VI. ЧЕРВОНИЙ ФЛОТ РАДЯНСЬКОЇ УКРАЇНИ

В основу теорії і практики військового будівництва в Радянській Росії більшовицька партія покладала тези Ф.Енгельса і Ж. Жореса про розпуск і непотрібність регулярних армій як „апарату насильства, знаряддя панування буржуазних класів”. Звідси виходило і принципово негативне ставлення РКП(б) до національного військового будівництва. Однак, тривала боротьба з армією УНР та великі труднощі закріплення радянської влади в Україні заставили більшовиків поступитися своїми принципами. Для утримання влади прийшлося формувати „пролетарську” Червону армію і флот, базою яких став офіцерський корпус царської армії і флоту.
Проголосивши створення Української Радянської Соціалістичної Республіки із столицею у Харкові та щоб прикрити перед світовою громадськістю відверту агресію проти УНР громадянською війною між самими українцями, в уряді УРСР в 1918 році було створено Народне секретарство військових справ та Народна революційно-соціалістична армія – Червоне козацтво і Українська радянська армія. В 1919 році Народне секретарство було перетворене в Народний комісаріат військових справ і 28 березня 1919 року у ньому було сформовано Морське управління. Це управління отримало завдання на базі Чорноморського флоту створити Червоний флот УСРР.
Про Червоний флот „Страны Советов” в радянські часи було написано немало різної літератури. Але коли про Червоний флот радянського Азербайджану проголошувалося відкрито, то Червоний флот на Чорному морі після його створення для захисту українських робітників і селян від світової буржуазії видавався... просто Червоним флотом. Без державної приналежності до соціалістичної України. Створювалася ілюзія, що Чорноморський флот є флотом „всіх робітників і селян”, хоч насправді фінансувався, відновлювався після революційного погрому і будувався він за кошти українського народу. Тож флот червоної України для українського народу починаючи з середини 1920-х років вже перестав існувати як флот національний, ВКП(б) не допускала і думки про можливість українців контролювати власне морське узбережжя.
Та все ж, щоб скоріше придушити національно-визвольну боротьбу українців і в першу чергу в середовищі самих військових моряків, ввести в оману мешканців України про створення незалежної Української соціалістичної радянської держави з усіма інститутами державної влади, більшовики вимушені були піти на уступку і проголосити створення Червоного флоту Радянської України.
Командувачем Червоним флотом УРСР було призначено воєнмора, колишнього капітана 1 рангу Олександра Шейковського. До корабельного складу флоту було включено все, що зосталося на плаву і що ще можна було відремонтувати після евакуації білої армії до Стамбулу. До Червоного флоту УРСР стали належати сім лінкорів, один крейсер, чотири есмінці, один підводний човен, двадцять тральщиків, близько 50 катерів і допоміжних суден. Всі вони вимагали серйозного ремонту і бойової сили собою не представляли.
На суднобудівних заводах Миколаєва оставалися недобудованими один лінкор, чотири крейсери, два ескадрені міноносці, вісім підводних човнів і тридцять десантних кораблів. Враховуючи фінансові можливості, Рада робітничо-селянської оборони УРСР весною 1919 року визнала за необхідне поповнити бойовий склад флоту новими кораблями і добудувати два есмінці і вісім підводних човнів.
Та в Москві добре розуміли військово-політичне значення флоту і не збиралися передавати хоч і радянському уряду України контроль над чорноморським узбережжям і портами України. Тому під виглядом об’єднання сил в боротьбі з „силами світового імперіалізму” 1 червня 1919 року було підписано військово-політичну угоду між радянськими Росією, Україною, Білорусією, Латвією і Литвою, згідно якої всі військово-морські структури Української СРР передавалися до складу військово-морського флоту РСФРР. Передача відбулася в кінці липня і на початку серпня місяця. Командувача Червоним флотом О.Шейковського в кінці липня місяця звільнили з посади а сам флот перейменували в Морські сили Південно-Західного фронту.
