VII. Військово-Морські сили Збройних Сил України

11. Шефство українського народу над Військово-Морськими силами України.

Власне, зв’язки Військово-Морських сил України з областями і регіонами почали складатися ще в 1992 році. Першими шефами Українського флоту були, звичайно, активісти севастопольських громадських організацій „Просвіта”, Спілки офіцерів України, Союзу українок та інших. Між іншим, перші офіцери і мічмани ВМС були активними членами цих організацій і з початком формування Українського флоту ці організації стали духовним стапелем молодого українського флоту. Одними із найактивніших сторонників Українського флоту були громадські активісти Леонід Амелькович, Євгенія Вітвицька, Олена Гриник, Юрій Ільїн, Любов Гуляєва, Олександра Гречко, Богдан Єналь, Віктор Задоян, Володимир Пилипенко, Сергій Рибак, Олександр Скляр, Віктор Ковальчук, Олександр Подольний, Богдана Процак, Богдан Якимович, Микола Кічмар та інші активісти. Тверду підтримку ВМС України з перших днів їх створення надавав Меджліс кримськотатарського народу і особисто його лідери Муса Джамільов і Рефат Чубаров.
З виникненням організаційної групи ВМС до неї почали прибувати представники з різних областей України. В липні 1992 року до оргрупи ВМС прибула делегація Полтавської міської ради на чолі з депутатом, головою міського товариства „Просвіта” Миколою Кульчицьким, які подарували Командувачу ВМС Державні прапори і сувеніри.
В жовтні 1992 року в Севастополі відбулася нарада представників Президента України в областях. Перед присутніми виступив Командувач ВМС контр-адмірал Борис Кожин, який об’єктивно довів до присутніх ситуацію навколо національного флоту та його роль в забезпеченні територіальної цілісності і безпеки держави. Представники Президента домовились організувати в областях допомогу українському флоту.
В листопаді на нараді керівників районів представник Президента в Івано-Франківській області Василь Павлик довів ситуацію в Севастополі і вийшов з пропозицією кожному району надати матеріальну допомогу українським морякам. 24 грудня 1992 року перший великовантажний КАМАЗ з продовольством доставив до Севастополя заступник голови Коломийської міської ради Василь Глаголюк. Через день, 26 грудня, до штабу ВМС прибув вантажний автомобіль з Городенківського району Прикарпаття. Продовольство для флоту виділялося з складів визначених керівником району колгоспів. Однак загальнонародний розмах надання допомоги ВМС України набрало в Снятинському районі Івано-Франківщини і поширилось на все Прикарпаття, Тернопільщину і Львівщину. 2 лютого 1993 року до штабу ВМС прибуло сім важкозагружених автомобілів, які доставили гуманітарну допомогу: 60 тон продуктів 22 найменувань, історичну і художню літературу, 20 млн. карбованців для потреб виховної роботи, прапори, вишиті рушники, різноманітні сувеніри. Разом з ними прибули і аматори Белелуйського народного хору. Організовували шефську роботу в районі голова районної ради Михайло Буграк та інструктор державної адміністрації Петро Тимчук.
На Снятинщині допомога флоту стала дійсно народною акцією. Рішення про організацію шефства приймала спільна сесія районної і міської рад з участю представників всіх населених пунктів, партій і громадських організацій району та священників всіх конфесій, проведена 17 січня 1993 року. На сесії виступив представник ВМС, автор цих рядків. Народу зібралося так багато, що прийшлося озвучувати прилеглий майдан. Сесія насправді перетворилася у широку маніфестацію, у народне віче, участь в якому взяв десь кожний сьомий житель району. Окрім рішення про шефство, сесія прийняла заяву з протестом проти розправи командування ЧФ над медперсоналом 110-ї поліклініки ЧФ, яка відбулася в ті дні, та прийняли звернення до Президента України з приводу розбудови національного флоту як гаранта територіальної цілісності держави. Після районної сесії мітинги і сходи селян в підтримку Українського флоту відбулися в селах і на підприємствах району. Приклад продемонстрували працівники районної ради і адміністрації, перерахувавши в створений Покутський фонд допомоги ВМС одноденний заробіток. Пункти по збору допомоги створювалися в сільських радах, в навчальних закладах, церквах, списки з надавшими допомогу зачитувалися в церквах і вивішувалися в центрі сіл. На сільських сходах в селах Тучапи, Княже, Попельники, Белелуя, Залуче, Драгасимів, Джурів, Тулова, Заболотів, Рудники, Завалля та інших мешканці заявляли, що віддадуть на флот останнє, тільки щоб моряки стояли за цілісність і незалежність України. „Прийміть, сини України, наш маленький вклад в у загальнонародну акцію допомоги ВМС у тяжку для Вас скруту. – писав голова громадського комітету с.Драгасимів Іван Плешкан. Мої односельці, хто чим зміг, підтримали Вас. Надсилаємо свою маленьку допомогу... Знаючи сутужність з літературою, надсилаю книги з власної бібліотеки”. Відповідно до рішення колективу Снятинський меблевий комбінат, який очолював Михайло Любчин, направив українським морякам одноденний заробіток, три вагони меблів та виготовив спеціальні меблі для командного пункту ВМС України і службових кабінетів. Снятинське видавництво „ПрутПринт” (директор Володимир Карий) забезпечило діловиробництво штабу ВМС на 1993-1996 роки. Меблі для службових кабінетів Командувача ВМС, його заступників та секретаріату командування виготовили Івано-Франківська меблева фабрика ім. Б.Хмельницького та Долинський лісокомбінат. В лютому голова організації РУХу в Долинському районі Люба Боброва оголосила місячник допомоги ВМС а в березні на нараді керівників Косівського і Верховинського районів Прикарпаття створено Гуцульський фонд допомоги ВМС в місті Косові, який очолила голова косівського товариства „Просвіта” ім. Т.Г.Шевченка Софія Кіндря. Першою допомогою ВМС наданою Гуцульським фондом став подарований комплект духових інструментів для оркестру штабу ВМС та різноманітні сувеніри гуцульського виробництва. З ініціативи лауреата Шевченківської премії, письменника, директора київського видавництва „Веселка” Яреми Гояна його видавництво розробило і виготовило для ВМС перші грамоти, листи подяки та надало інші типографські послуги. В квітні 1993 року в м.Сокаль Львівської області створено фонд підтримки ВМС, який об’єднав Сокальський, Стрийський і Золочівський райони а в місті Львові створено Галицький фонд, який очолив голова Личаківської райради Іван Левицький. Він же й став координатором всієї шефської роботи на Львівщині. В листопаді місяці подібний фонд було створено в м. Каховці а в грудні шефські зв’язки ВМС установили з Закарпатською і Волинською областю. З ініціативи спеціального кореспондента в Севастополі газети „Молодь України” Володимира Притули по всій Україні була розвернута акція „Українським морякам – українську книгу”. Зібрані майже 1000 книг були вручені екіпажам українських кораблів до 179-ї річниці з дня народження Т.Г.Шевченка.
