IV.Козацький флот України

1. СТАНОВЛЕННЯ КОЗАЦЬКОГО ФЛОТУ

Самостійно українське козацтво на історичну і військово-політичну арену виходить після офіційного розриву Кримського ханства з Великим князівством Литовським і спустошливих нападів Кримської орди на Україну в 1480 - 1482 роках. В історичному часі це збіглося з часом здобуття незалежності від Золотої орди Великого князівства Московського, яке з перших днів свого незалежного розвитку стало союзником Криму, і, відповідно, визначило відношення до нього козацтва.
Це був чи не найважчий період в історії українського народу, коли стояло питання його життя і смерті. Спустошення були далеко гірші за Батиєві. Про ці часи, наповнені невільничим плачем і розпукою, і досі тужать народні думи і пісні:
Зажурилась Україна, що ніде прожити,
Витоптала Орда кіньми маленькії діти.
Ой маленьких витоптала, великих забрала,
Назад руки постягала, під хана погнала.
Позбавлені захисту польсько-литовської держави українці стали легкою поживою для турків і татар а так же князівства Московського, Молдавського, Волоського і королівства Угорського. Тож осталася одна надія – на власні сили і українці почали створювати власну оружну силу самооборони, яка взяла на себе місію збройної оборони рідної землі. Такою силою виступило українське козацтво, основу якого склали загартовані в боях з ордою воїни з війська литовського князя.
Першими історично відомими організаторами українського козацтва в організовану військову силу були представники старої української шляхти князь і гетьман (головнокомандувач армії) Великого князівства Литовського Костянтин Острозький, князі Михайло і Богдан Глинський, канівський і черкаський староста Остап Дашкевич, староста з Хмільника на Поділлі, який згодом став і козацьким гетьманом, Предслав Лянцкоронський, київський воєвода князь Дмитро Путячич та барський староста Бернард Претвич, що уславилися першими перемогами над ордою як на суходолі так і на Дніпрі.
В ті трагічні часи в Чорному і Азовському морях, перетворених у внутрішні озера Оттоманської Порти, повністю панував турецький флот, всі причорноморські і приазовські порти стали їх базами, фортецями і опорними пунктами. Князь Богдан Глинський. Найбільшими були Ізмаїл, Аккерман (Білгород), Хаджибей, Очаків, Балаклава, Інкерман, Кафа, Керч і Азов. Турецькі кораблі з яничарами вільно ходили Дніпром, Бугом, Інгулом і Дністром вглиб України, грабували і палили міста і села, брали в неволю всіх, хто не зумів спастися, і безкарно поверталися в Крим. Але найнебезпечнішим став шлях татарської орди Дніпром і з Криму.
З цього приводу для оборони рідного краю Остап Дашкевич запропонував польсько-литовському уряду побудувати на Дніпрі, за порогами, міцні замки і фортеці, в яких розмістити військові залоги, забезпечити їх бойовими суднами і, таким чином, перекрити ворогам шлях в Україну. Можливості і людські резерви для цього були. В Дніпро-Бугському басейні протягом віків проживало давньоукраїнське населення: рибалки, лоцмани і мореплавці, потяг яких до моря і військової справи був природнім. Та уряд цю ідею не підтримав і оборона краю була перекладена на плечі самих українців, у першу чергу мешканців приграничних степу староств.
Першим, хто вирішив покласти край розбійним нападам „з води”, був князь і черкаський староста Богдан Глинський. Поновивши в Черкасах фортецю, він зібрав охочих до мореплавства козаків і створив першу козацьку флотилію із десятка гребно-вітрильних суден, які дістали в народі назву „чайки”. Перші верфі по будівництву цих бойових суден молодого козацького флоту були розміщені на ріках Пслі і Ворсклі.
Вже на початку серпня 1492 року кримський хан відчув силу створеної козацької ескадри і вперше не погрожував польському королю а жалівся йому на „київських людей і черкас”, які біля острова Тягині на нижньому Дніпрі захопили в абордажному бою турецьку галеру і, визволивши невільників, знищили її. Районом дій козацької ескадри став Дніпро до Дніпровського лиману і Очакова включно. В цьому ж році козацька ескадра Б.Глинського вперше появилася в Дніпровському лимані а в наступному її силу вже опробували стіни і вежі Очаківської фортеці.
Чого не хотів розуміти і робити польсько-литовський уряд, зробив турецький. В Стамбулі досить швидко оцінили і значення молодого козацького флоту і можливі загрози від нього як Криму так і їхньому мореплавству в Чорному морі. Щоб запобігти цим своїм можливим загрозам, турки з татарами досить швидко звели фортецю посеред Дніпра на острові Тавань, в якій розмістили артилерійську батарею з гарнізоном.
Козацькому князю Богдану Глинському стало ясно, що йому і його ескадрі замкнули Дніпро на замок і позбавляють ініціативи в оперативних діях. То ж відповідь була негайною, в 1502 в 1504 роках силами козацької ескадри він двічі брав штурмом турецьку фортецю на острові Тавань і вибивав звідти турецький гарнізон. Та утримувати тривалий час в своїх руках турецькі фортеці козаки змоги ще не мали.
Бойові рейди ескадри князя Глинського досить швидко висунули із середовища козаків і перших талановитих командирів-моряків чи морських отаманів. Такими в 1500-1545 роках були отаман Карпо Масло, який командуючи походами козацької ескадри прославився штурмом Очаківської фортеці, Яцько Білоус з Переяслава, брацлавський отаман Андрушко, отаман Лесун, які прославились в морських походах в Лиман, на Білгород та на Очаків.
Перші роки існування козацького флоту були доволі насиченими бойовими і, слід підкреслити, успішними бойовими походами. Так, козацький флот в 1516 році штурмував з моря Білгород, в 1523, 1527, 1528, 1538 і в 1541 роках успішно атакували фортецю Очаків.
Звичайно, Крим не міг спокійно спостерігати як козацтво набирає силу. Роздратований походами, у першу чергу козацького флоту, сам кримський хан з багатотисячною ордою, озброєною артилерією, в 1532 році оточив головну козацьку фортецю Черкаси але козаки під проводом Остапа Дашкевича наступ відбили.
Восени 1540 року Кримська орда черговий раз вибралася на Литву. Козацька ескадра під керівництвом прославленого оборонця України барського старости Бернарда Претвича зустріла її на переправі через Дніпро біля Кременчука. Татарське військо не чекало козацької атаки підчас переправи тому й поплатилося великими втратами свого війська і змушене було припинити похід в Україну.
Наступного року Бернард Претвич знову зупинив орду, що йшла походом на Поділля і гнав її аж до Очакова. Польський історик Мартин Бєльський так описав цю подію: „Бернард Претвич, староста барський, вартий пам’яті всіх нас, поляків, пустився за ними з невеликим числом козаків і чемерисів, прийшов з ними аж під Очаків, але вже забрані в неволю були на кораблях, везли їх у Кафу на продаж. Плакав, дивлячись на їхню біду, промовляючи: як би я радий був вас вирятувати, коли б міг.”
В ці часи в середовище козаків і прийшло громадське усвідомлення необхідності власної морської флотилії з постійною базою – фортецею, яка була б спроможною вирішувати не лише тактичні завдання на Дніпрі і в його Лимані а й оперативні завдання в Чорному морі та могла впливати на розвиток подій на всьому чорноморському узбережжі.
Остаточно розв’язали це питання самі українські козаки, які мешкали в районі Дніпра на пограниччі з Диким полем. За дніпровськими порогами, у труднодоступних місцях ними було закладено військовий табір-січ, який став центром і штабом козацької флотилії.
