VII. Військово-Морські сили Збройних Сил України

6. РОЗВИТОК ОРГГРУПИ І ЇЇ ДІЯЛЬНІСТЬ ПО СТВОРЕННІ СТРУКТУР ВІЙСЬКОВО-МОРСЬКИХ СИЛ ЗС УКРАЇНИ.

Організаційна група ВМС поповнювалася людьми з першого дня її створення. З допомогою командувача Одеського військового округу генерал-лейтенанта Віталія Радецького в орггрупі створили взвод охорони і розвернули вузол зв’язку. 10 червня 1992 р. наказом Міністра оборони України генерал-полковника Костянтина Морозова оргрупа була узаконена як структура Збройних Сил України, до складу якої увійшли 50 військовослужбовців. Її склад поповнили: капітан 2 рангу Костянтин Іванко, підполковники Василь Атаманчук і Володимир Черевко, капітани 3 рангу Олег Ікленко, Анатолій Кукленко, Сергій Просяник, Георгій Савченко, Юрій Шихов, Сергій Шатній, майори Василь Касюк, Зіновій Пахальчук, Вячеслав Устименко, капітан-лейтенант Геннадій Кузнєцов, Лев Широков, лейтенант Андрій Науменко, старший мічман Анатолій Білий. З перших днів в оргрупі працювали капітан 2 рангу Віталій Воронюк та капітан 3 рангу Юрій Гаврилов, старші мічмани Віктор Вдовченко, Михайло Грицик, Микола Закликовський, Василь Купреєнко, Михайло Мик, Олексій Накалюжний, Валентин Олійник, Геннадій Подопригора, Микола Рудь, мічмани Сергій Дера, Володимир Земцов, прапорщики Валентина Ковальченко і Володимир Юрченко.
В орггрупу перейшов і став радником Командувача ВМС колишній начальник штабу ЧФ віце-адмірал Микола Клітний, створення ВМС привітали і активно підтримували до своїх останніх днів життя легендарні Герої Радянського Союзу віце-адмірал Володимир Пилипенко і полковник Степан Неустроєв, батальйон якого підняв прапор Перемоги і взяв штурмом німецький Рейхстаг у Берліні в 1945 році, ветеран війни і учасник оборони Севастополя контр-адмірал у відставці Михайло Байсак, з першого дня створення орггрупи з нею були ветерани ЧФ контр-адмірал Сергій Рибак, капітан 1 рангу Віктор Задоян, ветеран УПА Іван Подільник та багато інших ветеранів війни і військової служби.
В травні місяці оргрупу поповнили офіцери з Каспійського вищого військово-морського училища кап.2 рангу Юрій Поліщук, кап. 3 рангу Володимир Ульянов, Іван Шаблінський, Олександр Шликов а згодом офіцери і мічмани з других флотів колишнього Союзу, що поверталися на Батьківщину.
На початку червня 1992 року під керівництвом майора Валерія Ізотова прийняла присягу Україні велика частина військовослужбовців 3-го батальйону полку радіоелектронної боротьби ЧФ. Всіх офіцерів, що прийняли присягу, в частину більше не пустили і вони поповнили орггрупу ВМС.
Одночасно з створенням орггрупи, головне управління ВМС Головного штабу ЗС України під керівництвом Ігоря Тенюха розвернуло роботу по вивченні ситуації на кораблебудівних заводах країни, провело ряд нарад з керівниками заводів по добудові кораблів, які перебували на стапелях заводів. Було вирішено завершити в Миколаєві будівництво ракетного крейсера, який дістав назву „Україна” та корабля спеціального призначення „Славутич”, сторожових кораблів, які стояли на стапелях керченського заводу „Залив”, малих протичовнових кораблів на київському суднобудівному заводі „Ленінська кузня” та десантних кораблів на повітряній подушці в Феодосії. Підготовка екіпажів для кораблів-новобудов мала проводитися орггрупою і цю роботу там розпочали негайно.
Звістка про урядове рішення стосовно добудови кораблів для вітчизняного флоту швидко розлетілася по флоту, вона свідчила про перспективу національного флоту не залежно від процесу розподілу ЧФ і, сама-собою, пожвавила на Чорноморському флоті процес волевиявлення особового складу. Люди вже не бажали ждати, поки хтось колись за них визначить їм Батьківщину.
6 липня 1992 року в Сімферополі прийняв присягу Україні особовий склад 816-го артилерійського полку і протитанкового батальйону 126 дивізії берегової оборони ЧФ, якими командували полковник Микола Сузанський і підполковник Володимир Васильєв. Організатором прийняття присяги виступив командир 1-го важкого гаубичного дивізіону 816 артполку підполковник Олексій Михайлютенко. Для командування флотом не було таємницею, що військовослужбовці цих частин готові служити Україні. Тож адмірал І.Касатонов вирішив на їх прикладі дати флоту повчальний урок і прибув у розташування 816-го полку з повним складом військової ради, командуванням берегових військ і атестаційної комісії флоту. Зібравши офіцерів полку і батальйону на нараду, командувач задав М.Сузанському питання кому служитимуть офіцери його полку. Отримавши відповідь, що офіцери це питання вирішать самостійно, командувач тут же оголосив, що командир полку звільнений з посади. Почувши таке, підполковник О.Михайлютенко запропонував офіцерам покинути нараду і вишикуватися для прийняття присягу народу України негайно. І.Касатонов спробував їх зупинити, але з залу вийшли всі офіцери. Тоді командувач залишив командувача берегових військ ЧФ генерал-майора Романенка з атестаційною комісією наводити в полку порядок, а сам з військовою радою полишив територію полку. В цей час Олексій Михайлютенко підняв свій дивізіон із зброєю і вишикував його на плацу для ритуалу прийняття присяги. Генерал Романенко спробував завадити виносу бойового прапора, однак О.Михайлютенко його тактично усунув від таємної частини, де прапор зберігався, і доставив його до строю. Майор Чир підготував списки для прийняття присяги на весь полк. До дивізіону Михайлютенка приєдналися майже всі офіцери і розпочали ритуал прийому присяги. Першим прийняв присягу полковник М.Сузанський, за ним решта офіцерів. Осторонь від них атестаційна комісія писала постанови про їх звільнення в запас. Не зважаючи на окрики „припиніть!” О.Михайлютенко привів до присяги і протитанковий батальйон. Після ритуалу прийняття присяги військовослужбовці прийняли заяву, в якій заявили протест проти інтенсивної антиукраїнської ідеологічної обробки моряків і формування у військових частинах думки про російський статус Криму та відділення його від України. Знаючи як командувач флотом реагує на акти волевиявлення, командування 816-го полку прийняло ряд заходів по захисту полку. Посиливши внутрішні караули, посеред стройового плацу розвернули 152-мм гаубицю та організували прикриття території полку з флангів.
Наступного дня фінансова служба флоту закрила полкові фінансові рахунки а ще через день в полк прибули начальник берегових військ флоту з командиром 126-ї дивізії генерал-майори Романенко і Тіхонов. Спочатку умовляли Михайлютенка і Сузанського відмовитися від прийнятої ними присяги Україні а затим почали погрожувати застосування до них морської піхоти. Однак артилеристи відповіли, що готові зустріти морських піхотинців ЧФ на вже підготовлених позиціях. Та все ж Касатонов вирішив силою „усмирить” полк і направив на
Олексій Михайлютенко артилеристів танк з озброєним офіцерським
десантом на броні. Чудом не пролилася кров. Артилеристи вимушені були привели в готовність протитанкові гармати. Коли танк посеред міста зніс металічну огорожу ремонтного батальйону і увійшов на його територію, то недалеко було вже і до бойових дій: озброєний караул зупинив і взяв на приціл десантників, що вдерлися в частину. Ситуація ускладнювалася, бо українські матроси із зброєю в руках стояли проти озброєних „захисників СНД”. В ситуацію вмішався старший військовий начальник в АРК командир 32-го армійського корпусу генерал-майор Кузнєцов, за наказом якого українські матроси відійшли і ремонтний батальйон остався в підпорядкуванні ЧФ. Під час цих подій в Криму перебував начальник Головного штабу Збройних Сил України генерал-полковник Анатолій Лопата. З його допомогою командування 816-го полку вирішило всі проблеми з переходом до Військово-Морських сил України і організацією забезпечення.
З цього приводу в Севастополі і в Криму була розвернута ціла ідеологічна кампанія проти „клятвонасильників” і „клятвовідступників”, націоналістів і зрадників Росії, тобто тих, хто прийняв присягу Україні і знаходився в орггрупі. Почалися пошуки на них компромату. Поважного віку мітингувальники на майдані Нахімова, місцеві і російські газети та телебачення безперервно заклинали і зазивали флот до вірності „єдіниждипрінятой” присязі небіжчику-Союзу. Українська преса до Севастополя не доходила. Найбільш тиражна міська газета „Слава Севастополя” допустила до друку лише одну-єдину статтю „С той поры нас начали называть клятвоотступниками”, яка пояснювала позицію українських офіцерів, і більше не допустила жодної. Севастопольське міське телебачення виділяло години ефірного часу для страхання мешканців приїздом „бойовиків” народного депутата України з Львова Степана Хмари і УНА-УНСО. Ситуація штучно підганялася до референдуму про російський статус Севастополя і Криму.
У такій ситуації командувач ВМС звернувся в міністерство оборони з пропозицією створити прес-центр ВМС та організувати випуск власної флотської газети. 15 травня 1992 року Міністр оборони України генерал-полковник Костянтин Морозов видав наказ по створення прес-центру ВМС України і газети „Флот України”. Першим начальником прес-центру був призначений капітан 2 рангу Костянтин Іванко а головним редактором газети „Флот України” призваний в травні місяці з запасу капітан 1 рангу Юрій Тимощук. 8 червня 1992 року за кошти самого редактора у світ вийшов перший номер „Флоту України”, який став резонансною подією у Севастополі. Щоби газета не доходила до читачів, весь заклад забирався з кіосків і затим спалювався. Коли офіцер Міноборони капітан-лейтенант Микола Гук доставляв з Одеси до Севастополя на залізничних платформах військову похідну типографію у Севастополі створили штучний галас, що орггрупа якби завозить до Севастополя ракетні установки. І дійсно, газета ВМС для багатьох на ЧФ стала страшнішою ракетних установок!
Прес-центр ВМС досить швидко налагодив стосунки з українськими і зарубіжними ЗМІ і інформація про ситуацію навколо флоту почала доходити до українців вже без контролю місцевої влади і цензури командування ЧФ. Зусиллями газети „Флот України” та прес-центру ВМС в червні місяці інформаційна блокада ВМС була прорвана. Першими флотськими журналістами стали Юрій Тимощук, Микола Гук, Мирослав Мамчак, Леонід Стасюк, Георгій Титов, Костянтин Іванко. Через кілька місяців їх лави поповнили журналісти з газети ЧФ „Флаг Родины” Микола Савченко, Олег Чубук і Олександр Щербаков. Осінню 1992 року з Тихоокеанського флоту прибув Альбій Шудря і випускники факультету військової журналістики Андрій Лисенко та Юрій Кирик. Активно виступав у пресі офіцер орггрупи капітан 3 рангу Вадим Махно. На допомогу флотським журналістам з перших днів створення орггрупи ВМС прийшли спеціальні кореспонденти газети „Молодь України” Володимир Притула, „Голос України” – Михайло Стецюк, кримського радіо - Леонід Пілунський, севастопольської ДТРК – Любов Гуляєва і Марина Сидорець. До орггрупи почали прибувати кореспонденти газет з військових округів, вагому підтримку газеті „Флот України” у перші місяці її роботи надали редакції газет „Народна армія”, „Вартові неба”, „Армія України”.
За перший місяць орггрупу відвідало більше 60 кореспондентів з США, Росії, Японії, Німеччини, Канади, Італії, Франції і других країн світу, які не з чужих слів а на власні очі змогли побачити хід розбудови Військово-Морських сил України. Правда про ВМС почала ширитися без „творчих замальовок” журналістів Чорноморського флоту і Криму.
Та за свободу слова прийшлося боротися. Із створенням оргрупи ВМС у Севастополі військова прокуратура ЧФ, офіцери якої на той час вже прийняли присягу Україні, була перейменована на Військову прокуратуру ЧФ і ВМС, тобто, спільну для двох флотів. Коли „Флот України” опублікував статтю про те, як організовувалися провокації на ЧФ по підняттю Андрєєвських прапорів і розказав читачам як заради цього навіть цивільні працівники на суднах замикалися в залізні ящики для якірних ланцюгів, військовий прокурор ЧФ і ВМС генерал-майор юстиції І.Кисельов відкрив карну справу проти автора і єдиного на той час журналіста, автора цих рядків, та особисто погрожував закувати його у кайдани і згноїти у підвалах прокуратури, щоб ніхто не узнав, де того згниють кості.
Та застрашити моряків на рідній землі вже не виходило. Протидія викликала дію. 9 липня 1992 року для Севастополя стало черговим днем потрясінь. Того дня під керівництвом військового коменданта Севастопольського гарнізону підполковника Володимира Звєрєва майже повним складом присягнули Україні військовослужбовці гарнізонної комендатури. Після прийняття присяги підполковник В.Звєрєв заявив, що комендатура не буде виходити з підпорядкування командування ЧФ й надалі виконувати свої обов’язки але у відповідно до законодавства держави, на території якої знаходиться. Ця, врешті, рядова подія визвала надзвичайно бурхливу реакцію у командування ЧФ. Спершу командувач ВМС Б.Кожин і 1-й заступник командувача ЧФ В.Ларіонов погодили ситуацію подвійного підпорядкування комендатури. В.Звєрєв наказом Міністра оборони України був зарахований до Збройних Сил України з присвоєнням військового звання „полковник”. Для охорони комендатури Юрій Шалит виділив озброєний черговий відділ з 10 матросів з автоматами але без боєприпасів. Та в наступні дні, коли до Севастополя повернувся з Санкт-Петербурга адмірал І.Касатонов (отримував там звання почесного громадянина та почесного учня 1-го класу школи, в якій колись вчився), ситуація була доведена до абсурду. Борис Кожин, повіривши запевнянням 1-го заступника командувача ЧФ, умовлянням генерал-майора В.Мартиросяна та групи народних депутатів України, які в той час перебували в Севастополі, наказав вивести озброєних військовослужбовців ВМС з комендатури, оставивши там лише чергову службу.
Протягом доби комендатура працювала в звичайному режимі. Та прибувши ввечері слідуючого дня до комендатури і впевнившись у відсутності там озброєних військовослужбовців ВМС, адмірал Касатонов наказав озброєному підрозділу морської піхоти ЧФ захопити приміщення комендатури і звільнити їх від чергової служби та українського коменданта. Ввалившись у приміщення, взвод морських піхотинців ЧФ заламав руки нечисленній черговій службі, викинув її на вулицю і виставив свою озброєну охорону.
Після Сімферополя, події в севастопольській комендатурі визвали у І.Касатонова і його оточення неадекватну реакцію, тому дії його були на межі здорового глузду. Заходам Касатонова спробував завадити Представник Президента України в Севастополі Іван Єрмаков, погрожуючи у відповідь задіяти міліцію і частини МЧС, але з того нічого не вийшло. В Севастополі піднявся великий інформаційний галас, почалося виловлювання автотехніки комендатури на вулицях гарнізону. Негайно був призначений новий військовий комендант від ЧФ, офіцерам, які не прийняли присяги Україні терміново, поза чергою, виділили квартири в Севастополі. Полковник В.Звєрєв разом з полковником з оргрупи ВМС Володимиром Інділо оголосили протест проти насильства, а затим і голодування в кабінеті коменданта, однак через кілька днів морські піхотинці ЧФ за наказом того ж Касатонова їх обох грубою силою теж виволокли з комендатури на вулицю. Того ж дня шифрограмою з ГШ ВМФ РФ адмірал флоту В.Чернавін схвалив дії Касатонова і... дозволив йому застосовувати зброю проти „бандитів” на враження.
Щоб не доводити справу до збройного конфлікту, севастопольська гарнізонна комендатура ВМС була перенесена на територію орггрупи і надалі обслуговувала військові частини Збройних Сил України. В севастопольському гарнізоні з того часу офіційно стало дві комендатури: українська і російська.
Ситуація на флоті ускладнювалася і загостювалася. Її значно підігрівав істеричними заявами сам Касатонов, наприклад, став називати факти прийняття присяги українському народу як „дохлая утка” а створення ВМС України – деструктивною справою.
Події в Сімферополі і Севастополі викликали загострення ситуації між ЧФ і ВМС, її почали активно використовувати в своїх цілях різноманітні політичні сили і при такому штучному нагнітанні вона швидко могла вийти з під контролю. Тому вимагала вирішення на найвищому рівні.
Перша зустріч Президентів України і Росії Леоніда Кравчука і Бориса Єльцина 23 червня 1992 р. в Дагомисі, хоч і зняла абсурдне питання про присягу СНД, та лише підтвердила, що процес розподілу ЧФ буде важким і тривалим. Вже другого дня після зустрічі Президентів з Москви на Чорноморський флот поступила телеграма адмірала Ф.Громова, що на ЧФ „до досягнення конкретних домовленостей” остається мораторій „на всі дії по порушенню статусу ЧФ”. Позиція командування ВМФ СНД, доповнив телеграму Ф.Громова адмірал флоту В.Чернавін, не змінилася: ВМС України пропонувалося створити на базі дивізіону річних катерів в Ізмаїлі, рейдового тральщика в Очакові і ремонтного дивізіону в Керчі. Далі Главком ВМФ СНД пояснював, що, відповідно до наказу міністра оборони РФ від 23 травня, Чорноморський флот входить... до складу Збройних сил Росії а конкретні питання розподілу ЧФ відповідно до ст.14 Дагомиської угоди будуть вирішуватися на міжурядових переговорах. Адмірал І.Касатонов на зустрічі з солдатськими вдовами Севастополя уточнив терміни переговорів – вони будуть йти 100 років і 26 червня оголосив по флоту, що ст.15 Угоди (хто де б не служив – приймає присягу народу тієї країни, громадянином якої являється) буде виконуватися після виконання статті 14.
Командування ВМФ РФ, всупереч заявам свого Президента, як до так і після Дагомису вперто не бажало сприймати реалії життя і твердило: флот був, є і буде єдиним. І на угоду імперським силам активно втягувало флот в політичну антиукраїнську боротьбу. Доходило до того, що адмірал І.Касатонов став погрожувати Міністру оборони України приведенням флоту в бойову готовність і арештом офіцерів орггрупи ВМС і Міністерства оборони України.
Однак, Дагомиська угода про наміри створення на базі ЧФ українського і російського флотів таки сприяла збільшенню прихильників ВМС України і процес прийому присяги Україні пожвавився. Як наслідок, 28 червня 1992 року під керівництвом командира корабля кап. 3 рангу Теймураза Сулейманова і його заступника капітан-лейтенанта Володимира Лещенка прийняв присягу Україні і підняв на кораблі Державний прапор України екіпаж морського тральщика „Сигнальщик” 68-ї бригади кораблів овр в Севастополі. З кораблем негайно розправились: при допомозі грубої сили групи офіцерів штабу комбриг кап. 1 рангу Орлов особисто зірвав з гафеля український прапор а мічманів Накалюжного і Рябового, які його охороняли, побили і виволокли на пристань. „Сигнальщика” оточили озброєними патрулями, відключили від електроенергії, заборонили будь-кому спілкуватися з його екіпажем та зняли з усіх видів забезпечення. Командування корабля терміново визвали на засідання Військової ради ЧФ і там же, звинувативши офіцерів в злочині, що „продалися хохлам за сало”, відсторонили від посад і звільнили в запас. В такій ситуації командир корабля з своїм заступником зібрали екіпаж і разом з ним прибули в орггрупу.