Тож адресою започаткування всенародної підтримки Українського флоту є Прикарпаття, край, який в 1919 році відродив морську піхоту УНР, одів і обув її за зібрані народом кошти. Ініціатива, що народилася серед мешканців сіл і міст Івано-Франківщини, швидко поширилася областями України і через рік переросла у всенародне шефство над флотом. Були і шефи у Українського флоту і з-за кордону. Це у першу чергу громадяни США колишній головний інженер бази ВМС США в Норфолку інженер Василь Мацьків та Омелян Мельник, громадянин Австралії Михайло Гоян.
Першу угоду про організацію шефських зв’язків ВМС України з областями було підписано 22 грудня 1992 року. Прибувші до Севастополя заступник голови Запоріжської обласної державної адміністрації М.Горошко і кошовий отаман Запорожського Коша генерал-майор Г.Кропивко разом з віце-адміралом Борисом Кожиним уклали перший договір про шефські зв’язки. В різдвяні канікули 1993 року група дітей військовослужбовців ВМС прийняла участь в поїздці по Великому чумацькому шляху за маршрутом: Севастополь – Запоріжжя – Тернопіль. З січня 1993 року налагоджуються шефські зв’язки ВМС з Тернопільською областю. Основою тісних стосунків стала угода, підписана 8.01.1993 року з головою Тернопільської облдержадміністрації Р.Громяком. Активно розвитку стосунків з Українським флотом сприяв міський голова Тернополя Вячеслав Негода. Саме завдяки йому місто Тернопіль надало вагому допомогу ВМС при підготовці першого трансатлантичного походу, ТО „Текстерн” виготовило емблеми для морської піхоти ВМС а ВО „Харчпром” закупило для потреб флоту телевізори, телефони, відеомагнітофони та першу відеокамеру для телерадіоцентру „Бриз”.
З підняттям військово-Морського прапора на ДКПП „Донецьк”, шефство над кораблем взяла Донецька область, місто Славутич взяло шефство над КУ „Славутич” а львів’яни над „Гетьманом Сагайдачним”.
Поряд з продуктами, товарами і різними предметами до ВМС України почали надходити кошти від створених фондів підтримки ВМС. У зв’язку з цим Борис Кожин розпорядився створити гуманітарний фонд при фінансовому управлінні ВМС України. Всього за 1993 рік на рахунок створеного фонду поступило 371,76 млн. карбованців з Івано-Франківської, Львівської, Тернопільської і Запоріжської областей. Першим шефом ВМС в Севастополі став Торговий дім С.Кондратєвського, який вніс в фонд ВМС 14 млн. крб. Тож заслужено першою нагородою українського флоту Почесним знаком орггрупи ВМС у жовтні 1993 року серед нагороджених Командувачем ВМС були і організатори шефства над ВМС: представник Президента України в Снятинському районі Івано-Франківської області Василь Юркевич, голова Снятинської райради Михайло Буграк, інструктор райдержадміністрації Петро Тимчук, голова проводу РУХу Долинського району Любов Боброва, директор видавництва „Веселка” Ярема Гоян, голова Личаківської районної ради міста Львова Іван Левицький, президент львівської компанії „Ліко” Павло Гавришкевич та директор снятинського меблевого комбінату Михайло Любчин.
Починаючи з 1994 року першість по допомозі ВМС в складний для флоту час від західних областей перебрали м. Київ, центральні та східні області країни. Шефство навколо Українського флоту об’єднало всю Україну! Разом з зміцненням флоту збільшувалися і масштаби шефської допомоги. В 1994 році на рахунок ВМС поступило вже 2 млрд. 506 млн. карбованців, в 1995 році – більше 37 міліардів карбованців. Найбільші внески внесли м. Київ – 6 млрд. крб., Луганська обл. – 2 млрд. крб., Львівська обл. – 1,5 млрд. крб., Івано-Франківська і Чернігівська – по 1 млрд. крб., Дніпропетровська обл. – 0,5 млрд. карбованців.
Народні пожертви дали змогу зрушити з „мертвих якорів” житлову проблему ВМС, провести ремонтні роботи в штабі та в окремих військових частинах, ввести до ладу ряд кораблів і суден, на гідному нашої держави рівні забезпечити перші морські і океанські походи кораблів Українського флоту, створити власні інформаційні центри.
Та шефство і матеріальна допомога ВМС не мали під собою в той час правової бази, яка би чітко визначала цілі, порядок і масштаби цієї роботи та не вможливлювала би зловживання. Борис Кожин, наприклад, закликав в 1993 році кожну область побудувати для ВМС по бойовому кораблю. Це, звичайно, не могло бути реально виконаним хоч на Івано-Франківщині зразу ж розпочали збір коштів на корабель „Покуття”. Питання про створення правової бази шефства над ВМС не раз ставилося перед керівництвом держави, Верховної Ради України і уряду, органами місцевої влади багатьох областей. Та вирішення питання затягувалося.