Хроніка Мартина Бєльського згадує, що в 1540-х роках на Дніпрі за порогами вже існував козацький кіш, який мав у своєму розпорядженні гармати і човни. Козацькою фортецею і сильною твердинею тоді служив Томаківський острів. Згодом козацький штаб переміщався на Велику Хортицю, Базавлук, Томаківку, Микитин Ріг і Чортомлик.
Із заснуванням козацької фортеці на Дніпрі – Січі, починається героїчний етап розвитку козацького флоту України і його самоствердження в Чорному морі.
Тринадцятого жовтня 1545 року вісімсот козаків на тридцяти двох чайках під командуванням отаманів Ісачка, Карпа Масла і Івана Держка протягом ночі оволоділи Очаківським замком. В турецьких архівах зостався достатньо цікавий опис цієї морської операції козацького флоту: сам турецький султан підраховував збитки. Захищаючи фортецю, загинуло п’ять і отримали поранення чотири турецьких воїни а тридцять двох козаками було взято в полон. Про козацькі втрати не згадується.
Після бою двадцять полонених за викуп на суму 40000 аспр були відпущені, козакам дісталося їхнього майна ще на 19 тисяч аспр. Затим козаки за викуп в 36000 аспр відпустили на волю ще 30 підданих султана але захоплених 97 коней не віддали і відігнали їх до свого Коша. Всього султан нарахував шкоди на 97000 аспр.
В 1552 році турецький султан знову жалівся польському королю, що „Козаки ваші, Дніпром водою підійшовши під замок його милості цесаря турецького, під Очаків, корабель із людьми взяли”.
В таких походах козацький флот набирався бойового досвіду проведення морських і десантних операцій, і одночасно своїми першими перемогами і поразками заявив світу про народження військово-морської сили, здатної чинити в Чорному морі опір могучому флотові Оттоманської Порти.

2. Зміцнення козацького флоту і розвиток військово-морського мистецтва.
Озброєння і суднобудівництво.

Розвиток і зміцнення козацького флоту України активно починається з часу будівництва князем і гетьманом українського козацтва Дмитром Вишневецьким міцної фортеці на острові Хортиця нижче Дніпрових порогів, яка дістала народну назву Запорожська Січ.
Будівництво Січі на Хортиці завершилося в 1552 році. Маючи великий досвід козацьких походів, Вишневецький був переконаний, що козацтво спроможне створити більш надійну оборону України з півдня. Для виконання своїх намірів він у першу чергу взявся об’єднати козацькі загони в єдину військову організацію та облаштувати для них відповідну військову базу.
Для осередку козацтва Дмитро Вишневецький обрав Хортицю не випадково. Острів був мовби самою природою створений для фортеці. Майже десять верст довжиною і три шириною, він був укріплений високими скелястими берегами, неприступними з води. Крім того, цей острів якнайкраще підходив до базування тут козацького флоту і організації морських походів в Чорне море.
Збудована в горішній частині острова фортеця мала доволі грізний вид, була обведена високими валами і ровом, на валах були зведені високі стіни з вежами і бойовими баштами, облаштованих гарматами. Фортеця мала пристані для козацького флоту і верф для будівництва човнів і чайок. Для організації оборони острова від ворогів він був теж поділений валами і окопами на дві частини.
Для налагодження козацького життя і служби на Січі було створено Кіш, козацький уряд на чолі з кошовим отаманом. Таким чином, Січ являла собою укріплений військовий табір і штаб козацького війська, окремий військовий стан, де іншого населення крім козаків не було. Козаки до куренів Коша вписувалися добровільно, в любий час могли Січ і покинути.
Слід наголосити окремо, що козацтво не було безликою масою. Хоч вхід і вихід з Січі були вільними і певного терміну перебування на Січі не передбачалося, це не впливало на загальну організацію Війська Запорожського. На кожного прийнятого на Січ новачка курінна старшина і значкові товариші заповнювали атестат, в якому засвідчувалося його походження, служба в курені, вступ до Війська, обов’язки, участь у походах і дані про родину. Тим, хто одружувався, виходив в „абашит”(у відставку за віком) чи покидав Січ видавався паспорт. Прізвище вперше прибулого на Січ, як правило, змінювалося. Новачок або „молодик” ставав рівноправним козаком лише після засвоєння певної військової науки і проходження школи загартування.
Жінки на Січ не допускалися. Козацький гарнізон на Січі був організований і жив за прикладом лицарського ордена, який з часом в суворих умовах постійної військової небезпеки виробив своєрідні закони і козацькі звичаї. Підпорядковувалися козаки своїм командирам – старшині, яку щорічно самі й обирали. Право вибору своєї старшини і суду протягом існування Січі козаки завзято захищали. До старшини належали сотники, осавули, отамани, полковники, до генеральної старшини - кошовий отаман, військовий суддя, військовий писар (своєрідний начальник штабу), військовий обозний і військовий осавул. Найстарший серед них був – гетьман Війська Запорожського, який володів всією повнотою влади, мав право козака скарати і на смерть. Але за допущену провину, непідготовленість війська до походу, надмірні втрати у поході товариства чи недбалість стосовно війська козаки могли позбавити старшину влади у будь який час і перетворити їх у рядових козаків а то й позбавити їх за це життя. Лише генеральна старшина зберігала старшинське звання до кінця свого життя.
Суворий аскетичний спосіб життя у степу далеко від осілого життя, постійна воєнна небезпека виробили у січових козаків своєрідний погляд на життя, на військовий обов’язок перед народом та презирство до розкоші і смерті. Перебуваючи в постійній воєнній загрозі запорожці досить швидко перетворилися в хоробрих звитяжців, середньовікових лицарів України. І запрошували до Січі козацькі агітатори молоде поповнення теж своєрідно, під тодішню ситуацію: „Хто хотів би за християнську віру потрапити на палю, хто хотів би бути четвертованим, колесованим, хто хотів би прийняти всілякі муки – вступай до наших лав. Не треба смерті боятися, вмирати все одно один раз”.
З перших днів свого існування Січ розвивалася як воєнна фортеця і як база підготовки до морських походів. Окремого поділу козацького війська на сухопутне і на моряків на Січі не було. Як справедливо доводять багато дослідників, січовики, або низові козаки, були одночасно і сухопутними воїнами і морськими піхотинцями – десантниками. Пересівши з возів і коней на чайки вони ставали моряками, для цього їх готовив весь уклад і умови січового життя, сама історія розвитку козацтва.
Створення Запорожської Січі на нижньому Дніпрі офіційно підданим великому князівству Литовському українським князем надзвичайно стривожило кримського хана, який вважав українські степи власною територією. Не викликала радості запорожська фортеця і у Московського уряду, який через свого посла заявив великому князеві литовському, „що Дніпро під Кримом Божий а не королевий”. Польський король у свою чергу розгнівався на Вишневецького, вбачаючи у козацькій фортеці причини майбутніх конфліктів Речі Посполитої з Портою.
Та така позиція найближчих сусідів не збентежила козацького гетьмана, який вирішив в цих умовах провадити власну міжнародну політику. Поставивши себе з козаками майже в незалежне становище по відношенню до польського короля, Дмитро Вишневецький в 1553 році прибув до Стамбула і запропонував прийняти турецький протекторат над козацтвом з умовою, що Стамбул допоможе йому в боротьбі з Кримом. У Стамбулі Вишневецького прихильно прийняв сам султан Сулейман Пишний але бажання стримувати хана від походів на Україну, від яких Осяйна Порта мала великі прибутки, не виявив і козацького гетьмана в його устремліннях не підтримав.
Візит в Стамбул став першим міжнародним дипломатичним кроком лідера українського козацтва.
Повернувшись на Січ, Вишневецький свої дипломатичні заходи вирішив підкріпити заходами військовими. В 1556 році він здійснив похід на Очаків, штурмував його з суші і лиману але із-за браку гармат взяти фортецю не зміг. Слідом, не гаючись, силами свого флоту атакував турецьку фортецю Аслан-Кермен на Дніпрі але зламати фортечні мури теж не вдалося.