Подібна доля спіткала і пришвартований поряд базовий тральщик БТ-126, яким командував „український націоналіст” капітан-лейтенант Олег Гребенюк. Екіпаж цього корабля у складі 17-ї бригади овр прийняв присягу Україні ще в січні місяці. За підсумками зимового періоду навчання корабель був визнаний кращим в бригаді і нагороджений кубком. Однак кубок і 1-е місце не завадили командуванню бази звільнити в запас командира передового корабля з формуліровкою „за роботу, направлену на зниження бойової готовності” а помічнику командира „бандерівцю” старшому лейтенанту Теймуразу Лордкіпанідзе запропонували службу в Грузії. Коли Лордкіпанідзе відмовився, то, щоби завадити об’єднанню „в бандерівську ескадру” двох Тімурів-бандерівців, базовий тральщик теж оточили озброєними патрулями, розвернули на нього кулемети з сусідніх кораблів, заборонили кому-небудь спілкуватися з продажними націоналістами і освітили корабель прожекторами. Глибоко вночі, коли захисники СНД спали, вже відсторонені від посад Гребенюк і Лордкіпанідзе привели свій екіпаж в орггрупу ВМС. На кораблі залишилося сім матросів, призваних з Росії, які вранці поставили перед командуванням бригади вимогу повернути їх на територію Російської Федерації.
Після подій в Сімферополі і в Севастопольській комендатурі командування Чорноморського флоту вирішило звільнитися від офіцерів, які прийняли раніше присягу Україні. Такі ж в більшості знаходилися в Кримській військово-морській базі. Не зважаючи на показники в бойовій підготовці, начальнику штабу 17-ї бригади овр капітану 2 рангу Миколі Жибарєву, заступнику командира бригади капітану 2 рангу Юрію Тарабукіну, флагманському мінеру капітану 3 рангу О.Шитікову, командиру дивізіону кораблів капітану 3 рангу Сергію Просянику, заступнику командира дивізіону капітан-лейтенанту Василю Горобцю, командирам кораблів Сергію Настенку, Карену Хачатурову, Віктору Зарембі, офіцеру штабу бази капітану 2 рангу Віталію Воронюку та іншим було запропоновано написати рапорти на звільнення.
19 липня 1992 року М.Жибарєв доповів начальнику штабу орггрупи ВМС кап. 2 рангу Юрію Шалиту, що його усунуто від посади а остальних офіцерів планують усунути від посад після дня ВМФ. 20 липня, перед виходом кораблів на тренування до дня флоту, він планував провести нараду з офіцерами з цього приводу та просив направити представника з орггрупи. Юрій Шалит направив в Донузлав автора цих рядків.
Ввечері, 20 липня, нарада відбулася на квартирі Миколи Жибарєва. Було вирішено вранці згідно плану сторожовому кораблю СКР-112, малому протичовновому кораблю МПК-93 та катеру зв’язку КСВ, екіпажі яких прийняли присягу Україні, вийти в бухту, підняти на кораблях Державний прапор України, після чого вийти в море і взяти курс до Одеси. Представник орггрупи вранці того ж дня мав направитися в Севастополь для доповіді Юрію Шалиту.
21 липня 1922 року стало тим днем, який сколихнув світову громадськість. Та не все вийшло так як бажалося. СКР-112 під командуванням капітан-лейтенанта Сергія Настенка першим вранці знявся з швартових без проблем. Старшим на борту був начальник штабу бригади капітан 2 рангу Микола Жибарєв, разом з ним були офіцери штабу дивізіону Василь Горобець та Олександр Шитіков. Слідуючим мав виходити МПК-93. Та один з його офіцерів, що не приймав присяги Україні, не побажав іти в Одесу, йому дозволили зійти на стінку і він доповів командиру дивізіону, що так як кораблі підуть в Одесу, він зостається в Новоозерному. Командир дивізіону кп.3 рангу Сємьонов негайно доповів в штаб бази і флоту. Командир МПК-93 капітан 3 рангу Віктор Заремба був грубо затриманий, пов’язаний і відсторонений від командування кораблем а екіпаж катера КСВ силою зігнаний на берег. СКР-112 остався в бухті один і йому випало на долю повторити подвиг як ескадреного міноносця „Завидний” так і броненосця „Потьомкін” разом взятих.
Знявшись з якоря і швартових, СКР-112 вийшов посеред бухти і там на виду всієї бази спустив прапор ВМФ СРСР, взамін підняв Державний прапор України і доповів в штаб бази, що на знак протесту проти переслідувань з сторони командування бригади і бази та навмисного затягування переговорного процесу по флоту виходить курсом в море і слідкує в Одесу.
Отримавши таку інформацію, адмірал І.Касатонов вирішив будь-яким способом повернути СКР-112 назад. На його перехват були відправлені в море десантний корабель на повітряній подушці МДК-184, сторожовий корабель з Севастополя „Разітельний”, ракетний катер, два протичовнових літаки Б-12 та... МПК-93, на якому було замінено командування. Однак, з МПК-93, екіпаж якого прийняв присягу України разом з екіпажем СКР-112, переслідувача не вийшло. Корабель постійно „ламався”: спочатку заблокував вихід в море МДК-184, затим в нього „вийшло” з ладу рульове управління і він загрозливо для групи переслідування маневрував, а так же постійно „втрачав” хід і відставав. „Разітєльному” приходилося постійно звертати на МПК увагу, щоби й він не склав компанію СКР-112 і не доставив управлявших ним „борців за СНД” до Одеси.
Та остальні кораблі переслідування були настроєні рішуче. Адмірал Касатонов наказав зупинити СКР-112 любим способом. В територіальних водах України МДК-184 (командир кап. 3 рангу С.Туєв) чотири рази обстрілював зенітною артилерією по курсу СКР-112, який йшов під Державним прапором України, літаки з повітря імітували торпедні атаки а „Разітєльний” кілька разів з приспущеним якорем намагався приблизитися до нього з кормових курсів для абордажної атаки. Врешті, після всіх цих невдалих спроб залякати українських моряків, десантному кораблю наказали таранити непокірний корабель і він намагався це зробити але вміле маневрування С.Настенка не дозволяло застосувати до нього середньовічні прийоми морського бою. Микола Жибарєв по радіозв’язку заявив переслідувачам, що СКР-112 на провокації відповідати не буде, однак готовий захищатися і наказав подати снаряди до гармати. Тоді з ракетного катера, яким командував командир дивізіону ракетних катерів кап. 3 рангу В.Захаров, користуючись більшою швидкістю ходу, почали скидати в воду швартові канати по носовому курсу СКР-112 в надії, що той намотає їх на гвинти і змушений буде сам зупинитися. Та і це не допомогло. Сергій Настенко, уміло маневруючи, впевнено тримав курс до Одеси і, відмовившись від нічної якірної стоянки на рейді, ввечері пришвартувався біля потапівського молу Практичної гавані Одеси.
Засоби масової інформації світу подали похід СКР-112 як повторення походу повсталого броненосця „Потьомкін”. В Одесі корабель щиро зустріла велика одеська громада з квітами в руках. Командування Одеського військового округу для корабля виділило додаткову берегову охорону із національних гвардійців та забезпечило йому надійний зв’язок з Міністерством оборони. Пізно ввечері на корабель прибули Командувач ВМС контр-адмірал Б.Кожин, кап. 2 рангу Ю.Шалит, командувач ОдВО генерал-лейтенант В.Радецький, представник Президента України в Одеській області В.Ільїн, представник севастопольської держадміністрації М.Мясоєдов, командир Кримської вмб ЧФ контр-адмірал О.Цубін з офіцерами штабу ЧФ Александровим і Кучіним. Офіцери штабу ЧФ спочатку поставили вимогу повернути корабель до місця постійного базування. Та Сергій Настечко заявив, що виконуватиме виключно накази лише Командувача ВМС України і представники ЧФ наступного дня були вимушені повернутися до Севастополя ні з чим. Так СКР-112 став першим кораблем українського флоту.
Вчинок сторожового корабля СКР-112 змусив за вирішення Чорноморської проблеми сісти Президентів України і Російської Федерації Леоніда Кравчука і Бориса Єльцина. Перехід сторожовика до Одеси висвітлив всю складність ситуації, яка акумулювалася на флоті, і яка при подальшому затягуванні розподілу флоту могла вийти за межі цивілізованих відносин. Ситуацію могли розрядити лише найвищі посадові особи двох держав і така зустріч відбулася 3 серпня 1992 року в Ялті. Підчас двосторонніх переговорів Президенти домовилися про принципи формування ВМС України і ВМФ Росії на базі Чорноморського флоту колишнього СРСР. Підписаною угодою на період створення двох флотів мав діяти спеціальний перехідний період, підчас якого інфраструктура Чорноморського флоту мала спільно використовуватися флотами України і Росії. Але ці домовленості залишилися на папері. Командування Чорноморського флоту при активній підтримці високих урядових кіл Росії, місцевої влади Криму і Севастополя позбавляло ВМС будь якої можливості використання хоч якогось флотського майна і в протиріч Ялтинській угоді відкрито і нахабно відстоювало „единство и неделимость флота”. Така позиція на думку московських політиків та командування ВМФ Росії, мала позбавити Україну можливостей забезпечити свою присутність в Чорному морі і контролю над власним чорноморським узбережжям, особливо над кримським півостровом. Одночасно в Крим були направлені зусилля головних проросійських сил, які разом з бандитськими угрупуваннями мали забезпечити проведення референдуму про приєднання півострова до Росії. Тоді питання флоту вирішилося би саме собою.
Та ініціатива з кримським референдумом влітку 1992 року гучно провалилася, бандитські угрупування були в основному розгромлені і сторонникам відродження імперії залишилася одна надія на Севастополь, куди під захист ЧФ вони і направили свої зусилля. В головній базі флоту під захистом головного калібру Чорноморського флоту можна було спробувати перетворити місто на головну базу російського ЧФ або знову, через громадську думку, проголосити російський статус міста. На практиці це означало одне і те ж – севастопольський регіон відривався би від території України. А Крим ставав вже справою часу.
Однак, в Севастополі вже існувала вірна українському народу і непохитна в державних устремліннях організаційна група Військово-Морських сил України і яку багато хто в місті та, як на те вказували події, більшість особового складу Чорноморського флоту підтримували морально. Велику частину орггрупи ВМС складали вихідці з других республік, росіяни, в тому числі було чимало корінних севастопольців і кримчан і її національний склад ніяк не вкладався у нав’язуваний суспільству жупел махрового націоналізму. Тому головні зусилля як на міждержавних переговорах, так і в діяльності проросійських громадсько-політичних сил направлялися на любу ціну добитися виводу орггрупи ВМС з Севастополя.
Враховуючи причини зриву акції з Андрєєвськими прапорами командуванням ВМФ СНД вирішило припинити українізацію Чорноморському флоту через зменшення чисельності особового складу, призваного з України, і, відповідно, збільшити на флоті кількість призовників з Росії. Насамперед Військова рада ЧФ підготувала заяву про недопущення українізації ЧФ: на героїчному червонопрапорному мали служити представники всього СНД! Затим організували рух матерів проти направлення їх синів на службу в райони Західної України. Масові перевезення призовників з СНД, а насправді виключно з території Російської Федерації, були сплановані з 25 травня по 25 червня за планом „Малая земля”. Для цього в Новоросійську на плавучій ракетно-технічній базі була розгорнута спеціальна приймально-технічна комісія для прийому 10 тисяч чоловік. Щоби Міністерство оборони не могло зашкодити їх доставки в Україну, з Новоросійська до Севастополя їх доставляли бойовими кораблями з перезавантаженням в морі а також воєнно-транспортною авіацією.
Такі дії командування флоту грубо суперечили домовленостям глав держав СНД у Мінську. Згідно домовленостям між державами СНД, телеграфував І.Касатонову Міністр оборони України Костянтин Морозов, всі військові формування на території України комплектуються молодим поповненням – громадянами України. Та Касатонов при підтримці міністра оборони РФ Павла Грачова грубо нехтував як законами України, так і домовленостями президентів країн СНД. Генеральна прокуратура України в той час не вбачала в таких діях порушення законодавства України.
Одночасно військові частини та екіпажі кораблів, що приймали присягу Україні чи намагалися її прийняти, негайно розформовувалися як такі, що „розколювали” флот. Однак призовники з Росії теж відмовлялися приймати присягу СНД і вимагали прийняття присяги Росії. А деякі російські юнаки з Петербурга, з Підмосков’я та з Краснодарського краю, не бажаючи бути заручниками нечистоплотної політики, взагалі відмовлялися служити на території України і вимагали повернути їх в Росію. „Мы отказываемся служить в Украине, - писали в рапорті нащадки кубанських козаків, - так как нас привезли в Севастополь незаконным путем. Сказали, что мы будем служить в Новороссийске, а сами в закрытых трюмах кораблей в ночное время привезли в Севастополь”.
Ситуація з призовом на флот стала викликати тривогу в Україні. Перший заступник Міністра оборони України генерал-лейтенант Іван Біжан вимушений був заявити, що „спроби комплектування флоту такими злодійськими методами, через Новоросійськ, з застосуванням хитрих способів доставки людей в Крим викликають у нас не лише подив а й тривогу. Були моменти, які могли привести до досить серйозних інцидентів: коли наші прикордонники намагалися зупинити транспорти, які йшли до нашого берега, і провірити, що перевозиться в тому чи іншому транспорті, то не рідко створювалися передумови серйозних конфліктних ситуацій. Розрахунок, безперечно, робиться на безкарність. Но, впевнений, до пори, до часу... ”
За планом призову призовники з України теж прибували до Севастополя але більше тисячі з них не допускали на Чорноморський флот. Призовники з України сотнями знаходилися на вулицях навколо флотського екіпажу без будь якого забезпечення, багато призовних команд просто з Сімферопольського вокзалу направляли до орггрупи ВМС. Та частину українських юнаків таки були вимушені прийняти на ЧФ бо, власне, лише російськими призовниками не могли повністю укомплектувати всі екіпажі і військові частини флоту. Відносно українців, то спершу за відпрацьованим сценарієм обману, їм замість присяги Україні підставляли присягу СНД а затим у більшості випадків направляли служити за межі України, в Новоросійськ, в Грузію. Хто відмовлявся – тут вже до справи приступали представники військової прокуратури флоту. Велика частина молодих матросів затим самостійно переходила з ЧФ до ВМС, група матросів в орггрупу прийшла пішки навіть з грузинського міста Очамчіра!
В цій гострополітичній ситуації в орггрупі ВМС теж була створена прийомно-технічна група по прийому молодого поповнення, яку очолив капітан 2 рангу Владас Трумпікас. В орггрупі не могли розмістити таку кількість новобранців, тому більшість з них розміщували у військових частинах других видів Збройних Сил України. Ці українські юнаки разом з матросами, які були вигнані за прийом присяги з ЧФ з свого попереднього місця служби, склали перші екіпажі кораблів українського флоту.
На Чорноморському флоті відмовилися готувати флотських фахівців для кораблів ВМС в „спільних” навчальних загонах флоту. Тому спеціальну підготовку в орггрупі вирішили вести по так званому другому виді підготовки – безпосередньо на кораблях. Але й тих у ВМС ще не було. Та в орггрупі були підготовлені офіцери: за тимчасової відсутності посад в орггрупі був сформований цілий офіцерський батальйон. Ось ці офіцери та мічмани і навчали молодь премудростям флотської служби в голих авдиторіях колишньої школи прапорщиків.
Авторитет орггрупи в Севастополі значно виріс, коли в червні-липні до її складу майже у повному складі увійшли офіцери штабу середземноморської ескадри ЧФ на чолі з начальником штабу ескадри кап. 1 рангу Віктором Фоміним. Це була флотська еліта, одні із найдосвідченіших морських офіцерів флоту, досвідом яких нехтувати було не можливо.
Та молодому українському флотові була вкрай необхідна власна навчальна база. І вона була достатньо солідною. В Севастополі розміщувалися два вищі військово-морські училища: Чорноморське вище військово-морське училище ім. П.С.Нахімова і Севастопольське вище військово-морське інженерне училище. Згідно досягнутих домовленостей в рамках СНД як навчальні установи центрального підпорядкування, вони підлягали включенню до складу Міністерства оборони України і мали стати навчальною базою для підготовки фахівців за всіма спеціальностями для ВМС України. Одночасно в них пропонувалося продовжити підготовку фахівців і для потреб російського флоту. Однак всупереч домовленостей, Главком ВМФ СНД адмірал флоту В.Чернавін наказав севастопольські військово-морські училища Міністерству оборони України не передавати і підпорядкувати їх Чорноморському флоту. Щоб не дати можливості ВМС створити власну школу офіцерських кадрів, позбавити Український флот майбутнього протягом всього літа в Севастополі нагніталася потворна антиукраїнська атмосфера. Училища, особливо ЧВВМУ ім. П.С.Нахімова, майже щоденно оточували пікетувальники з вимогою до професорсько-викладацького складу і курсантів не присягати Україні. Навколо училищ розписувалися антиукраїнськими гаслами стіни житлових будинків, на стінах, парканах і асфальті писалися прізвища і малювалися карикатури на „українських офіцерів – зрадників Росії”, тощо. Одночасно організовувалися і підтримувалися провокації курсантів проти своїх командирів і наставників, які бажали служити українському народові. Масове п’янство і дебоші груп проросійськи налаштованих курсантів з міліцією у місті виставлялися громадськості як боротьба за ...російський статус училищ. Ситуація настільки ускладнилася, що питаннями перепідпорядкування училищ в Севастополі особисто зайнявся начальник Головного штабу Збройних Сил України генерал-полковник Анатолій Лопата. Та здоровий глузд більшості командування і професорсько-викладацького складу ЧВВМУ взяв верх. Після роботи комісії Головного штабу ЗС України в Севастополі 19 серпня 1992 року на базі двох севастопольських вищих військово-морських училищ постановою Кабінету міністрів України було створено Севастопольський військово-морський інститут, першим начальником якого було призначено контр-адмірала Віктора Макарова. В 1994 році на базі колишнього Севастопольського вищого військово-морського інженерного училища було створено Севастопольський інститут ядерної промисловості України.
У розпал політичних баталій за севастопольські училища у Севастополі святкували першу річницю проголошення Незалежності України. Спершу місцева влада „заради спокою” в місті наполягала не проводити в місті урочистих заходів з цього приводу. Та командувач ВМС України контр-адмірал Борис Кожин наполіг проводити урочисті збори в театрі ім. Луначарського. І вони відбулися 20 серпня 1992 року, при активній підтримці севастопольської „Просвіти” був проведений і святковий концерт.
То було пам’ятне видовище! Театр охороняли три ряди міліції. Навколо театру звезені з усього Криму сотні мітингувальників палили, рвали і шматували Державні прапори України, кляли за „зраду” на чому світ стояв учасників зборів, кожний із яких проривався в театр через роз’южений натовп. Та зірвати урочисті збори організаторам провокації не вдалося. Зал театру був заповнений вщент. Збори відкрив голова севастопольської міської Ради Віктор Сємьонов, який зазначив, що досягнення Україною незалежності стало логічним завершенням боротьби українського народу за священне право бути господарем на своїй землі, право вирішувати свою долю. З доповіддю виступив 1-й заступник представника Президента України в Севастополі Микола Міненко. На урочистостях з нагоди 1-ї річниці нашої держави виступили Командувач ВМС контр-адмірал Борис Кожин та старший офіцер Соціально-психологічного управління Міністерства оборони України капітан 3 рангу Микола Гук. На зборах був присутнім і 1-й заступник командувача ЧФ віце-адмірал В.Ларіонов, який теж привітав севастопольців з днем Незалежності України. Цього ж дня в орггрупі пройшов урочистий ритуал складання присяги особовим складом, що поповнили орггрупу ВМС України. Першим серед них присягу прийняв капітан 1 рангу Микола Костров, призначений на посаду 1-го заступника Командувача ВМС України. Антиукраїнським силам в Севастополі чи не вперше було твердо продемонстровано, що повернення назад не буде, що Україна, хоч і з трудом, але зміцнює свою державність, своє військо, флот і державні інститути.
