VII. Військово-Морські сили Збройних Сил України

8. ІДЕОЛОГІЧНЕ ПРОТИВОБОРСТВО.

Механізм ідеологічного противоборство з ВМС України, як головною перепоною на шляху відриву Кримського півострова від України, планувався заздалегідь і ретельно, щедро фінансувався. За повідомленням незалежної газети „Южный курьер” від 22.05.1992 року, на розкол Криму за національною ознакою і провокування на півострові карабахського варіанту активно працювали кадри і гроші кримського рескому КПРС, перекачані після розвалу СРСР в фірму колишнього секретаря обкому Форманчука. Однак, збанкрутілих комуністів з утратою ними влади колишня партноменклатура замінила спеціально створеним „Республиканским движением Крыма (РДК)”, яке очолив високооплачуваний апарат з дев’яти чоловік з приданою їм цілою сіткою засобів масової інформації, флагманом яких виступила „Крымская правда”, колишній орган рескому КПРС. Базою РДК, організаційно оформленого осінню 1991 року, стали різноманітні антиукраїнські і антитатарські групи та ветерани партії, КГБ і Збройних Сил, яких на півострові було чи не найбільше в Україні. Забезпечення плакатами, прапорами, зв’язком, автотранспортом, підтримка з сторони офіційних державних структур та солідна матеріальна база з перших днів відзначали появу цієї організації на півострові. На працівників адміністрацій та депутатів, які мали інакшу від РДК позицію, у першу чергу став збиратися і розповсюджуватися компромат, проводитися компрометуючі акції, акції фізичних погроз, як це мало місце проти голови севастопольської міськради І.Єрмакова, голови міськради В.Сємьонова, депутатів міської ради Алферьєва, Махна, Данилова і інших. Всі заходи РДК оплачувалися, простодушні тітки і бабусі і не приховували, що за „демонстрацію” прапора їм платять по 25 рублів а за збір підписів – 50, яких вони заробити другим шляхом не змогли б. Заступник голови виконкому РДК В.Заскока теж не робив таємниці з того („Крымские известия” за 21.05.1992 р.), що щомісячно в касу його партії поступає до 150 тисяч рублів. Постійним спонсором цієї партії за його ж інформацією була торгово-будівельна асоціація „Импекс-55-Крым”, яка у багатьох в Криму асоціювалася з грішми партії і, крім іншого, займалася ще перепродажем за границю списаних кораблів ЧФ.
Основними напрямками розвернутої проти України і її флоту ідеологічної кампанії стала організація масових заходів: мітингів, пікетів, „народних ходів” та інформаційне зомбування мешканців Криму і Севастополя.
Слід наголосити, що перші російські ура-патріоти появились в Криму ще в часи СРСР під крилом рескому КПУ, під час виборів до Верховної Ради УРСР в 1990 році. І очолили їх колишній командувач ЧФ адмірал запасу Калінін та „домогосподарка” Сібілєва. Обидва кандидати вибори з тріском програли, проте зброї не склали і об’єдналися в громадську організацію російської культури імені О.С.Пушкіна.
1-й антиукраїнський мітинг в Криму відбувся 27 червня 1990 року, який провели ті ж „пушкіністи” Калінін і Соболєва. Природно, що був присутнім там і депутат Верховної Ради УРСР член військової ради ЧФ віце-адмірал В.Нєкрасов. В мітингу брало участь лише 140 чоловік, з яких лише 46 проголосували за відокремлення Криму від України. Проте такий результат не завадив органу рескому КПУ „Крымской правде” повідомити кримчанам про єдинодушне рішення загальноміського мітингу. Рядом газета розмістила статтю, в якій радилося українцям міняти квартири і забиратися з Криму.
Під диктовку партійної номенклатури ура-патріоти розвернули бурну діяльність в боротьбі за автономію, однак, як тільки ціль була досягнута, їм зразу же вказали на їх місце, взявши на короткий поводок.
Та проголошення незалежності України, відродження національного флоту знову покликало до життя антиукраїнські сили.
Користуючись зачарованістю української влади результатами всеукраїнського референдуму, кримська партноменклатура з кінця грудня 1991 року організувала і інформаційну блокаду півострова. Українську пресу, навіть газету „Правда Украины” в Криму купити було не можливо, телерадіомовлення України було заблоковано. З дванадцяти інформаційних програм Кримського радіо в січні 1992 року, одинадцять було віддано ідеологам РДК. Час, виділений міністру оборони генерал-полковнику Костянтину Морозову на кримському телеканалі, був теж відданий представникам РДК. „Дорогие, родные, помогите, - зверталися кримські робітники І.Гнатюк, В.Веливчук, Л.Шаповал до Президента України і Верховної Ради України, - петля фашистского РДК уже затянута на нашу шею – осталось затянуть. По указанию Нестерова, начальника Крымского Гостелерадио, со вчерашнего дня, 22 апреля, отключено радиовещание. …Превратили нас в рабов РДК. И все потому, что РДК руководит Багров. Сегодня, 23 апреля, радио молчит. Что за издевательство? Спасите нас от фашизма! Мы не можем без Украины!” Про об’єктивність і свободу слова вже не говорилося. Багатотиражну газету Кримської вмб „На боевой вахте”, яка 21 квітня 1992 року осмілилася чесно повідомити читачам як у ніч з 4-го на 5-те квітня готувався угін малого протичовнового корабля з Донузлава до Севастополя, командир бази капітан 1 рангу О.Цубін просто арештував а редактора зняли з посади.
Після створення орггрупи ВМС, праве крило РДК розпочало в квітні 1992 року формувати бойові загони, по радіо і телебаченню появилася інформація про складання списків тих, хто присягнув чи бажає скласти присягу Україні, та проукраїнськи налаштованих мешканців. Українська мова не лише на мітингах, а і в ЗМІ, стала висміюватися та переслідуватися в громадських місцях, в практику ідеологічної боротьби ввели застрашення мешканців міста. У активістів „Просвіти” почали мітити двері квартир, у севастопольської журналістки, активної просвітянки, Любові Гуляєвої підірвали і спалили дачу, ведучу телепрограм ТРЦ „Бриз” Наталю Гриненко лише чудом не облили кислотою на вулиці міста. На мітингах почали безкарно обзивати українців „польсько-єврейськими гібридами з приміссю агресивної азіатської крові”, громадсько-політичні заходи неодмінно прикрашалися плакатами і гаслами на кшталт „Верните русским их родной город”, „Незалежна Украина дарует крымчанам: национализм, порочный трезуб, скудный купон, пустые полки магазинов, неуверенность в завтрашнем дне”, „Украинская независимость без великой России – пустой звук”, „Штаб ВМС – очаг напряженности” та інші, які в одинаковій мірі принижували гідність як українців, так і Української держави. В арсеналах ЧФ раптом почали виявляти пропажу зброї, яку згодом „знаходили” в кримських горах і приписували „кримськотатарським бойовикам”. Мешканців Криму почали залякувати „міфічними” кримськотатарськими організаціями а в цей же час, як повідомляли деякі ЗМІ, підпільний реском КПУ готував акт проголошення державної незалежності Криму.
Акт сепаратизму не вдався, та РДК успішно використало затягування українським керівництвом вирішення питання підпорядкування флоту і породило проблему генерал-майора Кузнєцова, командира 32-го армійського корпусу і старшого військового начальника в АРК, однокашника по академії віце-президента РФ О.Руцкого. Не беручи до уваги присягу генерала українському народу, його намітили в міністри оборони Криму. І не виглядало дивним, що на допомогу РДК підтримати „міністра оборони” до Сімферополя негайно прибули російські козаки. В Криму стало два „Касатонови” – один морський, другий сухопутній.
Коли ставка антиукраїнських сил на Кузнєцова провалилася, проблему приєднання півострова до „исторической родины” перенесли на проблему Чорноморського флоту. Обговорення плану спільних дій з адміралом І.Касатоновим в Ялті у квітні 1992 року зайняло у голови Верховної Ради АРК Багрова цілу добу.
Щоби ідеологічно об’єднати флот з сухопутним Сімферополем, треба було знайти ідею. Нею став 300-літній ювілей російського флоту. Ювілей, який зовсім не в’язався з історичним минулим Чорноморського флоту, негайно ввели в механізм ідеологічної боротьби проти ВМС України під гаслом, взятим з наказу Й.Сталіна від 7.11.1941 року: „Севастополь не сдавать ни в коем случае и оборонять его всеми силами”. Облудливо сотню раз на день заявляючи про слов’янське братерство, організатори флотської проблеми насправді не сприймали державу українського народу і закликали боротися з нею як в роки боротьби з фашизмом. Ідеологічна і політична машина знову розвернулася на відстоювання російського статусу Севастополя а цього можна було досягти лише при умові виводу ВМС України з міста.
Ідеологічне противоборство в Криму та навколо флоту, що перейшло межі закону, стривожило і українську громадськість. Першою звернула увагу керівництва держави на загрозливий розвиток ситуації на півострові об’єднана сесія Снятинської районної та міської рад народних депутатів, Івано-Франківської області 17 січня 1993 року. „Останнім часом жителі Снятинщини, - говорилося у зверненні депутатів, представниками партій, рухів, громадських організацій, трудових колективів, церковних громад району до Президента України, Верховної Ради України, Міністра оборони і командувачів флотів, - все з більшою тривогою стежать за розвитком ситуації в Севастополі та навколо Чорноморського флоту. І це не безпідставно, поскільки юнаки Снятинщини проходять службу як у ВМС України, так і на Чорноморському флоті. Нас не може не тривожити, що в Севастопольському гарнізоні Чорноморського флоту продовжується, як і при Касатонові, фізична розправа над нашими синами, що присягають народу України. Це не розв’язує, а загострює проблему флоту. Останній такий випадок пройшов у січні під безпосереднім керівництвом начальника штабу Чорноморського флоту віце-адмірала П.Святашова, який силами десантно-штурмового батальйону російської морської піхоти викинув на вулицю офіцерів медичного управління Чорноморського флоту та 110-ї поліклініки Севастополя, особові склади яких склали присягу українському народові. Морська піхота Чорноморського флоту в українському Севастополі на очах перетворюється в жандармську силу, чинить розправу і беззаконня над громадянами України. І все це проходить безкарно як для них, так і для тих сил, що стоять за цим. Представляючи трудовий люд Покуття... вимагаємо: 1. Терміново закінчити свавілля у відношенні до офіцерів – громадян України; 2. Вивести з української землі з’єднання морської піхоти СНД, що фактично стали окупаційними і не визнають українських законів, припинити їх фінансування та матеріально-технічне забезпечення; 3. За вчинення наруг над громадянами України і державою оголосити персоною нон-грата віце-адмірала П.Святашова, який призначений на посаду з грубим порушенням Ялтинських угод та в противагу наказу Міністра оборони України...”. Ініціатори Звернення звернулися до всіх політичних сил і рухів держави з проханням дати належну оцінку ситуації в Севастополі та тим силам, що її загострюють, нехтують чинним законодавством, сіють розбрат, неспокій і намагаються їх перенести в Крим по Придністровському варіанту.
Звернення прикарпатців було почуте в Україні. До ВМС України з підтримкою почали прибувати делегації з Запорожської, Полтавської, Тернопільської, Миколаївської, Херсонської і інших областей. В Україні почав ширитися рух за підтримку національного флоту, що змусило розперезані безкарністю сили зменшити свій запал а багатьох з учасників антиукраїнських акцій задуматися над тим, що проповідують.
Тоді, крім проросійських громад в Криму і депутатів російського парламенту, в політичну боротьбу були швидко втягнуті Міжнародний конгрес російських общин, Русскоє казачєство, Російська православна церква і навіть Конституційний суд РФ. Особлива ставка була зроблена на союз міст-героїв, ветеранів флоту, організації яких при потуранні міськради і держадміністрації повністю підпорядкувалися ідеологічним структурам ЧФ. Москвичка Сажа Умалатова, голова самопроголошеної президії Верховної ради колишнього СРСР, розпочала велике роздавання військових звань і нагород, мерія Москви - премій і подарунків. В Севастополі появилися десятки опереткових адміралів і орденоносців. Одночасно розвернулася брудна кампанія наклепів проти ветеранів, які являлися патріотами України і підтримували ВМС. Ця кампанія цілила у зранені серця ветеранів гірше фашистських куль, бо ветерани-патріоти були позбавлені підтримки влади, своїх бойових побратимів-фронтовиків, їх активно підтримували лише нечисленні українські громадські організації. Особливо брудними були методи севастопольської організації КПУ проти видатного моряка України, Героя Радянського Союзу віце-адмірала у відставці Володимира Пилипенка, краєзнавця і історика, інваліда війни Валька Кравченка та проти голови севастопольської „Просвіти” Миколи Гука, журналістів ВМС. Найзатятіше боролися з українськими патріотами та підтримували антиукраїнські сили і організації в їх боротьбі проти ВМС України місцеві осередки Компартії України в Севастополі і в Криму, яких „вели” Василь Пархоменко і Леонід Грач. Часом вони провадили боротьбу з ВМС України активніше за Союз руських общин і РДК. Вся ця ідеологічно-психологічна кампанія отримала назву „Третя оборона Севастополя”, а її гаслом, поряд з наказом І.Сталіна, були обрані слова героя першої оборони Севастополя віце-адмірала В.Корнілова „Отстаивайте же Севастополь”.
Для організації ідеологічної боротьби з Україною і Українським флотом у Севастополі існували відповідні політичні, соціальні і етнічні передумови. І вони активно використовувалися. Історично корінними жителями Севастополя являлися не більше 2 відсотків жителів міста, ті, що жили в місті до війни, або їх прямі нащадки. Абсолютну перевагу в місті мали переселенці або діти переселенців з інших регіонів СРСР, в основному з Росії. Більшість з них були відставні військовослужбовці та члени їх сімей. Для великої кількості севастопольців, особливо ветеранів флоту, Севастополь, як місто де вони комфортно проживали, не асоціювався з їх „малою” Батьківщиною. Цілковита більшість севастопольців, а вони в більшій чи меншій мірі в закритому гарнізоні не могли бути не пов’язаними з флотом, не мали стійкого історичного зв’язку із Севастополем і для більшості з них історичною або „малою” Батьківщиною були різні регіони Росії. Передача флоту Україні означала для них остаточний розрив з своєю „малою” Батьківщиною, з необхідністю переїзду на інші флоти РФ, куди вони їхати не хотіли. Ця ситуація і була використана ідеологами конфронтації і доведена до шовіністичного відтінку пропаганди зв’язку „города-героя” з Росією, що повністю було відсутнє, наприклад, в Керчі чи Одесі.
Однак, в Севастополі проживає і багато українців, не менше третини жителів міста. Та з Україною себе самоідентифікували лише частина вихідців з регіонів України, певною мірою корінні севастопольці і кримські татари. Разом вони склали близько десяти відсотків від загальної кількості мешканців міста. Чому так? Тут слід зауважити, що багато з українців, з молодих літ десятиліттями пройшовши службу за межами України, утратили родинні зв’язки з своєю „малою” Батьківщиною і під впливом комуністичної пропаганди, русифікації та постійного закритого гарнізонного життя втратили і національну ідентифікацію, і рідну мову. Ці люди, як продукт радянської епохи, частково пов’язані з Росією і сімейними зв’язками, бачили своєю Батьківщиною вже не Україну, не Росію а колишній Радянський Союз і у своїй переважній більшості склали собою добротний матеріал для боротьби з їх рідним народом, з Українським флотом, який був для них таким же не прийнятним як і для росіян. Часто можна було чути як ці люди прилюдно заявляли, що вони українці, але вони виступають проти української мови і за єдиний ЧФ та Союз. А в час, коли севастопольська українська громада перебувала в своєму рідному українському місті як в діаспорі, навіть в умовах гірших чим в резервації, коли київські чиновники самі обходили її стороною, про повернення цих людей до української ідеї не могло бути і мови.
Активізація і перетворення агресивних заходів антидержавних і антиконституційних сил в громадське життя змусила Президію Ради Національної безпеки 17.07.1996р. прийняти рішення „Про загрозу конституційному ладу”, в якім, між іншим, відзначалося, що в Криму окремі клани, користуючись зовнішньою підтримкою свого сепаратизму, намагаються посіяти міжнаціональну ворожнечу, не вщухають спроби реанімувати колишній СРСР і це приймає все більш організований і загрозливий характер.
Загальним організатором нової політичної напруги в Севастополі знову виступило командування ЧФ. Але В.Кравченко засвоїв досвід свого попередника Е.Балтіна, тому в перших шеренгах боротьби з ВМС знаходилися його заступники віце-адмірал Г.Сучков і контр-адмірал О.Пєнкін. Головними мозковими центрами і виконавцями планів наступальної антиукраїнської ідеологічної і інформаційної кампанії „Третя оборона Севастополя” від Української держави як і в попередні роки, являлися інформаційно-аналітичний центр штабу ЧФ, розвідка ЧФ, 530-й інформаційний центр ЧФ, прес-центр ЧФ, газета командувача ЧФ „Флаг Родины”, телецентр ЧФ і управління по роботі з особовим складом ЧФ при активній підтримці місцевої преси. Було організовано випуск цілого ряду місцевих ЗМІ, які без організації індивідуальної підписки безкоштовно розповсюджувались багатотисячними тиражами безпосередньо по квартирах севастопольців, а так же створені громадські організації з військовослужбовців і працівників військових частин і установ флоту, які керувалися офіцерами-ідеологами ЧФ.
На 1996 рік в Криму було офіційно зареєстровано 518 видань. Їх мовний спектр був такий: україномовна газета – 1: україно-російськомовна – 21, 462 – російськомовні. Якщо в 1995 році 8 видань в Криму виходили українською і російською мовами, то в 1996 році вони всі стали російськомовними, в 1997 році на російську мову перейшла решта видань. Одночасно в Кримській автономії широко розповсюджувалися 33 видання Російської Федерації тиражем майже 200 тисяч екземплярів і різко зменшилось поширення загальноукраїнських видань. Тематична спрямованість абсолютної більшості російськомовних видань носила виразну антиукраїнську спрямованість. У телерадіопросторі Криму на 1 годину державного мовлення приходилося 8,5 годин зарубіжного, в основному російського, мовлення. Із чотирьох інформаційних агентств Криму, українським було лише одно. Вся ця інформаційна армія направлялася на забезпечення „російського статусу” Севастополя і „неділимості” ЧФ. Анатомія, чи основні напрямки чергової ідеологічної кампанії, яка прибрала обриси широкомасштабної психологічної війни, як і в попередні роки, направлялися на:
- мобілізацію громадської свідомості мешканців Севастополя на активне відстоювання російського статусу міста та підштовхування їх до активної участі в масових акціях протесту проти української влади;
- масоване розповсюдження негативної інформації про ситуацію в Україні, її національної і регіональної неоднорідності, про порушення прав росіян в Україні і в Севастополі та намагання внести розкол в кримськотатарське середовище;
- розробка, тиражування і розповсюдження історичного і юридичного підґрунтя російської ідеї, російської історії флоту, Севастополя і Криму та організація шефських зв’язків флоту одночасно з регіонами Росії і України;
- демонстрація історичної російської присутності, встановлення пам’ятних знаків, дощок та різноманітних символів на вулицях міста представникам ЧФ і Росії;
- психологічний тиск на депутатів севастопольської міськради і виконавчу владу з надією змінити їх політичну позицію по статусу Севастополя і повернути її до стану 1994 року;
- організацію потоку заяв і звернень громадян, громадських організацій і об’єднань в органи державної влади Росії в підтримку ідеї російського статусу Севастополя як головної бази російського ЧФ і неможливості його базування разом з ВМС України;
- сприяння організації наступальної пропагандистської кампанії по впровадженню цієї ідеї в свідомість проросійського електорату та мобілізацію місцевої громадкості на її активну підтримку;
- організацію поїздок до Севастополя російських журналістів, політиків і представників органів влади, розповсюдження в російських ЗМІ матеріалів про „важке життя ЧФ та росіян в Україні”.