Слід особливо відзначити, що більшовицький уряд Леніна, намагаючись любим чином втримати території колишньої імперії, використовував різноманітні політичні способи обману населення і світової і громадської думки. Особливо любимими були оголошення незалежними, від України розуміється, окремих її територій а затим приєднання їх до РСФСР. Крим не був тут винятком. Щойно Червона Армія зайняла Крим, як тут же з допомогою червоноармійського тригранного штика і комісарського нагана була проголошена „самостійна” Кримська Радянська Соціалістична Республіка... з своїм військом і... флотом, які негайно були підпорядковані московським штабам! Гра в самостійність тривала 75 днів. Насправді ж, згідно секретної постанови Політбюро ЦК РКП(б) кримська „держава” прирівнювалася до губернії у складі РСФСР, а „кримські” війська і флот підпорядковувалися Реввійськраді. Проте, позірна гра перед світом у кримську „державність” протягом 75 днів дозволила більшовицькому уряду Росії спочатку з політичних мотивів включити 1 червня 1919 року Кримську РСР повноправним членом до військово-політичного союзу радянських республік: РСФСР, України, Білорусії, Литви і Латвії, а затим вже без зусиль домовитися з УРСР, що кримський півострів і Чорноморський флот остаються за РСФСР. До речі, головою уряду УСРР призначили... голову російської державної комісії на переговорах з УНР стосовно Криму і Чорноморського флоту болгарського комуніста румунського походження Х.Раковського, то ж проблем стосовно Криму і флоту не виникло. Таким чином Крим і флот стали „исконно” російськими.
Так перестав існувати хоч і позірний та все ж таки український Червоний флот на Чорному і Азовському морях.
Варто особливо зазначити, що цей невеликий період історії Чорноморського флоту, поряд з періодом флоту УНР, особливо замовчувався в історії радянського флоту. Він і сьогодні дбайливо обійдений російськими чорноморськими історіографами. В сучасній історії ВМФ РФ, як і в історії ВМФ колишнього Союзу РСР, можна знайти згадки про Червоний флот Азербайджану на Каспії але про Червоний флот Української СРР – ні слова.
Однак, вилучення флоту в УРСР сподобалося далеко не всім більшовикам в Україні, у першу чергу українським націонал-комуністам, які відстоювали більш широкі права республік у військовій сфері і прагнули створити Українську Червону армію і флот. Найбільш активно цю позицію відстоювали М.Скрипник та Х.Раковський. У верхівці правлячої РКП(б) теж почали проявлятися різні підходи до військового будівництва. Врешті, враховуючи свої промахи і негативний досвід боротьби з УНР, для більш активного залучення українців до лав Червоної Армії і підняття престижу радянської влади серед українського народу РКП(б) наприкінці 1919 року офіційно заявила, що відтепер „стоїть на точці зору визнання самостійності УСРР” і прихильно ставиться до створення Української Червоної армії. Повне підпорядкування українського військового апарату військовому відомству РСФРР пояснювалося як явище тимчасове.
Та одна справа проголошувати тези, зовсім інша – реальні дії, більшовицькі лідери були майстрами політичних маніпуляцій. Насправді, на вимогу Політбюро РКП(б) у грудні 1920 року було підписано нову угоду про воєнний і господарський сою УСРР і РСФРР, яка закріплювала повне вилучення в радянської України всіх повноважень у військовій сфері і зосередження їх в руках радянської Росії. Більшовики виразно проявляли недовіру українським комуністам і всіма засобами намагалися не допустити формування українських національних військових формувань, вбачаючи в них тінь петлюрівців, махновців і григор’євців.
