VII. Військово-Морські сили Збройних Сил України

1.ПОЧАТОК РОБОТИ ПО ВІДРОДЖЕННЮ НАЦІОНАЛЬНОГО ФЛОТУ.

Історія відродження і будівництва Військово-Морських сил незалежної України у великій мірі повторює історію створення флоту Української Народної Республіки а тривала і виснажлива боротьба за флот в кінці XX-го століття нагадує жертовну боротьбу за флот часу національно-визвольних змагань на початку того ж століття.
24 серпня 1991 року Верховна Рада України, розвиваючи положення прийнятої ще 16 червня 1991 року Декларації „Про державний суверенітет України”, проголосила „Акт про незалежність України”. Того ж дня Верховна Рада прийняла і постанову „Про військові формування в Україні”, якою поклала початок будівництву національних Збройних Сил України на базі військових формувань, що дислокувалися на території України.
Акт про незалежність став ствердженням вікової мрії українського народу, підсумком тривалої і жертовної боротьби за волю, свободу і незалежність України його кращих синів і дочок.
Проголошення Верховною Радою Акту про незалежність України проходило в непростій політичній ситуації в СРСР. Радянський Союз, хоч і в політичних конвульсіях, але ще юридично існував, жив і всі органи державного управління знаходилися в Москві. „ГКЧП”, тобто спроба реакційного перевороту сталіністів в СРСР хоч і була 21 серпня в Москві придушена, та для республік це ще не означало остаточної перемоги демократії. Вже лилася кров на Кавказі, пролилася в Середній Азії і в Прибалтиці і ніхто не відав як на цей раз озветься московська демократія для України.
А події почали розвиватися з прискоренням. 24 серпня, в день проголошення незалежності України, визволений з Фороської дачі Президент СРСР Михайло Горбачов склав з себе обов’язки Генерального секретаря ЦК КПРС, призвав ЦК до саморозпуску і підписав указ про заборону діяльності політичних партій в Збройних силах, правоохоронних органах і в державному апараті. 29 серпня вийшов його указ про ліквідацію військово-політичних органів в усіх силових структурах.
Москва, не зважаючи на думку республік, старалася взяти ситуацію в свої руки, особливо Україну, проголошення незалежності якої там всерйоз не сприймалося. Щоб загальмувати «шлюборозлучний процес» і виключити вихід України з союзу, в Росії підготовили претензію на володіння Чорноморським флотом (ЧФ) у поєднанні із територіальними проблемами до України. 27 серпня виступом Бориса Єльцина висунуто територіальні претензії, які переросли в постійно існуючу проблему в українсько-російських відносинах. З кремлівських вікон такий розвиток подій здавався найдоступнішим та найбільш прийнятним для міжнародної спільноти, треба було лише підбурити Крим.
Для закріплення за собою ЧФ й забезпечення його перебування на території України, в Москві терміново розробляється політика шантажу Києва територіальними претензіями на Крим і Севастополь за зразком 1918 року. Авторами цієї ідеї виступили російські парламентарії Е. Амбарцумов і В. Лукін. Суть разробленної стратегії була проста: заволодівши ЧФ, забезпечити базування його інфраструктури в Україні і через його вплив повернути „блудну сестру” у дружну родину „слов’янського союзу”. Ставка в цій стратегії робилася не стільки на гармати кораблів, як на ідеологічні структури флоту, про що будемо говорити дещо згодом.
Верховна Рада України, на відміну від Центральної Ради УНР 1917 року, не повторила її помилок у військовому будівництві і розпочала процес будівництва незалежної України з забезпечення нормативно-правової бази створення національних збройних сил. Реалії розпаду Радянського Союзу, на теренах якого вже лилася кров, геополітичні зміни в світі, наявність в Україні величезної частини колишньої Радянської армії вимагали від керівництва молодої української держави надзвичайно зваженого і, водночас, оперативного вирішення проблем військового будівництва і творення національного війська і флоту. Слід особливо підкреслити, що мирне еволюційне перетворення Радянської армії в Україні на Збройні Сили України відбулося завдяки міцній нормативно-правовій базі, яка стала фундаментом будівництва національного війська. Україна першою серед колишніх союзних республік створила національну армію, але останньою створила флот. Цьому передували ряд політичних помилок, неувага до проблем флоту і незнання історичного минулого.
Для наповнення реальним змістом постанови Верховної Ради „Про військові формування в Україні”, 29 серпня в Києві відбулася робоча зустріч Голови Верховної Ради України Леоніда Кравчука з командувачами військових округів і Чорноморського флоту. На нараді було оголошено, що Україна приступає до створення свого Міністерства оборони на базі штабу Київського військового округу і підпорядковує йому всі військові формування окрім ракетних військ стратегічного призначення та, що військові округи остаються в системі управління військами. Нарада пройшла без особливих заперечень командувачів і, напевне, ця успішність обговорення військових проблем вселила впевненість керівництву держави про відсутність серйозних причин для хвилювання в питаннях оборони.
Командувач Чорноморським флотом адмірал Михайло Хронопуло, повернувшись з Києва до Севастополя, довів до командного складу флоту її підсумки але пропозицій чи заяв про протидію Україні у будівництві національного флоту не допускав. Як і не оголосив підтримки флотом „державного суверенітету” Криму, притримуючись тези, що питання флоту будуть розв’язані вищим керівництвом України і Росії. В той же час у військових колективах тема Збройних Сил України вже ставала головною. Більшість офіцерів, мічманів і матросів схилялася до думки, що флот має бути українським, бо Україна „будує кораблі і годує флот”.
Для кримської і севастопольської владних структур проголошення незалежності України визвало шоковий стан, який досить швидко переріс у відчайдушну боротьбу з українською незалежністю. Положення облегшував факт того, що владні структури Криму, Севастополя і командування Чорноморського флоту активно підтримували ГКЧП, і після його повалення застигли в очікуванні наслідків від самої Москви.
На 30 серпня в Сімферополі спланували позачергову сесію Верховної Ради Кримської автономії куди запросили і командувача ЧФ адмірала Михайла Хронопуло. Командувач виступив на сесії, але підтримки місцевій владі не виявив, як і не виступив проти державного і військового будівництва України.
На 2 вересня 1991 року було призначено дату початку роботи позачергового З’їзду народних депутатів СРСР, на рішення якого в Криму покладали особливі надії.
В останні дні серпня і на початку вересня в Крим і до Севастополя хлинули агітатори з Сімферополя та з Москви з завданням заставити півострів не підкорятися волі „незалежного” Києва, відстоювати єдність флоту і неможливість його передачі Україні. В Севастополі почали терміново створюватися проросійські громадські організації, формуватися негативна громадська думка про українську державність обов’язково ворожу до Росії, про примусову українізацію, відроджувалися і накидалися на українців вже призабуті ярлики як „зрадник”, „націоналіст”, „мазепинець”, „бандерівець” тощо. В Севастополі і в Криму реєструвалися відверто антиукраїнські організації, які відкрито проголошували відрив від України „ісконно російського” кримського півострова і повернення його Росії та „готовые к решительному отпору оуно-бандеро-руховским окупантам”. Самими радикальними стали севастопольська організація Російських патріотичних зборів згодом перейменована на Російське народне віче Севастополя на чолі з Олександром Кругловим і Р.Телятніковою, Республіканський рух Криму на чолі з адвокатом Юрієм Мєшковим, Руська партія на чолі з Сергієм Шувайніковим і Республіканська партія Криму на чолі з Віктором Межаком.
Всі оці організації і партії діяли за єдиним узгодженим з депутатами Верховної Ради РФ С.Бабуріним, М.Астафьєвим, І.Константиновим, В.Жириновським планом і досить швидко об’єднали свої зусилля з командуванням флоту, яке в громадсько-політичному житті представляли створені Офіцерські збори Чорноморського флоту.
В Криму розвернулася масова пропаганда про незаконність передачі Криму УРСР в 1954 році, про стратегічне значення ЧФ і неможливість його поділу, про неспроможність України його утримувати і т.д. По-суті, підіймалися гасла 1918-1920-х років. Найбільш героями флоту виставлялися командування потійської бригади охорони водного району, яких нагороджували орденами та підвищували по службі за боротьбу з „грузинськими націоналістами”. Досвід цієї боротьби, коли, за словами самих офіцерів штабу потійської бригади: „З Поті вивезли все, нічого грузинам не оставили. Що не змогли вивести – втопили в морі чи закидали гранатами на складах” українськими керівниками до уваги, на жаль, взятий не був.
Наслідки не забарилися. Вже 4 вересня 1991 року надзвичайна сесія Верховної ради Кримської АРСР, депутатами якої у більшості були колишні партійні функціонери, проголосила Декларацію про державний суверенітет Криму. Як і на початку століття, проти України знову була виставлена кримська і флотська карта.
Для протиставлення антиукраїнському тиску в севастопольській міській раді депутатами-військовослужбовцями Ігорем Тенюхом, Анатолієм Даниловим і Вадимом Махно була створена депутатська група „Україна”, яка повела роботу серед депутатського корпусу на підтримку державних позицій України. На початку вересня за ініціативою морських офіцерів ЧФ капітанів 3 рангу Ігоря Тенюха, Олександра Пляшечникова, Вадима Махна і капітан-лейтенанта Миколи Гука була створена севастопольська організація Спілки офіцерів України. Микола Гук ще 22 травня 1989 року організував і очолив севастопольське товариство „Просвіта” ім. Тараса Шевченка. Обидві організації повели нерівну але надзвичайно активну боротьбу за українську ідею, за відродження в севастопольських бухтах національного флоту України.
На час проголошення незалежності України в 1991 році Чорноморський флот представляв собою досить потужну військову організацію і силу. Він нараховував майже 100 тисяч чоловік особового складу, на флотських підприємствах і установах працювало без малого 60 тисяч робітників і службовців. Інфраструктура флоту охоплювала території Болгарії, України, Молдови, Росії, Азербайджану і Грузії. В постійній готовності знаходилася Середземноморська ескадра. В чорноморських портах від Ізмаїла до Батумі базувалося 833 бойових кораблі, судна і катери. До сил флоту входили 2 протичовнових крейсери, 6 ракетних крейсерів і великих протичовнових кораблів 1 рангу (ВПК), 20 кораблів другого рангу (есмінці, ВПК, сторожові кораблі), 36 кораблів третього рангу, 30 малих ракетних кораблів і катерів, 28 підводних човнів та 400 літаків і гелікоптерів. І вся ця сила з її людськими ресурсами розверталася проти української державності, з намаганням позбавити Україну виходу до моря.
Та командувач флотом адмірал Михайло Хронопуло являвся стримуючим фактором конфронтації і міг, на думку московських аналітиків, піти шляхом віце-адмірала Андрія Покровського і погодитися командувати Українським флотом чи стати її морським міністром. Адмірал М.Хронопуло мав широкий авторитет і глибоку повагу усіх категорій особового складу флоту, і якби прийняв рішення підпорядкувати флот Києву, флот би дружно, як це згодом відбулося у всіх військових округах, прийняв присягу Україні. Тому в Москві вирішили рятувати ситуацію і, поки не пізно, під приводом очистки вищого командування від прихильників ГКЧП, змінити командувача Чорноморським флотом. З Києва теж споглядали на М.Хронопуло як на сторонника „ГКЧП” і не протестували проти намірів російського військового відомства а севастопольська і кримська преса випустили в світ порцію матеріалів по дискредитації адмірала.

2. ВИТОКИ КОНФРОНТАЦІЇ І ПОЛІТИЗАЦІЯ ПРОБЛЕМИ ФЛОТУ.

17 вересня 1991 року у Києві відбулася історична для Збройних Сил України нарада під керівництвом голови комісії з питань безпеки Верховної Ради України Василя Дурдинця, яка визначила план практичної роботи по створенню Українського Війська. В засіданні приймали участь запрошені офіцери центральних апаратів Київського, Одеського і Прикарпатського округів, з яких були створені групи експертів по опрацюванні основних документів для будівництва нової української армії. Представників штабу Чорноморського флоту на цій нараді не було. І не випадково.
Цього ж дня, 17 вересня, до Севастополя прибув 1-й заступник Головнокомандувача ВМФ СРСР, до того теж не останній „гекачепіст”, адмірал флоту І.Капітанець. На розширеній нараді з командним складом флоту він представив нового командувача Чорноморським флотом віце-адмірала Ігоря Касатонова і оголосив про відставку адмірала М.Хронопуло „за особистим проханням і у зв’язку з погіршенням стану здоров’я”. Флоту було поставлено завдання „стоять за Россию” і за єдиний флот. Учасники наради зрозуміли, що ситуація контролюється і управляється не з Києва а з Москви, і від неї залежатиме майбутнє офіцерів.
Нарада 17 вересня 1991 року в штабі Чорноморського флоту і поклала початок політизації Чорноморського флоту, протистояння по флотській проблемі і так званій „третій обороні” Севастополя. На флоті всім стало виразно ясно, що адмірал флоту І.Капітанець наказу поважати і виконувати законодавство незалежної України не віддасть ніколи, як і не буде розповсюджувати на флот розпорядження вищого керівництва української держави, яка утримувала і на території якої базувалися головні сили флоту.
11 жовтня Верховна Рада України затвердила Концепцію оборони і будівництва Збройних Сил України, яка передбачала на перехідний період наявність на території України двох рівнів військ: Збройних Сил України та військ колективної стратегічної оборони СНД. Концепція визначала трьох видову структуру Збройних Сил України і вище керівництво обороною і безпекою держави. Того ж дня Верховна Рада України затверджує склад і Положення про Раду оборони України.
18 жовтня 1991 року до обов’язків першого Міністра оборони України приступив командувач 17-ї Повітряної армії генерал-майор авіації Костянтин Морозов.
Протягом осені 1991 року Київ офіційно не вмішувався в ситуацію на флоті. Лише 22 жовтня, напередодні перших в історії України виборів Президента України, Севастополь офіційно відвідав кандидат в Президенти Голова Верховної Ради України Леонід Кравчук. На зустрічах з виборцями на морзаводі та в будинку офіцерів флоту він накреслив свою програму і план дій на випадок своєї перемоги. Наступного дня була запланована участь Леоніда Кравчука в роботі сесії Верховної Ради АРКрим. Розпочалася вона з того, що депутати розпочали голосування стосовно можливості присутності на сесії „Голови Верховної Ради іноземної держави”. Леонід Макарович проявив достатньо витримки, впевненості і такту і його виступ переломив ситуацію, оставив добре враження у мешканців і вплинув на загальну ситуацію на півострові.
Проте, заяви Л.Кравчука, що Україні Чорноморський флот не потрібний, що вона на нього не претендує лише зміцнили позиції тих, хто і близько не сприймав Україну як морську державу а на флоті дали підстави розв’язати переслідування офіцерів, які своє майбутнє бачили в Українському флоті.
22 листопада 1991 року президія Верховної Ради України прийняла заяву „Про Збройні Сили України”, та державна влада Севастополя не звертала на неї уваги і розгорнула агітацію про Співдружність суверенних держав та за єдині збройні сили. На цю ідею були направлені зусилля всіх засобів масової інформації, у першу чергу державних. Керівники міста продовжувала вести теплу дружу з штабом ЧФ і їх позиція не відрізнялася від позиції штабу Чорноморського флоту: єдині збройні сили мають управлятися з Москви. Справою створення національного флоту в Криму займалися виключно Спілка офіцерів України і товариство „Просвіта”, причому їхнім активістам приходилося діяти практично в підпіллі, їх не сприймали не лише флотське командування а й не в меншій мірі місцева влада всіх рівнів. На флоті почали виявляти українських активістів і розправлятися з ними. Текст української Військової присяги, затверджений Верховною Радою України, був прирівняний до секретних документів і розповсюджувався прихильниками українського флоту підпільно в рукописних списках. Коли це стало відоме командуванню, його замінили текстом присяги СНД, яку виставляли як присягу українському народу.
За публікацію тексту української Воєнної присяги в багатотиражній газеті „Вымпел” навчального загону..... її відповідальний секретар капітан-лейтенант Микола Гук був вигнаний з флоту з формуліровкою „за розкол військового колективу”. Разом з ним з такою формуліровкою за межами флоту опинився капітан 3 рангу Ігор Тенюх. Дещо раніше „за націоналістичну пропаганду” його звільнили з посади командира корабля і перевели на склад та згодом вирішили, що стягнення не відіграло виховної ролі, тому просто звільнили. У жовтні місяці, після створення Головного штабу Збройних Сил України, І. Тенюх був зарахований до його складу, де розпочав формування управління ВМС а М.Гук – в управління соціально-психологічної служби Міністерства оборони України. В подальшому ці офіцери координували роботу ГШ ЗС України на ЧФ по створенню Військово-Морських Сил України.
1 грудня 1991 року відбувся Всеукраїнський референдум по підтвердженню Акту про незалежність і вибори Президента України. В Севастополі і в місцях базування флоту вони пройшли в спокійній обстановці і організовано. Але підсумки референдуму і виборів стали холодним душем для проросійських сил. 57% кримчан підтвердили Акт незалежності України, а в севастопольському виборчому окрузі – 75%. В окремих великих об’єднаннях флоту, як в Кримській військово-морській базі, за незалежність України віддали свої голоси 93% виборців! Чорноморський флот виразно віддав перевагу українській державі і виступив на підтримку волі і незалежності рідного народу. Більшість голосів виборців на виборах Президента була віддана Леоніду Кравчуку, який отримав переконливу перемогу на виборах і став першим Президентом незалежної України.
Воля, проявлена мешканцями Севастополя і Криму на референдумі, стала перемогою розуму над злом, перемога України в Україні, перемогою національного духу в свідомості мешканців Севастополя і Криму, в яку тривалий час вливали ідеологічну отруту.