У відповідь на ці походи кримський хан, дочекавшись поки замерзне Дніпро, у грудні того ж року з надією раз і назавжди ліквідувати форпост українського козацтва атакував ордою Запорожську Січ. Це була перша облога Січі ворогами, яка тривала 24 дні. Козаки не лише витримали облогу а й контратакували і розігнали орду по зимовому степу. Хан вимушений був, як описував цю битву в листі до московського царя Дмитро Вишневецький, покинути Січ „з великим соромом”.
Весною того ж року, коли Дніпро звільнився від криги, розвиваючи успіх, Дмитро Вишневецький козацьким флотом атакував фортецю Аслан-Кермен, взяв її штурмом, знищив турецький гарнізон і вивіз на Січ всі захоплені там гармати.
Знищення турецької фортеці на Дніпрі в Стамбулі розцінили як виклик Порті і загрозу її північним володінням, тому у вересні 1556 року кримський хан Девлет-Гірей при підтримці турецького флоту, корпусу яничар і молдавського війська вдруге оточив Січ. Протягом чотирьох місяців запорожці мужньо відбивали штурм майже вдесятеро переважаючих ворожих сил. Допомоги козакам ні польсько-литовський король, ні московський цар не надали і коли почали закінчуватися бойові припаси і продовольство козацьке військо вирвалося з оточеної Хортиці і відступило до Черкас.
З перших своїх бойових успіхів і невдач Вишневецький зробив висновок, що для успішної боротьби з турецько-татарською експансією козацьких сил не достатньо і почав шукати союзників і такого знайшов в особі московського царя Івана Грозного. Записавшись до царя на службу і отримавши від нього клейноди Війську Запорожському та підмогу військом, Вишневецький в 1558 році повертається на Хортицю і знову згуртовує городових і низових козаків. Діждавшись допомоги московських стрільців дяка Ржевського, в час, коли хан виступив походом на Московське царство, Вишневецький Дніпром та степом вирушив походом на Крим. Степові орди козаками вперше були загнані на півострів. Переслідуючи татар, козаки взяли штурмом Перекоп і дійшли аж до Козлеця (Євпаторії). Сам Вишневецький, як він інформував московського царя, затим „літував” в Аслан-Кермені. Французький дослідник Ш.Лемарсьє-Келькеже на підставі турецьких архівів стверджує, що на Крим того року Вишневецький виступив цілою флотилією.
Наступного, 1559 року, козацька ескадра з півтори тисячі козаків на чолі з отаманом Недригалом знову атакувала Крим і турецьким володінням „великєє шкоди починили”. Сам турецький султан вимагав у польського короля „того шкодника Недригала”... „єсьмо горлом скарати”.
З того часу запорожці під керівництвом гетьмана Дмитра Вишневецького опанували степами від Бугу до Дону, повернули їх своєму народу як це було в часи Великого князівства литовського і з тих пір мали їх за власність Війська Запорожського.
20 серпня 1576 року польський король Стефан Баторій своїм універсалом гетьману Богдану Ружинському і кошовому отаману Павлюку визнав визволені землі від річок Бугу і Синюха, далі „з вершини річки Орелі на вершину Кальміусу, а звідтіля на гирло ріки Дону” як „Вольності Війська Запорожського” і придав їм міста Чигирин і Тахтемирів, щоби там могли козаки перебувати зимою і утримувати шпиталь для поранених і хворих.
На Січі надзвичайно дорожили цією королівською грамотою бо вона юридично закріплювала не лише право козацького війська на ці землі а й визначала їх право на автономію і окремішність від королівської влади.
Умовно розвиток козацького флоту з часу виникнення Січі можна розділити на слідуючі періоди:
1-й період – 1552 – 1638 роки. Це період найбільшого розвитку
і найбільших бойових досягнень козацького флоту, коли
флот відігравав вирішальну роль в боротьбі з Портою.
В цей період козацький флот базувався в Хортицькій
(1552-1564 р.р.), Томаківський (1564-1593 рр.),
Базавлуцькій (1593-1638рр.) Січах.
2-й період – 1638 – 1709 роки. Це період зменшення під тиском Речі
Посполитої ролі флоту в організації і проведенні
військових операцій. В цей період козацький флот
базувався в Микитинській (1638-1652 рр.) і
Чортомлинській (1652- 1709 рр.) Січах.
3-й період – 1709 – 1734 роки. Це період першої еміграції
запорожського флоту. В цей період флот базувався в
Камянці (1709-1710; 1730-1734 рр.), в Базавлуку(1728-
1730 р.р.) і в Олешківській Січі (1710-1728р.р.) у
володіннях і під протекцією кримського хана.
4-й період – 1734 – 1775 роки. Період відродження козацького флоту
в Україні і відновлення його бойової слави. Базувався
флот до остаточного знищення Січі в Підпільненській
(Новій) Січі.
5-й період – 1775 – 1790 роки. Період другої еміграції козацького
флоту. Базування в Задунайській Січі під протекцією
турецького султана.
6-й період – 1787 – 1792 роки. Останній період розвитку козацького
флоту. Відродження його бойової слави. Базування до
остаточного виселення за межі України в
Прогноївському (1787 р.), Васильківському(1787-1791 р.)
Кошах і в Очакові (1792 р.).

Протягом двохсот сорока літ існування Запорожської Січі вона висунула цілий ряд видатних флотоводців України, величних постатей і легендарних морських лицарів нашого народу, які б могли зробити честь і славу флоту любої держави. У першу чергу це: гетьмани Дмитро Вишневецький-Байда, Самійло Кішка, Богдан Ружинський, Іван Підкова, Богдан Микошинський, Григорій Лобода, Семен Скалозуб, Григорій Ізапович, Федір Полоус, Петро Сагайдачний, Дмитро Барабаш, Яків Нерода, Богдан Хмельницький, Оліфер Голуб, Михайло Дорошенко, Григорій Чорний, Тарас Федорович, Іван Сулима, кошові отамани Фока Покотило, Захарій Кулага, Нечай, Каспар Підвисоцький, Михайло Найманович, Іван Сірко, Максим Самійленко, Яків Мороз, Іван Малашевич, Григорій Сагайдачний, Сидір Білий, Антон Головатий, полковники і отамани Недригало, Шило, Карпо Перебийніс, Олексій Шафран, Костянтин Вовк, Кіндрат Бурляй, Яким Чалий, Пилип Стягайло, Данило Третяк, Яків Сідловський, Мандра, Рубан, Гук.
Біографія кожного з цих непересічних постатей є прикладом вірного служіння своєму народу а за значенням керованих ними морських походів, за рівнем стратегічного і оперативно-тактичного мистецтва кожний з них може стояти поруч кращих адміралів Європи. Вони були вихідцями з багатьох регіонів України: з Черкащини, Поділля, Галичини, Слобожанщини, Вінничини, Волині та інших країв, в тому числі досить віддалених від моря.
На жаль, біографії, прізвища і імена багатьох запорожських флотоводців і народних героїв осталися для нас до сих пір не відомими. Вони не народжувалися героями а ставали такими в зрілому віці, на Січі, після численних морських битв і походів. Пам’ять про них зоставалася лише в козацьких думах і піснях, архівні документи і свідчення про морську звитягу і подвиги в морях нищилася колонізаторами в першу чергу.
Створення козацького Коша як органу військового управління і головного штабу козацького війська та поєднання з козацтвом української шляхти мало для козацтва величезне значення, так як не лише об’єднало розрізнені козацькі громади у національне військо а й перетворило його у суспільний стан всієї України та внесло в козацьке середовище традиції державотворення і ідею національного визволення.