У цей же час Військово-Морські сили України продовжували наповнюватися людьми, зростати і поповнюватися корабельним складом. До офіцерів ескадри Володимира Кузьміна, Олександра Буги приєдналися досвідчені моряки капітани 2 рангу Борис Рекуц, Василь Крят та інші офіцери і мічмани. Оргрупа приступила до формування екіпажів кораблів. Першим був сформований екіпаж для корабля управління „Славутич”, командиром якого призначили капітана 2 рангу Валерія Мандича, заступником по роботі з особовим складом кап. 2 рангу Юрія Гаврилова і старшим помічником кап. 3 рангу Карена Хачатурова. Коли екіпаж „Славутича” вишикували для прийняття присяги, видовище і справді було колоритне і незабутнє. Частина екіпажу була в корабельній матроській формі, невеличка кількість – в формі морських піхотинців а переважна – в кирзових чоботах, армійських гімнастерках і галіфе зразка воєнних літ. Матроської форми в орггрупі ще не було а з ЧФ поставити відмовились. Та це не заважало екіпажу готуватися до виводу корабля в море. Проводжаючи екіпаж на корабель в Миколаїв, Командувач ВМС контр-адмірал Борис Кожин запевнив екіпаж, що нову форму на корабель доставлять і виразив тверду впевненість, що незабаром „Славутич” успішно пройде державні випробовування, прийде до Севастополя і доведе всім скептикам професійну майстерність перших українських моряків.
Морську форму на „Славутич” доставили після підпорядкування Військово-Морським силам України складів тилу ЧФ в Миколаєві та в Одесі в липні місяці, яке організував капітан 1 рангу Євген Лупаков. З тих пір українські моряки були повністю забезпечені належним їм речовим майном.
Та в Миколаєві за наказом Касатонова український корабель вже заселив екіпаж флоту „СНД”. Первенця українського флоту вже назвали „Приднестровье” і приготувалися переводити на Північний флот. В той же час Головний штаб ВМФ СНД розпорядився всі кораблі, які будувалися на балтійських верфях для Чорноморського флоту, щоби вони не попали під розподіл, включити до складу Балтійського флоту. На думку ГК ВМФ СНД адмірала флоту В.Чернавіна, все, що будувалося на українських верфях, на відміну від балтійських, було „спільним” і не потребувало якогось окремого погодження чи дозволу забрати з України до Росії. Так, влітку 1992 року, без будь яких переговорів чи хоч би скромної офіційної подяки, був переведений з Миколаєва до Севастополя а звідти на Північний флот „СНД” новозбудований миколаївськими корабелами важкий авіанесучий крейсер „Адмірал флоту Радянського Союзу Горшков”. Ситуацію намагалися повторити з „Славутичем”. Потребувалося місяць часу, втручання Верховної Ради і Міністерства оборони України, погрози миколаївських корабелів оголосити страйк не випустити корабель з заводу, щоби російський екіпаж звільнив корабель.
28 липня 1992 року в Миколаєві в присутності тисяч миколаївців і численних гостей на кораблі управління ВМС „Славутич” було урочисто піднято Державний прапор України, подарований Б.Кожину делегацією з м. Полтави, яку представляв голова міської „Просвіти” Микола Кульчинський. Цей день став знаменним днем для всього флоту. З підняттям Державного прапору на „Славутичі” розпочалося реальне виконання державної кораблебудівної програми а для ВМС України – реальний розвиток і бойова підготовка. Підготовку екіпажу до виходу в море вели корабельні офіцери і мічмани разом з робітниками заводу. Корабельні матроси проявляли максимальні старання і як перший екіпаж першого новозбудованого корабля ВМС бажали не лише скоріше вийти в море а й закласти нові флотські традиції українського флоту. А ще бажали довести всім севастопольським глузувальникам, що українці були і є одвічними моряками.
Підготовка екіпажу та заводські і державні випробовування корабля пройшли без особливих проблем. 19 листопада 1992 року „Славутич”, виблискуючи на сонці свіжою фарбою, прибув на севастопольський рейд. В Севастополі за розпорядженням командувача Чорноморського флоту вчинили штучний галас про порушення Україною мораторію і Ялтинських угод по ЧФ, та розвернули цілу ідеологічну компанію проти заходу першого українського корабля в севастопольську гавань. З появою на рейді „Славутича”, стали неможливими прилюдні глузування з Командувача ВМС України, що, мовляв, у нього в підпорядкуванні немає навіть шлюпки!
Протягом восьми діб „Славутичу” не визначали місце стоянки і не давали дозволу увійти в бухту. Це робилося в протиріч статті 8 Ялтинської угоди, згідно якої система базування і матеріально-технічного забезпечення Чорноморського флоту в перехідний період створення ЧФ РФ і ВМС України мали використовуватися сторонами спільно. В цей же час, щоби показати відсутність вільних швартових місць, на кілометрах пустих севастопольських пристаней терміново перешвартовували лагом десятки кораблів. Але й так заповнити всі вільні місця не змогли, тож тоді вільні пристані почали затягувати довгими швартовими канатами. Ідеологи противоборства зробили ставку на тезу, що Севастополь є і має бути виключно головною базою російського флоту. В українському Севастополі вперше появилися гасла на кшталт того, що ВМС України є окупантами „города русской слави”.
На восьмий день командувачу ВМС увірвався терпець і він офіційно заявив, що увійде у бухту силою: на „Славутичі” закінчувалося пальне. Тож спочатку морський порт визначив місцем його стоянки пристань морського вокзалу, біля якого його урочисто зустріли офіцери управління Головного штабу Збройних Сил України, моряки ВМС і севастопольська громада. Згодом, уже у спокійній обстановці, місцем постійної стоянки „Славутича” стала 8-а пристань на Північній стороні Севастопольської бухти. 17 грудня 1992 року поряд з „Славутичем” відшвартувався СКР-112, який повернувся до Севастополя з Одеси. На базі цих кораблів стала формуватися Перша бригада надводних кораблів ВМС України, командиром якої став капітан 2 рангу Микола Жибарєв.

7. ФОРМУВАННЯ ВІЙСЬКОВО-МОРСЬКИХ СИЛ ЯК
ВИДУ ЗБРОЙНИХ СИЛ УКРАЇНИ. ПОЧАТОК І ЕТАПИ РОЗПОДІЛУ
ЧОРНОМОРСЬКОГО ФЛОТУ КОЛИШНЬОГО СРСР.

30 листопада 1992 року стало останнім днем існування організаційної групи Військово-Морських сил України. Своє історичне завдання вона виконала успішно. Не зважаючи на протидію, офіцерам орггрупи вдалося відродити Український флот і закласти міцний фундамент національного флоту, який вже не змогли підірвати ніякі політичні події і громадсько-популістські баталії.
Наказом Міністра оборони з 1 грудня нарешті вводилися штати управління, штабу і структур Військово-Морських сил України, розроблені орггрупою. З цього часу розпочались призначення офіцерів на посади. Штатних посад було ще обмаль, тому вирішили тимчасово повернутися до запорожських традицій – на одну офіцерську чи мічманську посаду призначати двох військовослужбовців: один виконує основну посаду, другий, щоб не втрачати кваліфікацію, призначається у нього дублером. Крім цього, було створено офіцерський батальйон, такий собі запорозький інститут товаришів офіцерів без посад. Офіцери, які прибували до ВМС і не могли бути зараховані на посади із-за відсутності таких, зачислювалися до складу офіцерського батальйону. Грошове забезпечення їм нараховували за попередніми посадами. Офіцерський батальйон став головним кадровим резервом ВМС України.
На початку 1993 року наказом Міністра оборони створено Військову раду ВМС України. До того з серпня 1992 року вона існувала як військова рада орггрупи. Поряд з Командувачем ВМС, першими членами Військової ради ВМС України стали заступник командувача ВМС України капітан 1 рангу Микола Костров, в.о. начальника соціально-психологічної служби ВМС капітан 1 рангу Анатолій Данілов, в.о. начальника штабу ВМС капітан 2 рангу Юрій Шалит, начальник СВМІ контр-адмірал Віктор Макаров, начальник тилу ВМС полковник Михайло Стахов, начальник оперативного управління штабу ВМС Віктор Фомін, начальник управління кадрів ВМС Валентин Польовий, заступник начальника штабу ВМС капітан 1 рангу Борис Рекуц, в.о. заступника командувача ВМС з кораблебудівництва капітан 1 рангу Володимир Шишов, в.о. начальника тилу полковник Володимир Інділо, представник Президента України в Севастополі Іван Єрмаков та капітан 3 рангу СБУ Володимир Якименко.
Український військовий флот починав набирати обриси виду Збройних Сил держави. Першою береговою військовою частиною ВМС України став батальйон охорони і забезпечення штабу ВМС України, командиром якого був призначений майор Володимир Стовпівський.
15 січня 1993 року за пропозицією Міністерства оборони України спільним рішенням двох Президентів новим командувачем „спільнокероваго” ними ЧФ було призначено Героя Радянського Союзу віце-адмірала Едуарда Балтіна. Зірку Героя він отримав будучи командиром дивізії атомних підводних човнів Північного флоту за освоєння нових озброєнь. До призначення командувачем, Балтін очолював кафедру оперативного мистецтва Воєнної академії Генерального штабу ЗС РФ, з 1987 до 1990 року був 1-м заступником командувача Тихоокеанського флоту.
27 січня Е.Балтін вступив на посаду командувача ЧФ. З приходом Балтіна в Севастополь політична напруга в місті і в Криму спершу значно спала, намітилися перші спроби організувати хоч якусь взаємодію двох флотів. Перші місяці командування флотом Балтін, який народився в Одесі, уникав зустрічей з журналістами і був стриманим і осторожним. Його перші зустрічі з 1-м заступником Міністра оборони України генерал-лейтенантом Іваном Біжаном а затим і з Міністром оборони України генерал-полковником Костянтином Морозовим, Командувачем ВМС контр-адміралом Борисом Кожиним вселяли оптимізм.
Однак, так тривало недовго. Новий командувач ЧФ, як і його попередник адмірал І.Касатонов, підпорядкувався виключно керівництву російського військового відомства, нехтуючи при цьому інтересами як Міністерства оборони України так і України в цілому. Якщо Касатонов за бажання служити в ВМС України гучно, з шумом звільняв офіцерів з флоту, то Балтін продовжував ту ж лінію, лише тихо і без зайвого для нього галасу. 5 березня 1993 року без погодження з Міністерством оборони України він віддав таємний наказ передислокувати 116-у бригаду річних катерів з Ізмаїла до російського порту Таганрог в Азовському морі. Затим, без погодження з українською стороною, Е.Балтін послав кораблі ЧФ в район абхазько-грузинського конфлікту, що могло стати причиною втягування України у внутрішні грузинські справи та у воєнний конфлікт на Кавказі. На Чорноморському флоті, який фінансувався з кошторису Міністерства оборони України, Е.Балтін за рахунок курсової різниці підняв грошове утримання військовослужбовців флоту вдвічі більше чим у ВМС України. Збільшення вдвічі і більше грошового утримання мало за собою мету зменшити кількість бажаючих на ЧФ перейти служити до ВМС України. І їх дійсно ставало менше, але низька платня у ВМС України не зупинила процес волевиявлення на флоті.
24 квітня 1993 року присягу Україні прийняв екіпаж великого протичовнового корабля „Способный” під командуванням капітана 3 рангу Сергія Єлісєєва. Моряки звернулися з проханням до Міністра оборони України зачислити їх екіпаж до складу Збройних Сил України. Корабель на той час знаходився в тривалому ремонті в судноремонтному заводі. Е.Балтін з ним поступив як і в часи І.Касатонова: офіцерів і мічманів, які прийняли присягу Україні, з корабля видворили а матросів розписали по інших кораблях. Та слідом за „Способним” бажання працювати у ВМС України проявила команда морського танкера „Єльня” а так же профспілковий комітет допоміжного флоту ЧФ. Капітанам суден і профкому допоміжного флоту під загрозою звільнення з роботи суворо заборонили звертатися до ВМС України. Однак в Очакові екіпаж ПЖК-38 підняв Державний прапор України і перейшов в підпорядкування українській бригаді спецназу. Спроби передислокувати катери і судна з Очакова до Севастополя були заблоковані ВМС України.
Намагання Головного штабу ВМФ РФ помимо переговорного процесу вирішити долю допоміжного флоту ЧФ, екіпажі яких були громадянами України і повністю цивільними, на ЧФ були використані як підстава для давно бажаної акції з підняттям на флоті Андрєєвських прапорів. В такому випадку ВМС України повністю позбавлялися би навіть юридичного права використовувати допоміжний флот ЧФ для забезпечення своїх кораблів. Разом з цим, появлялася можливість помимо переговорного процесу утвердити російський флот в Севастополі і поставити Україну перед доконаним фактом, звершеним ...руками самих громадян України.
Перше пробне підняття Андрєєвських прапорів було сплановане на 18 травня 1993 року в „цитаделі українського націоналізму” - в Кримській військово-морській базі. Треба було продемонструвати флоту, що український дух там вже вмер. Командував базою на той час перевірений ще І.Касатоновим капітан 1 рангу Євген Орлов, який особисто зривав Державний прапор України з гафеля „Сигнальщика”, за що і був призначений командиром бази. Приваблені великою сумою обіцяної заробітної плати в рублях частина екіпажів дивізіону допоміжних суден бази Андрєєвські прапори таки підняла. Але категорично відмовилися це робити команди морського танкера ВТН-99, морського буксира МБ-23 і рейдових буксирів РБ-256 та РБ-308. Тоді з дозволу Орлова найактивніші прихильники України в дивізіоні були зібрані і заштовхані на буксирі в ящик якірних ланцюгів а проти журналіста газети „Флот України”, який оприлюднив ці провокації, військовою прокуратурою ВМС і ЧФ відкрито карну справу і висунуто позов на велику суму моральної шкоди на користь Орлова.
Підняття Андрєєвських прапорів широко рекламувалося на флоті як прояв „історичної справедливості”, прапор ВМФ РФ виставлявся як „об’єднавчий”, в Севастополі на підтримку провокаційної акції мобілізували громадські рухи і організації, проводили численні збори військових колективів, на яких загострення ситуації навколо флоту перекладалося на ВМС України. Президент України Л.Кравчук на акцію з прапорами не відреагував, лише Міністр оборони Костянтин Морозов своїм наказом від 20 травня 1993 року заборонив Міністерству оборони України подальше фінансування кораблів і суден під Андрєєвським прапором як суден іноземної держави і наказав розробити порядок їх виведення за межі територіальних вод України. На підтримку позиції Міністра оборони цілий ряд кримських партій і рухів виставили вимогу до Генеральної прокуратури України відкрити карні справи „по факту державної зради” проти тих громадян України, які приймали участь в піднятті російських прапорів 18 травня.
Як не дивно, але реакції державних органів України на відверту політичну провокацію та проти власних колаборантів не поступило, і це позволило командуванню ЧФ розширити акцію з прапорами. На кінець травня Андрєєвські прапори було піднято на 203 катерах і суднах Чорноморського флоту, тобто в переважній більшості тилових структур флоту. У цій ситуації Міністр оборони України генерал-полковник Костянтин Морозов заявив, що якщо почнеться підйом російських прапорів на бойових кораблях, то це означатиме вихід флоту із підпорядкування. Тоді Міністерство оборони запропонує відізвати з них громадян України, оголосить бунтівні кораблі окупаційними і заблокує їх забезпечення.
Поряд з „прапоровою” провокацією у Севастополі з ініціативи Головного штабу ВМФ РФ знову була розвернута ідеологічна кампанія проти СВМІ, в яку втягнули курсантів, які не приймали присяги Україні, але продовжували навчання до випуску. Як севастопольцям, так і самим курсантам від’їзд до російських військово-морських училищ 600 курсантів 2 – 4-го курсів СВМІ був виставлений як грубе порушення українською стороною досягнутих угод, хоч насправді розпорядження по їх переводу до Росії підписав начальник ГШ ВМФ РФ без погодження з Міністерством оборони України. Підбурювані активістами РДК курсанти СВМІ, які погодилися продовжити навчання і військову службу у ВМФ РФ, розпочали в гарнізоні провокаційні дебоші з міліцією та стали демонструвати не лише непокору своїм командирам і наставникам а скоріше бандитську агресивність. Бандитизм окремих курсантів на севастопольських вулицях виставлявся як вияв героїзму у боротьбі з українізацією училищ. Як за єдиним планом на центральному майдані міста майже щотижня стали проводилися оплачені мітинги в підтримку загальнокримського референдуму та показові ходи під Андрєєвськими прапорами. Дійшло до того, що лідери Фронту національного порятунку почали вимагати не лише виведення ВМС України з Севастополя а і підпорядкувати міську владу російському представнику.
Напевно, для остраху української влади (бо більше для чого?) на трьох шляхових в’їздах до Севастополя були провокаційно розміщені батальйони морської піхоти ЧФ: по одному з сторони Сімферополя, Ялти і Сак. Штаб ВМС України показово щоденно оточували військові патрулі ЧФ, його регулярно провокували чутками про планування його штурму морською піхотою ЧФ.
У Севастополі почалося різке загострення політичної ситуації, конфронтація досягла розмірів значно більших чим у травні 1992 року. На військових моряків України був сконцентрований основний моральний, ідеологічний і інформаційний пресинг. Проти них, проти будівництва національного флоту України та в протиріч досягнутим міждержавним домовленостям направлялися різноманітні звернення Московської міської ради, депутатів Верховної Ради, партій і рухів РФ. Це вимусило навіть Б.Єльцина 1.06.1993 р. заявити, що „В останні дні окремі діячі Росії, спекулюючи на емоціях, виступають з заявами і закликами, розрахованими на те, щоби підігріти і так напружену обстановку на Чорноморському флоті і в Криму. Не маючи права говорити від імені Росії чи воєнних моряків, вони явно переслідують корисні цілі... Проблеми Чорноморського флоту будуть вирішені цивілізовано, в рамках діалогу з Україною”.
У такій ситуації для згуртування севастопольської громади 29 квітня 1993 року було проведено 1-й конгрес севастопольців-громадян України, який від імені мешканців міста твердо виступив на підтримку ВМС, Міністра оборони України і засудив провокаційні антиукраїнські дії офіцерських зборів ЧФ та проросійських рухів Севастополя.
Проявлена позиція севастопольської громади поряд з заявою К.Морозова значно остудили гарячі голови в російському політикумі і військовому відомстві. Головнокомандувачу ВМФ РФ адміралу Феліксу Громову тут же прийшлося пояснювати широкій громадськості про неможливість виводу ЧФ з Севастополя з причин неспроможності Росії і за 50 років збудувати на новому місці необхідну інфраструктуру для флоту та, що „Головне командування ВМФ зі своєї сторони готове зробити все для того, щоби не допустити розростання конфронтації, повернути ситуацію в русло законного переговорного процесу...”. Прийшлося і самому Е.Балтіну роз’яснювати флоту, що поки-що саме він командує флотом а не офіцерські збори з лідерами РДК та московськими політиками вкупі і таки принести в „жертву” за провокацію з підняттям 1 липня 1993 року Андрєєвського прапора на плавбазі „Магомет Гаджієв” її командира і зняти його з посади.
2 червня 1993 р. до Севастополя прибули 1-й заступник Міністра оборони України Іван Біжан, голова СБУ Є.Марчук, голова Державного комітету по охороні Державного кордону В.Губенко, заступник Генерального прокурора України В.Кравченко, які зустрілися з командувачем ЧФ віце-адміралом Є.Балтіним а затим вивчали ситуацію в гарнізонах флоту. Балтін і його прес-служба вину за зрив виконання Ялтинських угод та створення нового напруження навколо ЧФ намагалися перекласти на ВМС України і ПЖК-38, який в Очакові перейшов до ВМС України ... між іншим у точній відповідності до досягнутих раніше домовленостей з РФ.
Так чого ж так заштормило в Чорнім морі, хто порушував досить вигідні для Росії підписані угоди і створював політичні бастіони навколо Ялтинської угоди? Хто стривожив Європу, що на тамтешніх картах вже почали визначати Крим кольорами Балкан і Кавказу, де вже лилася кров?