6 грудня Верховна Рада України прийняла базові для військового будівництва закони „Про оборону України” і „Про Збройні Сили України”, затвердила текст Військової присяги а незабаром прийняла і закон „Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей”, чим було сформовано правовий фундамент національних Збройних Сил України.
Під час роботи над проектом закону „Про Збройні Сили України” в членів робочої групи не було сумнівів в необхідності флоту як окремого виду Збройних Сил, але виразно не хватало флотських фахівців для визначення формату яким він має бути. В кінці жовтня в робочу групу по роботі над військовим законодавством був включений депутат севастопольської міськради капітан-лейтенант Ігор Те нюх. Саме Ігорю Тенюху належить авторство визначеної в законі „Про Збройні Сили України” назви роду національних Збройних Сил „Військово-Морські сили України” а не „Військово-Морський флот України” чи „Чорноморський флот України”, як бачилося робочій групі спершу. Він же й тимчасово очолив управління ВМС Головного штабу ЗС України, тривалий час приймав участь у переговорному процесі по розподілу ЧФ. Незабаром до нього приєдналися офіцери ЧФ капітан 1 рангу Валентин Польовий та майор Володимир Холодюк.
Управлінню ВМС Головного штабу Збройних Сил України належить головна роль у відродженні національного флоту на перших порах військового будівництва. Ігор Тенюх першим поставив питання перед Міністром оборони і урядом про необхідність звернути увагу на Чорноморський флот, де події почали набувати відмінного від Сухопутних військ напряму і загрожували вийти з під контролю держави. Він же і очолив роботу по організації на Чорноморському флоті складання присяги Україні, організацію оргрупи із військовослужбовців, що склали присягу українському народові та підтримував зв’язок Міністерства оборони України з вихідцями з України на інших флотах. Весною 1992 року управління ВМС ГШ ЗС України очолив контр-адмірал Ілля Півненко, який до того проходив службу на посаді 1-го заступника командувача Приморської флотилії різнорідних сил Тихоокеанського флоту. Його заступником в квітні 1993 року був призначений капітан 1 рангу Михайло Єжель, до того командир дивізії протичовнових кораблів Тихоокеанського флоту.
8 грудня 1991 року в білоруській Бєловєжській пущі перестав існувати Радянський Союз. Замість нього було проголошено про створення Співдружності Незалежних Держав(СНД). Цю новину в Севастополі, на флоті і в Криму зустріли як об’єктивну реальність: ніхто не плакав, не ридав, не рвав на грудях тільника, не було протестів громадськості. Здавалося, що особливих проблем з військовим будівництвом не буде. На Чорноморському флоті після референдуму виникла нейтральна ситуація: всі чекали розпоряджень керівництва держави, обговорювалися перспективи служби в Україні. Прийняті в Україні закони задовольняли всіх, бо гарантували військовослужбовцям забезпечення і пільги, яких не було в Росії. Системи зв’язку і управління флотом були заведені на Міністерство оборони України, ніхто не збирався перебігати під Андрєєвський прапор. Всі кораблі ЧФ з Середземного моря були повернуті в свої бази, середземноморська ескадра практично перестала існувати.
На кінець 1991 року готовність прийняти присягу українському народу виявило близько 95 відсотків офіцерів штабу ЧФ. Як стверджує в своїх „Записках командувача” адмірал І.Касатонов, він особисто отримав від командирів з’єднань інформацію стосовно бажання особового складу флоту служити в Збройних Силах України:
„ – 126-я дивизия береговой обороны в Симферополе—95% согласны принять украинскую присягу, и те, кто ее примет, ос¬танутся служить и жить на Украине.
— 810-я бригада морской пехоты — в ходе бесед 150 чело¬век высказались за принятие украинской присяги. 8—12% от¬казываются служить в России, 25%—родом из Закавказья, Ка¬захстана. Отношение их к приему украинской присяги неопре¬деленное.
—39-я дивизия морских десантных сил—люди в основном намерены принять присягу, на дивизии —36% украинцев.
— 14-я дивизия подводных лодок — офицерский состав за принятие присяги, однако не ознакомлены с новым статусом офицеров и мичманов.
— ВВС — большинство людей за принятие присяги. Офицеры, прапорщики в гарнизонах не имеют жилья. Командиры счи¬тают, что личный состав срочной службы будет убывать домой самостоятельно.
— 63-я бригада ремонтирующихся кораблей — в основном за принятие присяги.
—41-я бригада ракетных катеров—до 30% украинцев, однако 60% за принятие украинской присяги. До сих пор нет нормативной правовой базы для тех, кто примет и кто не примет присягу.
— 30-я дивизия противолодочных кораблей — до сих пор нет порядка принятия присяги. Считают, что необходим пере¬ходный период, анкетирование военнослужащих. Требуется разъяснение уставов, приказов.
— Крымская ВМБ — мнение большинства: в интересах со¬хранения Черноморского флота необходимо принятие прися¬ги.
— 116-я бригада речных кораблей в Измаиле — единодуш¬но отказываются менять присягу. Беспокоят вопросы социаль¬ной защищенности. Что будет в этом случае? Комбриг считает, что личный состав из других союзных республик будет стре¬миться уехать к себе. А как будет решаться проблема языково¬го барьера? Однако 40% личного состава за принятие украинс¬кой присяги.
—Крымско-Феодосийская ВМБ—никто не знает докумен¬тов по этому вопросу. Каково будет отношение к деятельности полигона? Нет военной доктрины государства. Какова будет ситуация с матросами и мичманами других национальностей? Все не ясно. Однако отдельные начальники полигона послали своих гонцов в Киев прощупать обстановку, как будет на Ук¬раине с заказом военной тематики для полигона.
— 181-я бригада строящихся и ремонтирующихся кораблей в Николаеве—обстановка контролируемая, управляемая, од¬нако много вопросов. Если кто-то не примет присягу, что будет? Каков механизм перехода в Вооруженные Силы Украины?”
Механізм перепідпорядкування Збройних Сил Міністерству оборони України на той час вже був вироблений законами України та відповідними угодами між державами СНД, але він не був доведений до особового складу флоту. На флот, управління яким і канали зв’язку якого у кінці грудня 1991 року були заведені на Головний штаб ЗС України, не призначили представника Міністерства оборони, Верховної Ради і не контролювали виконання прийнятих законів і постанов. Керівництво держави і військового відомства не до кінця ще розуміли, проблема якої глибини зав’язується на кримському півострові. Київські газети на флот майже не поступали а місцеві ЗМІ публікації військового законодавства не просто ігнорували а розвернули широку кампанію за вірність „единыжды принятой присяге” радянських часів. Документи Міністерства оборони стали осідати в штабі ЧФ як таємні і приховуватися від особового складу.
Однако, осінню 1991 року призов на Чорноморський флот відбувся за старим планом. З України на флот було призвано тисячі юнаків, військова присяга яких була призначена на 20 грудня.
Та 30 грудня 1991 року відбулася подія, яка розіграла шестирічний шторм на Чорному морі і заклала велику якірну міну під процес будівництва Військово-Морських сил України, повела флотське будівництво курсом, відмінним від армійського. Того дня у Мінську керівники держав Співдружності підписали угоду по Стратегічних силах, по Збройних Силах і прикордонних військах. Делегація України погодилася підписати угоду, згідно якої Чорноморський флот (у закритому морському басейні!) було віднесено до Стратегічних сил, який вирішуватиме завдання в інтересах всієї Співдружності! З того часу флот кримчанам виставлявся як стратегічний і, відповідно, єдиний і неподільний.
Там же, у Мінську, Президент України Леонід Кравчук оголосив заяву, що Україна з 3 січня 1992 року розпочинає реалізацію свого права на створення власних Збройних Сил і в добровільному порядку приводить війська до присяги на вірність народові України. 31 грудня 1991 року відповідна телеграма Міністра оборони України була направлена у війська і на флот. Планувалося завершити процес прийому присяги до 20 січня 1992 року.
Сьогодні вже виразно видно, що восени 1991 року російська сторона стосовно Криму і флоту включила у відношеннях з Україною план розвитку подій 1918 року і добилася того, чого не зміг добитися свого часу Л.Троцький. Українське керівництво, як політичне, так і військове, як виявилося, власної історії, документів переговорного процесу стосовно флоту з РФ і причин трагедії Чорноморського флоту в 1918 році не знало. Референдум вибив у московських політиків з під ніг флотську палубу, та українське керівництво віднесенням ЧФ до Стратегічних сил Співдружності поспішило підвести їм тверду основу.
В Москві і в Севастополі антиукраїнські сили лише чекали такого подарунка: Україна сама допомогла зав’язати морським вузлом флотську проблему. Пов’язати її з економікою та перекинути на міждержавні стосунки стало вже справою дипломатичної майстерності.
В січні 1992 року, коли військове угрупування колишньої Радянської армії організовано в складі полків і бригад присягало на вірність українському народу, військових моряків в строю не було. У визначений час організовано прийняв присягу і дислокований в Криму особовий склад 32-го армійського корпусу та дивізії військ протиповітряної оборони – на флоті в цей час роздмухували політичну хвилю.
2-3 січня 1992 року Президент України Леонід Кравчук в Києві провів нараду з вищим військовим керівництвом. На нараді був присутній і адмірал І.Касатонов, командири дивізій, баз і з’єднань флоту. Обговорювалося питання приведення військ до присяги українському народу та військової організації в країні. Відбулася і коротка зустріч Президента України з командувачем ЧФ. Як не раз згодом повторював І.Касатонов, на особистій зустрічі з Президентом України Л.Кравчук якби сказав йому тоді, що „большой флот Украине не нужен, нужен такой маленький”. Інформація, що Україна збирається створювати лише „тюлькин флот”, окрашені колоритними розповідями про неголених сержантів і загальний безпорядок у „так званому” міністерстві оборони, про безтолкових і безграмотних тамтешніх націоналістів була негайно розповсюджена по всіх військових частинах флоту і стала вагомим аргументом в боротьбі з ідеєю відродження національного флоту України. Заяви, що формування майбутніх Військово-Морських Сил України планується створювати лише на частині сил Чорноморського флоту прозвучали з української сторони і на зустрічі з делегацією РФ на чолі з С.Шахраєм, яка прибула до Києва 5 січня 1992 року для визначення складу Стратегічних сил СНД.
З початком 1992 року на флоті почала складатися явно нездорова ситуація, яка вже вимагала рішучих дій Міністерства оборони і державного керівництва щодо створення Військово-Морських сил України. Та таких кроків не проявлялося. Більше того, в Києві вважали, що підпорядкування йому ЧФ відбудеться саме собою. По телебаченні і радіо, в пресі звучали наївні хуторянські тези, на рівні того, що кому захочеться повертатися з Криму на Північ чи Далекий Схід. Флоту серйозної уваги не придавалося. В Києві крайнє невдало повели себе з командувачем ЧФ: в аеропорту перед нарадою в Президента України Касатонова, членів Військової ради ЧФ та командирів об’єднань зустрів „неголений” сержант зі старим побитим автобусом, що страшенно образило адмірала. Касатонов сприйняв таку зустріч як особисту зневагу і вона стала складовою його зневаги до України. Після особистої зустрічі з Президентом України ображений адмірал наказав штабу ЧФ систему зв’язку і канали управління флотом, напередодні переведені на Київ, переключити на Москву, куди негайно вилетів і сам. З тих пір для Касатонова представники Міністерства оборони України стали „лазутчиками з Києва”.
Поверхове відношення було продемонстроване не лише по відношенню до командувача ЧФ, а і взагалі до флоту, де ніхто з офіційних посадових осіб ніякої попередньої роз’яснювальної роботи не проводив, не вияснялася позиція командування і особового складу стосовно передачі ЧФ Україні і його бажання служити українському народу.
Однак, і практична відмова командування Чорноморського флоту виконати розпорядження Президента України про складання присяги українському народу не добавили уваги Міноборони до проблеми ЧФ. Втрачався час, а Міністерство оборони варіантів вирішення проблеми флоту Президенту України надати не могло. На всі доповіді В.Лазоркіна, І.Тенюха Міністру оборони про необхідність термінового втручання в ситуацію на флоті, Костянтин Морозов відповідав, що „ще не час це робити” та, що „у нас нема з ким створювати флот”.
Така напівбайдужа позиція українського керівництва в питаннях майбутнього національного флоту була тут же визнана за його слабкість і використана на користь створення на території України стратегічного „флоту СНД”. Ставало очевидним, що користуючись відсутністю належної уваги українського керівництва стосовно долі ЧФ, Російська Федерація розвернула політичний тиск на Україну для досягнення вигідного для неї рішення по ЧФ як гаранту володіння Кримським півостровом. На Чорноморський флот негайно поступило тексти присяги СНД і грізне розпорядження „Украине не присягать!” На флоті, де ще на 20 грудня 1991 року були сплановані церемонії урочистого складання присяги молодим поповненням і готувалися тексти української присяги, де вже почали прибувати батьки молодих матросів і, раптом, напередодні урочистостей прийом присяги відмінили, батьків відправили до домівок. З цього дня на особовий склад обрушився шквал гасел і листівок, силовий тиск і ідеологічна обробка моряків змінювали один одного безперервно. Зусилля командування направлялися заради досягнення однієї цілі – заставити особовий склад флоту присягнути СНД. Це дало б змогу згодом оголосити на весь світ, що на флоті абсолютна більшість українців служити своєму народу не хоче.
Повернувшись із Москви та маючи відповідні вказівки вищого командування ВМФ РФ, командувач флотом І.Касатонов з початку 1992 року почав особисто організовувати прийом присяги СНД і протистояння з Міністерством оборони України. За його же спогадами: „работать приходилось, не считаясь ни со временем, ни с расходом сил. ...не было ни выходных, ни праздни¬ков. Нередко ложился в час-два ночи, а в пять тридцать — подъем. В шесть тридцать уже на службе. Спать приходилось по три-четыре часа в сутки. Ежедневно — встречи, совещания, посещения, организаторская работа. Все время в движении, на ходу—то на колесах, то в море... С конца 1991-го и в 1992-м лич¬но работал на кораблях и в частях в течение 184 дней. За это же время в разъездах вне Главной базы находился 78 раз: Москва — 10, Киев — 2, Поти — 3, Новороссийск — 5, Донузлав — 5, Фео¬досия — 4, Санкт-Петербург — 2, Сочи — 1, Измаил — 2, Нико¬лаев—2, Ростов-на-Дону—1, Симферополь—5, Ялта—9, Кача— 5, Одесса — 1, Керчь — 1, Черноморское — 1, авиагарнизоны — 8, Туапсе — 3, Краснодар — 2, Анапа — 2, групповые выходы кораблей — 4. Что ж, ситуация заставляла «крутиться»”.
Всі оці „крутіння” по гарнізонах, „дружні” обіди з офіцерами і прес-конференції мали на меті змінити громадську думку у місцях дислокації флоту, у військових колективах, як і в цілому на флоті, та заставити людей відмовитися від бажання служити українському народу. Показовою в цьому випадку була зустріч І.Касатонова з екіпажем протичовнового крейсера „Москва” 11 січня 1992 року. На зустрічі був присутній і член комісії Верховної Ради України з питань оборони і національної безпеки народний депутат Іван Заєць, який першим з Верховної Ради України звернув увагу на ситуацію на флоті. Підчас зустрічі проводилося і анонімне опитування всіх категорій моряків. Належало відповісти на три питання: 1. ви за складання присяги Україні?; 2. ви за складання присяги СНД?; 3.ви за присягу іншій державі чи маєте які інші пропозиції? Результати опитування були такими: 87 відсотків офіцерів, 89 відсотків мічманів і 60 відсотків старшин і матросів, висловилися за складання присяги Україні. Однак, слідуючого дня на прес-конференції, яка повністю транслювалася на телеканалі севастопольської державної телерадіокомпанії, адмірал Ігор Касатонов заявив, що Чорноморський флот не готовий приймати присягу Україні чому свідченням є, мовляв, підсумки анкетування на крейсері „Москва”, де бажання прийняти присягу виявило лише... 25 відсотків його екіпажу. Так обманювалися і широка громадськість і особовий склад флоту.
Присягання СНД було призначене на 26 січня. Та вишукані способи тиску викликали відчайдушний опір української молоді. Молодий матрос М.Заграновський в своєму рапорті Міністру оборони України писав про ті події так: „Доповідаю, що я... 26.01.92р. прийняв присягу СНД, яка була прийнята на четвертий раз. Три рази ми відмовлялися, но на четвертий раз нас заставили її прийняти. Наші офіцери говорили нам, що якщо ми не приймемо цю присягу, то будемо суворо покарані, що є багато статей закону, щоб нас покарати. Це нам говорили в день присяги у присутності наших батьків, які були присутні на прийнятті присяги. Так, що ми були вимушені прийняти присягу СНД. Ми дуже просимо Вас допомогти нам прийняти нашу рідну українську присягу. Ми хочемо служити своїй Батьківщині і своєму народу. 2.04.92р.”. Багатьом надзвичайно впертим матросам вписували у військові квитки прийом присяги СНД і без самого факту прийняття такої присяги. Для досягнення поставленої в МО РФ мети, всі методи вважалися прийнятними і доступними.
Позиція І.Касатонова, яка визначала ідеологію протистояння з Україною навколо ЧФ, була достатньо проста і включала такі основні ідеї:
- флот базується на території Грузії, Росії і України тому являється стратегічним і підпорядковується командуванню ВМФ СНД, яким є ВМФ РФ;
- не Україна а штаб ВМФ буде визначати, що їй передавати для її „малотонажного флоту” а так же визначатиме взаємовідносини ЧФ з ...МО України;
- складання української присяги забороняється до вирішення питання ЧФ главами держав;
- відвідування стратегічного ЧФ військовослужбовцями нестратегічного Міноборони України забороняється;
- закони України і накази Міністерства оборони України на стратегічному ЧФ сили не мають.