Організована кампанія направлялася у першу чергу на психологію людей, більшість яких була вихована у військових умовах закритого гарнізону, на розповсюдження інформації політичного змісту, джерело розповсюдження якої від громадськості, як правило, приховувалося.
Завданням стояло опираючись на головний калібр Чорноморського флоту створити в Криму комуністичне ханство якщо не в складі Росії, то по крайній мірі, повністю залежне від неї. Для цього на Чорноморський флот підібрали фахівців ідеологічно-психологічної війни високого ґатунку. Коли в Москві зрозуміли, що добитися подібного стало неможливо, комуністичний халіфат почали творити в Севастополі, стягуючи туди залишки флоту з усього півострова.
Адекватними були і методи ідеологічної роботи. Так, широко розповсюджувалися статті невідомих авторів направлені проти незалежності, причому обов’язково з українськими прізвищами, заяви і звернення ефемерних, в більшості взагалі неіснуючих в природі організацій, які не мали ніякої політичної ваги в регіоні, но цілі яких збігалися з завданням кампанії. Не гребувалося і підміною назв організацій та розповсюдженням зарані недостовірної інформації. Пов’язування зарані невірно інтерпретованих подій в логічний ланцюг мало метою привести громадську думку до необхідного організаторам висновку. Метод „катання м’яча по полі” мав на меті закинути громадськості ідею а затим регулярним поверненням до неї добиватися її активного обговорення не лише в суспільстві, а і в органах місцевої влади. За цим методом була підкинута ідея визнати мера Москви Ю.Лужкова почесним громадянином Севастополя а ідеї проголошення російського статусу Севастополя, наприклад, „Флаг Родины” присвятив лише за два місяці 1996 року 12 обширних публікацій а прес-центр ЧФ – 14 повідомлень. Ця інформація постійно „обкатувалася” на громадських заходах і в найбільш масових місцевих виданнях „Слава Севастополя”, „Вєчєрній Сєвастополь” та в випусках програм державною телерадіокомпанією. Навколо ж ВМС України стояла змова мовчання місцевих ЗМІ!
Врешті, слідом за організаціями ветеранів війни і ЧФ, в ідеологічну битву проти ВМС України втягнули „головний ідеологічний калібр” Чорноморського флоту – діючих і відставних адміралів. Із діючих політичний корабель вели адмірали І.Касатонов, Е.Балтін, В.Кравченко, П.Святашов, О.Пєнкін, В.Ларіонов, Г.Сучков, О.Фролов, К.Безпальчев. Активно допомагали їм визначати „вірний фарватер” відставні адмірали О.Калінін, М.Ховрін, М.Хронопуло, В.Нєкрасов, А.Бічурін, Є.Кобцев, О.Жіділєв, В.Биков, Ю.Свірідов, О.Горшколєпов, Ю.Звєрєв, В.Якімовіч, О.Цікало, П.Дронін, П.Дубягін, М.Мясоєдов, К.Жілін, В.Бєшкарєв, М.Бочкарьов, В.Самарін, Л.Васільєв, Ю.Шуміхін, О.Кисельов, Ю.Кудрявцев та інші. Більшість із них були громадянами Росії, проте проживаючи в Україні, своїм головним заняттям вибрали боротьбу з „націонал-сепаратистами”. По суті, всі вони були чужі для України люди, не знали і не сприймали української історії, минулого і традицій українського народу. Ось лише деякі витримки із генеруємих ними „бойових” ідеологічних ідей: в угоду націонал-сепаратистів розчленовується флот, він втрачає „свою історичну роль” бути гарантом стабільності; стратегічний ЧФ розділити не можливо; України як держави ніколи не було, відповідно, вона ніколи не мала власного флоту; Україна не спроможна будувати і утримувати флот, як і захистити себе з морських направлень; розподіл флоту – загроза безпеці Росії і України; в Україні немає школи вищого командного складу флоту; наявність фрегата „Севастополь” у ВМС України не природна і ображає гідність росіян; втрата Севастополя - це удар по національному престижу Росії; лише єдиний ЧФ зможе забезпечити гарантовану безпеку Росії; на Росію в черговий раз насувається воєнна загроза зі сторони блоку НАТО і т.д.
Чорноморські адмірали, „виходячи з свого службового досвіду і з історії флотів світу”, порушували все, що можна було порушити. Віце-адмірал О.Фролов, наприклад, не будучи громадянином України в протиріч виборного законодавства був обраний депутатом кримського парламенту, в якому активно боровся за самостійний статус півострова, за єдиний і неділимий ЧФ та „виводив на вірний фарватер кримський корабель”. Адмірал-пенсіонери ЧФ на тривалий час стали ударною силою антиукраїнської кампанії і інструментом промивання „мізків” мешканцям Севастополя і Криму. Вони ж і очолювали різноманітні флотські і міські ветеранські організації, роботу яких направляли у визначений штабом ЧФ напрям.
Цілям боротьби за російський флот в Україні служило і організоване шефство російських регіонів над кораблями і військовими частинами ЧФ. Психологічно проникливо, до сліз, обставлялися зустрічі з шефськими організаціями, що регулярно прибували до Севастополя з „исторической Родины”.
Адекватних мір у відповідь органи державної влади і силові структури Севастополя не приймали, тут на ключові посади призначалися відверто антидержавно налаштовані чиновники, тому ідеологи противоборства допускалися і до методів брутальної образи честі і гідності як командування і особового складу ВМС, так і громадських проукраїнських активістів. Так, наприкінці 1996 року, в ефірі севастопольської державної регіональної телерадіокомпанії появився рекламний ролик про рекламу породистої собаки на фоні портрета одного з заступників командувача ВМС. Лише після цього факту на вимогу Військової Ради ВМС України до Севастополя прибули члени колегії Держтелерадіо України разом з головою Державного комітету Валерієм Межинським, і після вивчення ситуації, прийняли рішення про зміну керівництва СДРТРК. Але і ці міри ситуацію змінили не набагато, ВМС України ще протягом довгого часу до завершення розподілу ЧФ продовжували знаходитися у стані інформаційної блокади.
Московські політики, на відміну від київських, добре розуміли значення і можливості інформаційного впливу і роль засобів масовій інформації в ідеологічній боротьбі. Тому коштів на ці цілі не жаліли і це під час економічної кризи забезпечило їм швидке заволодіння інформаційним простором у Криму і в Севастополі та давало можливість інформаційно якщо не блокувати Військово-Морські сили України то спотворювати їх діяльність.
Оперативне і неупереджене, об’єктивне висвітлення процесу зміцнення української державності в Криму, розбудови національного флоту, проблеми розподілу ЧФ в той час виходили на рівень найскладніших державних задач. І наявність в Севастополі не залежних від домінуючих партій і рухів, від місцевої влади засобів масової інформації було крайнє важливою бо лише вони могли протистояти ідеології великодержавного шовінізму, силовому тиску і інформувати мешканців про дійсний, а не надуманий стан справ. Такі ЗМІ могли існувати лише у ВМС України.
На той непростий час Військово-Морські сили України були єдиною реальною державною силою в Криму і в Севастополі з досить слабким інформаційним забезпеченням. В 1991-му і у першій половині 1992-го року в Севастополі одним випуском на місяць виходила невеликим тиражем приватна рекламно-інформаційна газета „Меркурій”, яка стала інформаційною базою ВМС.
В 1992 році в підтримку ВМС в кримській пресі було надруковано лише чотири невеличкі матеріали, а щодня – злива дискредитації. Опинившись в інформаційній блокаді, перший командувач ВМС Борис Кожин наказав розпочати роботу по створенні засобів масової інформації ВМС України. 15 травня 1992 року наказом Міністра оборони України були введені штати прес-центру ВМС і газети „Флот України”, суттєву допомогу створенню яких надав старший офіцер Соціально-психологічної служби Міністерства оборони капітан-лейтенант Микола Гук. Вони стали і першими військовими установами Українського флоту.
Першим начальником прес-служби став капітан 2 рангу Костянтин Іванко, з січня 1993 року він очолив відділ пропаганди ВМС і його в прес-центрі змінив капітан 1 рангу Микола Савченко. Першим головним редактором газети „Флот України” став призваний з запасу редактор „Меркурія” капітан 1 рангу Юрій Тимощук. Згодом, протягом першого 15-річчя газети, її очолювали капітан 2 рангу Віктор Мандрика і капітан 1 рангу Павло Шунько.
В грудні 1992 року було створено телерадіоцентр „Бриз”, який спершу очолив капітан 1 рангу Анатолій Данілов, з січня 1994 року - автор цих рядків. З початку 1994 року ТРЦ „Бриз” (з 2001 року – телерадіокомпанія „Бриз”) вже почав відвойовувати телевізійний і радіо простір у Севастополі і в Криму. Вагому допомогу в організації його мовлення надав директор телерадіопередавального центру АРКрим Олексій Дмітрієв. Поява в інформаційному просторі півострова ЗМІ Українського флоту викликала хвилю непримиримості і злоби, спроби позбавити можливостей для їх роботи. Проте, напружена і дружна робота нечисленних флотських журналістів газети „Флот України”, ТРК „Бриз” і прес-центру в надзвичайно складних обставинах дозволила розірвати ідеологічну і інформаційну блокаду Військово-Морських сил України, успішно протистояти шаленому шовіністичному тиску і психологічному протистоянню та оперативно інформувати громадкість про ситуацію навколо флоту, підняти рейтинг і престиж Українського флоту і, кінець-кінцем, змінити суспільну думку щодо України і національного флоту.
Твердо, відкрито і чесно в інформаційному просторі відстоювали позиції України і її флоту військові журналісти Леонід Стасюк, Наталя Гриненко, Микола Савченко, Олег Чубук, Альбій Шудря, Олександр Щербаков, Георгій Титов, Іван Чміль, Тимур Баротов, Борис Нестеренко, Олександр Полуциганов, Володимир Бова, Микола Недогибченко, Ігор Лосєв, Олександр Шталтовний та інші працівники пера і мікрофону. Поряд з ними в непростих редакційних умовах розривали інформаційну блокаду навколо ВМС севастопольські журналісти Любов Гуляєва, Марина Сидорець, Лідія Степко, Алла Щербакова. Як жартували тоді у ВМС, „Флот України” і „Бриз” замінюють собою полки морської піхоти. Власне, так воно і було насправді, перший випуск газети „Флот України” у Севастополі офіційно був зустрінутий достатньо стримано і скептично. Та газета зразу ж стала надзвичайно популярною на флотах, в Севастополі і вже незабаром зуміла змінити відношення і до себе, і до національного флоту.
Українські флотські ЗМІ стали інформаційною базою всіх патріотичних рухів в Севастополі, що сприяло зростанню української ідеї в Севастополі, в тому числі досить швидко налагодили співробітництво і з Меджлісом кримськотатарського народу, навколо якого теж була вибудувана інформаційна блокада. Це значно зміцнило ряди і можливості національно-патріотичних сил в регіоні.
На кримському півострові ВМС України твердо підтримували лише єдина україномовна газета „Кримська світлиця” та нечисленні кримськотатарські видання. Та тим більш вагомими на півострові, а то і за його межами, були високопрофесійні і актуальні публікації кримських журналістів Володимира Миткалика, Данила Кононенка, Володимира Притули, Валентини Самар, Лілії Буджурової, Віктора Хоменка, Віктора Кочула, професора Петра Вольвача, які об’єднували зусилля військових моряків і мешканців Криму у відстоюванні інтересів держави.
Слід особливо наголосити, що державні, урядові структури, не говорячи про органи місцевої влади, тривалий час вперто не замічали, не зустрічалися і зовсім не надавали допомоги флотським і україномовним ЗМІ, громадським організаціям і рухам, які в нерівній боротьбі відстоювали державність і цілісність України. На оборот, перебуваючи в Севастополі, обходили їх стороною. Досить часто відстоювання державних інтересів, принципова позиція севастопольських українців в Києві розцінювалася як прояв конфронтації, підривом дипломатичних зусиль і... „націоналізмом”. Після звільнення з посад начальника соціально-психологічного управління Міністерства оборони генерал-майора Володимира Муляви і разом з ним капітана 3 рангу Миколи Гука, організаційна допомога ЗМІ ВМС більше прибрала умовного характеру. Фінансування розвитку і закупки технічних засобів редакції газети і телерадіокомпанії було відсутнє. Газеті „Флот України” так і не поставили видавничого комплексу і вона друкувалася в видавництвах, де лише могли домовитися, вимушена була через безгрошів’я перейти з двох випусків на тиждень на тижневий. Місце її дислокації мінялося вісім разів. В той час, коли на донецьких складах Міністерства оборони України розпродувалися комерційним структурам цілі телевізійні студії з колишніх радянських гарнізонів в НДР, командування „Бризу” вимушене було будувати свої студії самостійно на пустому місці, розраховуючи виключно на власні сили і шефську допомогу. Керівники новосформованого Головного управління виховної роботи інформаційною ситуацією навколо ВМС та станом підпорядкованих їм ЗМІ предметно не переймалися. Лише Євген Марчук, будучи Міністром оборони, розпорядився вперше і востаннє виділити кошти на закупівлю невеликої кількості вкрай необхідного обладнання для ТРК „Бриз”.
Та не зважаючи на спротив, інформаційний простір ВМС зміцнювався. Починаючи з березня 1994 року розпочалися телевізійні передачі флотської телестудії, а 21 листопада 1994 року вперше вийшло в севастопольський ефір флотське радіо „Бриз”. Значну допомогу ТРК „Бриз” надала Національна рада України з питань телебачення і радіомовлення, особливо піклувався про її становлення секретар Ради Юрій Плаксюк. В 1995 році голова Національної ради Віктор Петренко в Севастополі урочисто вручив „Бризу”, першій серед телерадіоорганізацій України, ліцензію Національної ради на право володіння каналами мовлення. Значні кошти на закупівлю технічного обладнання надали Івано-Франківська, Львівська і Запоріжська області, м. Тернопіль, Рівненська атомна станція, УІНТК „Інтер” а так же меценати з Австралії і США Михайло Гоян і Омелян Мельник.
Не фінансували власні ЗМІ і Військово-Морські сили. Виходили з принципу, який проголосив адмірал М.Єжель: „за гроші кожний збудує, а ви попробуйте збудувати без грошей”. Но і в цих умовах ЗМІ ВМС тісно працювали з штабом і виховними структурами флоту, особливо плодотворною була співпраця, коли їх очолювали заступники командувача ВМС з виховної роботи капітан 1 рангу Віталій Литвиненко, генерал-майор Анатолій Пахля, капітан 1 рангу Орест Марущак, які прикладали багато сил і практичної допомоги для розвитку і зміцнення флотських інформаційних структур. Але було і так, коли активні шефські зв’язки і принципова позиція флотських ЗМІ при відсутності фінансування за основними статтями кошторису багатьом не подобалася і в ВМС, особливо фінансовому управлінню. Тому часто замість практичної допомоги, замість активізації інформаційної діяльності ЗМІ ВМС втрачали час і відбивалися від перевірок. Так, протягом 2001 року з ініціативи начальника фінуправління ВМС В.Коберника безперервно шукали порушення господарської роботи в ТРК „Бриз” 21 комісія рівня ВМС-Міноборони-Адміністрації Президента та військових прокуратур. І знайти не могли, бо їх там не було – там служили і працювали чесні, віддані флоту і українському народу люди. Завдання стояло не стільки знайти порушення в роботі, як поставити флотські ЗМІ на залежне і слухняне місце, позбавити боєвитості і принциповості та покінчити з свободою слова в Севастополі. Подібна ідея командуванню ВМС досить часто поступала як з сторони командування ЧФ, так і з місцевої держадміністрації, діяльність яких була постійно в полі зору флотських журналістів.
Та все-таки флотські ЗМІ у тісній взаємодії з штабом ВМС, багатьма іншими українськими ЗМІ, з товариством „Просвіта” та іншими громадськими організаціями впевнено відстоювали право України на флот, історичні права українського народу, професійно ввійшли в інформаційний простір Севастополя і Криму чим унеможливили подальше зомбування свідомості мешканців півострова. І прийшов час, коли без флотських кореспондентів вже не обходився жодний міський захід в Севастополі, коли не ідеологічні рупори під чужими прапорами а виважені і об’єктивні повідомлення прес-центру ВМС, газетні матеріали „Флоту України” чи програми „Бризу” формували авторитет національного флоту, громадську свідомість мешканців Севастополя і Криму. Флотські ЗМІ активізували українську громаду Севастополя, внесли вагомий вклад в стабілізацію громадського життя і в досягнення політичної стабільності в руслі українського правового поля. Вони в значній мірі обмежили широкомасштабну психологічну і ідеологічну війну великодержавних сил як проти зміцнення нашої держави як держави морської так і проти відродження в Чорному морі Українського флоту.
Ідеологічний похід в Севастополь на знищення Військово-Морських сил не вдався. На заваді стала єдність українських моряків навколо Державного прапору України. Цю єдність у найбільшій мірі виплекали флотські засоби масової інформації, флотське мистецтво і флотська пісня, яка почала лунати в Севастополі з перших днів створення орггрупи ВМС. І першими співаками, що не застрашилися з севастопольської сцени заспівати про українське Чорне море були популярні співаки Олександр Іванов, Олександр Ткаченко та самодіяльний творчий колектив просвітян „Веснянка” під керівництвом Віктора Ковальчука.
В 1993 році розпочали творчу діяльність оркестр ВМС і Ансамбль пісні і танцю ВМС України, які значно підняли авторитет української культури і флоту в Криму. До слова, спершу вони існували як нештатні установи, штати для них були затверджені лише в 1994-1996 роках. Організатором оркестру ВМС став капітан 2 рангу Микола Березовий, згодом його змінив капітан 2 рангу Валерій Костяников. Керівниками ансамблю були старший мічман Володимир Земцов, капітан 3 рангу Георгій Титов та заслужений артист України Олександр Іванов. Значно зріс рівень творчості і мистецтва Ансамблю, коли його очолив заслужений діяч мистецтв України капітан 1 рангу Олександр Горшков. Не раз високо оцінювали професійну майстерність флотських музикантів і артистів Президент України, Міністр оборони України, в областях і регіонах України, вони не раз дивували своєю віртуозною грою і майстерністю закордонних глядачів.
Так при народній підтримці флотські засоби масової інформації і заклади культури спільними зусиллями поборювали ідеологічну протидію, формували облик Українського флоту, його авторитет в суспільстві і значно спричинилися до стабілізації суспільно-політичного життя в регіоні та росту авторитету і престижу національного флоту не лише у Криму, а й по всій Україні та за її межами.

8. ЗАВЕРШЕННЯ БУДІВНИЦТВА ВМС ЯК ВИДУ ЗБРОЙНИХ СИЛ.
ЗАВЕРШЕННЯ РОЗПОДІЛУ ЧОРНОМОРСЬКОГО ФЛОТУ.

