V. Флот Української Народної Республіки

Три роки першої Світової війни довели царську Росію до повного економічного виснаження і промислової руїни. Поразки на фронті, нездарність вищого командування управляти військами, корупція у всіх ешелонах влади лише підсилювали загальне народне невдоволення.
Протягом війни територія України була переповнена військами, на українських землях точилися головні бої і надзвичайно велика кількість українців знаходилася в лавах діючої армії.
Українці протягом війни, напевно, були найбільш пригніченою нацією. Ще на початку війни російський уряд повів в Україні відкриті репресії проти національно-культурного руху, позакривав товариства „Просвіта”, заборонялася українська преса, цькувалося українське слово і з погіршенням військового стану загальна ненависть українців до царської адміністрації лише збільшувалася.
То ж далеко не випадково лейб-гвардійські царські полки: волинський, семенівський, єгерський та ізмайловський, укомплектовані в основному українцями, підтримали революційне повстання петроградських робітників в березні 1917 року, чим забезпечили перемогу революції.
Після перемоги революції в Петрограді товариство Українських Поступовців в Києві 17 березня 1917 року проголосило Українську Центральну Раду на чолі з професором Михайлом Грушевським. Популярність Центральної Ради надзвичайно швидко зросла серед народу і вона перетворилася на політичний центр України.
В загальному русі українського відродження національний військовий рух зайняв чільне місце. Вже 22 березня 1917 року з ініціативи поручика Миколи Міхновського відбулися збори військ київського гарнізону, які висунули вимогу до Тимчасового уряду надати автономію Україні. Того ж року в річницю смерті Тараса Шевченка 20 тисяч українських вояків вийшли на маніфестацію під жовто-блакитними прапорами в Петрограді, а 1 квітня 100 тисячна маніфестація військ і мешканців гарнізону відбулася в Києві. Напередодні цієї маніфестації, 29 березня, в київському гарнізоні організувався Український військовий клуб імені гетьмана П.Полуботка, який прийняв рішення сформувати Перший козачий полк імені гетьмана Б.Хмельницького.
Військові організації першими визнали Центральну Раду керівною політичною силою в Україні і першими поставили питання відновлення української державності а для її захисту – створення національного війська і флоту. Організацією національного війська мав займатися обраний 1-м Військовим з’їздом Український Військовий організаційний комітет.
10 квітня на віче в Києві висунуто вимогу „домагатися організації української національної армії з усіма родами зброї...”. Услід починають створюватися Військові ради в діючих фронтах та в гарнізонах. Цей рух поширився і на флот.
На Балтійському флоті зусиллями в першу чергу старшого лейтенанта Михайла Білинського, лейтенанта Святослава Шрамченка та капітана 1 рангу Миколи Злобіна було створено дієвий „Український воєнно-морський революційний Штаб Балтійського флоту”. Штаб не лише домігся організувати моряків-українців але й зумів вирішити питання про українізацію крейсера „Світлана” і ескадрених міноносців „Україна” і „Гайдамака” і підняття на них українських прапорів. Дальше планувалося перевести ці кораблі на Чорноморський флот але більшовицький переворот не дав змоги здійснити плани балтійців.
Організувалися українські моряки в свої Ради і на Каспійській, Амурській, Сибірській і Північній флотиліях російського флоту. Звичайно, що Чорноморський флот не міг остатися осторонь процесу українського відродження. На той час його особовий склад на 75 відсотків був укомплектований українцями, більшість мешканців Севастополя та Миколаєва теж складали вихідці з України. В головній базі флоту ще з 1905 року активно діяв популярний в Севастополі культурно-просвітницький гурток „Кобзар”, який в 1917 році очолював директор жіночої гімназії Вячеслав Лащенко.
Члени „Кобзаря”, а більшість їх складали старші офіцери флоту, проводили активну культурно-просвітницьку і роз’яснювальну роботу серед мешканців і особового складу флоту, вносячи вагомий заряд української духовності, повернення до батьківських коренів моряків на Чорноморському флоті. Тож з їх ініціативи в березні місяці 1917 року були проведені перші збори українців флоту і Севастополя, які проголосили створення Української Чорноморської громади Севастополя. У квітні місяці були проведені другі збори, на які прибуло надзвичайно багато делегатів як з флоту, так і з порту та заводів. Збори обрали Раду Української Чорноморської громади, затвердили статут і завершилися велелюдною маніфестацією у центрі Севастополя.
Головою Ради було обрано керівника „Кобзаря” В.Лащенка, його заступниками матроса М.Пащенка і вчителя М.Коломійця.
Просвітницьку секцію очолив командир флотського півекіпажу підполковник Володимир Савченко-Більський, агітаційно-пропагандистську - начальник військово-морської судової управи флоту підполковник Вадим Богомолець, воєнну – корабельний інженер капітан Микола Неклієвич і скарбником визначили рангового Івана Лихоноса. Обрана Рада розмістилася в приміщенні „Уніанбанку” в центрі міста, на якому вивісила національний прапор України.
За рішенням загальнофлотських зборів українські корабельні ради були створені на лінійних кораблях, крейсерах, у Підводній і Мінній бригадах, у флотському екіпажі, Повітряній бригаді, у школі підводників в Балаклаві та в сухопутних частинах севастопольської фортеці. Найбільш чисельні і впливові Ради були створені на лінкорах „Воля”, „Іван Златоустий”, „Євстафій”, „Ростислав”, крейсерах „Кагул”, „Пам’ять Меркурія”, „Синоп”, ескадреному міноносці „Завидний” та у флотському екіпажі. Останній навіть мав свій Український прапор-штандарт.
Під тиском матроських мас командувач флотом О.Колчак наказом від 16 квітня перейменував лінкори „Императрица Екатерина Великая” на „Свободную Россию”, „Імператор Олександр III” на „Воля”, колишнього „Потемкина”, броненосець „Пантелеймон”, на „Борец за свободу” та ряд інших кораблів.
Голова Феодосійської Ради Лука Бакун доповідав в Київ про розвиток подій того часу в Криму: „Перед Великоднем 1917 року одночасово одержано із Севастополя та Сімферополя повідомлення зі зразком статуту відкриття на містах Просвітні і припинити діяльність Українського Землячества. В Вербну неділю були вибрані Ради із 15 чоловік, а на другий день Великодня Просвітньою Радою уже був українізований 52 піш. запасовий Віленський полк. На четвертий день ми отримали звістку, що заходами місцевих Просвітніх Рад уже були українізовані – Сімферопольський гарнізон, Керченська фортеця та частина Чорноморського флоту. Зараз же були відкриті курси українознавства в Сімферополі та Севастополі...”.
З приводу організації роботи курсів українознавства 12 травня 1917 Вадим Богомолець звернувся до голови одеської Ради Сергія Шелушина: „А уже у нас велика потреба в промовцях. Чи не приїхав би хто від Вас до Севастополя? Дуже прохаю Вас, чи не можна добути в Одесі Історію України Аркаса, бо у нас нема, а вона мені дуже потребна для лекцій. Чітаю, як можу, у нас історію України... Дуже нам цікаво було б знати точно малюнки прапорів Запорожських”.
Просвітницька і пропагандистська робота на флоті значила надзвичайно багато, бо після лютневих подій в Петрограді та проголошення Центральної Ради в Україні на флот почали прибувати різноманітні політичні емісари, які своїми діями підривали єдність екіпажів, військову дисципліну і бойову готовність флоту. На протидію цій анархії Чорноморська Українська Рада створила Рух за єдність матросів, солдат і офіцерів за нові взаємовідносини і дисципліну в новій демократичній країні, який очолив начальник Підводної бригади капітан 1 рангу В’ячеслав Клочковський.
Український національний рух підтримав командувач флотом віце-адмірал О.Колчак, який бачив, що на тих кораблях і в військових частинах, де існують українські Ради, зберігається порядок і дисципліна.
5-8 травня 1917 року делегація чорноморських моряків взяла участь у роботі I Всеукраїнського військового з’їзду у Києві, на якому висунула вимогу українізації флоту та поповнення його виключно вихідцями з України. З’їзд проголосив створення Генерального Військового Комітету як найвищої військової установи в Україні на чолі з Симоном Петлюрою. До президії Комітету було обрано і матроса С.Письменного, який мав опікуватися флотськими справами.
Рішення з’їзду викликали хвилю українізації в діючій армії і викликали різко негативну реакцію Тимчасового уряду Росії. До Києва поступила заборона воєнного міністра О.Керенського на роботу Генерального Військового Комітету.
З приводу розвитку ситуації в Україні не так, як того хотілося в Петрограді, на початку травня О.Керенський особисто прибув до Києва а затим побував у діючій армії. 17 травня з Одеси він прибув до Севастополя.
Ввечері того ж дня він разом з командувачем флоту О.Колчаком зустрівся з делегатами судових команд на борту штабного броненосця „Георгій Побєдоносєц”. Зустрічав їх броненосці начальник севастопольської фортеці капітан 1 рангу Михайло Остроградський.
Звертаючись до моряків-чорноморців, Керенський агітував за єдину демократичну Росію, в якій не бачив місця для автономії України, та за продовження війни. Діяльність Генерального Військового Комітету в Києві вважав незаконною а створення національного війська України шкідливим, тому був проти українізації флоту. Однак, на флоті продовжувати безглузду війну бажаючих було надто мало, тому промова воєнного міністра особливого впливу на особовий склад не мала.
Та не встиг О.Керенський ще далеко від’їхати від Севастополя, як більшовицькі агітатори розповсюдили інформацію, що на флот незабаром планує прибути В.І.Ульянов-Ленін. Чорноморський флот вже став розглядатися козирною картою різних політичних сил Росії в їх боротьбі за збереження впливу на Україну та обмеження її національного розвитку. Питання приїзду Леніна розглядалося на загальнофлотських зборах, які 340 голосами з 409 прийняли рішення направити в усі гарнізони флоту телеграму з вимогою „ні в якому разі не допустити приїзду Леніна до Севастополя”.
Це була перша поразка більшовиків у першій пробі їх сил в боротьбі за вплив на флот. Громадська ситуація і суспільна думка чорноморців була далекою від більшовицького світогляду. Та приїзд до Севастополя лідерів партій та численних партійних агітаторів лише підкреслювало важливість Чорноморського флоту в визначенні долі України та загострювало проблему створення національного флоту. З тих пір Петроград, на відміну від Києва, ситуацію в Криму та на флоті не випускав з поля свого зору.
Не зважаючи на заборону, Генеральний Військовий Комітет 18-23 червня провів II Всеукраїнський Військовий з’їзд. На з’їзд до Києва прибула і велика делегація Чорноморського флоту. Під тиском чорноморських делегатів і групи самостійників Міхновського з’їзд прийняв постанову про українізацію Чорноморського флоту та Румунського і Південно-Західного фронтів. Практично було поставлено питання про створення Українського фронту, що вже незабаром привернуло прихильну увагу Франції і Великої Британії. З’їзд перетворив Український Генеральний Військовий Комітет (УГВК) у вищу військову установу України, фактично військовим міністерством, наставив негайно створити його структурні підрозділи у військах і на флоті та оголосив догану тим воякам-українцям, які не виконували розпоряджень УГВК.
Якщо напередодні з’їзду воєнний міністр Тимчасового уряду О.Керенський погрожував смертною карою тим, хто прибуде на з’їзд, то під час його роботи з Ставки прийшла телеграма вже іншого характеру і тону: „военный министр приказал сообщить, что не встречается препятствий к продолжению деятельности Украинского Генерального Вой. Комитета”. Цю телеграму зал зустрів реготом, воєнний міністр і Ставка вже не мали важелів впливу на ситуацію в Україні.
В останній день роботи з’їзду Центральна Рада своїм Першим Універсалом проголосила автономію України. З’їзд обрав і Тимчасову військову раду із 130 членів яких ввів до Центральної Ради.
Проголошення автономії України делегатами з’їзду було сприйнято з небувалим до цього ентузіазмом і радістю. Цей ентузіазм і духовне піднесення делегати рознесли по фронтах, арміях і на флот. Гарнізони Умані і Вінниці, за ними українці-вояки Петрограда і Генерального штабу імперії почали самовільно складати присягу на вірність Центральній Раді. Розпочався процес творення Українського війська.
28 червня Центральна Рада створила перший український уряд під назвою „Генеральний секретаріат” на чолі з письменником Володимиром Винниченком, в якому Генеральним секретарем військових справ (військовим міністром) було призначено Голову Українського військового комітету Західного фронту Симона Петлюру. УГВК став базою для формування військового секретаріату.
Після II Всеукраїнського Військового з’їзду українські військові комітети швидко створюються на всіх фронтах, в арміях, в корпусах, в дивізіях, організовується випуск їх газет.
Напередодні з’їзду у Сімферополі було створено Український військовий Клуб імені Петра Дорошенка, який з українців гарнізону 29 травня створив Український запасний полк.
У Севастополі делегатами з’їзду створюється Чорноморський Український Військовий Комітет. Статут його передбачав, що створений комітет „має своїм завданням зорганізувати українців-вояків Чорного моря, а також всього побережжя його:
1. Перше завдання Чорноморського Українського Військового Комітету вжиття заходів, аби мати зв’язок з Українською Центральною Радою, Українським Військовим Генеральним Комітетом, а також з усіма українськими організаціями Чорного моря і його побережжя.
2. Проводити в життя усі розпорядження Українського Військового Генерального комітету.
3. Яко найскоріше організувати просвітні гуртки в кожній частині армії і флоту, де є українці...”
Комітет складався з 19 членів, кожний з яких представляв окрему військову частину, та президії з 5 чоловік. Очолив президію капітан 1 рангу Михайло Остроградський.
Створений комітет розпочав жваву роботу по поширенню свого впливу на кораблях і в з’єднаннях флоту, став формувати в них просвітницькі гуртки. Найактивнішими організаторами цієї роботи виступали члени Комітету підполковник судової управи Вадим Богомолець і оберавдит флоту сотник Борис Лазаревський.
Ці гуртки ставали справжньою школою українського відродження. У зверненні до Центральної Ради моряків-підводників Балаклави в червні 1917 року наголошувалося: „Ми, українці-моряки 4-го підводного дивізіону і Школи підводного плавання Чорноморської Фльоти (м. Балаклава на Таврії), зорганізувавшись в гурток, щиро вітаємо Українську Центральну Раду, яко єдину оборонницю прав пригнобленого українського народу. Ми з почуттям подяки за великі послуги Ненці бажаємо Центральній Раді блискучого успіху на рідній ниві і, таким побутом, довести Україну до автономного ладу. З доручення гуртка – голова Йосип Дем’яненко”.
Українська ідея все більше входила в свідомість всіх категорій особового складу флоту і мешканців флотських гарнізонів. В червні місяці українські матроси і корабели Миколаївського гарнізону поставили питання українізації кораблів, що будувалися на заводі „Россуд” і підняття на них українських прапорів. На вимогу судового комітету жовто-блакитний прапор було піднято на дредноуті „Воля”, який готувався до переходу в Севастополь. Командир лінкора і частина офіцерів корабля відмовилися виходити в море під українським прапором, команда почала вимагати у командування списати їх з корабля і замінити. Ситуація загострювалася, бо на флоті були ще свіжими події броненосця „Потьомкін” 1905 року. Ситуацію залагодив тодішній виконувач обов’язки командувача флотом контр-адмірал В.Лукін, який умовив матросів до проведення Установчих зборів офіційно український прапор не піднімати. Тож 4 липня 1917 року до севастопольської гавані новозбудована „Воля” входила під Андріївським прапором, проте зустрічати її на Приморський бульвар вийшла маса людей з численними жовто-блакитними прапорами.
Подібні події відбувалися і в Діючій армії і рахуватися з ними Тимчасовий уряд не міг. Тому визнання Центральної Ради Петроградом було справою недалекого часу і він настав 11 липня, коли вперше з часу Катерини II до Києва для переговорів з Україною прибула урядова російська делегація. Під час переговорів було узгоджено Статут автономії України і після їх завершення оголошено відозву Тимчасового уряду і II Універсал Центральної Ради. Зачитавши його, М.Грушевський кілька раз заявив, що „Ми вступаємо на вищий щабель і дістаємо фактичну автономію України”.
Насправді, фактичну автономію Україні добуло українське військо, її виборола збройна сила українців, та Грушевський, йдучи на поступки Петрограду, виставив це так, якби українці отримали свою волю з чужої ласки, з рук тимчасового уряду Росії. Врешті, дивуватися тут нічому. Українські лідери не могли так запросто відмовитися від вікових колоніальних традицій та своїх партійних програм.
Наслідки не забарилися. Тимчасовий уряд, придушивши липневе повстання більшовиків в Петрограді, відмовився затверджувати обумовлений на переговорах Статут автономії України і замість нього видав „Інструкцію 4-го серпня”, якою відбирав в України сім губерній а у Центральної Ради право на керівництво військовими і міжнародними справами, шляхами, поштою і телеграфом.
Чорноморський флот відреагував на „Інструкцію” оперативно і рішуче. Більшість моряків-чорноморців не бачили себе поза межами України і активно підтримували Центральну Раду в її боротьбі за волю України. Тому особливо негативною була їх реакція на спробу Тимчасового уряду обмежити автономію України п’ятьма губерніями: Волинською, Подільською, Київською, Чернігівською та Полтавською.
З цього приводу 8-го серпня 1917 року в Севастополі було проведено спільні збори воїнів-українців Чорноморського флоту та гарнізону разом з мешканцями міста, які „обговоривши інструкцію Тимчасового Російського уряду Українському генеральному Секретаріату від 4-го серпня..., найрішучішим чином протестують проти форми і змісту цієї інструкції і вимагають: 1.Затвердження Тимчасовим Урядом повністю статуту Українського Генерального секретаріату, схваленого й затвердженого представниками всього українського народу в особі Центральної Ради. 2. Обов’язкового визнання Генеральних секретарів – а) по воєнних справах, б) юстиції, в) шляхів сполучень, г) пошти і телеграфу. 3. Визнання Українського Генерального Військового Комітету правомочним воєнним органом. 4. Запровадити при штабі командувача Чорноморським флотом посаду Генерального комісара по Українських військових справах на основі угоди Тимчасового уряду з Центральною Радою в Києві 7 липня 1917 року. 5. Визнання Чорноморського Українського Військового Комітету воєнно-адміністративним органом з питань, що стосуються воїнів-українців Чорноморського флоту і гарнізону м. Севастополя. 6. Вважаючи вилучення із складу Автономної України губерній: Катеринославської /орлиного гнізда Запорожців/, Харківської, Херсонської і материкової частини Таврійської, поспіль заселених українцями, - непояснимим і необґрунтованим відторгненням одної частини народу від іншої, - збори вимагають включення поіменованих губерній до складу Автономної України. 7. Стурбовані все більшою активністю в Києві контрреволюційного руху і відкритою діяльністю темних сил, українці-воїни Чорноморського флоту і гарнізону м. Севастополя категорично заявляють, що у випадку якого-небудь насилля над Центральною Радою вони всі, як одна людина, із зброєю в руках груддю виступлять на її захист, не спиняючись перед жертвами для любимої звільненої України. 8. Збори чекають від Тимчасового уряду задоволення всіх категоричних вимог Центральної Ради”.
Подібні протести приймалися і на фронтах та в інших гарнізонах України, тому „Інструкція” Тимчасового уряду зразу ж перетворилася в клаптик паперу, але згодом вона дала можливість більшовикам використати її ідею і краяти територію України.
Після проголошення II Універсалу Центральна Рада, створена на партійній основі з соціал-демократів і есерів, а з нею і Військовий комітет, гаяли час у партійних дебатах і зборах, проводили наради і прогулянки на пароплавах по Дніпру з лідерами партій, які не мали значного впливу на маси і військо, зате мали явно виражені антиукраїнські програми. Центральна Рада, навіть після того як їй вручили всю повноту влади в Україні, вперто дотримувалася ідеї федерації та братства народів, впадала за долю братньої „російської революційної демократії”, не могла переступити через соціалістичні принципи „пролетарського інтернаціоналізму” та боротьби з „буржуазними елементами”. В цій ідеології крився і підхід до національної армії, яку Грушевський і Винниченко розглядали як буржуазний елемент та знаряддя закабалення трудової маси.
В час, коли міліонна, вишколена боями світової війни і добре озброєна армія і флот домагалися проголошення незалежності України, підтримана ними Центральна Рада на переговорах з Тимчасовим урядом в липні місяці погоджується на припинення українізації війська і планує його демобілізацію і розпуск. На думку соціалістів, Україну мала б боронити добровільна армія створена за міліцейським принципом. В Центральній Раді на високо підготовлених, досвідчених і загартованих в боях офіцерів дивилися як на представників буржуазного класу, не довіряли їм а порадами нехтували. Високоавторитетних в народі і війську командирів Центральна Рада просто боялася і всякими шляхами намагалася їх позбутися. Саме з цих причин до Генерального Військового Комітету від флоту був введений не професійний морський спеціаліст а соціал-демократ матрос Письменний.