Врешті, щоб запобігти поширенню ідеї відродження Українського флоту, з початком 1992 року на Чорноморському флоті було введено інформаційну цензуру при допомозі якої було легше визначати, що на флоті являється стратегічним, а що – ні. У штабних стратегів виходило стратегічним все, а, значить, неділимим. Крім цього, в хід було запущено точку зору про ганебність присяги українському народу а прийняття такої оцінювалося як зрада Росії. В публікаціях російської і місцевої преси, у виступах на мітингах заспівали осанну про вірність „единыжды данной присяге”. Прийом присяги українському народу став розцінюватися як „клятвоотступничество”. Ці ідеї мовчазливо схвалила спеціально проведена 8 січня нарада представників офіцерських зборів кораблів і військових частин флоту, яку з того часу стали офіційно звати „президією офіцерських зборів флоту”. Президія зборів прийняла постанову такою, якої вимагали з Москви: „ВМФ неделим, а ЧФ – его неотъемлемая часть, являющаяся оперативно-стратегическим объединением целостного Военно-Морского Флота”. Текст цієї постанови заслугував і зверненням до глав держав СНД. При голосуванні командувач строго слідкував хто як голосує. Затим, щоб учасники зборів не мали змоги після публікації в пресі відмовитися від своєї причасності до боротьби з українським флотом, вони вимушені були звернення і власноруч підписати. В цей же час проросійські організації під вікнами штабу під гаслами „Севастополь – гордость России” та „Севастополь – флот - Росія” організовували політичне прикриття цього заходу і, таким способом, військові моряки втягувалися в політичну боротьбу.
10 січня 1992 року флотська газета „Флаг Родины” опублікувала звернення Президента України Леоніда Кравчука до особового складу флоту про складання військової присяги на вірність народу України. Розлютований таким „свавільством” газети, адмірал І.Касатонов брутальним чином звільнив редактора газети капітана 1 рангу Ярослава Князя в запас.
Події навколо Чорноморського флоту чітко планувалися і керувалися з Головного штабу ВМФ РФ, під контроль і керівництво штабу ЧФ була підпорядкована діяльність спеціально створених проросійських організацій і рухів в Криму і Севастополі. „Неділимий флот”, так назвав свою статтю-розпорядження в газеті „Советская Россия” від 11.01.1992 року 1-й заступник Головнокомандувача ВМФ РФ адмірал флоту І.Капітанець а вслід за публікацією вже своїм наказом вимагав у командувача ЧФ: „К офицерам, мичманам, прапорщикам, создающих нездоровую обстановку в воинских коллективах, склонных к измене родины и принятию присяге на верность Украине, применять суровые меры воздействия вплоть до увольнения с занимаемых должностей и увольнения со службы”. В квітні місяці Головком ВМФ адмірал флоту В.Чернавін вже не прикриваючись „слов’янським братерством” дозволить адміралу І.Касатонову застосовувати зброю проти „бандитів”, тобто тих військових моряків ЧФ, які не втратили бажання у своїй країні служити своєму народу а не його колонізаторам.
На Всеармійських офіцерських зборах в Москві 17 січня 1992 року делегати від Чорноморського флоту отримали чіткі вказівки і інструкції Міністерства оборони СНД (такою назвою в той час політики прикривали Міноборони Росії), стосовно дій і позиції по створенні „флоту СНД” на Чорному морі. В Міністерстві оборони „СНД” знали, що з ініціативи офіцерів ПКР „Москва” цього дня за дорученням Президента України Леоніда Кравчука на Чорноморському флоті працювала парламентська група на чолі з народним депутатом О.Тарасенком, яка провела ряд зустрічей з особовим складом флоту.
Тепла зустріч депутатів з моряками, доведення до них концепції і принципів будівництва національних Збройних Сил могли зірвати плани перетворення на території України Чорноморського флоту колишнього СРСР у російський флот під прапором СНД. В Москві при допомозі флоту й надалі планували тримати під своїм контролем все чорноморське узбережжя України від Одеси до Керчі включно. Тому й заборонили командуванню флоту зустрічатися з українськими парламентаріями і віддали наказ... підвищити бойову готовність, тобто оголосити тривогу на флоті.
Однак, безпідставне оголошення тривоги визвало зворотну реакцію особового складу і рятувати ситуацію на флоті 19 січня до Севастополя військовим літаком самого командувача ЧФ терміново прибула делегація народних депутатів Верховної Ради РФ на чолі з С.Бабуріним. Їй, на відміну від українських народних депутатів, І.Касатонов широко відкрив не лише обійми а й всі флотські двері і люки. Цього ж дня у Володимирівському соборі були освячені Андрєєвські прапори і вручені адміралу Касатонову. Це вже був відвертий прояв конфронтації, нехтування на території України її чинним законодавством, попрання волі народу і грубим приниження української держави. Та адміралу Касатонову все спокійно сходило з рук, він залишався на посаді а вся севастопольська і кримська преса розпочали творити з нього новітнього Нахімова – героя „третьої оборони” Севастополя від українців в Україні !
Значно підсилила і перетворила флотську пропаганду у вже відверту антиукраїнську політичну кампанію в Севастополі і в Криму постанова Верховної Ради РФ від 23 січня 1992 року про незаконність передачі Криму Україні в 1954 році.
Після всеармійських розпочалися проведення загальнофлотських зборів командирів кораблів і військових частин, зборів у з’єднаннях, на кораблях і в окремих частинах. Пропагандистські акції з їхніми зверненнями і заявами про неділимість флоту і вірність „единыжды принятой присяге” приймалися протягом зими 1992 року майже щотижня і гучно обставлялися інформаційно і організаційно прес-центром ЧФ. Ветеранський рух і діяльність проросійських організацій стали управлятися ідеологічними структурами флоту.
Підтримка провокаційних дій командування флоту з сторони Росії була найвищою. Під видом навчань та підготовки до 300-річчя російського флоту з Севастополя до Новоросійська 28 січня несподівано були направлені ПКР „Москва” і сторожовий корабель „Безукоризненный”. Під Новоросійськом на борту крейсера „Москва” відбулася зустріч командування і військової ради флоту з Президентом РФ Борисом Єльциним і Головнокомандувачем Об’єднаними Збройними Силами СНД маршалом Є.Шапошніковим. У виступі перед моряками на борту крейсера Борис Єльцин заявив, що виступає проти розподілу флоту і, як оцінку діям командування та ситуації на флоті, записав у книзі почесних відвідувачів: „Молодцы, черноморцы! Так держать, не дрогнуть в этот сложный период для стран СНГ…”.
Тож не лише законодавча влада а й перші особи виконавчої влади Росії відверто стали на підтримку адмірала І.Касатонова особисто, і командування флотом в цілому в їх протидії Міністерству оборони України. Без такої підтримки, звичайно, порушувати законодавство країни і відкрито іти на протидію державним інститутам як у Севастополі так і в Криму ніхто б не наважився.
Російська державна підтримка стала ідейним і матеріальним фундаментом, основою створення флотської проблеми, її політизації та конфронтації з Україною стосовно не вирішення майбутнього Чорноморського флоту а державної приналежності Криму і Севастополя, а з ними і утримання в зоні російського впливу України в цілому. Підтримка Москвою не приховувалася, вона постійно підкреслювалася на численних зборах, мітингах, прес-конференціях, у виступах на сесії міської Ради, по телебаченню та радіо і тривалий час зводила нанівець україно-російські домовленості стосовно Чорноморського флоту.

3. ПЕРІОД САМОВИЗНАЧЕННЯ ОСОБОВОГО СКЛАДУ. НАПРЯМКИ БУДІВНИЦТВА ВІТЧИЗНЯНОГО ФЛОТУ.

Ускладнення і широка політизація флотської проблеми стурбували Верховну Раду України і для вивчення ситуації в Севастополі в перші дні лютого прибула делегація народних депутатів на чолі з заступником голови Верховної Ради України В.Гриньовим. Делегація українських депутатів зуміла зустрітися з офіцерами флоту, обговорила проблеми Криму і ЧФ на зустрічі з депутатами Верховної Ради АР Криму. Та не зовсім виважені кримські заяви заступника голови Верховної Ради України Володимира Гриньова, що не флот вирішуватиме якій країні йому служити а слід дочекатися політичного рішення, лише підсилювали антиукраїнські сили в Криму і в Севастополі, залишали якби поза Україною тих військовослужбовців, які виконали вимогу Президента України прийняти присягу українському народу. Такі заяви політиків не добавляли прихильників української держави в Севастополі і лише затягували розв’язання флотської проблеми.
Після повернення парламентської делегації до Києва, Верховна Рада України прийняла постанову, якою рекомендувала Президенту України прискорити політико-правове вирішення проблеми флоту. Якби в протиріч українському парламенту, російська Верховна Рада того ж дня прийняла постанову „О продолжении работы по изучению правовой обоснованности решений Президиума Верховного Совета СССР от 19 февраля 1954 г. и Верховного Совета СССР от 26 апреля 1954 г. о выведении Крымской области из состава РСФСР” та постанову „О единстве Черноморского флота”.
Флотська і кримська „карти” стали тісно взаємопов’язаними. Рупором всієї антиукраїнської кампанії в Севастополі виступив прес-центр ЧФ, навколо якого були зосереджені всі ідеологічні і інформаційні структури флоту і Севастополя. Під його контроль попали і абсолютна більшість ЗМІ Криму.
Таким чином, суто військова внутрішня проблема України дуже швидко набула міждержавного статусу, була перетворена в політичну і уміло пов’язана з економічними проблемами, які виразно почали проявлятися в Україні. З результатами всеукраїнського референдуму і його результатами на Чорноморському флоті, в Севастополі і в Криму вже ніхто не рахувався. Політизація флотської проблеми і її штучне перенесення на гребінь міждержавних стосунків України і Російської Федерації і визначили відмінний від армії шлях розвитку і спосіб будівництва вітчизняного флоту.
Врешті, у зв’язку з подіями навколо флотської проблеми, процес відродження національного військового флоту і пішов двома паралельними окремими напрямками. Але якраз така непроста дорога і визначила успіх вирішення питання будівництва національного флоту, завадити якому не змогли найгрізніші політичні шторми як в Севастополі, так і на кримському півострові.
Перший напрямок будівництва Військово-Морських сил України складався з двох періодів:
а). – період некерованого прийому військової присяги українському народу, який тривав з 3 січня до 5 квітня 1992 року, до часу виходу в світ Указу Президента України про створення Військово-Морських сил України на базі Чорноморського флоту, що дислокувався на території нашої держави.
б). - період будівництва Військово-Морських сил України власними силами на базі кораблебудівної промисловості України, який тривав з 13 квітня 1992, часу створення організаційної групи ВМС України, до 28 травня 1997 року, часу завершення розподілу Чорноморського флоту колишнього СРСР.
Другий напрямок будівництва Військово-Морських сил України визначав, власне, переговорний процес з розподілу Чорноморського флоту між Україною і Російською Федерацією, який тривав з 5 січня 1991 року до 28 травня 1997 року, до дня підписання міждержавних угод по розподілу Чорноморського флоту.
Російська сторона вимушена була погодитися на розподіл ЧФ бо подальше затягування флотської проблеми втратило для неї політичний сенс: 1 серпня 1996 року світу було не лише проголошено а і продемонстровано на перших загальнофлотських оперативно-тактичних навчаннях „Море-96”, що Україна і без „братньої допомоги” власними силами створила національний боєздатний флот. Чорноморський флот вже став набирати не лише вигляду а і статусу окупаційного, тому й швиденько погодилися на його розподіл.
Після завершення переговорного процесу з розподілу ЧФ обидва напрямки будівництва Військово-Морських сил об’єдналися в єдиний процес розвитку національного флоту.
Офіційно цей процес розпочався 1 серпня 1997 року, коли вперше в історії ВМС України відбулося святкування Дня Військово-Морських сил України в Севастополі, підчас якого на кораблях, отриманих в результаті розподілу ЧФ, були підняті Державні і Військово-Морські прапори України.
Найважчим для українських моряків виявився перший період, коли їм приходилося самотужки, без моральної підтримки, поодинці чи невеликими групами вириватися з імперських шовіністичних обіймів. Для цього треба було мати і національну свідомість, і особисту мужність, і високу моральну витримку. Це був не простий вибір кожного, бо треба було не лише безмежно вірити в Україну а й рискувати своєю репутацією, власною перспективою служби і добробутом сімї. Всіх, хто осмілювався приймати самостійне рішення служити власному народу прилюдно, в пресі негайно оголошували негідниками, зрадниками, націоналістами, шукаючи компромат грубо вмішувалися в їх особисте життя, знімали з житлової черги, посад і виганяли на вулицю.
Соціального захисту від розправ не існувало, тому Міністр оборони України Костянтин Морозов у кінці січня 1992 року відрядив на Чорноморський флот офіцера Головного штабу ЗС України капітана 3 рангу Ігоря Тенюха, який і очолив організаційну роботу по виконанні військовими моряками українського законодавства та організував постійний зв’язок місцевих організацій Спілки офіцерів України з Міністерством оборони. Роль севастопольської організацій СОУ, яку в той час очолював капітан 2 рангу Олександр Пляшечников, в організації складання військовими моряками військової присяги українському народу на Чорноморському флоті та у відродженні Військово-Морських сил України була надзвичайно велика. Члени СОУ стали кадровою основою майбутнього українського флоту, їм накреслила доля і випала честь стати першими моряками вітчизняного флоту і відроджувати вікові морські традиції України.
Першим на Чорноморському флоті в противагу позиції командування і рішень президії офіцерських зборів військову присягу на вірність українському народу 18 січня 1992 року прийняла 3-я рота школи водолазів під командуванням капітана 3 рангу Олександра Клюєва. Того ж дня військову присягу Україні урочисто склали офіцери військово-морської кафедри севастопольського приладобудівного інституту, яку очолював доктор воєнних наук, професор капітан 1 рангу Павло Чабаненко.
Якщо кафедру, на яку командування ЧФ не мало організаційних ричагів впливу, просто піддали моральній анафемі, то 3-ю роту школи водолазів розформували, офіцерів і мічманів відсторонили від посад і заборонили пропускати на територію школи. Та процес самовизначення військовослужбовців набирав сили і репресіями його спинити було вже не можливо. 19 січня в центрі Миколаєва 46 офіцерів і прапорщиків авіаційного полку 33-го учбового центру ВМФ урочисто присягнули Україні. 25 січня у Севастополі в урочистій обстановці до військової присяги Україні був приведений особовий склад 257-ї школи прапорщиків будівельних військ, якою командував полковник Анатолій Вельський. Школа була центрального підпорядкування, тому незабаром з Москви прийшло розпорядження школу розформувати. Однак, територія і приміщення саме цієї школи через два місяці були перетворені в штаб українського флоту і більшість її офіцерів і прапорщиків увійшли до складу ВМС України.
26 січня 1992 року займає в історії Військово-Морських сил України особливе місце. Саме на цей день на флоті було призначено приведення молодого поповнення до присяги СНД. Особовому складу і прибувшим на присягу батькам оголосили, що матроси складатимуть присягу Україні, Росії і другим державам СНД, з яких вони прибули. Одночасно були вилучені тексти української присяги. Керувати цим процесом мали виключно довірені командувачу командири. Не надіючись лише на зусилля Касатонова, напередодні з Москви на флот прилетів Головнокомандувач самопроголошеного ВМФ СНД адмірал флоту В.Чернавін, який особисто і очолив оцю „операцію”. Однак „операція” провалилася. В 7-му навчальному загоні імені адмірала Ф.Октябрьского більше 300 матросів відмовилися присягати СНД і стали вимагати складання присяги лише своїй Батьківщині і присягнули таки Україні. Тексти з українською присягою матросам доставили капітани 3 рангу Володимир Ященко, Геннадій Ситніков і капітан-лейтенант Микола Гук. На слідуючий день всі вони були звільнені з своїх посад.
В Кримській військово-морській базі на складання присяги СНД принесли навіть Андрєєвський прапор. Але всі зусилля командира бази віце-адмірала О.Фролова привести всіх матросів до присяги, виявилися марними. Група матросів під українським прапором вийшла в степ і заявила, що не повернеться, поки їм не дадуть змоги скласти присягу українському народу.
Одночасно в той же день, 26 січня 1992 року, для прийняття присяги українському народу вишикувалися штаб і екіпажі кораблів 17-ї бригади охорони водного району Кримської вмб під командуванням капітана 2 рангу Юрія Шалита. Разом з комбригом присягу Україні склало 85 відсотків офіцерів і мічманів та понад половини матросів і старшин. Ініціаторами прийому присяги виступили начальник штабу бригади капітан 2 рангу Микола Жибарєв, командир дивізіону кораблів Сергій Просяник, заступник командира диваізіону капітан-лейтенант Василь Горобець, командири кораблів Сергій Настенко, Володимир Даневич, Карен Хачатуров, Віктор Заремба та інші.
Звістка про прийом присяги українському народу цілою бригадою кораблів стала для командування флотом громом серед ясного неба і зразу ж облетіла всю Україну. Наступного дня Міністр оборони України поздоровив особовий склад бригади вітальною телеграмою і віддав наказ про зарахування 17-ї бригади ЧФ до складу Збройних Сил України.
29 січня 1992 року Міністр оборони України генерал-полковник Костянтин Морозов направив телеграму командувачу ЧФ з вимогою привести флот до присяги Україні. У відповідь адмірал І.Касатонов телеграфував: „…Просил бы Вас не вмешиваться в деятельность флота…”, затим відсторонив командира 17-ї бригади капітана 2 рангу Юрія Шалита від посади та наказав направити його начальником штабу бригади в грузинське місто Поті. Над 17-ю бригадою повис період репресій та морального знущання. Прийняття присяги Україні розцінювалося як „зрада”, „розкол військових колективів”, „зниження бойової готовності флоту” з усіма наслідками при цьому. Командуванням флоту робилося все, щоб зупинити процес українізації флоту. Та зробити це силовими методами ставало вже не просто: людська гідність і офіцерська честь викликали протидію.