Неоголошена ідеологічна і психологічна війна в Севастополі проти права України на флот продовжувалася, однак реального впливу чергова ескалація напруженості у Севастополі на розвиток Українського флоту вже не мала. В ті часи Військово-Морські сили самі собі визначали завдання на рік, які затим затверджував Начальник Генерального Штабу Збройних Сил України. Головним завданням на 1996 рік віце-адмірал Володимир Безкоровайний визначив завершення будівництва національного флоту як виду Збройних Сил не залежно від розвитку процесу розподілу Чорноморського флоту.
Найважливішими з завдань були перші в історії Українського флоту оперативно-тактичні навчання „Море-96”, та похід загону бойових кораблів до США, директиву про підготовку яких Командувач ВМС підписав у квітні. Проведення навчань було заплановане на кінець липня, похід в США – в серпні-вересні. За задумом штабу ВМС, навчання і трансатлантичний похід мали би продемонструвати Президенту України, народу і світовій спільноті про спроможність України створити флот власними силами і тоді розподіл ЧФ із політичної перетворився б у просту військово-політичну проблему. Кораблі Українського флоту і так вже тривалий час знаходилися в севастопольській бухті поряд з кораблями ЧФ і це знімало з переговорів гостроту проблеми їх спільного базування.
Ідея проведення навчань і океанського походу в Києві і Севастополі була зустрінута по різному. Багатьох шокувала сама думка про подібні заходи - вони вважали її просто фантастичною. Чимало скептиків було і в штабі ВМС – при майже відсутньому фінансуванні як можна було відновити майже „мертві” кораблі? Наприклад, щойно прийнятий від ЧФ великий десантний корабель „Костянтин Ольшанський” командувач запланував до навчань і трансатлантичного походу а в нього за три місяці до виходу в океан: відсутні 280 електродвигунів, виведені з ладу обидва головні двигуни, система вентиляції, дизель-генератори, система залпового вогню, головний електророзподільний щит, два радіопередавачі, дві з трьох холодильних машин фактично були зруйновані, допоміжні котли були підірвані, шпиль і брандшпиль викрадені. Не було на кораблі і технічної документації. За радянськими мірками такий корабель підлягав обов’язковій утилізації. Не кращими були і інші кораблі, прийняті від ЧФ. На прийнятому відносно новому МПК „Хмельницький”, наприклад, головні двигуни виявилися засипані піском, артилерійська система була виведена з ладу, зруйнованими виявилися окремі бойові пости. Коли приймали пошуково-рятувальні судна „Чернівці” і „Івано-Франківськ” – вони просто тонули, за годину приймаючи 8 тон забортної води! За всіма технічними нормами такі кораблі вимагали капітального ремонту або списання на металобрухт. Однак, коли багато хто в Києві, в Криму і в Севастополі злорадно очікували фіаско планів В.Безкоровайного, штаб ВМС взявся за важку працю. Надія була лише на власні сили і знання та на допомогу шефів.
Кораблі ремонтували і готували всім миром: допомогу надавали металурги, судноремонтники і кораблебудівники багатьох областей України. До ремонту кораблів залучилися десятки підприємств Харкова, Донецька, Херсона, Миколаєва, Львова, Маріуполя, Каховки і Києва. У багатьох випадках запасні частини закупалися за останні купони особовим складом. І незабаром сталося те, що вважалося багатьма неможливим – 25 липня командири кораблів доповіли Командувачу ВМС України про готовність до навчань „Море-96”.
Вранці, 30 липня 1996 року, на перші в історії Українського флоту оперативно-тактичні навчання „Море-96” в море організовано вийшли 14 бойових кораблів і суден Військово-Морських сил України. Їх прикриття з повітря здійснювала морська авіація ВМС, в ролі сил підтримки були задіяні винищувачі ВПС та частини ППО Одеського воєнного округу. Протягом цих перших широкомасштабних навчань фрегат „Гетьман Сагайдачний”, великий десантний корабель „Костянтин Ольшанський” з десантом морської піхоти на борту, корвети „Луцьк”, „Вінниця”, „Чернігів” і „Хмельницький”, ракетний катер „Каховка”, розвідувальний корабель „Сімферополь” та судна забезпечення в різних районах Чорного моря відпрацювали взаємодію сил в ході операції по проводці конвою, виконали низку протичовнових задач, відбивали атаки повітряного десанту і вели бій за висадку десанту. Всього в навчаннях прийняло участь майже 2,5 тисяч чоловік.
Заключна фаза навчань проводилася 1 серпня в присутності і під керівництвом Президента України – Верховного Головнокомандувача Збройних Сил України Леоніда Кучми. Завершили навчання парад кораблів на зовнішньому севастопольському рейді.
Високо оцінив Президент України зусилля моряків. Перебуваючи на борту фрегата „Гетьман Сагайдачний” Леонід Кучма підкреслив, що навчання продемонстрували факт створення Військово-Морських сил, спроможних гарантувати безпеку держави, що шлях будівництва Українського флоту був вибраний правильно. „Створення Військово-Морських сил України, - підкреслив Президент, - за своїм значенням дорівнює вступу України до Ради Європи і прийняттю Конституції України”.
Це була видатна перемога України в тривалій і виснажливій боротьбі за право на власний флот, за Чорне море! Це була перемога українських військових моряків - військова і політична! І це була перша демонстрація світу нової морської держави. Громи ракетних пусків і гарматних залпів над гладдю Чорного моря сповістили світу про Україну як велику морську країну, яка успішно проторює старі козацькі шляхи в морських просторах.
На честь перших широкомасштабних навчань Українського флоту Леонід Кучма на прохання військової Ради ВМС затвердив 1 серпня професійним святом українських моряків – Днем Військово-Морських сил України. Цей день збігався по часі з часом першої козацької перемоги в 1492 році, таким чином об’єднавши древню і сучасну морську історію України.
День ВМС 1 серпня щорічно відзначався у Військово-Морських силах України до 2005 року. Але флотське свято часто випадало на будні дні, чим порушувалися флотські традиції. Виходило, що українські моряки святкують своє професійне свято в будній день, а російські моряки - у неділю напередодні. 24 березня 2006 року Президент України Віктор Ющенко поправив ситуацію і з метою відродження національних морських традицій та враховуючи роль Військово-Морських Сил Збройних сил України у забезпеченні обороноздатності держави і побажань військових моряків визначив Днем Військово-Морських сил Збройних Сил України першу неділю липня.
Професійне свято українських моряків народилося в морі і в основі його лежать героїчні звершення і ратні подвиги княжих морських лодій древніх часів, боротьба козацьких ескадр за право на життя і звитяжна боротьба сучасних українців за право на флот і Чорне море, воно стало символом морської слави і звитяги всіх поколінь українських моряків.
То ж зразу ж після визначення професійного свята, українським морякам належало в океані підтвердити свою вірність кращим вітчизняним морським традиціям.
Зразу ж після завершення навчань „Море-96” українські моряки розпочали активну підготовку до міжнародних навчань за програмою „Партнерство заради миру”. З 12 по 30 серпня 1996 року рота морської піхоти ВМС України взяла участь у навчаннях „Кооператив оспрей-96” на базі морської піхоти США в Кемп-Леджуні. В навчаннях брали участь морські піхотинці з 19 країн, українці в таких масштабних багатонаціональних навчаннях – вперше, і тому було надзвичайно приємно почути досить високу оцінку рівня підготовки українських козаків від самого командувача Об’єднаних сил НАТО на Атлантиці генерала Джона Шихана.
15 серпня 1996 року в перший трансатлантичний похід до берегів США вирушив загін бойових кораблів ВМС України у складі фрегата „Гетьман Сагайдачний” та великого десантного корабля „Костянтин Ольшанський”. Командиром походу було призначено досвідченого моряка, 1-го заступника начальника штабу ВМС капітана 1 рангу Володимира Кузьміна. Екіпажі кораблів та робітники Харкова, Херсона, Каховки, Миколаєва, Дніпропетровська, Львівщини і Тернопільщини, зумівши за три місяці підготувати кораблі до походу, здійснили справжній трудовий подвиг. Врешті, це і було свідченням всенародної підтримки українського флоту. За походом слідкував особисто і Президент України Леонід Кучма, слідкувала вся країна.
Ніколи до того часу Український прапор не майорів в океані Західної півкулі. Проносячи його тими ревучими широтами, українські моряки мали ще здати іспит на професійну майстерність і тим самим увінчати свою перемогу в складному протистоянні за Севастополь і флот.
Океанський похід загону кораблів ВМС до США певною мірою змінив ситуацію в Севастополі. Тут мало хто з військових моряків досягав узбережжя США. Тож проводжали українські кораблі одні з гордістю, інші – з заздрістю. Деякі ждали часу, коли вони почнуть тонути в океані.
1 вересня 1996 року, на зло всім ворогам і тропічним ураганам, пройшовши 6000 миль, українські кораблі прибули до військово-морської бази США Норфолк. Туди ж з першим офіційним візитом прибув і заступник міністра оборони-командувач ВМС України віце-адмірал Володимир Безкоровайний. Американські моряки, жителі Норфолка і штату Вірджинія, українська діаспора в США протягом тижня надзвичайно тепло приймали українців. 18 вересня візит до Норфолку завершився і українські кораблі лягли на зворотні курси в напрямі рідних берегів.
Перший трансатлантичний похід і візит українських кораблів до США став справжнім військово-дипломатичним проривом в світ. Протягом 64 діб походу українські моряки успішно подолали 12 тисяч морських миль, здійснили ряд ділових заходів в різні іноземні порти, провели на базі експедиційних сил морської піхоти ВМС США в Кемп-Леджуні американо-українські навчання морської піхоти „Осінні союзники-2” та низку спільних корабельних навчань з американськими колегами.
18 жовтня 1996 року фрегат „Гетьман Сагайдачний” і великий десантний корабель „Костянтин Ольшанський” увійшли до севастопольської бухти і відшвартувалися біля пристані морського вокзалу. Українська громада Севастополя разом з моряками гарнізону урочисто зустрічали їх екіпажі. Зустрічали як героїв, всі були безмежно щасливі і відчували свою причетність до справді історичної події в житті флоту і країни. Привітання з успішним завершенням походу прислав морякам Президент України Леонід Кучма. Надзвичайно тепло привітав учасників походу віце-адмірал В.Безкоровайний. „Святий і непорушний принцип єдності народу і флоту, - зазначив Командувач, - допоміг виконати те, що спочатку здавалося неймовірним. Похід твердо закріпив статус Військово-Морських сил як реальної військової сили незалежної України і став її історією, продемонстрував світу Україну як велику морську державу.” Похід довів всім, констатував Командувач, що українські моряки спроможні виконувати завдання будь-якої складності, на березі, в морі і в океані, що Український флот здатний виконувати завдання за призначенням.
Це був вінець надзвичайних зусиль всіх категорій особового складу, зусиль народу, їхньою спільною перемогою в боротьбі за вільний шлях до моря, за Україну як морську державу.
Всі чекали на Міністра оборони України, який перебував в той час в Сімферополі, та генерал-лейтенант Олександр Кузьмук не спішив на зустріч з моряками хоч і був запрошений особисто Командувачем ВМС. Кораблі так і зустрічали без Міністра оборони України. Ніхто з моряків за похід до США, як, до-речі, і за похід в Руан, заохочений не був. Того ж дня заступник Міністра оборони-командувач військово-Морських сил України віце-адмірал Володимир Безкоровайний подав рапорт про свою відставку. Вважав, що свій обов’язок перед державою і народом він виконав.
Що трапилось, в чім була причина цього не ординарного рішення? Українських моряків дивував і часто бентежив політичний рівень, національна свідомість і відношення до них керівництва як Міністерства оборони, так і країни. Спершу ВМС України наказали списати на металобрухт СКР-112. Для збереження героїчного корабля хоч би як майбутнього музею Українського флоту не допоміг і спеціально створений Громадський комітет з його захисту. Сучасну історію національного флоту таки відправили на металобрухт. Виходило, що іноземні партнери більш високо цінували зусилля українських моряків по створенню національного флоту, чим власне керівництво. Створювалося враження, що в Києві не менше чим у Москві, організовували проблеми для Військово-морських сил. Так, з початком прийому кораблів від ЧФ, Військово-Морським силам припинили їх фінансування а новоприйняті кораблі позбавили пального, що унеможливлювало їх життєзабезпечення. Очолюючи Міністерство оборони і ведучи переговори по розподілу Чорноморського флоту Валерій Шмаров, на відміну від свого російського колеги, ні разу не побував у Севастополі чи на кораблях ВМС, долю яких вирішував. Подібне відношення до флоту продовжував демонструвати і О.Кузьмук. Тривалий час, командуючи 32-м армійським корпусом в Криму, він у середовищі моряків був майже не відомим. Відчувалося, що здобутки військових моряків у військовому будівництві держави керівника воєнного відомства країни не цікавлять і в нього стосовно флоту є зовсім друге завдання. Крім того, відчувалося, що Командувач ВМС віце-адмірал В.Безкоровайний вже не імпонував не лише Міністру оборони.
Ще 27-28 лютого 1996 року відбувся візит делегації російської Думи на чолі з її головою комуністом Г.Сєлєзньовим до України. Не зважаючи на недавні скандальні постанови російського парламенту, соціаліст Олександр Мороз говорив про „російський напрям як абсолютний пріоритет і стратегічну мету України”. Російська сторона бажала „термінового” вирішення питань двосторонніх відносин. Тож у ВМС України вимагали прискорення і „нє мєлочітса” при визначенні параметрів розподілу ЧФ.
Та головна причина крилася в тому, що командувач і штаб ВМС постійно і наполегливо блокували „політику поступок” в питанні вирішення флотської проблеми, яка постійно проводилася державними урядовцями, і протидіяли тактиці „випаленої землі”, яка застосовувалася до спланованих для передачі ВМС об’єктів ЧФ. Командувач ВМС, на відміну від Л.Кучми, прагнув створити на Чорному морі не „флотішко” а паритетний російському Український флот, що гарантувало би спокій в Криму і змусило би припинити політичні баталії за статус Криму і Севастополя. Саме з цих причин він відкликав свій підпис під останніми протоколами розподілу ЧФ і відмовився приймати замість кораблів груди металевого брухту, берегову інфраструктуру без віконних і дверних блоків чи фундаменти замість будівель та поставив вимогу переглянути списки розподілу кораблів, суден і об’єктів. При продовженні прийому об’єктів і далі в такому стані, Український флот після завершення розподілу міг остатися без нічого. У відповідь російська сторона почала звинувачувати українську у зриві домовленостей – і неоголошена війна за флот продовжувалася.
Останньою крапкою для Л.Кучми стали переговори, які відбулися між флотськими делегаціями в Севастополі 25-26 травня 1996 року. Президент особисто поставив завдання голові української делегації В.Безкоровайному піти на певні поступки. Як згодом багато писалося в пресі, Л.Кучма, будучи в травні 1996 року в Москві, за закритими дверми підписав з Б.Єльциним карту Севастополя, на якій було вказано: „Головна база Чорноморського флоту в Севастополі”. Саме цією картою намагався шантажувати В.Безкоровайного російський адмірал І.Касатонов, пропонуючи йому погодитися з тим, з чим, мовляв, погодилися вже президенти. Російська сторона знову висунула домагання, щоб „Севастополь залишався Головною базою тільки Чорноморського флоту Росії” і виключити подвійне базування в ньому ЧФ і ВМС. Поступки в такій ситуації означали би не лише здачу Севастополя а й національну зраду, тому В.Безкоровайний доручення Президента не виконав. Не погодився підписати „президентську” карту і прем’єр-міністр України Євген Марчук, і це стало причиною нежданої його відставки. За підсумками переговорів Президенту довели російську думку з приводу того, що В.Безкоровайний „є основним ідеологом і провідником грандіозного задуму ліквідації Чорноморського флоту в Криму”.
Тоді керівництвом держави причиною протистояння була визнана позиція командування і штабу ВМС і поставлене завдання знайти підстави для його заміни. До ВМС посунули високі комісії. Спершу, щоб не визвати незадоволення моряків, їм виплатили борги по грошовому забезпеченні за все літо. Затим, в період підготовки до перших в історії ВМС навчань „Море-96”, міжнародних миротворчих навчань і трансатлантичного походу загону кораблів ВМС до США, Український флот піддавався тотальним перевіркам президентської і міністерської воєнних інспекцій. Командуванню ВМС ставили у вину навіть ті рішення, які приймалися на урядовому рівні.
20 жовтня 1996 року в Кремлівському палаці урочисто і пишно святкували 300-річчя російського флоту. Флотська істерія в Росії досягла апогею і під її впливом вищий російський політичний бомонд, організований московським мером Ю.Лужковим, звернувся до президента РФ, Думи і Совєта Федерації Федеральних Зборів з закликом „в ближчий час підтвердити на всіх рівнях російський статус міста Севастополя – головної воєнно-морської бази російського Чорноморського флоту”. Російська Дума зреагувала негайно і 23 жовтня 1996 року прийняла черговий федеральний закон „О прекращении раздела Черноморского флота” а слідуючого дня з цього приводу направила до Верховної Ради України офіційне звернення у відношенні до прийнятого закону і російського статусу Севастополя.
Знову заштормило Чорне море! Заручниками і жертвами чорноморського шторму мали стати ті, хто надзвичайним напруженням своїх сил, розуму і здоров’я його стримував. Коли в Росії російських флотоводців носили на руках, в Україні в своїх кидали звинуваченнями і грязюкою.
Все це разом і стало причиною відставки віце-адмірала Володимира Безкоровайного з посади заступника Міністра оборони-командувача Військово-Морських сил України. Разом з ним у відставку подали 1-й заступник командувача ВМС – начальник штабу ВМС України контр-адмірал Микола Костров і заступник командувача ВМС контр-адмірал Олексій Риженко. Ради правди слід наголосити, що Командувача ВМС перед Президентом України намагався захистити В.Шмаров і теж був усунутий з посади Міністра оборони.
28 жовтня 1996 року Указом Президента України заступником Міністра оборони України – командувачем Військово-Морських сил України призначено контр-адмірала Єжеля Михайла Броніславовича.
Михайло Єжель народився 19 жовтня 1952 року с. Слобода-Ялтушківська, Барського району Вінницької області. В 1975 році закінчив Чорноморське вище військово-морське училище ім. П.С.Нахімова в Севастополі. Службу проходив на кораблях Тихоокеанського флоту. Пройшов службовий шлях від командира ракетної батареї до командира дивізії протичовнових кораблів. В 1987 році закінчив Воєнно-Морську академію в Санкт-Петербурзі. В Збройних Силах України з лютого 1993 року. Займав посади заступника начальника управління ВМС Головного штабу Збройних Сил України, заступника командувача ВМС з озброєння. В 1996 році з відзнакою закінчив Академію Збройних сил України і був призначений на посаду адмірал-інспектора Головної інспекції Міністерства оборони України. Мав спортивне звання майстра спорту.
26 жовтня 1996 року наказом Міністра оборони 1-м заступником командувача-начальником штабу Військово-Морських сил України був призначений контр-адмірал Віктор Фомін, а 13 листопада – контр-адмірала Іллю Півненка призначили на посаду заступника командувача ВМС України.