В Україні створення системи козацького військового управління збіглося з часом концентрації козацького руху в кінці XV-го сторіччя і його основу заклали гетьмани Дмитро Вишневецький і Самійло Кішка. Точно не встановлено в якому році, але запорожці свої землі, які дістали назву Вольності Війська Запорожського, адміністративно розділили на паланки а військо, як „споконвіку” водилося, поділили на 38 куренів.
Паланок, чи по-сучасному, областей, до 1764 року у Вольностях Війська Запорожського було п’ять: на Правобережній Україні це - Буго-Гардівська паланка з центром в Гарді на р. Буг, Інгульська між ріками Інгул і Дніпром з центром в Камянці і Кодацька паланка з центром в Кодаку. На Лівобережжі були Самарська паланка між річками Ореллю і Конкою, Кальміуська – від верхів’я р. Вовчої до р. Кальміус, Берди і Азовського моря.
В 1764 році кошовий отаман Пилип Федорів (Лантух) виділив з Самарської паланки ще три паланки: Орельську, Протовчанську і Прогноївську, останню між Чорним морем і Дніпровським лиманом та на Кінбургській косі. Таким чином паланок стало вісім. Урядом паланки являлась виборна паланкова старшина (полковник, осавул, підосавул, підписар та хорунжий), яка володіла над козаками судовою і військовою (виконавчою) владою. До козацького паланкового суду входило по три представники від паланкової адміністрації і козацької громади.
Ядром Війська Запорожського являвся курінь. Історично козацькі курені мали слідуючі назви: Батуринський, Брюховецький, Васюринський, Величковський, Ведмедівський, Вищестеблієвський, Дерев’янківський, Джерелієвський, Дядьківський, Дінський, Іванівський, Іркліївський, Калниболоцький, Канівський, Кисляківський, Кирилівський, Коринівський, Корсунський, Копелівський, Кущевський, Левушківський, Мишастівський, Менський, Незамайківський, Нижчестебліївський, Пашківський, Переяславський, Полтавський, Поповичевський, Пластунівський, Платнирівський, Рогівський, Сергієвський, Титарівський, Тимошевський, Уманський, Шкуринський, Щербинівський.
Назви куренів спочатку мали назви міст чи країв, з яких вийшли на Січ перші козаки, які заклали курінь, а згодом назву іншим куреням дали на згадку про визначного курінного отамана чи курінного товариша. Вище приведені курені розташовувалися на Січі, мали там свої органи управління - дворища, але їх названа кількість була умовною, позаяк в час найбільшого розвитку Січі деякі курені розмішувалися в паланках і не мали свого представництва (дворища) в Коші.
Курені очолювали виборні курінні отамани, які за дослідженнями кандидата історичних наук Івана Стороженка, лише на перших порах Січі являлися командирами військових підрозділів а з часом володіли скоріше адміністративно-господарською і військово-мобілізаційною владою.
За тими ж дослідженнями курінь складався з бойового і допоміжного (зброярі, ковалі, їздові і т. ін.) складу і не являвся тактичною бойовою одиницею а тільки базою для її формування, в тому числі і бази флоту. Як правило, курінь формував полк морський чи сухопутний. Наявність в курені інституту військових старшин без посад забезпечувала козацький флот підготовленими і досвідченими в морській справі кадрами. Виявлені в останній час архівні матеріали свідчать про достатньо широкий військово-політичний кругозір, військову підготовку, ідейність та, як на той час, високу освіту січової старшини. Серед старшини постійно перебували вихованці Києво-Могилянської і Острожської академій, братських шкіл а так же європейських навчальних закладів. Та й сама Січ старалася відповідно готувати свої кадри: на її території діяло 16 церковно-парафіянських шкіл а в 1754 році заснована школа паланкових старшин і військових писарів з вивченням латини і іноземних мов.
При формуванні козацьких ескадри чи флотилії для морського походу на базі одного чи кількох куренів створювався десантний підрозділ з 500 десантників - полк, який очолювали полковник, осавул і писар із курінної військової старшини без посад. Два таких підрозділи складали команду, а останні – флотилію. Для керівництва такими формуваннями у якості їх командирів призначалися військовий старшина, осавул і писар. Загальне керівництво морським походом, як правило, здійснював гетьман, наказний гетьман чи кошовий отаман, в окремих випадках – військовий старшина або полковник.
Ті ж курені забезпечували будівництво, ремонт і облаштування необхідної кількості для походу морських бойових човнів – чайок, трофейних турецьких кораблів і інших плавзасобів. Посол німецького імператора Рудольфа II Еріх Ласота, який у червні 1584 року був з посольством на Січі, занотував, „що козаки мали свій флот з чайок і турецьких галер” і що його урочисто виряджали на галері, відбитій у турків. Галери чи великі вітрильні кораблі у більшості випадків використовувалися запорожцями як штабні кораблі в поході, для прориву ворожих засідок під Очаковом та Кінбурном, для доставки полонених і звільнених з полону на Січ. Та головними, улюбленими у використанні в запорожців і найпоширенішими бойовими кораблями запорожського флоту були таки чайки, які і за формою і за бойовими можливостями, і за морськими якостями мали багато спільного з княжими лодіями і норвежськими драккарами. Вони були достатньо практичними суднами типу „ріка-море”, успішно долали дніпрові пороги проходили мілини численних проток Великого Лугу, долали зарослі очерету, ходили на веслах і під вітрилами і відзначалися стрімкою швидкістю та морехідністю.
Після завершення формування екіпажів козаки приступали до будівництва чи ремонту бойових чайок. Будівництво чайки займало кілька тижнів. Така організація суднобудівництва позволяла Кошу за один і той же час підготувати до походу флотилію від 50 до 200 чайок, в залежності від завдань і цілей походу.
Для будівництва козацьких бойових кораблів використовувалася липа, верба, ситник, дуб, дика вишня, осокір, які вдосталь росли у Великому Лузі по берегах Дніпра. До закладення Січі чайки будувалися на берегах Ворскли і Псла, в Черкасах, затим козацькі верфі заклали на острові Хортиця. Будували чайки і в паланках, звідки доставляли їх на Січ. Місце будівництва козацьких бойових кораблів на Січі називалося Військова скарбниця і трималося в тайні і під великою охороною. Чайки, як установлено дослідниками, будувалися двох типів: відкриті, без палуби, креслення яких зоставив французький інженер Боплан, що в 1640-х роках перебував на Січі, і з нижньою палубою, поверх якої установлювалися лави для гребців. Для вітрильного озброєння на чайках примінялися зйомна щогла з попервах прямим вітрилом, згодом одне пряме і два косих, що позволяло чайці під вітрилом рухатися проти вітру. Довжина чайки сягала 20 метрів, ширина – 4, а осадка при повнім завантаженні – до 1,5 метра. Основу чайки складав кіль-човник довжиною 15 метрів, який видовбували з липового, вербового, зрідка з дубового стовбура. До нього прикріплювали дубові упруги, які обшивалися дошками і осмолювалися. До бортів чайки липовим ликом чи дикою вишнею прив’язувалися снопи очерету. Ці снопи значно підвищували плавучість чайки, вона не тонула навіть тоді, коли заповнювалася водою. Крім того, вони захищали борти і гребців від картечі і куль та виконували роль кранців при швартовці. В часи гетьмана Івана Мазепи на одну козацьку чайку крім дерева витрачалося 13 пудів заліза, 2 бочки смоли, 200 аршинів полотна, 20 сажнів линви, 3 пуди клоччя, 19 аршин канатів. На чайці установлювалося до 15 пар весел і шість фальконетів - легких гармат на поворотних подушках. Вони могли всі одночасно спрямовувати вогонь в одному напрямі як при наступі, так і при відступі. Англійський дипломат Ріо так описав козацьку чайку: „Їхні вітрильники – довгі й легкі, мають з кожного борту по 10 пар весел і по два чоловіки при кожному веслі. Ніс і корма збудовані майже однаково: тому вони становлять кермо на носі, або на кормі, щоб не обертатися кораблем і, таким чином, виграють час.