1 лютого присягу Україні склали офіцери військової частини будівельного управління ЧФ, якою командував полковник Петро Савчук. 11-12 лютого проти волі командира присягнули Україні значна більшість особового складу великого протичовнового корабля „Смєтлівий”. За організацію прийому присяги Україні корабельного штурмана капітан-лейтенанта Юрія Лужецького арештували на п’ять діб арешту і випустили з гауптвахти лише після оголошення ним голодування. Згодом його звільнили в запас.
15 лютого 1992 року присягнули Україні офіцери Будівельного управління ЧФ, яких очолив підполковник Василь Атаманчук. За розпорядженням командувача флотом, всі ці офіцери були усунуті з посад.
День 22 лютого нагадав на флоті події 26 січня. Напередодні дня Радянської армії і флоту відповідно до рішення загальних зборів військовослужбовців присягнув Україні особовий склад 880-го окремого батальйону морської піхоти під командуванням майора Віталія Рожманова. Для адмірала Касатонова це вже було занадто: присягу Україні прийняв кращий за підсумками 1991 року в бригаді батальйон флотської еліти – бригади морської піхоти! Тому з ним для науки іншим поступили більш жорстоко: елітний батальйон обеззброїли, розформували а морських піхотинців „розкидали” по частинах військових будівельників від Миколаєва до Керчі! Розформування 880-го ОБМП контролювали спеціально призначені оперативні чергові в штабі ЧФ. З командним складом батальйону спочатку намагалися провести інтенсивну виховну роботу з однією ціллю: відмовитися від присяги Україні. Та офіцери від присяги Україні відмовлятися не збиралися, тоді їх просто вивели під конвоєм за територію частини, не дозволивши забрати особисті речі і попрощатися з товаришами по службі. В знак протесту проти сваволі морські піхотинці звернулися до Президента та Міністра оборони України: „Ми... 22 лютого 1922 року прийняли присягу на вірність народу України. Із-за цього нас по наказу командувача флотом адмірала Касатонова переводять з бригади морської піхоти в будівельні частини. Ми від присяги, яку прийняли на вірність народу України, не відмовимося. Хочемо і дальше служити в МП, займатися бойовою підготовкою, вірою і правдою служити народу України. Молодші сержанти Кізима, Безверхий, старший матрос Карпенко, матроси Мненик, Плещук, Шекура, Косянчук, Мочурад, Ярмець”.
Однак, морських піхотинців вчасно ніхто не захистив. Лише через шість місяців частину морських піхотинців 880-го батальйону вдалося віднайти і перевести до формуємого 1-го батальйону морської піхоти ВМС України, але більшість з „морпіхів Рожманова” таки завершила свою службу у будівельних частинах ЧФ.
Наявність морських піхотинців в середовищі військових будівельників мала і свої переваги. 6 березня присягнув Україні особовий склад Євпаторійського будівельного загону ЧФ під командуванням підполковника Василя Кухельного. На базі цього загону була створена Євпаторійська організація СОУ, яку очолив капітан 3 рангу Дмитро Зубров. Незабаром після складання присяги і В Кухельний і Д. Зубров з своїх посад були усунуті.
8 березня 1992 року в урочистій обстановці під керівництвом старшого помічника командира капітана 2 рангу Володимира Шишова присягу українському народу склала абсолютна більшість офіцерів, мічманів, старшин і матросів крейсера „Михайло Кутузов”. Крейсер знаходився в консервації, але ж він був ще недавньою гордістю флоту, його візитною карткою, мав багату історію і традиції. Володар різноманітних кубків Головнокомандувача ВМФ за призові стрільби, крейсер завжди був прикладом для флоту. Тепер він подав приклад кому мають служити севастопольські моряки. То ж не дивно, що вже наступного дня В.Шишов з більшістю офіцерів були усунуті з посад і відправлені услід за всіма раніше знятими з посад офіцерами до флотського екіпажу а матросів і старшин направили у військово-будівельні загони.
13 березня причиною чергової нервозності командування флоту стали моряки-підводники. Цього дня більша частина екіпажу найкращого і найсучаснішого на флоті підводного човна Б-871 типу „Варшав’янка” під керівництвом заступника командира дивізії підводних човнів ЧФ капітана 1 рангу Євгена Лупакова і помічника командира човна по роботі з особовим складом капітан-лейтенанта Валерія Петренка склали військову присягу Україні. Щоб не дати можливості всьому екіпажу прийняти присягу Україні в бригаді було оголошено „бойову тривогу”. Через годину всі офіцери, котрі прийняли присягу Україні, були усунуті з посад, оголошені ворогами Чорноморського флоту і під конвоєм випроваджені за територію бригади. У пресі негайно був піднятий надзвичайний галас про те, як „українські націоналісти” намагалися підірвати човен, командир бригади підводників в своїх підлеглих вже вбачав „фашистів”, що „продались хохлам за сало”. Флотська і севастопольська преса почали відверто глузувати і насміхатися, навіть глумитися над Україною і тими, що присягали на вірність її народу.
Інформаційна блокада і ідеологічна кампанія проти українського флоту і української держави при мовчазливому спостереженні органів місцевої влади починала набирати брутальних провокаційних форм. Українська преса до міста не поступала вже майже півроку а місцеві ЗМІ активно підігрували антиукраїнській істерії, яку розігрували місцеві політики. На стінах будинків, автобусних зупинках, навіть на пам’ятниках і автошляхах появилися принизливі для будь-кого надписи типу: „Хохлы вон из Крыма”, „Бандеровские оккупанты – вон из Крыма”, „Севастополь-ЧФ-Россия”, „Нет ВМСУ в Севастополе” та тому подібних. Не лише на мітингах а й в пресі оприлюднювалися заклики озброюватися проти рухівців, офіцери, які присягнули Україні, опинилися в стані підпільників.
Щодо переслідувань та звільнення зі військової служби військових моряків, які присягнули Україні, І.Касатонов глузливо пояснював на прес-конференціях, що вони самі побажали замість стратегічного ЧФ служити у Військово-Морських силах України, але Президент України не хоче подбати про їх подальшу службу.
Ускладнення ситуації в Севастополі і в Криму набирало загрозливих масштабів і, звичайно, не проходило не заміченим для керівництва держави. І хоч голова Служби безпеки України Євген Марчук заявив, що „ми контролюємо ситуацію в Криму” військовим морякам від цього легше не ставало. У зв’язку з останніми флотськими подіями 3-4 квітня 1992 року в головній базі флоту працювала урядово-парламентська делегація на чолі з помічником Президента України з військових питань генерал-лейтенантом Борисом Шариковим. Українська делегація адміралом Касатоновим була відверто проігнорована, командувач ЧФ, як виявилося, в той час готувався до неофіційного, по-суті, таємного прибуття на флот віце-президента РФ Олександра Руцкого. Про цей візит високого російського гостя до Севастополя не був поставлений до відома навіть представник Президента України в Севастополі Іван Єрмаков, тодішній господар міста!
Напередодні, 1 квітня, до Севастополі прибув Головнокомандувач ВМФ СНД адмірал флоту В.Чернавін, під керівництвом якого відпрацьовувалися дії ЧФ проти курсу України на створення власного флоту і заходи в Севастополі з участю О.Руцького. Планувалося, що приїзд високих московських посадовців мав ідеологічно і організаційно покінчити з „переприсяганням Україні” на флоті і вже 2 квітня Військова рада ЧФ прийняла звернення до особового складу 17-ї бригади овр в Донузлаві, в якому заявила, що „зайнята окремими із вас позиція не знаходить підтримки на флоті”. В заяві не пояснювалося, навіщо в такому випадку треба було самій Військовій раді звертатися до тих, кого не підтримував флот, однак виплеск антиукраїнської істерії після цієї заяви проявив, що командування ЧФ перелякане розгортанням української свідомості на флоті. Процес складання військової присяги Україні Головком ВМФ обізвав „гальюнним(туалетним – Авт.) способом переприсягання”. Щоб якось стримати процес відродження флоту України В.Чернавін, який народився і виріс за його ж словами „в старинному російському місті Миколаєві”, з трибуни Військової ради а затим і на зустрічі з офіцерами флоту в Будинку офіцерів вельяжно оголосив, що Росія може виділити Україні для створення своїх ВМС 18 відсотків від плавскладу ЧФ в Очакові та Ізмаїлі. Віддав як з барського плеча!
Та адмірала флоту поправив О.Руцкой. Ступивши на бетонку севастопольського аеропорту „Бельбек”, віце-президент Російської Федерації тут же обізвав українських моряків „ряженими” і безапеляційно заявив, що „Черноморский флот, как и Крым, был, есть и будет российским”. Слідуючого дня, після гостини на борту крейсера „Москва”, підвипивший російський віце-президент у матроській безкозирці на голові з солдатською прямотою оголосив екзальтованому натовпу на майдані Нахімова: „Кто-то по пьянке в 1954 году подарил Украине Крым” і запевнив, що Севастополь був і є містом „русской” слави, флот неділимий і над ним майорітиме Андрєєвський прапор.
Помічник Президента України Б.Шариков мав змогу спостерігати за цим антиукраїнським шабашем у центрі Севастополя. На слідуючий день О.Руцкой зустрічався з особовим складом, ветеранами і громадськістю міста в гарнізонному будинку офіцерів. Такого цілеспрямованого проти України, такого антиукраїнського виступу проти Української держави яким виявився виступ одного з найвищих керівників Російської Федерації О.Руцкого севастопольська громадськість до того ще не чула. Зустріч перетворилася в гомеричне видовище: обвішані орденами ветерани війни і флоту кричали і тупотіли ногами, грозили Україні кулаками, демонстрували російському віце-президенту свою готовність йти походом проти України!
Як виявилося, приїзд О.Руцкого та організація вищим командуванням ВМФ навколо його прибуття шовіністичного бал-маскараду в Севастополі були необхідні для створення громадської підтримки заяви президента Російської Федерації Б.Єльцина, яка прозвучала того ж дня, 3 квітня: „В случае чьих-либо попыток одностороннего изменения статуса ЧФ Российская Федерация будет вынуждена взять флот под свою юрисдикцию…”. Та організація лише громадської підтримки спробі відвертої анексії флоту було недостатньою. Треба було створити більш вагому підставу для „юрисдикції” і продемонструвати світу, що, власне, сам Чорноморський флот на території України не бажає служити Україні і просить Російську Федерацію взяти його під свою юрисдикцію, треба було проявити світовій спільноті гучний протест самих чорноморців проти намагання України створити власний флот. І такий прецедент швидко створили. Необхідно було спішити, бо 5 квітня в Красноперекопську депутати міських і районних рад з Євпаторії, Красноперекопська, Чорноморська, Совєтська і Первомайська на форумі „Крим у складі України” виразили волю своїх виборців і прийняли рішення, що у випадку проголошення незалежності Криму, їхні міста і райони увійдуть до складу Херсонської області України. Ці рішення могли суттєво вплинути на ситуацію на флоті і повністю перекреслювали шовіністичні плани анексії Криму і флоту. Це була сильна підтримка моряків-чорноморців, які намагалися служити Україні. Тому терміново в ніч з 5 на 6 квітня з порушенням всіх нормативних документів за командою штабу ЧФ з Донузлава до Севастополя був здійснений „несанкціонований” перехід малого протичовнового корабля МПК-116 під командуванням помічника командира старшого лейтенанта О.Комісарова, який не приймав присяги Україні. Про нічний вихід МПК-116 був поставлений до відома лише новий комбриг 17-ї бригади кап.2 рангу Калашников, який і готував Комісарова до „подвигу”. Командир корабля в ту ніч знаходився вдома і про вихід в море його не інформували спеціально бо абсолютна більшість екіпажу МПК-116 прийняла присягу Україні ще 26 січня. Завдання на вихід в море на кораблі не оголошувалося. Для екіпажу все прояснилося вранці слідуючого дня, коли МПК-116 стояв на рейді Севастополя а зарані поінформована кримська і севастопольська преса спільним інформаційним „залпом” виставила Комісарова новітнім „лейтенантом Шмідтом”, який зумів вирватися з атмосфери жорстокого „націоналістичного” переслідування і цькування в Донузлаві. Про Красноперекопські рішення вже ніхто не згадував, вся увага громадськості була прикута до флоту, який „з усіх сил” гріб до „исторической Родины”: не гетьмани і отамани водили ескадри Чорним морем, а героїчні російські адмірали – такий був лейтмотив щоденних публікацій у місцевій і російській пресі, програм на радіо і телебаченні. Тож честь і ратна слава можуть бути лише на ЧФ РФ!
Бурхлива антиукраїнська інформаційно-пропагандистська акція навколо флоту не могла пройти мимо національної гідності і честі не лише українців а всіх моряків-чорноморців, які бачили своє майбутнє з Україною, не могла не визивати в них протесту і потягу до практичних дій: сам по собі збігав період очікування політичного вирішення проблеми флоту. Офіцери-члени Спілки офіцерів України вирішили шукати зустрічі з керівництвом Міністерства оборони і держави.

4. СТВОРЕННЯ ОРГАНІЗАЦІЙНОЇ ГРУПИ ВМС УКРАЇНИ.

3-5 квітня 1992 року в Києві проходив 3-й з’їзд Спілки офіцерів України. Чорноморський флот представляли на ньому 27 офіцерів і мічманів, з Баку прибуло 102 делегати в морській формі. У своїх палких виступах капітан 1 рангу Євген Лупаков і капітан 2 рангу Юрій Шалит довели до Міністра оборони і делегатів з’їзду ситуацію на флоті і поставили вимогу керівництву країни негайно підпорядкувати флот державі. Після з’їзду делегати від Чорноморського флоту зустрілися з заступником Голови Верховної Ради України Василем Дурдинцем, Міністром оборони України Костянтином Морозовим, народними депутатами України С.Хмарою, С.Семенцем, Т.Яхеєвою а згодом і з Головою Верховної Ради України Іваном Плющем. Моряки поставили питання ребром: ми присягнули Україні а Україна, український уряд нас не підтримують і заявили, що це є основною причиною стримування прийняття присяги Україні на флоті і розігрування „флотської карти” в політиці.
В Києві вже було відомо, що 6 квітня в Москві 6-й з’їзд народних депутатів Російської Федерації планує прийняти постанову про підпорядкування Чорноморського флоту Росії. Тому було вирішено вплинути на Президента України по прискоренню вирішення питання про створення Військово-Морських сил України. Народні депутати України С.Хмара, Т.Яхеєва і С.Семенець заявили, що у разі, якщо Президент не виконає їхніх вимог, то вони оголосять голодування в Верховній Раді України.
Нарешті керівництво країни проявило рішучість і твердість. 5-го квітня під керівництвом Президента України Леоніда Кравчука відбулося засідання Ради національної безпеки України. Підсумком непростого засідання РНБУ став історичний Указ Президента України „Про невідкладні заходи щодо будівництва Збройних Сил України”, другий пункт якого чітко визначав: „Сформувати Військово-Морські Сили України на базі сил Чорноморського флоту, дислокованих на території України. Міністерству оборони України приступити до формування органів управління Військово-Морськими Силами України, погодивши з Головнокомандувачем ОЗС держав Співдружності перелік кораблів і частин Чорноморського флоту, які тимчасово передаються в оперативне підпорядкування командуванню Стратегічних Сил держав Співдружності”.
Указ Президента України від 5 квітня 1992 року заклав правову базу відродженню національного флоту. Наступного дня, 6 квітня, ситуацію навколо Криму і Чорноморського флоту розглянула Президія Верховної Ради України. В прийнятій заяві до Верховної Ради РФ та до моряків-чорноморців Президія Верховної Ради України особливо наголосила: „...Командування Чорноморського флоту на чолі з І.В.Касатоновим нахабно ігнорує Конституцію і закони України, проводить відверту протиукраїнську пропаганду серед військовослужбовців, розпалює міжнаціональну ворожнечу.
...Україна, будуючи власні Збройні Сили на чіткій правовій основі, не раз висловлювала свою позицію відносно Чорноморського флоту... Україна зробила значний внесок у будівництво Балтійського, Північного, Тихоокеанського і Чорноморського флотів колишнього СРСР. Україна претендує лише на ту частину Чорноморського флоту, яка приписана в її портах, що є значно менше внеску України у будівництво Військово-Морських Сил колишнього Союзу.
Україна буде послідовно зміцнювати свою державність, наполегливо будувати власні Збройні Сили, в тому числі Військово-Морський флот.
...Президія Верховної Ради України звертається до населення Криму, військовослужбовців Чорноморського флоту зберігати спокій і не піддаватися впливу провокаційних заяв командування ВМФ СНД і окремих керівників Російської Федерації...”
Указ Президента України про створення Військово-Морських Сил України та заява-звернення Президії Верховної Ради України до моряків-чорноморців заставили багатьох задуматися в Севастополі. Тоді за наказом І.Касатонова ідеологічні структури ЧФ змінили тактику. „Рух будет флот чистить, так съезд СОУ решил” – залякували особовий склад флоту.
Ввечері 6 квітня за рішенням Президії Верховної Ради України до Севастополя прибула парламентсько-урядова комісія на чолі з першим заступником Голови Верховної Ради України Василем Дурдинцем. У складі комісії були голова СБУ Є.Марчук, міністр внутрішніх справ А.Василишин, 1-й заступник Міністра оборони України генерал-лейтенант І.Біжан, народні депутати України Д.Павличко, М.Спис та ряд генералів і офіцерів Головного штабу ЗС України. У голови делегації В.Дурдинця був указ Президента України про призначення Командувача Військово-Морських Сил України, але особу самого командувача ВМС голові комісії належало підібрати під час роботи в Севастополі.