З призначенням нового командування ВМС з Києва прийшла сувора заборона на політичну і громадську діяльність військовослужбовців і працівників ВМС України і розпорядження зосередити зусилля на відновленні бойової готовності військових частин і об’єктів, прийнятих від ЧФ. Незабаром Командувачу ВМС вдалося добитися затвердження проекту Воєнно-Морської концепції України, що дозволило Військовій раді ВМС визначити головні задачі Українського флоту.
Основними класами кораблів визначалися багатоцільові фрегати і корвети вітчизняного будівництва а так же підводні човни, бойові ракетні і артилерійські катери, десантні і мінно-тральні кораблі, пошуково-рятувальні та допоміжні судна. Планувалося завершення і ввід до складу ВМС флагманом ракетного крейсера „Україна”. Мали створюватися чотири роди сил Українського флоту: надводні сили, підводні сили, морська авіація та берегові війська і морська піхота. Визначалися місця базування ВМС України: Севастополь – головна база, а так же Феодосія, Новоозерне, Чорноморське, Очаків і Одеса. Південний і Західний Воєнно-морські райони перетворювалися у воєнно-морські бази з штабами у Новоозерному і Одесі.
У ВМС України перейшли з радянської на європейську класифікацію типів кораблів: фрегати і корвети, до цього часу в Українському флоті офіційно використовувалася термінологія радянського флоту – сторожові кораблі, малі протичовнові кораблі. Розроблялася символіка органів управління, кораблів, військових частин і установ за єдиними стандартами, для чого при штабі ВМС створили нештатну геральдичну групу.
Основними завданнями ВМС України визначалися підтримка постійної бойової готовності сил флоту, несення бойового чергування, захист виключної морської зони України і участь у миротворчих заходах відповідно до „Програми партнерство заради миру”.
З осені 1996 року штаб ВМС України приступив до підготовки і проведення раніше спланованих ряду міжнародних миротворчих навчань, і у першу чергу навчань „Сі Бриз-97”, господарями яких вперше виступали українці. Морська фаза навчань мала проводитися у серпні 1997 року в північно-західній частині Чорного моря, в Донузлавському гарнізоні, в порту Південний а сухопутна фаза – на миколаївському полігоні „Широкий лан”.
Одночасно штаб ВМС продовжував роботу по підготовці документів по переговорному процесу. Перша зустріч командувачів ВМС і ЧФ вселяла надію, що вдасться взяти під контроль ситуація в Севастополі та перевести її в цивілізоване русло. Однак, обіцянки командування ЧФ не підкріплювалися реальними справами.
Стосовно подій в Севастополі, в Криму і навколо ЧФ, то вони виставлялися так, як би президент Росії Борис Єльцин не мав до них відношення, наоборот, все робив для того, щоби налагодити братські стосунки з Україною. Однак, Президент РФ особисто командував Чорноморським флотом і міг би одним наказом припинити тривалу вакханалію на флоті і навколо нього. Він цього не робив. Значить, йому такий стан відношень з Україною був вигідним...
В листопаді 1996 року і російська і українська сторона активізували переговорний процес і намагалися якнайшвидше завершити питання розподілу ЧФ. Однак, цілі залишалися різними. Підбадьорені рішенням Думи і майже всіма політичними лідерами Росії, російські флотоводці пішли у відкритий наступ, не бачачи місця України в українському Севастополі. При цьому вони „щиро” заявляли, що і в думці не мають територіальних претензій до України.
Один за одним відбулися два безрезультатних раунди переговорів в Севастополі і в Києві. Українська сторона не уступала, проте позиції Києва почали слабнути. Дальше події розпочали розвиватися особливо скандально.
30 листопада 1996 року Верховний Головнокомандувач Збройних Сил - Президент України Леонід Кучма несподівано і не погоджено з військовим відомством України в інтерв’ю телепрограмі „Врємя” центрального російського телеканалу ГРТ заявив, що „найкращим варіантом вирішенням проблеми ЧФ є збереження флоту під єдиним і спільним командуванням”. При цьому думкою ВМС ніхто не цікавився і в штабі ВМС такого повороту подій ніхто не очікував.
Російська сторона на такий сценарій очікувала, відчувалося, що „карта Севастополя” спрацьовує. Не гаючись, 5 грудня Совєт Федерації Федеральних Зборів РФ з подачі мера Москви Ю.Лужкова 110 голосами проти 14 схвалив Заяву про російський статус Севастополя і створив спеціальну комісію, яка мала зайнятися підготовкою питання про правовий статус Севастополя. В заяві говорилося, що „односторонні дії української сторони, направлені на відторгнення частини російської території, не лише являються незаконними з точки зору міжнародного права, но і наносять пряму шкоду безпеці Росії”.
Цього ж дня прийняла два документи на флотську тему і Державна Дума: Звернення до Президентів України і Росії з закликом зберегти єдність флоту та постанову „Про Чорноморський флот”. В прийнятих документах передбачалося в „інтересах Росії і України” збереження єдиного ЧФ і пропонувалося створити спільне командування ним.
В Києві розгорівся скандал: позиція Президента України збіглася з позицією тих, хто і у сні не бачив суверенної України! У Севастополі і в Криму дуже добре знали, що являє собою „спільнокерований” флот, „спільне” командування та інтереси України і українців при цьому. Як добре розуміли, хто мав би фінансувати „спільний флот” і чиї інтереси він буде відстоювати при цьому. Не була секретною і технологія пропонуємого черговий раз „братерства”.
З різким протестом проти зазіхань вищих державних органів Росії на цілісність і незалежність України виступили українська і кримськотатарська громади і звернулися до Верховної Ради з вимогою не допустити територіального розчленування України і негайного виведення Чорноморського флоту за межі держави. Офіцери ВМС України відкрито заговорили про непокору владі і, якщо вона допустить подібну ситуацію, з Севастополя не вийдуть, зброю не покладуть.
У Севастополі запахло димом, тут як би нарочно стали розпалювали ватру вже на складі великих якірних мін за тим же планом „Третьої оборони Севастополя”!
6 грудні 1996 року Верховна Рада України втрутилася у флотську проблему і розцінила дії обох палат російського парламенту як висування чергових територіальних претензій до України та посягання на її територіальну цілісність та суверенітет. В прийнятій заяві Верховна Рада стверджувалося, що ніхто і ніколи не буде вести будь-яких переговорів, які б суперечили Конституції, законодавству і національним інтересам нашої держави та прийняла Звернення до міжнародних інститутів з приводу посягань на суверенітет України. Після заяви Верховної Ради Президент України Леонід Кучма змінив свою позицію і заявив, що розподіл Чорноморського флоту має бути доведений до кінця.
Однак, поки не поступило міжнародної реакції на чергові претензії до України, російський політикум при опорі на штаб ЧФ, вирішив організувати масове „волевиявлення” місцевого населення. Тактика полягала в тому, щоби заставити севастопольську міську раду виставити ситуацію світу як таку, що це є бажання самих севастопольців увійти під скіпетр російської держави. За приклад було взято досвід 1918 року, коли збройна агресія проти УНР була виставлена світу як війна українців з українцями.
Та в цей час ставки на севастопольських депутатів впали, 14 грудня 1996 року на прес-конференції в Києві голова севастопольської міської ради В.Сємьонов вперше твердо заявив про український статус Севастополя і визнав проведення в той день мітингу в місті незаконним.
Ініціатори протистояння вирішили заодно провчити і його, щоб знав, хто в місті господар. На севастопольського мера було вчинено замах. В штабі ЧФ терміново провели організаційну нараду з лідерами антиукраїнських організацій і рухів. Як згодом розказували в інтерв’ю для преси самі її учасники, там була відпрацьована стратегія, тактика і обов’язки учасників по широкій дестабілізації ситуації в Севастополі і блокуванні міськради та держадміністрації 22 грудня з вимогою визнання на сесії міськради „російського статусу” міста. По військовому були розставлені по участках сили. А такими, окрім Руської общини і організації ветеранів флоту, були профспілкові організації флотських підприємств і установ та військовослужбовці ЧФ з членами сімей. Невихід на мітинг карався звільненням з роботи.
Ленінський районний суд заборонив проведення мітингу 22 грудня. Та чорноморські командири, знахабнівши, вже почали погрожувати силою, і „для обговорення постанов Думи” таки зібрали на майдані Нахімова близько трьох тисяч людей. Помітингувавши кілька годин, організатори цього антизаконного мітингу повели найбільш агресивних учасників до будинку, де проживав голова міської адміністрації. Шлях їм перекрила міліція. Біля будинку В.Сємьонова відбулася сутичка з міліцією, під час якої мало не пролилася людська кров. Засобами масової інформації Росії і Севастополя ці події висвітлювалися як спроба замаху на демократію і свободу слова та переслідування росіян в „націоналістичній ” Україні .
По-новому розгорнулася ідеологічно-психологічна війна та мобілізація громадськості проти України. Але це вже була її остання хвиля, потужна, але остання. Совєт Федерації Федеральних зборів РФ ще раз спробував повернутися 26 грудня до теми флоту і призупинити переговорний процес але його звернення до президента Б.Єльцина осталося без відповіді.
Події, що мали в той час місце у Севастополі, визвали широку міжнародну реакцію. Севастопольський регіон прибирав недобру славу Придністров’я і Абхазії, популярна і шанована в народі флотська столиця входила в свідомість людей України і Росії як місто з агресивною нетерпимістю, про курортний сезон та прибуття туристів прийшлося забути: сюди просто боялися їхати.
24 грудня 1996 року на захист і підтримку України у зв’язку з посяганнями на її суверенітет „гаранта безпеки” - Російської Федерації від імені Європейського Союзу виступила Ірландія. Україну в своїх заявах підтримали НАТО і ОБСЄ та інші міжнародні організації. Засудження широкою громадськістю значно остудило запалені великодержавним шовінізмом голови російських політиків і змусило їх повернутися до переговорного процесу. В новорічних привітаннях президенти України і Росії вже запевнили своїх співвітчизників, що „1997 рік відкриє нову сторінку у відношеннях між Росією і Україною”.
Та „нові” відношення в 1997 році відкрив 17 січня не Б.Єльцин а московський мер Ю.Лужков, заявивши на відкритті першого житлового будинку в Севастополі, збудованого на кошти Москви, про існуючу можливість силовим способом вирішити питання російського статусу Севастополя. Виступ Лужкова в Севастополі знову загострив російсько-українські відносини але не на користь Росії. Прес-секретар Президента України назвав його таким, що „виходить за рамки будь-яких прецедентів”, комісія по міжнародних зв’язках Верховної Ради України запропонувала оголосити московського мера персоною „нон грата”, а народний депутат віце-адмірал Борис Кожин повідомив, що у Верховній Раді ініціюється прийняття закону про виведення Чорноморського флоту з території України до 2000 року. Останнє, особливо в світлі ще свіжих заяв НАТО, ОБСЄ і Європейського Союзу з приводу посягань на Севастополь, надто сильно стурбувало російське керівництво і йому прийшлося досить швидко погодитися на українські пропозиції розподілу ЧФ.
Офіційно Військово-Морські сили реакції на зухвалі випади не проявляли, навіть на напад в ніч на 17 січня на ТРЦ ВМС „Бриз”. Цим давалося зрозуміти, що ВМС України на відміну від ЧФ політикою не займаються та, що всі ідеологічні снаряди антиукраїнських сил випускаються в пустий простір. Завершилася ідеологічна кампанія по 300-річчю російського флоту і ніякі звернення ефемерної ліги жінок, саратовських „дєвочєк” з погрозою не любити чорноморських моряків, чи відставних адміралів ЧФ не могли вже „заставити Україну визнати існування проблеми статусу Севастополя”.
Робота штабу ВМС в цей час була сконцентрована в двох напрямках: на завершення переговорного процесу по розподілу ЧФ і інтенсифікацію бойової підготовки.
15 січня 1997 року у штабі ВМС України підсумки роботи експертів по розподілу ЧФ підвів 1-й заступник Міністра оборони України генерал-полковник Іван Біжан. За його словами, проблема розподілу ЧФ вже перейшла з військової в суто політичну і близька до завершення, державним комісіям представлені повні розрахунки параметрів Чорноморського флоту. Як згодом виявилося, узгоджені з ЧФ РФ параметри розподілу були далеко не повними, але на той час проведена робота знімала звинувачення з українських моряків про затягування переговорного процесу і сприяла переходу від конфронтації до співпраці двох флотів чого так натхненно бажало керівництво країни.
Бойова підготовка ВМС України на 1997 рік була спланована достатньо напруженою. Вона включала в першу чергу проведення учбово-бойових навчань за підсумками яких на флоті можна було б організувати повноцінне бойове чергування і захист морських інтересів країни та продовження активної міжнародної співпраці в рамках програми „Партнерство заради миру”. Кораблі вже в січні вийшли в море вдосконалювати досвід бойового застосування зброї. 22 січня 1997 року корвет „Луцьк” вперше у ВМС виконав зенітно-ракетну стрільбу, екіпажі кораблів вчились в морі ставити мінні загородження і тралити фарватери, здавали курсові задачі і готувалися до проведення першого збір-походу.
Одночасно продовжувалася міжнародна діяльність ВМС. З 21 по 24 березня 1997 р. відбувся неофіційний візит до Західної військово-морської бази ВМС в м. Одесі з’єднання кораблів ВМС Греції, Великої Британії, Італії, Німеччини, Нідерландів, США і Туреччини постійного оперативного з’єднання НАТО в Середземнім морі під командуванням командора ВМС Греції Константиноса Нікітіадіса. Одесити надзвичайно тепло, гостинно і з великою зацікавленістю зустріли натовських гостей. Візит став визначною подією для міста, такої кількості іноземних бойових кораблів у місті не бачили і підтвердив правильність курсу країни на євроінтеграцію. 20 березня 1997 року в Брюсселі в штаб-квартирі НАТО відбувся 1-й раунд переговорів між Україною і Альянсом про встановленню між ними відносин особливого партнерства. Слідуючий раунд сторони домовилися провести в Києві в травні під час відкриття представництва НАТО в Україні.
Українські моряки розпочали практичну підготовку до міжнародних миротворчих навчань „Кооператив партнер-97”, участь в яких з 22 червня мав брати корвет „Луцьк”, а так же до навчань морської піхоти „Кооператив оспрей-97” в липні на базі ВМС США в Норфолку та навчань „Кооператив телос-97” на базі ВМС США в Корпус Крісті у вересні. Визначальними для флоту мали стати миротворчі навчання „Сі Бриз-97”, які вперше мали готувати і проводити у серпні українські моряки.
В той же час державні комісії приступили до остаточного узгодження питання розподілу Чорноморського флоту, однак міждержавні відносини, як писали міжнародні ЗМІ, впали тоді до найнижчої позначки з часу розпаду СРСР. Виходило, що вирішення флотської проблеми та налагодження нормальних добросусідських стосунків з нашою країною не входило в плани військово-політичної верхівки Росії.
І так було насправді! За ширмою переговорного процесу йшло відверте і неприкрите розкрадання флотського майна. Як не прикро, але й у цій злодійській справі за галасливими мітингами по захисту „героїчного Чорноморського флоту” була продумана окрема поетапна схема його розкрадання. Перша хвиля грабувань Чорноморського флоту „верными единыжды принятой присяге” припала на 1991-1992 роки. Тоді розкраданню піддали топливні бази ЧФ і мобілізаційні ресурси флоту. В 1993-1995-х роках схема розкрадання флоту змінилася, розпочалося списання і розпродаж кораблів і суден флоту а з 1995 року – дерибан флотських земель і цілих військових містечок. Під ідеєю поповнення флотського бюджету командуванням ЧФ створювалися різноманітні „фонди”, які поповнювали доходи флотської верхівки і тих, хто стояв за ними. При загальному обездолені народу в Севастополі замість нових кораблів з’явилася „ескадра” крутих іномарок. Цих людей ситуація з флотом цілком влаштовувала.
У штабі ВМС ці схеми знали, доповідали керівництву держави і вимагали їх заборонити а організаторів притягнути до відповідальності. Та ситуація залишалася без впливу а з нею і переговорний процес.
Зрушила з місця ситуацію з флотом зустріч президентів України і Росії в Москві 28 березня 1977 року. Президенти на кінець-то визначили остаточну дату візиту Бориса Єльцина до Києва та підписання великого політичного договору між двома країнами. Однак, питання Севастополя і флоту сторони вирішили винести за межі великого договору. Головний український дипломат Анатолій Зленко відчув в цьому „добру волю” Росії та її бажання „надати нового імпульсу двостороннім відношенням”.
Яка-то була „добра воля” і який „новий імпульс” продемонстрував черговий раунд консультацій по розподілу ЧФ. 22 квітня російська сторона замість затвердження параметрів розподілу ЧФ, узгоджених експертами, запропонувала... обговорити пропозицію про встановлення міжнародного статусу (СНД, звичайно!) для Севастополя або спільного управління ним Москвою і Києвом (вважай, „спільне командування”). На щастя, керівник української делегації К.Грищенко з цього приводу мав відмінну від свого шефа з МЗС думку, тому заявив російській делегації, що про такі речі не може бути і мови.
В Україні знову розгорівся скандал, заговорили про існування тайного пакту Кучми-Єльцина по здачі Севастополя і флоту. Згадали Масандрівський протокол 1993 р. з його „весь Чорноморський флот зі всією інфраструктурою в Криму використовується Росією і отримує російську символіку”. Виведення проблеми ЧФ за рамки договору означало би визнання Україною існування проблеми Севастополя, чого так добивалися „відставні адмірали ЧФ” – а це створювало би умови для розгляду територіального спору вже офіційно. Цього російська сторона добивалася з часу розпаду Союзу РСР.
Щоб залагодити скандальну справу та таки хоч якось посунути процес з візитом Єльцина була подана команда провести спільні заходи на Чорнім морі, бо там бачилася причина всіх негараздів.
Досить швидко командування ВМС досягло згоди з ГШ ВМФ Росії про проведення спільного збір-походу кораблів ЧФ і ВМС України напередодні запланованого візиту Президента Росії Б.Єльцина до Києва. Видима причина конфлікту мала демонструвати політикам і суспільству, що процес йде правильним курсом.
Перший спільний збір-похід сил ЧФ і ВМС розпочався 15 і завершився 22 квітня 1997 року. Від ВМС України в ньому взяли участь фрегат „Гетьман Сагайдачний” і корвет „Луцьк”. Після завершення збір-походу командувач ВМС контр-адмірал Михайло Єжель назвав його проривом у стосунках між українським і російським флотами. Проведені, хоч і не масштабні, спільні заходи двох флотів в морі підтвердили надуманість проблеми спільного базування і взаємовідношення українського та російського флотів, продемонстрували всім, що багаторічна епопея з розподілу ЧФ добігає свого кінця. Після того, як кораблі успішно виконали завдання в морі за єдиним задумом, стверджувати політикам про неможливість їх співпраці могло би розцінюватися виключно їх хворобливою уявою.
В ході збір-походу в присутності Міністра оборони України генерал-лейтенанта Олександра Кузьмука, 17 квітня 1997 року був успішно випробуваний береговий рухомий ракетний дивізіон ракетно-артилерійської бригади ВМС. Через рік була успішно проведена і ракетна стрільба з стаціонарного комплексу. З того часу флотські ракетники заступили на бойове чергування.