Справа в тому, що імперським силам Росії було вже мало домовленої в Ялті половини Чорноморського флоту. Хотілося взяти весь, а з ним Севастополь і Крим. Прихопити півострів чи хоча б Севастополь при наявних там ВМС України без збройного конфлікту було не реальним. Тож була висунута ідея єдиного російсько-українського ЧФ під Андрєєвським прапором. Коли в Ялті ця ідея не спрацювала – висунули іншу: берегова охорона ЧФ знаходитиметься під прапором ВМС України, а бойові корабельні зєднання, авіація і берегові війська флоту - під Андрєєвським прапором Росії. Для досягнення можливості поглинути Севастополь з Кримом і крилася справжня причина розвернутої антиукраїнської кампанії „за единство флота”, на ці цілі робилася ставка, направлялися зусилля військових, дипломатів, державних чиновників і „п’ятої колони” в Криму. З місцевою владою Криму і Севастополя російська сторона рахувалася лише заради форми, але на заваді стояли монолітні Військово-Морські сили України, які зміцнювалися наперекір московським бажанням. А бажання оставалися незмінними: Чорноморський флот має бути єдиним, спільним але під Андрєєвським прапором та началом ГШ ВМФ РФ. Під військовим контролем РФ на думку мешканців Криму можна було б не зважати.
Звичайно, що українська сторона, і в першу чергу Міністерство оборони України, в період реалізації Ялтинської угоди погодитися з ідеєю „спільного флоту” в протиріч самій угоді не могло. Чорноморський флот на той час не лише юридично являв собою спільний флот а і активно демонстрував світу російське розуміння „братської дружби” і „спільного флоту”: флот ділити начнемо 1 січня 1996 року по обіді, заявив адмірал І.Касатонов зразу ж після підписання Угоди в Ялті.
Для світової громадськості винною в флотському напруженні виставлялася українська сторона, яка безпричинно звинувачувалася в „затягуванні переговорного процесу..., у спробі позбавитися від Ялтинської угоди..., в діях, направлених на розтлівання і розвал боєготовності флоту” та в порушеннях Ялтинських угод буквально „з дня їх підписання”. Насправді, „стремящаяся к сотрудничеству” російська сторона старанно ігнорувала п.п. 1, 3 Угоди: флотом фактично командував Головнокомандувач ВМФ РФ. Росія вимагала розподілу берегової інфраструктури флоту від Ізмаїла до Керчі, а це вже були не притаєні територіальні домагання, які суперечили Конституції України. Російська сторона своїми діями відмовлялася узгодити перехідний період і відверто ігнорувала ст.5, яка визначала порядок комплектування ЧФ. З України в протиріч підписаним домовленостям глав держав СНД на спільний флот допускалося лише 50 відсотків від особового складу строкової служби флоту, офіцери з українською присягою з ЧФ усувалися. Випускники СВМІ з українською присягою на флот не приймалися, ВМС України було відмовлено в підготовці в навчальних закладах ЧФ старшин команд, командирів відділень та матросів за всіма флотськими спеціальностями. Всі ці навчальні заклади командуванню ВМС України прийшлося формувати на пустому місці самостійно, чим грубо порушувалася Угода про спільне використання інфраструктури на перехідний період. Командуванням ЧФ грубо попиралися і статті 6 та 9. Про приведення громадян України до присяги Україні, як свідчили події в 110-й поліклініці ЧФ, гарнізонній комендатурі, ВПК „Способний”, в дивізії берегової оборони та забезпеченні їх прав відповідно до українського законодавства, не було й мови. На ЧФ не лише блокувалися розпорядження воєнного відомства України, вони відверто ігнорувалися. І не тільки розпорядження Міністра оборони. „Товарищ президент! – кривлявся перед відеокамерами Е.Балтін. Налоги не платил и платить не буду. Даже если мне из Москвы прикажут”. Не виконувалася і ст.7 Ялтинської угоди, згідно якої для Чорноморського флоту на перехідний період вводилася спеціальна символіка. В протиріч угоді, підписаної Президентами, на ЧФ підняли прапори російського ВМФ на половині плавскладу.
Грубо попиралися і статті 8-а та 10-та, які визначали порядок спільного використання систем базування і матеріально-технічного забезпечення. Російська сторона з самого початку визначила для себе спільне як власне. Тому не видали екіпажу КУ „Славутич” флотської форми одягу, не дали документів по зв’язку на перехід з Миколаєва до Севастополя, більше тижня не давали дозволу на захід в севастопольську гавань.
Подібне повторилося і з фрегатом „Гетьман Сагайдачний”. Спочатку для проведення заводських випробувань кораблю заборонили видавати належне йому майно, затим паливо і боєзапас. Для проведення заводських і державних випробовувань цього корабля прийшлося боєзапас доставляти в Керч з Одеси. За використання „спільної” бази ЧФ та засобів забезпечення заводських випробувань українського фрегата з ВМС України запросили 2,5 міліарди карбованців, що в три рази перевершувало... вартість будівництва корабля! Окрім того, російська сторона старалася в будь-який спосіб не допустити узгодження з ВМС України перебазування в акваторії Чорного моря кораблів „спільного” Чорноморського флоту.
То ж було про що поговорити прибувшим до Севастополя 4 червня для вивчення ситуації на місці міністрам закордонних справ України і Росії Анатолію Зленко і Андрію Козирєву. Після проведених консультацій А.Козирєв зустрівся з офіцерами ЧФ, А.Зленко з офіцерами ВМС – ні. „Росія з Севастополя не виходить”, запевнив за підсумками зустрічі авангард ЧФ А.Козирєв. Підходи Росії і України стосовно вирішення проблеми ЧФ „співпадають”, порадував громадськість А.Зленко. Позиція найвищого українського дипломата для багатьох у ВМС не виглядала дивною. Коли російська сторона вбачала в ЧФ надзвичайно важливий військово-політичний інструмент по захисту своїх загальнонаціональних інтересів, то А.Зленко і його комісія такого значення ВМС перед державою не бачили. Мовляв, нам флоту не треба, нам би лише якусь „флотішку”.
Половинчаста, невпевнена позиція українських дипломатів, перепрошення на кожному слові своїх відвертих опонентів лише заохочувала політиків і адміралів з двоголовим орлом на лацканах відверто заявляти свої претензії на флот, Севастополь і Крим та закликати на мітингах собі подібних „об’єднатися ради розвалу України”.
Та попри труднощі, розвиток Військово-Морських сил України набув незворотного характеру. 26 червня 1993 року національний флот поповнився ще одним бойовим кораблем. Цього дня на Феодосійськім виробничім об’єднанні „Море” було урочисто піднято Військово-Морський прапор України на десантнім кораблі на повітряній подушці „Донецьк”, першим командиром якого став капітан 3 рангу О.Звєрєв. ВМС України отримали унікальний корабель, який міг брати на борт 8 плавучих танків чи 10 БТРів з батальйоном десанту і доставити їх в любу точку чорноморського узбережжя.
На ДКПВ „Донецьк” вперше в історії Військово-Морських сил було піднято прапор Українського флоту, виготовлений шефами з Донецька. До того часу на кораблях ВМС піднімали Державний прапор України. З ініціативи кап. 3 рангу І.Тенюха за зразок Військово-Морського прапора України був взятий прапор флоту Української держави 1918 року і Директорії УНР. Ігоря Тенюха підтримав Михайло Єжель. Після погодження в Головному штабі ЗС України прапор Українського флоту був затверджений Міністром оборони а затим і Верховною Радою України. Після підняття Військово-Морського прапору України на флагштоку корабля сучасного флоту нашої держави, він продовжив і об’єднав воєдино історичний процес розвитку вітчизняного флоту, історичні морські традиції і вічний потяг українців до моря.
Поряд з Військово-Морським прапором був затверджений і гюйс(фортечний прапор) кораблів: синій стяг з золотим Тризубом посередині. Він проіснував до серпня 1994 року, коли був замінений на Державний прапор України. Ініціатором заміни гюйса був тодішній Командувач ВМС віце-адмірал Володимир Безкоровайний. Після візиту флагмана ВМС в Руан він дійшов висновку про непрактичність гюйсу ВМС, його невиразність і слабке символічне навантаження. За приклад був взятий французький приклад, де гюйсом служив державний прапор Франції. Так Державний прапор України став гюйсом(фортечним прапором) Військово-Морських сил, чим продовжилася ще одна флотська традиція часів УНР: Державний прапор тоді певний час був військово-морським прапором флоту УНР.
Слідом, протягом двох днів, з 28 червня по 1 липня 1993 року в Севастополі було сформовано і перший батальйон морської піхоти ВМС України, командиром якого став підполковник Олександр Голобородов. З цього часу розпочинається формування і берегових військ ВМС України, які очолив полковник Євген Бакай. Формування батальйону морської піхоти, основу яких склали повітряні десантники, доставка техніки і озброєння для нього в Севастополі і в Криму були обставлені особливо галасливо. Всі розуміли, що минається монополія на першість, приходить кінець демонстрації сили, тож прийшлося знімати блокаду Севастополя і стало неможливим більше використовувати морську піхоту ЧФ в якості жандармської сили в гарнізоні. Місцем дислокації морської піхоти ВМС стало село Тилове під Севастополем.
29 березня 1993 року на виробничому об’єднанні „Затока” в Керчі було спущено на воду а 4 липня при широкому велелюдді був урочисто піднятий Військово-Морський прапор України на сторожовому кораблі „Гетьман Сагайдачний”, командиром якого став капітан 3 рангу В.Катушенко. Флагмана Українського флоту освятив патріарх України-Руси Філарет, на урочистостях були присутні представники Міністерства оборони України, народні депутати України, посланці Львівщини, родинного села гетьмана-флотоводця села Кульчиці, делегації з Криму і других регіонів України. Військово-Морський прапор для флагмана Українського флоту виготовили і доставили земляки великого гетьмана з Львівщини.
17 липня 1993 року „Гетьман Сагайдачний” прибув на севастопольський зовнішній рейд. Командувач ЧФ адмірал Е.Балтін вирішив продемонструвати як насправді треба виконувати підписану Президентами рівно місяць тому назад, 17 червня в Завидові, чергову угоду „Про невідкладні заходи формування ВМС України і ВМФ Росії на база Чорноморського флоту” і хто в Севастополі господар насправді - заборонив українському кораблю вхід в базу. П’ять діб корабель дрейфував на рейді і лише втручання уряду відкрило йому курс на вхідні створи. Корабель в гавань впустили, проте визначили йому необладнану стоянку і позбавили берегового постачання електроенергії і води. Це робилося для того, щоби корабель швидко відпрацював ліміт моторесурсу і знову став в ремонт на заміну дизель-генераторів. Крім того, як би в насмішку, за електроенергію і воду була виставлена карколомна сума. Коли на кораблі почали закінчуватися запаси пального і води, командувач ВМС віце-адмірал Борис Кожин наказав перешвартувати корабель на обладнану 13-у пристань, поряд з кораблями „спільного” Чорноморського флоту.
А дальше відбулася подія, яка навіки покрила ганьбою зірку „героя” адмірала Балтіна, його команду і „спільний” Чорноморський флот. Спершу, коли „Гетьман Сагайдачний” підійшов до свого нового місця стоянки, російські моряки відмовилися приймати його швартові. Та „Сагайдачний” висадив на берег шлюпкою власну швартову команду і успішно здійснив швартовку. Тоді Балтін наказав своєму заступнику віце-адміралу О.Фролову любими методами видворити з пристані український корабель. Спочатку „русский” віце-адмірал погрожував українцям озброєним десантом на борт, але погроза не справила на українців потрібного росіянам враження. Тоді українському сторожовику порубали сокирою швартові канати. Такого випадку порушення морських традицій і нехтування принципами флотського братерства не знала навіть історія Другої світової війни! Провокація не вдалася, „Гетьман Сагайдачний” зумів вчасно запустити головні двигуни і уникнути навігаційної події та по-новому перешвартуватися на тому ж місці, виставивши свою охорону на причальній стінці.
Ця подія повністю проявила хто і як виконує домовленості, як розуміється суть як „спільного флоту”, так і „слов’янського братерства”, які щоденно вбивали в голови севастопольцям і матросам. Самим прихильникам „спільного” флоту стало ясно, що інтереси України може відстоювати лише її національний флот а всі інтернаціоналісти під неукраїнськими прапорами є звичайними колонізаторами.
Штаб ВМС не звертав великої уваги на прояви недоброзичливості до України тих, хто її ніколи не мав. В липні місяці йшло активне формування управління і структур морської авіації ВМС в Саках, його очолив генерал-майор авіації М.Воловик. 31 липня 1993 р. в Севастополі було створено окремий комендантський батальйон.
У вересні місяці 1993 року штаб ВМС України розпочав фактичне формування бригади морської піхоти ВМС України та 1-ї бригади надводних кораблів українського флоту(БрНК). До 1-ї БрНК увійшли фрегат „Гетьман Сагайдачний”, СКР-112, КУ „Славутич”, корвет „Луцьк” і ДКПП „Донецьк”. Першим командиром 1-ї БрНК став капітан 2 рангу Микола Жибарєв.
Швидке зміцнення ВМС України, звичайно, викликало лють у антиукраїнських сил, які не мали змоги зашкодити цьому процесу. Після прийняття 9 липня 1993 р. Верховною Радою Росії постанови про російський федеральний статус українського міста Севастополя у Севастополі 16 липня на черговому мітингу вибрали російську „народну” раду, почали вимагати передати їй владу у місті та призначити в місто представника російського президента. За перше півріччя 1993 року в Севастополі антиукраїнськими організаціями було проведено 56 мітингів, 13 пікетувань та 15 маніфестацій.
Все це було опереточне і показове, та й розраховувалося на слабо нервових. Українські моряки до такої категорії не відносились, тому для них спланували дещо інші заходи. У Севастополі при активній підтримці штабу ЧФ активістами „Фронту національного порятунку” почали формуватися „бойові десанти” для підтримки російської ради. В цей же час кораблі ЧФ вийшли на навчання по мінуванню севастопольського рейду, бригада морської піхоти, збільшена по кількості особового складу майже вдвічі, з участю морської авіації розпочала тренуватися по штурму укріплень, до Севастополя терміново перевели ракетно-артилерійські частини з віддалених районів Криму. Все показувало на те, що готується провокація значно більших масштабів, чим рубання швартових українському кораблю. В Севастополі демонстративно розпалювали ватру під великою морською міною...
У такій обстановці в штабі Військово-Морських сил України працювала робоча група по розробці варіантів розподілу ЧФ. В 1993 році її очолив представник Міністра оборони України віце-адмірал Володимир Безкоровайний. Розглядалися і пропонувалися керівництву держави різні варіанти вирішення проблеми розподілу флоту, виходячи з уже досягнутих угод. Однак, у більшості випадків пропозиції моряків на вищому рівні не сприймалися. Україна знаходилася у вкрай важкому економічному і енергетичному становищі і керівництво держави робило одну за другою поступки Росії, у першу чергу за рахунок інтересів національного флоту. Це при тому, що весь Чорноморський флот в період економічної кризи утримувався практично Україною за кошторисом її Міністерства оборони: в 1992 році – 86 відсотків, за перше півріччя 1993 року – 79 відсотків від загальної суми розходів ЧФ фінансувалося українською стороною. Поступливість українців взамін „братньої” подяки викликала безцеремонність. Без погодження з оборонним відомством України під спричинений антиукраїнський галас керівництво ВМФ РФ, фальсифікуючи документи, привласнювало кораблі, судна і військові установи центрального підпорядкування, в тому числі судноремонтні заводи, полігони, санаторії і будівельні управління навіть далеко за межами кримського півострова.
Такий стан був надзвичайно вигідний російським флотоводцям і тому пропозиції штабу ВМС України для переговорного процесу були направлені на рішуче усунення цього становища і повну реалізацію попередніх домовленостей Президентів про фінансування ЧФ 50 на 50 відсотків та про спільне використання системи базування і матеріально-технічного забезпечення. Власне, на той час військові моряки України не перечили проти базування в Севастополі кораблів російського флоту, військові фахівці розуміли, що дівати свій флот Росії більше просто ніде.
Але таких уступок, по суті, здачі всіх позицій та своїх Військово-Морських сил, яке відбулося на зустрічі Президентів України і Росії Леоніда Кравчука і Бориса Єльцина в Масандрі 3 вересня 1993 року не очікував ніхто. Тай українсько-російські переговори на вищому рівні в Масандрі, як виявилося, нічого спільного з дипломатією не мали: то була розмова колонізатора з васальною територією.
Українську делегацію в Масандрі очолював прем’єр-міністр Леонід Кучма, російську – В.Чорномирдін. Військовою частиною української делегації керував віце-прем’єр Валерій Шмаров. До складу делегації входили генерал-полковник Іван Біжан, віце-адмірали Борис Кожин, Володимир Безкоровайний, Микола Клітний, капітан 3 рангу Ігор Тенюх. Всю ніч українська делегація відпрацьовувала пропозиції по організації спільного керівництва флотом згідно Ялтинських угод. Та спланований хід переговорів зламав Віктор Чорномирдін, ультимативно зажадавши розгляду спершу газових проблем. Коли делегації дійшли до розгляду проблем Чорноморського флоту стало виразно ясно, що у російської державної делегації відсутнє бажання вирішувати флотську проблему. Позицію України стосовно „створення спільного командування спільним флотом” за дорученням Президента оприлюднив В.Шмаров. Слідом виступив прибувший напередодні засідання в Масандрі Міністр оборони України Костянтин Морозов і заявив про свою незгоду з пропонуємими пропозиціями, позаяк весь флот є власністю України.
Російську позицію оголосив міністр оборони РФ Павло Грачов. При допомозі грубих російських матів він заявив, що потреби у спільному командуванні у них немає, позаяк вони як командували Чорноморським флотом, так і будуть ним командувати і далі. І ніхто їм в цьому не завадить! Власне, на таких „акордах”, перемішаних російським народним фольклором, переговори і завершилися.
Однак, і це стало повною несподіванкою для військових експертів української державної делегації, рішення після бесіди віч-на-віч прийняли самі Президенти, хоча підсумкові документи їх домовленостей спочатку оприлюднені не були.
На прес-конференції після зустрічі Борис Єльцин заявив про досягнення домовленостей стосовно того, що „Чорноморський флот передається Росії” та, що Росія компенсує Україні належну їй частину флоту.
Українські моряки разом з українцями Криму опинилися у стані ошпарених окропом. Антиукраїнські сили тріумфували. Український президент, повернувшись до Києва, якби виправдовуючись перед журналістами, заявив, що ніяких рішень по флоту не прийнято. Це придало проблемі ще більшого ажіотажу. Однак, 10 вересня 1993 року, в газеті „Голос України” появився текст спільного протоколу, в якому було чітко зафіксовано: „Доручити державним делегаціям України і Росії в місячний термін проробити всі питання, зв’язані з розробкою Угоди, у відповідності до якої весь Чорноморський флот з всією інфраструктурою в Криму використовується Росією і отримує російську символіку...”. Свою частину флоту, відповідно до цього протоколу, Україна погоджувалася продати Росії за борги. У Військово-Морських силах добре розуміли, що за цими словами Україна надовго зостається без повноцінного флоту і втрачає контроль не лише над Кримом а й над всім чорноморським узбережжям. Визрівала ситуація 1919 року...
Та морального упадку, подавленості, про які багато різноманітних аналітиків згодом міркували і писали, у Військово-Морських силах не сталося. Так, Масандра внесла ще більший хаос у флотську проблему і у взаємини двох флотів, дехто з військових моряків не витримав політичної напруги і ритму служби, дехто не отримав очікуємої посади, хтось вислужив установлені терміни служби і звільнилися в запас. Та абсолютна більшість офіцерів, мічманів і матросів, навпаки, дружно згуртувалися навколо Командувача ВМС України віце-адмірала Бориса Кожина і міністра оборони України генерал-полковника Костянтина Морозова.
Після завершення зустрічі у верхах в Масандрі майже на всіх кораблях і у військових частинах ВМС України пройшли збори військовослужбовців, на яких військові моряки та абсолютна більшість національно-патріотичних громадських організацій Севастополя і Криму прийняли заяви до Президента України, Верховної Ради України, РНБО, Міністра оборони України з протестом проти пропонуємого вирішення флотської проблеми і продажу Росії української частини Чорноморського флоту. Спілка офіцерів України заявила про зраду державних інтересів і готовність боротися за Український флот до кінця. Моряки вузла зв’язку, товариство „Просвіта” вимагали звернення до міжнародного суду з позовом до Росії. Командувач ВМС Борис Кожин відкрито виступив проти позиції Президента і звернувся за допомогою у вирішенні проблеми ЧФ до патріотичних партій і рухів та регіонів країни. Його авторитет в Україні на той час був надзвичайно високий і тривога за майбутнє флоту, а з ним і за цілісність держави, охопила всю Україну. Проблему флоту розпочали активно розкручувати політики, політологи, журналісти і вона почали виходити на головну державну проблему і набирати різних тлумачень.