В серпні 1994 року в українських моряків побувала делегація Дніпропетровської області на чолі з головою обласної ради Павлом Лазаренком. Повернувшись, вони вийшли з клопотанням перед Президентом України про видання відповідного Указу. Раніше з подібною ініціативою виходили представники Івано-Франківщини, Львівщини, Тернопільщини, Запоріжжя та інших областей. Та вирішальну крапку в підготовці необхідного указу Президента поставила конференція „Асоціації демократичного розвитку і самоврядування України”, яка на початку вересня проходила у Києві. На конференцію був запрошений і представник ВМС України, автор цих рядків. Заслухавши та обговоривши стан справ навколо ВМС представники рад малих і середніх міст України – члени Асоціації за пропозиції головуючого на конференції В’ячеслава Коваля прийняли звернення до Президента України стосовно надання термінової допомоги українським морякам в Криму.
Представники Адміністрації Президента України, що брали участь у роботі конференції, запевнили присутніх, що документ по організації допомоги морякам незабаром буде підписаний.
І дійсно, у відповідь на ці та інші звернення Президент України Леонід Кучма 7 жовтня 1994 року видав Указ „Про шефство над кораблями Військово-Морських Сил України”, установивши і правову базу і систему організації народної допомоги у відродженні Військово-Морської слав нашої країни – національного військового флоту.
Військова Рада ВМС України, обміркувавши Указ Президента, вирішила створити при штабі ВМС координаційну раду з організації шефської роботи і призначити своїх представників по областях. Керівником координаційної ради ВМС було призначено підполковника Олега Найду. Для організації відповідної роботи по виконанні „шефського” Указу Президента України 6 грудня 1994 року, в День Збройних Сил України, в Севастополі було проведено конференцію-семінар командування ВМС України з керівництвом областей. Керівництво Криму і Севастополя конференцію проігнорувало, представники Закарпаття не зуміли прибути по непогоді.
Через кілька місяців з всіма областями України шефські зв’язки були оформлені відповідними договорами, правда, найбільше намагалися ухилитися від цієї роботи заступники голови Чернівецької області. Всенародний рух допомоги національному флоту не обійшов і Крим та Севастополь, як би в протиріч розігріваємій там антиукраїнській істерії. Місто Сімферополь взяло шефство над однойменним кораблем, допомогу ВМС стали надавати райони і міста автономії, окремі підприємства і установи півострова.
Шефство над Військово-Морськими силами організовували як органи державної влади так і громадські організації. Підготовку і забезпечення перших походів українських кораблів в Руан(Франція), в Норфолк(США) проводилася у більшості за народні пожертви а похід фрегата „Гетьман Сагайдачний” до п. Абу-Дабі(ОАЕ) профінансувала Львівська область. За підсумками 1996 року шефська допомога склала майже чотири з половиною міліони гривень. Найбільшу допомогу в той рік морякам надали Харківська область, яка перерахувала до ВМС України кошти та надала різноманітних матеріалів, виробів і товарів на суму 550 тисяч гривень, Миколаївська область – на суму більше 200 тисяч гривень, Вінницька – 125 тисяч гривень.
За період, що пройшов з 1992 року, проведена надзвичайно велика робота по відновленні бойової готовності Українського флоту. З допомогою засобів і сили всього народу Україна перетворювалася у велику морську державу, вводила до ладу бойові кораблі, пристані і військові гарнізони, отримані після розподілу ЧФ. В шефстві над флотом є свої прояви героїзму і самовідданості заради незалежності своєї країни. Разом з державою мужнів і набирався досвіду і український флот.
Значно вдосконалив організацію шефської роботи адмірал Михайло Єжель. В 1997 році Координаційна рада була перетворена у відділ шефської роботи штабу ВМС. Протягом часу загальне керівництво відділом організації шефської роботи здійснювали капітан 1 рангу Віктор Бурчик, полковник Олег Найда, капітани 2 рангу Андрій Ільєнко, Олег Неугоденко та Володимир Лєщенко. За кожною військовою частиною і кораблем були визначені конкретні шефи, а шефські зв’язки обумовлювалися відповідною угодою між ними, яка і визначала головні напрямки шефських взаємовідносин. Отримана шефська допомога направлялася у першу чергу на відновлення бойової готовності кораблів і військових частин та на вирішення житлової і соціальних проблем військовослужбовців і членів їх родин. Була реорганізована і система обліку наданої допомоги. І результати не забарилися. В 1997 році шефська допомога військовим морякам перевершила 9 млн. гривень, в 2001 році склала 14,7 млн. гривень а у 2002 році – 20,99 млн. гривень. За шефські кошти для військових моряків закуплено квартир: в 1997 році – 157, в 2000 р. – 74, в 2002 р. – 58 квартир. І появилися в Севастополі, в Євпаторії і інших гарнізонах флоту не лише шефські квартири а під’їзди і цілі будинки. Особливо багато сил і засобів в вирішення житлової проблеми моряків вкладала наша столиця – місто Київ, в час, коли обов’язки його міським головою був Олександр Омельченко. Своєрідним підсумком вкладу Києва і „Укрзалізниці” у вирішення житлової проблеми ВМС стало будівництво так званого „президентського” будинку в Севастополі, хоч половину його квартир севастопольській міській адміністрації вдалося у моряків і відібрати.
В матроських кубриках і казармах для організації дозвілля особового складу появилися шефські телевізори і відеомагнітофони. Телеканал „Інтер” для флагмана Українського флоту фрегата „Гетьман Сагайдачний” обладнав корабельну систему супутникового телебачення. З того часу де б не був фрегат, моряки завжди мали змогу знати і бачити події на своїй Батьківщині.