Та не зважаючи на прискорення переговорного процесу і виковзування ситуації з рук політиканів від флоту, в Севастополі все придумували причини розбрату. 29 березня для „протидії українізації Криму” в Севастополі провели I з’їзд російських і руських общин Криму, участь в яких взяло командування ЧФ і московські „яструби” С.Бабурін, Д.Рогозін і В.Лисенко. Під впливом перебування московських „гостей” 13-а сесія севастопольської міської ради 13 квітня 1997 року прийняла популістський протест проти проведення багатонаціональних навчань ВМС України в Криму „Сі Бриз-97”. В той же час, коли офіційна Росія готувалася підписати з Україною широкомасштабний договір про дружбу і співпрацю, російські ідеологічні центри для протидії співпраці ВМС з НАТО створили чергову організацію „Севастопольський бастіон” і у квітні розвернули цинічну, відверто антиукраїнську кампанію на честь дня Росії в Криму – дня підписання Катериною II маніфесту про приєднання Криму до Російської імперії. 9 травня, в День Перемоги над фашизмом, „Севастопольський бастіон” провів так зване „живе кільце”, чим намагався мобілізувати громадкість проти євроатлантичної інтеграції Українського флоту. Так, що політика далеко від себе не відпускала командування ВМС України.
25 квітня 1997 року з участю Командувача ВМС України в Севастополі відбулося засідання Ради регіонів при Президентові України, на якій були розглянуті питання фінансування і життєзабезпечення Севастополя, розвитку рибної галузі та стан шефства регіонів над Військово-Морськими силами України. Президент вперше відвідав штаб ВМС України, провів робочу зустріч з членами Військової ради ВМС України і обговорив перспективи зміцнення національного флоту.
Широка міжнародна підтримка України в питаннях взаємовідносин з Росією зміцнювала її позиції в світі, особливо у відношеннях з США і НАТО. Активна і рівноправна співпраця ВМС України з флотами країн Альянсу, попри бажання Росії, не залишала їй шансів на подальше затягування процесу. Їй самій необхідно було визначити статус власного флоту на Чорному морі а без вирішення питання флоту з Україною це зробити було не можливим. ЧФ, як флот неіснуючої держави, просто ігнорувався і шлях в море для нього був закритий. Росія сама ледве утримувала на плаву свій збанкрутілий флот, там стали затримувати грошове забезпечення навіть більше чим у ВМС України. На травень місяць борги по грошовому утриманню і заробітній платі там сягнули 157 млрд. руб., а за надані йому послуги і поставки – 176 млрд. рублів. Тому, власне, в позиції російської сторони окрім амбіцій аргументів не оставалося. На ЧФ самі заговорили про скорочення і створення на базі ЧФ двох угрупувань в Севастополі та Новоросійську чи ескадри замість флоту.
Тому процес розподілу прискорювався попри бажання у штабі ЧФ. 17 травня 1997 р. у Севастополі після двох днів переговорів підписали Протокол з питань навігаційно-гідрографічного і гідрометеорологічного забезпечення безпеки мореплавства на Чорному і Азовському морях. Документ підписали від Росії начальник Головного управління навігації і океанографії МО РФ адмірал А.Комаріцин, від України – генеральний директор Національного агентства морських досліджень і технологій при Кабінеті Міністрів України О.Щипцов. Підписаний протокол обійшов питання власника гідрографічного обладнання на українській території від мису Тарханкут до мису Аю-Даг, а це 16 маячних комплексів, 52 берегових навігаційних знаки, 5 берегових станцій і радіонавігаційних систем, 40 знаків плавучо-попереджувального значення, взагалі, на території України осталося не врахованими 170 навігаційно-гідрографічних об’єктів! Всі вони незаконно осталися у власності російського флоту, і не лише на кримському узбережжі а навіть в Генічеську Запоріжської області. Осталися поза Протоколом і умови судноплавання по Керч-Єнікальському каналу.
27 травня 1997 р. в Парижі відбулося підписання основного акту Росія-НАТО, а в Києві розпочалася зустріч урядових делегацій України і Росії, які очолювали Прем’єр-Міністр України Павло Лазаренко і Голова уряду РФ Віктор Чорномирдін. 28 травня 1997 року керівники урядів врешті-решт підписали угоди по розподілу Чорноморського флоту:
1. „Угоду між Україною та Російською Федерацією про статус та умови перебування Чорноморського флоту Російської Федерації на території України”.
2. „Угоду між Україною та Російською Федерацією про параметри поділу Чорноморського флоту”.
3. „Угоду між Україною та Російською Федерацією про взаємні розрахунки, пов’язані з поділом Чорноморського флоту та перебуванням Чорноморського флоту Російської федерації на території України”.
Підписані угоди визначали, що Росія орендує для потреб свого флоту на 20 років до 20017 року не лише землю, а й акваторію та інфраструктуру, чому вона особливо перечила. Останню „доводку” положень попередньо узгоджених угод, як згадував в своїх мемуарах Анатолій Зленко, здійснював Леонід Кучма з Віктором Чорномирдіним протягом усього дня 28 травня. Однак і після такого доопрацювання виявилося, що для їх реалізації необхідно буде ще укласти більше 20 окремих двохсторонніх угод а суть багатьох статей угод вимагали уточнень і конкретизації. Не було в підписаних угодах чітко виписаного механізму їх реалізації, старанно обійдені поняття „оренда” та „іноземний флот”, не визначено порядку бойового застосування сил ЧФ РФ з території України і контролю за озброєннями, не вирішено питання делімітації і демаркації морського кордону. До останнього точилися дебати по визначенні ціни оренди. Замість пропонуємих спочатку 424,7 млн. дол. Україна погодилася на символічні 99,75 млн. доларів.
Угоди визначали, що Російська Федерація в Криму може розміщувати 132 одиниці бронетехніки, 24 артилерійські установки калібру понад 100мм та 22 літаки наземного базування а кількість особового складу не може перевищувати 25 тисяч чоловік.
31 травня 1997 року відбувся перший офіційний візит Президента РФ Бориса Єльцина до Києва, який відкладався 15 разів. Президенти України і Росії підписали базовий Договір про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Росією. Після офіційної церемонії підписання договору президенти виступили з спільною заявою, якою дали оцінку міжурядовим угодам по Чорноморському флоту: „...чітко визначені статус, умови і терміни перебування Чорноморського флоту Росії на гостеприємній українській землі... Чорноморський флот Росії і Військово-Морські сили України набувають широких можливостей для подальшого поглиблення співпраці між двома країнами у військово-морській області на Чорному морі, будуть взаємодіяти у забезпеченні безпеки південних рубежів двох наших держав. Буде зроблено все для процвітання Севастополя, в ім’я дружби і згуртованості людей”.
Україно-російські домовленості по флоту вітали керівники усіх впливових європейських країн, в тому числі і США. На думку, наприклад, Надзвичайного і Повноважного посла Канади в Україні Крістофера Вестдала, підписання широкомасштабного договору з Росією, вирішення проблеми Чорноморського флоту значно зміцнило становище України на міжнародній арені, поліпшило стосунки не лише з Росією а й з Західними країнами, для яких фактор ризику інвестицій став набагато меншим.
Прийняття політичних рішень по розподілу Чорноморського флоту істотно змінило ситуацію як в Севастополі, так і в Криму, зняло мотивацію до внутріфлотських напружень, заклало основи до співпраці двох флотів України і Росії. Відтепер джерело дестабілізації в Севастополі зникло, бажаючі зробити собі політичну кар’єру на флотській тематиці втратили грунт і основу.
У час, коли підписувався угоди по розподілу Чорноморського флоту у Києві, міністр закордонних справ України Геннадій Удовенко у португальському містечку Сінтра спільно з генеральним секретарем НАТО Хав’єром Соланою парафував Хартію про особливе партнерство України з Альянсом. Для українських моряків це було символічним: флоти країн НАТО були надійними партнерами ВМС України в їх тривалій боротьбі за Український флот, лише міжнародна співпраця і фактична допомога нам ВМС країн Альянсу стала головною причиною поступливості Росії і вивела ВМС України на чистий фарватер розвитку.
У Військово-Морських силах України зустріли підписані Угоди по Чорноморському флоту з полегшенням. У першу чергу їх сприймали як завершення конфронтації, але сумління підказувало всім, що тривале протистояння і національне приниження забуттю не підлягають.
Для всіх на флоті підписані угоди значили, що процес „визначення судьби ЧФ” як останнього осколка колишнього СРСР завершено остаточно. Раз і назавжди знімалася з обговорення проблема статусу міста Севастополя. Чорноморський флот набував російську державну приналежність а разом з нею і ставав, хоч це й було обійдено в угодах, іноземним військовим формуванням в Україні. Відтепер він переходив в категорію тимчасових гостей.
Підписні угоди означали ганебну поразку авторів, ідеологів і виконавців так званої „третьої героїчної оборони Севастополя”, означали поразку лицемірства і цинізму у відносинах з сусідами.
Та найголовнішим досягненням українських моряків було те, що після підписання угод визначались перспективи подальшого розвитку Військово-Морських сил України, об’єднувалися два різних до того шляхи їх розвитку і вони, змужнілі, морально і національно загартовані, під керівництвом Командувача і штабу ВМС діставали можливість подальшого формування в повноцінний вид Збройних Сил України.
У виснажливій боротьбі за флот українські моряки отримали впевнену перемогу! Це була перемога української національної ідеї, здобута напруженою працею і боротьбою всіх категорій військових моряків від матроса до командувача, бо саме вони своєю вірою в Україну не дали впровадити через проблему флоту сценарій територіального розчленування своєї країни, не дозволили придушити свободу українців, не дали, як в 1919 році, знищити Український флот, вивели його в море і океан - перед всім світом явили свою Батьківщину великою морською державою. Вони створили морський щит України!
Після підписання угод, з 1 червня 1997 року, розпочався 3-й етап розподілу об’єктів ЧФ у Севастополі. Для ВМС України термін прийому був визначений до 25 липня. Наказом командувача ВМС контр-адмірала Михайла Єжеля для прийому кораблів, суден, об’єктів і технічного майна від Чорноморського флоту було утворено прийомну комісію ВМС, яку очолив контр-адмірал Ілля Півненко. Російську передаточну комісію очолив 1-й заступник командувача ЧФ віце-адмірал Г.Сучков.
За цей час до складу ВМС України було прийнято підводний човен „Запоріжжя”(Б-435-У-01), три фрегати(сторожові кораблі проекту 1135) – „Севастополь”(„Разительный”), „Дніпропетровськ”(„Беззаветный”), „Миколаїв”(„Безукоризненный”), два корвети(малих протичовнових кораблі) „Одеса” і „Суми”, два морських тральщики „Черкаси” і „Жовті води”, три ракетних катери – всього 11 одиниць бойових кораблів, 39 допоміжних суден, 4 командні пункти, 2 вузла зв’язку, два госпіталі тощо. Всього у процесі розподілу ЧФ до складу ВМС було прийнято 43 кораблі, 132 судна і катери, 12 літаків, 30 гелікоптерів, 227 берегових об’єктів, велику кількість технічного майна, техніки, озброєння і боєприпасів. Все це стало основою Військово-Морських сил України, хоч у більшості випадків приймалося непридатним до використання. Особливо занедбаними були бойові кораблі, які повністю були виведені з ладу, ні один з них не мав можливості самостійно відійти від пристані. Однак, з Міністерства оборони України, де панічно боялися нових флотських проблем, вимагали приймати все як є, потім, мовляв, будемо розбиратися. Чорноморський флот не передав ВМС жодного об’єкту в центрі міста і жодного культурно-просвітницького закладу в Севастополі.
12 червня 1997 року, в день Незалежності Росії, на кораблях Чорноморського флоту спустили прапори колишнього СРСР і урочисто підняли Андрєєвські прапори а над військовими частинами і установами флоту – Державні прапори РФ.
На українській частині Чорноморського флоту прапори Українського флоту були урочисто підняті 1 серпня, в День Військово-Морських сил України.
Контр-адмірал Михайло Єжель особисто настояв, щоби перше в історії Севастополя святкування Дня Військово-Морських сил України увійшло в історію флоту і Севастополя особливо святковим і пам’ятним днем не лише морякам а і всім севастопольцям.
Святкування Дня Військово-Морських сил проходило урочисто і велелюдно. До Севастополя прибув Президент України-Верховний Головнокомандувач Збройних Сил України Леонід Кучма, Міністр оборони України генерал-полковник Олександр Кузьмук, попередні командувачі ВМС віце-адмірали Борис Кожин і Володимир Безкоровайний, велика група народних депутатів, делегації з усіх областей України, прийшли тисячі севастопольців і гостей міста. Святкування професійного свята моряків Українського флоту було багатолюдним і вилилося у всенародну підтримку українських моряків і національного флоту, визначило місце і роль ВМС у громадській свідомості севастопольців і кримчан, у житті міста, засвідчило перемогу не лише моряків а всього народу у виснажливій боротьбі за флот, за право України називатися морською державою.
Урочисте святкування Дня Військово-Морських сил України переломило громадську думку і відношення мешканців Севастополя до Українського флоту, і відтоді їх участь у міських заходах стала обов’язковою і сама собою зрозумілою.

10. РОЗВИТОК І РЕФОРМУВАННЯ ВІЙСЬКОВО-МОРСЬКИХ СИЛ.
РОЗШИРЕННЯ МІЖНАРОДНОЇ СПІВПРАЦІ.

Після завершення прийому кораблів і об’єктів у Чорноморського флоту штаб ВМС України розпочав формувати нові флотські структури, організовувалася і відпрацьовувалася їх взаємодія з другими видами Збройних Сил України. Загалом, Український флот став нараховувати більше 100 бойових кораблів і суден, морську авіагрупу, бригаду морської піхоти та частини спеціального призначення.
Найголовнішим завдання Військово-Морських сил стало формування родів сил Українського флоту та повернення життя до прийнятих після розподілу кораблів, суден, військових частин і установ.
Щойно провели гостей після святкових днів, у ВМС розпочали організаційну роботу по підготовці і проведенні міжнародних миротворчих навчань „Сі Бриз-97”, на які були запрошені ВМС США, Болгарії, Грузії, Туреччини і Румунії. Від господарів – ВМС України, в навчаннях мали брати 2 бригади надводних кораблів і рота морської піхоти. ЧФ РФ від участі в них відмовилися. Навчання планувалося провести в Криму і в Миколаївській області. Роботи було надзвичайно багато, бо в такому стані, як був прийнятий Донузлавський гарнізон не те, що проводити міжнародні заходи, показувати людям його було не можливо. Велику матеріальну допомогу в приведенні поруйнованого Донузлаву до флотського порядку надали ВМС США, за кошти яких проведено ремонт штабу бази, капітально облаштовано військове містечко, відремонтовано сотні метрів пристаней з усіма необхідними комунікаціями, приведено до порядку штаб бази проведено інші ремонтні роботи. Велику допомогу коштами і матеріалами надали ВМС шефи з багатьох областей нашої країни.
Та спроби сіяння розбрату і ворожнечі „вічно вчорашніми” проти українських моряків не припинилися, Змінилися лише акценти. Весь процес підготовки українських моряків супроводжувався ідеологічною кампанією організації „всенародного” протесту проти проведення в Криму як цих навчань, так і проти розширення міжнародної співпраці ВМС України офіційно організованою організаціями Компартії України і Союзом руських общин. Ця кампанія зразу ж виявила для чого за ЧФ РФ були оставлені всі ідеологічні і культурно-просвітницькі структури при розподілу флоту: всі вони були повністю втягнуті в чергову антиукраїнську хвилю. Виявилося, що ще при розподілі ЧФ у українсько-російські міждержавні закладалася база повернення „до статусу Севастополя і Криму в майбутньому”. І база ця мала опиратися на ідеологічні структури Чорноморського флоту.
Вслід за севастопольською міськрадою, як за узгодженим планом, проведення навчань „Сі Бриз” засудили 5 липня 1997 року кримські парламентарі. А 25 серпня, в день початку навчань в Криму, вже Російська Дума прийняла грізну заяву „Про навчання Сі Бриз”. Ця постанова стала „шедевром” цинізму у дипломатії і дороговказом українській „п’ятій колоні” в роботі по підриву оборонного потенціалу власної держави та продемонструвала, як треба зневажати своїх сусідів. Думські депутати, зухвало втручаючись у внутрішні справи України, розцінили навчання як акцію, яка „перечить принципам співпраці між державами і не сприяє зміцненню співпраці між державами, добросусідських відносин між Росією і Україною”. Думці вгледіли в участі „України і Грузії в навчаннях НАТО на священній для кожної руської людини кримській землі” крайнє недружній акт по відношенні... до Росії.
З початком навчань, організатори „всенародного протесту” звезли до Євпаторії два десятки автобусів з „противниками НАТО” не лише з Криму (їх тут набралося не багато) а і з Львова, Запоріжжя, Донецька, Ростова на Дону, Волгограда, Краснодара та інших українських і російських міст. Під палючим сонцем вони протягом кількох годин закликали євпаторійців приєднатися до їх протесту. Та місцеві мешканці до закликів залишилися байдужими і „всенародний протест” до обіду розвіявся сам собою.
Військово-Морські сили на кампанію протесту не звертали уваги, вони виконували план навчального року. Досвід, отриманий українськими моряками під час збір-походу, на міжнародних миротворчих навчаннях з 22 червня 4 липня біля болгарського узбережжя „Кооператив партнер-97”, в яких брав участь корвет „Луцьк”, а так же навчання морської піхоти „Кооператив оспрей-97” в липні-серпні на базі ВМС США в Норфолку був активно використаний при проведенні перших військово-морських миротворчих міжнародних навчань в Україні.
„Сі Бриз” для українських моряків став доброю школою організації міжнародної співпраці. Організацію навчань та професіоналізм українців високо оцінили учасники навчань. Навчання продемонстрували, що широка громадкість підтримує курс європейської інтеграції України. Завершальний етап в Донузлавському гарнізоні, проведена на завершення спортивна олімпіада учасників навчань перетворилася в селищі Новоозерному в справжнє свято.
Через місяць після „Сі Бризу” українці взяли участь у міжнародних миротворчих навчаннях „Кооператив телос-97” в Корпус Крісті США а з 22 по 28 вересня 1997 року командувач ВМС України контр-адмірал Михайло Єжель здійснив перші офіційні візити до ВМС Туреччини в базу Гьольджук і Стамбул а слідом до ВМС Болгарії в Варну.
26-28 серпня 1997 року відбувся перший офіційний візит міністра оборони Росії генерала армії І.Сєргєєва до України. Під час візиту були розглянуті питання європейської і регіональної безпеки, виконання план-графіку передачі об’єктів від ЧФ до ВМС України, воєнно-технічної співпраці та інші. Під час зустрічі Міністри оборони України і РФ домовилися про проведення в жовтні місяці спільних навчань ЧФ РФ і ВМС України, в тому числі і з відпрацюванням пошуково-рятувальних робіт в морі. Ці навчання дістали назву „Фарватер миру-97”. Президент України Л.Кучма висловив своє задоволення процесом розподілу ЧФ і підкреслив, що досягнуті домовленості про спільні військово-морські навчання підтверджують курс двох державна стратегічне партнерство і „являється свідченням поглибленням російсько-української воєнної співпраці”. Сторони домовилися не вести одна проти іншої розвідки. „Ми не збираємося вступати в НАТО, - підкреслив Л.Кучма, - хоч це не виключає широкої співпраці”.