6 квітня з Києва до Севастополя повернулися і делегати 3-го з’їзду СОУ. Маючи мандат представника Міністерства оборони України на Чорноморському флоті, капітан 1 рангу Євген Лупаков того ж дня із членів СОУ створив організаційну групу ВМС України, очолив її і розташував у військовому містечку колишнього штабу дивізії ППО на вулиці 4-й Бастіонній, 5.
Першими українськими військовими моряками першого підрозділу ВМС України стали капітан 1 рангу Євген Лупаков, полковники Володимир Інділо і Григорій Гордієвський, капітани 2 рангу Олександр Пляшечников і Микола Тіхонов, підполковник Іван Шульга, капітани 3 рангу Олександр Клюєв, Вадим Махно, Геннадій Ситніков, Володимир Ященко, майор Віталій Рожманов, капітан-лейтенант Валерій Петренко, старші лейтенанти Андрій Ільєнко, Вячеслав Щегольков, Михайло Рудь і Володимир Онопрієнко а так же майор з бригади військ ППО Геннадій Варицький, який і установив Державний прапор України над зайнятим приміщенням. Офіцери того ж дня облаштували службовий зв’язок, установили оперативне чергування і розпочали практичну роботу по реалізації Указу Президента України по створенню Військово-Морських Сил України. На території цього військового містечка на другий день було розгорнуто польовий вузол зв’язку, доставлений з 32-го армійського корпусу, та установлено сталий зв’язок з Міністерством оборони.
Вже перший день існування орггрупи проявив всю складність майбутньої роботи. Як тільки у штабі ЧФ довідалися про створення оргрупи ВМС і організації там чергової служби, їй відразу відключили телефонний зв’язок, військове містечко негайно оточили групи пікетників, які, міняючи одна одну, протягом кількох днів намагалися блокувати роботу і навіть штурмувати стіни цього першого підрозділу українського флоту.
Та зупинити історію виявилося не можливим. 9 квітня за порадою заступника Міністра оборони України з будівництва і розквартирування військ генерал-лейтенанта Д.Рудковського Євген Лупаков разом з Юрієм Шалитом передислокували орггрупу, а з нею і майбутній штаб ВМС, на вулицю Соловйова, на територію школи прапорщиків військових будівельників, яка розформовувалася. Знаходячись у цій школі 1-й заступник міністра оборони України генерал-лейтенант Іван Біжан у присутності представника Президента України у м. Севастополі Івана Єрмакова тут же і затвердив цю школу як територію оргрупи ВМС, як першу військову частину українського флоту, якій судилося на довгі роки стати штабом Військово-Морських Сил України.
Вранці 7 квітня В.Дурдинець з членами комісії прибули до будинку севастопольської міської державної адміністрації. У зв’язку з прибуттям В.Дурдинця з генералами і офіцерами Міністерства оборони, МВС і СБУ на флоті було оголошено бойову тривогу і, щоби „націоналісти” і „бандерівці” не змогли захопити кораблі, оперативним черговим флоту було віддано наказ створити на кораблях бойові загони захисту, установити кулеметні пости і підняти на борт трапи. На майдані Нахімова були негайно зібрані штатні мітингувальники, які виставлялися громадськими активістами. Коли з постаменту пам’ятника адміралу Нахімову оголосили указ Б.Єльцина про підпорядкування Чорноморського флоту Росії, на майдані під стінами державної адміністрації розпочалося біснування українофобів!
В таких умовах проходила зустріч парламентсько-урядової комісії з членами військової ради ЧФ. Пояснивши мету прибуття та довівши до присутніх Указ Президента України про створення Військово-Морських Сил України і заяву Президії Верховної Ради України, Василь Дурдинець звернувся до військової ради ЧФ проявити здоровий глузд і сприяти створенню та будівництву Військово-Морських Сил України. У відповідь Командувач Чорноморського флоту адмірал І.Касатонов в доволі різкій формі зачитав підготовлену заяву, яка не допускала і найменшої можливості сприяння будівництву українського флоту: „…Военный Совет флота не уполномочен вести какие-либо переговоры о разделе или передаче части флота.” Зачитавши заяву, військова рада ЧФ покинула приміщення наради.
Розмови, як кажуть в таких випадках, не вийшло, але зустріч Василя Дурдинця з особовим складом надводних кораблів, з депутатами севастопольської міської ради та колективами севастопольських заводів внесла промінь світла у вирішення флотської проблеми, донесла до севастопольців істинні устремління української держави, певною мірою побила криві дзеркала російської пропаганди і, що саме головне, поклала початок важкої роботи по будівництву національного флоту.
Сьомого квітня 1992 року виявилося для ВМС України тим історичним днем, з якого розпочалася практична робота по реалізації Указу Президента України по створенню національного флоту. І розпочалася вона з призначення Командувача Військово-Морських Сил України. Того ж дня у присутності керівного складу державної адміністрації міста Севастополя Василь Дурдинець оголосив Указ Президента України про призначення першим командувачем Військово-Морських Сил України командира Кримської військово-морської бази(вмб) контр-адмірала Бориса Борисовича Кожина і представив його керівникам міста. Його кандидатуру запропонував член делегації, виконуючий обов’язки начальника військово-морського управління Головного штабу Збройних Сил України капітан 3 рангу Ігор Тенюх, який добре знав як Бориса Кожина, так і ситуацію на флоті. Він же разом з старшим офіцером свого управління майором Володимиром Холодюком і доставив Бориса Кожина з селища Новоозерного до Севастополя для зустрічі з 1-м заступником Голови Верховної Ради України Василем Дурдинцем.
Кожин Борис Борисович народився 25 вересня 1944 року в Пскові, РСФСР. Батько в 1947 році був репресований. В 1959 року сімя переїхала на Волинську область. В 1968 році закінчив Вище військово-морське училище ім. М.В.Фрунзе в Ленінграді і був направлений на Чорноморський флот. Послідовно пройшов службовий шлях від командира бойової частини корабля, командира сторожового корабля до командира бригади і Кримської військово-морської бази Чорноморського флоту. Кандидат в майстри спорту по велоспорту.
А у Кримській вмб, штаб якої знаходився в с. Новоозерному (морський гарнізон Донузлав), того дня події розвивалися протилежно севастопольським. Відрізані інформаційно від головної бази флоту, в Донузлаві взагалі не відали про події в Севастополі, про приїзд на флот парламентсько-урядової делегації та про указ Президента України від 5 квітня. 6 квітня в штаб бази поступив наказ адмірала Касатонова про підвищення бойової готовності і заборону будь яких виїздів офіцерів і мічманів за межі гарнізону. До цього дня протягом місяця офіцери штабу щоденно окремими групами направлялися у відрядження для роботи у військових частинах від Очакова до Ялти. Головною метою такої допомоги на місцях було виграти час, не дати змоги офіцерам штабу зібратися разом і прийняти присягу Україні а так же не допустити повторення ситуації 17 бригади у військових частинах бази.
7 квітня 1992 року, користуючись забороною покидати гарнізон, 37 офіцерів і мічманів штабу і управління Кримської вмб прийняли присягу Україні, після чого розповсюдили звернення до офіцерів флоту. Організаторами присяги виступили капітан 3 рангу М.Мамчак та капітани 2 рангу В.Бонь, В.Трумпікас та Л. Корнілов. Про призначення Командувачем ВМС контр-адмірала Бориса Кожина на час прийняття присяги в штабі бази інформації ще не було, після обіду, напередодні ритуалу прийняття присяги Україні, адмірал І.Касатонов по мережі оперативного зв’язку оприлюднив по флоту указ президента РФ: „О переходе под юрисдикцию Российской Федерации Черноморского флота” а слідуючого дня Головнокомандувач Об’єднаних Збройних Сил СНД маршал Є.Шапошніков, мотивуючи інтересами країн СНД, видав наказ „Про перевід під юрисдикцію Російської Федерації Чорноморського флоту”. За цими документами Чорноморський флот на всій українській території визнавався російським, чим ще більше поглиблювався конфлікт.
Після завершення ритуалу прийняття присяги за рішенням офіцерських зборів штабу Квмб було зроблено офіційну доповідь телеграмою Міністру оборони України, усно командуванню бази та розповсюджено звернення до офіцерів флоту.
Пізно ввечері 7 квітня адмірал І.Касатонов особисто оголосив по флоту, що в Новоозерному повстали націоналісти і штурмують штаб бази, мовляв, в селищі йде бій. В той же час він звернувся до Головнокомандувача ВМФ СНД адмірала флоту В.Чернавіна за дозволом на застосування зброї і такий отримав! Тому в глибоку ніч з 7 на 8 квітня, коли насправді селище мирно спало а офіцери штабу бази знаходилися по своїх домівках, за наказом командувача ЧФ в Донузлавський гарнізон увійшли танки і бронетранспортери з озброєним десантом на броні 361-го полку берегової оборони ЧФ з Євпаторії та танкового полку з с. Перевальне. Штаб бази оточили офіцерською вартою з автоматами і кулеметами в руках. Посеред ночі в Донузлавську затоку по бойовій тривозі зайшли два протичовнових кораблі з Севастополя і два чергових по флоту ракетних катера з Чорноморська з завданням зайняти оборону з моря і заблокувати кораблі 17-ї бригади. Штаб бази зайняли десантники 39 дивізії десантних сил, чергові офіцери і матроси штабу бази були просто вигнані на вулицю, оперативна і чергово-вахтова служби замінені. В селищі були закриті всі установи, школа і навіть пошта, з якої було відправлено телеграму-доповідь Міністру оборони України. Вранці, коли мешканці проснулися, то побачили як замість таксі вулицями селища їздять БТР-и з десантом на броні і вриті в землю танки! І.Касатонов намагався підняти в повітря і морську авіацію, але командир Мирновського авіагарнізону без письмового наказу відмовився піднімати в повітря свої бойові машини.
Інформація про прийняття присяги більшістю офіцерів Кримської вмб в час, коли командира цієї бази призначили Командувачем ВМС України, блискавкою облетіла флот і визвала істеричну реакцію адмірала І.Касатонова. І було чого. Донузлавський гарнізон в один час зламав продуману систему приватизації флоту, про підйом Андрєєвських прапорів вже не йшлося, тепер треба було терміново „рятувати” флот від прапорів українських: указ Б.Єльцина про підпорядкування флоту Росії не викликав радості у особового складу. Надзвичайну дратливість у командувача ЧФ визвало і власне безсилля позбавити щойно призначеного Командувача ВМС офіцерської підтримки на флоті. Все це вкупі і викликало дії, які газета „Крымские известия” справедливо назвала „кримським ГКЧП”.
Ситуація на флоті настільки ускладнилася, що з Москви до Севастополя терміново прибув Головнокомандувач ВМФ СНД адмірал флоту В.Чернавін. Прибувши до штабу флоту, він зразу ж по системі оперативного сповіщення сил флоту наказав підняти вранці 9 квітня на всіх кораблях і суднах ЧФ Андрєєвські прапори. Та виконали наказ лише в бригаді рятувальних суден ЧФ. Робилося це якби в протиріч Міністру оборони України, який 8 квітня підписав Директиву №8 „Про формування Військово-Морських Сил України”. Врешті, демонстрації сили не вийшло і адміралу флоту В.Чернавіну прийшлося сідати за стіл переговорів з українською делегацією. А так хотілося флот взяти просто за один день!
Так зарані продуманий і, як здавалося, безпрограшний план анексії флоту провалився, піднімати прапори як і стверджувати „юрисдикцію” прийшлося відкласти на довший час. Вранці 8 квітня сорок матросів і старшин сторожового корабля „Пытливый” звернулися до командира корабля з вимогою організувати на кораблі урочистий прийом присяги українському народу під Державним прапором України. У випадку підняття на кораблі Андрєєвського прапору вони обіцяли зірвати з себе погони і залишити екіпаж, чим повторили ситуацію 1917 року на крейсері „Пам’ять Меркурія”. Подібне морально-політичне становище склалося і на інших кораблях 30-ї дивізії, де громадяни України в екіпажах були в переважній більшості і хотіли служити в своїй країні своєму народу. Тому підняття Андрєєвських прапорів могло привести до не передбачуваних і не контрольованих наслідків. Враховуючи ситуацію на кораблях в Севастополі та бурхливі події тих днів в Донузлаві командуванню ВМФ „СНД” підняття Андрєєвських прапорів прийшлося відкласти на невизначений час.
Як згодом пригадував Леонід Кравчук, того дня у розмові з Борисом Єльциним він заявив йому, що у випадку спроби підняти на флоті Андріївські прапори, Україна буде захищатися. Для свого захисту в Україні військові моряки вже були і їх кількість збільшувалася щоденно. Про приватизацію флоту методом простого підняття російських прапорів в такій ситуації, коли військові моряки пліч-о-пліч стояли з вищим керівництвом України, прийшлося забути.
А в Новоозерному під гарматними стволами виростала національна самосвідомість особового складу. Побачивши відвертий і неприхований обман, відчувши на собі агресивні антидержавні дії самого командувача, вранці слідуючого дня в Донузлаві вишикувалася ціла черга бажаючих прийняти присягу Україні, в тому числі і з середовища тих, кого прислали блокувати гарнізон. Прийом присяги продовжили на офіцерських зборах в будинку офіцерів але після спроби командувача його заблокувати повітряним десантом, перейшли до селищної ради. Там, під Державним прапором України, офіцери заявили командуванню бази, що у випадку продовження їх блокади будуть оборонятися і виставили охорону селищної ради. Про події в Донузлавському гарнізоні стало відомо в Севастополі і в Новоозерне по розпорядженню В.Дурдинця прибув член парламентської делегації генерал-майор Головного штабу ЗС України В.Васильєв. Зустрівшись в селищній раді з офіцерами, що прийняли присягу, та в штабі з новопризначеним командиром бази О.Цубіним, він доповів В.Дурдинцю про загрозливу ситуацію, яка штучно створювалася в гарнізоні. Касатонову прийшлося змиритися з втратою свого впливу над штабом бази і зняти облогу Кримської вмб. Всього 8 квітня в Новоозерному прийняло присягу Україні 72 офіцери і мічмани.
Бряжчання зброєю не пройшли марними для флоту. 9 квітня під розвернутими прапорами в урочистій обстановці присягнули Україні моряки бригади спеціального призначення Розвідуправління ЧФ під командуванням капітана 1 рангу Анатолія Карпенка, дислоковані на острові Майський під Очаковом. Спочатку командувач ЧФ спробував очаківський спецназ залякати штурмом. Коли з того нічого не вийшло, бо А.Карпенко заявив, що не відає про тих, хто зміг би його диверсантів заблокувати на острові, російська сторона вирішила використати прийом присяги в Очакові для зриву україно-російських переговорів. Але тут рішуче втрутилася Верховна Рада України, заявивши, що дії російських політиків і військового керівництва „...об’єктивно спрямовані на розвал добросусідських україно-російських відносин, дестабілізацію становища в Україні, де зберігається політичний і національний спокій. ...Україна ...могла б заявити про своє право на частину Балтійського, Північного, Тихоокеанського флотів і Каспійської флотилії, а також висунути претензії по відношенню до населених українцями суміжних з Україною територій.” Того ж дня Верховна Рада України постановою про неправомірність дій керівництва Об’єднаних Збройних Сил СНД запропонувала Президенту України Кравчуку Л.М. виразити недовіру Шапошнікову Є.І. і звернутись до голів держав СНД про його невідповідність посаді Головнокомандувача ОЗС СНД.
Події з переходом військових моряків на службу Українській державі почали прискорюватися. Донузлавський гарнізон підтримали морські авіатори Новофедорівського гарнізону ЧФ. 10 квітня в урочистій обстановці присягнув Україні Центр бойового застосування корабельної авіації ВМФ у місті Саки, яким командував полковник авіації Віктор Безногих. Центр готував корабельних льотчиків для авіанесучих кораблів ВМФ колишнього Союзу і перехід його майже повним складом під Державний прапор України вслід за Донузлавським і Очаківським гарнізоном надто багато важили в тодішній ситуації на флоті. Наказом Міністра оборони центр був зарахований до складу Збройних Сил України.
Командування ВМФ СНД разом з командувачем ЧФ адміралом І.Касатоновим, не зважаючи на весь піднятий на флоті антиукраїнський лемент і заклання про вірність „единыждыпринятой” колишній радянській присязі, катастрофічно втрачали вплив на особовий склад флоту. Люди самі визначали своє громадянство, свою Батьківщину і втримати їх в форматі незрозумілого і чужого СНД було вже неможливим. Готувалися прийняти присягу Україні в бригадах ракетних і протичовнових кораблів 30 дивізії, в Феодосійській бригаді овр, в Керчі і Ізмаїлі, навіть в штабі флоту. Ще б тижнів з два і протистояння навколо присяги завершилося б саме по собі – більшість особового складу сама б визначилася і визначила б приналежність флоту: на флоті, на відміну від столиць, добре пам’ятали підсумки референдуму про незалежність України. Касатонову прийшлося б або присягати Україні, або забиратися вслід за колишніми командувачами військових округів Сухопутних військ в Москву чи де інде.
Але так не сталося. Багато тодішніх політичних керманичів України, і у першу чергу високопоставлені дипломати, понад усе боялися власної сміливості і самі стримували українських військових моряків від дій, які перечили вподобанням Касатонова, вбачаючи в усьому можливість виникнення конфлікту, тремтіли від першої ж грубої московської телеграми чи погрози.