Військових моряків твердо підтримав Міністр оборони України Костянтин Морозов. Він висловив впевненість, що питання розподілу ЧФ повинна розглядати Рада оборони а затим їх має ратифікувати Верховна Рада України.
ВМС України вимагали пояснення ситуації. Флотська служба і так була раніше а після Масандри стала в центрі великої політики. ВМС України різко політизувалися і не на користь свого Верховного Головнокомандувача. 6 вересня 1993 року Костянтин Морозов прибув до Севастополя. На борту фрегата „Гетьман Сагайдачний”, а затим на нараді командного складу, міністр оборони заявив, що ніхто не відміняв постанову Верховної Ради України від 24 серпня 1991 року, Ялтинських і Дагомиських домовленостей і тому вважає за необхідне вивести за межі територіальних вод України всі неукраїнські кораблі і військові частини а так же, що про продаж української частини флоту не може бути й мови. Згодом, через тиждень, у пресі появилася заява Міністра оборони України, що він „не може взяти на себе відповідальність за захист південних кордонів, якщо буде прийнято рішення продати українську частину Чорноморського флоту Росії”.
На Чорноморському флоті підписаний протокол в Масандрі оцінили як „торжество народної мудрості, здорового глузду і політичного розуму” та організували протести громадськості проти заяви К.Морозова. У гарнізонах ЧФ розпочалися розгнузданість та провокації проти українських моряків. Під створений шум командування флотом без будь якого погодження з Міністерством оборони України розпочало приєднувати до флоту об’єкти, які йому ніколи не належали, та направило кораблі в район абхазсько-грузинського конфлікту. Контакти між командувачами ВМС і ЧФ практично перестали існувати.
Загострення подій навколо флоту співпали з апогеєм політичної кризи в Москві, визваної протиборством російського парламенту з президентом Борисом Єльциним. Третього жовтня 1993 року в Москві танки вже били прямою наводкою по стінах Верховної Ради РФ. У зв’язку з московськими подіями на Чорноморському флоті зайняли позицію очікування і політична ситуація значно заспокоїлася.
Врешті, як показав час, в Масандрі Леонід Кравчук пішов на значні уступки заради свого російського колеги, якому в той час була вкрай необхідна підтримка російських націонал-патріотів у боротьбі з спікером парламенту Хасбулатовим та віце-президентом Руцьким. А Україні потрібний був газ, приближувалася зима, тож флот став розмінною монетою політичних розрахунків.
Всі розуміли, що тривале політичне напруження внесе зміни і у військову політику України, яка приведе до кадрових змін.
4 жовтня 1993 року на засіданні Ради оборони подав у відставку Міністр оборони України Костянтин Морозов. Його змінив командувач Одеським військовим округом генерал-полковник Віталій Радецький. Вслід за зміною керівництва оборони України відбулась заміна командувача ВМС України.
8 жовтня 1993 року Указом Президента України віце-адмірал Борис Кожин був звільнений з посади Командувача Військово-Морських сил України і направлений у розпорядження Міністра оборони України, де був призначений радником начальника академії оборони. На прощання Борис Кожин заснував Почесний нагрудний знак „Член Організаційної групи ВМС України”, яким особисто нагородив своїх соратників по відродженню національного флоту України. В 1994 році Борис Кожин був обраний народним депутатом України від Івано-Франківської області.
Того ж 8 жовтня 1993 року Указом Президента України новим Командувачем Військово-Морських сил України було призначено віце-адмірала Володимира Безкоровайного.
Безкоровайний Володимир Герасимович народився 16 серпня 1944 року в Умані. Строкову службу проходив матросом на ескадреному міноносці „Бєзупрєчний” Чорноморського флоту. В 1967 році закінчив Каспійське вище військово-морське училище за спеціальністю штурман і був направлений на Північний флот. Пройшов шлях від командира електронавігаційної групи атомного підводного човна, командира атомного підводного стратегічного крейсера до командувача флотилії атомних підводних човнів стратегічного призначення. У ВМС України з липня 1992 року, де виконував обов’язки представника Міністра оборони у ВМС України і очолював групу військових експертів державної комісії по розподілу Чорноморського флоту. До призначення Командувачем Військово-Морських сил України пропонувався на посаду командувача „об’єднаного Чорноморського флоту України і РФ”. Кандидат військових наук. Нагороджений золотою медаллю Академії наук СРСР.
Приступивши 13 жовтня 1993 року до виконання обов’язків командувача, Володимир Безкоровайний спершу провів реорганізацію роботи Військової ради і штабу ВМС України. Робота по розвитку ВМС і робота по переговорному процесі були розділені. Групу експертів штабу ВМС по підготовці пропозицій по розподілу ЧФ очолив віце-адмірал Микола Клітний. Флотські експерти тісно працювали з заступником міністра МЗС України Борисом Тарасюком, який особисто вів переговорний процес по Чорноморському флоту. А штаб ВМС був націлений на ефективну роботу по формуванню структур ВМС і організацію бойової підготовки українського флоту. Слідуючим кроком В.Безкоровайного була спроба нормалізувати відношення між двома флотами. Для цього 30 жовтня В.Безкоровайний провів трьохгодинну зустріч з командувачем ЧФ віце-адміралом Е.Балтіним. Зустріч була багатообіцяючою, доброзичливою і спочатку вселяла оптимізм в тому, що здоровий глузд таки переможе.
Далі, на вимогу уряду і колегії Міністерства оборони України, Командувач ВМС припинив політизацію військовослужбовців. У Києві, у першу чергу у Адміністрації Президента і МЗС, вважали, що активна громадська позиція військових негативно впливає на братерські стосунки з Росією. Діяльність севастопольської організації Спілки офіцерів України в штабі ВМС була звернута і вона перестала впливати на керівництво і штаб ВМС України, на кадрові питання та прийняття рішень, працюючи в основному вже за межами військових частин. „Не час займатися самоїдством”, так підсумував гостру критику в свій адрес за деполітизацію Володимир Герасимович. Врешті, політизація ВМС припинялася в час, коли політизація ЧФ лише підвищувалася і головні політичні події Севастополя і Криму ще чекали свого часу.
Урядові помилки у флотському питанні дорого коштували Україні і військовим морякам, дали змогу Міністерству оборони Росії взяти ситуацію в Севастополі та в Криму в свої руки, але це не зупинило процес національного військово-морського будівництва. Основні зусилля штабу ВМС направлялися на створення флотських структур. Командувач ВМС вважав, що лише наявність сильних і професійно підготовлених структур ВМС дасть змогу успішно і на рівних з російською стороною вирішити питання ЧФ.
Український флот нарощував свої сили. Готувалися екіпажі на ракетний крейсер „Україна”, сторожовий корабель „Гетьман Байда-Вишневецький”, протичовнові кораблі „Іван Богун”, „Тернопіль”, „Запорожська Січ”, „Луганськ” і „Львів”. 21 листопада 1993 року в севастопольську гавань увійшов малий протичовновий корабель „Луцьк”, збудований київськими корабелами. Його першим командиром став капітан 3 рангу Віктор Заремба. Це вже був четвертий новозбудований корабель українського флоту. 12 лютого 1994 року, після відпрацювання всіх належних завдань і учбово-бойових вправ, в присутності Міністра оборони генерала армії України Віталія Радецького на нім урочисто було піднято Військово-Морський прапор України. Після урочистої церемонії Віталій Радецький твердо, аби ніхто не мав сумнівів, заявив, що розбудова флоту була і зостається найважливішим питанням державної політики, що питання наявності в Севастополі штабу і головної бази українського флоту не дискутуються. В листопаді місяці у Феодосії розпочалося формування бригади морської піхоти, першим командиром бригади став підполковник В.Волошко. В тому ж місяці у Севастополі та в Керчі було створено комендатури військових сполучень. 1 березня 1994 року завершилось формування 41 батальйону морської піхоти ВМС України.
Не зважаючи на труднощі, ВМС України намагались вийти з міжнародної ізоляції, яку навколо них створювала проблема ЧФ. З перших тижнів існування Військово-Морських сил України увагу до них, до Севастополя проявляли не лише іноземні журналісти.
Перші офіційні міжнародні контакти, звичайно, якщо не рахувати занадто „тісних” контактів з ВМФ РФ, припадають на 1993 рік. Влітку того року штаб ВМС відвідали і зустрілися з командуванням Українського флоту воєнно-морський аташе Німеччини в Україні Дітер Маттей, воєнно-морський аташе Великої Британії в Україні капітан 2 рангу Періш, воєнний аташе з питань оборони США підполковник Джон Шеркіс та інші військові дипломати. 24 серпня 1993 року в Одесі на сторожовому кораблі „Гетьман Сагайдачний” віце-адмірал Борис Кожин приймав Головнокомандувача об’єднаними ВМС НАТО в Атлантичному океані адмірала Пола Девіза Міллера. Під час цього першого офіційного візиту в Україну Головнокомандувач ВМС НАТО в Атлантиці виразив тверду підтримку молодому українському флоту. Підсумки цієї зустрічі мали велике значення для українського флоту. Саме вони дали змогу Командувачу ВМС віце-адміралу Володимиру Безкоровайному в кінці 1993 року впевнено заявити, що український флот уже отримав міжнародне визнання. 8 лютого 1994 року Україна приєдналася до програми НАТО „Партнерство заради миру” згідно якої Військово-Морські сили стали активними учасниками цілої низки військових навчань: „Бриз”, „Класика”, „Кооператив партнер” та інших, в тому числі і на території країн НАТО. Першим учасником міжнародних навчань „Бриз-94” за програмою НАТО „Партнерство заради миру” став корвет „Луцьк” біля болгарських берегів в липні 1994 року. Окремо були сплановані і спільні навчання ВМС України і США.
Командування і штаб ВМС направляли зусилля всіх моряків на розширення міжнародної співпраці, що привело би до широкого міжнародного визнання флоту України як рівного серед флотів держав-сусідів. Це змусило б замовкнути ідеологів „єдиного Чорноморського флоту як гаранта безпеки СНД”. А політики позбавилися би приводу для дискусій стосовно ролі ВМС в системі безпеки держави.
17 березня 1994 року, під час офіційного візиту Міністра оборони України генерала армії України В.Радецького та командувача ВМС України віце-адмірала В.Безкоровайного до Румунії, було підписано угоду про співпрацю між оборонними відомствами двох держав, в тому числі і в питаннях взаємодії їх флотів. Першим міжнародним контактом ВМС України став візит з 11 по 14 травня 1994 року до Одеси загону бойових кораблів ВМС Болгарії під керівництвом командувача болгарського флоту віце-адмірала Венцеслава Велкова.
Командування ВМС намагалося через участь кораблів і морської піхоти в міжнародних навчаннях забезпечити не лише міжнародне визнання а в першу чергу професійне навчання національного флоту за світовими стандартами. Віце-адмірал В.Безкоровайний постійно підкреслював, що на той час то був єдиний і найнадійніший шлях будівництва власного флоту. Надзвичайно вагому і безкорисливу допомогу українським морякам в будівництві ВМС надали Військово-Морські сили США. У американських моряків було чого повчитися і з ними українці завжди відчували себе як рівний з рівним. Морські походи завжди були свідком і професіоналізму і авторитету флоту у суспільстві. Тож коли перші кораблі ВМС пішли з візитами до іноземних портів, відношення до українських моряків в Севастополі різко помінялося в кращу сторону.
Однак, налагодити хоча б робочі стосунки з Чорноморським флотом не вдалося. На заваді стала політична і комерційна діяльність високопоставлених офіцерів ЧФ. Під загальний ґвалт про єдиний і неділимий флот фактично при кожній військовій частині ЧФ була створена комерційна структура, навіть були такі при кораблях. Так за адміралом Касатоновим зосталося 18 приватних підприємств, у командира протичовнового крейсера „Москва” було їх 8 і так дальше. У більшості випадків військові комерсанти були зв’язані з кримінальними структурами, то ж у їхньому середовищі і проходили заведені між бандитами розборки. Пов’язаним з кримінальними структурами та торгівлею пальним був і головний „трибун” Чорноморського флоту ...начальник прес-центру ЧФ капітан 1 рангу А.Лазєбніков, за що у грудні 1993 року поплатився життям. Дещо раніше загинуло ще кілька комерсантів в пагонах. Але саме смерть ідеолога і керівника інформаційної війни з Україною була використана антиукраїнськими силами для ескалації чергової напруги в українсько-російських відносинах і зірвала ситуацію в Севастополі. Постріл з пістолета, який обірвав життя офіцера, широкій громадськості був представлений як помста українських націоналістів, розпочалася череда провокацій і безпрецедентного обману мешканців Севастополя і Криму. 16 січня 1994 року, під час першого туру виборів президента Криму, Е.Балтін демонстративно розпочав навчання з бойовою стрільбою під берегами півострова. Цей випадок остаточно розвів командувачів флотами.
30 січня 1994 року президентом Криму було обрано адвоката Юрія Мєшкова. З цього часу розпочався і так званий період „мєшковщини” на півострові, пов’язаний з проросійською діяльністю опереткового президента Кримської автономії та його спроб реанімувати кримський сепаратизм. Загострення ситуації планувались синхронно і узгоджено в Севастополі і в Сімферополі. Та не зважаючи на цілковиту підтримку зі сторони командувача ЧФ Е.Балтіна та севастопольського мера Віктора Сємьонова, опанувати ситуацією навколо ЧФ та на півострові йому не вдалося і згодом він тихо зійшов з політичної сцени. Створити триєдину проблему українсько-російських відносин – флот, Севастополь, Крим – не дозволили самі мешканці Криму.
Віктору Семенову, до речі, належить відкриття про „біологічну несумісність” військових моряків України і Росії і розв’язування при допомозі цієї тези морально-психологічної війни та соціального відчуження особового складу ВМС від севастопольської громади. Для практичного підтвердження цієї гіпотези почалися вже не ідеологічні а фізичні провокації: бійки морських піхотинців ЧФ з курсантами і моряками надводних кораблів ВМС на вулицях міста, глумлення і прилюдне глузування над українськими моряками під час масових заходів, безпричинні грубі затримки офіцерів ВМС в гарнізоні, „помилкові” нічні напади на українські військові частини з стрільбою та тому подібне. Одним словом, будувалася товста стіна протистояння і формувалася громадська думка про неможливість спільного базування двох флотів.
16 березня 1994 року командувач ЧФ наказав вимкнути всі навігаційно-гідрографічні споруди і знаки в районі Ялти і від устя Дунаю до кримського мису Тарханкут. В бюлетені мореплавцям появилося повідомлення про небезпеку плавання в українських територіальних водах. Е.Балтін почав вимагати в України оплати „обслуговування” навігаційного обладнання а для демонстрації сили в березні місяці без погодження з українською стороною розпочав загальнофлотські навчання з бойовою стрільбою. Бойові літаки ЧФ „для контролю за ситуацією” розпочали патрулювання Кримського півострова з повітря. Начальник штабу ЧФ заборонив офіцерам ЧФ спілкуватися з офіцерами ВМС України а воєнних пілотів української національності відсторонили від польотів. Подібних акцій показового „слов’янського братерства” було проведено чимало.
Та всіх їх разом перевершили провокаційні дії прихильників СНД в квітні місяці в Одесі та Севастополі і в травні місяці в Ізмаїлі.
6 квітня 1994 року на запрошення голови одеської міської державної адміністрації на святкування 50-річчя визволення Одеси від німецько-фашистських загарбників з Севастополя до Одеси відбув корабель управління „Славутич”. На показових спортивних заходах міста була запланована і традиційна участь морських піхотинців. Однак Е.Балтін вніс свої корективи до свята. Ввечері 8 квітня, коли вся Одеса святкувала, відбулася спроба вивозу з порту на судні ЧФ „Чєлєкєн” незаконно і самовільно демонтованого радіонавігаційного майна з об’єктів одеського морського району а так же контрабандного болгарського цукру. Вихід судна в море забезпечував озброєний взвод моряків 318-го дивізіону ЧФ з наказом відкривати вогонь на знищення у випадку спроби затримати судно. Коли про провокацію стало відомо командувачу ВМС, віце-адмірал В.Безкоровайний направив на судно для вияснення ситуації в.о. командира 1 бригади надводних кораблів кап. 2 рангу М.Жибарєва і старшого морського начальника в Одесі кап.1 рангу В.Орлова. На судні українських офіцерів арештували. Тоді В.Безкоровайний направив відділення українських морських піхотинців з завданням не допустити вихід „Чєлєкєна” з порту. Коли в груди беззбройних українців з борту „Чєлєкєна” направили бойову зброю, українських піхотинців відвели. „Чєлєкєн”, порубавши швартові, по-бандитськи вийшов в море і, нехтуючи правилами мореплавства та вимогами прикордонників, направився до Севастополя. На зустріч „Чєлєкєну” з Севастопольської бази вийшла група кораблів ЧФ, з своєї сторони Міністр оборони України генерал армії України Віталій Радецький підняв у повітря літаки СУ-15 та направив прикордонні кораблі.
Першими витримку проявили у Міністерстві оборони України. Сили розвели. До збройного конфлікту не дійшло. Але бандитський і до того ж п’яний „спільнокерований” 318-й дивізіон ЧФ, піднявший зброю проти України і який, між іншим, спробували підтримати вояки спецназу одеського полку МВС України, того ж дня був розформований а офіцери, які віддали наказ про застосування зброї, арештовані. 10 квітня 1994 року, в день звільнення Одеси від німецько-фашистських загарбників, на базі 318-го дивізіону ЧФ було створено Західний морський район ВМС України, командиром якого і старшим морським начальником в Одесі став капітан 1 рангу Дмитро Українець. Після цих подій, самовільне плавання в територіальних водах і заходи в порти України кораблям і суднам ЧФ було заборонено.
Не встиг ущухнути інформаційний шум навколо подій в Одесі, як розгорівся новий навколо житлового будинку в Севастополі. На той час все житлове будівництво ЧФ фінансувалося Україною, тому ВМС України поставили питання про розподіл квартир в процентному відношенні до кількості безквартирних на флотах. Спочатку так і було, але в березні командування ЧФ погодилось на виділення ВМС лише 55 квартир з 617, які здавались до заселення. Щоб не виходити на черговий конфлікт, Командувач ВМС погодився і на таку кількість – все таки це було перше виділення квартир військовослужбовцям ВМС. Та коли були виписані ордери і квартири почали заселятися, Е.Балтін взагалі заборонив виділяти ВМС квартири і направив на штурм будинку 60 морських піхотинців ЧФ. Біля будинку відбувся конфлікт, але українські офіцери будинок відстояли.
Після цих подій політики і дипломати, які взаємовідносини з Росією бачили виключно у рожевих тонах і не допускали можливості будь якого збройного конфлікту росіян з українцями почали прозрівати. Події в Одесі показали, що російська імперська машина попри декларуєме гасло про російсько-українське братство здатна запалити вогонь війни і в Україні з таким же успіхом, як вона це зробила на Кавказі і в Придністров’ї. Політичний бомонд України на кінець-то побачив, що з ними російська сторона взагалі не рахується і рахувати не збирається. Події в Одесі перервали мовчанку Президента України Л.Кравчука і він на кінець-то дав зрозумілу оцінку масандрівських домовленостей, назвавши їх лише „протокольним дорученням”. В ті ж дні готовність виступити посередником між Україною і Росією у вирішенні проблеми флоту заявили Сполучені Штати Америки.