Кожна одиниця має по 50 добірних людей. Озброєні гарматами, а також шаблями, якими орудують досить вправно. ...Вони дуже добре маневрують. І то з такою швидкістю, що ворог довідується про їхні напади тільки після наскоку”.
Козацька чайка мала достатньо велику бойову силу. Була досить досконалим і дешевим знаряддям боротьби з любими типами кораблів на морі, дозволяла вести бойові дії на любій віддалі від своєї бази, в любому районі Чорного моря.
Екіпаж чайки очолював її командир у ранзі сотника, інколи полковник. Двоє молодих джур виконували функції юнг, посильних ї їх головним завданням було вивчали морське мистецтво, набиратися морського досвіду в поході. До складу екіпажу входили так же тесляр, кашовар, кермовий-штурман, 4-6 гармашів і 50 козаків-десантників.
Командирами чайок випадкових людей не призначали. Він мусів бути досвідченим моряком, знати театр плавання, морську лоцію, основи навігації, вміти управляти судном під веслами і вітрилом, мав відзначатися спостережливістю, доброю пам’яттю, володіти прапорництвом, бути рішучим і сміливим. З командиром, який проявив боягузтво, розправлялися безпощадно.
Екіпаж чайки являв собою первинну організаційну структуру козацької ескадри, і її склад підбирався ретельно. Крім досвідчених мореплавців, екіпаж Креслення чайки за Бопланом
чайки включав організаторів абордажного бою, фахівців мінної війни, найбільш фізично міцних, твердих духом і тілом та витривалих і дисциплінованих в морському поході козаків. Своєрідність боротьби на морі, підкреслює дослідник козацтва професор В.Сергійчук, вимагала не лише від козацьких морських командирів а і від всіх учасників походу відваги, витривалості і послідовності, сміливості й розсудливості в діях, самостійності й активності, здатності ризикувати, передбачливості і не перебільшеної обережності.
Як відзначають і сучасники і дослідники, в поході на чайках діяли колективно, козацька тактика боротьби на морі виключала індивідуальні дії. Перемоги на морі здобувалися колективними зусиллями всієї флотилії і спиралися на взаємозалежність як кожного члена екіпажу, так і кожної чайки одна від одної.
Десантники чайки поділялися на десятки, сучасні відділення, які складали основу організаційної структури морського десанту чайки. В якості похідних командирів десятки козаків їх очолювали товариші, в розпорядженні яких була зброя, засоби для абордажного бою і штурму фортець та продукти харчування для десяти козаків. Збережене в народі звернення „пане товаришу” немає нічого спільного із вигаданим комуністичними пропагандистами твердженням про поширення серед козацтва звернення один до одного як до „товариша”. Звання чи військовий чин „товариш” на Запорожжі носив найдосвідченіший, найпідготовленіший в професійному відношенні воїн-козак, козацький молодший командир, в тому числі і резервний військовий старшина без посади. Про широку повагу народу до цієї категорії козаків свідчить і збережене протягом віків майже у всіх регіонах України це козацьке статутне звернення.
Підготовка морського походу коштувала запорожцям надзвичайного напруження сил і великих жертв. За свідченням французького інженера Гільйом ле Вассер де Боплана, який жив на Січі і оставив про неї свої спогади в роботі „Опис України”, морські походи готувалися на базі всього потенціалу Війська Запорожського низового при широкій підтримці народу. Підготовка до морського походу охоплювала слідуючі етапи: визначення мети походу, вибори і призначення похідної старшини і товаришів, розподіл на екіпажі і полки, вибір місця і часу для будівництва чайок і брандерів, забезпечення сил походу озброєнням і технічним оснащенням.
З морських походів не повертався в середньому кожний двадцятий козак. Взагалі, середній вік запорожського морського товариства сягав тридцяти років і моряки запорожського флоту представляли собою найпродуктивнішу частину українського суспільства.
Це були люди звитяжної сили духу, стійкості і відваги, незламної віри в Україну, люди, які не представляли життя без волі і свободи, бо лише такі люди могли жертвувати собою в ім’я ідеалів народу, рискувати своїм життям за інтереси козацької України, підніматися на боротьбу з численними ворожими арміями і флотами коли, здавалося, в народу вже було забрано останню надію і можливість.
Постійна небезпека з степу і з моря, зовнішні агресії вимагали чіткої організації запорожського війська, його швидкої мобілізації і простої системи управління силами. І така система управління була знайдена.
Система військового управління та Збройні сили Запорозької Січі були створені за територіально-міліцейською, паланково-курінною системою і були глибоко національними за своїм характером. Вона вповні відповідала рівню західноєвропейського військового управління і не поступалася системі військового управління Османської імперії.
Глибока реформа системи управління козацьким військом в Запорозькій Січі була проведена гетьманом Петром Сагайдачним, який перетворив козацтво в регулярне професійне військо і флот, регламентував козацьке життя статтями статуту Війська Запорізького і відповідними порадниками, впровадив бойову підготовку і військове навчання відповідно до тогочасних законів війни.
Першою особою і головнокомандувачем війська на Січі був гетьман Війська Запорожського, в руках якого була зосереджена вся військово-політична влада. Другою особою на Січі виступав кошовий отаман, який зосереджував військово-адміністративну, господарську і мобілізаційну владу на Січі, заміщав гетьмана і при потребі очолював походи. Обидва обиралися на козацькій Раді щорічно 1-го січня.
Розподіл влади у Війську Запорожському був унікальним ще і тому, що носив суто національний характер. Такий поділ влади дозволяв зосередити центр управління Військом в Коші, мати постійно боєготове військо, провести оперативну мобілізацію та організувати постійну взаємодію між куренями. Рішення січової ради на похід розсилав військовий писар у вигляді розпоряджень і наказів. Такі накази називалися печатками бо наклеювалися на віск або папір. Для розпоряджень використовувалися також універсали та цидули – короткі записки у більшості без адресу і підпису. В часи Нової Січі для передачі війську в паланки використовувалися укази, ордери, накази, інструкції, пропозиції, вимоги і оголошення. Козака за самостійність направлення розпоряджень до війська карали на смерть.
Очевидно, що система військового управління на Січі не мала вигляду сформованої теоретичної концепції чи графічного плану, вона створювалась емпірично, виходячи із умов та практики життя. На новім, значно вищім рівні мистецтво військового управління було організоване гетьманом Богданом Хмельницьким, яке він побудував на тогочасних передових засадах військової науки. В ході Визвольної війни 1649–52 рр. Богдан Хмельницький поєднав запорізьку міліцейську-територіальну систему управління з досвідом європейського військового управління виробленого під час Тридцятилітньої війни в Західній Європі.
Система полково-сотенного територіального військового управління Збройними Силами, створена гетьманом Б. Хмельницьким, привела, як свідчить польський історик В. Маєвський, до кризи польського воєнного мистецтва та розвалу польської імперії – Речі Посполитої.
В основу створюємої козацької держави гетьманом закладався військовий елемент – виникла Українська військово-демократична козацька республіка, в якій органи військового управління контролювали всі, окрім релігійної, сфери суспільного життя.
Полково-сотенна система управління позволяла максимально мобілізувати сили народу для свого визволення, мала суто національний характер і відповідала вимогам свого часу і потребам війни, була першим в Європі інститутом демократичного військового управління.