Наслідком такої державної позиції тодішніх лідерів України став мораторій на прийняття присяги народу України в Україні! 10 квітня на Чорноморському флоті оголосили, що Президенти України і Російської Федерації Леонід Кравчук і Борис Єльцин по телефону домовилися про мораторій на свої рішення по флоту і призупинили дію своїх указів стосовно Чорноморського флоту. Мораторій стосувався і наказу Міністра оборони України стосовно створення ВМС України. Питання вирішення державної приналежності Чорноморського флоту з того дня віддавалося на вирішення спеціально створених державних делегацій України і Російської Федерації.
Через кволість зовнішньої і внутрішньої політики України російська сторона перехопила ініціативу. Тепер думкою особового складу можна було офіційно нехтувати, ще й звинувачувати українське військове відомство в порушенні домовленостей!
У московських владних кабінетах добре розуміли, що Кримський півострів являється ключем до гегемонії в чорноморському басейні, а Севастополь і флот виявилися найлегшим способом утримати Україну в зоні російського впливу. Чорноморський флот, який сам по собі у закритому басейні не являвся стратегічним важелем впливу навіть у XIX столітті, був обраний причиною вирішення стратегічних задач Росії. Не було б флоту, то шукали б інші способи утримати Україну у зоні свого впливу.
Мораторій став надзвичайно вигідним командуванню ВМФ СНД і адміралу І.Касатонову. По-перше, призупинялося волевиявлення особового складу, а ті, хто прийняв присягу і були вигнані з військових частин і кораблів раніше, оставалися як би поза українським законом і без місця служби. По-друге, і це найсуттєвище, мораторій надавав змогу командуванню ЧФ взяти в руки ситуацію на флоті і призупинити процес прийняття особовим складом присяги українському народу, який вийшов з під його управління. Вимальовувалася пікантна ситуація, при якій бажаючі виконати вимоги чинного законодавства України і стати на захист української держави ставали порушниками волі Президента і Верховного Головнокомандувача Збройних Сил своєї країни.
Насправді, військовослужбовці-громадяни України волею її керівників вимушені були тепер залишатися для подальшої служби на Чорноморському флоті, ждати політичного вирішення своєї долі і під керівництвом командування ЧФ втягуватися в боротьбу проти створення національного флоту. На той час припадають і перші випадки відмови офіцерів від прийнятої раніше присяги українському народу.
З часу накладання мораторію командування Чорноморського флоту вже стало відкрито виконувати розпорядження виключно з Москви, відстоювати на території України інтереси не української держави і активно втягувати в процес протистояння як військових, так і цивільних громадян України. В пресі спеціально під всілякими заявами і зверненнями публікувалися на перших місцях українські прізвища офіцерів чи громадських лідерів з українськими прізвищами, які виступали як проти незалежності України, так і проти наявності в Севастополі ВМС України. Про проявлену волю українського народу на референдумі вже не згадувалося а матеріали з його підсумками були ретельно прибрані з бібліотек і архівів. „Не бігти попереду паровоза” - щоденно наголошував адмірал І.Касатонов у численних виступах на телеканалах і прес-конференціях. Кожний день затягування вирішення державної приналежності Чорноморського флоту все більше віддаляв не лише час створення вітчизняного флоту а зав’язував його тугим вузлом проблеми політичних і економічних взаємовідносин з Російською Федерацією, заганяв її в глухий кут.
Військово-морська складова Збройних Сил України ставала найслабшою ланкою у системі оборони молодої держави. І це викликало тривогу всієї країни. Почала випробовуватися на стійкість національна самосвідомість народу, випробовувалася на міцність ідея незалежності України.
В ситуації, що склалася після оголошення мораторію на дію президентських указів стосовно Чорноморського флоту, командувач ВМС України контр-адмірал Борис Кожин 10 квітня з офіцерів, відсторонених адміралом І.Касатоновим від виконання службових обов’язків за прийняття присяги українському народу, сформував організаційну групу, яка мала займатися проблемами будівництва майбутніх Військово-Морських Сил України. 13 квітня донузлавські і севастопольські офіцери об’єдналися в єдину організаційну групу, місцем знаходження якої стало військове містечко школи прапорщиків будівельних військ в Севастополі. Першими членами організаційної групи ВМС України стали капітани 1 рангу Василь Бойко, Анатолій Данілов і Євген Лупаков, полковники Володимир Інділо і Григорій Гордієвський, капітани 2 рангу Олександр Бондар, Євген Корнілов, Олександр Пляшечников, Леонід Третяк, Владас Трумпікас, Микола Тихонов, Олег Ніколаєв, Ігор Мироненко, Валентин Сутула, Анатолій Приліщ, Юрій Шалит, Володимир Шишов, підполковник Іван Шульга, капітани 3 рангу Михайло Кот, Олександр Клюєв, Мирослав Мамчак, Вадим Махно, Віктор Палій, Геннадій Ситніков, Володимир Ященко, майори Олександр Дерновий, Леонід Рибальченко, Віталій Рожманов, капітан-лейтенант Віктор Петренко, старші лейтенанти Володимир Онопрієнко, Михайло Рудь, Андрій Ільєнко, Вячеслав Щегольков. До перших членів орггрупи слід зарахувати і офіцера військової контррозвідки СБУ капітана 3 рангу Володимира Якименка, майора з’єднання ППО Геннадія Варицького та співака, заслуженого артиста України Олександра Іванова.
Власне, створення організаційної групи як такої спеціально не планувалося. Спершу будівництво національного флоту керівництву Міністерства оборони бачилося включенням до Збройних Сил України органів управління, об’єднань і з’єднань Чорноморського флоту загалом, як це мало місце, наприклад, у Сухопутних військах. Та на флоті прийом присяги українському народові пішов іншим шляхом, тому кожний, хто відчував себе українцем, виривався „з СНД” хто як міг. На 10 квітня 1992 року Борис Кожин мав лише список біля двадцяти офіцерів ЧФ, які прийняли присягу Україні і були усунуті з посад. Тож коли після оголошення мораторію Президентами України і Росії на дію своїх указів по Чорноморському флоті командування ЧФ почало звинувачувати Б.Кожина в формуванні „паралельних управлінських структур”, Василь Дурдинець у відповідь заявив, що у Кожина в підпорядкуванні є не штаб а лише невелика організаційна група, яка має допомагати і забезпечувати виконання ним своїх обов’язків. Мораторій на призначення Командувача ВМС не поширювався а, значить, не поширювався і на організаційну групу. Так появилася орггрупа ВМС, якій випала особлива роль в історії вітчизняного флоту.
З 13 квітня 1992 року розпочалася практична організаційна робота по розбудові українського флоту. Як і на попередньому місці, орггрупі ВМС знову відключили всі міські і військові лінії зв’язку, а офіцерам – телефони на квартирах. Адмірал І.Касатонов не забарився на спеціально зібраній прес-конференції обізвати прийнявших присягу Україні офіцерів і мічманів „деструктивними силами” а орггрупу ВМС – „совершенно враждебной организацией”. Командувач ВМС України Борис Кожин, виразивши надію на „нормальні, ділові стосунки” з командувачем ЧФ рішуче заявив, що „він є кулак Президента на Чорному морі” і відкинув всі звинувачення в порушенні мораторію: „на оборону країни як і на бажання військовослужбовців служити своєму народу мораторій накласти не можливо”.
У перший день роботи орггрупи Борис Кожин визначив основні напрямки роботи орггрупи і обов’язки своїх підлеглих. Начальником штабу став кап. 2 рангу Юрій Шалит. Заступником Командувача з бойової підготовки став кап. 1 рангу Євген Лупаков, а кап. 1 рангу Анатолій Данілов – начальником соціально-психологічної служби. Кадрову роботу очолив кап.2 рангу Анатолій Приліщ, організаційно-мобілізаційну – кап. 2 рангу Владас Трумпікас. Кап. 2 рангу Володимир Шишов став займатися кораблебудівними проблемами, О.Клюєв і В.Ященко – проблемами допоміжного флоту. Майору В.Рожманову було доручено займатися проблемами створення морської піхоти, кап.2 рангу Євгену Корнілову – оперативні питання і питання розробки структури ВМС, кап. 2 рангу Валентину Сутулі – створенням командного пункту, а полковникам В.Інділу – тилом і Г.Гордієвському - військовою медициною відповідно. Організацією роботи з відвідувачами, своєрідної приймальні орггрупи, займався майор Олександр Дерновий. Постійним куратором орггрупи і організатором її постійного зв’язку з Міністерством оборони і Головним штабом ЗС України став капітан 3 рангу Ігор Тенюх.
Організаційна група стала інтелектуальною силою і базою відродження Військово-Морських сил Збройних Сил України а кожний офіцер з її складу – носієм духовних засад, етики і волі. Взагалі, організаційна група приступила до створення Українського флоту без будь яких засобів для цієї роботи. Але наскільки українські військові моряки були бідні матеріально, настільки вони були сильні морально. І об цю силу їх духу розбивалися всі спроби накотити антиукраїнські хвилі та зірвати процес відродження національного флоту.
На першій же нараді офіцерів орггрупи Командувач ВМС визначив, що основою оцінки кожного офіцера ВМС як і всього українського флоту взагалі будуть три П: патріотизм, професійність і порядність. Далі довів до своїх нечисленних підлеглих, що Міністр оборони і Головний штаб Збройних сил України визначили головним завданням орггрупи роботу, направлену на будівництво ВМС України без опори на Чорноморський флот, розраховуючи лише на кораблебудівні можливості держави і підтримку Міністерства оборони.
Флот ділитимуть політики а не ми, заявив Б.Кожин, і поставив завдання забезпечити підтримку всім, хто переслідуватиметься на ЧФ за прийом присяги Україні. Слід зазначити, що в орггрупі того часу ніхто не сумнівався в скорому вирішенні проблеми розподілу Чорноморського флоту, як і не сумнівалися в тому, що на території України повинні базуватися виключно Військово-Морські сили України.
Таким чином остаточно визначилися два шляхи створення національного флоту:
1-й - будівництво Військово-Морських Сил України власними силами;
2-й – будівництво Військово-Морських Сил України внаслідок отримання бойових кораблів, суден і структури флоту після остаточного вирішення проблеми Чорноморського флоту колишнього СРСР.
Переговорний процес між урядовими делегаціями України і Російської Федерації по флотській проблемі розпочався з часу оголошення мораторію і тривав до кінця травня 1997 року. Він дістав назву переговорів по розподілу Чорноморського флоту.

5. ХРОНОЛОГІЯ РОЗПОДІЛУ ЧОРНОМОРСЬКОГО ФЛОТУ.

Аналіз більш чим п’ятирічного переговорного процесу по розподілу Чорноморського флоту потребує окремого дослідження. Цей період був надзвичайно важким, в переговорах було задіяні не лише військові і дипломати а й надзвичайно багато людей з різних відомств, високих посадових осіб до глав парламентів і президентів країн включно. У Севастополі логічний процес розподілу майна „спочившого в бозі” Радянського Союзу при „братній” допомозі північного сусіда великодержавними антиукраїнськими силами було перетворено в „третю оборону Севастополя” на цей раз від України, а розподіл ЧФ - на боротьбу проти „четвертої загибелі флоту”. Насправді імперські сили Росії і України вирішили через проблему розподілу розміщеного на величезній українській території Чорноморського флоту, через територіальні претензії, через статус Криму і Севастополя знову втягнути Україну в новітню Російську імперію або через сформовану „п’яту” колону в Криму і в Севастополі бодай тісно прив’язати Україну до російської політики і її впливу.
Переговори по флоту з першого дня вийшли з формату суто військової проблеми на рівень міждержавних, а затим і міжнародних відносин і були майстерно пов’язані з територіальними претензіями до України, з економічними проблемами та проблемою ядерного роззброєння України. Проблема розподілу ЧФ, яку в світі з тривогою розпочали розглядати як можливе повторення на кримському півострові балканської кризи, дістала розголос навіть в стінах ООН. Тому остановимося лише на короткій хронології переговорів по розподілу Чорноморського флоту та подій навколо нього.
20 жовтня 1991 р. Нью-Йорк. США. Переговори між керівниками МЗС України і Росії. Заява міністра закордонних справ Андрія Козирєва, що одне з мільйонних міст на сході України „завжди було і буде російським” а відносини РФ і України будуть мати формат „як взаємини Нью-Йорка та Нью-Джерсі” і вони для світу є „чорним ящиком”.
2-3 січня 1992 р. Київ. Нарада по військових питаннях у Президента України Леоніда Кравчука, яка поклала початок волевиявлення військ (прийняття присяги на вірність народу України), в тому числі і на Чорноморському флоті. Звернення Президента України до військовослужбовців прийняти присягу українському народу до 20 січня.
5 січня 1992 р. Київ. Переговори української і російської делегації по визначенні складу Об’єднаних Стратегічних сил СНД. Про визнання Чорноморського флоту стратегічним і включення його до Стратегічних Сил ОЗС СНД сторони домовленостей не досягли. Вперше українські дипломати заявили, що Україні всього флоту не треба а лише невеличкого „флотішку”, який збиралися формувати на базі частини сил Чорноморського флоту.
16-17 січня 1992 р. Москва. Саміт СНД. Досягнуто домовленості ВМФ колишнього СРСР підпорядкувати СНД за винятком Чорноморського флоту. Заява голови Верховної Ради РФ Руслана Хасбулатова, що „не вважатиме за потрібне продовження існування СНД, якщо Україна і надалі наполягатиме на підпорядкуванні собі частини Чорноморського флоту”.
6 лютого 1992 р. Москва. Парламент Росії прийняв постанову: „Про єдність Чорноморського флоту”.
14 лютого 1992 р. Мінськ. Саміт глав країн СНД. Підписано ряд документів по воєнних питаннях. Заява Л.Кравчука: „Ми маємо право створити свій флот на базі частини сил Чорноморського флоту. ...Ми ніколи не заявляли, що хочемо присвоїти весь Чорноморський флот.”
20 березня 1922 р. Київ. Зустріч глав СНД. Домовитися щодо поділу Чорноморського флоту не вдалося. Заява України про тимчасове припинення вивезення ядерної зброї до Росії.
28 березня 1992 р. ПКР „Москва”, траверз Новоросійська. Заява Президента РФ Бориса Єльцина: „Ми проти розподілу ЧФ, він має бути єдиним”.
31 березня 1992 р. Київ. Заява Президента України Леоніда Кравчука, що Україна вирішила іти на рішучі кроки по створенні національного флоту.
2 квітня 1992 р. Київ. Питання нав’язування Україні флотської проблеми розглянуто на розширенім засіданні Ради Оборони України.
2 квітня 1992 р. Київ. Між Міністерством оборони України і Об’єднаними Збройними Силами СНД підписано Протокол про домовленість між Головним командуванням ОЗС СНД і Міністерством оборони України про організацію підготовки офіцерського складу, порядку переводу (відрядження) і звільнення осіб офіцерського складу, прапорщиків і мічманів. На ЧФ оприлюднення Протоколу було заборонено.
3 квітня 1992 р. Москва, Севастополь. Заява Б.Єльцина про намір взяти флот під російську юрисдикцію. Приїзд до Севастополя віце-президента РФ О.Руцького і його заяви, що Севастополь, флот і Крим „були, є і будуть російськими”.
5 квітня 1992 р. Київ. Указ Президента України про створення ВМС України на базі частини ЧФ, що базується в Україні.
7 квітня 1992 р. Москва. Указ Президента РФ про взяття ЧФ під юрисдикцію Російської Федерації.
8-9 квітня 1992р. Севастополь. Переговори української і російської делегацій стосовно реалізації указу Президента України від 5 квітня по формуванні ВМС України. Сторони домовленостей не досягли, лише рекомендували президентам пристановити дію своїх указів стосовно Чорноморського флоту і винести питання його розподілу на розгляд державних делегацій.
10 квітня 1992 р. Оголошення мораторію на дії указів Президентів України і Російської Федерації стосовно Чорноморського флоту. Створення державних делегацій України і Росії для міждержавних переговорів по Чорноморському флоту.
16-17 квітня 1992 р. Київ. Зустріч експертних груп України і Росії для підготовки і проведення переговорів по Чорноморському флоту.
20 квітня 1992 р. Київ. Зустріч в МЗС урядових делегацій України і Росії. Російська делегація присвоїла собі одноосібне право визначити майбутній склад ВМС України, що привело не до прогресу в переговорах а до подальшої ескалації напруженості в Севастополі.
29-30 квітня 1992 р. Одеса. Перший раунд переговорів державних делегацій України і Росії по розподілу Чорноморського флоту. Домовленостей по розподілу не досягли, в підписанім Спільнім комюніке сторони погодилися продовжувати переговори та про зустріч в верхах у Дагомисі. Адмірал Касатонов назвав їх „столітніми переговорами”.
5 травня 1992 р. Сімферополь. Верховна Рада АРКрим прийняла акт про проголошення незалежності Криму та про проведення кримського референдуму.
6 травня 1992 р. З України, в тому числі і з ЧФ, вивезено вся тактична ядерна зброя. Заява І.Касатонова: як вивезли ядерну зброю, так її і повернемо.
10-13 травня 1992 р. Севастополь. Переговори державних делегацій України і Росії по розподілу ЧФ: заява Ю.Ярова про те, що флот є неділимим і що Росія захищатиме російськомовне населення в любій точці СНД.
13 травня 1992 р. Київ. Верховна Рада України визнала акт про незалежність АРКрим і постанову про проведення кримського референдуму незаконними.
21 травня 1992 р. Сімферополь. Позачергова сесія Верховної Ради АР Криму наклала мораторій на референдум і відмінила акт проголошення незалежності АРК.
21 травня 1922 р. Москва. Верховна Рада РФ прийняла постанову „Про правову оцінку рішень Верховної Ради РСФСР щодо зміни статусу Криму, прийнятих в у 1954 році”, якою вирішення флотської проблеми пов’язала з територіальними претензіями до України. Україна відповіла нотою протесту, якою заявила, що подібні заяви можуть „мати небезпечні і непередбачувані наслідки”. 2 червня після обговорення кримського питання Верховна Рада України прийняла відповідну заяву.