За цю утопічну соціалістичну ідею з питань оборони і будівництва національного війська український народ заплатить страшною ціною: втратою незалежності, геноцидом генофонду нації, виселенням міліонів і небаченими раніше в нашій історії страшними голодоморами.
Але все це відбудеться згодом а поки що Центральна Рада своєю фразеологією лише вбивала свій авторитет серед народу і війська, сприяла розвалу армії і флоту.
Позиція Центральної Ради у військових питаннях лише підбадьорювала противників автономії України. Так, лідер більшовиків в Україні П’ятаков у своїх промовах майже не приховував цілей своєї партії: „піддержувати українців нам не приводиться, бо для пролетаріату цей рух не корисний. Росія без української сахарної промисловости не може існувати, те саме можна сказати щодо вугля /Донбас/; хліба і т.д. ”. А фракція більшовиків в Центральній Раді взагалі нахабно заявляла: „Вступаючи до Центральної Ради, ми будемо тут провадити неухильну боротьбу з буржуазією й буржуазним націоналізмом...”, що було неприкритим закликом до антидержавних заколотів і диверсій. Як бачимо про інтереси українського народу мови не велося зовсім а інтереси „пролетаріату” і Російської імперії повністю збігалися, проте Генеральний секретаріат на акції своїх відвертих противників не реагував.
Створення Військового секретаріату(міністерства) проходило важко. Його численні засідання та постанови про українізацію війська не виконувалися і бойкотувалися на місцях монархічно настроєним російським офіцерством і пропагандою більшовицьких агітаторів. Лише осінню С.Петлюрі вдалося направити у війська представників секретаріату, при допомозі яких було українізовано 6-й, 10-й, 17-й, 21-й, 34-й і частково 3-й Сибірський і 11-й армійський корпуси. Раніше генерал-лейтенант Павло Скоропадський українізував свій 14-й армійський корпус але підтримки в Центральній Раді не знайшов. Навпаки, йому почали створювати проблеми з забезпеченням корпусу.
Крім організаційних проблем на військове будівництво значно вплинув конфлікт між В.Винниченком і С.Петлюрою, який був викликаний різними підходами до організації військового співробітництва з державами Європи та створення єдиного українського війська. Передбачаючи поразку Німеччини у війні, Петлюра виступав за створення Українського фронту, заповнення його українським військом і вступ України до Антанти. Винниченко твердив протилежне, бажаючи при тім розпустити військо і таким чином вийти з війни.
В роботі військового секретаріату флотське питання стояло чи не на останньому місці. Не хватало досвідчених кадрів. А ті, що були, не будучи партійними, впливали на рішення скоріше символічно. Від питань, пов’язаних з Кримом і флотом, Центральна Рада воліла ухилятися, перекладаючи їх на пізніший час.
Та час не ждав, на Чорноморському флоті різноманітні політичні сили вже розігрували штормову погоду. Більшовиків непокоїли проукраїнські настрої на флоті і в Севастополі, там їх вплив був обмежений а ідеї агітаторів, що не мали відношення до України, сприймалися особовим складом з відвертою недовірою. Та лідери більшовиків, на відміну від Центральної Ради, розуміли, що без флоту, а значить і без південного приморського регіону, відрізана на заході від Європи фронтом, Україна позбавиться міжнародної допомоги і може швидко бути прибраною до рук.
Тож ще в травні 1917 року ЦК РСДРП(б) в Петрограді прийняв рішення використати Чорноморський флот та Крим як плацдарм у боротьбі з українським „сепаратизмом” і для цього 24 травня 1917 року до Севастополя направив першу групу балтійських матросів-агітаторів на чолі з М.Нєвєровскім. Відтак вони почали прибувати сюди регулярно. Матроси-агітатори були добре забезпечені коштами і професійно підготовленими пропагандистами-організаторами, чи, скоріше, провокаторами. Завдання перед ними стояло просте – розколоти український рух на флоті, який виглядав єдиним і керувався з одного центру – з Українського Військового комітету та вбити клин між матросами і офіцерами.
Ідеологічний удар був вибраний бездоганно: на кораблях почали розповсюджувати листівки з „Списками катів”, офіцерів, які хоч в якісь мірі приймали участь в арештах, судових процесах над учасниками матроських виступів в 1905-1907 роках. А репресовані матроси у більшості своїй були українцями і незабаром вже Українські корабельні військові комітети разом з більшовиками почали вимагати справедливого суду над причетними до репресій. І уже 4 червня 1917 року адмірал О.Колчак з тривогою телеграфував до Петрограда: „не имевшая сначала успеха агитация большевиков, прибывших с депутацией балтийских матросов, в течении последних дней получила сильное распространение… Большевики направили силы на Севастополь”.
Військові комітети підтримала севастопольська Рада, делегація якої ввечері 7 червня поставила вимогу командувачу флотом віце-адміралу О.Колчаку здати посаду. В той же день Колчак, який, як вважали у воєнному міністерстві, допустив на флоті „явний бунт”, був відізваний до Петрограда. 18 червня 1917 року Тимчасовий уряд призначив командувачем флоту командира Мінної бригади Чорного моря Олександра Нємітца, присвоївши йому чин контр-адмірала. Новий командувач розпочав свою роботу з активізації бойової підготовки та організації виходів кораблів в море, намагаючись таким чином зняти політичну напруженість, що привела до відставки його попередника.
Та не зважаючи на ідеологічний успіх, який привів до відставки О.Колчака, більшовики ще не мали на флоті і в місті переваги в громадській думці. В червні вони програли вибори до севастопольської Ради воєнних і робітничих депутатів, головою якої було обрано члена Центральної Ради і Генерального Військового Комітету К.П.Величка.
Невдача на загальних виборах змінила тактику більшовиків, і вони головну ставку зробили на забезпеченні свого впливу на особовий склад флоту. Позбавившись авторитетного командувача флотом, більшовицькі пропагандисти і агітатори свої зусилля направили на забезпечення розколу між різними чинами екіпажів кораблів та берегових військових колективів, на досягнення недовіри матроської маси до командування флотом і своїх офіцерів. Під впливом більшовиків і анархістів ряд команд кораблів, у першу чергу Мінної бригади, за прикладом Балтійського флоту стали вимагати проведення виборів Центрофлоту як „вищого виборного демократичного органу управління Чорноморським флотом”.
Вибори Центрального комітету Чорноморського флоту (Центрофлот), який виставлявся як майбутній вищий революційно-демократичний орган флоту, відбулися 30 серпня 1917 року. Першим головою Центрофлоту було обрано матроса з лінкора „Воля” Є.Шелестуна, висунутого Українським комітетом. Через кілька місяців Центрофлот очолили як співголови - начальник севастопольської фортеці капітан 1 рангу Михайло Остроградський та начальник штабу флоту контр-адмірал Михайло Саблін. Перший представляв прихильників Центральної Ради, другий – Тимчасового уряду. Намір більшовиків через Центрофлот взяти владу на флоті і в Севастополі в свої руки провалився.
Врешті, нерішуча військова політика Центральної Ради завдавала флоту фатальних ударів, ослаблювала український рух і множила анархію. Поступово Центрофлот під впливом партійних лідерів став займати пробільшовицьку позицію. 22 вересня 1917 року за постановою Центрофлоту, підтриману виконавчим комітетом севастопольської Ради воєнних і робітничих депутатів, на кораблях терміном на один день підняли підготовлені більшовиками червоні прапори „на честь Російської Демократичної Федеративної Республіки”. З цього часу в Севастополі почалася своєрідна „прапорові війна”. На Мінній бригаді підняли червоні прапори, на крейсерах і в Миколаєві червоні прапори підняли поряд з Андрєєвським. Ряд військових колективів виступили проти підняття червоних прапорів як „прапорів Інтернаціоналу а не державних”. Центральна Рада, відстоюючи принцип „УНР без Криму”, в „прапоризацію” флоту не вмішувалася.
На той час більшість моряків-чорноморців бачили майбутнє України в федерації з демократичною Росією, тобто стояли на тих же позиціях, які проголошувала і Центральна Рада, але флот воліли бачити під Українськими національними прапорами. Переконавшись, що питання українізації флоту не вирішується, Український Чорноморський Військовий комітет відрядив у жовтні до секретаріату своїх членів підполковника Володимира Савченка-Більського та полковника судової управи Вадима Богомольця.
На початку жовтня місяця під тиском Чорноморського Військового комітету та офіцерів-моряків військового відомства вирішення питання флоту зрушується з місця, і 1 листопада 1917 року при Центральній Раді створюється Морська генеральна Рада, яку очолив товариш(заступник) Голови Центральної Ради Дмитро Антонович. Її завданням стало готувати пропозиції Центральній Раді стосовно морської політики і Чорноморського флоту зокрема. 23 листопада до Києва прибув представник командувача ЧФ контр-адмірала О.Нємітца з пропозицією взяти Чорноморський флот під юрисдикцію Української Народної Республіки. Командувач ЧФ справедливо передбачав провокований хаос і застерігав Київ від можливої втрати флоту, що, на його думку, не могло не відбитися на справі морського транспорту і засадах безпеки. Тому, виступаючи на 1-м Загально флотському з’їзді 6 листопада О.Нємітц призвав його делегатів підтримати центральну владу в Україні і не допустити міжусобиць. Як Голова морської Ради Д.Антонович у тому ж місяці виїхав на флот. Протягом листопада Д.Антонович на представленому йому в Севастополі судні обійшов порти і зустрівся з військовими моряками в Одесі, Миколаєві, Херсоні, в Криму і Новоросійську, особисто вивчав ситуацію і можливості підпорядкування Чорноморського флоту українській державі, яке ставило уже саме життя. Зустрічі з моряками і корабелами заставили Дмитра Антоновича, людину суто цивільну, реально оцінити ситуацію на флоті. Впевнившись особисто, що моряки на Чорному морі бачать Україну своєю Батьківщиною, він почав більш активно спонукати Центральну Раду і військове відомство до прийняття правових рішень по формуванню національного флоту.
Осінню 1917 року на Чорноморському флоті вже постало питання про підпорядкування флоту українській владі та підняттю на кораблях українських прапорів. І не лише на Чорному морі. Активність Українського військового комітету на Балтійському флоті заставила воєнне міністерство погодитись на українізацію крейсера „Світлана”, на якому за наказом Верховного головнокомандувача О.Керенського в середині жовтня був піднятий український національний прапор. Дозволяючи підняти український жовто-блакитний прапор на Балтиці, Тимчасовий уряд таким чином намагався демонструвати Центральній Раді свою демократичність та лояльність до українського питання, відношення з якою після „інструкції 4-го серпня” набули гостроти і протиріччя. Одночасно з дозволом українізації кораблів на Балтиці Тимчасовий уряд намагався не допустити подібного на Чорному морі, розцінюючи її „як недопустимий сепаратизм”.
Та звістка, що над Балтійським морем уже майорить український національний прапор визвала надзвичайно потужний заряд духовного піднесення на Чорноморському флоті. У відповідь на підняття українського прапора на „Світлані”, за ініціативи Чорноморського українського військового комітету, підтриманого Центрофлотом, наказом по флоту було оголошено підняття 12 жовтня 1917 року українських національних прапорів на всіх кораблях , фортецях і портах флоту.
Вперше в історії Чорноморського флоту з часу депортації на Кубань Чорноморської козацької флотилії Антона Головатого, вранці 12 жовтня 1917 року під удари корабельних ринд, під музику оркестрів на корабельні щогли, портові флагштоки було урочисто піднято національні прапори України та набрані прапорами стеньгові сигнали „Хай живе вільна Україна!”. В цей день у Севастополі, Миколаєві, Херсоні, Одесі, Феодосії, Євпаторії і Керчі пройшли величні демонстрації під гаслами „Хай живе вільна Україна”, стихійно організовувалися братання матросів, солдат і робітників портів і підприємств.
Повідомлення, що Чорноморський флот підняв українські прапори поширилася всіма флотами і Діючою Армією. До Севастополя на адресу Центрофлоту зі всіх сторін почали поступати вітальні телеграми. Зокрема, в одній із найперших говорилося: „З’їзд інструкторів по виборах до Установчих Зборів, представників усіх фронтів Діючої Армії і ваших товаришів з Балтійського флоту вітає весь Чорноморський флот з фактом історичного значення: підняттям рідного прапора, що кладе міцний камінь, однині непорушний, як підвалину до майбутньої, вже близької Української Демократичної Республіки. Слава вільній Україні!”.
Підняття Українських прапорів на стеньгах обумовлювалося Центрофлотом лише на один день. Та екіпаж ескадреного міноносця „Завидний” вирішив підняти Український національний прапор на гафелі замість Андріївського і не спускати його до проведення Установчих Зборів. Це визвало великий переполох як серед командування флотом, так і в Петрограді, бо цим самим есмінець юридично визнавав владу Центральної Ради. Зажадав пояснень і Центрофлот, який того ж дня доповів про відмову екіпажу „Завидного” спустити Український прапор в Ставку Верховного головнокомандування Росії: „Сьогодні, святкуючи Україну, по заяві Української Ради і по постанові Центрального комітету Флоту, о 8 годині ранку були підняті стеньгові українські прапори з тим, щоби ввечері їх опустити. Міноносець „Завидний” підняв замість Андріївського на гафелі Український прапор. Не зважаючи на вимогу Центрального комітету про заміну Українського прапора Андріївським, „Завидний”, підтримуваний Українською Радою, прапор не спускає... стеньгові Українські прапори теж не опущені. Українці постановили тримати їх до Установчих зборів...”.
Більшовицькі агітатори, балтійські матроси та місцеві шовіністи разом з прихильниками спочившої в бозі монархії розпочали шалений тиск на екіпаж міноносця, звинувачуючи його в зраді, контрреволюції, розколі військових колективів, анархії, буржуазному націоналізмі та інших гріхах. Все це прозвучало і на засіданні Центрофлоту, яке відбулося ввечері 12 жовтня.
У відповідь на наклепи і вимогу Центрофлоту спустити українські прапори екіпаж „Завидного” виступив з заявою, яка стала своєрідним маніфестом для українських моряків на майбутнє: „Ми, українці, ескадреного міноносця „Завидний”, підняли свій національний український прапор на гафелі для того, щоби показати, що не зважаючи на віковий гніт, все-таки живі сини нашої славної матері України, відповідно, жива й та сила, яка повинна відновити права нашої славної дорогої матері України...
Нашим недоброзичливцям і тим людям, які не ознайомилися з нашими переконаннями, звинувачують нас в анархії, у відділенні, у привнесенні розбрату і т. п., ми заявляємо, що не відділяємося від великої Росії, а йдемо рука об руку з усім пригніченим народом..., стараємось провести в життя гасла свободи, рівності і братства, щоб вони не осталися гласом волаючого в пустині, як це було до сих пір. ...Так ми, українці, дали слово твердо стояти на тому революційному шляху, на який ми ступили о 8 годині 1917 р., на знак чого ми, українці, не спустимо піднятий нами наш національний Український прапор до тих пір, поки живе і існує міноносець „Завидний ”. Звернення підписали голова судового комітету Кубко, голова гуртка Курілович, секретар судкому прапорщик Кіслін, та члени судкому Семенко, Дегтярьов і Скакун.
Заява екіпажу „Завидного” бурхливо обговорювалася на кораблях і в берегових військах та знаходила все більше прихильників.
Щоб якось призупинити поширення цього процесу на флот та знайти вплив на непокірний і згуртований українською ідеєю екіпаж „Завидного”, прийшлося 17 жовтня телеграфувати до Центральної Ради самому морському міністру Тимчасового уряду Росії адміралу Вєрдєрєвському. Адмірал розглядав факт підняття Українських прапорів на флоті як акт сепаратизму і вважав, що Чорноморський флот, який забезпечується Тимчасовим урядом, має піднімати лише російський прапор. Офіційно флот утримувався з загальноросійської казни, та насправді флот вже тривалий час не фінансувався і пошук коштів для забезпечення мінімальних потреб особового складу став головною біллю командування і Центрофлоту. Потреби флоту кредитувалися у більшості з Одеси, Миколаєва, Ялти і Сімферополя. Тож у Центральної Ради вимагалося вплинути на моряків-чорноморців, щоб вони спустили Українські прапори і підняли Андріївські. В той же час, морське міністерство Росії не визнавало повноважень призначеного Генеральним секретаріатом комісаром Центральної Ради при штабі Чорноморського флоту капітана 2 рангу Акімова.
У Генеральному військовому секретаріаті думки розділилися, проте Чорноморський Український військовий комітет категорично відмовив будь-яким пропозиціям чи переговорам стосовно спуску Українського прапора. У зв’язку з таким становищем, голова Всеросійського Центрофлоту Абрамов направив до Києва і Севастополя чергову грізну телеграму: „Категорически требуем спуска флага, причем считаем долгом уведомить команду миноносца, что вопросы об изменении на миноносце флага может быть решение только Учредительного собрания. Всякое самочинное выступление отдельных судов, идущих в разрез воли всего флота, отражается на боеспособности флота, что является в тяжелую минуту переживаемой родиной, преступлением перед революцией. ”
Для більшої наочності та демонстрації твердої рішучості покінчити з українізацією на Чорноморському флоті проти Генерального військового секретаріату військовим і морським міністрами Тимчасового уряду було розпочате слідство, для проведення якого до Києва були направлені генерал Квєнцінський та комісар Тимчасового уряду Василенко. В Петрограді вважали, що саме Генеральний секретаріат є джерелом національного сепаратизму на флоті, то ж вирішити показовим і гучним судовим слідством заставити його підкоритися волі Петрограду.
Відповідь з Севастополя на відверті антиукраїнські дії не забарилася. 25 жовтня 1917 року до Петрограду на ім’я морського і воєнного міністра поступив ультиматум голови Чорноморського Українського військового комітету Нестріляя. „Українці Чорноморського флоту, говорилося в ньому, вимагають негайно зупинити слідство над Генеральним Секретаріатом. Прибрати генерала Квєнцінського і комісара Василенка, які призначені без відома Генерального Секретаріату і комітету. Вимагаємо визнати комісара при штабі командувача Чорноморського флоту кавторанга Акімова. Призначити офіцерів на український міноносець „Завидний” командиром мічмана Пилипенка і вахтового мічмана Жуковського. Якщо ці вимоги не будуть виконані, то українці Чорноморського флоту розпоряджень Тимчасового уряду виконувати не будуть. Всі розпорядження Тимчасового уряду мають даватися через Генеральний Секретаріат і Українського комісара при штабі Чорноморського флоту.”
В такій ситуації вже сам командувач флотом контр-адмірал О.Нємітц змушений був 29 жовтня особисто звернутися до морського міністра: „Внаслідок загострення й ускладнення українського питання в Чорноморському флоті вважаю доцільним призначення українського комісара з точно вказаними повноваженнями, затвердженими Центральним урядом.”
2 листопада 1917 року у Києві розпочав роботу III Всеукраїнський військовий з’їзд, на який прибуло майже 3 тисячі депутатів з військ, флоту і фронтів та делегація Антанти. Робота з’їзду проходила важко, склад його депутатів, на відміну від попереднього зїзду, вже ніс на собі розклад армії.
Під час роботи з’їзду, 7 листопада, отримано звістку з Петрограда про більшовицький переворот і зміну влади в Росії. З’їзд перервав роботу і оголосив себе „Першим українським полком охорони революції” – за Київ на вулицях вже билися прихильники Тимчасового уряду з штабу Київського військового округу і прихильники більшовиків. Київ поступово почав перетворюватися на військовий табір.
13 листопада силам Центральної Ради вдалося опанувати ситуацією, її владу визнали війська і командувач Південно-Західним фронтом. Направив телеграму до Києва про визнання влади Центральної Ради і командувач Чорноморським флотом контр-адмірал О.Нємітц, та через три тижні, 13 грудня, його визвали в Петроград до Верховної морської колегії з доповіддю про стан ЧФ. Більшовикам потрібний був не український флот, а флот для боротьби з українською народною владою. Командування флотом прийняв начальник штабу флоту контр-адмірал Михайло Саблін.
Продовження роботи військового з’їзду носило вже інший характер, питання федерації в недавніх сутичках з росіянами на вулицях Києва зразу ж набуло іншого значення. Інакше вже стали дивитися і на вирішення флотського питання. Так, в резолюції стосовно Чорноморського флоту після доповідей делегації Чорноморського Українського військового комітету, зокрема, зазначалося: „Зважаючи на те, що Чорноморський флот має у своєму складі 80% українців і знаходиться в територіальних водах України, з’їзд постановляє, щоби Морська Генеральна Рада негайно приступила до українізації Чорноморського флоту і вжила для цього таких заходів:
1/ коли скінчиться осіння кампанія Балтійського флоту і розпочнеться зимня кампанія, під час якої оперативна діяльність флоту припиняється, було вжито заходів, щоби всі українці Балтійського флоту були переведені в Чорноморський флот.