Розпочалися спільні миротворчі навчання ВМС України і ЧФ РФ „Фарватер миру-97” 29 жовтня 1997 року під керівництвом 1-го заступника Міністра оборони України генерал-полковника Івана Біжана і тривали в Чорному морі протягом чотирьох днів. З обох сторін в море вийшло 30 кораблів і суден, до навчань було залучено 16 літаків і гелікоптерів, близько 4 тис. особового складу. Проводилася морська і берегова фаза з висадкою морського і повітряного десантів на необладнаному узбережжі. Проведено 11 тактичних навчань, 13 ракетних стрільб, 24 артилерійські стрільби, рятувальна операція в морі та інші бойові вправи та задачі.
31 жовтня в море на ВПК ЧФ „Керч” в море вийшли міністри оборони України і Росії генерал-полковник О.Кузьмук і генерал армії І.Сєргєєв. Міністри осталися задоволеними підсумками проведених спільних навчань і, на прес-конференції, проведеній на борту російського флагмана, заявили про завершення розподілу ЧФ колишнього Союзу РСР у відповідності до узгоджених урядами протоколів.
Та оголошене завершення розподілу носило формальний характер. Насправді, ситуація виглядала зовсім іншою. Виявлені недоліки при прийомі не усувалися, прийом цілого ряду об’єктів переносився по часі, виявилися прихованими від розподілу десятки об’єктів, багато об’єктів незаконно були продані чи передані в оренду і їх необхідно було повернути, не був визначений механізм спільного використання визначених об’єктів, тощо.
Після завершення „Фарватеру миру”, фрегат „Гетьман Сагайдачний” здійснив візит до російського порту Новоросійськ.
Міжнародна співпраця стала постійною складовою планів діяльності і бойової підготовки Українського флоту. Міжнародні навчання „Сі Бриз”, „Бриз”, „Кооператив партнер”, „Чорноморське партнерство” стали проводитися щорічно. Проведення „Сі Бризу” планувалися не лише в Чорному а навіть і в Егейському та Середземному морях. З 1998 по 2003 роки Військово-Морські сили України щорічно брали участь в 6-10 міжнародних миротворчих навчаннях.
На жаль, у цих міжнародних заходах ЧФ РФ, як правило, участі не брав, протягом 10 років після „Фарватеру миру-97” не проводилися і спільні російсько-українські флотські навчання.
В той же час у ВМС України традиційними і невід’ємними заходами бойової підготовки стали збір-походи кораблів за підсумками навчальних періодів навчання. Складовою частиною бойової підготовки стали і далекі морські походи кораблів Українського флоту. Так у липні 1998 року корабель управління ВМС „Славутич” під прапором командира бригади капітана 1 рангу Ігоря Тенюха здійснив ділові візити до ВМС Хорватії, Туреччини і Болгарії а в червні-вересні 2000 року кап. 1 рангу Ігор Тенюх очолив другий в історії ВМС трансатлантичний похід до Нью-Йорку США на „Міжнародний військовий огляд-2000”, присвячений 220-й річниці ВМС США. Українських моряків тепло привітав особисто президент США Біл Клінтон. В 1999 році фрегат „Гетьман Сагайдачний” і КУ „Славутич” під прапором того ж комбрига здійснили діловий візит до Ізраїлю в п. Хайфу та знову до Туреччини.
З 1998 року щорічними стали морська практика курсантів Севастопольського військово-морського інституту ім.П.Нахімова в походах учбовими катерами по маршруту Севастополь-Стамбул-Варна-Констанца-Севастополь, під час якої майбутні морські офіцери України не лише на практиці вдосконалюють свій морський вишкіл а й мають змогу обмінятися досвідом і знаннями з колегами з сусідніх флотів.
Сформувалася у ВМС України і система кадрового забезпечення, яка гостро стояла в перші роки будівництва національного флоту. Значно зміцнів Севастопольський військово-морський інститут ім. П.С.Нахімова і, провівши реорганізацію, освоїв підготовку офіцерських кадрів по необхідних флоту спеціальностях. При СВМІ створено оперативно-тактичний факультет з правами морської академії та військово-морський коледж для підготовки мічманського складу. В СВМІ розпочалася підготовка і іноземних курсантів. Навчальний загін ВМС України освоїв підготовку матросів, старшин та мічманів для потреб флоту за всіма спеціальностями і за методологією НАТО.
В 1999 році вперше в історії Збройних Сил України відбулися комплексні оперативно-стратегічні навчання „Дуель-99”, участь в яких брали всі види Збройних Сил, в тому числі і Український флот. На перших в історії України спільних військових навчаннях чотирьох видів ЗС України Військово-Морські сили на маневрах в морі, при штурмі узбережжя, в десантних операціях виступили мобільними, професійно підготовленими, проявили високі оперативно-стратегічні якості, за які отримали високу оцінку Міністра оборони-Головнокомандувача Збройних Сил України.
Україна, як морська держава, успадкувала від СРСР 60 відсотків його промислового кораблебудівництва і з здобуттям Незалежності володіла великим науково-виробничим потенціалом, мала значні можливості виробництва сучасної, якісної та конкурентноздатної морської продукції яка могла задовольняти попит на цю продукцію і інших морських держав. У штабі ВМС вважали, що це могло відкрити нові можливості поповнення державної казни і розвитку вітчизняного флоту. Тож для цих цілей було проведено вивчення стану суднобудівної бази. Було визнано можливим і необхідним добудувати в інтересах Російської Федерації важкий авіанесучий крейсер „Варяг”, що в більш чим на 60 відсотків готовності знаходився в Миколаївському суднобудівному заводі ім. 61-го комунара та добудувати для потреб Військово-Морських сил України ракетний крейсер „Україна”, що був готовим на 95 відсотків.
17 лютого 1999 року Президент України Леонід Кучма підписав доручення Кабінету Міністрів України по добудові крейсера для потреб ВМС а 16 червня 1999 року разом з Міністром оборони України генералом армії О.Кузьмуком Леонід Кучма взяв участь в церемонії урочистого підняття на „Україні” Державного прапора держави. „Рішення про добудову крейсера далося не просто, але прийнято остаточно”, - заявив на борту крейсера Леонід Данилович і з задоволенням прийняв на збереження прапор Українського флоту, вручений Командувачем ВМС для підняття його на крейсері. Планувалося через рік крейсер ввести до складу ВМС України і корабель заселив екіпаж. Але, виступаючи перед екіпажем, Президент назвав крейсер замість „Україна” – „Авророю” і тим, напевно, прирік ракетний крейсер, як „Аврору”, на вічну стоянку біля пристані заводу. Наприкінці того ж року Л.Кучма вже заявить про необхідність обґрунтування відповідності цього корабля Воєнній доктрині України і необхідності його Збройним Силам України. На російському флоті однотипну „Славу” перейменували в „Москву”, зуміли завершити ремонт на тому ж заводі в Миколаєві і успішно привели крейсер з Миколаєва до Севастополя без огляду на висновки теоретиків.
В 1999 році, напередодні президентських виборів, Леонід Кучма, перебуваючи у Севастополі, створив фонд ремонту фрегата „Севастополь”, вклав в нього свою власну тисячу гривень але після виборів про фонд забули і він так і остався на папері.
Ще 21 вересня 1997 року після зустрічі з Прем’єр-Міністром України Валерієм Пустовойтенком Президент Росії Борис Єльцин заявив про можливість добудови „Варяга” для оборонних потреб Російської Федерації. Однак, згодом виявилося про її фінансову неспроможність завершити будівництво авіаносця. Тому вже 15 жовтня того ж року, перебуваючи у Севастополі, Прем’єр-Міністр України Валерій Пустовойтенко вже допустив можливість розібрати „Варяг” на метал. Так і сталося. В 2003 році недобудований авіаносець продали за безцінь Китаю як металолом. В Китаї „Варяг” не порізали а створили з нього музейно-розважальний комплекс, який став приносити значні доходи його власникам. А міг би таким чином „Варяг” приносити їх Україні, заодно і демонструвати світу кораблебудівні потужності нашої держави. Та так не сталося.
За 15 років своєї незалежності Україна, окрім одного спільного з Росією невеликого і не зовсім вдалого зовнішньоекономічного кораблебудівного проекту (продаж ВМС Греції ДКПП типу „Донецьк”) та кількох дрібніших, можливості своєї кораблебудівної промисловості фактично не використала. Для ВМС України не було збудовано жодного нового бойового корабля. В керівництві країни і Збройних Сил після завершення розподілу Чорноморського флоту взяла верх думка, про можливість забезпечення безпеки держави наявними силами корабельного складу.
Досить швидко після завершення розподілу Чорноморського флоту навколо морської складової безпеки держави розпочалися точитися публіцистичні баталії про непотрібність нам флоту із-за відсутності у нас ворогів на морі і морських державних інтересів – вистачить і прикордонників, що добудову кораблів, які з радянських часів стояли на стапелях суднобудівних заводів в Києві, Миколаєві, Керчі і Феодосії не подужає наша економіка, що нам для забезпечення безпеки на морях достатньо ракетних сухопутних військ. Поки писалися статті і творилися подібні репортажі, наша рибна промисловість, беззахисна в морях і океанах, стала збитковою, появилися претензії сусідів до наших морських шельфів, українські судна стояли арештованими в більшості портів світу. Для їх визволення Україна наймала французькі фрегати, свої кораблі не могли вийти в море так як не мали солярки...
В останнє десятиліття XX-го століття у зв’язку із зміною політичної і військової обстановки у світі змінилася і військово-морська стратегія провідних морських країн світу. Від класичної війни на морі флоти перенацілено на ведення бойових дій в прибережній зоні. Але крейсери, фрегати і есмінці не зникли з складу провідних флотів. Розпочалося лише переозброєння їх бойового складу. У той же час лише у нашій державі дійшли висновку про необхідність переходу в стратегії розвитку Українського флоту з багатоцільових фрегатів, есмінців і крейсерів на корвет. Затверджена в 2000 році „Державна програма розвитку озброєнь та військової техніки Збройних сил України до 2010 року” спрямувала роботи в галузі розробки озброєння і техніки для ВМС України на розробку тільки малотоннажних кораблів. Майже готовий крейсер і фрегати вже не вписувалися ні в Державну програму, ні в Воєнну доктрину. Тому на крейсері „Україна” призупинили роботи і розформували екіпаж. Однак колектив заводу відмовився утилізувати майже готовий крейсер, вони його бачили у складі ВМС. Тому „Україна” була переведена в режим консервації і осталася, як „Аврора” Українського флоту, стояти біля заводської пристані...
В той же час оцінювалася вартість продажу на метал як новобудов на стапелях, так і прийнятих кораблів від ЧФ. В дискусії переміг аргумент вартості металу. Один за одним пішли на металобрухт недобудовані фрегати „Байда-Вишневецький”, „Іван Богун”, корвети „Львів”, „Луганськ”, „Запоріжська Січ”...
Із-за відсутності фінансування ремонт кораблів і суден ВМС, прийнятих по розподілу ЧФ, теж тупцював на місці, шефських коштів явно не хватало для вирішення завдань їх ремонту. У цій ситуації в Міністерстві оборони приймають рішення кораблі, які безпомічно ржавіли, утилізувати а деякі судна передати в оренду приватним структурам. У цій ситуації Командувач ВМС України адмірал Михайло Єжель, це військове звання йому було присвоєне в серпні 2000 року, надіючись на покращення фінансової ситуації, старався зберегти фрегати, єдине на театрі морське кабелеукладальне судно „Новий Буг” та ряд інших для потреб флоту. Йому все-таки вдалося, концентруючи шефську допомогу з бюджетним фінансуванням, вивести в море тральщики „Чернігів”, „Жовті води”, „Маріуполь” і „Черкаси”, середній десантний корабель „Кіровоград”, ракетні катери „Прилуки” і „Каховка” та ряд суден і катерів. В 2002 році розпочався ремонт підводного човна „Запоріжжя”, акумулятори для нього закупили в Греції на кошти, виділені „Укрзалізницею”.
Розвиваючись, Військово-Морські сили відповідно до Державної програми будівництва і розвитку Збройних Сил України, оптимізовували свою структуру і реформувалися. В цім була динаміка їх поступу. У 2001 році У ВМС України створюється ескадра різнорідних сил, яка стала бойовим ядром флоту і складовою Сил швидкого реагування Збройних Сил України. Першим командиром ескадри був призначений командир бригади надводних кораблів капітан 1 рангу Ігор Тенюх. Незабаром ескадра стала спроможною виконувати завдання як окремо, так і в складі Сил швидкого реагування.
Командування, Військова рада і штаб ВМС наполегливо направляли зусилля на перетворення Чорного моря в зону співробітництва і дружби.
З початку 2003 року у Військово-Морських силах на базі 32-го армійського корпусу і бригади морської піхоти створюються берегові війська ВМС України. З завершенням цієї роботи Військово-Морські сили перетворилися в потужний, цілісний вид Збройних Сил України.
У серпні 2001 року у зв’язку з реформою управління Збройними Силами України був ліквідований інститут заступників Міністра оборони-командувачів видів Збройних Сил, натомість введений інститут Головнокомандувачів видів Збройних Сил. Відповідно, заступник Міністра оборони-командувач ВМС України адмірал Михайло Єжель був призначений Головнокомандувачем Військово-Морських сил України.
Завершення періоду конфронтації навколо розподілу ЧФ та отриманий досвід міжнародної співпраці дозволили Головнокомандувачу та штабу ВМС включитися в роботу по перетворенню Чорного моря в зону співробітництва в форматі військово-морських сил причорноморських країн. Проведена конференція командувачів флотів в Стамбулі в 2000 році підтримала ідею військово-морського співробітництва в Чорноморському басейні флотів Болгарії, Грузії, Російської Федерації, Румунії, Туреччини і України і створення міжнародного оперативного з’єднання за викликом „Блексіфор” з щорічною активацією його сил і ротацією командного складу. В 2001 році відбулася 1-а активація. Командувачем другої активації „Блексіфору” в 2002 році був призначений командир ескадри різнорідних сил ВМС України капітан 1 рангу Ігор Тенюх.
Для практичного вирішення проблем налагодження співпраці в Чорному морі конференції командувачів флотів Чорноморського басейну стали проводитися щорічно.
Підведення перших підсумків реформування національного флоту і внутрішніх організаційних перетворень проводилося під час відзначення 10-ї річниці Українського флоту. Про них говорив в своїй доповіді адмірал М.Єжель на урочистих зборах, присвячених ювілею Українського флоту 31 липня 2002 року. Високо тоді оцінив здобутки військових моряків Українського флоту Президент України України–Верховний Головнокомандувач Збройних Сил України Леонід Кучма. У своєму привітанні він зазначив, що „Військово-Морські сили народжувалися у гострій політичній ситуації... Але мужність і творча наснага особового складу, любов і підтримка українського народу стала головною запорукою створення повноцінних Збройних сил, здатних вирішувати своє відповідальне завдання...”.
Під час впровадження у життя Державної програми реформування і розвитку Збройних Сил України скорочувалися і змінювали місце дислокації військові частини, вивільнялися військові об’єкти і містечка, які у більшості випадків мали передаватися органам місцевої влади. У Севастополі почали багато писати і говорити про реакріацію і демілітаризацію міста. Причому ці терміни стосувалися виключно ВМС України а не Чорноморського флоту Російської Федерації.
Міська влада приймала військові містечка вибірково, військові об’єкти на окраїнах міста мало кого цікавили. Але цікавило узбережжя і Балаклавська бухта. Остання припала до вподоби родині Верховного Головнокомандувача Збройних Сил України. Як на своє лихо, Головнокомандувач ВМС України, не маючи змоги допомогти родині „батька” народу в будівельних роботах в Балаклаві, став ще вимагати фінансування заходів „демілітаризації” бухти, забезпечення виведення звідти плавдоку, судноремонтного заводу тощо.
І повторилася ситуація 1996 року. 25 квітня 2003 року, напередодні світлого свята Воскресіння Христова, забулася „мужність і творча наснага” як Головнокомандувача, так і ВМС загалом і адмірал Михайло Єжель був брутально усунутий з посади. Разом з ним пішли у відставку майже всі члени Військової ради ВМС України: 1-й заступник командувача-начальник штабу ВМС віце-адмірал Віктор Фомін, заступник командувача з виховної роботи капітан 1 рангу Орест Марущак, начальник тилу контр-адмірал Костянтин Лєбєдєв та інші. Військові-Морські сили знову охопили тотальні перевірки.
21 травня 2003 року Указом Президента України командир Південної військово-морської бази контр-адмірал Князь Ігор Володимирович призначений Головнокомандувачем Військово-Морських сил України .
Контр-адмірал Ігорь Князь народився 23 червня 1955 року в м. Алупка Кримської області в родині військовослужбовця. В 1977 році закінчив Чорноморське вище військово-морське училище ім. П.С.Нахімова. Службу проходив на Чорноморському флоті на посадах командира батареї, начальника ППО корабля, бригади і дивізії кораблів ЧФ, старшого офіцера відділу ППО штабу ЧФ. В 1988 році закінчив Військово-морську академію ім.А.А.Гречко. У Збройних Силах України з 1993 року. В 1997 році закінчив Академію Збройних Силу країни. Призначався начальником оперативного управління штабу ВМС, 1-м заступником начальника штабу ВМС, командиром Південної військово-морської бази.
Разом з новим Головнокомандувачем до керівництва Військово-Морськими силами прийшла нова команда. 1-м заступником Головнокомандувача ВМС – начальником Головного штабу ВМС був призначений контр-адмірал Ігор Кабаненко, заступником з бойової підготовки став капітан 1 рангу Олександр Буга, заступником з виховної роботи – капітан 1 рангу Сергій Данілєвський, начальником тилу – капітан 1 рангу Ігор Матвієнко та інші керівники структурних підрозділів флоту.
Після перебування Президента України в Севастопольському регіоні вийшов в світ його Указ від 19.08.2003 року про заходи з демілітаризації Балаклавської бухти, підготовці якого передували три інспекції Балаклави Адміністрацією Президента. У першу чергу належало звільнювати об’єкти по узбережжі Балаклавської бухти. За зволікання з вивільнення фондів військових об’єктів в Балаклаві і бажання реалізувати їх в обмін на житло для військовослужбовців, Президент України Л.Кучма звільнив з посади заступника Міністра оборони М.Олійника і оголосив догану Міністру оборони Євгену Марчуку. Дії флоту були визнані задовільними – фонди в Балаклавській бухті Військово-Морськими Силами вивільнялися терміново, за процесом слідкував Глава Адміністрації Президента України Віктор Медведчук. Незабаром з Балаклави вивели всі флотські об’єкти крім судноремонтного заводу. 19 серпня Президент доручив уряду розробити генеральний план розвитку Балаклави і перетворення її в міжнародний центр віддиху і туризму.
Зі зміною командування авторитет ВМС в Севастополі і в Криму різко похитнувся, антидержавні сили знову перехватили ініціативу у громадсько-політичному житті та почали демонструвати хто в місті господар. Та це вже керівництво держави не хвилювало. Ситуацією не приминули скористатися ті, хто отримав поразку в кампанії „третьої оборони Севастополя”. В подіях, що наступили згодом, відкрито прояснилися цілі, для чого Росії потрібний флот на теренах України.
На вересень 2003 року було сплановано спільне проведення збір-походу кораблів ВМС України і ЧФ РФ. Підготовка до виходу в море йшла без особливих ускладнень та напередодні спланованих навчань командування ЧФ від спільного проведення збір-походу відмовилося. ВМС України провели свої навчання в визначений час самостійно і провели успішно. Збір-похід підтвердив, що у ВМС України не все так „жахливо”, як це хотілося кому бачити. В море одночасно вийшло більше 20 кораблів і суден ВМС і всі вони проявили високу бойову готовність і майстерність. Кораблі ескадри і Південної вмб вперше в історії ВМС в учбовому морському бою потопили великий морський щит, що є доволі рідкісне явище в практиці подібних навчань.