22 травня 1992 р. Москва. Російський парламент прийняв заяву, якою поставив вимогу перед Україною утриматися від „подавления свободного волеизъявления населения Крыма”.
1 червня 1992 р. Ялта. Відбулася зустріч Президій Верховних Рад України і Російської Федерації, на якій обговорено ситуацію навколо Криму і флоту.
23 червня 1992 р. Дагомис. Зустріч президентів України і Російської Федерації Леоніда Кравчука і Бориса Єльцина. Підписана „Угода між Україною і Російською Федерацією про подальший розвиток міждержавних відносин”. Створено робочу групу з військово-політичних питань. Сторони домовилися про спільне використання системи базування і матеріально-технічного забезпечення ВМС України і ЧФ.
Між міністерствами оборони України і Російської Федерації підписано Угоду про організацію підготовки офіцерського складу, порядок переводу(відрядження) і звільнення осіб офіцерського складу, прапорщиків і мічманів. Ці домовленості командуванням ЧФ були проігноровані.
6 липня 1992 р. Москва. Восьмий саміт СНД. Президенти України РФ стосовно поділу Чорноморського флоту домовилися „не вдаватися до односторонніх дій” і закликали особовий склад до повного вирішення питання „вернутися в казарми”. Такий заклик визвав ще більше напруження на флоті.
11 липня 1992 р. Севастополь. Зустріч парламентської делегації України і членів військової ради ЧФ по ситуації в Севастополі.
18 липня 1992 р. Москва. Переговори експертних груп України і Росії по реалізації Дагомиських домовленостей завершилися безрезультатно. Російська сторона наполягала на поділі флоту у відношенні 40 до 60 відсотків.
3 серпня 1992 р. Ялта-Мухалатка. Зустріч Президентів України і Російської Федерації Леоніда Кравчука і Бориса Єльцина. Президенти України і РФ підписали Угоду про принципи формування ВМС України і ВМФ Російської Федерації на базі Чорноморського флоту колишнього СРСР. Цією угодою Чорноморський флот 3 1 жовтня виводився з підпорядкування командування ОЗС СНД, ставав об’єднаним українсько-російським флотом з об’єднаним командуванням, яке призначалося і підпорядковувалося особисто Президентам України і Російської Федерації. Термін дії Ялтинської угоди визначався до кінця 1995 року. Для об’єднаного флоту вводився спеціальний військово-морський прапор: прапор ВМФ СРСР без зірки, серпа та молота.
Ялтинська, як і Дагомиська, угода виконана не була. Спільне командування призначене не було і носило формальний характер, прапор ЧФ не змінено. Командування і штаб ЧФ як і раніше займали проросійську позицію.
23 вересня 1992 р. Київ. Зустріч експертів робочих груп державних делегацій України і ЧФ по проблемі розподілу ЧФ. Домовленостей не досягнуто.
1 жовтня 1992 р. На Чорноморському флоті формально розпочався визначений Ялтинською угодою перехідний період.
16 жовтня 1992 р. Київ. Робоча зустріч державних делегацій України і Росії по розподілу ЧФ. Сторони обговорили проекти документів, які визначала Ялтинська угода.
12 листопада 1992 р. Москва. Черговий раунд переговорів щодо розподілу Чорноморського флоту. Узгоджено положення і угоду про об’єднане командування ЧФ, а так же про статус і цілі перехідного періоду. Невирішеним осталося питання призначення командувача об’єднаного ЧФ і розподілу ЧФ.
1 грудня 1992 р. Севастополь. Розпочалося формування штабу та військових підрозділів ВМС України.
5 грудня 1992 року. Москва. VII з’їзд народних депутатів Російської Федерації прийняв рішення доручити Верховній Раді РФ розглянути питання статусу Севастополя. У відповідь Президія Верховної Ради України 9 грудня прийняла заяву, якою нагадала російським народним обранцям, що „Це рішення неможливо розглядати інакше, як чергову відверту спробу висування територіальних претензій до України. ...Місто Севастополь являється невід’ємною частиною України”. Однак, VII з’їзд народних депутатів РФ 10 грудня створив робочу групу по статусу Севастополя, яку очолив депутат Є.Пудовкін. Ситуація в Севастополі ще більше загострилася.
14-15 січня 1993 р. Москва. Російсько-українські переговори на вищому рівні. Президенти Росії і України Борис Єльцин і Леонід Кравчук заявили про готовність виконувати Ялтинську угоду. Документи по статусу ЧФ у зв’язку з різним підходом сторін до питання власності на флот та подвійного громадянства, підписані не були. 15 січня обидва Президенти спільним рішенням лише призначили командувачем ЧФ віце-адмірала Едуарда Балтіна.
21 січня 1993 року група морських піхотинців ЧФ обстріляла холостими патронами військову частину ППО ЗС України в Севастополі.
4 лютого 1993 р. Севастополь відвідав прем’єр-міністр Леонід Кучма. Відбулася його зустріч з командуванням ЧФ, керівництвом міста, депутатами міськради та керівниками підприємств. Обговорювалися проблеми розподілу ЧФ, однак без участі представників ВМС України, з якими він зустрівся на аеродромі лише перед вильотом літака.
9 лютого 1993 р. Київ. Міжурядові делегації по ЧФ узгодили порядок фінансування ЧФ на перехідний період.
18 лютого 1993 р. Російська сторона представила проект положення про порядок реалізації угоди між Росією і Україною про фінансування ЧФ в перехідний період. За цим проектом фінансувати ЧФ на своїй території мала Україна. Українська делегація від підпису запропонованого положення відмовилася.
1 березня 1993 р. Київ. Президія Верховної Ради України заявила, що розгляд Верховною Радою Росії питання про статус м. Севастополя буде розглядатися як відкрите втручання у внутрішні справи України та посягання на територіальну цілісність держави – члена ООН.
31 березня 1993 р. Москва. Міністр оборони РФ генерал армії Павло Грачов звернувся до світової громадськості „чинити економічний тиск на Україну”.
2 квітня 1993 р. Київ. Міністерство оборони України звинуватило Міністерство оборони Росії в грубому порушенні Ялтинських угод та діях, що виводять Чорноморський флот з під керівництва президентів.
11 квітня 1993 р. Київ. Міністерство оборони України заявило про необхідність вивести Чорноморський флот з Севастополя як головне джерело напруги і нестабільності в місті і в Криму.
12-13 квітня 1993 р. Москва. Безрезультатно завершилися чергові переговори державних делегацій по проблемі ЧФ. Сторони розійшлися в питаннях комплектування ЧФ та в підходах до розподілу плавскладу і берегових об’єктів флоту.
4 травня 1993р. Сімферополь. Відбулася зустріч за „закритими дверима” Президента України Леоніда Кравчука з головою Верховної Ради АРКриму Миколою Багровим. Домовились провести зустріч з Президентом РФ у Севастополі та вирішувати флотську проблему з участю Криму без ущербу „інтересам України і Росії”.
6 травня 1993 р. Київ. Відбулася зустріч експертних груп делегацій України і Росії з питань фінансування ЧФ. Російській стороні заявлено, якщо ВМФ РФ і далі намагатиметься фінансувати ЧФ з незареєстрованих в Україні „польових” банків за російськими нормами, то їх рахунки будуть закриті.
28 травня 1993 р. Київ. Міністром закордонних справ України Анатолієм Зленком вручено російському послу в Україні Леоніду Смолякову ноту протесту проти кампанії підняття Андріївських прапорів на кораблях і допоміжних суднах ЧФ 21-24 травня.
4 червня 1993 р. Київ, Севастополь – ВПК „Керч”. Відбулися переговори між міністрами закордонних справ України і Російської Федерації Анатолієм Зленком і Андрієм Козирєвим. Досягнуто домовленостей про розподіл плавскладу флоту у відношенні 50 на 50. Однак згоди по береговій інфраструктурі флоту, про терміни і умови оренди не досягнуто.
5 червня 1993 р. Москва. 1-й з’їзд міст Росії прийняв Севастополь в Союз російських міст.
17 червня 1993 р. Москва-Завідово. Зустріч Президентів Росії і України Бориса Єльцина і Леоніда Кравчука. Президенти підписали угоду „Про невідкладні заходи по формуванню ВМФ Росії і ВМС України на базі Чорноморського флоту”. Термін практичного формування ВМС України і ВМФ РФ на базі Чорноморського флоту визначався з 1 вересня 1993 року по 31 грудня 1995 року у відношенні 50 на 50 відсотків. Розподілу мали підлягати всі роди і сили та інфраструктура ЧФ. Крім того Росія взяла на себе зобов’язання приймати долеву участь в розвитку соціально-економічної сфери Севастополя та інших місць базування російського флоту в Україні.
19 червня 1993 р. Севастополь. На кораблях і у військових частинах ЧФ організовується кампанія проведення зборів військовослужбовців з однаковими рішеннями проти розподілу флоту.
9 липня 1993 р. Москва. Верховна Рада РФ прийняла постанову „Про статус міста Севастополя”, відкрито спрямованої на порушення територіальної цілісності, суверенітету України і досягнутих домовленостей по ЧФ. У відповідь з протестом проти дій Верховної Ради РФ виступили Президент, Міністерство оборони і Міністерство закордонних справ України. Розігрування „кримської карти” та „статусу Севастополя” приводило світ до висновку про вірогідність і надзвичайну небезпеку україно-російського конфлікту. Флотська проблема вийшла за межі україно-російських відносин: в кінці липня Рада Безпеки ООН схвалила заяву голови РБ, якою закликала Верховну раду РФ до зваженості поступків в „вогненебезпечних” питаннях. Досьє по Севастополю взято на постійний контроль порядку денного Ради Безпеки ООН.
16 липня 1993 р. Севастополь. На мітингу в Севастополі вибрано російську народну раду, яка поставила питання передачі їй влади у місті.
21 липня 1993 р. Відбулася тривала телефонна розмова Л.Кравчука і Б.Єльцина з питань ЧФ і Севастополя.
3 вересня 1993 р. Ялта-Масандра. Відбулася чергова зустріч Президентів України і Російської Федерації Леоніда Кравчука і Бориса Єльцина, в результаті якої був підписаний Протокол про врегулювання проблем Чорноморського флоту. Під тиском ціни на нафту Л.Кравчук погодився на продаж своєї частини флоту. Це визвало вже в ході завершення переговорів різкий протест Міністра оборони Костянтина Морозова. Документи Масандрівської зустрічі опубліковані не були і викликали серед політичних і громадських кіл оцінку як „зрада” України. Французька газета „Монд” з цього приводу писала, що: „При всіх обставинах Україна змушена погоджуватися на те, від чого відмовлялася два роки – на офіційний союз, який замінить покійний СРСР...”.
3-4 жовтня 1993 р. в Москві відбулася спроба антипрезидентського заколоту на чолі з реваншистами Р.Хасбулатовим і О.Руцьким. Після провалу заколоту головним „чорноморським яструбам” прийшлося відійти з політичної арени.
5-6 листопада 1993 р. Одеса. Зустріч державних делегацій України і Росії з проблеми розподілу Чорноморського флоту на чолі з „кураторами теми” В.Дурдинцем і Ю.Яровим. Конкретних домовленостей досягнуто не було, але російська сторона проявила готовність до компромісу.
10 листопада 1993 р. Одеса. Відбулась робоча зустріч по проблемі ЧФ керівників МЗС України і Росії. Сторони з питань розподілу ЧФ домовленостей не досягли.
8-9 квітня 1994 р. Одеса. Відбувся конфлікт між російськими і українськими моряками, внаслідок якого окремий дивізіон консервації кораблів ЧФ був ліквідований. На його місці був сформований Західний район ВМС України.
15 квітня 1994 р. Москва. На черговій зустрічі Президенти України і Росії Леонід Кравчук і Борис Єльцин підписали Угоду про поетапне врегулювання проблем Чорноморського флоту. Угодою передбачалося, що ВМС України виділяється 15-20 відсотків кораблів і суден флоту. Вартість решти від раніше домовлених 50 відсотків мала піти на погашення боргу за енергоносії. В Україні створювалася база російського флоту. Однак залишилися не вирішеними питання статусу і умов використання берегових військ і іншої інфраструктури ЧФ, статусу російських військовослужбовців в Україні та принципи проведення інвентаризації об’єктів флоту.
19 квітня 1994 р. Севастополь. Міська рада запропонувала Києву вивести ВМС України з Севастополя.
21-22 квітня 1994 р. Севастополь. Відбулася робоча зустріч державних делегацій України і Росії на чолі з Міністрами оборони генералами армії Віталієм Радецьким і Павлом Грачовим. Завданням зустрічі було відпрацювати на місці практичну реалізацію досягнутої угоди в Москві. Однак цей раунд переговорів був зірваний Павлом Грачовим. Представивши українській стороні у три рази зменшений список плавскладу ЧФ, керівник російської делегації безапеляційно заявив, що „Український флот повинен піти з Криму”. Коли українська делегація не погодилася з такою постановкою питання, Павло Грачов не попередивши навіть членів своєї делегації, зірвав назначену на 22 квітня зустріч делегацій і вилетів до Москви.
24 травня 1994 р. Москва. Питання флоту обговорювалося під час візиту до російської столиці в.о. прем’єр-міністра України Ю.Звягільського. Було домовлено припинити політичне розігрування кримської „карти”. Сторони зафіксували перелік кораблів, що відходили Україні але жодних домовленостей по флоту не підписали. Разом з тим, Росія черговий раз висунула категоричну вимогу, що визнає суверенітет України над Севастополем лише при умові виведення звідти ВМС України та коли українська сторона погодиться передати їй 285 найкраще обладнаних об’єктів ЧФ у Севастополі та 133 об’єкти в Криму, що позволяло би їй утримувати під контролем майже весь південь України.
31 травня - 3 червня 1994 р. Севастополь. Робота в гарнізонах флоту російської і української делегацій на чолі з Ф.Громовим і Б.Тарасюком з завданням відпрацювати пропозиції по розподілу ЧФ для міжурядової угоди.
2 червня 1994 р. Севастополь. Заява голови севастопольської міськради В.Сємьонова про неможливість спільного базування ЧФ і ВМС із-за їх „біологічної несумісності”.
12 липня 1994 р. Київ. Узгоджено єдиний текст Договору про дружбу і співробітництво між Україною і Росією. Конкретні проблеми розміщення і функціонування баз Росії в Україні винесли за „скобки”.
18 липня 1994 р. Київ. Новообраний Президент України Леонід Кучма заявив, що Україна може передати Росії базу в Севастополі но не місто.
17 серпня 1994 р. Москва. Відбувся черговий раунд українсько-російських переговорів по ЧФ під керівництвом віце-прем’єр-міністра України Євгена Марчука і посла Юрія Дубиніна. Сторони згоди в питання інфраструктури і базування флотів досягти не змогли.
23 серпня 1994 р. Севастополь. 2-а сесія міської ради рішенням №41 „Про статус міста Севастополя” заявила про російський правовий статус міста, як головну базу російського ЧФ та про неможливість спільного базування ВМС України і ЧФ РФ.
22-23 вересня 1994 р. Київ. Робочий візит міністра закордонних справ РФ Андрія Козирєва. Обговорювалося широке коло питань двосторонніх відносин, в тому числі і проблеми Чорноморського флоту. У зв’язку з тим, що російська сторона відстоювала позицію єдиного військово-стратегічного простору і своє право використовувати збройні сили і військові об’єкти з території України домовленостей не досягнуто.
21 жовтня 1994 р. Москва. На черговому саміті СНД відбулася зустріч Президентів України і Росії Леоніда Кучми і Бориса Єльцина та глав урядів Віталія Масола і Віктора Чорномирдіна. Російська сторона заявила, що не має жодних застережень стосовно українського суверенітету над Кримом, зняла питання подвійного громадянства і погодилася надати Україні гарантії безпеки у разі її приєднання до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї.
17 листопада 1994 р. Москва. Перші віце-прем’єр-міністри України і Росії Є.Марчук і О.Сосковець в закритому режимі обговорили вирішення проблеми ЧФ.
9 грудня 1994 р. Москва. Візит до Російської Федерації прем’єр-міністра України Віталія Масола. Документи переговорів по флоту не публікувалися, однак Україна погодилася на „нульовий” варіант поділу боргів і активів колишнього СРСР.
13-14 грудня 1994 р. Москва. Відбулися консультації глав державних делегацій по переговорах з розподілу ЧФ Є.Марчука і О.Сосковця. Сторони обговорювали терміни оренди Росією місць базування свого флоту в Україні. Україна запропонувала термін до 7 років, Росія – 99 років.
16 грудня 1994 року. Москва. Рада Федерації прийняла постанову „Про Чорноморський флот”, яким призвала зберегти єдиний ЧФ „в інтересах Росії і України”.
24-25 січня 1995 р. Москва. Відбувся черговий російсько-український урядовий саміт. З питань флоту у „закритому режимі” відбулася розмова тет-а-тет Президентів України і РФ Леоніда Кучми і Бориса Єльцина.
8 лютого 1995 р. Київ. Перші заступники глав урядів України і Росії Євген Марчук і Олег Сосковець підписали 7 міжурядових угод і парафували великий політичний договір про дружбу, співробітництво і партнерство між двома країнами. Сторони погодилися на перебування російського флоту в Севастополі і в інших пунктах базування в Криму та зняли питання про подвійне громадянство.
1 березня 1995 р. Передачею ВМС України гарнізонів ЧФ в Ізмаїлі (Кислиці) та Очакові розпочався 1-й етап розподілу Чорноморського флоту.