2/ Чорноморський флот повинен від цієї пори поповнюватись тільки українцями.”
З’їзд піддав рішучій критиці роботу військового відомства. Доповіді його керівників про успіхи в роботі просто перебивалися делегатами з фронтів і флоту: „де українське військо? де флот?”. З’їзд виступив за створення національного війська і української держави, заявивши у спеціальній резолюції, що „…З’їзд домагається від свого вищого революційного органа Центральної Ради негайного проголошення в найближчій сесії Української Республіки”.
19 листопада 1917 року на засіданні Малої Ради Михайло Грушевський III Універсалом офіційно проголосив створення Української Народної Республіки, але ще у федерації з демократичною Росією.
Рішення 3-го Українського військового з’їзду, ситуація в Києві і Петрограді вимагали загальнофлотського обговорення. Для вирішення нагальних флотських проблем, по суті, майбутнього флоту, 6 листопада в Севастополі розпочав роботу 1-й Загальнофлотський з’їзд. В його роботі взяли участь 88 делегатів з усіх портів Чорноморського флоту. З’їзд телеграмою привітала Центральна Рада, у відповідь на яку делегати стоячи тричі скандували „Слава! Слава! Слава!”.
У зв’язку з подіями в Києві для підтримки Центральної Ради Загальнофлотський з’їзд, не зважаючи на активний спротив голови Севастопольської ради воєнних і робітничих депутатів Баккала, 9 листопада направив в столицю України морський загін з 600 озброєних матросів і 17 делегатів від флоту. Цей загін став основою Окремого морського куреня імені Петра Сагайдачного і згодом майже весь поліг на київських вулицях в боротьбі з більшовицькими загонами, що вдерлися з червоної Росії.
Та 22 більшовицьким делегатам Загальночорноморського з’їзду під кінець його роботи вдалося добитися підтримки більшості делегатів резолюції про направлення на Дон флотилії та загону матросів для боротьби з „контрреволюційними” донськими козаками генерала Каледіна. Більшовики використали кораблі не лише на Дону. Збільшовичені екіпажі міноносців „Гневного”, „Пронзительного” і „Капитана Сакена”, опинившись замість Дону в Маріуполі, розпочали в місті погроми українських рад та встановлювати там владу більшовиків. Військова рада 24-го піхотного запасного полку терміново запросила прислати на допомогу маріупольцям крейсер „Пам’ять Меркурія”. У відповідь на розпалювання братовбивчої війни Генеральний секретар військових справ УНР С.Петлюра заборонив морякам-українцям брати участь у розв’язуванні громадянської війни на Дону та в будь-яких каральних експедиціях.
11 листопада 1917 року, напередодні відправки збільшовизованої каральної флотилії на Дон, судовий комітет крейсера „Пам’ять Меркурія” повідомив штаб командувача Чорноморським флотом, що „завтра, тобто 12 листопада о 8 годині ранку замість кормового Андріївського прапора українцями вирішено підняти Український Національний прапор”. Близько 200 чоловік „великоросів” і не прихильних до України членів екіпажу крейсера з’їхали з корабля в екіпаж.. Центрофлоту команда крейсера виставила ультиматум протягом п’яти днів, до 17 листопада, українізувати корабель, в противному разі екіпаж буде проводити її самостійно.
Рішення про підняття 12 листопада 1917 року на гафелі крейсера Українського Національного прапора приймалося на загальному шикуванні екіпажу у присутності представників Київської Центральної Ради товариша Костянтина Величка, Центрофлоту - Шелестуна, і від Виконавчого комітету севастопольської ради - Александрова.
Ця подія теж обговорювалася на 1-му Загальночорноморському з’їзді протягом 13-15 листопада. Центрофлоту більшістю голосів став на точку зору „про недопустимість таких сепаратних виступів”. З’їзд по різному реагував на волю екіпажу крейсера. Делегат з’їзду Зайцев, наприклад, запропонував рахуватися з підняттям українських прапорів на міноносці „Завидний” і крейсері „Пам’ять Меркурія” як з доконаним фактом та направити в Центральну Раду телеграму про сповіщення іноземних держав про внесення українського прапора в міжнародний звід прапорів, після чого кораблі „випустити в море, щоби не втратити бойової могутності флоту, необхідної вільній державі”. Та таку пропозицію з’їзд більшістю голосів відхилив. На спробу Центрофлоту вплинути на крейсер через Центральну Раду, з Києва відповіли, „що раз прапор піднятий, то спущеним бути не може”. Тож, не зважаючи на невиразну позицію Загальночорноморського з’їзду та лемент пробільшовицьких сил, екіпаж крейсера гордо українізувався власними силами і піднятий Український прапор став піднімати щодня.
22 листопада 1917 року крейсер „Пам’ять Меркурія” підтримав один з найновіших бойових кораблів флоту – лінкор „Воля”, який з цього дня став піднімати лише Український прапор. У зв’язку з цією знаменною подією екіпаж „Волі” щиро привітала міська Рада міста Миколаєва. „Рада міста Миколаєва, телеграфував 23 листопада до Севастополя її голова Проскуров, щиро вітає моряків, козаків і старшин українського корабля „Воля” з приводу підняття свого рідного прапору України. Нехай розвівається рідний український прапор на користь нашей молодой республіки, волю которой ми, украинцы, будемо приймати до домовини”.
Телеграма з Миколаєва була не випадковою, там теж проходили активні процеси українізації гарнізону. 29 жовтня в приміщенні Миколаївської „Просвіти” відбулися загальні збори українських політичних партій, організацій і гуртків, на яких були присутні і „флотські українці” з крейсера „Адмирал Нахимов”, підводного човна „Утка” і транспорту „Дон”. На цих зборах, як і на загальних зборах Морського арсеналу Миколаєва, що проходили того же дня, була прийнята резолюція про визнання Центральної Ради вищою владою в Україні. 12 листопада резолюцію „вимагати негайної українізації” прийняв дивізійний комітет Окремого Чорноморського мортирного артилерійського дивізіону. Про повну підтримку українського уряду 14 листопада заявили матроси Миколаївського півекіпажу. В резолюції, прийнятій ними на загальних зборах стверджувалася віра, що лише Центральна Рада зможе „...запобігти подальшому розвитку анархії в країні та врятувати Україну...”.
25 листопада 1917 року Чорноморський Український військовий комітет організував святкування проголошення Української Народної Республіки в Севастополі і на Чорноморському флоті. З цього приводу в Севастополі відбувся воєнний парад і велична багатотисячна маніфестація військовослужбовців і мешканців гарнізону.
В історії флоту вдруге над Чорним морем замайоріли національні українські прапори! У Севастополі став виразно проявлятися Український флот, колективним органом керівництва якого виступив Чорноморський Український військовий комітет, керівником якого був член Центральної Ради Костянтин Величко.
Після проголошення Української Народної Республіки значно активізувалося українське життя і на Закавказькому фронті, у складі якого перебувала велика частина берегових військ Чорноморського флоту. В Ерзерумі, в Мамахатуні та в Трапезунді був створений Український військовий комітет, який поставив питання про повернення українських вояків на Батьківщину. Для вирішення цих питань до Трапезунду у якості комісара Анатолійського узбережжя був направлений член Центральної Ради Микола Свідерський. Коли він прибув до Трапезунду, місцевий гарнізон на його честь провів парад, на якому парадним строєм з гаслами „Слава Україні!” йшли не лише українці а й поляки, грузини, вірмени і навіть місцеві мешканці.
Та поверненню українських військ з Туреччини на Батьківщину противилось російське командування, яке виконувало вказівки більшовицького командувача прапорщика Криленка і не пропускало українські частини на Україну.
Не змігши порозумітися і побороти спротив командування російського корпусу самостійно, М.Свідерський через Чорноморський український військовий комітет по радіо визвав з Севастополя лінкор „Воля”. Коли на рейді Трапезунда появився могутній дредноут під жовто-блакитним прапором і спрямував свої важкі гармати головного калібру на місто, то порозуміння між командуванням російського корпусу і комісаром Центральної ради негайно було досягнуто і відправка українців на Батьківщину з безглуздої війни з Туреччиною прискорилася.
Однак, події в Києві, спровоковані більшовиками, значно ускладнили політичну ситуацію в Україні. 17 грудня 1917 року невелика група більшовиків, покинувши I-й Всеукраїнський з’їзд Рад, відбула до Харкова і там на своєму суто більшовицькому з’їзді 25 грудня проголосила створення Української Радянської Соціалістичної Республіки. З Харкова по Україні, в тому числі і на флот була розповсюджена інформація, що влада в Україні перейшла до рук більшовиків Харкова а Центральну Раду оголошено контрреволюційною і буржуазною. Того ж дня відбулася невдала спроба більшовицького повстання в Києві.
Більшовики з українцями не церемонилися. Для повалення влади Центральної Ради до Києва з під Жмеринки було направлено 60-тисячний 2-й армійський корпус під керівництвом більшовички Євгенії Бош. Ситуацію врятував командувач 1-го Українського армійського корпусу генерал-лейтенант Павло Скоропадський, який своїми полками обклав залізницю, роззброїв більшовицькі полки і відправив їх за межі України. Проте у Генеральному військовому секретаріаті зустріли Скоропадського прохолодно, вбачаючи в ньому українського „Бонапарта” а в його корпусі зародок „постійної української армії, яка була досі і буде надалі знаряддям пануючих класів в їх боротьбі проти селянства і робітництва”. Генерал Скоропадський після цього подав у відставку а один із кращих в бойовому відношенні корпус згодом розклався.
17 грудня 1917 року внаслідок придушення спроби більшовицького перевороту в Києві Раднарком РРФСР надіслав Центральній Раді ультиматум, відомий в історії як ультиматум Леніна-Троцкого. Визнаючи Центральну Раду більшовицький уряд при цьому оголошував їй війну. Моряки-чорноморці оперативно виступили на захист УНР. 19 грудня, після отримання тексту ультиматуму Раді, він обговорювався на об’єднанім засіданні Севастопольської Ради воєнних, робітничих і селянських депутатів, Центрофлоту, міської Думи, представників всіх соціалістичних і національних організацій та судових і берегових комітетів. Підтримали українців і рішуче виступили проти „братовбивчої війни” представники молдавського і мусульманського комітетів, польської соціалістичної партії, селянського союзу. К.Величко від імені Чорноморського Українського військового комітету заявив, що ультиматум „похожий на самодержавство Леніна і Троцкого”, які ведуть „темний народ до пропасті, з якої важко буде вибратися”. Далеко за північ 253 голосами проти 8 об’єднані збори засудили захват влади більшовиками, їх ультиматум Раді і прийняли резолюцію „Да здравствует Учредительное собрание”, перед голосуванням якої севастопольські більшовики покинули зал засідань.
Звіт про резолюцію об’єднаних зборів передала в ефір радіостанція штабного броненосця „Георгий Победоносец”. Воєнно-політична частина Чорноморського флоту в екстреному випуску інформувала флот, що „конфликт между Советом Народных Комиссаров и Украинской Центральной Радой (ответственной только перед народами Украинской Народной республики), грозящий залить всю землю Всероссийской республики кровавым пожаром братоубийственной войны есть следствие насильственного захвата власти против воли революционной демократии, результат покушения на величайшее завоевание революции – всенародное Учредительное Собрание. Революционная демократия города Севастополя и Черноморского флота с негодованием и ужасом отвергая всякую попытку вызвать кровавую борьбу в рядах демократии требует: Немедленного прекращения борьбы на внутреннем фронте…, Немедленного освобождения всех арестованных Учредительного Собрания… черноморцы… идут за Петлюрой”.
У відповідь на спробу розв’язати російсько-українську війну першою радирувала до Центральної Ради команда крейсера „Пам’ять Меркурія ”: „Ультиматум Леніна-Троцкого є грубе посяганням на право Української Народної Республіки. Прохаємо рішуче відкинути. Протестуємо проти оголошення братовбивчої війни...”.
Як відповідь на ультиматум, репресії над українцями і погроми більшовицькими військами українських Рад в Україні Центральна Рада своїм розпорядженням заборонила забезпечення збільшовизованих військових частин продовольством, крім частин Українського, Румунського і Південно-Західного фронту.
В ті тривожні дні воєнно-політична частина Чорноморського флоту щоденно по радіо радіостанції Штаморсі (штабна морська радіостанція) випускала радіозвіти і екстрені випуски. У звіті за 7 грудня(за старим стилем) вона повідомила, що Харків своїм радіо закликає всіх солдатів „з закликом вимагати від Центральної Ради відмовитися від постановки продовольчого питання в будь-яку залежність від політичної боротьби..., від „царя-голоду”, що насувається..., міра запасу муки тільки на сьогоднішній день...”. Уряд Леніна-Троцкого, взявши владу, забезпечення фронтів продовольством оставив за Україною, розраховуватися з нею не бажав і, „по соображениям политического и стратегического характера”, різко виступив проти українізації Чорноморського флоту.
Ультиматум РНК РРФСР Центральній Раді активізував терористичну діяльність на той час невеликої організації більшовиків Севастополя і Одеси. В Одесі оплотом „чрезвичайки” став „кругляк”, броненосець берегової оборони „Алмаз”. В топках цього „кругляка” матроси-більшовики живцем спалювали українських патріотів і всіх тих, хто не сприймав їх ідеології. А коли топки не вміщували захвалених „контрреволюціонерів”, їх просто топили, прив’язуючи до ніг каміння. За спогадами українського командарма М.Омеляновича-Павленка, після звільнення Одеси від більшовиків „водолази не могли знести тих картин, які відкривала перед ними морська глибінь. Люде, як казкові істоти творили на дні легіон мертвих”.
За подібним сценарієм події відбувалися і в Севастополі. Флотський депутат Всеукраїнського з’їзду Рад Романченко в радіограмі до Морської генеральної ради з борту крейсера „Пам’ять Меркурія” повідомляв, що „В Севастополі дуже напружене становище. Об’єднані збори Севастопольських Рад судових, полкових і інших комітетів ...з приводу ультиматуму Леніна-Троцкого Українській Республіці винесли постанову про передачу влади Всеросійським Установчим зборам, а також протест проти насильства над Українською Народною Республікою і підтримку Української Центральної влади – 252 голосами, проти – 8, при – 9 утримавшихся. Після провалу своєї резолюції... частина більшовиків покинула збори... з кримською республікою маємо повний контакт.”
Більшовики не просто так пішли з об’єднаних зборів. В Севастополі було повторено одеський і харківський сценарії, лише з врахуванням севастопольської специфіки. В Севастопольській фортеці почалися відверті провокації, які організовувалися більшовиками вкупі з злочинцями і анархістами і переслідували ціль підірвати авторитет існуючої військової і цивільної влади в гарнізоні. Так, ввечері 15 грудня, група матросів-більшовиків есмінця „Гаджибей” самочинно арештувала і розстріляла корабельних офіцерів. За два дні без суду було розстріляно і замордовано ще 34 офіцерів. Багато офіцерів і відомих у Севастополі людей просто топили в Стрілецькій бухті, прив’язуючи до ніг чи до голови корабельний баласт чи каміння. Створені більшовиками „революційні трибунали” арештовували і розстрілювали у першу чергу авторитетних офіцерів. Так поступили з офіцерами на есмінці „Керч” та лінкорі „Іоан Златоуст”.
Самосуди і розстріли мали великий розголос серед мешканців міста і особового складу флоту. На терміновому засіданні виконавчого комітету севастопольської Ради, Центрофлоту і представників соціалістичних партій в ніч з 19 на 20 грудня більшовики першими звинуватили Раду в бездіяльності і, на їх вимогу, керівники Севастопольської Ради погодилися всю владу в місті і на флоті передати Тимчасовому революційному комітету на чолі з матросом І.Сюсюкаловим.
Отримавши повноваження, більшовики більше вже не збирали депутатів від народу. На слідуючий день Тимчасовий комітет вже самими більшовиками був оголошений постійним Воєнно-революційним комітетом (ВРК) у складі 18 більшовиків і 2 есерів, яких очолив спеціально присланий до Севастополя член Міусської Ради і обраний головою більшовицької організації Севастополя латиш Ю.Гавен. Комітет взяв на себе права губернської влади, запровадив революційний трибунал і 17 грудня рапортував в Петроград, що „Вся влада перейшла в руки організованого Воєнно-революційного комітету. Самосуди зупинено. ...Місто знаходиться під охороною революційно настроєних матросів і солдат”.
Ось так швидко було наведено порядок в місті та у фортеці, за два дні зникла матроська ненависть до „ненависних” офіцерів і адміралів! Та це ще не була остаточна перемога більшовиків в боротьбі за флот. Флот, по суті, лише розділився на два табори: прихильників УНР та більшовиків. Перші виконували розпорядження Українського військового комітету, другі – Воєнно-революційного комітету. Однак, позиції Чорноморського Українського військового комітету значно применшувало, якщо не підривало, проголошення III Універсалом України без Криму. Лідери УНР якби самі вручили своїм противникам можливість, яка не зважаючи на підтримку українців кримськими татарами, дозволяла ненависникам української ідеї проголошувати Крим російською територією, демонструвати, що влада в Україні не має прав втручатися до кримських справ, баламутити матросів фактом, що „буржуазна Центральна Рада” сама позбавила українських робітників і селян флоту як засобу їх захисту від світової буржуазії, сіяти сум’яття в голови людей та стверджувати, що флот УНР не потрібний зовсім, позаяк вона його утримати не зможе.
Отримавши владу у Севастополі, севастопольський ВРК негайно почав її розширювати на Кримський півострів. В Криму існувала можливість об’єднання організацій українців і кримських татар, тож Воєнно-революційний комітет у грудні місяці силами бригади есмінців розпочав терористичні дії в Євпаторії, Ялті і Феодосії проти установленої там влади кримськотатарської Директорії на чолі з Таврійським муфтієм Челібіджаном Челібеєвим.
Слід пам’ятати, що більшовицькі вожді одразу після жовтневого перевороту проголосили звернення „До всіх трудящих мусульман Росії та Сходу”, в якому, зокрема, були згадані і кримські татари. Кримськотатарський парламент – Курултай, слідуючи проголошеним принципам свободи народам, 13 грудня 1917 року „проголосив відокремлення Криму від Росії за формулою „Крим для кримчан”, розраховуючи на широку автономію і не ставив за мету розрив зв’язків з Україною.
Військово-революційний комітет Севастополя силами підвладних їм кораблів Чорноморського флоту розвернув відкриту війну проти створеного Курултаєм уряду – Директорії. Тож завданням більшовиків, попри їх декларації, стало завдання повернути Крим до складу Росії. Легалізуючи на практиці принцип „революційної доцільності”, Крим у грудні 1917 року був перетворений у дослідний полігон використання насильства. За спогадами очевидців, багато представників кримськотатарської інтелігенції та їх громадських активістів в Євпаторії, Ялті, Алушті та в Феодосії були живцем спалені в топках парових котлів есмінців „Гаджибей”, „Керчь”, ,, Федонісі”, „Счастливый”, які висаджували в ці порти більшовицькі десанти.
У відповідь на більшовицькі репресії Чорноморський Український військовий комітет зробив заяву, що оставляє за собою свободу дій. Про складність ситуації в Севастополі останніх тижнів 1917 року яскраво свідчать архівні документи. З цього приводу, наприклад, радіостанція лінкора „Воля” 19 грудня передала у газети та в гарнізони флоту слідуючу радіограму: „...В Севастополі було отримане радіо із Харкова про перехід влади в Україні в руки більшовиків. ...Це чергова провокація більшовиків, справа яких остаточно програна в Києві, Полтаві, Козятині, Жмеринці і на фронті. ...мізерна група більшовиків і розсилає радіотелеграми від імені Рад України. Роз’ясняйте всім ці провокаційні прийоми більшовицьких фанатиків і авантюристів і що з’їзд України виразив повну довіру Центральній Раді і підтримку в її роботі”.
Спеціальне звернення з цього приводу 17 грудня прийняла і Севастопольська Українська військова рада: „Всім суднам і частинам Севастопольської фортеці з огляду поширюємих брехливих чуток, що Центральна Рада буржуазна і контрреволюційна і що таке звинувачення української революційно організованої демократії веде до роз’єднання революційних сил і натравлення народу на народ Севастопольська українська Рада воєнних і робітничих депутатів, щоби установити істину пропонує негайно вибрати по дві людини з кожного корабля і частини: сторонника Центральної Ради і противника її... ”
З протестом проти ультиматуму УНР виступив і ЦК солдатських, робітничих, матроських і селянських депутатів Румунського фронту, Чорноморського флоту і Одеського військового округу. В телеграмі, направленій в Петроград 26 грудня за підписом чергового флаг-офіцера Поліфлота мічмана Туторського по військовому задавалися прямі питання: „1. Соціаліст Ленін, хто Вам дав право оголошувати українському народу війну?; 2. Яке соціалістичне вчення дало Вам сміливість посягати на самовизначення українського народу?; 3. Прагнучий з компанією крові Вам мало її на фронті. Ви хочете її і всередині. Куди Ви ведете змучену і залиту кров’ю Росію? ... якщо для Вас солдати, робітники і селяни є сіра маса для м’яса, якщо для Вас не існує трудового народу, а єдина спрага крові, так знайте, що ми сини вільної України, із зброєю в руках будемо захищати від насильників, зрадників і кровопивців своїх батьків, матерів, дітей, братів і сестер. Ще не погас в серцях синів вільної України промінь свободи, волі, рівності і братства.”