Протягом віків Війську Запорожському приходилось одночасно воювати на два фронти: проти могутньої турецько-татарської експансії і потужної колонізаційної експансії Польщі. То ж з перших часів існування козацького флоту йому відводилася провідна роль в збройній боротьбі у першу чергу з турецько-татарською експансією. І доки цей напрям боротьби був визначальним для України, до тих пір козацький флот був найоптимальнішим способом здержування агресивності сусідів. Знаходив своє використання флот і в боротьбі з польськими магнатами.
Оттоманська імперія, підкоривши Крим і захопивши чорноморське і азовське узбережжя, отримала вигідні стратегічні і оперативні умови, завдяки чому створила потужну базу для розвитку експансії на українські землі. Колишні морські порти Великого князівства Литовського Кочубеїв, Очаків, Білгород, Маяк, Азов, порти в Криму стали базами турецького флоту і при підтримці його сил постійно концентрували на українському узбережжі турецькі війська для походів вглиб України, Польщі і Московщини. У більшості цих портів були створені ринки работоргівлі а вся морська торгівля була поставлена під контроль Стамбула.
Захопивши всі причорноморські країни, уряд Оттоманської Порти заборонив підкореним народам і васальним країнам, у тому числі і Криму, будувати і мати на озброєнні власний військовий флот. Тож з кінця XV століття одному із наймогутніших в Європі турецькому флотові практично протистояв в Чорному морі лише козацький флот, якому доводилося відновлювати старі княжі шляхи до моря самотужки.
Хід самої історії та існування козацтва на межі між життям і смертю визначили козацький флот провідною силою в цій боротьбі а напрямок розвитку Запорожської Січі у першу чергу визначився як першої військово-морської бази і морської фортеці України.
Аналізуючи розвиток військово-морського мистецтва та суднобудівництва запорожців слід зазначити, що вони були глибоко національні за змістом, започатковані в давні часи і в нових військово-історичних умовах перенесені на козацький грунт з безпосередньо з литовської доби. Без збереження, без наявності в народі міцних і тривалих морських традицій, без наявності досвіду суднобудівництва і відповідної суднобудівної бази було би не можливим будівництво флотилій морських чайок в короткий час.
До морських походів на Січі готувалися досить ретельно. Після проголошення козацькою Радою морського походу починалося будівництво нових і ремонт наявних бойових чайок. Чайки будувалися як на паланках так і в самій Січі, верф якої звали Військовою скарбницею. Кожний сформований полк будував чайки для себе. В морський похід на чайку брали не більше двох новобранців, це була справа найдосвідченіших козаків. Кожний козак в похід брав з собою 5-6 рушниць, 10-15 фунтів пороху, відповідну кількість куль і шроту (шрапнелі), чорну (бойову) шаблю, спис, ножі і іншу холодну зброю, довгу сорочку, пару шароварів, жупан з товстого сукна і шапку. Кожна чайка озброювалася двома морськими мортирами чи 4-6 фальконетами, малими гарматами калібру 20-25 мм, установлених на поворотних фальконетних подушках, які позволяли вести вогонь в любих напрямках одночасно всій артилерії чайки, для навігації їй виділялися один нюрнберзький квадрант (тогочасний компас), запасне вітрило, різнокольорові прапорці, ліхтарі, теслярський інструмент, підзорна труба і морські карти. Провіант і прісну воду на похід забивали в бочки і ховали під настил чи палубу. Основу козацького пайка в поході складали солонина, сухарі. Сушена риба, в’ялена баранина і саламаха. Підняті в 1999 році з Дніпровського дна біля Хортиці залишки козацької чайки підтвердили, що козаки таки варили в поході і гарячі страви, розкладаючи в кормі судна ватру на кобиці, похідній козацькій кухні, виготовленій із „кримського каменя” – ракушняка, який не прогрівався. Значить, серед бойових припасів на похід мали значитися і паливні матеріали.
Перед морським походом проводилися відповідні морально-психологічні заходи і церемонії. З учасниками походу зустрічалися заслужені і поважні на Січі воїни-моряки, які приводили багато різноманітних героїчних прикладів з своїх походів, влаштовувалися різні змагання, проводилися заняття з навігації і морської практики. Перед походом відправлявся урочистий молебень біля Січової церкви Пресвятої Покрови Богородиці – покровительки козацтва. В похід козаки з собою брали ікони св’ятих Покрови і Миколая, інколи написаних олійними фарбами на висушених камбалах.
На Січі розуміли, що власних сил для подолання турецько-татарського натиску не достатньо і утримати приморські фортеці, оточені численними степовими ордами, можливостей не має. Треба було шукати інше вирішення проблеми безпеки народу і він був винайдений.
Очевидно, найефективнішим способом боротьби з Портою було визнано ведення маневреної війни на Чорному і Азовському морях і удари по турецьких комунікаціях в найуразливіші і мало захищені внутрішні центри Оттоманської імперії і Криму. Ці завдання міг виконати лише флот, бо знаходилися вони в основному на анатолійському чорноморському узбережжі та південному узбережжі Криму. Для виконання цього задуму був лише один шлях до моря – Дніпро, і за нього протягом довгих десятиліть йшла жорстока і безкомпромісна боротьба.
Врешті, з часу створення козацького флоту розпочався і пошук ефективних напрямків і методів боротьби з могутніми ворогами, способів застосування зброї та стала формуватися система поглядів на ведення військових операцій, їх мету і цілі. Все це сьогодні носить назву морської доктрини. Власне, за системою поглядів козацьких флотоводців і практичних дій очолюваного ними флоту ми можемо говорити про морську доктрину Запорожської Січі, якої у вигляді сформульованої теоретичної концепції в ті часи, безперечно, не існувало.
Широке застосування в морських битвах різноманітних маневрів, тактичних прийомів морського бою і способів штурму фортець, поєднання дій флоту з сухопутнім військом в приморських районах операцій свідчить, що морська доктрина була складовою загальної воєнної доктрини Запорожської Січі. Поєднавши вищеназвані закономірності з аналізом боротьби з турецьким флотом, морським театром, напрямками і результатами морських ударів, можна зробити висновок, що запорожська морська доктрина носила характер активної оборони.
Соціально-політичним змістом морської доктрини Січі належить вважати: опір колонізаторському наступу турецького флоту і кримського ханства на Україну, зриви походів кримської орди в Україну, підрив військово-морського потенціалу, морської торгівлі і морських комунікацій Оттоманської Порти в Чорному морі, примусити кримського хана і флот падишаха перейти від наступу до оборони та нанесення їм матеріальних втрат, військових і морально-політичних поразок, визволення невільників.
Форми боротьби на морі визначали військово-морський зміст морської доктрини козацького флоту. Такими формами боротьби являлися, наприклад, досягнення перемоги над османським флотом шляхом раптових атак і контратак у вигідних умовах, знищення опорних баз і центрів кораблебудування ворожого флоту, застосування широкого оперативно-тактичного маневрування в різних районах морського театру, застосування неординарних бойових порядків, поєднання в операціях тактики морського бою з тактикою морського десанту, зрив військово-морських і торгових комунікацій противника, нанесення ударів в найуразливіші політичні і військові центри Османської імперії, нанесення морально-психологічних ударів і, врешті, планування та проведення морських операцій одночасно з сухопутними операціями головних сил Січі.
Зміст військово-морського будівництва Запорожської Січі визначали такі фактори як побудова флоту за паланково-курінною системою, спроможною в короткі терміни представити необхідну кількість бойових плавзасобів, створення потужних захищених центрів суднобудівництва, формування боєготового ядра флоту шляхом поєднання в куренях загальновійськової і морської підготовки козаків, створення на базі куренів інституту морської похідної старшини без посад в тому числі інституту товаришів, створення первинної структури флоту – чайки з екіпажем 70 чоловік та організація постійної лоцманської служби на Дніпрі і розвідки сил противника на чорноморському театрі.