Для прикриття практичних намірів у військовій сфері, 3 грудня 1920 року Командуючим Збройними Силами України і Криму наказом Реввійськради було призначено Михайла Фрунзе з одночасним призначенням його Уповноваженим Реввійськради РСФСР. Останнє повністю виводило Командувача ЗС України і Криму з під будь-якого контролю українського уряду. Парадокс, але в своїй діяльності Командувач Збройних Сил соціалістичної України керувався законами ...РСФСР і підлягав Реввійськраді РСФРР. Відповідно до „Положення”, затвердженого Раднаркомом РСФРР 21 січня 1921 року, Командувачу ЗС України і Криму та Уповноваженому підпорядковувалися всі війська та військові установи в Україні та в оперативному відношенні йому підлягали Морські сили Чорного і Азовського морів. Таким чином, 3 грудня 1921 року, у першу чергу для пропаганди і введення в оману світової громадськості, черговий раз було продемонстровано видимість відтворення українського радянського флоту.
Та українські націонал-комуністи не покидали спроб добитися рівноправної участі республік у військовому будівництві. Таку можливість їм надало створення у грудні 1922 року Союзу Радянських Соціалістичних Республік, який проголошувався союзом рівноправних республік. У виступі на XII з’їзді РКП(б) у квітні 1923 року голова українського уряду Х.Раковський заявив, що „союзне будівництво пішло неправильним шляхом” а партія „робить фатальні помилки”. Під тиском делегатів з національних республік Й.Сталін вніс пропозицію з’їзду погодитись з організацією в республіках національних військових формувань та національних військових шкіл і з’їзд таке рішення прийняв. Все це мало проводитися в життя під час військової і національної реформ в СРСР.
Після утворення Союзу РСР в республіках розпочалася активна робота по підготовці союзної конституції та по доопрацюванні союзного договору. У травні 1923 року Рада Народних комісарів УСРР ухвалила цілий пакет документів стосовно змін до Союзного договору. Одним із найважливішим серед них був проект „Загального положення про Народні комісаріати у військових і морських справах Союзу і республік”. Цим проектом передбачалося вилучення з республік Уповноважених РВС РСФРР і створення республіканських Народних комісаріатів у військових та морських справах, які мали би узгоджувати свої дії з урядами республік.
Звичайно, що українські пропозиції в Москві були відхилені. На цей раз партія пішла „правильним шляхом”, і у липні 1923 року усунула Х.Раковського з посади голови РНК УСРР.
Остання спроба відродити радянський український флот народилася, як не дивно, серед верхівки правлячої РКП(б). Такою слід вважати пропозицію Народного комісара із закордонних справ СРСР Георгія Чічеріна стосовно виконання умов Лозаннської конвенції, підписаної державами, зацікавленими в протоках Босфор і Дарданелли, 24 липня 1923 року. Підписавши конвенцію, СРСР таким чином визнавав обмеження стосовно військово-морських сил причорноморських держав. Конвенція визначала, що флоти СРСР, Румунії і Болгарії не можуть бути сильнішими за флот Туреччини. У зв’язку з цим, Г.Чічерін 19 липня 1923 року звернувся з листом до Й.Сталіна, в якому пропонував свої міркування стосовно того, як оминути Лозаннську конвенцію: „нам зовсім не вигідно, щоб на Чорному морі був один великий флот усього Союзу Республік. Нам, навпаки, вигідно, щоб були окремі маленькі флоти союзних республік. ...Є юридична можливість, залишаючись на грунті визнаного новою конституцією об’єднання морських сил Союзу, водночас організаційно розчленувати ці морські сили по окремих союзних республіках ”.
На той час національні формування у збройних силах інших держав існували і Чічерін наводить такі приклади: саксонські у німецьких збройних силах, угорські і австрійські в Австро-Угорщині, австралійські, індійські, новозеландські і канадські у Великій Британії. Тож пропонує Сталіну негайно прийняти рішення „про розчленування російського, українського і закавказького флотів у межах союзного флоту, підпорядкованого союзній владі”. Тоді, на думку Г.Чічеріна, величину турецького флоту визначали би не по величині Морських сил СРСР на Чорному морі а по величині найбільшого із флотів республік. За СРСР оставалася можливість у сумі утримувати найбільший флот на Чорному морі. Сталін показав лист В.Леніну. Вождь пролетаріату, хоч був вже важко хворим, з властивою йому безапеляційністю порадив Й.Сталіну послати „хитроумного Чичерина к черту”. Лист Г.Чічеріна, а з ним і ідея українського національного флоту, лягли у шухляду архівного стола.