Шефська допомога стала і основою медичного забезпечення ВМС України. В найтрудніші 1992-1995 роки першими матеріальну допомогу в медичному забезпеченні ВМС України надавали львівські медичні установи і фармацевти. З 1997 року за організацію медичного напрямку шефської допомоги взяла на себе дружина командувача ВМС Єжель Наталя Климентівна, яка займала посаду завідуючої терапевтичним відділом поліклініки. Завдяки у першу чергу її стараннями, у ВМС України появилися сучасні 110 поліклініка ВМС України, стоматологічна поліклініка та центральний військово-морський шпиталь, обладнані сучасним медичним обладнанням.
В час обмеженого фінансування Збройних Сил, шефська допомога стала визначальною і у вирішенні питання відновлення бойової готовності кораблів. В 2002 р. на ремонт кораблів і бойової техніки області України виділили 12,9 млн. гривень, в 2003 р. – 2,6 млн. гривень.
Та з часом виникла необхідність вдосконалення положень Указу Президента України по організації шефства над кораблями та військовими частинами ВМС України, більш активного сприяння у вирішенні соціально-побутових і культурних проблем моряків.
Виходячи з цих причин, Президент України Віктор Ющенко підтримав пропозиції Командувача ВМС України Ігоря Тенюха, Командування і Військової ради Військово-Морських сил Збройних Сил України, місцевих державних адміністрацій і громадських організацій щодо подальшого розвитку шефства над кораблями та військовими частинами Військово-Морських сил Збройних Сил України. 28 березня 2006 року вийшла в світ нова редакція Указу Президента України за № 266/2006 „Про вдосконалення організації шефства над Військово-Морськими Силами Збройних Сил України”.
Указом Президента України визначено, що метою вдосконалення організації шефства над кораблями та військовими частинами Військово-Морських Сил Збройних Сил України є надання допомоги морякам у відновленні і підтриманні технічної готовності кораблів, озброєння та військової техніки а так же активне сприяння командуванню у вирішенні соціально-побутових і культурних проблем особового складу. В основу шефської роботи, як і раніше, знову було покладено військово-патріотичне виховання молоді та піднесення престижу військової служби.
Шефська допомога Військово-Морським силам за 10 років після виходу в світ відповідного Указу Президента України склала понад 90 млн. гривень, за кошти областей придбано для військовослужбовців 615 квартир, відновлено боєготовність десятків кораблів і суден. В Севастополі, в Євпаторії, Миколаєві і в других гарнізонах появилися цілі „шефські” житлові будинки, побудовані за кошти областей, організацій і установ України. Українські кораблі отримали назви міст – своїх шефів.
Та шефство над Військово-Морськими силами оцінюється не лише в фінансових коштах. Безцінною є моральна, духовна підтримка українських моряків. З організацією шефства українські моряки від матроса і до командувача відчули себе повноправною частиною народу, відчули важливість справи за яку боролися і її потребу для народу. З кожною делегацією, що прибувала до Севастополя, в частини і на кораблі в свідомість моряків вливалася сила національного духу, наснага борців за волю. Шефство стало тією твердою морською палубою в штормовому Чорному морі, на якій міцно стояли українські моряки і вже любі політичні хитавиці не могли збити їх з курсу, вибраного народом. Шефство довело всім, і на кримському півострові, і московським політикам, що не лише в Києві і Галичині, але і в Криму і в Севастополі ще не забули про козацькі клейноди і бойові походи предків, не забули слави своїх славетних гетьманів, пам’ятають, хто і як здобував славу Севастополя і на чиїх кістках покоїться ота слава. Шефська допомога краще всякої пропаганди і агітації примусила кожного моряка задуматися над долею і історією свого народу, краще відчути його волю. Вона без слів карбує у свідомості кожного моряка віщі слова Лесі Українки, що стали заповіддю для флоту на віки: „Хто визволиться сам, той буде вільний, хто визволить кого – в неволю візьме”.
Безкорислива, глибоко патріотична допомога регіонів України засвідчує не тільки морякам, а всім у Севастополі і в Криму сущим, що Україну, як матір, не вибирають. Вона вічна на цій древній корсунській землі, землі, біля берегів якої сходяться води Дніпра, Дінця, Пруту і Дністра. І флот сучасної України, як колись флотилії святого Володимира Великого і гетьмана Петра Сагайдачного, твердо стоїть і відстоює інтереси тих, волею кого створений, забезпечує морські інтереси держави і українського народу.

12. ДУХОВНА СПАДЩИНА. ІСТОРИЧНІ ТРАДИЦІЇ ФЛОТУ.

Плоть нічтоже, дух животворить...
Г.Сковорода

Де пан швець, Січі кінець.
Запорожська приказка.

Морські шляхи України, моря, що омивають українську землю, завжди були ареною подвигів старших поколінь, театром їх боротьби з поневолювачами за саме право на життя. Український флот має за собою більш чим тисячолітню, багату на героїчні звершення, історію. В нашій морській історії криється і наша духовна спадщина, і морські традиції, без відродження яких говорити про створення національного флоту є не можливим. Флот любої країни це не лише кораблі і метал. Люди, їх духовний стан, вирішують успіх бойової діяльності флоту.
Флот, як військова організація, існувати без цементуючої її сили, яка формує за І.Франком „дух, що тіло рве до бою”, існувати не може, бо коли тієї сили у оборонців держави, у її „лицарів меча” немає, то тоді, за виразом Т.Шевченка, „лицарські сини” обертаються сусідніми лицарями в „свинопасів” і „хамових синів”.