Якщо турецький флот являвся інструментом виконання завдань зовнішньої політики Оттоманської імперії, то козацький флот виконував завдання стримування агресії сусідів. Великі морські походи козацького флоту планувалися і проводилися, як правило, напередодні і під час походів кримської орди та турецького війська в Україну. Постійними центрами атак козацького флоту були приморські турецькі опорні пункти, через які Стамбул утримував в покорі цілі народи на великих причорноморських територіях. Такими були Стамбул, фортеці: Варна, Ізмаїл, Акерман, Хаджибей, Очаків, Кафа, Азов. Протягом XVI-XVIII століть ці фортеці були під постійною загрозою атак козацького флоту.
Слід зауважити, що цей період був часом найбільшої могутності Оттоманської Порти, її війська стояли під Віднем, флот був непереможним в Середземному морі, над Європою витав привид турецького поневолення. В цій ситуації козацький флот своєю стратегічною задачею обрав нанесення ударів в найуразливіші політичні і економічні центри могутнього сусіда. Такими були Стамбул, Синоп, Трабзон, Різе, Азов і кавказьке узбережжя, куди європейські воєначальники не сягали і думкою. Походи на ці приморські міста і фортеці, особливо на Стамбул, мали надзвичайний міжнародний резонанс, піднімали політичний і військовий авторитет українського козацтва в Європі як вагомого союзника у боротьбі з османською агресією. Наприклад, удари Дмитра Вишневецького по Азову, Керчі і Кафі та блокування торгового шляху на Стамбул вперше викликали голод в турецькій столиці а паради козацького флоту гетьманів Петра Сагайдачного і Оліфера Голуба в Босфорі – паніку. Оперативно – стратегічне маневрування на внутрішніх морських комунікаціях противника кінцевим результатом привело до домінування козацького флоту в першій половині XVII-го століття в Чорному морі, а турецький флот вперше за багато віків вимушений був перейти від наступу до оборони.
Твердження деяких дослідників про допоміжну роль козацького флоту і проведення морських походів виключно в теплу літню погоду протягом коротких термінів невеликими силами спростовуються зарубіжними архівами. Як свідчить Литовська Метрика, в якій записано розповіді кримських послів на Торунському сеймі, в 1576 році запорожський полковник Нечай провів більш чим піврічний похід ескадри з 5000 козаків вздовж майже всього чорноморського узбережжя. В цьому поході Нечай „загатив” і Кафу, і Кавказ, і Синоп, і Трапезунд, і Босфор і з торжеством повернувся на Січ.
Інтенсивність козацьких морських походів зменшував лише стягнутий кригою Дніпро та протидія польських магнатів і короля, особливо в період з 1630 по 1648 роки. В останньому випадку козацький флот знайшов вихід, налагодивши взаємодію з донськими козаками і організувавши з ними спільні походи в Азовське і Чорне моря з Дону. Походи козацького флоту тривали інколи і до шести місяців і направлялися не лише до болгарського і анатолійського узбережжя, а і до берегів Грузії. Відомий історик козаччини Олена Апанович дослідила цікаві факти взаємодій козацького флоту з Грузією, Персією і Ватиканом. „Грузинські володарі Дадіані і Гуріелі, відзначає вона, …прагнули проводити незалежну від Османської імперії зовнішню політичну лінію; вони охоче підтримували торговельні і військово-політичні зв’язки з козаками ”. Домініканський патер Іоан писав, що „Козаки, які з гирла Дніпра і Дону виходять в Чорне море у похід проти турків і татар, повертаючись із здобиччю, в …церкві на кордоні Абхазії і Черкесії моляться і залишають монети”.
Збереглися польські архівні свідчення про операції запорожського флоту в Мармуровому, Середземному і навіть у Балтійському морях.
Концепція активної оборони визначала способи і форми оперативно – стратегічного маневрування силами флоту на ворожих морських комунікаціях. Воно включало в себе, по-перше, блокування і знищення транспортних і торгових комунікацій ворога в районах майбутніх бойових дій та нанесення одночасних ударів як розрізненими силами по кількох ворожих базах одночасно так і концентрованих ударів об’єднаними силами флоту. Яскравим прикладом такого маневрування являються дії козацького флоту на турецьких морських комунікаціях напередодні Хотинської війни в 1621 році. По-друге, активна оборона передбачала знищення силами флоту ворожих переправ і доставку морських десантів в тил ворога, які були достатньо ефективними в боротьбі з Кримською ордою та під час походів турецьких військ в Україну.
Аналіз архівних документів та літературні спогади про морські походи запорожців проливають світло на оперативно-тактичне мистецтво козацького флоту, на організацію його маневрування до і під час морської битви чи десантної операції.
Оперативно-тактичне мистецтво і тактика морського бою запорожського флоту відповідали організації боротьби з турецьким флотом „единственной, подлинной державы Средневековья”.
Турецький флот в XVI - XVII століттях нараховував в середньому 400 кораблів і був непереможним в Середземному морі. Винятком є поразка турецького флоту при Лепонто в 1571 році від об’єднаної західноєвропейської ескадри під командуванням знаменитого адмірала Хуана Австрійського.
Згідно турецького статуту „Канун-наме” основу морських сил Оттоманської імперії складали фрегати з 12 банками (лавками) для гребців, бригантини – 18 банок, галіоти – 24 банки, галери (каторги) – 25 банок, галеаси – 26 банок, бастарди – 32 банки для гребців а також вітрильні трьохщоглові галіони (каравели). Галіони будувалися на верфях Алжира і Туніса а так же, за свідченням історика д’Асколі, в Балаклеї в гирлі ріки Південний Буг, в районі сучасного Миколаєва. Найбільш поширеними типами кораблів були галери, галіти, які в основному у вітчизняній літературі названі каторгами, галерами-каторгами.
Галера була 50 метрів в довжину, 6 – в ширину і 2 метри осадки, мала три вітрила, ходила на 25 парах весел з 50-а прикутими ланцюгами гребцями-невільниками. Артилерійське озброєння галери складали чотири гармати з 15-ти кілограмовими ядрами. Борти галери піднімалися низько над водою а понад ними розташовувалися невільники, тому проти галер запорожці рідко застосовували свою артилерію а частіше брали їх на абордаж. Вона могла брати на борт 100-140 солдат десанту. Вартість галери складала 1344 рейхстапери, на той час великі гроші.
В кінці XVI століття на озброєнні турецького флоту появилися галеаси, трьохщоглові вітрильно-гребні кораблі, озброєні 24 гарматами та з десантом 300 чоловік на борту.
Морські сили Порти були поділені на три флоти: алжирський, єгипетський і чорноморський. Командувач флотом імперії, адмірал, з своїм штабом знаходився на острові Родос в Егейському морі, його заступник знаходився у Стамбулі при дворі султана. Командири кораблів мали чин капітана. До управління корабля належали штурман, помічник штурмана, який був одночасно і начальником над матросами екіпажу, два наглядачі над невільниками-гребцями та два веслових майстри.
Всі турецькі бойові кораблі тричі на рік проходили поточні ремонти на службах-арсеналах, де чинили рангоут, смолилися і конопатилися. Такі арсенали були в Варні, Кафі, Балаклаві, Хаджибеї і других портах.
Отже, турецький флот був могутнім, їхні численні кораблі мали високі морехідні якості, високу живучість, новітнє і потужне артилерійське озброєння та досконалу систему забезпечення.
Однак, турецький флот мав і суттєві недоліки і слабкі місця, які активно використовували запорожці. Потужні турецькі корабельні гармати мали недоліком низьку скорострільність, причиною чого був великий час їх перезарядки. По одній рушниці на вояка мав лише загін десанту, час їх перезарядки теж вимагав часу і на час перезарядки зброї стрілець практично вилучався з бойового порядку і бою а матроський екіпаж, гармаші і технічна обслуга мала лише холодну зброю. Гребці-невільники зброї не мали взагалі.