Активна підтримка моряками Центральної Ради прискорила прийняття нею рішень стосовно створення українського національного флоту і виправлення помилок III Універсалу стосовно Криму і флоту.
22 грудня 1917 року Центральна Рада затвердила Закон „Про утворення Генерального секретаріату морських справ”. 23 грудня Генеральним секретарем новоствореного морського відомства був призначений видний політик і революціонер, один з заступників голови Центральної Ради і голова Морської генеральної ради, син відомого історика Дмитро Володимирович Антонович.
Із призначенням керівника діяльність морського відомства значно пожвавилася. До нього почали стікатися флотські кадри з других флотів і відомств, почала формуватися структура, яка була б спроможною забезпечити функціонування і організацію флотського організму. У першу чергу новостворене відомство приступило до організації зв’язку з флотом, для чого Д.Антонович організував радіотелеграф, для облаштування якого з Севастополя до Києва було направлено мічмана Левчука. Канцелярію Морського відомства очолив підполковник В.Савченко-Більський, колишній командир флотського півекіпажу. 28 грудня 1917 року Д.Антонович направив телеграму комісару при командувачі флотом Нестреляю з вимогою відрядити до Генерального морського секретарства капітана 1 рангу М.Остроградського, капітана 1 рангу Зарудного, корабельного інженера Неклієвича і „добродія” Гайдая. Морське відомство України поповнювалося флотськими фахівцями, які знали флотські проблеми з самої середини.
10 січня 1918 року Генеральна морська рада скликала в Києві Всеукраїнський морський з’їзд, який розглянув питання: „1. Справоздання Морської генеральної ради. 2. Справоздання Генерального секретаря справ морських. 3. Доповіді з місць. 4. Обговорення (стану справ у) Чорноморськім флоті з приводу полної українізації. 5. Українські установчі збори. 6. перехід флоти на вільний найм. 8. Заснування професійних союзів фахівців-специалістів”, і інші. Рішення цього з’їзду були покладені в основу діяльності Генеральної морської ради.
Створення морського відомства України на Чорноморському флоті позначилося поглибленням в його середовищі української національної ідеї і розширенням українізації. На флоті побачили, що українська влада від гасел переходить до реальних справ державотворення, стає спроможною опанувати ситуацією в тому кровавому безладі, який провокувався більшовиками і анархістами в Криму. Українська ідея все більше входила в свідомість не лише матросів а й офіцерів. Про перехід на службу УНР заявив екіпаж гідрокрейсера „„Імператор Траян”, який на Різдвяні свята 7 січня 1918 року урочисто при церковнім богослужінні підняв Український Національний прапор.
9 січня 1918 року у зв’язку із перетворенням Генерального секретаріату в Раду народних міністрів УНР, Генеральний секретаріат морських справ був реформований в Міністерство морських справ УНР а Д.Антонович призначений міністром морських справ. Робота морського міністерства організовувалася в надзвичайно складній політичній і військовій ситуації. Більшовицькі війська, сформувавши свої полки в Росії, вже вели на територій України криваві бої. В міністерстві не вистачало досвідчених морських кадрів, не вистачало досвіду державного будівництва і відповідних знань. Але і в такій ситуації керівництво морського відомства для створення національного флоту зуміло підвести перші правові основи.
14 січня 1918 року Центральна Рада схвалила Тимчасовий закон УНР „Закон про український державний флот”. В частині першій закону проголошувалося:
1.Російський Чорноморський флот воєнний і транспортний проголошуються флотом Української Народної Республіки й виконує обов’язки охорони узбережжя й торгівлі на Чорному й Азовському морях.
4. Українська Народна Республіка переймає на себе всі зобов’язання російського уряду щодо Чорноморського флоту й щодо утримання флоту й портів.
5. З часу проголошення цього закону всі російські воєнні й торговельні кораблі на Чорному і Азовському морях підносять український прапор.
Але в другій частині закону Центральна Рада, що хворіла на „соціалістичний синдром”, не змогла відійти від своїх утопічних ідей, не зважила на доводи морських фахівців та ситуацію на флоті скасувала обов’язкову службу, взамін якої проголосила добровільну службу за принципом народної міліції.
Та закон про флот УНР і в такому виді внаслідок інтервенції червоних військ, захоплення ними Києва і Лівобережної України, вчасно оголошений на флоті не був. Згаяний час дав можливість Військово-революційному комітету ЧФ силами збільшовизованих матроських загонів і екіпажів кораблів захопити порти Чорного моря та встановити більшовицьку владу в Криму.
25 січня 1918 року IV Універсалом Українська Народна Республіка була проголошена незалежною державою. Але постала молода Україна внаслідок безвідповідальної воєнної політики соціалістів виявилася оточеною вогненним ворожим кільцем і беззахисною. Ідея будівництва армії і флоту на принципах народної міліції фактично знищила могутнє, регулярне і загартоване війною військо УНР – його розігнала тривала соціалістична демагогія „про шкідливість постійної армії”.
9 лютого 1918 року в Бересті (Бресті) між Україною і Центральними державами (Німеччина, Австрія, Туреччина, Болгарія) був підписаний мирний договір. Після укладення договору з країнами Четвертного союзу уряд УНР звернувся до Німеччини і Австрії за військовою допомогою в обмін на продовольство. У зв’язку з цією подією в.о. Морського міністра полковник О.Жуковський звернувся з відозвою до моряків-чорноморців: „Війна скінчилася, настав час приступить до будування життя на демократичних началах..., і ліквідувати той розлад і безладдя, які принесла держава... під більшовицькими прапорами. ...Народне міністерство морських справ закликає до громадянського почуття всіх чорноморців..., пропонуємо повернутися на свої місця і приступити до роботи на користь рідного краю...”.
1 березня 1918 року, після запеклого бою під Ірпенем, Запорожський корпус Петра Болбочана, підтриманий німцями, увійшов до Києва. „З величезним ентузіазмом зустрічало їх населення Києва. Люди плакали, дивлячись на Запорожців...”, бо за три тижні окупації української столиці „большевики справили в ньому криваву різанину, якої місто не бачило з часів Андрія Боголюбського...”.
У квітні розпочалося вигнання більшовиків з Причорномор’я і Криму. Авангардом союзних військ йшов Запорожський корпус підполковника Петра Болбочана. Повідомлення, що до Криму успішно просувається українське військо визвало значне піднесення української ідеї.
5 березня 1918 року українські прапори попри волю „Центрофлоту” підняли три допоміжні крейсери а 10 березня – бойові крейсери „Алмаз” і „Олег”. 13 березня закон про флот УНР було оголошено в Севастополі і на всіх кораблях Чорноморського флоту. В Центрофлоті і на кораблях почали обговорювати питання про необхідність обрання єдиного командування флоту та наведення військового порядку. Для цього 22 березня зібрали делегатські загальнофлотські збори, на яких начальником Морських сил Чорного моря був обраний співголова Центрофлоту контр-адмірал Михайло Саблін.
Занепокоєний втратою позицій в Севастополі Наркомат по морських ділах РРФСР того ж дня прийняв рішення вивезти флотське майно з Севастополя до Новоросійська і віддав такий наказ командуванню ЧФ 26 березня. Однак, загальний спротив моряків і портових робітників залишив його без виконання а намагання більшовиків заставити силою портових робітників грузити транспорти завершилися загальним страйком а за ним і антибільшовицьким повстанням 11 квітня севастопольських робітників. У порту і в місті Севастополі доходило до бійок між пробільшовицьки налаштованими матросами з робітниками і мешканцями міста. Створивши власні сили самооборони, робітники при підтримці Українського військового комітету захопили пакгаузи та основні установи міста і, таким чином, навели спокій в гарнізоні.
Однак, спокій в Севастополі якраз найбільше був невигідним більшовицьким „інтернаціоналістам”. Не будучи спроможними протистояти українським, німецьким і австрійським військам, більшовицький уряд РРФСР своєю базою в боротьбі за Україну знову обрав Крим з опорою на Чорноморський флот, де більшовицькі позиції були найсильнішими. Згідно ст.5 Брестського договору, Чорноморський флот до завершення світової війни мав придержуватися нейтралітету, йому заборонялося виводити кораблі в море, тобто, флот мав знаходитися в своїх базах і не втручатися у політичні події і військові дії до завершення війни. Німецько-австрійські війська, за Брестським договором з УНР, займали територію України як союзники. Німецько-австрійській окупації підлягав і Крим.
Та підписавши договір з Німеччиною, уряд Леніна-Троцкого мислив інакше. Випереджаючи німецький наступ на Крим, 19 березня 1918 року Радою Народних Комісарів без будь якого погодження з місцевим населенням у складі РРФСР була утворена Радянська республіка Таврида, яка зразу ж заявила про підпорядкування собі Чорноморського флоту. Розбиті в Україні військові формування більшовиків стягувалися і переформовувалися в Криму, для чого „радянський уряд Криму” надавав їм всебічну допомогу.
Однак, в Криму і в Севастополі цю ідею сприйняли не дуже прихильно. Це підтвердили і вибори 20 квітня до Севастопольської Ради, в якій більшовики отримали лише третину голосів виборців.
Та в цей рішучий для флоту час уряд УНР допустив чергову помилку стосовно флоту. В новому уряді УНР В.Голубовича, створеного 24 березня, посада міністра морських справ була відсутня, морське і воєнне міністерства були об’єднані в єдине військове міністерство. В урядовій політиці флотське питання стало другорядним, хоча військові міністри О.Жуковський і О.Греков у березні-травні намагалися своїми наказами дещо організувати флот на Чорному морі. Ними були видані накази про введення єдиноначалія і відміну виборності командного складу, про організацію будівництва і ремонту кораблів у Миколаєві, про базування бойового складу флоту у Севастополі, про скасування на флоті виборних військових комітетів.
Попри урядову політику „Україна без Криму” воєнне міністерство все-таки намагається якось взяти Чорноморське узбережжя під контроль і відкрити країні вихід до моря і організує флот як може в тій ситуації. Наказом по військовому міністерству 27 березня 1918 року створюється район охорони Південно-Західної частини Чорного моря з штабом в Одесі, Транспортна і Дунайська флотилія, які разом склали флот УНР. Командувачем цього флоту і одночасно начальником району того ж числа призначається колишній начальник штабу ЧФ віце-адмірал Андрій Покровський. Транспортну флотилію очолив капітан 1 рангу Степанов а Дунайську - капітан 2 рангу Хомотиян. Комендантом Одеського порту призначено капітана 2 рангу Озерова а старшим морським начальником в Одесі і начальником відділу морських перевезень – контр-адмірала Володимира Шрамченка. 24 квітня 1918 року віце-адмірала А.Покровського призначено Головним командиром портів Чорного і Азовського морів але з штабом в Одесі. Відірваний від основних сил флоту, які базувалися в Севастополі, одеський штаб флоту УНР фактично не впливав на стан справ і ситуацію в головній базі Чорноморського флоту. Це була політична помилка Центральної Ради, яка, сліпо слідкуючи гаслу права на самовизначення територій, лишила Чорноморський флот впливу державної влади, віддавши його під вплив політичних партій.
Згодом центральна влада береться якось виправляти становище і 31 березня комендантом Севастополя призначують капітана 2 рангу Містникова, який направлявся в групі військ Болбочана, але було вже запізно.
З приближенням німецьких військ до Криму знову виникло питання контролю над півостровом та флотом. За Брестським договором Крим не являвся українською територією, що спочатку дуже дивувало німців. За умовами союзного договору Крим мали окупувати сили німецького контингенту, для чого біля Катеринослава було зосереджено кілька німецьких дивізій. Однак, військовий міністр УНР полковник О.Жуковський не міг допустити втрати контролю української влади над флотом, тому 10 квітня 1918 року для походу в Крим наказав сформувати кримську армійську групу під командуванням полковника Петра Болбочана. 18 квітня корпус Болбочана взяв Мелітополь і відтиснув більшовиків за Сиваш. Далі простягалася дорога в Крим.
В цей же час Чорноморський флот все більше охоплювала анархія, знову виникали конфлікти і бійки матросів з робітниками, кораблі в морі порушували не лише умови Брестського миру а й взагалі міжнародні правила мореплавства. Пароход „Труд” під червоним прапором атакував німецький підводний човен, але отримавши пряме попадання снаряда від човна, підняв білий прапор і здався, після чого був захоплений німецьким підводним човном „як воєнна здобич”. У зв’язку з цим інцидентом, Головнокомандувач імператорським і німецьким флотами в Константинополі в радіограмі на ім’я голови Центрофлоту від 16 квітня 1918 року через радіостанцію Османіє повідомив, що відновлення війни на морі не входить в його плани, але при умові, що Чорноморський флот строго виконуватиме умови Брестського договору. В протиріч ст. 5 цього договору, радирував Головнокомандувач, російські судна зустрічалися на шляху між портами, в Херсоні обстріляли війська союзників; міноносці ЧФ обстріляли турецькі війська на Анатолійськім узбережжі. „Благоволите мне сообщить, - вимагав турецько-німецький Головнокомандувач, - к какому флагу принадлежат суда Черноморского флота. Судно, уведенное подводной лодкой, не несло ни одного из флагов, признаваемых союзниками, и само открыло огонь против подлодки” і просив голову Центрофлоту наказати кораблям не виходити з портів і утримуватися від ворожих дій проти союзних держав.
В свою чергу Центрофлот 11 квітня попередив радіограмою „товарищей моряков, что могущая начаться кровавая война между рабочими и матросами может привести к гибели всего Севастополя и военного флота…”.
Ситуацію у Севастополі і на флоті, та проблеми у зв’язку з підходом німецьких та українських військ до Перекопу обговорювали 2-і делегатські загальнофлотські збори ЧФ 17 квітня 1918 року. Більшовик Слуцкій, наприклад, говорив таке: „Идите на Перекоп и посмотрите, что представляет из себя наша Красная армия… Отряды… разложились, превратились просто в вооруженные банды. …Среди крестьян царит возмущение, есть известие, что Мелитополь взят не немцами, а восставшими против анархии крестьянами. Точно такое же положение и в Перекопе. Там красноармейцы уводят лошадей из-под плуга, чтобы убивать их и есть, были насилия над девушками… Красноармейцы… уходят с Перекопа…, не считают себя обязанными защищать окопы, отвечают, …что там, мол, 82 китайца, их наняли, и они обязаны защищать Крым. …Там, опираясь на настроения рабочих они (німці-М.М.) докатятся и сюда”. Не кращої думки про робітничо-селянську Червону армію був і Пожаров: „…Наши отряды - …просто бандиты, которые ни с чем не считаются. …Такие отряды в Джанкое разогнали Совет и все реквизировали в крестьян. От неприятеля они бегут…Недавно на вокзале у совершенно пьяного красноармейца был мною взят план наших расположений на Перекопе, который показывал всем желающим смотреть его…”. Ось такою, що визнавали і самі більшовики, була Червона армія, при допомозі якої „пролетарська” партія намагалася встановити в Україні своє бачення свободи, братерства і рівності.
Німці вважали позиції на Перекопі добре укріпленими і замінованими а їх штурм - божевіллям, тому не перечили Болбочану в його планах. Блискавичним ривком в ніч з 21 на 22 квітня група Болбочана прорвала оборону червоних китайців на Перекопі і під кінець дня на плечах відступаючого ворога зайняла Джанкой. 25 квітня 1918 року український національний прапор був піднятий над Сімферополем і Бахчисараєм. 26 квітня 1-й кінний полк імені Костя Гордієнка вийшов під Алушту і Ялту а в другій половині цього дня – під Балаклаву, де командир полку полковник Всеволод Петрів провів перемовини про зайняття українськими військами Севастополя з двома представниками Чорноморського Українського військового комітету. Як описував згодом цю зустріч Владислав Петрів, досягти якихось спільних домовленостей з моряками не вдалося із-за невиразної позиції самих флотських представників. Виглядали вони як люди, що „щойно пережили бойову грізну небезпеку”, були нервові і грубі. Не вірячи „свойому контрреволюційному начальству” і не бажаючи йти на „катування і загибель” до Новоросійська, флотські представники запропонували на кораблях флоту поряд з червоними прапорами підняти жовто-блакитні, прийняти на кораблях комісарів Центральної Ради і не допустити німців до Севастополя. У разі наступу німців на фортецю, моряки обіцяли боронитися але не могли забезпечити прохід через залогу Гордієнківців до порту. Власних твердих державницьких позицій делегати УВК не проявили, плану якихось спільних дій запропонувати не змогли, тому плану спільних дій з моряками досягнуто не було.
Під „Алуштою” Гордієнківці спільно з татарським чамбулом і сотнею колишніх полонених турків витримали артилерійську дуель з крейсером „Алмаз”, вогонь якого підтримував більшовицький контрнаступ. Більшовикам і крейсеру прийшлося відступити.
Ранком 28 квітня німецький літак доставив Гордієнківцям наказ начальника штабу Кримської групи Натіїва виходити з Криму і кінний полк Всеволода Петріва вимушений був повернутися до Бахчисараю. Тож лише непомірковані дії лідерів Чорноморського флоту, захоплених революційними настроями, штовхнули флот до анархії і безславної загибелі його бойового ядра.
Населення Криму, в тому числі кримськотатарське населення, радо вітало визволителів від більшовиків. В Сімферополі, Джанкої і Бахчисараї зразу ж приступили до формування місцевої влади.
Та успіхи українського корпусу в Криму не прийшлися до душі німецькому командуванню, яке мало значну перевагу в силах. Виходячи з того, що правом опанувати Кримом можуть лише німецькі війська, командувач німецькими військами в Криму генерал фон Кош заявив протест українському уряду з вимогою вивести з Криму українські війська. Болбочан, збираючись продовжити наступ на Севастополь, відмовився виконувати німецький ультиматум і ситуація почала набирати загрозливої форми. І коли взаємовідносини між союзниками загострилася настільки, що назрівав збройний конфлікт, кримська група Болбочана за наказом воєнного міністра УНР залишила Крим і перебралася до Мелітополя.
Коли німецькі війська за спиною запорожців підійшли до Криму, зразу ж виникло питання Чорноморського флоту. Його поставив у листі до Центральної Ради німецький посол в Україні барон Мума. Справа з листом німецького посла слухалася на засіданні Ради Народних Міністрів УНР 19 квітня. За підсумками обговорення Рада міністрів доручила Голові уряду і міністру закордонних справ відповісти барону Муму, що законом УНР Чорноморський флот оголошений флотом української держави і уряд України просить допомоги у німецьких військ звільнити кораблі від захопивши їх злочинних більшовицьких елементів і привести їх до послуху Українського уряду. Окремо наголошувалося, що Український флот проти німецьких військ не виступає а ті кораблі, що знаходилися під командою злочинних елементів, і виступають проти „германських військових сил, вважаються морським призом”. На цьому засіданні було вирішено попередити телеграмою командування Чорноморського флоту, що флот не повинен „боротися з германськими військовими силами” і довести урядову позицію до командування флоту.
Отримавши телеграму від Голови уряду УНР, начальник морських сил Чорного моря контр-адмірал М.Саблін, не бажаючи як командувач приймати особисте рішення та брати відповідальність за судьбу флоту на себе, зібрав 20 квітня засідання Центрофлоту, на якому склав свої повноваження командувача флотом. На другий день Центрофлот скликав делегатські збори моряків, на які й виніс обговорення телеграми Голови уряду УНР. Поступила відповідна телеграма і на кораблі, внаслідок якої 20 квітня підняли українські прапори ескадрені міноносці „Беспокойный”, „Поспешный” і „Громкий”.
Телеграма уряду УНР та звістка про підхід німців привели до паніки серед більшовиків, які, за спогадами очевидців, стали „спасати свої шкури”. З Севастополя в Росію полетіли провокаційні телеграми про допомогу.
Ситуація знову швидко політизувалася. Більшовики розвернути шалену агітацію твердячи, що Центральна Рада допомагає німцям заволодіти флотом, який вони не могли перемогти під час війни і стали домагатися негайного переходу флоту до Новоросійська як того вимагав уряд Леніна. Багато хто з екіпажів піддавався на агітацію і теж волів подальше втікати з Севастополя.
На загальнофлотських зборах 21 квітня думки делегатів розділилися. Голова Севастопольської Української громади Терещенко твердо заявив про підтримку українцями Севастополя Центральної Ради, підняття на кораблях Українських прапорів та необхідність виконувати волю уряду України. Комісар Центральної Ради Данило Сотник доводив, що флот під прапорами УНР, якщо не буде протистояти німцям, не може бути ними зайнятим і пропонував підпорядкувати флот українському закону, про що і повідомити німецьке командування.