Українців за їх історію не раз, як Навин ворожі народи, обертали в євангельських „дроворубів і водоносів” вибраних народів, в гелотів чужих фараонів. В літописі Величко описує козацьку Україну як „землю обітованую, медом і млеком кіпящую”, в якій внаслідок руїни „гради і замки безлюдні” стали, „поля і долини запустіли” і коли за Т.Шевченком „прадідів великих правнуки погані” „дали себе в пута взяти”, „не соромились в ярмі конати”, тоді на міліон „свинопасів” знайшовся ледве один козак. „Коли дрібніють люди на землі”, то це приводить „до запустіння отчизни нашої”.
Той Франків „дух” є духовними військовими історичними традиціями, які є нашою спільною спадщиною і передаються з покоління в покоління, від діда до батька, відтак до сина і вже його синам і внукам. „... Ми сини отців наших, то маємо любов до пам’яті їхньої і кажемо про них, що вони були силою нашою”, ще тисячі літ тому співали древні українці у походах свою Ратну пісню, збережену Велесовою книгою. Вітчизняні військові традиції, переливаються через віки, від Ратної пісні „Велесової книги”, через „Повість про полк Ігорів”, через добу литовсько-руську, козацько-українську і до наших днів. Українська державність протягом віків завжди перебувала на вістрі списа і гострої шаблі.
Власне, українська військова традиція має вікову історію свого розвитку. Починаючи з царства праукраїнців-антів вона тривала до 1320 року, початку литовсько-руської доби, з недовгою перервою на 80 літ – з 1240 до 1320 років татарської неволі. Князівство київське з військовими полками, хоч і в залежності від Литви, проіснувало до 1471 року, року смерті останнього київського князя Семена Олельковича. У війську литовсько-руської держави домінували українські полки, існував флот, які стали головною силою, що відкинула Орду за Дон. Панування Польщі на Лівобережній Україні тривало теж 80 літ, від Люблінської унії 1569 року до початку Визвольної війни 1648 року. В 1490-х роках бере свій початок запорожське козацтво, яке, як і передбачав ще король Баторій, стало провідною кастою нового державного організму. Таким державним організмом стало Військо Запорожське низове і створена ним Гетьманська Україна, життєвих сил якої вистачило на 300 літ, до 1793 року включно. Створені козацтвом військові традиції відродяться в 1917 році і в вогні фронтів зі всіх сторін погаснуть в 1921 році. Та не надовго, бо уже в 194о році спалахнуть Карпатською Україною, а через рік на повну силу постануть в боротьбі з коричневою чумою фашизму, продовжать життя в Українській Повстанській армії і горітимуть жертовним вогнем боротьби за свободу свого народу до кінця 1950-х років.
Вітчизняна військова історія насичена яскравими подвигами наших предків, які свідчать невмирущість боротьби за волю, життєву мудрість наших предків, і є духовним стрижнем і дороговказом українським армії і флоту. Духовні традиції є джерелом відродження бойової могутності і згуртованості національних Збройних Сил. Коли немає рідних традицій чи вони не запали в душу воїна, не буде таке військо мати дисципліни, віри, воно ніколи не виграє битви. Традиції чужі, штучно принесені з сторони, не пов’язані з рідною землею і народом роздвоюють особистість воїна і не спонукають появу того Франкового „духу, що тіло рве до бою”, не спонукають до перемоги.
Тож традиції минулих часів є різні і часто протилежні за своїм змістом. Які із них мають слугувати системі військово-патріотичного виховання армій і флоту, свідчити безперервність і спадкоємність розвитку нашого війська а які мають відкидатися як стереотипи минулого?
Є ж традиції князя Святослава Хороброго, Володимира Великого, традиції Богдана Хмельницького і традиції вірності „мостивим панам” Киселя, традиції Мазепи і Кочубея, традиції Шевченка і Драгоманова, традиції С.Петлюри і Ю.Коцюбинського, традиції Григорія Котовського і традиції розстріляних ним українських козаків під Базаром, традиції національні УПА і „інтернаціональні” традиції Радянської армії, традиції тих, хто об’єднував і тих, хто роз’єднував Україну по Дніпру і Збручу.
Радянське минуле залишило нам в спадщину вороже відношення до українських національних військових традицій. Дух, що окрилював і одушевляв наших предків на боротьбу за свободу ще недавно видавався і в багатьох випадках, видається і сьогодні як такий, що перечить людським цінностям, що був він антинародним і національно шкідливим. Прикладом є відмова парламенту і уряду офіційно визнати боротьбу УПА. Ті ж з історичних традицій, які заперечити було не можливо, - блискуча історія княжої Руси-України, блискучі перемоги українського козацтва на суші і в морі, - сприймалися поверхово, частково але лише в контексті не української історії, не історії українського війська а історії загарбницького „визвольного” поступу на нашу землю колоніальних імперій. Повністю виключалася національна складова з величних подвигів українців під час кровавої боротьби з фашизмом. Врешті, це і стало головною причиною забуття тих, хто мав би назавжди стати славою наших Збройних Сил, тих, хто поставив останні крапки у Другій світовій війні: лейтенант Олексій Берест, що підняв прапор Перемоги над Берліном і генерал-лейтенант Кузьма Дерев’янко, який від імені Збройних Сил Радянського Союзу прийняв капітуляцію мілітаристської Японії.
Вороже відношення до національних традицій сучасна різнопартійна політична еліта старається нам нав’язати ще й сьогодні, в незалежній Україні, так само як і в часи Хмельницького, прагне „честь козацькую в безчестіє і незнаніє перетворити”.
Звичайно, за роки незалежності України ситуація змінилася, але не настільки, щоб сказати про єдність світовідчування минулих і сучасних поколінь. До духовного стану нашого війська і флоту найкраще підходить вислів Дмитра Донцова про своїх сучасників, частині яких незалежність 1917 року „викликала в пам’яті наше минуле, але соромливо, неначе проти волі, і завше намагаючись увілляти нове вино в старі міхи, намагаючись погодити націю з інтернаціоналізмом...”, а друга частина просто і одверто старі традиції заперечувала і пропонувала їх „кинути в піч”.