12 листопада 1923 року дебати стосовно національної армії і флоту УСРР завершилися прийняттям ЦВК СРСР „Положення про комісаріат з військових та морських справ СРСР”. Згідно цього документу оборонна і військова сфери являлися виключною прерогативою Москви і „союзні та рівноправні” республіки від цих питань рішуче відсторонювалися. А про Лозаннську конвенцію незабаром забули і вона осталася лише на папері; контроль за чорноморськими протоками зостався за Туреччиною. Так за волею В.І.Леніна в Радянській Україні перестала існувати і була загнана в підпілля сама думка про національний флот та вітчизняне мореплавство.
Однак про прагнення українців створити флот своєї республіки в Москві не забули. Після усунення Х.Раковського з посади голови РНК УСРР в Україні почалися „чистки” владних структур від націонал-комуністичних елементів, ряд процесів було проведено над моряками ЧФ в Севастополі, Миколаєві і в Одесі. Переслідувалися всі, хто мав хоч якесь відношення до національно-визвольних змагань і флоту УНР, в результаті репресій різко знизився процент українців серед особового складу флоту. Не лише націонал-патріоти а і самі українські більшовики за бажання бачити Україну морською республікою заплатили морем пролитої крові і своїм життям. Сама ідея українського радянського флоту визнавалася злим ворожим задумом проти радянської влади і проявом крайнього українського буржуазного націоналізму. Особливо багато було репресовано українців на Чорноморському флоті під час сталінських репресій в 1937-1939 роках. В гарнізонах флоту заборонили викладання в навчальних закладах української мови і літератури, вони не вивчалися навіть після передачі Криму і Севастополя до складу УРСР в 1954 році - включно до 2000 року. На командні посади Чорноморського флоту призначалися в основному вихідці з Росії а офіцери-українці розпорошувалися по флотах за межами України. Україні оставили лише завдання відновлення бойової готовності і забезпечення флоту. І такий стан існував до кінця існування Радянського Союзу; врешті, згідно партійних директив по кадрових питаннях кількість українців на посадах начальників політвідділів та командирів бригад і кораблів 1 рангу Чорноморського флоту навіть в 1990 році не могла перевищувати 13 відсотків від їх загальної кількості.
На початку 1923 року Морські сили Чорного і Азовського морів мало чим нагадували колишній імператорський Чорноморський флот. До бойового складу входило лише два есмінці, п’ять канонерських човнів, два підводних човни та півтори десятка тральщиків, відремонтованих в основному за кошти України на її заводах. Відновлення флоту вимагало великих коштів і їх знову почали шукати в Україні.
16 жовтня 1922 року з ініціативи Політбюро РКП(б) V з’їзд Ленінського комсомолу в Москві прийняв рішення про шефство комсомолу над Морськими силами республіки. Під гаслом шефства над флотом з голодуючої України розпочався збір коштів для забезпечення ремонту кораблів. З заморених голодомором сіл забирали останній хліб, який за валюту продавали за кордон а за отримані кошти ремонтували кораблі. З Донбасу йшов метал і вугілля, з Черкащини, Вінничини, Полтавщини і Київщини хліб, цукор, масло та інші припаси. Таким чином в 1924 році було відремонтовано і введено до бойового складу флоту крейсер „Пам’ять Меркурія”, перейменованого в „Комінтерн”, есмінець „Лейтенант Занте”, перейменований в „Незаможник”, ряд інших кораблів і допоміжних суден.