Контр-адмірал Михайло Саблін твердої позиції не мав і все вагався між вимогами двох урядів двох держав. Завдяки такій позиції рішення делегатських зборів (61 голос проти 13) рекомендувало кораблям, не очікуючи повернення делегації з Сімферополя, підняти червоні прапори, привести кораблі 1-ї лінії в повну бойову готовність і приступити до евакуації в Новоросійськ, куди направити комісію на чолі з капітаном 2 рангу Лебединським готовити Новоросійський порт до прийому боєздатних кораблів флоту. Цього ж дня голова Центрофлоту Кнорус направив німецькому командування радіограму, якою безапеляційно заявив, що „продвижение германських и украинских войск по территории Крыма представляет нарушение Брестского договора и угрожает безопасности флота, флот будет вынужден принять меры для обеспечения своей безопасности.” Така позиція Центрофлоту, звичайно, не сприяла порозумінню з німецьким командуванням і йшла в розріз інтересам як флоту, так і мешканців Севастополя.
Протидіючи більшовицькій пропаганді, Український військовий комітет організував зустрічі з командами кораблів, де роз’яснював, що німці як союзники підходять до Криму внаслідок договору з УНР а не загарбують її територію. Особовий склад 2-ї бригади лінкорів, якою командував віце-адмірал А.Покровський, дивізія підводних човнів контр-адмірала В.Клочковського, транспортної флотилії та бригади крейсерів відмовилися виконувати рішення делегатських зборів.
З лінкорами і крейсерами неможливо було не рахуватися. Під впливом їх вимог а так же вимог особового складу Керченської фортеці та Феодосійського гарнізону М.Саблін змінив свою позицію і 22 квітня 1918 року оголосив наказом по флоту що „всі судна, портове майно, які знаходяться в портах Криму та на його узбережжі, є власністю Української Народної Республіки. А тому наказую скрізь, де треба, підняти українські прапори”.
Більшовицький уряд Росії, судячи по реакції, українізацію флоту розцінював як його захоплення ворожою державою. То ж слідуючого дня, 23 квітня, на флот прийшла телеграма слідуючого тексту: „Совнарком предлагает Черноморскому флоту оказать энергичное сопротивление захвату Севастополя, а в случае невозможности удержать Севастополь со всеми судами, могущими выйти в море, перейти в Новороссийск, уничтожив все остающиеся в Севастополе суда, имущество и запасы”. Ось таку турботу про робітників Севастополя проявив робітничо-селянський уряд – коли не можливо вивезти з України, все знищити! Та портовики знову відмовилися не лише знищувати майно і запаси, але і навантажувати його на більшовицькі транспорти. 24 квітня 1918 року підняли українські прапори ще чотири ескадрені міноносці.
Та в Севастополь почали стікатися втікаючі від німців та козаків Болбочана червоноармійські частини, загони матросів і артилерійські обози, які в місті створили ще більшу паніку. Борці „за світову революцію” більше всього боялися появи на навколишніх горах німецьких солдатів.
На вимогу цих борців з імперіалізмом та севастопольських більшовиків 26 квітня на лінкорі „Воля” Центрофлот зібрав чергові делегатські збори, на яких Саблін, якого офіційно ніхто не звільняв від обов’язків командувача флотом, намагався „виробити рішення про війну і мир”. Резолюція цих зборів, як і 21 квітня, лише підтвердили дві діаметрально протилежні позицій і відсутність чіткої позиції самого командувача.
Штаб німецьких військ в Криму розмістився у Сімферополі. Німецькі війська вже зайняли Бахчисарай і підходили до Севастополя. Пізно ввечері 28 квітня 1918 року для переговорів з німецьким командуванням до Сімферополя була направлена делегація Центрофлоту і Севастопольської Ради, яку очолили начальник Підводної бригади контр-адмірал Вячеслав Клочковський, начальник севастопольської фортеці капітан 1 рангу Михайло Остроградський і капітан 1 рангу Чернілівський-Сокол. Командувач німецьких військ в Криму генерал фон Кош відмовився вести переговори з Центрофлотом як з „безвідповідальною організацією” і погоджувався спілкуватися лише з командувачем флоту. Погодившись прийняти письмові пропозиції командування флотом, фон Кош заявив, що припинить наступ на Севастополь лише при умові, що флот повністю визнає владу УНР і підніме Українські національні прапори.
Того ж дня німецькі війська підійшли на 10 верст до Севастополя і зайняли позиції на Північній стороні міста. Для контролю за севастопольською гаванню установили важку артилерійську батарею на горі біля Братського кладовища.
Повернувшись вранці 29 квітня з Сімферополя, флотська делегація проінформувала М.Сабліна про хід переговорів з німецьким командувачем і вимогу генерала фон Коша зустрітися з командувачем флотом особисто. Однак, командувач флотом замість організації зустрічі з німецьким командувачем розпорядився зібрати представників кораблів на екстрені збори на лінкорі „Воля”.
Більшість учасників делегатських зборів, вислухавши учасників переговорів з німецьким командуванням, погодилися на умови німецького генерала і вирішили, не гаючись, підняти українські прапори. Всю повноту влади на флоті збори знову передали від Центрофлоту контр-адміралу М.Сабліну, поновивши його в повних правах командувача, від яких він напередодні відмовився. Представники Мінної бригади, якою, до речі, тривалий час командував сам М.Саблін, і більшість кораблів якої стояли під червоними прапорами, вимагали виходу кораблів в Новоросійськ. Делегати лінкора „Воля” пригрозили силою свого головного калібру заставити їх спустити червоні прапори. Ті у відповідь пообіцяли мінну атаку на лінкор, покинули збори і заявили, що приступають до негайної евакуації.
Рішення підпорядкуватися українській владі підтримали не лише матроські депутати. Його підтримали командири кораблів, більшість офіцерів і першими серед них були контр-адмірали В.Клочковський і С.Бурлєй, капітан 1 рангу М.Остроградський і багато інших. Саме вони радили М.Сабліну покінчити гру в уявну демократію і, як належить, вступити в командування флотом та приступити до наведення порядку і організації служби.
По завершенні зборів М.Саблін вже не вагався. Врешті-решт, спираючись на потужні проукраїнські настрої серед переважної більшості моряків-чорноморців, і, маючи метою врятувати флот від анархії та подальшого руйнування, він прийняв виважене рішення про перехід Чорноморського флоту на службу Українській Народній Республіці.
29 квітня 1918 року о третій годині дня на флагманському лінкорі „Юрій Побєдоносець”, який являвся штабним кораблем флоту і стояв на мертвих якорях недалеко від Графської пристані, підняли сигнал М.Сабліна вже як командувача: „Вступив в командування Українським Чорноморським флотом”.
Рівно через годину, в 16 годині по полудні, з наказу командувача флотом контр-адмірала М.Сабліна „Юрій Побєдоносець” підняв сигнал „Флоту підняти український прапор!” І на більшості кораблів як в старі спокійні часи на флоті вишикувалися екіпажі і під звуки сурм і дудок по команді „Стати до борту! На прапор і гюйс – струнко!” на гафелі і флагштоки злетіли українські прапори! В цей чудовий сонячний день великі жовто-блакитні полотнища замайоріли над кораблями і гладдю севастопольських бухт. Під вечір з штабу флоту до Києва була направлена радіограма: „Браття Київської Центральної Ради! Сього числа Севастопольська фортеця і флот, що знаходиться в Севастополі, підняли український прапор. Контр-адмірал Саблін”. Таку ж телеграму з флагмана направили і в штаб німецьких військ.
Ця історична, знакова подія створила незаперечний і юридично легітимний політичний прецедент, що ліг наріжним каменем в основу новітнього українського військово-морського будівництва доби Української революції, яке негайно було поновлено після відродження української незалежності у 1991 році.
Здавалося, що флот вирішив своє майбутнє остаточно і в Севастополі запанує мир і спокій. Під вечір М.Саблін отримав розпорядження від німецького командувача підняти о 8 годині слідуючого дня українські прапори і в Керченській фортеці.
Однак, з заходом сонця почала закочуватися за горизонт і впевненість самого командувача у раніше прийнятому ним рішенні. Все розпочалося з любимої ним Мінної бригади. Команди дев’яти есмінців цієї бригади червоних прапорів не спустили і самостійно розпочали завантаження майна і припасів. Кораблям, що стояли під українськими прапорами, ескадрений міноносець „Керч” передав сигнал „Позор і продажа флоту”.
Ввечері до контр-адмірала Михайла Сабліна прибула делегація кількох матросів збільшовизованої бригади міноносців і Воєнно-революційного комітету на чолі з його головою Ю.Гавеном. Більшовики умовляли командувача відмовитися від командування українським флотом і вивести кораблі до Новоросійська. Спочатку заперечуючи а затим розплакавшись на грудях у Гавена, командувач... запевнив його, що він не вважає себе справжнім командувачем українського флоту, що душею з ними і віддав наказ підняти українські прапори лише для того, щоб виграти у німців час і не заперечує проти виходу флоту до Новоросійська.
Наслідком такої зрадливої позиції командувача стала його слідуюча радіограма флоту: „Желающие уходить должны покинуть бухту до 12 часов ночи. После 12 выход будет закрыт и минирован”. Дальші бесіди з більшовиками привели до того що М.Саблін погодився особисто очолити перехід до Новоросійська під „нейтральним” Андріївським прапором і віддав наказ „приготовится к походу в 22 часа”. Наказ командувача, який користувався довірою на флоті, збентежив команди кораблів, там не знали, що трапилося у відношеннях з німецькими військами і почали екстренно готувати кораблі до виходу в море.
Близько 12 години ночі вихід з севастопольської бухти розпочали кораблі Мінної бригади, кілька підводних човнів і транспортів. Останніми Севастополь покинули лінкори „Воля” і „Свободная Россия”. Всього до Новоросійська вийшло з Криму 30 кораблів і катерів.
Німецькі війська виявили серед ночі вихід кораблів з бухти, освітили рейд ракетами і відкрили вогонь з польових гармат. Ряд кораблів отримали пошкодження і мали поранених, есмінець „Гневный” був підбитий німецьким снарядом і викинувся на берег. В головній базі під українськими прапорами залишилися 4 крейсери, 7 лінкорів, 12 ескадрених міноносців, 14 підводних човнів, 5 плавбаз, 3 допоміжні крейсери, транспортна флотилія і 2 авіабригади.
В такій ситуації командування українським флотом прийняв на себе начальник Севастопольської фортеці капітан 1 рангу Михайло Остроградський-Апостол, який опівночі направив для переговорів з командувачем німецьких військ генерала фон Коша контр-адмірала Вячеслава Клочковського. Одночасно Остроградський доповів у військове міністерство УНР про прийняття ним командування українським флотом і, що кораблі, які не підняли українських прапорів, разом з більшовиками на борту контр-адмірал М.Саблін вивів до Новоросійська.
Переговори з німецьким командуванням були важкими. Німецький генерал розцінив вихід частини кораблів до російського порту як грубе порушення флотом умов Брестського договору, дії командувача ЧФ оцінив як втечу від обов’язків і зраду, а ситуацію на флоті і в Севастополі визнав як не управляєму командуванням та місцевою владою тому й умови були змінені. Севастополь буде окупований, заявив фон Кош, Чорноморський флот оголошується тимчасово полоненим і роззброюється, його особовий склад розформовується і, після переформування, буде переданий у розпорядження штабу українського флоту. Флот до кінця війни буде знаходитися у бездіяльності під наглядом німецького командування а затим буде повністю переданий Українській державі. Лише за таких умов всім морякам буде забута їх боротьба проти німецьких військ і української держави і буде гарантована недоторканість їх особи та дозволено, хто побажає, повернутися на батьківщину. В іншому разі у випадку непослуху вимогам німецького командування, фон Кош пообіцяв до винних застосувати закони воєнного часу.
Того ж дня, 29 квітня 1918 року, в Києві при сприянні німецького командування внаслідок гетьманського перевороту Центральну Раду було повалено. Влада в Україні перейшла до гетьмана Павла Скоропадського.
У зв’язку з переворотом в Києві, який по часі збігся з втечею кораблів ЧФ від німців з Севастополя до Новоросійська, багато дослідників, опираючись на спогади сучасників, у першу чергу Святослава Шрамченка, вважають зміну влади в Україні головною причиною виходу кораблів з Севастополя і флотської трагедії, що розігралася згодом у Новоросійську та привела не лише до повної втрати Україною флоту а й контролю над всім чорноморським узбережжям. Мовляв, М.Саблін не дочекався відповіді з Києва, якому в той час було не до проблеми флоту, був заставлений ситуацією йти до Новоросійська.
Та більш глибокий аналіз подій в Севастополі 28 і 29 квітня1918 року показують, що зміна влади в Києві до виходу кораблів з Севастополя відношення не має зовсім.
По-перше, у М.Сабліна, як командувача флотом була повна ясність у взаємовідношеннях з німцями: кораблі піднімають українські прапори, визнають українську владу і німці до Севастополя не входять, флот не чіпають.
По-друге, умови Брестського договору УНР з німцями і РРФСР йому були відомі і ніяких розпоряджень з Києва у цьому питанні йому більше було не потрібно. Центральна українська влада направила до командувача флотом свого комісара із спеціальними інструкціями і в цьому питанні якихось додаткових вказівок давати просто не було потреби.
Врешті, М.Саблін і не потребував і не вимагав вказівок. Коли він ставив Київ до відома, що вступив у командування українським флотом, який за його ж наказом підняв українські прапори, йому як військова, так і політична ситуації були зрозумілими.
Про організацію хоч якогось опору із сторони флоту німецьким військам не йшлося зовсім. Про практичну організацію опору німцям не говорилося ні в одній із численних резолюцій засідань Центрофлоту та загальнофлотських зборів. Питання стояло одне: йти до Новоросійська чи не йти?
То ж що стало причиною такої ганебної і тайної втечі кораблів з Севастополя? У першу чергу позиція самого командувача, відсутність у нього бодай якогось національного патріотизму. Так, М.Саблін народився в Україні, добре володів українською мовою і по своєму любив свою землю. Але він, вихований у дусі малоросійства, не бачив її незалежною, був малоросом у душі і в своїх поступках. Недарма поміж собою офіцери звали його „мазницею”. Тож у час, котрий вимагав особистої мужності і прояву відданості своєму народу, контр-адмірал М.Саблін просто морально зламався і перейшов, як це не раз бувало в нашій історії, на сторону ворогів волі і свободи свого народу. Командувачем українського флоту він так і не став, однак надав більшовикам можливість організувати Україні флотську проблему як з німцями, так і з Росією, та позбавити свою Батьківщину надійного захисту з приморських направлень. Саблін до самого підходу німецьких військ відмовлявся підпорядкуватися Генеральному штабу українського флоту і його представнику в Севастополі. Якщо б він так вчинив, то зняв би зовсім флотську проблему а німців поставив би перед фактом єдності флоту в Криму і в Україні. В таких умовах командувач німецькими військами в Криму генерал фон Кош не зміг би ставити умови флоту в Севастополі. Але так не сталося.
1 травня 1918 року під музику оркестрів німецькі війська увійшли до Севастополя. У севастопольську бухту зайшли і стали на бочки німецький лінкор „Гебен” і турецький крейсер „Гемідіс”. Німці відмовились визнати кораблі українськими. 3 травня кораблі ЧФ були оголошені тимчасово полоненими і їх заставили спустити українські прапори, натомість 4 травня німці підняли на них прапори німецькі, виставили в порту і біля бойових кораблів свої караули, опломбували порохові погреба і оголосили екіпажі розформованими. Декілька кораблів і транспортів, в тому числі і ескадрений міноносець „Зоркій”, німці укомплектували своїми екіпажами і використовували для потреб німецького командування. Колишній турецький крейсер „Меджіє”, захоплений під Одесою в 1916 році, і після ремонту включений до складу Чорноморського флоту під назвою „Прут”, був повернутий Туреччині.
Втечу кораблів ЧФ до Новоросійська німецько-австрійське командування розцінило як брутальне порушення російською стороною мирного Брестського договору і 11 травня 1918 р. Головнокомандувач австро-німецькими військами в Україні фельдмаршал фон Ейхгорн заявив уряду радянської Росії, що у випадку не повернення кораблів, вимушений буде продовжити наступ в район Новоросійська „проти суден Чорноморського флоту, які вийшли з Севастополя”. Обмін нотами тривав місяць. Вичерпавши всі аргументи проти вимог німецького командування, В. Ленін 24 травня прийшов до висновку, що „ніяка передача кораблів ворогам революції не можлива” і наклав резолюцію „флот знищити негайно”. 2 червня для організації виконання волі Леніна до Новоросійська прибув його спеціальний комісар член колегії Наркомату по морських ділах матрос І.Вахрамєєв.
Дев’ятого червня радянський уряд Росії офіційно сповістив про готовність повернути з Новоросійська кораблі Українській державі, хоча виконувати свої зобов’язання В.Ленін не збирався: того ж дня до Новоросійська прийшла урядова телеграма з вимогою негайного затоплення кораблів. Саме в цей час уряд Леніна вів переговори з Україною стосовно мирного договору, що було обумовлено 9 лютого 1918 року в Бресті мирним договором з Четвертним союзом. Більшовики облудливо стверджували про братські стосунки і в той же час робили все, щоб не повертати кораблі Україні і потопити їх в Новоросійську і, за спиною української делегації, готували більшовицьке повстання в Україні.
Підписуючи Брестський мирний договір делегація УНР допустилася великої помилки, визнавши кордони України без Криму. Це внесло великий хаос в життя флоту, який на той час уже великою мірою українізувався. Виходило, що українська держава від флоту на території Криму відмовлялася і це значно вплинуло на світогляд особового складу як флоту, так і військового відомства. Навіть виконуючий обов’язки морського міністра контр-адмірал М.Максимов висловлював думку, що Севастополь буде перетворений на нейтральну базу українського, російського, а може і більше, флотів. Така позиція військового відомства привела до переносу штабу Українського флоту з Севастополя до Одеси і втрати контролю не лише над основними силами флоту, але і над всім чорноморським театром. Командування і штаб охорони Південно-Західної частини Чорного моря в Одесі могли здійснювати контроль лише над Одесою і Миколаєвом.
Німеччина, керуючись III Універсалом Центральної Ради та Брестським договором, 29 березня 1918 року повідомила російський уряд, що не відносить Крим до території України, і надасть йому „право на самовизначення”. Коли її війська повністю зайняли півострів німецьке командування повело стосовно Криму власну політику. І лише гетьман П.Скоропадський, взявши владу і будучи певним, що Україна без Криму це „тулуб без ніг”, поставив перед німцями питання про передачу Криму і флоту Українській Державі та призначив до Криму своїх представників. Спершу кримський уряд Сулькевича намагався вести незалежну від гетьмана політику. Та гетьман, даючи йому можливість бути самостійним, заборонив в Крим, окрім німецьких військ, поставляти воду і продовольство. Тож позиція кримського уряду швидко змінилася в пользу автономії у складі Української держави. Позицію гетьмана, що „самостійний Крим зробиться злісним ворогом України” і відстоювала українська делегація на переговорах з РРФСР. Членом делегації як фахівця з військово-морських питань було включено і капітана 3 рангу Михайла Білинського.
Офіційно в україно-російських переговорах, які проходили в Києві, питання Криму і флоту не стояло. Проте російська сторона, яку на переговорах представляв... майбутній голова уряду Радянської України Х.Раковський, на відміну від української, передбачливо отримала „Инструкции-требования, совершенно необходимые для военно-морской стороны переговоров” написану Л.Троцьким. Інструкція вимагала у російської делегації виходити з того, що Крим являється історичною територією Російської РФСР а Чорноморський флот являється її „достоянием”. Крім того, вимагалося повернути радянській Росії кораблі-новобудови, що знаходилися на стапелях суднобудівних заводів Миколаєва і Херсона. У випадку, коли б Україна виставляла власні претензії на флот, російська сторона мала б „настаивать на опросе населения Крымского полуос¬трова, сохранение которого за Совет¬ской Федерацией считается основой су¬ществования Черноморского флота и выхода на Черное море”, тому „всякие покушения на него с укра¬инской стороны должны быть со всей категоричностью отвергнуты”.
Під час україно-російських переговорів вперше появилася ідея і розподілу Чорноморського флоту між Російською Федерацією і Україною та спільного базування в Севастополі флотів України і Росії. Однак позиція російської делегації була своєрідною. Щоби відношення між РРФСР і Україною стали „братськими” та носили дружній характер, Українській Державі пропонувалося визнати російський статус Севастополя і погодитися на базування українського флоту в севастопольських бухтах лише на умовах оренди.