В Москві зрозуміли, що ВМС України вже стали реальною військовою силою, яка спроможна відповідати адекватно. Спроби вийти на відкритий конфлікт з ними визначили досить нерадісну картину для самого ЧФ - становище в його середовищі стало досить непевним для самих ідеологів конфронтації. Крім того, Міністр оборони України генерал армії України Віталій Радецький і Командувач ВМС віце-адмірал Володимир Безкоровайний відзначалися значно рішучішим характером і волею у відстоюванні державних інтересів чим їх попередники, тож з їх сторони прохань щось виділити ВМС, щось оставити з майна більше не звучало. Наприклад, Міністр оборони України протягом одного дня підпорядкував державі Ракетну армію стратегічного призначення, чим завершив дискусію стосовно власника ядерних озброєнь в Україні. Ситуація складалася явно не на користь прихильників міфічного СНД. Тому досить швидко, без попереднього оголошення, 15 квітня 1994 року відбулася позачергова зустріч президентів України і Росії в Москві. Президенти підписали угоду між Україною і Росією про поетапне врегулювання проблеми ЧФ. Головними домовленостями стали визначення, що ВМС України і ЧФ РФ базуються окремо, українському флоту передається 20 відсотків плавскладу ЧФ і в Україні створюється база російського флоту. На підготовку параметрів розподілу президенти виділяли 10 днів.
Та Московська угода за всією своєю лаконічністю лише добавляла проблем і труднощів у розв’язанні проблеми флоту. Справа в тому, що під формулою „окремого” базування двох флотів і російської бази в Україні ГШ ВМФ Росії вбачав за собою Крим і весь район Чорного моря, що виходив на нього. За Україною намагалися залишити лише район Чорного моря від устя Дунаю до устя Дніпра. До того, термін „базуються окремо” дав підстави антиукраїнським силам розвернути потужну кампанію за вивід ВМС з Севастополя.
Тягар реалізації Московської угоди ліг на командування і штаб ВМС. Проблему ускладнювали постійні кадрові зміни української державної делегації та позиція севастопольської міської ради, яка 19 квітня 1994 року прийняла постанову, якою рекомендувала Президенту України вивести ВМС України з Севастополя а 23 серпня 1994 року севастопольські депутати прийняли звернення, яким спробували запевнити громадськість, що Севастополь де-юре „являється частиною Російської Федерації”.
Тож не була дивною вимога російської сторони провести 20 квітня переговори державних делегацій по визначенню параметрів розподілу ЧФ саме у Севастополі. Державні делегації очолили міністри оборони України і Росії генерал армії України Віталій Радецький і генерал армії Павло Грачов. Прийняти участь у міждержавних переговорах під галас мітингової ветеранської юрби намагалися і Юрій Мєшков з Віктором Сємьоновим, але допущені до зали засідань не були.
Російська делегація на чолі з десантником-міністром прагнула реабілітувати ЧФ після одеських подій і намагалася досягти успіху у визначенні Севастополя своєрідним „десантним кидком”, мало похожим на дипломатичну практику. Україні спершу запропонували для розподілу втричі зменшену кількість кораблів і суден а затим великодушно запропонували місця базування ВМС в Ізмаїлі, Одесі і Очакові. Коли „кидка” не вийшло, керівник російської делегації просто покинув і свою делегацію, і переговори та без попередження своєї команди вилетів до Москви.
Після севастопольських перемовин розгорнулася ще більш інтенсивна хвиля ідеологічного противоборства. Балтін при підтримці севастопольської міської ради та кримських властей намагався взяти реванш у В.Безкоровайного, вбачаючи в розвалюваним ним самим флоті виключно провину ВМС України. Спершу, наприкінці квітня, він віддав наказ ввести контроль з Ізмаїла за ВМС Болгарії і Румунії, що могло би пошкодити їх дружнім відносинам з ВМС України: неприховане спостереження велося б з території України. 24 травня 1994 р. за його наказом в бойову готовність була приведена бригада річних катерів у Ізмаїлі з завданням вивезти до Севастополя військове майно. Перед тим берегове обладнання бригади було виведене із ладу і зруйноване. Та рішучими діями Міністра оборони України і Командувача ВМС катери бригади були заблоковані на Дунаї і це не дозволило штабу ЧФ здійснити задумане. З аеродрому Кача за наказом Балтіна „для контролю за переміщенням техніки ЗС і ВМС України” стали вести розвідку розвідувальні літаки ЧФ, дезінформацію яких з задоволенням розповсюджували кримські і російські ЗМІ.
Поряд з політичною діяльністю на Чорноморському флоті активно продовжували займатися і комерційною діяльністю, ради якої і піднімали Андрєєвські прапори на суднах допоміжного флоту. Так, в м. Миколаєві клуб 1467 військово-морського госпіталю був переданий під мебельний цех, на 0,6 га території 859 учбового центру в Качі розмістили кафе і бар, 530 м.кв. воєнного санаторію „Ялта” теж передали приватним структурам. 20 кают госпітального судна „Єнісей” перетворилися на плаваючий готель, а судна допоміжного флоту стали забезпечувати транспортну компанію „Торнадо”, здали в оренду 150 ліжкомісць 1472 військово-морського госпіталю та двоповерховий будинок 110 поліклініки ЧФ у Севастополі а медичний склад флоту перетворили під склад пиломатеріалів. Комерційним структурам продавалися і здавалися в оренду сотні метрів пристаней, земля, судна та склади ГСМ не лише в Севастополі а й в Ізмаїлі, Одесі, Очакові і Миколаєві.
Під політичну демагогію про єдність і неділимість з ЧФ без дозволу України вивозилося технічне майно, передислоковувалися на другі флоти нові кораблі і судна. Так на Балтійський флот були переведені пошуково-рятувальне судно „Ямал”, унікальний експериментальний підводний човен проекту 1840 „БС-555” а новий підводний човен типу „Варшав’янка” проекту 877 – переданий на Північний флот. За борги перед Болгарією Чорноморський флот розрахувався майном України, передавши ВМФ Болгарії пошукове судно „Кубань”, дослідне судно „Донбас”, гідрографічне судно „ГС-239”, судно „СХ-7” та два підводних човни „Б-41” та „Б-326”. Останній був включений до бойового складу ВМФ Болгарії. Під видом заміни з флоту було вивезено 90 нових універсальних малогабаритних електричних торпед з срібними акумуляторами, в Анапу перегнали і там законсервували 4 гелікоптери Мі-8МГ і 4 гелікоптери МІ-14ПЛ, 17 транспортерів на базі шасі УАЗ і 5 нових автомобілів УАЗ були продані приватним структурам. І не лише автомобілі. Комерційним структурам були продані як металобрухт протичовновий крейсер „Москва”, СКР „Способний”, дослідне судно „Діксон” плавбаза „М.Гаджієв”, тренажер морської піхоти ДКВП „Кальмар”, оздоровчий табір „Дельфін” та багато ще що із того, що підлягало розподілу з ВМС України.
Для позбавлення ВМС України бази для свого розвитку та для створення проблем національному мореплавству організовувалися і акти відвертого вандалізму. Були знищені 375 ракетно-технічна база в Балаклаві, радіотехнічні пости на о. Зміїний і на Тендрівській косі. Відкрито знищувалася система навігаційного устаткування і гідрографічного забезпечення мореплавства у водах України. В умовах зростання конкуренції на ринку морських транспортних послуг це було відкритою диверсією проти економіки України. Однак не зважаючи на численні доповіді, військові моряки підтримки від політичного керівництва країни не отримували.
Починаючи з січня 1994 року ЧФ став провокаційно відмовляти Україні в рятуванні її громадян під час лиха в морі, в ліквідації виявлених боєприпасів часів Другої світової війни та здійснювати ескорт і охорону українських суден Дунаєм під час Балканської кризи. Внаслідок цього на Дунаї з 1992 по 1994 роки були обстріляні артилерією і стрілецькою зброєю більше 20 суден Дунайського пароплавства, малися вбиті і поранені, внаслідок чого Україна, несучи економічні і людські втрати, була змушена відмовитися від торгових рейсів Дунаєм.
Для чого це робилося? У першу чергу для підриву довіри міжнародної спільноти до України, до її можливостей забезпечити безпеку біля своїх кордонів.
Та як не старалися організатори піар-акцій щільно класти камені в стіну протистояння, вона таки валилася самостійно. Російські флотоводці разом з думськими політиками хоч і претендували на багато, але й те, що мали, втримати вже не могли. Час вже працював на Військово-Морські сили України. Чим більше тривало протистояння тим більше ЧФ втрачав позиції як в Криму, так і поза його межами. Флот розвалювався на очах і, щоб зберегти своє військово-політичне „обличчя”, Головний штаб ВМФ РФ скорочував і залишав, інколи просто кидав, на чорноморському узбережжі цілі гарнізони ЧФ. Офіційно власна неспроможність видавалася як ініціатива передачі ВМС а то і братська допомога Україні в будівництві нею свого флоту. Командування ЧФ все більше втрачало контроль над своїми підрозділами, особливо за межами півострова. Там, де командири не втратили відповідальності, розуміння честі і національної гідності, хоч в якійсь мірі відчували себе українцями, продовжувався процес волевиявлення. Так, 28 грудня 1993 року під керівництвом підполковника Є.Кричевського перейшли до складу ВМС офіцери і працівники морської інженерної служби Миколаєва і Очакова а 25 лютого 1994 року 180 офіцерів і мічманів госпітальної бази і госпіталю в Миколаєві звернулися до Міністра оборони України з проханням зарахувати їх до складу ВМС України. До 1 квітня 1994 року до складу Міністерства оборони України перейшли 51 військова частина центрального підпорядкування ВМФ загальною чисельністю особового складу 13042 чоловік, в тому числі Центр бойового застосування і переучування льотного складу морської авіації у складі 21 військової частини, серед яких були два полки дальніх морських стратегічних бомбардувальників з літаками ТУ-22М2,3; ТУ-16; ТУ-95РЦ; ТУ-142М,М3 і ІЛ-62М. На цей же час до Військово-Морських сил України добровільно перейшло 168 частин і підрозділів Чорноморського флоту загальною чисельністю 1791 чоловік. 16 квітня 1994 р. до складу ВМС перейшов яхт-клуб ЧФ в Херсоні. Врешті, до кінця квітня до складу ВМС України загалом перейшло 219 флотських об’єктів загальною чисельністю 14883 чоловік разом з штатною технікою і озброєнням.
На початок травня 1994 року Військово-Морські сили України вже виглядали зміцнілими і складали собою значну силу, яка почала класти край тривалому зневажанні України як морської держави. Про силове вирішення проблеми флоту мови вже не було. До складу Військово-Морських сил входили бригада надводних кораблів і бригада кораблів ремонту з дислокацією в Севастополі, Новоозерному і Керчі. Морську авіацію складали два полки з 63 літаками СУ-27, МІГ-29, і АН-26. Берегові війська ВМС налічували дві бригади і батальйон морської піхоти загальною чисельністю близько 3 тисяч чоловік. 1994-й рік став для українського флоту періодом організації комплексної бойової підготовки і відпрацювання взаємодії родів сил, об’єднань і з’єднань ВМС. В цьому ж році розпочалися і перші далекі океанські походи українських кораблів. На цей же час припадають політичні зміни в вищому керівництві України.
10 червня 1994 року на дострокових виборах Президентом України було обрано Леоніда Даниловича Кучму. В Севастополі йому віддали свої голоси 91,9 відсотки виборців, в Криму – 89,7 відсотки. Це була друга після референдуму 1991 року перемога України демократичним шляхом в Криму, бо антиукраїнські сили проводили потужну кампанію по зриву виборів на півострові взагалі і знову отримали повне неприйняття ідеології великодержавного шовінізму. Голосуючи за Президента України, мешканці Криму не бачили себе поза Україною.
Про свою позицію стосовно флоту новообраний Президент України заявив в інтерв’ю вже 18 червня: „База російського флоту повинна находитися в Севастополі. Росія з Севастополя не вийде - це ясно всім. Однак, Україна може передати лише військово-морську базе но не місто... ”. 24 серпня 1994 року Президент України у відповідь на звернення севастопольських депутатів стосовно статусу міста заявив, що такі питання мають вирішуватися на державнім рівні а не міськими радами.
Зміна вищого політичного керівництва країни викликала і зміни військового керівництва. 25 серпня 1994 року відбулась зміна міністра оборони. Ним вперше в історії Збройних Сил України керівником військового відомства стала цивільна особа – віце-прем’єр-міністр з питань військово-промислового комплексу Валерій Шмаров.
Та не зважаючи на політичні зміни в країні ВМС України продовжували розвиватися. Весною 1994 року українські моряки підняли із руїн і ввели в експлуатацію радіонавігаційні станції і гідрографічне устаткування Одеського і Миколаївського гідрографічних районів, стали діяти маяки. Кораблі ВМС України стали планово відпрацьовувати завдання бойової підготовки. В штабі ВМС була створена робоча група під керівництвом заступника Командувача ВМС з озброєння капітана 1 рангу Михайла Єжеля по розробці проекту „Національної програми кораблебудування на період до 2000 року”. 15 вересня 1994 року проект, розроблений на 4 роки раніше „Державної програми розвитку озброєння і військової техніки Збройних Сил України”, був ухвалений Президією Кабінету Міністрів і переданий в Адміністрацію Президента України. Однак, так там і зостався лише проектом на ціле десятиліття.
Не зважаючи на хід переговорного процесу по розподілу ЧФ і не залежно від нього, штабом ВМС визначалося майбутнє Українського флоту, ставилися завдання проектним організаціям по створенню перспективних проектів бойових кораблів. Вже в 1994 році Казенним дослідним проектним центром в м. Миколаєві та Центральним конструкторським бюро „Шхуна” в м. Києві були розроблені проекти багатоцільових кораблів та ракетних кораблів. Та в уряді перемогла думка, що спочатку слід завершити будівництво тих кораблів, які вже знаходилися на стапелях заводів, в тому числі і ракетного крейсера „Адмірал Лобов”, перейменованого Верховною Радою в „Україну”.
Коштів Український флот не мав і ніхто їх морякам не обіцяв дати. Не хватало пального і взагалі багато чого від необхідного. Однак створення Західного морського району відкривало можливості для організації міжнародної співпраці ВМС України. На думку Командувача ВМС В.Безкоровайного, на той час міжнародне морське співробітництво було для України єдиним шляхом, який міг розірвати ланцюг проблем, які їй нав’язувана Росія. Міжнародне визнання Українського військового флоту заставило би і командування російського флоту перейти від конфронтації з ВМС до співпраці з ними і поставило би раз і назавжди остаточну крапку над настирливою ідеєю „спільного” флоту. Але для цього необхідно було не лише приймати іноземні військові делегації у штабі ВМС а й пронести Військово-Морський прапор України в дальніх морських походах, у світовому океані, продемонструвати Україну як дійсно самостійну морську державу.
Наслідком попередніх військово-дипломатичних зустрічей командування ВМС України та Міністрів оборони України стало запрошення Військово-Морських сил України взяти участь у святкуванні 50-річчя висадки „Нормандського десанту” до Франції. Завдання на похід було поставлене флагману Українського флоту фрегату „Гетьман Сагайдачний”.
В країні тривала економічна криза, тож готували перший далекий океанський похід і перший офіційний візит Командувача ВМС України до Франції не лише моряки а й широка громадкість.
Першим козацький шлях в океан проклав флагман українського флоту фрегат „Гетьман Сагайдачний”. 26 червня 1994 року „Гетьман Сагайдачний” під командуванням капітана 3 рангу Сергія Настенка вийшов з севастопольської бухти і взяв курс на французький порт Руан. В цьому північному французькому порту на святі „Армада свободи” він вперше мав представляти ВМС України міжнародній морській спільноті на святкуванні 50-ї річниці висадки союзного „Нормандського десанту”. Начальником похідного штабу було призначено 1-го заступника начальника штабу ВМС України капітана 1 рангу Юрія Шалита.
Перший похід українського фрегата навколо берегів Європи мав надзвичайно важливе значення і не лише історичне чи військово-практичне. Це був не лише перший похід за межі Чорного моря, перші самостійні проходи українських моряків далекими протоками і морями, перший вихід в океан, плавання по ріці Сена. Для України, для Українського флоту він мав і величезне політичне значення. Проводжаючи екіпаж, віце-адмірал В.Безкоровайний на борту фрегата відверто попередив моряків, що „Під час походу ви всі маєте пам’ятати, що люба, навіть найменша, невдача в морі в умовах жорсткого протистояння за флот буде негайно перетворена на зброю проти України, проти нашого флоту”.
Похід пройшов досить успішно. Українські моряки продемонстрували високу професійність, дисципліну і морську практику. В Руані, де зібралися кораблі із 30 країн світу, „Гетьман Сагайдачний” став одним із найпопулярніших кораблів свята. За період візиту і святкування „Армади свободи” його відвідали більше 10 тисяч гостей. Хоча спочатку портові власті намагалися відшвартувати український фрегат далеко в глибині порту на вугільних пристанях та тверда позиція командира фрегата Сергія Настенка у відстоюванні престижу свого флоту таки заставила французів знайти йому стоянку серед кораблів великих морських держав світу. На зворотньому шляху до Батьківщину український фрегат провів спільні навчання з французьким авіаносцем „Жанна Д’арк”: як писала європейська преса – „український гетьман оженився на французькій королеві”.
7 серпня 1994 року океанський похід фрегата „Гетьман Сагайдачний” завершився. Похід в Руан відкрив новий етап і новий стан Українського флоту. В цім поході загартовані в боротьбі за існування Військово-Морські сили України впевнено вийшли на міжнародну арену, були сприйняті міжнародною спільнотою як рівні серед рівних. Військово-Морський прапор України був з честю пронесений морськими і океанськими широтами де ніколи раніше Українського прапора не бувало. В Руані світ переконався, що Україна впевнено будує боєздатний флот і, не зважаючи на протидію, спроможна захищати свої інтереси.
Успішний похід до Франції, широка народна підтримка відкрили українським морякам дорогу в океан. В Севастополі і в Криму значно піднявся авторитет Українського флоту. Та не зважаючи на військово-дипломатичний успіх походу, ніхто з його учасників нагородженим чи хоча б заохоченим, окрім командувачем ВМС, не був. Прослідковувалося, що багато хто з київських посадовців боявся зростання впливу Українського флоту а з ним і української влади на півострові. То ж старалися штаб ВМС обходити стороною. В Крим і в Севастополі на високі посади державних службовців призначалися відверто антидержавно налаштовані чиновники, багато з яких були відставними офіцерами ЧФ. І почували вони себе тут як риба в воді!
Зростання популярності Українського флоту, підтримка його регіонами і областями, в тому числі і в Севастополі, не залишилися поза увагою антиукраїнських сил. В організацію і проведення провокацій і принижень гідності українських моряків включився особисто командувач ЧФ адмірал Е.Балтін з своїми заступниками. Для нагнітання ситуації в місті використовувалися найменші приводи.
Слідом за поверненням „Гетьмана Сагайдачного” з походу пролунала підхоплена кримськими ЗМІ заява Ю.Мєшкова про необхідність виводу ВМС з півострова. Заяву підтримала Верховна Рада АРКриму і, вслід, синхронно і узгоджено, 23 серпня 1994 року сесія севастопольської міської ради з ініціативи голови ради В.Сємьонова прийняла антизаконне популістське рішення про визнання російського статусу міста Севастополя. Відчувалося, що в сесійній залі крутилися грубі московські гроші! На додаток, перебуваючи в Севастополі напередодні дня Незалежності, Голова Верховної Ради України і соціалістичної партії Олександр Мороз відверто заявив, що як би він був Президентом України, то віддав би Севастополь і флот Росії без всяких компенсацій і переговорів.
Заява О.Мороза і рішення сесії міськради збіглися в часі і не перечили одна одній, причім Мороз саме в той же самий час перебував в Севастополі, тому в севастопольських громадських організаціях заговорили про сплановану зраду України. Ряд громадських організацій заявили рішучий протест а Спілка офіцерів призвала до рішучої силової боротьби із зрадниками.