Після збір-походу українських моряків, свої командно-штабні навчання(КШН) з 20 до 24 вересня провели моряки ЧФ РФ. Їх вихід в море і проявив істинну причину відмови від спільних навчань. Легенда-сценарій збір-походу сил ЧФ, як згодом подала її преса, передбачала, що в момент відсутності Президента і Прем’єр-міністра в Україні виникла криза в Керченській протоці, тобто легенда КШН моделювала ситуацію, яка була ними же згодом і спровокована. Слідом, за легендою, різко зростає політична напруга на півострові і ускладнюються відносини ЧФ з ВМС. Далі російськомовні кримчани блокують ВМС і органи місцевої влади, вимагають приєднання півострова до „історічєской родіни”. Перелякані керівники АРК і Севастополя втікають до Києва. В Україні оголошується надзвичайний стан і до влади приходить „націоналістичний президент”, який в односторонньому порядку розриває угоди по ЧФ. Російський рух „слов’янського братства” шириться, доходить до Києва і заставляє тікати з України вже націоналіста-президента. Тоді звільнена від націоналізму Верховна Рада України проголошує вступ України до союзу Росії і Білорусі. Ситуація в Криму нормалізується. Ось така собі легенда.
Легенда КШН ЧФ і розвиток подальших подій в Криму справді співпали. 24 вересня 2003 року, коли закінчилися чорноморські КШН, призвані з запасу військовозобов’язані МО РФ розпочали будівництво дамби з російського берега Керченської протоки до українського острова Тузла. Президент України Л.Кучма і Прем’єр-Міністр В.Янукович на той час дійсно знаходилися в закордонних поїздках. З початком будівництва дамби в територіальні води України під Керч нахабно зайшли два російських бойових корабля Новоросійської вмб ЧФ а морська піхота і десантники ЧФ неподалік на Тамані розпочали маневри з бойовою стрільбою. З 1 жовтня проводяться тайні і незаконні проникнення на Тузлу з російського берега і намаганням за абхазьким варіантом „паспортизувати” громадянством Росії українських мешканців Тузли. Та літній рибак Корж на російське громадянство не погодився і проінформував про ці факти прикордонників, чим і зірвав сплановану акцію. 22 жовтня проросійські організації вже пікетували Кабмін АРКрим, звинувачуючи Україну... в провокаціях проти Росії в Керченській протоці.
Та організатори провокації були занадто самовпевненими, кримчани в своїй масі розгледіли організаторів і виступили проти провокації і проросійський рух швидко став таяти. Наоборот, кримський уряд на чолі з Сергієм Куніциним твердо виступив на підтримку територіальної цілісності Криму. Тоді з Москви пролунали погрози кинути на Тузлу бомбу. У відповідь кримський прем’єр Сергій Куніцин заявив, що у нього теж знайдеться бомба. І не одна. Взагалі, роль С.Куніцина в залагоджені кризи на Тузлі була надзвичайно великою, його рішучість як колишнього воїна-афганця і дипломатичність як політика одночасно принесли Україні багато користі в час, коли мовчали ті, які повинні були в першу чергу говорити. До речі, прем’єр-міністр України Віктор Янукович на відміну від Куніцина, на час найбільшого розвитку кризи своєї позиції не проявив. Прийшлося Леоніду Кучмі перервати візит і терміново повертатися з Латинської Америки до Керчі. Ситуація з дамбою в Керченській протоці стала небезпечною, навколо протоки концентрувалися війська. Події навколо Тузли стали головними новинами світових інформаційних агентств і сполошили Європу. Будівництво дамби зупинили лише за 90 метрів від установленої С.Куніциним лінії державного кордону після перемовин Президентів України і Росії Леоніда Кучми з Володимиром Путіним.
Події навколо острівця, що в один час став відомим на весь світ, були не звичайною провокацією губернатора Краснодарського краю, як це подавала російська преса, а спробою силою заволодіти Керч-Єнікальським каналом і установити свій контроль над Азово-чорноморським мореплавством. Цього і раніше добивалася російська сторона, для цього очікувала приєднання дамби до о.Тузла спеціально створена російська прикордонна застава.
В час цих подій Військово-Морські сили були готові до адекватних дій на ситуацію і провели ряд заходів по деблокації становища навколо Тузли.
Та провокації на Тузлі були не єдиними. Більш серйозними для безпеки країни стала відсутність будь-якого контролю за пересуванням сил ЧФ на території України. 23 березня 2004 року російський контр-адмірал Троян в Новоросійську завантажив на ВДК „М.Фільченков" роту (142 військовослужбовці і 28 одиниць бойової техніки) 382-го окремого батальйону морської піхоти ЧФ, який базується на територію РФ в м. Темрюк, і, без будь якого узгодження з державними органами України увійшов в територіальні води України та розпочав висадку десанту на територію Криму в районі гори Опук.
В 2005 році загострилось питання повернення Україні маяків і гідрографічно-навігаційного обладнання Кримського узбережжя. Ряд українських судів визнали незаконність їх утримання ЧФ, під стінами штабу ЧФ вперше появилися пікети протесту Студентського братства. Наявність системи контролю над узбережжям Криму давала ЧФ можливість використовувати „спрощений” порядок перетину українського кордону на свій розсуд.
Таких випадків було чимало. Морська піхота ЧФ без узгодження з українськими властями проводила навчання на території Криму від Севастополя до Сімферополя, гірський масив під Ялтою став полігоном по підготовці контингенту морської піхоти ЧФ для бойових дій в Чечні. Кораблі ВМФ РФ з других флотів, як, наприклад, „В. Пікуль" незаконно перебував в Севастополі з 29.08.2002 року до 18.07.2003 року, з 06.03.2004 року до 30.03.2004 року, та з 07.07.2004 року до 15.08.2004 року; "Поворіно" незаконно перебував на території України з 07.07.2004 року до 30.07.2004 року, і з 11.02.2005 року.
Ці кораблі не належали до ЧФ РФ, що базується в Україні, але використовували „спрощений" порядок перетинання державного кордону України. Фактично непродуманим рішенням, Україна створила „відкритий кордон" для Збройних сил РФ. На російську сторону, згідно з базовими угодами по ЧФ РФ від 28.05.1997, не покладені зобов'язання надавати українській стороні інформацію стосовно поіменного переліку кораблів і суден ЧФ РФ, які дислокуються на території України. Ця можливість стала використовуватися як можливість без дозволу з боку України зараховувати кораблі та судна із-за меж України до складу сил ЧФ РФ в Україні і навпаки.
Російська сторона стала вважати, що спрощеним порядком можуть користуватися усі кораблі і судна ЧФ РФ, а не тільки ті, що дислокуються на території України.
Десантні кораблі ЧФ РФ постійно курсують між Новоросійськом і Севастополем і жодного контролю за вантажами, які ними перевозяться, угодами не передбачено. До того ж, після завершення розподілу ЧФ, Росія одразу почала блокувати будь-які намагання України організувати контроль над озброєнням ЧФ РФ.
Ці та інші питання взаємин з ЧФ РФ вносилися штабом ВМС для узгодження нормативно-правової бази стосунків між флотами на урядовому рівні але так і осталися не вирішеними.
Військово-Морські сили перебували в процесі постійного реформування. У Севастополі раптово повернулися до питання „демілітаризації і реакріації” міста. Головним „демілітаризатором” Стрілецької бухти, як раніше Балаклавської, виступав голова міської державної адміністрації Л.Жунько. Тож не випадково був створений план звільнення від об’єктів ВМС Стрілецької бухти і виведення кораблів ВМС звідти до Донузлава а так же виведення і включення СВМІ до Одеської морської академії. У вересні 2004 року під видом навчань з Стрілецької бухти передислокували до оз.Донузлав кораблі з’єднання охорони водного району. Так як заходи проводилися тайно і сімї моряків не були готові до таких заходів(на збір було представлено всього 2 години), велика кількість офіцерів, мічманів і військовослужбовців служби за контрактом подали рапорт на звільнення в запас. Операцію „реакріації” Стрілецької бухти зупинив лише широкий протест громадкості в Севастополі.
Як і після завершення розподілу ЧФ, в урядових структурах знову виникла ідея утилізувати кораблі на метал. На цей раз Військова рада особливо не перечила. Наприклад, з трьох фрегатів, за рахунок двох можна було відновити бойову готовність фрегата „Севастополь” та для когось наявність бойового і потужного фрегата Військово-Морських сил „Севастополь” в бухті Севастополя викликала... побоювання відродження конфронтації з ЧФ РФ. Місто про корабель не піклувалося і робило вигляд, що такого фрегата не існує. Фонд, створений особисто Президентом України Л.Кучмою для ремонту цього корабля, виявився чисто популістським і його швиденько згорнули. То ж з політичних міркувань корабель утилізували.
Протягом 2003-
2004 років у Збройних Сил України проводився оборонний огляд, за результатами його був складений Стратегічний оборонний бюлетень (Білу книгу), яку в липні 2004 року вперше було схвалено на державному рівні.
Стратегічний оборонний бюлетень концентровано відобразив згідно Білої книги-2004 всю сферу національної безпеки і оборони держави та узагальнив погляди на розвиток оборонної політики України у наступні дванадцять років. Біла книга визначала перспективну структуру Військово-Морських сил(див. схему). Окрім суто практичних завдань щодо визначення обрису Збройних Сил України зразка 2015 року, прийняття Стратегічного оборонного бюлетеня мало ще й глибокий політичний контекст, оскільки це співпадало із офіційним проголошенням Україною свого політичного курсу на інтеграцію до Організації Північноатлантичного договору.
Поряд з цим, Біла книга наводила результати аналізу поточного стану військових формувань України та його відповідності сучасній воєнно-стратегічній обстановці, а також визначала шляхи перебудови оборонної сфери держави у відповідності до її стратегічних національних інтересів.
Положення, які наведені у цьому документі, стали основою розробки комплексу плануючих документів, що стали визначати конкретні заходи реформування та розвитку Збройних Сил України, в тому числі і Військово-Морських сил України.
Стратегічний оборонний бюлетень визначав Україну великою морською державою. Геополітичні умови, наявність протяжних морських кордонів, говорилося в Білій книзі, вимагають у країни мати Військово-Морські Сили Збройних Сил спроможними до дій щодо стримування, локалізації та нейтралізації збройного конфлікту на приморському напрямку.
Відповідно до визначеної Стратегічним бюлетенем стратегічної перспективи, Військово-Морські Сили ЗС України в 2004 році після реформування і оптимізації перейшли на структурну схему (дивись схему): командування ВМС, командування операцій, штаб ескадри різнорідних сил, дві бригади надводних кораблів, бригаду морської піхоти, морську авіаційну бригаду, дві військово-морські бази, а також військові частини підтримки та забезпечення. Структурно ВМС стали складатися з надводних сил, підводних сил, морської авіації і морської піхоти. До складу ВМС також входили військові частини зв’язку, розвідки і РЕБ, інженерні, РХБ захисту і логістики.
Головними завданнями ВМС Біла книга визначала: „сприяння об’єднанням Сухопутних військ, що діють на приморському напрямку; забезпечення оперативного режиму в акваторії Чорного моря у смузі своєї відповідальності; забезпечення безпеки морських перевезень. Водночас вони повинні бути готовими до застосування не тільки в прибережній зоні, а і на значній відстані, у тому числі до дій у складі багатонаціональних корабельних угруповань та участі в міжнародних миротворчих операціях. Для цього у їх складі передбачається мати ескадру різнорідних сил”.
Для безпосереднього керівництва силами, організації всебічного їх забезпечення в Криму було сплановано сформувати командування операцій (оперативне керівництво) та командування забезпечення (логістика, інженерно-морське забезпечення тощо).
Можливості щодо контролю землі з моря визначили багатоцільовий обрис сучасного бойового корабля, який повинен стати основою корабельного складу перспективної моделі ВМС ЗС України зразка 2015 року. З метою забезпечення виконання поставлених перед ВМС завдань за призначенням згідно Оборонного бюлетеня планувалося оснастити їх універсальними багатофункціональними кораблями класів „фрегат”, „корвет” та ракетними кораблями. Вони „будуть оснащені командною системою висвітлення обстановки та управління, мати малу помітність та високу захищеність від засобів повітряного, надводного та підводного нападу. На їх озброєнні будуть комплекси ударного ракетного, протичовнового та зенітно-артилерійського озброєння модульного типу, що призначені для знищення надводних кораблів, катерів і підводних човнів, а також для ураження берегових об’єктів”. На виконання заходів розвитку ОВТ ВМС ЗС України Біла книга передбачала витрати близько 6 млрд. грн.
Однак, вже через два місяці без офіційного повідомлення в Білу книгу було внесено суттєві правки. Спершу після Стамбульського саміту НАТО 28-29.06.2004 р. з неї прибрали положення, що кінцевою метою України є вступ до НАТО. А затим розпочалася ревізія і структурної трансформації видів Збройних Сил. Знову появився план перенесення штабу ВМС до Києва і бажання оставити в Севастополі лише командування операцій.
Ці плани перекреслила Помаранчева революція, яка відбулася в листопаді-грудні 2004 року в Україні. ЇЇ причинами стали спроби фальсифікувати в країні результати президентських виборів. Військові моряки в політично непростий час довели свою єдність з народом, з ідеєю революції про оновлення і очищення нашого життя, з прискоренням європейської інтеграції. Командир ескадри різнорідних сил контр-адмірал Ігор Тенюх 21 листопада, в найдраматичніший момент революції, першим з офіцерів Збройних Сил став поряд з народним президентом Віктором Ющенком на майдані Незалежності і увійшов до сформованого київським Майданом комітету Національного порятунку України. Підтримка військовими моряками Помаранчевої революції викликала відповідну реакцію як у органів місцевої влади, так і Міністерства оборони. Була спроба пристановити роботу ТРК „Бриз”, флотська радіостанція таки була вимкнута з ефіру.
Після перемоги Помаранчевої революції у житті ВМС України появились надії на більшу увагу керівництва держави до морської складової безпеки країни.
На кінець 2004 року ВМС ЗС України мали у своєму складі ескадру різнорідних сил, окрема бригаду різнорідних сил, створену на базі військ берегової оборони, морську авіаційну бригаду з дислокацією в Саках, дві, як з’єднання логістики, військово-морські бази, севастопольський військово-морський інститут з науковим і навчальним центром та частини спеціального призначення і забезпечення головних сил флоту. Кількість особового складу була зменшена до 20 тисяч чоловік особового складу.
Частини забезпечення головних сил флоту склали дивізіони пошукових і аварійно-рятувальних суден, частини та установи бойового, технічного, тилового, медичного та морально-психологічного забезпечення.
Кожна із структур флоту вносила свій вагомий внесок в справу зміцнення національного флоту, Збройних Сил України загалом, підвищення їх престижу та авторитету. Особливе місце серед них належить Центру пошукових і аварійно-рятувальних робіт. Лише за період з 2004 року морські рятувальники взяли участь в шістьох міжнародних навчаннях, у тому числі влітку 2005 у Середземному морі в навчанні „Сорберт-Роял – 2005”, першому міжнародному навчанні, на якому українські моряки діяли за повними стандартами НАТО. За цей же період рятувальниками здійснено близько ста чергувань з пошуково-рятувального забезпечення, проведено більше 20 робіт з розмінування вибухонебезпечних предметів в акваторії Чорного і Азовського морів. Крім того, вони здійснили чимало рятувальних та підводно-технічних робіт далеко за межами нашої Вітчизни. За зразкове виконання військового обов’язку, високий професіоналізм ряд військовослужбовців Центру пошукових і аварійно-рятувальних робіт нагороджено Державними нагородами та відзнаками Міністерства оборони України.
Не зважаючи на економічні проблеми, українські моряки виконували завдання бойової підготовки. Регулярно проводилися збір-походи кораблів, продовжували успішно виконувати завдання багатьох міжнародних навчань, зокрема, за програмою НАТО „Партнерство заради миру”, у міжнародному оперативному з’єднанні „за викликом” „Блексіфор”.
Знаковою була участь ВМС України у складі з’єднання кораблів (КУ „Славутич” і морське рятувальне судно „Кременець”) у навчаннях біля берегів Італії з підрозділами ВМС НАТО „Сорберт-Роял - 2005“. Ці навчання вперше для загону кораблів українського флоту проходили за повними стандартами НАТО. Дії фахівців Центру пошукових і аварійно-рятувальних робіт та рятувальної парашутно - десантної групи морської авіаційної бригади ВМС були високо оцінені міжнародним співтовариством.
Вирішуючи завдання за призначенням, флот ніс бойове чергування, активно проводив заходи бойової підготовки, під час яких моряки наполегливо підвищують свій морський, польовий та повітряний вишкіл.
Вперше за останні 10 років відбулося поповнення корабельного складу ВМС України. Уряд Юлії Тимошенко профінансував завершення будівництва корвета „Тернопіль” і він у 2005 році увійшов до бойового складу Військово-Морських сил України.
Протягом 2005 року на ракетному корветі "Придніпров'я" без постановки в завод, фактично силами особового складу з залученням представників промисловості відновлено силову установку, допоміжні електроенергетичні системи, озброєння та технічні засоби, проведені швартовні та ходові випробування. Завдяки спільній творчій роботі командування ескадри, екіпажу корабля та представників заводу „Зоря” вдосконалено газотурбінну установку, що суттєво підвищило маневрові можливості корвету. Зусиллями командування ескадри різнорідних сил просувався ремонт штабного корабля „Донбас”.
У ВМС повернулися до історичної пам’яті свого розвитку. У штабі ВМС відкрили пам’ятник Тарасу Шевченку та пам’ятну стеллу на честь перших членів організаційної групи ВМС, що заклала фундамент національного флоту, наказом командувача встановлено нагрудний знак „За заслуги перед ВМС”. В березні 2005 року була створена і організація ветеранів Військово-Морських сил Збройних Сил України, яку очолив віце-адмірал у відставці Микола Клітний.
Зміна військово-політичної ситуації в світі змінює пріоритети оборонної політики, у зв’язку з чим переглядаються концептуальні засади воєнного будівництва та застосування Збройних Сил. В Україні цим цілям служить реформа Воєнної організації нашої держави. Помаранчева революція в Україні змінила військово-політичну ситуацію в Європі та й в самій Україні. Тому 9 грудня 2005 року Рада національної безпеки і оборони України прийняла нову редакцію Білої книги, відповідно до якої Збройні сили України
з 2006 року розпочали Перспективна структура ВМС згідно Білої книги-2005.
новий етап „якісного оновлення” відповідно до Державної програми розвитку Збройних Сил України на 2006-2011 рр. Кінцевою метою євроатлантичної інтеграції проголошувався вступ України до НАТО. Відповідно до концепції оборонної політики держави Збройні Сили України з 2006 року розпочали перехід на трьохвидову структуру: Сухопутні війська, Повітряні сили та Військово-Морські сили.
Відповідно до політики реформування Збройних Сил, в 2005 році скасовано інститут Головнокомандувачів видів Збройних Сил України і введено інститут командувачів.