В інтересах „спільного історичного минулого і слов’янського пролетарського братства” до Української Держави ще висувалася вимога підписати договір „по вопросам морской обороны”. Суть пропонованого договору була в тому, що разом з Кримом і флотом РРФСР великодушно взяла би на себе охорону всього чорноморського узбережжя, взамін чого Україна мала надати їй право безперешкодно використовувати українські порти. Одеса і Миколаїв мали стати „вольными городами”. Україні ставилося завдання забезпечити вільне транзитне використання по українській території залізниці Севастополь-Москва а, і тут вже ніяких умов, „владение Керченским проливом и контроль над судоходством должны быть прерогативой исключи¬тельно России”.
11 травня 1918 року В.І.Ленін написав „Протест германскому правительству против оккупации Крыма”, яким демонстрував, що питання Криму і флоту не збирається обговорювати з Україною, а лише з Німеччиною. В „Протесте...” стверджувалося, що, флот, який вже стояв в Севастополі на українській службі і той, що повернувся з Новоросійська під українськими Державними прапорами, являються власністю Російської Федерації а Україна "ни на первую, ни на вто¬рую часть флота не имеет прав".
13 травня нотою НКЗС московські комісари повернення кораблів з Новоросійська до Севастополя оговорювали звільненням „Севастополя от оккупации со стороны Германии, Турции, Австро-Венгрии или Украины”.
Зі своєї сторони, міністр закордонних справ України Дмитро Дорошенко, користуючись прихильністю кримчан до української влади, направив ноту послам Німеччини і Австро-Угорщини, в якій поставив питання про приєднання півострова до України на правах автономії. Гетьман П.Скоропадський вважав за можливе надати Криму широку автономію а флот передати під юрисдикцію Української держави. Ідею гетьмана про автономію Криму у складі Української держави підтримав і губернський з’їзд землевласників і хліборобів Таврії. 12 червня 1918 року голова з’їзду Закеров, ознайомившись з пропозиціями гетьманського уряду, телеграфував до Києва: „Горячо приветствуем этот шаг правительства”. Восени 1918 року питання автономії Криму у складі України мав затверджувати Курултай але зміна політичної ситуації змінила і долю Криму, і долю Українського флоту.
12 червня 1918 року між Українською Державою і РРФСР на кінець-то було підписане перемир’я. Одним із його пунктів було повернення кораблів з Новоросійська до Севастополя. Але голова РНК РРФСР В.Ленін 13 червня тайно послав до Новоросійська чергову категоричну вимогу негайно потопити флот.
11 червня в Новоросійську питання затоплення кораблів обговорювали делегатські збори кораблів ескадри, але делегати не наважилися прийняти рішення про затоплення своїх кораблів і винесли питання на референдум особового складу. Однак матроси топити свої кораблі не бажали. Резолюцію Леніна підтримало лише чверть особового складу, решта була проти. М.Саблін знову уникнув прийняття відповідального рішення і черговий раз склав з себе повноваження командувача флотом.
В цій ситуації, виконуючи волю абсолютної більшості особового складу, змінивший М.Сабліна на посаді командувача флотом командир лінкора „Воля” капітан 1 рангу О.Тіхмєнєв 17 червня прийняв рішення повернути кораблі до Севастополя. Втративши вплив на особовий склад ескадри, більшовики взялися до улюбленої тактики погроз і заявили Тіхмєнєву, що підірвуть його дредноут мінною атакою міноносців і не дозволять повернутися до Севастополя. У відповідь „Воля”, розвернувши гармати головного калібру і взявши під приціл міноносці, пригрозила потопити кожного, хто спробує приблизитись на дистанцію мінної атаки. Так протягом доби, протримавши збільшовизовані міноносці під прицілом на дистанції поза межами мінної атаки, лінкор „Воля” дав можливість остальним кораблям безпечно вийти на зовнішній рейд.
Опівночі 17 червня 1918 року під захистом гармат головного калібру лінкора „Воля” гідрокрейсер „Імператор Траян”, п’ять есмінців і посильна яхта „Креста” взяли курс на Севастополь.
19 червня закінчувався термін німецького ультиматуму, після якого міг розпочатися наступ німецьких військ з Криму на Новоросійськ. Тож щоби прискорити знищення флоту, В.Ленін прислав до Новоросійська ще одного свого комісара, мічмана Ф.Раскольнікова, який мав особисто керувати „операцією” затоплення флоту .
18 червня на Новоросійському рейді розпочався розстріл кораблів. На дно пішли десять ескадрених міноносців, два міноносці і посильне судно. Символічно, що більшовики пустили на дно і лінкор „Свободная Россия”, в якого, щоб він затонув, есмінцю „Керч” прийшлося випустити аж шість торпед. Останнім вранці 19 червня під Туапсе пішов на дно і найбільш червоний есмінець „Керч”.
Ввечері 18 червня 1918 року під українськими прапорами до Севастополя повернулася ескадра О.Тіхмєнєва, з кораблів якої М. Остроградський, не зважаючи на оголошення їх німцями інтернованими, утворив українсько-кримську флотилію під командуванням контр-адмірала С.І.Бурлєя.
Організувавши штаб українського флоту, капітан 1 рангу Михайло Остроградський ще з 30 квітня 1918 року розмістив його в Севастополі на штабному лінкорі „Георгій Побєдоносець”, де і розпочав формувати екіпажі кораблів. Питання було не просте, бо після оголошеної німецьким командуванням демобілізації, з флоту бажало звільнилося багато досвідчених матросів і унтер-офіцерів а закон УНР про флот вимагав приймати на флот добровольців за місцем проживання. Офіцерів, які виявили бажання продовжувати службу в українському флоті, записували в резерв, розписували по екіпажах. Їх грошове забезпечення від Української держави складало: жонатим - 400, неодруженим – 300 карбованців.
Після приходу німців життя в Севастополі почало входити в спокійне русло. Відновилася робота порту і судових майстерень, в чому німці були особливо зацікавленими.
21 травня 1918 року наказом гетьмана Павла Скоропадського Михайлу Остроградському присвоєно військове звання „контр-адмірал” і, окрім командувача флотом в Криму, призначено представником гетьманського уряду на кримському півострові. В його повноваження входило вирішення всіх питань, пов’язаних з організацією мореплавства і портового управління в Криму та зносини з німецьким командуванням.
Оголошення флоту інтернованим та підняття над українськими кораблями німецьких прапорів не могло не викликати напруги у взаєминах України з Німеччиною. Однак, гетьман вважав, що справа з поверненням кораблів незабаром унормується то ж не став вживати особливих контрзаходів. На знак протесту обмежився лише відмовою направити до Берліна свого військово-морського агента(аташе), як те було обумовлено раніше, хоча німці свого в Україну призначили. Ним став контр-адмірал А.Гопман, який в травні прибув до Севастополя.
Та відношення М.Остроградського з командувачем німецьких військ в Криму генералом фон Кошем не склалися і переросли у конфлікт. Вважаючи себе у військово-морському відношенні повним господарем в Криму, він не побажав їхати на зустріч до союзника а чекав на його візит до себе. Далі М.Остроградський не допустив німецького контр-адмірала А.Гопмана до стану справ на флоті, залишивши йому лише головування у військово-технічній комісії. Затим, вважаючи, що флот не може бути полоненим союзником, віддав наказ німецькі прапори на кораблях піднімати лише поряд з українськими, а на своєму штабному лінкорі німецький прапор взагалі не піднімати. Вихід кораблів і суден флоту в море М.Остроградський планував самостійно і не погоджував з німецьким командуванням. Німці у відповідь заборонили в пресі друкувати накази Остроградського і посилати транспорти за українськими вояками в грузинські порти Поті і Батумі. Коли А.Гопман звелів забрати на погашення затрат Німеччини у війні технічне майно і боєприпаси з складів Сухарної балки, Остроградський заборонив це робити. А ремонт німецького дредноута „Гебен” в севастопольському сухому доці повністю залишив на клопоти А.Гопмана. Із найнятих німцями 600 докових робітників осталося лише 140. (Слід особливо наголосити, що всі робітники, задіяні на ремонті „Гебена”, після установлення радянської влади у Севастополі були без суду розстріляні). Все це образило німецького адмірала, який почав скаржитись гетьману на непоступливого українського командувача. Врешті, М.Остроградський сам попросив гетьмана звільнити його з посади.
Павло Скоропадський вирішив не загострювати дальше стосунки з німцями і 10 червня 1918 року призначив тимчасовим командувачем флотом і своїм представником в Криму більш дипломатичного командира дивізії підводних човнів контр-адмірала Вячеслава Клочковського, зобов’язавши його нанести візит генералу фон Кошу. Нанісши візит німецькому генералу, Клочковський поступово залагодив конфлікт з німецьким командуванням і німці перестали піднімати свої прапори на кораблях, які український штаб укомплектовував своїми екіпажами.
Протягом червня по новому сформовані екіпажі кораблів Українському флоту склали присягу на вірність Українській Державі і Гетьману. За спогадами очевидців, одні присягали щиро, інші з переконанням, що це є тимчасовий етап в розвитку Російської держави. Багато офіцерів і кондукторів було прийнято на контракт і без складання присяги, що згодом відіграло фатальну роль у долі флоту.
Ситуація склалася так, що на Чорноморському флоті існували командувач Українським флотом в Одесі, він же і Головний командир портів Чорного і Азовського морів, та представник гетьмана в Криму з правами тимчасового командувача українським флотом в Севастополі. Тобто, на одному флоті існувало два командувачі, не підпорядковані один одному. Не було призначено і морського міністра, його обов’язки тривалий час виконував товариш(заступник) воєнного міністра капітан 1 рангу (згодом контр-адмірал) Микола Максімов.
Все ж, гетьманський уряд більш послідовно і відповідальніше став займатися питаннями організації флоту. Міністерство морських справ отримало розпорядження гетьмана відпрацювати нормативні документи по організації структури, бойової і повсякденної діяльності, системи забезпечення, однострою, символіки флоту тощо. Розпочалася велика робота по підготовці ґрунтовного закону про флот, який, як передбачалося, мав стати основою морської політики держави.
На відміну від своїх попередників, гетьман організацію національного флоту довірив досвідченим фахівцям. Для вироблення єдиної організації і структури флоту Української держави 10 травня наказом гетьмана була створена спеціальна комісія по реформуванні флоту під керівництвом віце-адмірала Андрія Покровського. До неї увійшли досвідчені моряки віце-адмірал О.Хоменко, контр-адмірали Д.Ненюков, О.Кликов, П.Патон-де-Верайон та капітан 1 рангу М.Максимов. Першого червня комісія представила гетьману організаційну структуру і розрахунки кошторису українського флоту. Затверджені гетьманом, вони стали основою будівництва національного флоту України.
У першу чергу реформувалися Генеральний і Головний Морські штаби, зачатки яких були закладені Морським відомством в наказі від 13 березня 1918 року „Внутрішній розпорядок Морського міністерства”. Цей „Розпорядок” відзначався особливою плутаниною в організації штабної роботи, відділи і департаменти були розкидані по всьому міністерстві і практично працювали не на флот а самі на себе.
Генеральний Морський штаб було відділено від Воєнного міністерства і на нього покладалися слідуючі завдання:
1. Розробка проектів розвитку флоту і оперативно-стратегічних планів його застосування;
2. Суднобудівництво і організація ремонту кораблів, забезпечення стратегічними запасами і комплектування флоту;
3. Організація бойової підготовки і регламенту флотської служби;
4.міжнародні відносини з флотами інших держав;
5. Розвідка;
6. Видання спеціалізованого журналу „Морський журнал”.
Для виконання цих завдань у Генеральному Морському штабі були створені відділи: оперативний, організаційно-тактичний, закордонний, загальний і редакцію „Морського журналу”.
Начальниками Генерального Морського штабу були:
- капітан 1 рангу Микола Максимов – до 27.05.1918 р., затим
призначений товаришем(заступником) Воєнного міністра;
- капітан 1 рангу Микола Протасов – до 10.11.1918 р.;
- капітан 1 рангу Лев Постріганєв – до 1.10. 1919 р.;
- контр-адмірал Михайло Білинський – до 20.03.1920 р.
24 вересня 1919 року Морське міністерство було скасоване і перетворене в Головне управління Військово-морського флоту Воєнного міністерства а з 20 березня 1920 року в Головну Воєнно-морську управу – і тоді Генеральний Морський штаб згорнувся в Організаційно-тактичний відділ цієї управи. Цей відділ з 20.03.1920 р. до 19.05.1920 р. очолював генерал-хорунжий флоту Володимир Савченко-Більський, затим до 10.12.1920р. капітан-лейтенант Святослав Шрамченко і до його остаточного згортання в 1922 році – капітан 2 рангу Дмитро Леванда.
Як і Генеральний Морський штаб, Головний Морський штаб („Голмор”) бере свій початок ще з Секретаріату морських справ кінця 1917 року. З часом у Морському міністерстві він набирає відповідної організаційної форми. Після реформування „Голмор” підпорядковувався начальнику Генерального Морського штабу і структурно складався з двох Головних управлінь, начальники яких одночасно являлися заступниками начальника Головного Морського штабу.
Перед „Голмором” стояли завдання організації повсякденного життя особового складу національного флоту, стройова(муштрова) підготовка і організація комендантської служби, кадрова робота, пропагандистська і патріотична робота, підготовка законодавчих актів з військово-морської служби і мобілізаційних проектів, забезпечення морської піхоти та організація учбового процесу і діяльності військово-морських навчальних закладів.
До першого, Головного управління по справах особового складу, входили офіцерський(старшинський) і матроський відділ, пенсійний відділ, загальний відділ, стройовий і відділ морської піхоти.
До другого, Головного управління воєнно-морськими учбовими інституціями, організаційно входили відділи учбовий, загальний і воєнно-морських шкіл.
Начальниками Головного Морського штабу були:
- капітан 1 рангу Семен Овод – до 31.05.1918 р.;
- капітан 1 рангу Юрій Свірський – до 15.11.1918 р., затим
був призначений військово-морським аташе до Німеччини. Після
поразки УНР став контр-адміралом і начальником штабу
польського флоту;
- капітан 1 рангу Андрій Пчельніков – до 20.11.1918 р.,
- капітан 2 рангу Михайло Єфремов – до 31.12.1918 р.;
- капітан 1 рангу Андрій Пчельніков – до 03.01.1919 р.;
- генерал-хорунжий Олександр Степанов – до 26.04.1919 р.;
- капітан 1 рангу Андрій Пчельніков – до 01.01 1920 р.
20 березня 1920 року Головний Морський штаб було перетворено в Загально-муштровий відділ Головної Воєнно-морської управи Воєнного міністерства, який до 1922 року очолював старший лейтенант Кость Мандрика.
Гетьман Павло Скоропадський і гетьманський уряд краще за Генеральний Секретаріат розуміли значення для держави флоту і приділяли йому та морській політиці значно більше уваги. І не безпідставно. 19 травня Павлу Скоропадському передали радіоперехват промови німецького кайзера Вільгельма ІІ на урочистому засіданні ландтагу в м. Аахен. „У Севастополі, говорив кайзер, ми взяли багатющу здобич – сильний торговий флот. Це дає нам можливість відновити сполучення по Чорному морю”. Хоч насправді німці взяли під свій контроль лише військовий флот і лише в Севастополі, гетьман зробив висновок, що німцям для перевозок, у першу чергу з Туреччини, незабаром стануть необхідні українські транспортні судна. А гетьманському уряду вкрай необхідні були кошти і випадала нагода їх заробити на австро-німецьких морських перевозках.
Про можливість організації морських перевозок Чорним морем гетьман справився у адмірала Андрія Покровського, направивши йому відповідну телеграму в Одесу. І того ж дня отримав відповідь, що для організації торгових перевозок необхідне очищення торгових шляхів від виставлених під час війни мін і створення для цього тральної бригади.
Для тралення морських комунікацій гетьман наказав Покровському сформувати бригаду тральщиків і, не гаючись, розпочати бойове тралення акваторій причорноморських портів.
На початок липня місяця бригада тральщиків в Одесі була сформована і забезпечена всім необхідним. Вона стала першим корабельним з’єднанням Українського флоту XX століття. ЇЇ командиром призначили героя Цусімської битви та учасника 1 Світової війни контр-адмірала О.Гадда. До бригади входило три дивізіони тральщиків: першим командував лейтенант Опанасенко, другим – лейтенант Кривицький, третім – старший лейтенант Благовєщенський.
Контр-адмірал О.Гадд наказ А.Покровського виконав успішно: з першого липня і до кінця місяця всі підходи до Одеського порту та до Буго-Дніпровського лиману були повністю очищені від мін. Ця подія стала головним чинником переносу святкування Дня Військово-Морських сил сучасної України з 1 серпня, як це було встановлено в 1996 році, на першу неділю липня.
Гетьман П.Скоропадський не помилився. Наприкінці липня до нього звернувся Головнокомандувач німецькими військами в Україні фельдмаршал Ейхгорн з проханням організувати морські перевозки для потреб австро-німецьких військ. Гетьман очікував на подібне прохання, тому дав згоду і надіслав відповідне розпорядження в Одесу і в Миколаїв. В кінці липня, після узгодження контр-адміралом М.Максимовим з начальником штабу німецьких військ в Україні генералом Гренером „Інструкції українським комендантам портів і визначення їхніх взаємин з українською сухопутною і австро-угорською і німецькою владою в портах”, українські судна після тривалого часу стоянки знову вийшли в море. Флот надійно забезпечував транспортні перевозки до кінця 1918 року, жодне торгове судно не підірвалося на мінах.
З початком формування Морського міністерства і структур флоту виникло питання приведення флотських одностроїв Українського флоту до єдиного зразка і затвердження військово-морського прапору. Гетьман закон УНР про флот відмінив а військово-морський прапор, як і форма одягу, так остаточно визначені і не були. Адмірал А.Покровський запропонував створеній при Морськім відомстві геральдичній комісії взяти за основу морський прапор Чорноморської козачої флотилії, яка у XVIII ст. уславилася в боях за Очаків, Одесу і Ізмаїл: на білому полі синій хрест.
Пропозиція була прийнята але з урахуванням морських традицій європейських країн і 18 липня 1918 року гетьман П.Скоропадський затвердив закон про Військово-Морський прапор України: на білому полі синій хрест з синьою окантовкою та з національним прапором і тризубом в верхньому лівому кряжі. Цього ж дня наказом № 192/44 по Генеральному Морському штабу виконуючий обов’язки Міністра морських справ контр-адмірал М.Максимов оголосив про затвердження Військово-Морського прапору України і наказав його піднімати на кораблях і суднах флоту. „Ясновельможний Пан Гетьман, говорилося в наказі, в присутності Своїй у місті Києві 16 липня зізволив затвердити малюнок Військового прапору по прикладеному описанню. Оголошуючи про це приписую на Військових суднах підняти цей прапор являючийся однині емблемою нашої Держави. Всі установи, належні по законах Російської імперії до кормового військового прапору лічити в силі по відношенню до Військового прапору Української Держави”. 3 січня 1919 року Головний Отаман Військ і Фльоти УНР Симон Петлюра в наказі по Морському Генеральному Штабу № 10/1 наказав „лічити прапором Воєнної фльоти Української Народної Республіки прапор, затверджений 18-го липня 1918 року. Зазначений прапор негайно підняти на усіх воєнних кораблях і інституціях, відповідно до ухвали прийнятої Директорією”. Цей самий прапор флоту Української Народної Республіки, лише без тризуба у кряжі, був повернутий Українському флоту як Військово-Морський прапор Військово-Морських сил сучасної України у 1993 році.
Слід зазначити, що керівництво гетьманського уряду з початку своєї діяльності по створенні національних збройних сил вдалося у першу чергу до прийому на службу Українській Державі офіцерів колишнього Російського імператорського флоту, і лише згодом береться до енергійних заходів з підготовки вже нового покоління офіцерів - українських морських старшин шляхом створення системи вітчизняної військово-морської освіти. Підготовка у відповідних навчальних закладах старшинського складу для майбутнього Українського Державного Флоту, та забезпечення ним безпеки держави ставала найважливішою і найскладнішою проблемою. Зважаючи на брак кадрів, виконуючий обов’язки Народного Міністра Справ Морських В.Лотоцький 14 березня 1918 року дозволив „приймати на службу до Міністерства Морських Справ осіб жіночого полу на посади урядовців”.
Прийом на український флот всіх бажаючих, у першу чергу морських офіцерів колишнього імператорського флоту, не поліпшував справи вирішення питання кадрів і будівництва національного флоту та підвищення його бойової готовності. У більшості таких офіцерів була повністю відсутня національна самосвідомість, вони не були зв’язані з Україною, осталися в Україні лише з причин громадянської війни в Росії і, як згодом пригадував учасник тих подій капітан 2 рангу С.Холодовський, притримувалися чисто російської орієнтації. Велике їх число відмовлялися приймати присягу гетьману і Україні і зараховувалися на український флот по вільному найму. Для таких морських офіцерів самостійність України сприймалася як перехідна хвороба, після якої буде „воссоединение России, и весь Черноморский флот перейдет опять к России”. Для України, оточеної фронтами, це було надто небезпечно. І ця небезпека повністю проявила себе після падіння гетьманату, коли більшість морських офіцерів перейшла як до білої, так і до червоної армій і разом, хоч і під різними прапорами, виступили „за единую Россию” та проти незалежності України.
