відбулася Міжнародна наукова конференція, присвячена виробленню наукових засад відтворення українських власних назв в іноземних мовах, що використовують алфавіти на базі латинської графіки.
В Україні ми докладаємо максимум зусиль, щоб втілити ці наукові принципи в життя. З надією, що над цією проблемою замисляться мої краяни і в Україні, і в англомовному світі, подаю нижче систему українсько-англійських відповідників. Розумію, що вона може зацікавити лише тих, для кого святі Франкові слова: «Кожен думай, що на тобі міліонів стан стоїть, Що за долю міліонів мусиш дати ти одвіт». До інших не звертаюся, хай існують собі «Бобами», «Ґалінами», «Вальтерами», «Васями», «Ванями». У «Соборі» О. Гончар назвав таких байдужників «шашликоїдами» та «тяглом історії». Влучно!