17 березня 1995 р. Київ. Верховна Рада України відмінила Конституцію АРК і ліквідувала посаду президента Криму. В Сімферополі російське консульство приступило до оформлення кримчанам російського громадянства.
20-21 березня 1995 р. Київ. Глава українського уряду Євген Марчук зустрівся з першим заступником глави уряду РФ Олегом Сосковцем. Російська сторона знову запропонувала штаб ВМС перенести з Севастополя в Донузлав.
7 квітня 1995 р. Москва. Державна Дума Російської Федерації прийняла федеральний закон „Про мораторій на одностороннє скорочення Чорноморського флоту”.
14-15 квітня 1995 р. Москва. Перебуваючи в Москві спікер кримського парламенту Сергій Церков закликав Росію втрутитися у взаємовідносини Києва та Сімферополя і не підписувати жодних угод, поки Київ не задовольнить вимоги кримських сепаратистів. Борис Єльцин фактично підтримав таку позицію і заявив про „сильні російські інтереси в Криму”. В Криму і у Севастополі ця заява визвала нову хвилю громадського напруження.
18-19 квітня 1995 р. Москва. Черговий раунд переговорів експертних груп по розподілу ЧФ. Конкретних домовленостей не досягнуто.
4 травня 1995 р. Москва. Рада Федерації Федеральних зборів РФ відмінила федеральний закон „Про мораторій на одностороннє скорочення Чорноморського флоту”.
9 червня 1995 р. Сочі. Президенти України і Російської Федерації Леонід Кучма і Борис Єльцин підписали Угоду по Чорноморському флоту, яка вивела проблему його розподілу з тупикової ситуації. Угодою визначалося, що головна база ЧФ РФ, штаби ВМС України і Чорноморського флоту РФ знаходяться в Севастополі. Україні відходило 18,3 відсотки кораблів і суден від загальної кількості їх на ЧФ. Угодою передбачалося укладення окремого договору з приводу майна ЧФ, „маючи на увазі досягнуту домовленість про його поділ у співвідношенні 50 на 50”. Крім того, Росія погодилася брати участь у розвитку соціально-економічної сфери у Севастополі і у других місцях базування ЧФ РФ.
Питання остаточного вирішення долі флоту відтепер передавалися в компетенцію глав урядів.
4-5 серпня 1995 р. Москва. Відбувся черговий раунд переговорів по проблемі ЧФ. Сторони погодили принципи розподілу Чорноморського флоту але розійшлися в трактовці поняття „окреме базування” та не змогли визначити строк оренди.
17 серпня 1995 р. Київ. Проекти угод з РФ по розподілу Чорноморського флоту розглянуті на засіданні Кабінету Міністрів України.
22 серпня 1995 р. Для ознайомлення з ситуацією навколо флоту в Севастополі вперше побував Президент України Леонід Кучма.
26 серпня 1995 р. Київ. Міждержавні делегації домовилися про параметри розподілу Чорноморського флоту. Окрім Ізмаїла, Одеси, Очакова, Миколаєва до ВМС України відходять Керч, Феодосія і Донузлав.
6 вересня 1995 р. Форос-Крим. Президент України Леонід Кучма обговорив проблеми розподілу Чорноморського флоту з Командувачем ВМС України віце-адміралом В.Безкоровайним і головою севастопольської міської адміністрації Віктором Сємьоновим.
13 жовтня 1995 р. Москва. Напередодні зустрічі прем’єрів відбулася робоча зустріч міністрів закордонних справ України і Росії Геннадія Удовенка і Андрія Козирєва. Пакет документів по флоту не погоджено.
16 січня 1996 р. Москва. Зустріч Президентів України і Росії Леоніда Кучми і Бориса Єльцина. Президенти вирішили винести проблему розподілу ЧФ за межі базового Договору про дружбу, співробітництво і партнерство.
3 листопада 1995 р. Москва. Відбулася зустріч прем’єр-міністрів України і Росії Євгена Марчука і Віктора Чорномирдіна. Росія проявила готовність піти на компроміси в питаннях базування свого флоту в Україні. Україна запропонувала розділити питання двосторонніх відносин з проблемою розподілу ЧФ.
23-25 листопада 1995 р. Сочі. Відбулася робоча зустріч міністрів оборони України і Росії Валерія Шмарова і Павла Грачова. Підписано 17 угод і протоколів про військові взаємовідносини двох країн і План двосторонньої співпраці міністерств оборони України і Російської Федерації на 1996 рік. Затверджено план-графік передачі окремих об’єктів, озброєння, техніки і майна ЧФ Збройним Силам України. Згідно цього плану всі об’єкти гарнізонів в Сімферополі, Мирному, Новоозерному, Октябрьскому і Керчі передаються ВМС України до 31 грудня 1995 року. ЧФ базується в Севастополі, Феодосії, Качі і Гвардійському. Міністри оборони погодили питання використання в інтересах Росії сакського авіаційного морського полігону „Нитка”, систему оплати за використання Росією українських радіолокаційних систем раннього сповіщення та кораблебудівництва на українських верфях для ВМФ Росії.
4-6 січня 1996 р. Київ. Відбувся офіційний візит міністра оборони Росії генерала армії Павла Грачова в Україну. Сторони розглянули хід виконання підписаних в 1995 р. російсько-українських угод та перспективи розв’язання проблеми Чорноморського флоту. Проведено тристоронню зустріч міністрів оборони України, Росії і США.
20 січня 1996 р. Міністри оборони України і Росії В.Шмаров і П.Грачов прийняли рішення прискорити прийом-передачу об’єктів від ЧФ до ВМС України і завершити цю роботу до 10 березня.
13 лютого 1996 р. Тбілісі. Заява міністра закордонних справ Грузії І.Менагарашвілі, що Грузія претендує на свою долю Чорноморського флоту.
14 лютого 1996 р. Москва. Держдума Росії подолала „вето” Ради Федерації на закон, що забороняв одностороннє скорочення ЧФ. Президент РФ повернув його „як прийнятий з порушенням Конституції”.
19 лютого 1996 р. Розпочався 2-й етап розподілу ЧФ, під час якого розподілу підлягали об’єкти в Севастополі і в Феодосії.
26-27 лютого 1996 р. Київ. Під час зустрічі парламентських делегацій Держдуми Росії і Верховної Ради України згоди депутатів стосовно розподілу Чорноморського флоту не досягнуто.
6 березня 1996 р. Штаб ВМС України. Відбулася робоча зустріч Командувачів ВМС і ЧФ віце-адміралів В.Безкоровайного і В.Кравченка по підготовці чергового раунду переговорів по розподілу ЧФ.
28 березня 1996 р. с.Тисовці на Львівщині. На спільному засіданні колегій міністерств оборони на чолі з Міністрами оборони України і Російської Федерації Валерієм Шмаровим і Павлом Грачовим затверджено план-графік передачі Збройним Силам України об’єктів, озброєння, техніки і майна Чорноморського флоту, які базувалися за межами Севастополя. Підписано три угоди. План-графік передачі об’єктів в Севастополі підписано не було, що знову відклало вирішення флотської проблеми на невизначений час.
29-30 березня 1996 р. Москва. Відбулася робоча зустріч державних делегацій України і Росії з проблеми розподілу ЧФ. Сторони узгодили проект Угоди про статус і умови перебування ЧФ в Україні. Досягнуто домовленостей про термін дії Угоди протягом 20 років до 2017 року.
16 квітня 1996 р. Краснодарський край. В засобах масової інформації розповсюджено заяву Бориса Єльцина: „Без достойного для России решения вопроса о судьбе ЧФ и его базирования поставить свою подпись под договором не могу”.
20 квітня 1996 р. Москва. Саміт лідерів країн „Великої вісімки”. По його завершенні відбулась зустріч Л.Кучми і Б.Єльцина. Президенти домовилися про прорив у двосторонніх відносинах.
23 травня 1996 р. Київ. Для узгодження питань розподілу ЧФ Київ з робочим візитом відвідав російський прем’єр Віктор Чорномирдін.
24 травня 1996 р. Севастополь. Відбулася зустріч прем’єр-міністра України Євгена Марчука з командувачами ВМС України і ЧФ віце-адміралом Володимиром Безкоровайним і адміралом Віктором Кравченком.
25-26 травня 1996 р. Севастополь. Відбулася чергові переговори делегацій України і Росії під керівництвом командувача ВМС України віце-адмірала В.Безкоровайного і 1-м заступника ГК ВМФ РФ адмірала І.Касатонова. Обговорювалися питання окремого базування двох флотів. У зв’язку з позицією І.Касатонова про неможливість базування ЧФ і ВМС у Севастополі і вимоги вивести штаб і базу ВМС до Донузлава згоди сторін не досягнуто.
1 серпня 1996 р. Чорне море. Під прапором Верховного Головнокомандувача ЗС України Леоніда Кучми відбулися перші оперативно-тактичні навчання ВМС України „Море - 96”. Цими навчаннями Україна продемонструвала світу про створення національного військового флоту і без остаточного розподілу Чорноморського флоту. Цей день своїм указом Л.Кучма оголосив днем Військово-Морських Сил України.
1-2 серпня 1996 р. Москва. Міністр закордонних справ України Геннадій Удовенко обговорив питання розподілу ЧФ з міністром закордонних справ РФ В.Примаковим, прем’єром В.Чорномирдіним і головою ради безпеки РФ О.Лебедем.
3 серпня 1996 р. Севастополь. У зв’язку з грубим порушенням російською стороною взятих на себе обов’язків з розподілу флоту командувач ВМС України віце-адмірал Володимир Безкоровайний відізвав свій підпис з документів 2-го етапу розподілу ЧФ.
21-22 серпня 1996 р. Севастополь. Відбулися консультації українських і російських експертів на рівні командувача ВМС України віце-адмірала Володимира Безкоровайного і Головнокомандувача ВМФ РФ адмірала флоту Фелікса Громова. Обговорювалися питання прийому-передачі об’єктів ЧФ. Питання базування флотів у Севастополі знову осталося не вирішеним.
5-6 вересня 1996 р. Севастополь. Черговий раунд російсько-українських консультацій під керівництвом І.Касатонова та В.Безкоровайного по базуванню флотів у Севастополі знову не приніс результатів. Російська сторона і надалі вимагала в України погодитися з базуванням ВМС України у Донузлаві а Севастополь визнати головною базою лише ЧФ РФ. Українська сторона заявила про базування свого флоту у Стрілецькій і Карантинній бухтах при всій необхідній їм інфраструктурі в Севастополі.
9 вересня 1996 р. Москва. Заява Ради Безпеки РФ в підтримку російської позиції по базуванню ЧФ РФ в Україні.
23 жовтня 1996 р. Москва. Держдума РФ прийняла закон „Про завершення розподілу Чорноморського флоту” і слідуючого дня прийняла звернення до Верховної Ради України стосовно свого відношення до „російського” статусу Севастополя.
30 листопада 1996 р. Виступаючи в телепрограмі „Время” 1-го російського телеканалу Президент України Л.Кучма заявив ...про можливість створення „спільного командування об’єднаним Чорноморським флотом”.
5 грудня 1996 р. Москва. Рада Федерації Федеральних зборів РФ розглянула проблему ЧФ і статусу Севастополя. В прийнятій заяві по Севастополю російські парламентарі записали, що „односторонні дії української сторони, направлені на відторження частини російської території... і наносять пряму загрозу безпеці Росії ”. В прийнятих Звернення до Президентів Росії і України та в постанові „Про Чорноморський флот” пропонувалося повернутися до ідеї єдиного ЧФ, що буде діяти в інтересах двох держав.
6 грудня 1996 р. Верховна Рада України розцінила дії Федеральних зборів РФ як чергову спробу висування Україні територіальних претензій і посягання на суверенітет України.
26 грудня 1996 р. Рада Федерації звернулася до Президента Російської Федерації з пропозицією оголосити мораторій на підписання міжнародних актів стосовно розподілу ЧФ, статусу Криму і Севастополя.
11 січня 1997 р. Москва. Глава МЗС РФ Євген Примаков провів зустріч з послом України в Росії В.Федоровим відносно умов оренди бази ЧФ РФ в Севастополі.
15 січня 1997 р. Севастополь. Військові експерти України і РФ узгодили і завершили роботу по проблемі розподілу ЧФ і передали матеріали для прийняття політичного рішення.
15-22 квітня 1997 р. Відбувся перший спільний збір-похід кораблів ЧФ РФ і ВМС України: „прорив у відношеннях з ЧФ”.
22 квітня 1997 р. Севастополь. Під час чергового раунду російсько-українських консультацій по розподілу ЧФ російська делегація запропонувала Україні слідуючий шлях вирішення питання статусу Севастополя: наданню Севастополю міжнародного статусу чи спільного управління ним Україною і Росією. У відповідь керівник української делегації заступник міністра закордонних справ К.Грищенко заявив, що „про це не може бути і мови”.
25 квітня 1997 р. Севастополь. Відбулося засідання Ради регіонів при Президентові України. Л.Кучма зустрівся з членами Військової ради ВМС України, з якими обговорив хід вирішення проблеми розподілу ЧФ.
17 травня 1997 р. Севастополь. Між міністерством оборони РФ і Національним агентством морських досліджень і технологій при Кабінеті міністрів України підписано Протокол з питань навігаційно-гідрографічного і гідрометеорологічного забезпечення безпеки мореплавства в Чорному і Азовському морях.
28 травня 1997 р. Київ. Прем’єр-міністр України Павло Лазаренко і Голова уряду Російської Федерації Віктор Чорномирдін підписали три Угоди між Російською Федерацією і Україною: 1.„Про статус і умови перебування Чорноморського флоту Російської Федерації на території України”; 2. „Про параметри поділу Чорноморського флоту”; 3. „Про взаємні розрахунки, пов’язані з поділом Чорноморського флоту та перебуванням Чорноморського флоту Російської Федерації на території України”, чим завершили майже шестирічну епопею розподілу Чорноморського флоту колишнього СРСР. В угодах було зазначено, що Росія орендує для потреб свого флоту на 20 років (до 2017 року) не лише землю а й акваторію та берегову інфраструктуру в Криму, за що сплачує Україні 99,75 млн. доларів щорічно. Кількість особового складу ЧФ РФ в Україні не повинна перевищувати 25 тисяч чоловік.
В підписаних угодах старанно обійшли слова „оренда” і „іноземні війська”, як виявилося згодом, до розподілу не увійшли десятки об’єктів ЧФ, в тому числі незаконно „прихватизовані” маяки на всьому кримському узбережжі, заклади культури, турбази, державні дачі і санаторії. Для реалізації підписаних угод треба було узгодити і підписати ще не менше 20-ти додаткових угод, які би конкретизували і регламентували життєдіяльність російського флоту на території України.
31 травня 1997 р. Київ. Відбувся перший офіційний візит в Україну Президента РФ Бориса Єльцина, який відкладався через проблему Чорноморського флоту 15 раз. Президенти України і Російської Федерації підписали базовий Договір про дружбу, співробітництво, і партнерство між Російською Федерацією і Україною. Договір остаточно поставив „крапку” над питанням статусу Криму і Севастополя – Росія офіційно визнавала їх українськими територіями і відмовлялася від територіальних претензій до України. У спільній заяві Президентів проголошувалося: „З цього часу чітко визначені статус, умови і строки перебування Чорноморського флоту Росії на гостеприємній українській землі. ...Чорноморський флот Росії і Військово-Морські сили України отримують широкі можливості для подальшого поглиблення співпраці між двома державами у військово-морській області на Чорному морі...”.
Так завершилася „третя оборона” Севастополя від України. Великодержавна, імперська політика стосовно нашої країни отримала рішучу поразку. 14 січня 1998 року Верховна Рада України ратифікувала великий договір з Росією а 24 березня 1999 року після тривалих і гарячих дебатів ратифікувала і угоди щодо Чорноморського флоту. Та ратифікація підписаних угод російським парламентом перетворилася в черговий виснажливий марафон українсько-російських відносин. Знявши на державному рівні територіальні претензії до України, російський політикум вже в серпні 1997 року висунув нашій країні інші претензії – про статус російської мови та забезпечення прав і свобод росіян в Україні. Про це йшлося не в політичних заявах окремих депутатів – нові претензії висувалися в листах МЗС РФ та в листі Президента Росії Президенту України! Ці причини пояснювалися головними перешкодами для ратифікації російським парламентом великого договору з Україною та угод по Чорноморському флоту.
Звісно, що найбільші утиски росіян розумілися в Криму та в Севастополі і винними в цьому у першу чергу вважалися українські моряки. І не лише з російського погляду. У більшій мірі недолуга українська позиція і політичні невдачі по розподілу Чорноморського флоту виплескувалася на українських моряків дивною позицією до них київських чиновників як до основних винуватців проблеми ЧФ: не було б ВМС, не було б проблеми і не треба було б ділити флот. На відміну від російських політиків, значна частина українських, проводячи переговори в Севастополі, у більшості випадків не наважувалися відвідувати ВМС, не кажучи вже про зустрічі з моряками, які, хоч і перебували в шовіністичній блокаді, проте непохитно відстоювали державні інтереси в Севастополі і в Криму та не дозволяли нікому територіально членувати Україну.
Та не зважаючи на відношення високих київських посадовців, оргрупа ВМС в період розподілу ЧФ розвернула активну організаційну роботу. Прикладом в роботі був сам командувач ВМС. Попри постійні звинувачення в будівництві паралельних структур, Борис Кожин твердо заявив, що мораторій президентів на дію своїх указів по ЧФ відношення до бажання особового складу захищати свою Вітчизну на рідній землі не має і почав збирати в орггрупу всіх військовослужбовців, які прийняли присягу українському народу.

Далі

До змісту Мирослав МАМЧАК УКРАЇНА:ШЛЯХ ДО МОРЯ ІСТОРІЯ УКРАЇНСЬКОГО ФЛОТУ