Треба зауважити, що у добу Гетьманату морське відомство організаційно входило у Військове міністерство, Міністр Морських справ тривалий час не призначався, проте проблему організації підготовки офіцерсько-старшинського складу для флоту воно повинно було вирішити автономно шляхом створення власних навчальних закладів. З метою забезпечення української армії старшинським складом згідно з Наказом Військового Міністра Української Держави від 17 червня 1918 р. починає свою діяльність “Комісія по утворенню військових шкіл та академій”. Ця комісія, приходить до висновку дослідник питання військово-морських навчальних закладів тих часів А.Лубенець, замість двох запланованих, працювала аж чотири місяці, але напрям її діяльності не торкнувся створення навчального закладу для підготовки флотських офіцерів-старшин. Цю роботу Морське міністерство мало проводити самотужки.
Планувалося, що головним навчальним закладом для Українського Державного Флоту повинна була стати Гардемаринська школа у м. Миколаєві. Підготовчою ланкою для Гардемаринської школи мав стати Морський кадетський корпус. У свою чергу обидва заклади об’єднувалися у Морський корпус. Начальником цього об’єднаного навчального закладу передбачалося призначити контр-адмірала Фролова С.І. - колишнього начальника Окремих гардемаринських класів у Петрограді. Основним контингентом майбутнього набору гардемаринів, на який розраховували організатори вперше створюваного українського військово-морського навчального закладу, повинні були стати петроградські гардемарини і кадети – уродженці України, які поверталися на батьківщину наприкінці 1917 – початку 1918 рр. Крім того, розрахунок йшов також на прийом до Школи осіб з числа цивільної молоді – громадян України, які мали середню освіту і бажання пов’язати свою долю з морем, зі службою в Українському флоті.
Головною ланкою, на яку саме покладалась організація Школи, був Гардемаринський відділ Головного морського штабу. Його очолював старший лейтенант Афанасьєв В.Ю., який у свій час був командиром роти юнкерів флоту в одному з петербурзьких ВМНЗ.
Місцем дислокації Гардемаринської школи було обрано місто Миколаїв, який за влучним висловленням одного з делегатів Першого Всечорноморського з’їзду вважався „матір’ю” Чорноморського флоту. Це було добре відоме місто – великий кораблебудівний центр на півдні України, яке вже на той час мало поважну військово-морську історичну спадщину: у ХІХ сторіччі тут знаходився штаб Головного командира Чорноморського флоту, успішно функціонувала Штурманська школа, на стапелях його заводів будувалися найсучасніші військові кораблі Російського імператорського флоту, якісно виконувалися найскладніші судноремонтні роботи.
На вибір м. Миколаєва місцем дислокації першої кузні українських флотських офіцерів вплинуло й те, що на час початку формування цього ВМНЗ статус Криму та Севастополя ще був невизначений. Це було наслідком стратегічної помилки Центральної Ради, неспроможності її зовнішньої та військової політики. Українські провідники вчасно не змогли осягнути безперспективність побудови стратегії оборони України без Криму, без Севастополя, без власного флоту.
На думку організаторів, розташування Гардемаринської школи на той час у Севастополі мало б негативний вплив на організацію навчально-виховного процесу, серйозно ускладнювало б процес її становлення. У той же час наміри відкриття у „столиці” Чорноморського флоту іншого українського військово-морського навчального закладу були і були вони досить серйозними. Йдеться про вищезгаданий Морський кадетський корпус, на території якого лише треба було закінчити будівельні роботи. Але німецьке командування вважало це питання на той час „надто складним… не знаючи точки зору Великоросійського уряду”. Після прийняття остаточного рішення щодо відкриття Гардемаринської школи у м. Миколаєві, там було визначено будівлю, яка б могла задовольняти відповідним вимогам. Це була будівля колишньої Фельдшерської школи, на переобладнання та ремонт якої було виділено 40 тисяч карбованців. Морським Міністерством, за поданням безпосередніх організаторів Гардемаринської школи, було вирішено у найкоротший термін здійснити набір гардемаринів, причому на всі три курси одночасно. На 3-й та 2-й курси планувалось набирати колишніх гардемаринів та кадетів Петроградського морського училища та Окремих гардемаринських класів, які не закінчили курсу цих ВМНЗ через їх ліквідацію більшовиками у березні 1918 р. Загальною умовою прийому у Гардемаринську школу була наявність українського підданства, закінченої середньої освіти, а також вікові межі - 17-21 рік. Загальна кількість гардемаринів повинна була складати 200 осіб. За основу бралося те, що щорічний випуск флотських офіцерів повинен був дорівнювати близько 60 осіб. При цьому брався до уваги досвід Петроградського гардемаринського училища, з якого щорічно відраховувалося через неуспішність і порушення військової дисципліни від 15 до 20 відсотків гардемаринів. Таким чином, на молодшому курсі новостворюваної Гардемаринської школи повинно було навчатися не менше ніж 72 особи, на середньому – 66, та на старшому, відповідно, – 62 гардемарина.
15 липня 1918 року було оголошено закон про уніформу для старшин і матросів українського флоту а 17 вересня затверджено закон про вимпел(майовець) та прапори посадових осіб для військових кораблів.
Німецьке командування вирішило використати заходи гетьманського уряду по формуванню українського флоту і його бойову потугу у цілях покращення власного військового положення. У липні місяці фельдмаршал Ейхгорн запропонував гетьману здійснити демонстраційний похід українського флоту під українським Військово-морським прапором Середземним морем. Командувачем походу пропонувалося призначити командувача флотом адмірала Андрія Покровського. За це фельдмаршал обіцяв повернути Україні флот. Для Європи такий похід означав би офіційну відмову України від свого нейтрального статусу і перехід на сторону Німеччини і Туреччини. Передбачаючи поразку Німеччини у війні гетьман від походу у Середземне море відмовився.
У другій половині серпня гетьман таки направив до Берліна свого військово-морського агента. Ним став капітан 1 рангу Юрій Свірський з повноваженнями розпочати переговори по поверненні Україні кораблів. До списку таких були включені дредноут „Воля”, 7 лінкорів, крейсер „Кагул”, 11 ескадрених міноносців, дивізія підводних човнів, транспортна флотилія і загін допоміжних суден, всі з базуванням на Севастополь.
Після розпаду Російської імперії на території України осталися значні сили морської піхоти. Балтійська дивізія морської піхоти під командуванням князя капітана 1 рангу Володимира Трубецького входила до сил Румунського фронту, дислокувалася в районі гирла Дунаю, а в Севастополі знаходилася Спеціальна десантна дивізія, частина якої ще знаходилася на лінії Кавказького фронту. Ця дивізія спеціально формувалася для завдань прориву протоки Босфор, і тому один із її полків носив назву Царгородський. Обидві дивізії були в далеко не бойовому стані, але для організації захисту чорноморського узбережжя на їх базі адмірал А.Покровський запропонував гетьману сформувати корпус української морської піхоти.
Наказом по Морському міністерству від 23 травня 1918 року було оголошено про формування трьох полків бригади морської піхоти, зоною відповідальності якої мала бути лінія від Сичавки до Перекопу. Цю територію займали німецькі війська які і стали чинити неприхований опір формуванню полків української морської піхоти. Німці погоджувалися на кадрований їх склад, але перечили їх повному розгортанню. Німецьке командування підозріло сприймало заходи по зміцненню українського флоту хоч і декларувало всебічну допомогу, сильне українське військо йому виразно було не потрібне. У зв’язку з складною ситуацією з німцями, вирішено було формувати полки обмеженого трикурінного складу. Кожний курінь мав мати три чоти і кулеметну команду. Наказом по Морському відомству 31 серпня було визначено місця дислокації всіх частин оборони Чорного моря і місця базування штабів: 1-го полку – в Одесі, 2-го полку – в Миколаєві, 3-го полку – в Херсоні. Кінні ескадрони морської кавалерії були дислоковані в Одесі, Очакові і в Перекопі. Начальниками берегової оборони Південно-Західного району Чорного моря був призначений контр-адмірал Семен Фабрицький,
Для ефективного керування процесом формування берегової оборони у Головному Морському штабі був утворений відділ морської піхоти, який спершу очолив полковник Дашкевич-Горбацький, а згодом, з 21 квітня – полковник Ястржембський і з 1 січня 1919 року підполковник Гаврило Никогда.
15 липня 1918 року наказом по морському відомству була встановлена форма одягу для морських піхотинців. Від форми одягу польової піхоти вона відрізнялася лише чорним кантом навколо погон. Для старшин і підстаршин на погони додавалися золоті якорі а для матросів – жовті.
Крім цих заходів, у Морському міністерстві відпрацьовуються і законодавчо впроваджуються „Положення про Раду морського міністра”, „Штати корпусу морської охорони узбережжя”, „Положення про корпус старшин воєнно-морського санітарного відомства”, „Положення про воєнно-морське санітарне відомство”, „Штати лоцмейстерських дистанцій”, „Положення про воєнно-морських агентів за кордоном, положення про казенні підприємства військового відомства та ряд других організаційних документів.
У Севастополі штаб українського флоту організував роботу по відновленню бойової готовності кораблів. 31 липня наказом контр-адмірала В.Клочковського була створена спеціальна технічна комісія, яка розпочала визначення технічного стану лінкорів і крейсерів. Після ретельного огляду кожного корабля складався детальний протокол його технічного стану, які передавалися в Морське міністерство для організації ремонтних робіт на судноремонтних заводах України. Протягом літа були відремонтовані ескадрені міноносці „Счастливый”, „Капитан Сакен”, „Зоркий” і підводний човен „Гагара”. На кораблях налагодилася служба і нормальне життя, особовому складу регулярно виплачувалося грошове утримання.
У вересні гетьман України Павло Скоропадський, перебуваючи з офіційним візитом в Німеччині, домігся у кайзера Вільгельма ІІ передачі Українській Державі кораблів Чорноморського флоту і, після повернення з Берліна до Києва, провів перепризначення на флоті. 21 жовтня Головним командиром портів Чорного і Азовського морів а 12 листопада і командувачем Морськими силами Чорного моря призначено контр-адмірала Вячеслава Клочковського. Тим же наказом адмірал Андрій Покровський призначався Морським міністром Української держави.
23 жовтня 1918 року військово-морський агент Німеччини в Україні віце-адмірал А.Гопман на зустрічі з В.Клочковським повідомив, що німецьке командування вирішило передати Україні Чорноморський флот і вручив порядок і особливі правила передачі.
З приводу передачі флоту Гопман скликав 8 листопада 1918 року спеціальну нараду в Одесі, на якій представляли: Україну – контр-адмірал В.Клочковський, радянську Росію – капітан 1 рангу Олександр Тіхмєнєв і „білу Росію” від білогвардійців Врангеля – капітан 1 рангу Олексій Ніщєнков. На нараді А.Гопман оголосив, що у зв’язку з тим, що червона Росія свою частку флоту добровільно затопила під Новоросійськом, флот, що базується в Україні і в Криму, передається Українській Державі. На цім перший в історії Чорноморського флоту його розподіл було завершено.
11 листопада 1918 року німці повністю передали Україні кораблі флоту. Цього ж дня наказом Гетьмана України було затверджено бойовий розклад флоту, впроваджено тимчасовий табель про укомплектування кораблів і частин особовим складом, призначено старшин, священників і кондукторів. Наказом від 12 листопада оголошено перший призов до українського війська і на флот громадян України та призначено штаб навчального відділу нового поповнення флоту на чолі з капітаном 2 рангу Левом Шрамченком. 12 листопада до складу українського флоту прийнято передану німцями Мозирську(Пінську) флотилію, яку очолив капітан 1 рангу Олександр Ільютович.
Однак, воєнно-політична ситуація в Європі складалася не на користь України. У Німеччині вибухнула революція і німецькі війська поверталися на Батьківщину. В Україні готовилося антигетьманське повстання. Антанта вбачала Україну німецьким сателітом і воліла бачити Росію „єдиною і неділимою” у старих границях.
Про визнання України незалежною державою країнами-переможцями у Світовій війні не йшлося. Зрештою, це саме було проголошено і американським президентом Вільсоном у його відомих 14-и пунктах. Серйозно готувалися прибрати Україну до своїх рук і більшовики, не жаліючи грошей на формування п’ятої колони в Україні під виглядом пролетарського антигетьманського руху в Україні. Брак часу, відсутність політичного порозуміння між різними політичними силами не позволили створити боєздатну армію і флот, які могли б твердо і надійно стати на захист суверенності Української Держави. Одночасно розвернулася кампанія по дискредитації українського війська. Дали себе знати різноманітні союзи руських офіцерів та інших відверто антиукраїнських організацій, що пишно цвіли при гетьманському управлінні. В різних регіонах України на повітря почали злітати склади з вибухівкою. Під Києвом горіли порохові склади майже тиждень. У зв’язку з вибухом арсеналу в Одесі в арештованого по цій справі російського консула М.Бека під час обшуку було знайдено „Інструкцію для Червоних гвардій” для підготовки загальноукраїнського більшовицького повстання. Червона армія вже була готова до вирішального походу на Україну, більшовицькі загони вже з’явилися на північно-східних теренах України а в Курську вже знаходився сформований в Москві „український” (тільки без українців) уряд радянської України.
11 листопада 1918 року німецьке командування оголосило наказ про завершення свого перебування в Україні. Цей наказ і загроза змови вплинули на гетьмана так, що він вирішив повністю змінити свою політику. Опинившись в міжнародній ізоляції і не маючи підтримки в Україні, розуміючи, що з відходом австро-німецьких військ, Україна зостанеться віч-на-віч з більшовиками, гетьман Павло Скоропадський 14 листопада 1918 року грамотою проголошує федерацію України з небільшовицькою Росією. Цим гетьман розраховував отримати підтримку Антанти, особливо Франції. Згодом, в інтерв’ю швейцарській газеті „Газет де Лозанн” гетьман сказав, що він старався створити українські збройні сили, і що це було головною причиною його візиту до Німеччини у вересні 1918 року, що він намагався поєднати визнання державами Європи незалежності України з отриманням нею технічної допомоги, але держави Антанти виставили йому тверду умову: Україна має бути у федерації з небільшовицькою Росією. В цьому разі Антанта вустами свого консула Енно обіцяла гетьману, що „Армії Антанти прибудуть... не як вороги чи гнобителі, але як друзі народу, що боровся на нашому боці впродовж двох років”.
15 листопада 1918 року Туреччина капітулювала перед Антантою. На слідуючий день, 16 листопада, об’єднана ескадра Антанти у складі 10 лінкорів, 9 крейсерів, 12 міноносців, протичовнового корабля та загону десантних і допоміжних сил увійшла в Чорне море.
22 листопада німецький агент віце-адмірал А.Гопман зажадав від В.Клочковського негайно підняти над кораблями переданого йому флоту Військово-морські прапори України. На кораблях флоту вже готувалися урочисто їх підняти. Клочковський запросив дозволу на це гетьмана. П.Скоропадський у відповідь заборонив піднімати затверджені ним же самим і ніким не відмінені українські Військово-морські прапори, наказавши в руслі своєї нової зовнішньої політики підняти ... Андріївські прапори.
22 листопада 1918 року Чорноморський флот підняв Андріївські прапори. Але в Одесі крейсер „Гетьман Сагайдачний” та підводні човни Військово-морські прапори України таки не спустили.
24 листопада 1918 року кораблі Антанти зайняли Севастополь, 26 листопада – Одесу. Крейсер „Гетьман Сагайдачний”, знаходячись на зовнішньому рейді Одеси, не підкорився волі англійського адмірала Де-Робека і загинув в бою з англійськими лінкорами але українського прапора не спустив.
Зайнявши українські порти війська „друзів народу”, однак, поступили як звичайні окупанти, позаймали порти, виставили свої караули і взялися піднімати на кораблях свої прапори як на воєнній здобичі. Коли загін французьких моряків прибув до Практичної гавані в Одесі спускати з підводних човнів українські Військово-Морські прапори то зустрів рішучий опір українських підводників. В конфлікт, який загрожував перейти у військовий конфлікт, вмішалися британці і підтримали українців. Підводні човни осталися під українськими прапорами аж до остаточного захоплення Одеси більшовиками.
Зайнявши Севастополь, командування в порту і в фортеці перейшло до командира британського крейсера „Контербері”, за наказом якого на всіх кораблях було піднято британські, а так же французькі, італійські і грецькі прапори.
Та гетьман „прапорову війну” вважав, як у випадку з німцями, явищем тимчасовим і 13 грудня підписав закон про виділення Радою міністрів 23945 тисяч карбованців на відновлення бойової і технічної готовності флоту.
14 грудня 1918 року в Україні відбувся антигетьманський переворот, війська Директорії взяли Київ і уряд гетьмана Павла Скоропадського подав у відставку. Влада в Україні перейшла до Директорії УНР на чолі з В.Винниченком і С.Петлюрою. З соціалістами Винниченком і Петлюрою Лондон і Париж справи мати не хотіли і всі спроби нового українського уряду домовитися з Антантою про спільну антибільшовицьку боротьбу були марними. Антанта в цьому питанні повністю покладалася на білогвардійський рух і чути не хотіла про незалежну Україну.
26 грудня 1918 року в новому уряді на посаді Міністра морських справ Андрія Покровського змінив молодий і енергійний капітан 3 рангу Михайло Білинський. За спогадами сучасників, Михайло Білинський був „найвідповідальнішою постаттю з усіх осіб, що стояли на чолі морського відомства України за весь час його існування. Людина вогняної енергії, кришталевих чеснот, з доброю військовою освітою і службовим досвідом, він мав ще ту велику чесноту, що на всі справи дивився з огляду інтересів держави.” Його товаришами(заступниками) стали соратники по будівництву національного флоту контр-адмірал Михайло Остроградський, нащадок гетьмана Данила Апостола, і капітан 1 рангу Лев Постриганєв, обидва з академічною освітою. Робота Морського міністерства суттєво змінюється.
Спершу новий склад морського відомства взявся надолужити згаяне своїми попередниками. Сподіватися приходилося лише на власні сили, тому М.Білинський першочерговим завданням поставив створення правової і організаційної бази національного флоту, надіючись при допомозі міжнародного права повернути флот державі.
Антанта взяла під свій контроль Одесу і Севастополь, вільними від „союзників” оставалися Миколаїв і Херсон. На тамтешніх верфях знаходилися кораблі, що добудовувалися чи ремонтувалися. Тому Морське міністерство робить ці порти опорою українського флоту.
Всього за кілька тижнів напруженої праці, 11 січня 1919 року, вводиться закон „Про Гардемаринську школу” в Миколаєві „з уведенням його в життя з 1 жовтня 1918 року”. 20 січня спеціальним законом вводиться структура Морського міністерства і Морського Генерального штабу, створюються технічне, будівельне, гідрографічне і судове Головні управління. І, на кінець, 25 січня 1919 року вводиться в життя довгоочікуваний на флоті „Закон про флот” – основа морської політики держави, будівництва і розвитку її флоту. Закон остаточно визначав структуру флоту, системи берегової охорони і зв’язку, визначав роди сил: надводні сили, повітряний флот і морську піхоту, встановлював терміни служби і ремонту кораблів, систему бойової підготовки і її забезпечення, визначав театри плавання і зони відповідальності військового флоту. Військово-Морські сили УНР кількісно мали складатися з 800 старшин(офіцерів) і 12,5 тисяч матросів, в тому числі кондукторів(надстроковиків).
Закон передбачав і перебудову морських портів і фортифікацій, створення гідрографічної морської експедиції, лоцманської служби в портах та забезпечення торгового мореплавства. Цим законом УНР остаточно перебирала на себе всі зобов’язання Російської імперії по утриманню флоту на Чорнім морі та суднобудування в українських портах.
Морське відомство для забезпечення надійного зв’язку морськими шляхами України з світом у першу чергу намагалося забезпечити флот бойовими кораблями. З цією метою для підтримки флоту та суднобудування з державної казни у січні місяці було асигновано 100 міліонів карбованців. Ще 20 міліонів було виділено на погашення заборгованостей перед робітниками суднобудівних заводів „Россуд” і „Наваль”. Морське міністерство сподівалося, що „новобудови”, а це лінкор-дредноут типу „Волі”, чотири крейсери, 12 есмінців. 8 підводних човнів та 16 допоміжних суден стануть ядром національного флоту на час вирішення питання з Кримом і Севастополем. Наказом по морському відомству 27 січня 1919 року було перейменовано кораблі, завершення будівництва яких на Миколаївській і Херсонській верфях планувалося в 1919-1920 роках. Українські кораблі дістали назви: дредноут „Соборна Україна”, крейсери „Гетьман Богдан Хмельницький” (згодом перейменований більшовиками в „Червону Україну”), „Гетьман Петро Дорошенко”(перейменований в „Красный Кавказ”), „Гетьман Петро Сагайдачний”, „Тарас Шевченко”, ескадрені міноносці дістали назви „Київ”, „Львів”, „Батурин”, „Чигирин”, „Іван Виговський”, „Іван Сірко”, „Петро Могила”, „Кость Гордієнко”, „Іван Котляревський”, „Іван Підкова”, „Пилип Орлик”, „Іван Богун”, „Мартин Небаба”, база підводних човнів – „Дніпро”.