З кожним роком вклад України в будівництво Військово-морського флоту Союзу РСР наростав і збільшувався в значно більших пропорціях, чим вона їх займала в союзі „рівноправних” республік. Українська суднобудівна промисловість стала основною базою будівництва корабельного складу флоту. А шефство над флотом значно мобілізувало значну частину української молоді для служби на флоті і збільшило чисельність українців серед особового складу флоту.
Достатньо вагомим був внесок України в будівництво і відновлення бойової готовності всіх радянських флотів. До Другої світової війни в УРСР знаходилися головні суднобудівні і судноремонтні центри СРСР: Миколаїв, Херсон, Феодосія і Керч, які були спроможними будувати авіаносці, важкі крейсери, есмінці, десантні кораблі і підводні човни нових типів для всіх флотів ВМФ Союзу РСР.
Сотні тисяч українців самовіддано воювали з ворогами на всіх флотах ВМФ СРСР в роки другої Світової війни. В довоєнний час, в період війни та після неї Україна висунула цілу плеяду талановитих флотоводців і моряків радянського флоту, які на багатьох морях і океанах, в підводних глибинах, в повітряних боях і на суші проявили видатні зразки військово-морського мистецтва, надзвичайну відвагу, мужність і героїзм в боротьбі з ворогами рідної землі. Вони покрили себе і свій народ вічною ратною морською славою а в роки післявоєнного будівництва ракетно-ядерного флоту СРСР продемонстрували найвищі досягнення в воєнно-морській науці і практиці. Кораблебудівна промисловість України першою в СРСР освоїла будівництво авіаносців, важких авіаносних крейсерів, великих протичовнових кораблів, новітніх типів есмінців, інших проектів кораблів та ракетної техніки. На період розпаду Союзу РСР вклад України в будівництво ВМФ СРСР перевищував 30 відсотків його складу.
Найвидатнішими серед тих, у кого шлях до моря проліг з України, були командувач Чорноморським флотом в 1951-1955 роках а затим до 1982 року – Головнокомандувач Військово-морського флоту Союзу РСР – заступник Міністра оборони СРСР, двічі Герой Радянського Союзу адмірал флоту Радянського Союзу Сергій Горшков, Головнокомандувач ВМФ СРСР та ВМФ РФ Герой Радянського Союзу адмірал флоту Володимир Чернавін, командувачі Чорноморським флотом адмірал Микола Басистий і Герой Радянського Союзу адмірал Едуард Балтін, командувачі Балтійським і Північним флотами адмірали Гордій Левченко і Арсеній Головко, заступник начальника Генерального штабу МО СРСР адмірал Федір Зозуля, відважний катерник в роки війни Герой Радянського Союзу віце-адмірал Володимир Пилипенко, Герой Радянського Союзу генерал-майор авіації Віктор Калядін, видатний підводник в часи Другої світової війни Герой Радянського Союзу капітан 3 рангу Олександр Маринеско, герой-десантник Герой Радянського Союзу старший лейтенант Костянтин Ольшанський, Герой України старший лейтенант Олексій Берест, який особисто підняв Прапор Перемоги над фашистським Рейхстагом в Берліні 1 травня 1945 року і завершив службу на Чорноморському флоті, начальник штабу ЧФ віце-адмірал Микола Клітний, командувач флотилії атомних стратегічних ракетних підводних крейсерів Північного флоту віце-адмірал Володимир Безкоровайний та багато інших адміралів, офіцерів і матросів.
Хоч і не всі вони були українцями з роду і в душі, не всі прагнули до волі українського народу, та не всі бачили Україну незалежною, але всі вони своєю службою на флотах ВМФ СРСР продовжили вікову морську традицію українського народу і створили передумови відродження Військово-Морських сил незалежної України.

Далі

До змісту Мирослав МАМЧАК УКРАЇНА:ШЛЯХ ДО МОРЯ ІСТОРІЯ УКРАЇНСЬКОГО ФЛОТУ