Що ми насьогодні маємо?
Маємо випадки, коли Міністр оборони Польщі вчить українського командира миротворчого батальйону як треба любити і поважати рідну мову. Як і в 1918 році, маємо російськомовне військо і флот, в яких відсутня „єдність по крові і мові”. Відсутність цієї єдності привело до трагедії Крут і Базару, привело до втрати незалежності УНР і, як наслідок, до страшних голодоморів і геноциду загарбаної сусідами нації, до тривалого більшовицького поневолення України. Та пам’ять про „слов’янське братерство” виглядає сьогодні для нашої „слов’янолюбивої” інтелігенції сильнішою єдності по „крові і мові”, сильнішою пам’яті про мільйонні жертви співвітчизників замордованих страшною голодною смертю тими же слов’янофілами.
Ми щорічно гучно святкуємо перший в Україні парад Перемоги українського війська Богдана Хмельницького, проведений в Білій Церкві 2 червня 1648 року? – ні; українські Канни під Корсунем чи Батогом? – ні; взяття козацькими військами Варшави чи Москви?, – ні; штурм „Арсеналу” і визволення Києва?, - ні, ми всім світом святкуємо поразки під Берестечком і під Крутами! Ми, як ніхто інший у світі, на поразках хочемо виховати переможців, ми до сих пір боїмося своєї ратної слави, величних історичних перемог своїх предків, то ж у відповідь отримуємо Тузлу і Зміїний.
Як символ відношення до національних військових традицій, до нашої духовної спадщини в приймальні Міністра оборони висить величезна картина, думаєте, на ній зображені князь Ігор в Царграді, Сагайдачний в Москві, Сулима в Римі, Богдан Хмельницький під Варшавою, Виговський під Конотопом?, - знову ні. Там зображений Олександр Невський на Чудськім озері! У військовому ліцеї імені Івана Богуна стоїть пам’ятник не легендарному козацькому полковнику а російському генералісимусу О.Суворову, який з одинаковою ненавистю палив як польські, так і полтавські села. Військово-морський інститут носить ім’я того, хто вибивав зуби матросам за українську мову та власноруч перед ворогами топив свої кораблі і ні одного портрета героїв флоту УНР. На який духовний подвиг можуть надихнути українського матроса прізвища організаторів голодомору Цюрупи чи Артема, іменами яких називалися бойові кораблі Військово-Морських сил України, хто послідовно перетворював Україну в Малоросію?
Про Івана Сусаніна у нас знає кожний українець, а що знає про козака Самійла Зарудного, який за завданням Богдана Хмельницького завів під Корсунем все польське військо в заготовлену козаками пастку. Річ Посполита позбулася в тій битві цвіту своєї армії. В битві під Зборовом, польський король Ян Казимир, бачачи повний розгром свого війська, почав спокушувати козаків видачею Хмельницького, за що обіцяв 100 тисяч золотими. Гроші на той час величезні! І що, знайшлися зрадники? Польський мемуарист, що до того козаків інакше як „бидло” і „плебеї” не називав, записав, що у відповідь по козацьких лавах пролунало „Зневага!” Козацький удар був настільки сильним, що прийшлося рятувати від смерті вже самого короля.
В тій битві ще був випадок, коли козацька шабля відтяла руки польському прапороносцеві Ковальському і він помер при прапорі. Козаки припинили тоді січу, зняли шапки, і, заздрячи його смерті, віддали шану герою. Героїзм, мужність і вірність військовому обов’язку наші предки вміли шанувати навіть у ворогів.
Нині ж, необтяжені знаннями власного історичного минулого, забувши „отвагу нашу рицерську” наші урядовці і чиновники „позичають” героїв у сусідів, геть занедбуючи власних та прирікаючи їх і надалі на забуття. Ми святкуємо день захисника своєї Вітчизни не в день козацтва і УПА на Покрову, а в колишній день Радянської Армії – 23 лютого, що насправді є святкуванням дня поневолення України, бо саме в лютому 1918 року розпочався збір люмпенів з всієї Російської імперії проти незалежної і соборної української держави.
Але ж святкуємо, тости проголошуємо і кажемо, що так треба бо воно так склалося у нас історично і... ми виховані на тих традиціях. На яких традиціях, панове? На традиціях, коли начебто робітничо-селянська армія спокійно споглядала а то і допомагала транспортувати своїх батьків, братів і сестер до Сибіру, як спокійно дивилася на конаючий в лабетах голодної смерті український народ, захищати який присягалася?
Та чи є у нас любов до своїх героїв – „лицарства старої України”, до своїх традицій і, якщо є, то чому вона така пасивна? Як колись канцлер і князь О.Безбородько задамося питанням „От чего дух геройства в Малоросії ісчез” і чи насправді „ісчез” він і досьогодні?
Справа в тому, що ідейну безпомічність і духовну безпорадність сьогодні в нашій країні репрезентують не Шевченкові „лицарські сини”, не його „апостоли правди і науки” а новітні „демократичні” фарисеї, представники ідеології Шельменків, Швейків, Ненаситових, і Манілових або, за Шевченком, – гречкосіїв і Кирпа-Гнучкошиєнко-вих, для яких головним в житті було і зостається „чревоугодіє”, „горілку пити і з жінками спати” а не державні чи ратні справи творити. Для таких духовна спадщина знаходиться в ресторані чи в іномарці, на піклування духовними традиціями коштів і часу не вистачає.
Тому нікого не дивує, що основою вдосконалення системи військово-патріотичного виховання сучасних захисників Вітчизни, міністерство оборони обирає зміщення акцентів з організації власних затратних заходів патріотичного виховання на проведення спільних заходів з органами місцевої влади та місцевими громадськими організаціями, що не несуть значних витрат.