Та надії на краще перекреслила Антанта, десант якої 1-го лютого 1919 року захопив Херсон, 2-го лютого – Миколаїв і остаточно відрізав Україну від Чорного моря. Навальний наступ Червоної Армії заставив Директорію 3 лютого 1919 року залишити Київ і відступити на захід. Протистояти військам Антанти на узбережжі було нічим: полки морської піхоти так і не були розвернуті і являли собою в основному лише кадровані штаби.
Спроби Симона Петлюри допомогти одеським морякам наштовхнулися на рішучий спротив Антанти, яка виразно стала на сторону білого руху Росії. Коли напівпартизанські загони УНР наблизились до Одеси, командувач „союзного” флоту англійський адмірал Де-Робек заявив С.Петлюрі, що не допустить його війська до Одеси ближче десяти миль, для чого вже приготовлено головний калібр лінкора „Мальборо” і артилерію загону міноносців. Петлюра не мав достатніх сил для протистояння з антантівським десантом і віддав наказ про відхід своїх сил від чорноморського узбережжя.
У цій надзвичайно складній ситуації наказом Головного отамана Симона Петлюри у смузі 75 верст навколо Миколаєва, Очакова і Херсону створюється Приморський фронт а його командувачем призначається Міністр морських справ. Передбачалося сформувати два корпуси і дивізію морської піхоти.
Окупація іноземними інтервентами чорноморського узбережжя заставила перенести штаб берегових військ з Миколаєва до Вінниці де згідно наказу Морського міністра від 3-го лютого мало розпочатися формування першого полку морської піхоти флоту УНР. Та події в Україні розвивалися так, що формування морських полків прийшлося перенести до Коломиї на Прикарпатті. Узгодивши з Військовим секретаріатом уряду Західно-Української Народної Республіки мобілізаційні питання, з 24 березня 1919 року в Коломиї розпочинається практичне формування 1-го полку морської піхоти, який дістав назву 1-й Гуцульський. Його ядро склали колишні моряки Австро-Угорського флоту та сплавщики лісу на карпатських ріках Черемош і Прут. Командиром цього полку був призначений сотник Володимир Гемпель. Для організації набору, Морський міністр М.Білинський разом з офіцерами М.Злобіним, С.Шрамченком в квітні місяці здійснили подорож з Станіславова, нинішнього Івано-Франківська, через Коломию, Заболотів, Косів в Жаб’є (Верховину), під час якої організували поповнення полку не лише людьми а і припасами та матеріальними засобами.
Наказом по морському відомству 16 квітня 1919 року було установлено форму одягу морським піхотинцям: для старшин чорний френч. Чорні штани-галіфе з золотими лампасами а для підстаршин і моряків – з червоним кантом. Для підстаршин встановлювалися жовті відзнаки на лівому рукаві під жовтим якорем. Для старшин встановлювалися золоті нашивки на обох рукавах. Холодною зброєю морських піхотинців був багнет але у більшості старшини і підстаршини, слідуючи усталеній морській традиції, використовували морський кортик.
З Коломиї 1-й Гуцульський полк морської піхоти для завершення формування був переведений в Броди, де отримав наказ для остаточного озброєння і технічного оснащення виступити до Рівного, пройти допідготовку, після чого вирушити на фронт під Київ. В Броди мало прибути поповнення для другого полку морської піхоти з двох тисяч гуцулів, які мобілізувалися на Покутті і в Гуцульщині.
Та ускладнення військової ситуації в Західній Україні заставило змінити плани. 15 травня польський уряд направив на український фронт сформовані у Франції для боротьби з більшовиками дивізії генерала Галлера. 24 травня 1919 року румунські війська захватили безборонні Чернівці а 25-го форсували річку Черемош і окупували Снятин, Косів і Коломию. Призив до армії УНР в Прикарпатті був зірваний. Із сходу наступ вели більшовицькі війська, армія УНР вимушена була вести бої на три фронти.
В Бродах 1-й Гуцульський полк морської піхоти отримав наказ передислокуватися в Тернопіль. З Тернополя в червні місяці полк виступив на фронт під Волочиськ, який звільнив разом з запорожцями від більшовицьких військ і далі, в складі збірної київської дивізії армії генерала М.Омеляновича-Павленка, продовжив наступ на схід.
З формуванням морської піхоти виникли проблеми з обмундируванням і медичним забезпеченням. Їх у значній мірі вирішив колишній Головний лікар Австро-Угорського флоту, керівник медичної місії ЗУНР у Відні і начальник санітарної управи Української Галицької армії адмірал Ярослав Окуневський. Використовуючи свої старі зв’язки у Відні, у великій мірі і за власні кошти, він організував доставку на потреби армії УНР чотирьох ешелонів різних медикаментів і військово-медичного майна.
Ярослав Окуневський асигнував коштами і надав значну організаційну допомогу військово-морському аташе УНР у Відні капітану 2 рангу Дашкевичу-Горбацькому в організації відправки з Адріатичних портів флоту Австро-Угорщини вихідців з Західної України для комплектування ними полків морської піхоти УНР та організації матеріальної допомоги боротьбі українців.
9 квітня 1919 року пройшла зміна уряду УНР, у зв’язку з чим Михайло Білинський, не бажаючи працювати в соціалістичному уряді Мартоса, 24 квітня подає у відставку з посади Міністра морських справ УНР і 22 травня приймає командування дивізією морської піхоти флоту УНР. Новим Морським міністром призначається капітан 1 рангу Микола Злобін, його заступником - капітан-лейтенант Святослав Шрамченко. У червні місяці морське відомство очолив С.Шрамченко, а затим знову, до 1922 року, але вже морську управу військового відомства очолював капітан 1 рангу М.Злобін.
Штаб дивізії морської піхоти спочатку знаходився в Камянець-Подільському і, після завершення формування полків, вирушив на фронт.
Узгодивши з урядом ЗУНР „Закон про зарахування до флоту громадян Наддністрянської України”, М.Білинський через окружні комісії в Камянець-Подільському сформував 2-й полк морської піхоти, який очолив поручик Ілля Сич, і розпочав формування третього полку.
29 липня 1919 року на майдані перед залізничним вокзалом Камянець-Подільського відбулася інспекція морської піхоти Морським міністром УНР. Добре вдягнуті, з доброю стройовою підготовкою морські піхотинці справляли надзвичайне враження на місцеве населення. Після інспекторського огляду морський міністр М.Злобін виступив з промовою, поздоровив морських піхотинців з успіхами на фронті і побажав скорої перемоги над ворогами України. Того ж дня сформовані полки були включені до складу 1-ї дивізії морської піхоти і відбули на фронт.
Весь 1919 рік дивізія морської піхоти вела важкі бої з Червоною Армією за визволення рідної землі. 6 грудня 1919 року морська піхота у складі армійської групи генерала М. Омеляновича-Павленка взяла участь у героїчному 1-му Зимовому поході армії УНР і дійшла до лінії Київ-Черкаси, звільнивши при цьому Вінницю і Одесу. Появилася надія на відродження флоту, остатки якого знаходилися в Одесі. Та під ударами переважаючих сил противника, а більше від пошесті тифу, українській армії прийшлося відступити на територію Польщі. Там Морське відомство продовжувало виконувати свої функції і організовувало життєдіяльність української морської піхоти.
У квітні 1920 року переформовані полки морської піхоти УНР взяли участь в спільному україно-польському визвольному поході і 7 травня звільнили Київ. Та звільнення Києва не принесло успіху у війні.
На думку багатьох дослідників, Головний отаман військ і флоту УНР Симон Петлюра у виборі напряму головного удару на Київ допустився стратегічної помилки. Досвідчені морські офіцери, і в першу чергу Михайло Остроградський-Апостол, а так же президент ЗУНР Є.Петрушевич радили головний удар українсько-польських військ спрямувати на Одесу. Французи і британці, союзники Польщі, в цьому разі вже не могли б більше ігнорувати Україною і це дало б можливість через одеський порт організувати міжнародну допомогу Україні, якої відчутно не хватало. В цьому випадку могло б змінитися і політика Антанти в цілому, переговори з якою в Яссах на той час вели уповноважені уряду УНР Кость Мацієвич та контр-адмірал Михайло Остроградський-Апостол.
Після звільнення Києва появилася знову появилася нова надія на флот. У зв’язку з загальною ситуацією на фронті наказом Директорії УНР 17 квітня 1920 року Головним Начальником Чорноморського флоту і заступником військового міністра по справах військового і торговельного мореплавства призначається контр-адмірал Михайло Остроградський. Цим же наказом Остроградському доручалося утворити воєнно-дипломатичні місії в Румунії, Болгарії і Туреччині, надавалось право міжнародних зносин та створювати мобілізаційні комісії для торгового флоту. В цей же час на Дніпрі почала формуватися Дніпровська воєнна флотилія, Дніпровський флотський півекіпаж в Києві, а в дивізії морської піхоти – бронепоїзд „Чорноморець”. В Камянець-Подільському генерал-хорунжим В.Савченко-Більським організовувалася Гардемаринська школа.
Та відрізана від моря ворогами, Директорія помалу почала втрачати інтерес до флоту. Під тиском армійських кругів ще 24 вересня 1919 року Морське міністерство було перетворене в Головне управління Воєнно-морського флоту Військового міністерства а більшість його службовців зарахована до дивізії морської піхоти. 20 березня 1920 року це управління було згорнуте в Головну воєнно-морську управу. У той же час перестав існувати і Генеральний Морський штаб.
Успіх боротьби став залежати від військово-технічного забезпечення війська УНР. Як писав К.Мацієвичу в Бухарест С.Петлюра, запас рушничних набоїв в жовтні складав 600000 набоїв, лише на один день бою. Тому Директорія намагається порозумітися з Антантою і добитися її військово-технічної допомоги в боротьбі з більшовицькими силами в Україні. З цією метою М.Остроградський направляється в Ставку Антанти в Ясах.
Влітку 1920 року виникла ситуація, коли і Антанта, у першу чергу Англія, і білий рух в Росії вимушені були змінили своє ставлення до України і виникла можливість порозуміння між ними. У листопаді 1920 року Російський політичний комітет у Польщі на чолі з лідером Савинковим підписав договір з УНР, яким визнавав самостійність України. Відповідно до умов договору, Окрема російська Армія генерала Перемикіна підпорядковувалися командуванню армії УНР. Однак, генерал Врангель, на словах визнаючи право України на незалежність, виставив умови, що допомагатиме тим, хто визнає його Верховним Головнокомандувачем та коли в УНР признають двомовність. Мовна карта вже в ті часи повним ходом розігрувалася шовіністами в Україні!
В барона Врангеля був у підпорядкуванні Чорноморський флот в Криму, отже і торгові шляхи, від яких Україна була відрізана фронтами. Тому переговори з бароном про взаємодопомогу в боротьбі з спільним ворогом та подальшу долю флоту К.Мацієвич і М.Остроградський планували провести в жовтні місяці в Севастополі, але Симон Петлюра виступив проти як їх умов, так і місця проведення. На думку Головного отамана, Врангель вів з Директорією „хитру гру” а сама „поїздка до Криму могла би значно утруднити наші внутрішні відносини”. Стосовно „рівноправності мов”, то Симон Петлюра рішуче заявив, що це „скрита тенденція вдарити по одному з головних моторів нашої державності і будівничої нашої праці з тим, щоб розкласти нас в самій основі нашого будівничого плану ”. Тому центр переговорів остався в Бухаресті.
Командування Червоної Армії, стягнувши з території Росії свої головні ударні сили, добилось перелому в бойових діях і осінню перейшло в рішучий наступ. Українські моряки одними з перших виступили на захист країни. В цей час з моряків Дніпровської флотилії і флотського півекіпажу був сформований курінь морської піхоти, який з бронепоїздом „Чорноморець” незмінно воював на фронті. 21 листопада 1920 року на берегах Збруча під Підволочиськом морський курінь, підтримуваний вогнем бронепоїзда, забезпечував відхід українського війська і до останнього тримав бій з ворогами.
Під стінами польської фортеці Замостя морська піхота УНР стала тією цементуючою силою, об яку розбилися атаки 1-ї Кінної армії С.Будьонного та військ М.Тухачевського.
Однак, укладене поляками перемир’я з Червоною Армією 9 листопада 1920 року, позбавило УНР не лише союзників а і надій на скоре повернення до берегів Чорного моря. Відступивши на територію Польщі, українські моряки разом з військом УНР були інтерновані до польських таборів.
В той же самий час йшла жорстока боротьба за південь України, Крим і Севастополь між більшовиками і білогвардійцями генерала Денікіна, якого підтримувала Антанта. В березні 1919 року радянські війська увійшли до Криму. На початку квітня на французьких кораблях розпочалися революційні виступи матросів з вимогою повернення на Батьківщину – антантівську коаліцію перемогла більшовицька пропаганда. Призначений генералом Денікіним головним командиром портів Чорного і Азовського морів контр-адмірал М.Саблін вдруге в своїй біографії, тільки на цей раз вже перед наступом червоних, вивів з Севастополя до Новоросійська крейсер, 5 міноносців, три підводні човни і частину флотського майна. Залишаючи Севастополь в квітні 1919 року, війська Антанти прихопили з собою більшість боєготових кораблів, в тому числі дредноут „Воля”, два крейсери, шість есмінців, три підводних човни і перевели їх до Стамбула. Перш ніж залишити українські порти, інтервенти погромили все, що було можливим, підірвали гармати севастопольської фортеці та головні машини на 11 бойових кораблях, на остальних вивели з ладу зброю, в порохових арсеналах спалили порох. Загинула вся друга бригада лінійних кораблів. Вихід Антанти з українського Причорномор’я став другою трагедією Чорноморського флоту.
29 квітня 1919 року радянські війська увійшли до Севастополя, але в кінці червня білогвардійські війська при допомозі Антанти вибили їх з Севастополя, а в серпні – з Одеси, Херсона і Миколаєва.
Осінню в Стамбулі відбулася передача захоплених Антантою кораблів ЧФ уряду Південної Росії. Після створення „бази російського Чорноморського флоту”, вони були повернуті до Севастополя і прийняли активну участь у боротьбі Руської армії генерала Врангеля з радянськими військами.
Осінню 1920 року Кримський півострів, за образним виразом багатьох дослідників, викликав асоціації з кораблем, що тоне в морі. Радянські війська Південного фронту Михайла Фрунзе зламали оборонні редути Білої гвардії і невпинно приближалися до Севастополя, Феодосії і Керчі. Правитель Півдня Росії барон Врангель прийняв рішення евакувати свої війська кораблями і транспортами Чорноморського флоту.
16 листопада 1920 року дредноут „Воля”(перейменований білогвардійцями на „Генерал Алєксєєв”), один броненосець, два крейсери, 10 есмінців, 4 підводні човни, 12 тральщиків, 119 транспортів і допоміжних суден назавжди покинули Севастополь і Крим. На них в еміграцію направилось 145693 чоловік.
21 листопада врангелівський флот був реорганізований в Руську ескадру, останнім притулком якої став середземноморський порт Бізерта, колишня французька військово-морська база на півночі Африки.
На кораблях Врангеля відбули в еміграцію і чимало колишніх адміралів, офіцерів і матросів флоту УНР, в тому числі і адмірал Андрій Покровський, віце-адмірал О.Хоменко, контр-адмірали М.Максимов, Д.Ненюков та багато інших.
Корабельний склад як українського, так і радянського флотів фактично перестав існувати. З цього приводу призначений уповноваженим Реввійськради РФ по Україні і Криму Михайло Фрунзе писав: „… на долю морского флота выпали тяжелые удары. В результате их мы лишились большей и лучшей части его материального состава, … потеряли основное ядро флота и рядового состава. Все это в сумме означает, что флота у нас нет.”
Та основні сили українського флоту, сконцентровані в дивізії морської піхоти контр-адмірала Михайла Білинського, витіснені радянськими військами на територію Польщі, в цей час насмерть стояли перед військами М.Тухачевського і немало спричинилися до оголошеного згодом поляками „чуда на Віслі”.
Опинившись волею військової долі в еміграції, вони не втратили надії добитися волі і незалежності для рідної землі. Уклавши з Польщею мирний договір, радянська Росія виборола собі умову, що на польській території антирадянські організації діяти не можуть. Тому майже в підпільних умовах на території Польщі і Румунії українські моряки приймали активну участь у підготовці Української Повстанської Армії і планують Визвольний похід в Україну. Малося на меті підняти всеукраїнське повстання проти більшовицької влади.
В цей час Україною вже ширився більшовицький терор. Захопивши українські землі, більшовицька влада під прикриттям багнетів встановила терор і жорстоке насильство над населенням. Над Україною вже дихав голод 1921 року, перший в її історії голодомор: „продотряди” забирали все, що могли знайти в коморі українського селянина.
Голова РНК РРФСР В.Ленін вимагав негайних поставок з „ситої” України для „голодающего пролетариата” не менше 150 млн. пудів зерна, тож зобов’язання Центральної Ради за Брестським мирним договором поставити до Німеччини і Австро-Угорщини взамін військової допомоги 60 млн. пудів хліба стали виглядати зовсім невинними.
Для придушення будь якого руху опору українців в Україні було дислоковано війська Червоної Армії, які нараховували 1 млн. 200 тис. чоловік. У створених Харківському та Київському військових округах дислокувалося 35 стрілецьких і кавалерійських дивізій, 10 бригад та різних частин, які були зведені у п’ять армій. Українці в них складали лише 9%. Червона Армія в Україні стала виразно окупаційною, чого В.Ленін в своїх телеграмах і не приховував.
У цій, з військової точки зору безнадійній ситуації, для порятунку народу від геноциду і збереження честі Українського війська і флоту Української Повстанської Армії під командуванням генерала Ю.Тютюнника 25 жовтня 1921 року зважується на похід, який увійшов в історію як 2-й Зимовий, чи „Льодовий” похід. Просуваючись у важких зимових умовах в напрямі Києва, група військ Ю.Тютюнника була безперервно атакована кавалерійськими дивізіями більшовицьких військ. Народного повстання, як і з’єднатися з повстанськими загонами Придніпров’я, здійснити не вдалося. Не дійшовши 40 кілометрів до Києва, група військ Тютюнника в битві під Базаром 21 листопада 1921 року була розбита кіннотою дивізії Г.Котовського, і змушена була повернути та пробиватися назад до польського кордону. В бою під Базаром загинув і контр-адмірал Михайло Білинський, долю якого розділила і велика частина його морських піхотинців.
12 жовтня 1917 року екіпаж ескадреного міноносця „Завидний” підняв Національний прапор України в Севастополі. 21 листопада 1921 року відбулася остання битва української морської піхоти під Базаром. Цей чотирьохрічний період є часом існування реального національного флоту незалежної Української Держави. Протягом цих років український прапор, як колись в старі козацькі часи, майорів над хвилями Чорного моря та в приморських театрах бойових дій. Флот зробив все, що зміг в тих часах, і дії його були героїчні як на морі, так і на суші.
Боротьба за національний флот була не даремною. Військові моряки 1917-1921 років після 350-річного бездержав’я перенесли морську справу і морську традицію українського народу з історичного мрійництва у сферу практичного перетворення українців в морську націю, у сферу морських геополітичних пріоритетів майбутнього.
Боротьба за флот в 1917-1921 роки була програна фізично, але виграна духовно, вона створила українського моряка і поняття „національний флот України”. Образ цих буремних штормових років геніальний поет Юрій Липа у вірші „Дев’ятнадцятий і Двадцятий” висловив так: „- Державо, ти була як огненна злива! Державо, прощай! ... Правдо, ти – зброя Нації, ми - гнів”. А один з останніх Морських міністрів УНР Святослав Шрамченко, як би переводячи слова Ю. Липи на флотську площину в 1957 році пророче написав: „І на нашому славному Чорному морі ми знову розбудуємо свою могутню бойову Українську Морську Фльоту для безпеки і розбудови вільної Української Незалежної Соборної Держави. Бог допоможе і так буде, бо мусить бути, бо Українська Правда таки ж переможе”.
Українська правда перемогла в 1991 році проголошенням державної незалежності України і підтвердила історичну справедливість відродження Військово-морських сил України.

Далі

До змісту Мирослав МАМЧАК УКРАЇНА:ШЛЯХ ДО МОРЯ ІСТОРІЯ УКРАЇНСЬКОГО ФЛОТУ