Нова оборонна політика визначила завданнями ВМС ЗС України забезпечення недоторканості морських і прибережних територій України, на рівні забезпечення їй статусу розвинутої морської держави. Відповідно до Конституції України призначенням національних Військово-Морських сил визначалися забезпечення територіальної цілісності і суверенітету України, стримування, локалізації та нейтралізації збройного конфлікту, а при необхідності—відсіч збройній агресії з приморського напрямку у взаємодії з Сухопутними військами і Повітряними силами Збройних Сил нашої країни.
Біла книга-2005 визначила слідуючу структуру Військово-Морських сил: надводні сили, морська авіація, війська берегової оборони і морська піхота та берегові ракетні війська. На кінець 20011 року вона передбачає у складі Українського флоту мати чотири бригади, дві військово-морські бази, та чотири дивізіони. Чисельний склад ВМС має становити 11 тисяч осіб, в тому числі 9 тисяч військовослужбовців. Кількість надводних кораблів визначена в 15 одиниць класу корвет. Літальних апаратів морської авіації – 14 одиниць.
Із сформуванням нової штатної структури штабу флоту, бригади військ берегової оборони, морської авіаційної бригади, системи логістики, перетворенням Командного пункту штабу в Командний центр Військово-Морські Сили ЗС України в 2005 році набули нової, перспективної моделі.
На зміцнення довіри між державами, на послідовне зниження загрози використання воєнної сили спрямовувалося міжнародне співробітництво Військово-Морських сил. Черговим кроком на шляху участі в колективній системі безпеки і протидії тероризму на морі стало створення в 2005 році Контактного пункту України в рамках операції НАТО „Активні зусилля” у Середземному морі.
Відповідно до рішення Президента України у Військово-Морських силах Збройних Сил України з 2005 року розпочали процес переходу на військову службу за контрактом. В бригаді берегових військ і на великому десантному кораблі „Костянтин Ольшанський” бригади надводних кораблів як експеримент розпочалася апробація механізму створення професійного флоту на підставі кращого зарубіжного і вітчизняного досвіду. Та із-за низького грошового забезпечення військовослужбовців служби за контрактом експеримент зривався.
Нова оборонна політика, навіяна романтизмом Помаранчевої революції, наявності у складі Військово-Морських сил підводних човнів не передбачувала, у зв’язку з чим в Україні розгорілися дебати стосовно майбутнього підводного флоту України і долі підводного човна „Запоріжжя”. Питання було тим більш актуальним, що причорноморські держави, і у першу чергу Росія і Туреччина, не сприйняли пропозицію України відмовитися від підводних човнів як виду озброєння і активно розвивають свої підводні сили.
Міністр оборони України Анатолій Гриценко заявив, що наявний флот радянського зразка є занадто обтяжливим для бюджету держави та, „виходячи з тих завдань, які треба вирішувати”, допустив необхідність переглянути питання необхідності завершення ремонту єдиного українського підводного човна „Запоріжжя”: „без наявності у ВМС України підводного човна Чорне море не обміліє”.
По-суті, за останні кілька років „реформування” ВМС України почали втрачати свою бойову готовність, жоден із його бойових кораблів із-за відсутності ремонту ставав не в змозі не лише захищати морські інтереси держави а просто вийти в море. Вперше за роки незалежності ВМС України виявлялися не спроможними виставити свої кораблі навіть на спільний морський парад на честь Дня ВМС України та ВМФ Росії у севастопольській бухті. Фрегати, отримані ВМС України в результаті розподілу ЧФ і які могли б ще довго служити обороні держави, продано комерційним структурам на метал а найкращий із них, „Дніпропетровськ”, в лютому 2005 року при буксировці приватними структурами в Туреччину був ганебно затоплений посеред Чорного моря.
Таким чином, в ході реформування у Військово-Морських Силах протягом 2004-2005 роках було скорочено і ліквідовано три фрегати: „Миколаїв”, „Дніпропетровськ” і „Севастополь”, корвет „Ізмаїл”, ракетний катер „Умань” та інші, 39 допоміжних суден, розформовано 65 військових частин, 38 одиниць авіатехніки. Ряд суден продали чи передали в оренду комерційним структурам.
Загалом, реформа ще не сформованого до кінця флоту проводилася без врахувань позиції моряків і сучасних загроз з морських направлень та близькості терористичних центрів від південних кордонів України. Прикладом цього було сплановане на 2006 рік скорочення ескадри різнорідних сил - морського компонента Сил швидкого реагування Збройних Сил України та підводних сил флоту. Протичовнова підготовка у ВМС практично була відсутня. Фактично на угоду певним силам ВМС України намагалися розвалити за прикладом Чорноморського морського пароходства.
В такій ситуації досвідчені морські офіцери, кістяк ВМС України, звільнялися в запас а стан флоту став не зміцнювати а підривати авторитет української влади в Криму та сприяти росту і впливу антидержавних сил.
Після того, як „Дніпропетровськ” закінчив свою безславну морську службу Україні на дні Чорного моря, в березні відбулася нарада керівництва штабу ВМС з представниками „Укрспецекспорту”, ВАТ „Море” та миколаївського казенного дослідно-проектного центру кораблебудування. Командування ВМС України погодилися на утилізацію на 98 відсотків готового протичовнового корвета на підводних крилах проекту „Сокіл”, на 96 відсотків готового ракетного крейсера „Україна” та з 2006 року вивести корабель управління „Донбас” з складу сил швидкого реагування. Доречно нагадати, що з 1998 року про добудову РКР „Україна” було видано 4 доручення Президента України і 18 доручень Прем’єр-міністрів, в тому числі і Віктора Ющенка. Тричі формувався і розформовувався його екіпаж. Крейсер міг би давно стати не лише флагманом українського флоту а і візитною карткою вітчизняної кораблебудівної промисловості, на якому виховувалася б майбутня еліта вітчизняного флоту. Він міг стати і своєрідним полігоном для випробувань нових систем озброєнь, що вже стало вкрай необхідне.
Власне, Біла книга-2005 відзначила, що із загальної кількості бойових кораблів ВМС України в 2005 році лише чверть із них була сучасними зразками. Тому врешті-решт, було сплановано розпочати розробку принципово нових проектів кораблів для ВМС України—корвета типу „Гайдук” та десантного корабля типу „Сокіл”, які за своїми бойовими можливостями відповідатимуть найвищим світовим стандартам. Але для цього необхідно було зробити те, що не було зроблене протягом минулих років - визначити чітку позицію держави як по розвитку національного флоту, так і по добудові раніш закладених кораблів. Протягом минулого часу командування ВМС не змогло добитися і прийняття Державної кораблебудівної програми, у зв’язку з чим припинялися наукові і дослідно-конструкторські роботи в кораблебудуванні, не формувалася політика в області експорту військово-морських озброєнь. У структурі Мінпромполітики та в Державній компанії „Укрспецекспорт” теж не було створено підрозділів з військового кораблебудування, постійна прогнозово-аналітична робота на міжнародному ринку морських озброєнь не провадилася а суднобудівні заводи, не маючи спільного менеджерського центру, вимушені були самотужки пробиватися на міжнародний ринок морських озброєнь. Світовий ринок озброєнь, як відомо, характеризується не лише надприбутковістю але й жорсткою конкуренцією.
Таким чином, в оснащенні Військово-Морських сил України сучасними кораблями і озброєнням склалася непроста ситуація. З однієї сторони були жорсткі ресурсні обмеження а з іншої - величезний обсяг відновлювальних і ремонтних робіт. Та у Військово-Морських силах не втрачали надію, що керівництво країни врахує пропозиції військово-морських фахівців і численні звернення стосовно покращення стану, коректування курсу реформування, і розвитку національного флоту задля забезпечення належного рівня їх боєздатності і захисту морських інтересів України.
За активної підтримки Президента України-Верховного головнокомандувача Збройних Сил України Віктора Ющенка, Міністра оборони України Анатолія Гриценка та Головнокомандувача Збройних Сил України-начальника Генерального штабу Збройних Сил України генерал-полковника Сергія Кириченка таки розпочався процес подальшого розвитку і трансформації національних ВМС та наближення їх до стандартів НАТО, перетворення їх на невід’ємну складову безпеки держави, важливого чинника стабільності і колективної безпеки в Чорноморському регіоні.
23 березня 2006 року Указом Президента України віце-адмірала Ігоря Князя призначено на посаду заступника начальника Генерального штабу Збройних Сил України і увільнено з посади командувача Військово-Морських Сил Збройних Сил України.
Наступним Указом Президента України, повідомила прес-служба Міністерства оборони України, командувачем Військово-Морських Сил ЗС України призначено контр-адмірала Ігоря Тенюха, який до цього обіймав посаду заступника начальника Генерального штабу ЗС України.
Контр-адмірал Тенюх Ігор Йосипович народився у 1958 році в місті Стрий Львівської області. У 1982 році закінчив Ленінградське вище військово-морське училище імені М.В. Фрунзе.
Офіцерську службу розпочав на посаді командира бойової частини корабля Чорноморського флоту. З 1983 по 1991 рік пройшов посади командира рейдового тральщика, старшого помічника командира корабля, командира морського тральщика. В якості командира корабля приймав участь в бойовому розмінуванні Персидської протоки після ірано-іракської війни.
В 1991 році був одним з перших офіцерів Чорноморського флоту, які виступили за створення Військово-Морських сил України, за що тодішнім командуванням ЧФ був усунутий з посади. У 1991 році брав участь у розробці законопроектів зі створення Збройних Сил України у складі Комісії Верховної Ради України з питань оборони та державної безпеки. Один з перших організаторів ВМС України.
У 1991-1995 роки – старший офіцер відділу забезпечення бойових дій управління Військово-Морських Сил Міністерства оборони України, начальник відділу напрямків управління Військово-Морських Сил Головного штабу Збройних Сил України, начальник відділу напрямків Головного оперативного управління Генерального штабу ЗС України.
У 1994 році закінчив Інститут іноземних мов Міністерства оборони США, а у 1997 році – факультет підготовки фахівців оперативно-стратегічного рівня Академії Збройних Сил України.
З 1997 року перебував на посадах командира бригади надводних кораблів, командира ескадри різнорідних сил Військово-Морських Сил Збройних Сил України. У 2002 році виконував обов’язки командувача багатонаціонального військово-морського з’єднання „Blackseafor”. З 2005 року – заступник начальника Генерального штабу Збройних Сил України
Незабаром відбулися і інші призначення. 1-м заступником командувача-начальником штабу ВМС України було призначено контр-адмірала Сергія Єлісєєва, заступником командувача ВМС – контр-адмірала Віктора Максимова, заступником командувача з бойової підготовки – контр-адмірала Віктора Носенка. Командиром ескадри різнорідних сил – капітана 1 рангу Петра Гончаренка.
Виконання заходів бойової підготовки ВМС надалі проходило в межах реального фінансування та зменшення кількості високозатратних видів підготовки підрозділів і кораблів основних сил оборони. Основні зусилля органів управління ВМС були направлені на якісну підготовку у першу чергу кораблів і підрозділів із складу об’єднаних сил швидкого реагування, на підвищення інтенсивності підготовки кораблів, збільшення їх наплаваності, морської підготовки та виконання кораблями бойових вправ на тактичному фоні. В 2006 році зрушилося з місця питання наплаваності кораблів яке досягло 20 діб а наліт морських авіаторів – 200 годин на рік.
Особливе значення в цьому плані мали проведення командно-штабних навчань „Чисте небо-2006”. Військові моряки вперше в своїй практиці протягом навчань проводили спільні стрільби надводними кораблями, артилерійськими підрозділами берегових військ і морською авіацією по невидимих берегових цілях. В цих маневрах були задіяні кораблі і судна ВМС, літаки і гелікоптери морської авіаційної бригади, бригада берегової оборони і окремі підрозділи спеціального призначення.
В 2006 році, після п’ятирічної перерви у ВМС України, корвети „Тернопіль” і „Луцьк” відновили проведення навчань з проведенням ракетних стрільб. Вперше за довгі роки стоянки поставлена на крило морська авіація ВМС. Командуванню ВМС при підтримці Генерального штабу в 2006 році вдалося відновити боєготовність двох літаків БЕ-12, що надає можливість підвищити рівень льотної підготовки екіпажів морської авіаційної бригади. Завершуються роботи по відновленню бойової готовності протичовнових гелікоптерів, Начальник штабу - 1-й ще двох БЕ-12 і АН-26. Значно заступник Командувача ВМС збільшилася ефективність і результативність контр-адмірал бойової підготовки в бригаді берегової Сергій Єлисєєв
оборони, яка розпочала регулярне проведення на полігонах комплексних навчань. В Навчальному центрі ВМС під керівництвом капітана 1 рангу Олександра Михайлютенка з урахуванням переходу на комплектування посад матросів і старшин на контрактну основу та досвіду флотів НАТО в цьому питанні розроблені нові програми організації їх бойової підготовки, введено курси „Лідерська підготовка” і „Самоорганізація військовослужбовців”. З впровадженням нових методів і реформування системи комплектування військовослужбовців служби за контрактом у ВМС вдалося зрушити з місця експеримент по стовідсотковому комплектуванні військовослужбовцями служби за контрактом частин окремої бригади берегової оборони і великого десантного корабля „Костянтин Ольшанський”. З об’єднанням управлінь виховної роботи та кадрової політики в управління особового складу реформується система гуманітарної підготовки і виховної роботи, які повертаються до традицій історичного минулого, сприяють підвищенню ефективності служби на флоті та підвищенню рівня прозорості і відкритості Військово-Морських сил для суспільства.
Та найголовнішим досягненням не лише 2006 року а й останніх літ у Військово-Морських силах став вихід корвета „Тернопіль” в Середземне море. Кораблі такого класу ніколи раніше в історії флоту не звершували подібних походів ні за дальністю, ні за тривалістю, ні за погодними умовами.
Український корабель вирушив у Середземне море 29 жовтня 2006 року. Перехід тривав в штормових Чорному, Мармуровому і Егейському морях. Багато сподівань покладало командування ВМС ЗС України на цей важливий похід. Екіпаж корвету „Тернопіль” виправдав довіру та підтвердив, що кораблі такого проекту спроможні виконувати поставлені завдання й у Середземному морі.
Під час візиту до Грецької Республіки екіпаж корвету Військово-Морських Сил ЗС України „Тернопіль” протягом 28 діб здійснив морські тренування з грецькими і італійськими колегами і відмінно виконав одну із найскладніших задач – провів процедуру допуску до участі ВМС України в антитерористичній операції „Активні зусилля”. Українські моряки довели в штормовому морі, що вони готові приєднатися до флотів других держав і разом з ними виконувати антитерористичні дії в Середземному морі.
Участь в міжнародних заходах по підтримці миру і безпеки являється одним із пріоритетних напрямків зовнішньої політики України. Активна участь в цьому процесі ВМС України значно підвищує авторитет нашої держави на міжнародній арені та визнання її як дієвого фактора і вагомого суб’єкта в системі європейської безпеки.
Нових обрисів набула робота щодо опанування Військово-Морськими Силами України стандартів НАТО у питаннях Процесу планування та оцінки сил. В рамках цього Процесу до участі у операціях НАТО виділені спеціальні сили ВМС, проведено дообладнання кораблів засобами супутникового зв’язку та навігації, десятки офіцерів допомогою Британської Ради в за Україні сертифіковані на рівні стандартів НАТО. В 2006 році головні зусилля командуванням ВМС були направлені на Начальник управління особового складу виконання плану досягнення цілей партнерства третього етапу Процесу планування і оцінки сил на 2000-2006 роки, на реалізацію регіональних ініціатив з безпеки, гармонізацію двохсторонньої і багатосторонньої воєнної співпраці, а так же застосування в практику ВМС кращого досвіду по підготовці і участі в багатонаціональних миротворчих операціях.
Школою бойової майстерності стало продовження участі Українського флоту у міжнародних миротворчих навчаннях в рамках програми „Партнерство заради миру”, в черговій активації 2006 року Чорноморської групи військово-морського співробітництва „Блексіфор”.
Та україно-американські миротворчі навчання „Сі Бриз-2006”, які вперше планувалося проводити липні 2006 року на військовому полігоні в Криму, спільними зусиллями антиукраїнських сил України і Росії були зірвані. З прибуттям американського судна з резервістами до Феодосії, розпочалася зарані спланована грязна кампанія, яка багато в чому дискредитувала нашу країну перед Європою і міжнародним співтовариством. В результаті відміни навчань ВМС України втратили більше восьми міліонів доларів, можливість придбати сучасне технологічне обладнання свого полігону в Старому Криму і відпрацювати літній план бойової підготовки.
Та зусилля показових деструктивних сил не вплинули на розвиток Українського флоту. Військово-Морські сили крок за кроком підвищують свою бойову готовність і участь в міжнародних навчаннях дозволяє їм на практиці покращувати взаємодію всіх структур флотського організму, максимально підвищувати при мінімальних затратах морський вишкіл і морську практику екіпажів, набувати світового досвіду. Морські походи в складі багатонаціональних морських сил дозволяють реально побачити можливості других флотів а так же побачити власні вузькі місця та можливості ефективного використання власних сил.
Україна знаходиться на порозі кардинальних змін перетворень у всіх сферах суспільного життя, нових поглядів і підходів до міжнародних стосунків і перегляду місця України в сучасному світі.
Разом з зміною поглядів відходять в минуле і старі стереотипи про роль, місце і призначення Військово-Морських сил. Настає час, коли воєнний флот, який раніше був виключно інструментом ведення війни, сьогодні бере на себе функції засобу підтримки і зміцнення добросусідських відносин, миру і стабільності в чорноморсько-середнеземноморському регіоні.
Військово-Морські сили Збройних Сил України за 15 років свого розвитку пройшли шлях, вартий століття. Весь період їх існування підтверджує, що створювалися вони для забезпечення миру і злагоди в нашій країні на кращих військово-морських традиціях українського народу для захисту волі, свободи і морських інтересів рідного країни.
Соки рідної землі за цей час напоїли українських моряків козацьким завзяттям і наснагою борців за волю України
Український флот впевнено дивиться у майбутнє. Морська слава України і флотські досягнення знані у світі – вони мечем княжих воїв і козацькою пікою навічно вписані в древні літописи і хроніки літописців. Вони зорять у потужних ракетних і артилерійських залпах, полощуться на флотських вимпелах румбами світового океану. Поступ Українського флоту громом гримить з сивих століть і не дає нікому з нас спинитися у дні сущому. В цій поступі – дух славетних князів Аскольда і Володимира, незламного козацького духу і звитяги героїв флоту УНР, героїзм учасників штурму Сапун-гори. В нім - віра в наш народ, його твердий поступ до волі, що передається із роду в рід відколи постала земля наша, і вона не знищенна як неопалима купина. В цій поступі тверда як корабельна криця і надійна звитяга морських лицарів сучасної України у їх неперевершеному бажанні забезпечити морські інтереси народу.
Кораблі йдуть дозором старими козацькими шляхами. За кормою синьою хвилею грає Чорне море. В кільватерному пінистому сліді, як в дзеркалі історії, єднаються в навальному ритмі козацькі ескадри, дзвенять дідівські мечі і запорожська відвага героїчним речитативом переможно гряде над Чорним морем. Військово-Морські сили Збройних Сил України на варту рідної землі заступили!

Далі

До змісту Мирослав МАМЧАК УКРАЇНА:ШЛЯХ ДО МОРЯ ІСТОРІЯ УКРАЇНСЬКОГО ФЛОТУ