Звичайно, все це не добавляло наснаги українським морякам але не могло послабити їх волі створити національний флот і зломити сепаратистичні тенденції в Криму. Хоч безслідно для ВМС все це не проходило. Протягом 1994 року достроково звільнилося в запас більше 300 офіцерів, і головною причиною їх зневіри було відсутність державної підтримки та хоч якогось соціального забезпечення їх родин. ВМС України загрожував дефіцит досвідчених кадрів. Однак ядро колишньої орггрупи залишалося монолітним і головною опорою командування в розвитку Українського флоту. Для вирішення кадрової проблеми Командувач ВМС прийняв рішення вакантні посади комплектувати офіцерами других видів Збройних Сил, що поверталися на Батьківщину з поза її меж. І багато з них стали професійними моряками. Призначення головою державної делегації України на переговорах з проблеми ЧФ першого віце-прем’єра Євгена Марчука переконувало всіх, що виконавча влада країни налаштована принципово вирішувати питання флоту і розуміє його значення для безпеки країни.
В той же час російська ставка на затягування переговорів по флоту в надії на спрацювання в Україні методів її політичного і економічного тиску під час економічної кризи не виправдовувалася. Не виправдовували вкладених коштів і проросійські рухи Севастополя і Криму, що почали втрачати вплив на суспільство. Перетворити Україну в „крупнейшую русскую губернию” не вдавалося.
1995 рік став останнім роком „єдиного ЧФ – захисника інтересів СНД”. Віце-адмірал Володимир Безкоровайний часто жартував з цього приводу, що „усуспільнений загальний захисник є нічим іншим як звичайним окупантом і колонізатором” та підкреслював, „захисник Батьківщини повинен мати чітко окреслену Батьківщину і рідну землю”.
Починаючи з 1995 року, ситуація навколо ЧФ стала мінятися вже не на користь Росії, а поза межами Криму її впливу взагалі не стало. Однак, великого оптимізму у скорому вирішенні проблеми флоту ситуація не вселяла нікому: на заваді стояли українські пропозиції формуліровок „база російського флоту знаходиться в Севастополі” і „РФ визнає кордони України”. Російська сторона настирливо намагалася взяти в оренду на 100 років місто Севастополь загалом і не визнавати при цьому кордонів України.
Ситуацію зрушила з місця зміна керівників державних делегацій на переговорах. Євген Марчук разом з Міністром оборони Валерієм Шмаровим багато зробили для вирішення проблеми розподілу Чорноморського флоту, послідовно, твердо і дипломатично виважено відстоювали інтереси країни і національного флоту. На зустрічі в Києві російській стороні прийшлося погодитися з запропонованим українською стороною проектом Декларації розподілу ЧФ, з умовою оренди головної бази свого флоту в Севастополі та визнати у своїх відношеннях з Україною пріоритет міжнародних обов’язків України по звичайних озброєннях. Було знято з повістки дня і питання „стратегічності” ЧФ. Російська сторона, відчуваючи як катастрофічно втрачає вплив на ситуацію, взяла курс на згортання своїх сил до Севастополя і сама запропонувала передати Україні об’єкти ЧФ в західній частині Чорного моря. Для прийому об’єктів ЧФ у Військово-Морських силах було створено відповідну прийомну комісію, яку очолив заступник командувача ВМС України контр-адмірал Микола Костров.
17 березня 1995 року було підписано акт прийому передачі озброєнь, техніки і фондів в Очаківському, 12 квітня - в Ізмаїльському гарнізоні, де на прийнятих фондах було створено бригаду річних катерів ВМС України. З 7 грудня розпочався прийом ще 140 об’єктів ЧФ. Прийняті об’єкти вже мало нагадували військові. Деякі з них вже виявилися проданими комерційним структурам, другі були пограбовані і виведені з ладу, все вимагало серйозного ремонту і великих капіталовкладень але приймалось все, що могло бути використане для потреб будівництва національного флоту.
Тим часом в Криму розгорнувся скандал і „паперова війна” між кримським президентом Ю.Мєшковим і спікером парламенту автономії С.Цековим, яка привела до їх повного політичного банкрутства. А одночасно і до більш активного розвалювання „єдиного ЧФ”. Коли і опереточний президент, і парламент півострова себе остаточно дискредитували в очах громадкості, Верховна Рада України 17 березня 1995 року відмінила Конституцію АРК а разом з нею ліквідувала і посаду кримського президента. 31 березня Леонід Кучма підпорядкував собі кримський уряд. Спроби Мєшкова опертися на військову потугу ЧФ в Сімферополі осталися лише пропагандистськими заявами, дивізію берегової оборони ЧФ в Сімферополі прийшлося незабаром розформувати. Після цього Ю.Мєшков опинився в Москві, але і там політичного дисидента з нього не вийшло, а С.Цеков змушений був залишити посаду спікера. Проросійські сили кримського парламенту отримали нищівну поразку.
В Криму запанував відносний політичний спокій. Більш впевнено стали почувати себе органи державної виконавчої влади і силові структури, що зразу ж відчули на собі високоповажні „московські” гості. На їх подив, в Криму їм вперше твердо сказали, що „вони не вдома”. Вивчати ситуацію, а по суті, вплинути на неї на свою користь, в Крим прилетіла створена Держдумою РФ депутатська комісія у складі К.Затуліна, Н.Столярова і Н.Сухого. 6 квітня 1995 року, майже із сльозами на очах, вона доповідала Державній Думі: „Із самого початку відзначалися факти недружелюбного, а часом і ворожого ставлення до депутатів Державної Думи з боку української влади. Політ спецрейсу... Москва-Сімферополь над територією України був заборонений. Делегація 26 березня вилетіла до місця відрядження звичайним рейсом. В аеропорту Сімферополя був посилений наряд міліції і співробітники Служби безпеки України змусили їх пройти митницю. ...Прокурор України в Криму В.Купцов попередив К.Затуліна про відповідальність за антиукраїнські дії і заклики. В українській пресі з’явилися коментарі про можливість застосування до російських парламентарів карного переслідування і позбавлення волі...”.
1995 рік (грудень місяць) був роком чергових виборів до Державної Думи РФ і тому багато хто в Росії в передвиборній боротьбі намагався використати флотську і кримську карту як надійний шлях до омріяного депутатського мандату. В Держдумі розуміли, що скорочуючи ЧФ, Росія позбавляє себе можливості впливати на ситуацію в Криму і втрачає важелі впливу на Україну. Втрачаючи Крим, вони втрачали підтримку голосів російських націонал-патріотів. Тому в квітні місяці в Держдуму запрошується збанкрутілий С.Цеков, який ініціює там розгляд питання „про неправомірну передачу Україні міста Севастополя” та приймається федеральний закон про мораторій на однобічне скорочення ЧФ та передачу флотських об’єктів Україні. Це безглузде, виключно політично-пропагандистське рішення було прийнято в час, коли в Ізмаїлі і Очакові об’єкти ЧФ були вже розділені а кораблі, що відійшли до російського флоту, вже тримали курс з устя Дунаю до російських берегів.
Та прийняття цього закону було потрібне російським націонал-патріотам для інших цілей. За помахом московської палички в Севастополі розпочалися збори офіцерів ЧФ, публікації в пресі, мітинги і заяви проросійських організацій і партій про незаконність передачі Севастополя Україні, почався пошук аргументів для доведення громадськості, що на момент передачі в 1954 році Україні півострова Севастополь Криму не належав і, значить, остається донині російським містом. З цього теоретичного багажу, а також з „героїчного” минулого ЧФ, виводилася формула про неможливість перебування в Севастополі ВМС України і його штабу.
Спроби порозумітися, налагодити співпрацю і дійти згоди між ЧФ і ВМС в простих, здавалося, питаннях оставалися недосяжними і не з вини українських моряків. Рекомендації командуванню ЧФ і проросійським рухам видавав спеціально створений в Москві інститут з проблем Криму. Там, на прикладі Чечні знали, як досягти бажаних для багатьох політиків „статусу” і „несумісності” в севастопольських бухтах. То ж не виглядали дивними синхронність і злагодженість дій антиукраїнських сил з діями громадськості ЧФ. Верхом цинізму стала заява Е.Балтіна напередодні святкування 50-річчя Перемоги, що українські моряки, які присягнули Україні, є зрадниками учасників Великої Вітчизняної війни і не мають права приймати участь в заходах по ушануванню ветеранів війни та провокація проти Командувача ВМС в день ВМФ. Зарані і всестороннє планувалася жорстка боротьба вже за Севастополь.
14 квітня 1995 року відбувся черговий політичний маневр ЧФ. Підтримуючи реакційні сили Держдуми, Військова рада ЧФ на кінець-то згадала, що підпорядковується не ГК ВМФ РФ а президентам Росії і України. Після закритого засідання Військової ради Е.Балтін заявив, що надалі накази з Москви про скорочення флоту виконувати не буде, як нічого не буде передавати і ВМС України.
Назрівала нова ситуація, суть якої прояснилася у травні місяці. Перебуваючи у Севастополі, помічник президента РФ Д.Рюріков заявив про позицію Росії напередодні зустрічі президентів України і Росії в Сочі: „Спільне використання Севастополя двома флотами не реалістично”. Це була чергова спроба витіснити ВМС з Севастополя, та на неї блискавично відреагував командувач ВМС віце-адмірал Володимир Безкоровайний: „Ми будемо самі вирішувати, де повинен базуватися наш флот і консультуватися з Москвою з цього приводу не плануємо. Період уступок завершено”. Позицію Командувача ВМС підтримало керівництво Міністерства оборони України, в парламенті прозвучали заяви, що Верховна Рада України ніколи не ратифікує угоди по ЧФ на російських умовах а слідом, напередодні сочинської зустрічі, Президент України Леонід Кучма в інтерв’ю англійській газеті „Файненшл таймс” таки промовить: „Гарантією... проти подальшого розвитку гегемоністських устремлінь Москви може бути підтримка України західними лідерами”.
Тепер, при одностайності українського політичного і військового керівництва, прийшлося включати задній хід вже російському керівництву - Б.Єльцин у відповідь заявив, що збере експертів і вони вирішать, наскільки на переговорах в Сочі вони можуть відступити...
9 червня 1995 року зустріч президентів України і Росії відбулася в Сочі. Та підписана Леонідом Кучмою і Борисом Єльциним „Угода між Російською Федерацією і Україною по Чорноморському флоту” очікуємого оптимізму не принесла, хоч і названа була Б Єльциним „історичною”. Підписана Угода підтверджувала розподіл майна ЧФ між сторонами у відношенні 50 на 50, визначала, що 18,3 відсотки корабельного складу ЧФ відходять Україні а 81,7 відсотки – Росії. Рештою своєї половини кораблів і суден Україна погашала борги за газ. Президенти домовилися, що основна база і штаб ЧФ РФ знаходяться в Севастополі, флоти базуються окремо, ЧФ використовує об’єкти в Севастополі і в других місцях базування. Росія брала на себе зобов’язання брати участь в соціально-економічному розвитку місць базувань свого флоту. Сочинська угода розширювала поле взаємодії флотів і певною мірою усувала накручені навколо флоту політичні проблеми. Однак підписана Угода не визначала місця знаходження штабу ВМС України, російський флот іноземним не визнавався, не були визначені принципи розподілу берегової інфраструктури та схеми оплати оренди бази. Ці питання, особливо наявність в Севастополі штабу Українського флоту і стали об’єктами подальших переговорів державних делегацій, політичних баталій і спекуляцій.
Сочинська угода, як і всі попередні, відносно України черговий раз продемонструвала світу російську політику „старшої сестри”. Вихід з Севастополя ВМС України, чи хоча б його штабу, чого так домагалася російська сторона, значили б для України втрату міста і початок її територіального розчленування. Ще в березні російська делегація пропонувала Києву місцем дислокації штабу ВМС визнати Донузлав, пропонуючи при цьому свою допомогу. Хоча, слід признати, пропозиції погодитися з виведенням штабу ВМС з Севастополя до Києва де об’єднати його з Головним управлінням ВМС Генерального штабу ЗС України чи в перевести в Донузлав а в Севастополі оставити лише кораблі, поступали і з Києва. У зв’язку з тим, що Головне управління ВМС Генерального штабу ВМС все більше входило в роль штабу ВМС і подавало Міністру оборони непродумані і неузгоджені з ВМС України пропозиції, віце-адмірал В.Безкоровайний добився його розформування в 1994 році і перетворення у відділ Головного штабу ЗС України з обмеженими функціями.
Ясність з штабом ВМС України вніс Леонід Кучма, який перебуваючи в Севастополі 22 серпня 1995 р. заявив, що „Ми в Сочі з Борисом Єльциним вирішили, що штаб Військово-Морського флоту має бути в Севастополі – із цього в першу чергу треба виходити, а дальше – з воєнної доктрини, причім з умовою: як краще зробити нашому воєнному флоту... Що значить сьогодні вийти звідси штабу українського флоту? Це не можливо ні з якої точки зору...”. Дальше Президент заявив, „що нам всім хочеться мати свій флот, який було б не стидно назвати флотом, це наша задача”.
Однак, радіти українським морякам прийшлося недовго. Незабаром виявилося, що на прогрес у остаточному вирішенні проблеми флоту згідно Сочинської угоди очікувати марно. Підходила зима. А з нею енергетичні проблеми. Позиція Росії змінилася, в неї шансів на переговорах стало більше: тепер вона хотіла отримати все, Україна ж – віддати як можна менше. А досягнуті в Сочі домовленості лежали без реалізації.
1995 рік став роком перелому в міжнародній діяльності Військово-Морських сил України. В той час, коли кораблі ЧФ продовжували обростати водоростями і ракушками в бухтах, кораблі ВМС у рамках програми „Партнерство заради миру” прийняли участь в цілому ряді міжнародних морських навчань з країнами НАТО, надто з ВМС США: „Караденіз - 95”, „Бриз - 95”, „Миротворча місія морської піхоти - 95”, „Дунай - 95”, „Партнер по співпраці - 95”, „Осінні союзники - 95”, „Кооператив саппорт-95”, „Класика - 95”. Навчання проводилися як на полігонах України, так і Сполучених Штатів Європи.
3 березня 1995 р. вийшов в море і взяв курс до порту Абу-Дабі Об’єднаних Арабських Еміратів фрегат „Гетьман Сагайдачний”. З 19 по 23 березня він брав участь у традиційній виставці озброєнь „Айдекс-95” де вперше демонстрував світу кораблебудівні можливості України.
Протягом року українські моряки побували з візитами в портах Туреччини, Болгарії, Румунії, Італії і США. У відповідь з офіційними візитами на запрошення України прибували кораблі і високопоставлені делегації країн НАТО, в тому числі і США.
Політика швидкого і ефективного зближення ВМС України з ВМС НАТО і, особливо з ВМС США, в Чорному морі надзвичайно нервувала командування російського флоту. Перешкодити міжнародній співпраці ВМС України, чи повторити в Севастополі ситуацію з Натовськими кораблями як колись з „Славутичем”, російські флотоводці не могли а іноземні військово-морські делегації, перебуваючи в Севастополі, не зважаючи на галас про героїчність і значимість ЧФ „на південних рубежах СНД”, педантично оминали Чорноморський флот і не хотіли мати з ним діла. Командування турецьких ВМС взагалі не допустили корабель ЧФ з самим Е.Балтіним на борту в свої води. І це бачили всі, і це не могло не відбитися на його загальнім авторитеті. Крім того, ВМС США надавали значну матеріальну допомогу Українському флоту в підвищенні їх бойової готовності і професійної майстерності, в навчанні кадрів – кораблі ВМС вже несли бойове чергування. Флот України став реальною альтернативою московській ідеї флоту СНД на Чорному морі а це зводило нанівець амбіції ГШ ВМФ РФ про гегемонію на морському театрі.
Амбіції „старшого брата” і гегемонії на пострадянському просторі стали причиною відмови командування ВМФ Росії від запропонованої В.Безкоровайним ідеї перетворення Чорного моря у внутрішнє море причорноморських країн. В ГШ ВМФ РФ розцінили ВМС України як реального кандидата на регіонального лідера на театрі і, відповідно, допустити конкуренції не могли.
А протидіяти Україні окрім амбіцій було нічим. В кінці 1995 року боєздатність „гегемона” була зведена до „обмеженої”. Врешті, в російських військово-морських штабах не могли не зважувати, що боротьба з Україною за флот, Крим і Севастополь лише приводить до зміцнення Українського флоту та демонстрації російської військово-політичної немочі та незграбної, лякаючої світ, імперської політики. Та відмовлятися від амбіцій важко.
Тому кожний захід Натовських кораблів в порти України супроводжувався протестами „учасників битви за Берлін” та публікаціями проросійської преси про агресивність НАТО, його спроби розмістити свою базу в „городє русской слави” і „поработіть” Україну руками моряків ВМС.
Так завершувався 1995 рік а разом з ним і дія Ялтинської угоди по ЧФ, що змушувало форсувати рішення проблеми розподілу флоту не залежно від бажання офіцерських зборів ЧФ. Не зважаючи на Думський мораторій, в Москві дійшли висновку про необхідність передачі ВМС України Кримської військово-морської бази ЧФ. У Сімферополі до кінця року без особливих проблем у відношенні 50 на 50 поділили 126 дивізію берегової оборони ЧФ, вирішили долю 257-го танкового полку і 175-го інженерно-саперного батальйону. Російська частина цих з’єднань була вивезена на територію Росії, а українська передана в підпорядкування 32-го армійського корпусу Сухопутних військ України.
Рішенням командування ВМФ РФ розформовувався Центр керування польотами ВПС ЧФ в с.Гвардійському і авіагарнізон ЧФ у складі двох полків протичовнової авіації в с.Мирному(Євпаторія), більшість офіцерів якого ще раніше подали рапорти з проханням зарахувати їх до ВМС України. В Мирному дислокувався єдиний на ЧФ полк протичовнової авіації корабельного базування та знаходився єдиний спеціальний аеродром морської авіації, причім збережений в досить задовільному стані. Штаб ВМС планував на його базі створити морську авіацію ВМС, яка могла б звідти оперативно і економічно здійснювати контроль морського театру. Комісія ВМС України вже було приступила до їх прийому але у зв’язку з тим, що для Міністра оборони В.Шмарова у планах будівництва ВМС України не знайшлося місця для „використання інфраструктури авіагарнізону „Мирний”, шеститисячне селище і всю військову інфраструктуру прийшлося передавати органам місцевої влади які брати його не хотіли.
Тим часом гарнізон Мирний командуванням ЧФ був просто кинутий на призволяще а офіцери, що подали рапорти з проханням перейти до ВМС, були негайно звільнені в запас. За кілька місяців морський аеродром був буквально розгромлений, літальні апарати порізані на метал. Так ВМС України вже із-за позиції власних можновладців втратили базу для власної морської авіації і можливість ефективного і економічного протичовнового контролю за зоною відповідальності на морському театрі. Зарозуміла і непрофесійна позиція окремих урядових чиновників була сповна використана в антиукраїнській істерії в Криму. Повернути звільнених офіцерів на службу до ВМС України вдалося далеко не всіх, посад катастрофічно не хватало. І це стало головною причиною різкого зменшення на ЧФ бажаючих служити українському народу.
Мирний став ще прикладом в іншому. Міністерство оборони України відмовилося приймати достатньо збережений і боєготовий гарнізон, який зберегти офіцерам в тодішніх умовах було не просто. Але наказувало приймати без застережень гарнізони розграбовані, як прийнято говорити на флоті, до самого кіля. То ж сусідній, Донузлавський гарнізон, який передавався ВМС України через пів року, виглядав розбитим і пограбованим мов після тривалої облоги. Як символ наведеної там розрухи, російські моряки на прощання установили на пригорку перед головною пристанню військово-морської бази великий дерев’яний хрест з написом „Прощай”...
З того часу привид погрому і фактичного руйнування всього, що передаватиметься Україні, супроводжуватиме процес розподілу Чорноморського флоту до самого його завершення а винуватці цієї розрухи так і не будуть знайдені і покарані.