На такий випадок в народі кажуть, що безплатним є сир у мишоловці. Тепер українській молоді духовну спадщину і історичні традиції радитимуть по-російськи і вже радять брати з „благородних” гусар, корнетів і поручиків колоніального минулого чи з членів Союзу совєтських офіцерів часу теперішнього.
Як передовий досвід сучасного патріотичного виховання і при цьому „утвердження української мови у військовому середовищі” виставляється проведення у наших Збройних Силах конкурсу української мови. Щось не зрозуміло. Про яку духовну спадщину і про які традиції можна говорити з військовослужбовцями, які не володіють мовою народу, свободу якого мають захищати. Чи можливі взагалі конкурси утвердження російської чи польської мов, наприклад, у російській чи польській арміях? Як могла появитися ситуація і з якою метою проводиться воєнна реформа, коли на 16 році Збройних Сил її офіцери, навіть у самому Міністерстві оборони і Генеральному штабі зневажають державну мову, як і для чого, з якою метою вони там появилися? Чи наші Збройні Сили вже перетворилися в клуби за інтересами?
Не дивно, що при такій ситуації в сучасній армії і на флоті ретельно замовчується 1919 рік, „досвід” російськомовної армії по захисту української держави і волі українців, час, коли створене гетьманом Павлом Скоропадським російськомовне українське військо замість захищати Україну від червоних банд, подалося хто куда: одні втекли на еміграцію, другі до червоних, треті до білих російськомовних військ і разом вдарили в спину України. Маємо і власний досвід „спільного” російськомовного Чорноморського флоту 1992-1995 років і захисту ним українських інтересів. Мова – то сильніша зброя від ракетних крейсерів. Тому знову пішли на неї у відчайдушну атаку.
Наша сучасність така, що в незалежній Україні біля політичного керма, у Верховній Раді у результаті політичних маніпуляцій більшість отримали сучасні „бродники”, „болоховці”, „татарове люде” і інші „свободолюбні елементи”, ті, чиї життя і ідеали, етичні і моральні принципи свідомо чи ні при допомозі „птєнцов гнєзда Петрова” і „орлов Єкатєріни” направлені не на зміцнення оборонної потуги країни а на її руйнування. Як колись в часи Данила Галицького, в часи Симона Петлюри так і сьогодні через громадські рухи, через ЗМІ сучасні „борці за загальнолюдські цінності” організовують не лише антивійськову пропаганду і критику наших духовних і історичних традицій та святинь а й вільно дискредитують і принижують армію, ідею патріотизму, саму військову службу як обтяжливу для народу, шкідливу і непотрібну молоді, особливо інтелігенції. На чім виховується сьогоднішній захисник Вітчизни? На пітерських ментах, бригадах, московських братках і братанах!
Дух матеріалізму, відраза до героїзму і героїв, бари, ковбаса, чарку, грубі гроші, „і млинки, і ставки, і вишневії садки”, веселе і безтурботне проведення часу видаються ознакою правдивого патріотизму і мужської честі.
Представники такої інтелігенції, де б і на якому посту не були, всюди вносять, як справедливо писав Франко, дух „міркування наївного мужика, що не бачив світу...” і, як і в часи Клірика Острозького, вони вважають, що сьогодні теж „не варто на коней сідати і шабель добувати”.
Таку провідну демократичну верству країни менше всього ваблять справи воєнні, армія і флот все більше розглядаються з комерційної точки зору і наживи, і з цієї причини утримуються на грані виживання. Політика „чадолюбія” все більше проникає у всі верстви суспільства. Молодь і дітей не лише провідної верстви а і середнього класу стараються уберегти від військової служби, щоби, як колись писав Безбородько, „вони і носом пороху не нюхали” а „місце козацтва зайняло школярство”, і стало „займатися фірчиками і штатиками”. Тобто, молодому українському суспільству знову, як правило, не українцями, настирливо нав’язується стара проблема „рала і меча”, згубна для соборності і незалежності України теорія відсутності для неї ворожих устремлінь сусідів, загального братерства і знищення оборонного потенціалу нашої молодої країни.
Прогресивно-демократичні діячі, більшість наших народних депутатів, сучасна українська „шляхта”, за влучним висловом І.Франка – „схлопіла так і не осягнувши духовного рівня провідної верстви” країни. Її найбільше цікавить не слава а страва і вона віддається не властивим провідній верстві країн Європи інтересам. Захисникам Вітчизни навіть під час кризи на Тузлі приходилося бачити, чути і читати про реакційність і навіть шкоду патріотизму для українського народу, військових вчать, що зі всіма треба бути щирими і треба з усіма дружити, що це наша головна традиція і риса характеру. З цих причин під час кризи на Тузлі, з Керченського гарнізону... вивозилися подалі боєприпаси. Цікаво, чи не тому ми були 300 літ в неволі, що всіх за братів сприймали, а голодом нас морили, за те, що з усіма усім ділилися?
Історію можна переписати, змінити не можливо! Ця проблема для України не нова, її приходилося розв’язувати ще як князю Володимиру Мономаху так і гетьману Богдану Хмельницькому. Скільки раз перетворювалася наша еліта задля „лакомства нещасного”, за оті „...млинки і ставки” в „сміття Варшави, грязь Москви”.
Повторюється те і сьогодні. Історія устами Богдана Хмельницького вчить, що „когда козаки обнищають, то не довго статки... потривають”. Якщо український крупний бізнес не хоче дбати за українське військо і флот, то обов’язково прийде інший бізнес але уже з своїм військом. Де ж тоді будуть їхні статки?
Де пан швець, Січі кінець, любили колись говорити запорожці. І справді, коли правили Запорожжям лицарі, Січ була грозою для ворогів і оборонцем народу, як стали правити швеці то прийшов не лише кінець Січі, а й свободі українського народу.
Отже, велика частина нашої впливової сучасної „шляхти” дійсно вийшла із „шевців” та так і не позбулася старої шевської ідеології, намагається всіма засобами впливу представити нашому народу патріотизм, справу оборони країни справою другорядною, справою не на часі, справою не провідної верстви. Тому і показово себе відгороджує від армії і від народної мови - головного носія духовної спадщини, принципово не користується „мужицькою” мовою свого народу а мовою вчорашнього колонізатора. Кажуть, у нас є більше десятка міліардерів. Хто і коли бачив їх у якійсь військовій частині?
Мораль і вартість „шляхти”, провідної верстви нашого часу, вповні відповідає визначеності ще М.Гоголем: „вискочили у пани і все на подушках лежать”.
Але ж протягом віків, наше суспільство виробило і цінності, шкала вартості яких зберегла український етнос. І дух нашого народу не пропав, його зберегли цінності не „свинопасів” а цінності „лицарських синів”, вірність батьківським традиціям. Їх суть в заповіті Володимира Мономаха своїм синам і майбутнім поколінням: „а оружжю не знімайте с себе, вборзі не розглядавше лінощами, внезапу бо чоловік погибаєть”. Прямим продовженням традицій княжої України є духовні цінності, вироблені під час тривалої боротьби українського козацтва. Коли вороги взяли в полон козацького командира Нужного і присудили йому шибеницю, то він випрохав собі смерть... на палі, бо „такою смертю помер, - казав, – мій батько”... „Найбільшою річчю між всіма, - говорив в промові перед гробом Сагайдачного ректор Києво-Могилянської академії Касіян Сакович, - сужу вольность!” Вірність традиціям батьків, свобода особиста і свобода Батьківщини були головною цінністю життя українців протягом тих віків.
Без власного духовного грунту перемог на полі бою ще ніхто не здобував. В Європі є пам’ятник загиблим воїнам на якому викарбовано: „Бога і солдата згадують тільки під час війни. Коли війна закінчується, про Бога забувають, а солдата зневажають”. Це – пересторога і нашим нащадкам.
Зневага до власних духовних традицій, свідоме чи ні зневажання національних оберегів є не чим іншим, як проявом визнання своєї національної меншовартості і другосортності. Чи маємо ми сьогодні в арсеналі сучасних військових традицій традиції вірності заповітам борців за волю, традиціям старших поколінь, які забезпечать незалежність і територіальну цілісність держави.
Де, в яких глибинах історії сьогодні шукати нашу національну духовну спадщину, джерело тої формуючої український національний патріотизм ідеї, яка має бути взята на духовне озброєння національних Збройних Сил і спроможна, як колись козаків великого Богдана, повести сучасних українців на жертви заради свободи рідного народу?
Духовна спадщина, військові історичні традиції, не зважаючи на десятиліття неволі, на знущання колонізаторів над могилами і самій пам’яті про наших героїв, живуть і ми повертаємося до їх життєвої сили. В історичній пам’яті - наша силі і духовна броня, непідвладна, як корабельна криця, ворожим бекетам. Головними із них є вірність рідному народу і його мові – найгрізнішій зброї, яку 58 разів намагалися вирвати і вбити у нашого народу та так і не одоліли.
Лише сильні духом нації можуть сформувати могутнє військо, здатне забезпечити їй свободу. Духовна криця національного війська і флоту має формуватися не на чужинецькій ідеології, а на подвигах героїв народних. Духовно стійкими наші Збройні Сили можуть бути лише при умові, коли формувати і живити доблесть і честь українського воїна будуть не сучасні „Дні захисника вітчизни”, не приткі чужинці, а українці, які не торгували своєю честю і клали своє життя, відстоюючи право нашого народу на свободу і самобутність. І першими серед таких мають бути героїчна плеяда соратників Богдана Хмельницького, екіпаж ескадреного міноносця „Завидний”, крейсера „Пам’ять Меркурія”, дредноута „Воля”, героїчні морські піхотинці Михайла Білинського, герої генерала УНР Михайла Омеляновича-Павленка і запорожського полковника Петра Болбочана, герої УПА, екіпаж СКР-112 та ті офіцери і мічмани, що заклали перші стапелі сучасного Українського флоту.
Для нас, як і для наших батьків, вірність і відданість українській ідеї, військовому товариству та військовим клейнодам(бойовому прапору, кораблю), віра в свого командира, взаємодопомога, відвага, витривалість, сміливість, розсудливість, самостійність, активність, здатність до ризику, передбачливість, обережність і зневага до смерті в бою за свободу а не інерція вічних плачів над негараздами і жертвами є тими ж чеснотами, які понад усе цінувалися „січовим лицарством”.
У Збройних Силах не може бути перерваності в духовних традиціях. Бойове гасло героя УНР Петра Болбочана „З вірою твердою в конечну перемогу вперед, за Україну!” є тим кличем, який формував раніше і сьогодні має формувати духовні принципи захисника Вітчизни. Вслухаймось в слова полкового гімну 2-го Запорожського полка Петра Болбочана - їх духовний заповіт нам, нині сущим:
Тобі, мій краю дорогий,
Складаю я свою присягу —
Тебе любить, Тобі служить,
За Тебе вмерти біля стяга.
І прапор наш жовто-блакитний
Клянусь довіку боронить.
І за народ забутий, рідний,
Останню кров свою пролить.
„ ...Ми, українці, не спустимо піднятий нами наш національний Український прапор до тих пір, поки живе і існує міноносець „Завидний”, заявили українські моряки 1917-му. Ми продовжили їх естафету у 1992-му році і заявляємо, що не спустимо нашого прапора до тих пір поки в наших грудях б’ється щире українське серце а в жилах тече гаряча козацька кров. В цім наша духовна сила і історичні традиції.

Хронологія морських походів національного флоту України

До змісту Мирослав МАМЧАК УКРАЇНА:ШЛЯХ ДО МОРЯ ІСТОРІЯ УКРАЇНСЬКОГО ФЛОТУ