Слід зауважити, що на Чорноморському флоті руйнувалося не лише все те, що підлягало передачі ВМС України. Сам Чорноморський флот скорочувався як шагренева шкіра і руками своїх „патріотів” теж був відкинутий до „епохи Петра” і більше нагадував військово-політичного монстра на чолі з героєм небіжчика-Союзу, чим цивілізоване військово-стратегічне об’єднання. Цей процес набрав такого розмаху, що ЧФ розвалювався на очах не залежно від волі його командувача. Із 100 тисяч особового складу флот скоротився до 30 тисяч. 70 відсотків кораблів ЧФ вислужили установлені терміни служби, 449 кораблів через відсутність фінансування значно прострочили міжремонтні періоди експлуатації і не були здатними вийти в море. Були зруйновані ударні угрупування та підводні сили флоту, морська авіація була майже відсутня. Флот мав величезні борги за комунальні послуги. В частинах і кораблям відключали телефони, електроенергію і воду. Заборгованість за спожиту електроенергію перевищила 3,5 млн. доларів США, борг по виплатах в бюджет Севастополя сягав вже 1 млн. доларів а загальний борг ЧФ Україні перевищував 6 трлн. гривень. З цього приводу Президент України Леонід Кучма вимушений був офіційно заявити: „Росія могла б, оплативши борг флоту, сприяти вирішенню проблем своїх військовослужбовців”. Та утримувати на плаву Чорноморський флот таким, яким він був до 1991 року Росія була вже явно не спроможна, тому флот скорочувався без плану і обґрунтування.
23-25 листопада 1995 року в Сочі на зустрічі міністрів оборони України і Росії П.Грачов і В.Шмаров підписали 21 угоду і протоколи, які мали регламентувати подальші стосунки двох військових відомств. Було затверджено план-графік передачі об’єктів ЧФ Україні. Відповідно до цього документу Чорноморський флот виходить з Мирного, Новоозерного, Сімферополя, Керчі і Октябрського продовжуючи базуватися в Севастополі, Феодосії, селищах Качі і Гвардійському. Початок передачі об’єктів з ЧФ до ВМС України було сплановане на 4 грудня 1995 року.
В умовах відсутності найнеобхіднішого проходило будівництво і Військово-Морських сил України. Інколи здавалося, що Президент і уряд спеціально кинули своїх військових моряків на виживання чи просто створювали для них особливі умови служби, під час яких їм, крім іншого, місяцями затримували виплату грошового забезпечення, яке і так було в два рази менше чим на Чорноморському флоті. Але, як любив повторювати Командувач ВМС віце-адмірал В.Безкоровайний, ми у себе вдома, хоч і бідні, проте національно горді. Тому звернувся за допомогою до українського народу.
Так виникло шефство областей і регіонів України над Військово-Морськими силами України. Власне, шефство над ВМС бере свій початок ще з середини 1992 року, але організованим і всенародним воно стало в 1994 році. 7 жовтня 1994 року Указом Президента України „Про шефство над кораблями Військово-Морських сил України” шефство над флотом отримало правову базу і стало загальнонаціональною справою, вагомим аргументом в боротьбі за право України на свій флот в Чорному морі.
1996 рік для Військово-Морських сил став ще більш успішним періодом розвитку і зміцнення міжнародної співпраці. В цьому напрямку штаб ВМС працював продуктивно, виважено і передбачувано. І слід особливо наголосити, що до вибору курсу європейської інтеграції українців наполегливо підштовхували дії самої Росії, її непомірні морські амбіції і постійні намагання принизити Український флот і обмежити право України на Чорне море. Україні навіть тривалий час пропонувалася зона відповідальності в Чорнім морі в... 80 кілометрів між Одесою і Очаковом! Тож вибір партнерів України для морського співробітництва став сам по собі зрозумілим. Географія співпраці вітчизняного флоту стала замітно розширюватися обходячи Росію. Виконуючи намічені заходи плану „Партнерство заради миру” українські моряки прийняли участь в восьми міжнародних миротворчих навчаннях на території США, Бельгії, Болгарії і Румунії. Продовжувалися візити флотів-країн партнерів до України. Активна міжнародна співпраця надавала нам сил для розвитку ВМС України і впевненості у скорому завершенні розподілу Чорноморського флоту.
Міжнародна співпраця ВМС України спонукала до активізації і переговорного процесу по розподілу флоту. Надії Росії добитися приєднання Криму чи Севастополя стали примарними, інструмент впливу на Україну через півострів втрачав свою гостроту. Втрачалися і ричаги через флот вирішувати проблеми енергоносіїв. Затягування з вирішенням флотської проблеми наносило вже удар по авторитету Росії, і, на оборот, час працював на авторитет України. За севастопольськими подіями можна було б і очікувати оголошення російською Думою і болгарської Шипки російським Малаховим курганом чи Сапун-горою. В чорноморському регіоні швидко зростав авторитет НАТО і США як надійних захисників інтересів причорноморських країн.
З завершенням 1995 року завершилася і дія Ялтинських угод від 3.08.1992 року. Угода виконана не була: не було виконано головну домовленість – на базі ЧФ не створено російського і українського флотів. Те, що Україна прийняла в Ізмаїлі, Одесі і Очакові ніяк не могло претендувати на флот а створюємі Україною власними силами Військово-Морські сили відношення до Ялтинської угоди не мали.
З 1 січня 1996 року Чорноморський флот виходив з підпорядкування президентів, втрачав статус російсько-українського і перетворювався на іноземні військові формування, які без будь-якого юридичного обґрунтування знаходилися на території позаблокової України. В міжнародній практиці поставав нонсенс, крім того відношення ЧФ до країни перебування назвати дружніми було важко і це в очах сусідніх держав перетворювало ЧФ на флот окупаційний, який знаходився на території, яку не завойовував. Для правового і організаційного вирішення ситуації міністр оборони Росії Павло Грачов запропонував продовжити термін дії Ялтинської угоди ще на рік, однак штаб ВМС не погодився: так флот можна було б ділити безкінечно довго. Тим більше, що процес прийому передачі супроводжувався ідеологічною істерією на кшталт „четвертої загибелі флоту” та перетворення Севастополя в „бастіон русской слави”.
Все осталось як було, лише міністри оборони України і Росії домовилися прискорити прийом-передачу об’єктів флоту і завершити цю роботу до 10 березня 1996 року. Крім цієї, у Росії виникла і друга проблема - за перебування флоту в Україні треба було вже платити а платити було нічим. Тож Росія так і не виділила за перебування флоту жодного карбованця, але і Україна особливо й не наполягала на цьому. На оборот, до штабу ВМС поступали одна за одною вказівки чим скоріш приймати об’єкти без особливих претензій до них та не створювати при цьому проблем.
Все це разом і визначило 1996 рік вирішальним і водночас завершальним в будівництві Військово-Морських сил як виду Збройних Сил України. Цей рік був ювілейним, роком п’ятої річниці Незалежності України, і українські моряки у відповідь на всенародну турботу і допомогу флоту намагалися піднести народу до першого державного ювілею гідний подарунок – національний флот!
Рік розпочався завершенням 1-го етапу розподілу ЧФ, під час якого флот на 111 об’єктах зменшився на 786 військових частин, 12 аеродромів, 467 літальних апаратів, 260 артилерійських систем і 4400 одиниць автобронетехніки. 10 січня 1996 року до складу Військово-Морських сил України увійшов гарнізон в Чорноморську. На ракетних катерах „Умань”, „Прилуки”, „Цюрупінськ” і „Каховка” новоствореного українського дивізіону ракетних кораблів було урочисто піднято Військово-Морські прапори України. Командиром дивізіону був призначений колишній начальник штабу цього ж дивізіону капітан 2 рангу Володимир Карякін. Із колишнього 226 дивізіону ЧФ присягу народу України прийняла третя частина його особового складу. Решта вибрали місцем служби російський флот, однак ніхто із них від житла в Чорноморську не відмовився. Створення українського гарнізону тепло привітали міська влада та громадкість Чорноморська.
9 лютого Державний прапор України був піднятий на пошуково-рятувальних суднах дивізіону в Керчі.
24 лютого 1996 року прапор Військово-Морських сил України був урочисто піднятий в окремій ракетно-артилерійській бригаді, створеній на базі прийнятого від ЧФ 362-го ракетного полку. Бойова техніка і системи зв’язку були збережені більш-менш задовільно, але вся документація по експлуатації бойової техніки і озброєння, по організації служби перед передачею була знищена, комунальні системи виведені з строю. Командиром новоприйнятої бригади було призначено начальника кафедри ракетно-артилерійського озброєння Севастопольського військово-морського інституту капітана 1 рангу Івана Павленка, який надзвичайно напруженою працею всього колективу і при допомозі шефських організацій через півтори роки таки створив ракетний морський щит України і провів успішні старти ракет як з рухомих, так і з стаціонарних ракетних комплексів бригади.
Ще 4 грудня 1995 року розпочався прийом 150 об’єктів Кримської військово-морської бази ЧФ. Для проведення прийому-передачі на ЧФ і в ВМС були створені відповідні комісії, які організовували цю роботу.
1 березня 1996 року відбулося перше українське свято у колисці Військово-Морських сил – в Донузлавському гарнізоні. В цей день тут був урочисто піднятий прапор Українського флоту на середньому розвідувальному кораблі „Сімферополь”, командиром якого було призначено капітана 3 рангу Володимира Бойка. Корабель, як до стану ЧФ в цілому, прийняли в непоганому технічному стані і він, прибраний і вичищений українським екіпажем, враження на святі справляв непогане.
На урочистості прибула представницька делегація з Сімферополя на чолі з сімферопольським головою Валерієм Єрмаком, яка того ж дня підписала угоду з кораблем про шефство. Обіцяно було багато. В присутності командувача ВМС віце-адмірала В.Безкоровайного і екіпажу сімферопольський голова пообіцяв за рахунок кримської столиці профінансувати ремонтні роботи, закупити квартиру командиру, чого, однак, не виконав.
27 березня 1996 року стало першим святом для всіх Військово-Морських сил України. Цього дня було завершено прийом об’єктів Кримської військово-морської бази і урочисто піднято прапори Українського флоту на 17 кораблях і суднах створеного Південного військово-морського району ВМС в Новоозерному. Ця база була другим за важливістю і за потужністю об’єднанням ЧФ, зона відповідальності якої сягала від Дунаю до Ялти, включаючи внутрішній і зовнішній рейди Севастополя. Тому так істерично реагували в штабах ЧФ і ГШ ВМФ на прийом присяги Україні штабом цієї бази весною 1992 року. Тепер українські офіцери повернулися до своєї бази законними господарями. Коли українські прапори з синім хрестом на білому полі звились на флагштоках кораблів надзвичайна радість охопила всіх присутніх: вони виконали дане слово – ми повернемось і повернулись!
Того дня до складу ВМС увійшли великий десантний корабель „Костянтин Ольшанський”, десантні кораблі на повітряній подушці „Горлівка”, „Краматорськ”, „Артемівськ”, малі протичовнові кораблі „Хмельницький” і „Ужгород”, базові тральщики „Мелітополь”, „Маріуполь” й „Генічеськ”, кораблі розвідки „Івано-Франківськ” і „Чернівці”, рейдовий буксир „Ковель”, протипожежний катер „Євпаторія”, плавкран „Каланчак” та інші судна і транспорти. Церемонія підняття прапорів Українського флоту перетворилася на свято всього селища і окружних сіл, відбувся військовий парад а ввечері небо Новоозерного велично освітив перший за історію селища величний салют. На свято прибули численні делегації з міст-шефів, які заключили договори про шефство з однойменними кораблями. В цей же день Державний прапор України був піднятий і над адміністративним будинком селища.
На прес-конференції, що завершила офіційні заходи свята, командувач ВМС України віце-адмірал Володимир Безкоровайний особливо підкреслив важливість цієї події для подальшого розвитку національного флоту. Командувач заявив, що морські інтереси України буде захищати гідний її флот із 150 кораблів і суден. Внаслідок другого етапу розподілу ЧФ до ВМС України мало увійти ще три сторожових кораблі, вісім протичовнових, три десантні кораблі на повітряній подушці, два великих десантних кораблі, один середній десантний корабель, три підводних човни, 7 ракетних катерів, 8 тральщиків, які будуть гідно репрезентувати Україну як морську державу. Флот України, завершив командувач, має потужну базу і хороші перспективи для свого внутрішнього розвитку і вже отримав широке міжнародне визнання.
Завершення часу дії Ялтинської угоди завершило військово-політичну кар’єру командувача „спільнокерованого” ЧФ адмірала Е.Балтіна. 27 січня 1996 року президент РФ звільнив його в запас і 21 січня вже в односторонньому порядку призначив командувачем ЧФ віце-адмірала Віктора Кравченка, до того 1-й заступника командувача Балтійським флотом.
Оцінюючи на прощання стан керованого ним „спільного” флоту і власних досягнень на посаді командувача Балтін відверто признав, що „берегової оборони немає, система спостереження розвалена на 100 відсотків, система управління – на 70 відсотків, система тилового забезпечення – на 72 відсотки... Система розвідки зруйнована. З залишків сил сьогодні не можливо скомплектувати оперативне угрупування. Немає тактичних ударних груп”. Ось такий флот належало ділити в другому етапі розподілу ЧФ.
Перша зустріч віце-адмірала Володимира Безкоровайного з новим командувачем Чорноморським флотом віце-адміралом Віктором Кравченком відбулася 1 березня 1996 року а слідуючи - 6 березня, напередодні зустрічей міністрів оборони в Тисовцях на Львівщині. Обидві вселяли оптимізм, та, як виявилося, теж не надовго.
14 лютого1996 року Державна Дума РФ подолала „вето” Совєта Федерації на закон, який призупиняв одностороннє скорочення ЧФ. І хоч Б.Єльцин повернув закон до Думи, це не могло не відбитися на ситуації навколо розподілу ЧФ: у червні місяці в Росії мали відбутися президентські вибори. Флот знову ставав заручником великої політики, він мав вирішувати оперативно-стратегічні задачі Росії на Південно-Західному театрі. А Україну в російській Думі бачили виключно „зоною життєвих інтересів Росії, її невичерпною демографічною і ресурсною базою”. Щоб добитися цього, або повернути втрачене, треба було прибрати Український флот; якщо з Криму не вдалося, то за всяку ціну не допустити його дислокацію в Севастополі. Це стало причиною чергової масованої ідеологічної і інформаційної кампанії доведення неможливості спільного базування ЧФ і ВМС у Севастополі та виведення звідти штабу ВМС України.
Севастополь знову став заручником виборів президента Росії. Віддати Севастополь і флот Росії гарантувало загальну підтримку російським електоратом Б.Єльцина, втрата „города слави русскіх моряков” означала для нього значні проблеми на виборах. Керівництво України підтримувало більш демократичного і прогнозованого Єльцина, тож в Севастополь знову почали доходити чутки вже з Києва про вихід ВМС з Севастополя то в Донузлав, то в Євпаторію, то переніс штабу до Києва. Одночасно розпочалась передача морської авіації до ВПС ЗС України, морської піхоти до Національної гвардії. Український флот замість спланованих 40 тисяч чоловік був урізаний до 15: проявлялося, як на лакмусовому папері, що в Києві і в Москві флоту на Чорному морі придавали різне значення. Від вирішення проблеми розподілу ЧФ, як і в попередні роки, залежала доля офіційного візиту Бориса Єльцина в Україну, спланованого на квітень, і підписання великого договору про співробітництво і дружбу між Україною і Російською Федерацією. Тож дипломати значення договору з Росією придавали значно більше значенню для безпеки України національного флоту.
В такій ситуації 19 лютого 1996 року розпочався 2-й етап розподілу Чорноморського флоту, який мав тривати до середини квітня. Розподілу підлягали 70 об’єктів Чорноморського флоту в Севастополі і в Феодосії та 30 кораблів і суден. Штаб ВМС планував розмістити прийняті кораблі малих і середніх класів в Стрілецькій і Карантинній бухтах Севастополя а великотоннажні кораблі на Північній стороні Севастопольської бухти. Однак, на зустрічі в Тисівцях 28 березня 1996 року міністри оборони України і Росії Валерій Шмаров і Павло Грачов, підписавши план-графік передачі Збройним Силам України об’єктів ЧФ поза межами Севастополя, розподіл об’єктів і базування в Севастополі винесли на розсуд прем’єр-міністрів як питання політичні. Крім того, П.Грачов наполягав на виводі ВМС з Севастополя і відверто не хотів обговорювати розподіл об’єктів ЧФ в Севастополі. Українська сторона з такою постановкою питання принципово не погоджувалася хоча багато в чому уступала. Початок розподілу кораблів з самого початку набрав дивного виду, мовби повторював ситуацію з відомого фільму „Весілля в Малинівці”. Так, Україна відмовилася від належних їй по розподілу великих протичовнових кораблів „Азов” і „Керч”, погодившись повернути їх Росії навіть не приймаючи, тобто віддати за газові борги. Із пя’ти великих танкодесантних кораблів ВМС дістався лише один, і той був фактично виведений із ладу. Виходило, що ЧФ РФ великі кораблі в Чорному морі були вкрай потрібні а Україна в лиці державної комісії потреби в них не бачила. Чорноморський флот РФ наповнювався боєготовими кораблями або такими, боєготовність яких можна було швидко відновити, ВМС України відверто комплектували металобрухтом. Але і при такій поступливості України, 2-й етап процесу прийому-передачі об’єктів швидко був зруйнований, що зразу ж було використане політиками.
Позиція В.Кравченка спочатку значно відрізнялася від його попередника і вселяла відповідний оптимізм в реалізації ним прийнятих рішень по флоту: „політичні рішення по визначенні долі ЧФ прийняті, і мені, як людині військові, остається вникнути в питання розподілу і приступити до реалізації прийнятих рішень на благо Вітчизни”. З призначенням на посаду він заявив, що „настроївся на кропітку і важку роботу, до якої морально і професійно готовий”.
Спочатку так і було. Кравченко зумів призупинити розвал Чорноморського флоту, реорганізувати з того, що осталося, бойове ядро флоту і організувати бойову підготовку. З 10 по 17 квітня на Чорноморському флоті було проведено перший за кілька літ масштабний збір-похід 22 бойових кораблів і підводного човна з участю авіації. Цей, колись звичайний, захід бойової підготовки був негайно представлений як ознака невиданої могутності і відродження ЧФ, росту його можливостей по захисту „інтересів СНД” і ідеологічно направлений на заперечення можливості базування в Севастополі поряд з „300-летнім дєтіщем Петра” „якихось” там ВМС України.
16 квітня 1996 р., перебуваючи в Краснодарському краї, президент РФ Б.Єльцин заявить, що „Без гідного для Росії вирішення питання судьби ЧФ і його базування поставити свій підпис під договором не можу”. Стало ясно, що візит і підписання великого договору в Києві знову зривається.
Київ запропонував Командувачу ВМС „зважити” на ситуацію з президентськими виборами в Росії. До столиці України терміново прибув російський прем’єр В.Чорномирдін з твердим наміром добитися виводу ВМС України з Севастополя! Але Командувач і штаб ВМС не „зважили” і практично заблокували поступливість деяких українських дипломатів в питанні дислокації штабу і кораблів ВМС у Севастополі.
Тоді в життя була запущена технологія „дожимання” України і „розгойдування” ситуації в Севастополі. Проблема ЧФ визначалася головною у відносинах з нашою країною: все, що було погоджено на рівні міністрів оборони в Тисовцях підлягало руйнуванню. Процес розподілу об’єктів в Севастополі відтягувався на невизначений час, в Севастополі московські емісари проводили інструктажі свого активу проти чого їм мітингувати а що треба підтримувати.
Та для цього широкій громадкості треба було продемонструвати незговірливість України і її спроби зазіхнути на російську „гідність” та, що в таких умовах продовжувати розподіл флоту і виконувати досягнуті домовленості вже було не логічним. Тож зовсім скоро після проведеного збір-походу, отримавши телеграму від Павла Грачова про заборону передачі ВМС України об’єктів флоту в Севастополі та повідомлення про черговий переніс візиту президента РФ Бориса Єльцина до України командувач ЧФ В.Кравченко вслід за літнім „севастопольським яструбом” О.Кругловим заявив, що „присутність штабу ВМС України в Севастополі – недоцільне і неприродне”.

Далі

До змісту Мирослав МАМЧАК УКРАЇНА:ШЛЯХ ДО МОРЯ ІСТОРІЯ УКРАЇНСЬКОГО ФЛОТУ