Екіпаж турецького корабля теж був різноманітним. Морськими професіоналами на них були лише капітан і штурман а остальні офіцери набиралися перед походом з сухопутних офіцерів і володіли низькою підготовкою або взагалі не мали морської підготовки. Військова (десантна) команда не була постійною і приписувалася на корабель лише перед походом і на період походу з числа особового складу гарнізону. Корабельна команда, матроси, не вважалися воїнами, бойову підготовку не опановували і їх статус як технічної обслуги на флоті був досить низьким. Веслярі всуціль були рабами-невільниками і в морських битвах у більшості випадків, надіючись на звільнення з рабства, допомагали нападникам а не своєму екіпажу. Все це не було секретом на Січі і активно використовувалося запорожцями в морських походах.
У першу чергу запорожці перед і під час походу вели активну розвідку лиману, особливо наявності турецького флоту в Очакові, біля Тавані та в інших портах Чорного моря. Для цих цілей виряджалася спеціальна розвідка а під час морського походу постійну розвідку вели 2-5 чайок, які йшли попереду головних сил на лінії морського горизонту. Під час походу ріками чи походу морем управління чайками флотилії здійснювалося днем голосом і прапорами з командирської чайки, а вночі – сигналами ліхтарів. Похідний стрій чайок був кільватерний, шеренги чайок йшли весло в весло. Опис морського походу козацького флоту під час шведсько-польської війни на чолі з полковником Костянтином Вовком в 1635 році на Балтійському морі залишив нам польський хроніст Радивил, який був його свідком: „І чисте диво на такім малім судні, оплетенім в’язками тростини, противитися роз’яреному морю. Коли вітер високо підносить пінисті хвилі і здається ось-ось їх розкидає, вони носяться по хвилях, прикриті від води тими плетеними в’язками, прив’язаними з обох боків; коли тиша тихо рухає хвилями, вони за поміччю весел пливуть. Бачила те Піллава на очі, як при сильнім вітрі буря, піднявшись, рознесла їх, але без усякої шкоди, повернувшись у свої ряди, вони знов у своїм попереднім порядку стали перед портом”.
Виявивши кораблі й курс ворожого флоту, козацька ескадра, залишаючись для ворога на лінії горизонту непримітною, супроводжувала його до ночі. Для маскування на чайках спускали вітрила та знімали щогли. При необхідності збільшити швидкість переслідування, за весла сідало по два козаки. Атаку і штурм ворожого флоту запорожський флот намагався проводити вночі, використовуючи фактор раптовості. Зважаючи на дальність стрільби турецької артилерії та ефективність його першого залпу, чайки намагалися підійти до галер на максимальній швидкості і по носових чи кормових курсах прорватись через зону покриття ворожої артилерії з найменшими втратами в людях. Добравшись до так званої „мертвої зони”, коли ворожі ядра пролітали над низькобортними чайками без будь-якої для них шкоди, козаки пускали в хід свої фальконети і рушниці і, під їх прикриттям, йшли на абордаж. Якщо бою днем було не минути, то козаки намагалися атакувати ворога з сторони сонця. В цьому випадку турецька корабельна артилерія вести прицільну стрільбу не могла.
Якщо вахта на турецьких кораблях таки виявляла козацькі чайки і вночі, тоді запорожці гасили на чайках сигнальні ліхтарі і запалювали такі на дубах, байдаках, які тягли на буксирі. Ці хибні чайки-цілі маневрували навколо турецьких кораблів і проти них направлявся весь ворожий артилерійсько-рушничний вогонь. Це позволяло десанту без втрат діставатися бойового зіткнення з турецькими кораблями. Під прикриттям артилерійського з фальконетів і густого рушничного вогню батового строю стрільців, битву починала абордажна десантна команда. Коли козаки-десантники забиралися на палубу ворожого корабля, їм негайно йшла на допомогу команда стрільців. Таким чином досягалася висока динаміка бою і перевага в бою.
В боротьбі з важкими кораблями турецького флоту козаки досить часто використовували і буксируємі байдаки в якості брандерів – плавучих мін. Маючи великий досвід підривних робіт, козаки використовували його і на морі. Прив’язавши до турецького корабля начинений порохом байдак і підпаливши його, чайки відходили кормовими кутами від ворожого корабля, рушничним вогнем не допускаючи можливості відчепити байдак і таким чином підривали ворожий корабель.
На турецькому кораблі у кожного стрільця була лише одна рушниця, для її повторної зарядки стрільцю був необхідний відповідний час. У кожного козака було 5-6 постійно заряджених рушниць. На один турецький вистріл лунало п’ять козацьких. Якщо турецькому стрільцю необхідно було перезаряджати свою зброю, то козаку – лише з неї стріляти. За час, коли стрілець з першої козацької шеренги вистрілить із п’яти рушниць, козак з другої шеренги успівав їх повторно заряджати. Таким чином, вогнева перевага у перший найважливіший період морського бою, досягалася козацьким флотом.
Під час абордажу козаки отримували перевагу і в живій силі: якщо на чайці весь її екіпаж був професійними воїнами, то на турецькій галері лише 20-30 відсотків від її екіпажу. Звільнивши невільників з кайданів, козаки добивалися ще більшої переваги в людях над ворогом.
Дослідник козацької історії Дмитро Яворницький так описує морську битву запорожського флоту: „В той час одна половина відважних плавців працювала веслами, а друга, з ніг до голови озброєна, кидалася на абордаж „важкого, трирядовесельного” турецького корабля, відразу зчіплювалася з ним і негайно вривалася в середину, ...простих людей вбивала, шляхетних брала в полон, корабель, непотрібний козакам..., пускала на дно...”.
Слід зауважити, що не завжди козаки топили захоплені ворожі кораблі. Як правило, на морське дно пускали захоплені важкі двох і трьохпалубні ворожі сугубо морські кораблі, які із-за великої осадки (більше 2,5 метрів) не могли використовуватися на Дніпрі, в його плавнях та притоках. Менші, і в першу чергу галери, знаходили використання й на Січі. Вище приводились спогади німецького посла Еріха Ласоти про наявність у козацького флоту трофейних турецьких галер. Гетьман чи кошовий отаман із своїм штабом в поході знаходились у більшості випадків на козацькій бригантині чи галері. Невміння управляти захопленими в бою важкими, особливо вітрильними кораблями, приписували козакам історіографи у першу чергу російського імператорського і радянського флотів. Вони ж і ціллю походів запорожського флоту в Чорне море бачили виключно піратство і грабіжництво, бо ніколи в історії будь-які колонізатори не могли вбачати в підкорених народів шляхетні риси. Інакше самим колонізаторам прийшлося б офіційно признавати власні окупаційні устремління.
Історія козацького флоту багата випадками, коли козацький флот уміло і майстерно використовував захоплені ворожі кораблі і підсилював ними свої флотилії. З допомогою захоплених у бою кораблів козацькі флотоводці не раз брали штурмом фортеці Варну, Кафу, Синоп та громили турецькі ескадри. Це у першу чергу гетьмани-флотоводці Самійло Кішка, Богдан Микошинський, Петро Сагайдачний, Яків Нерода, Богдан Хмельницький, Іван Сулима, Тарас Трясило, кошові отамани Іван Сірко, Іван Малашевич, Сидір Білий, Антон Головатий, полковники Олексій Шафран, Яків Сідловський та інші українські рицарі моря. Збереглося багато історичних свідчень, і у першу чергу народних дум і переказів, як козацькі флотилії, прибувши до Очакова на захоплених в морі турецьких великих кораблях, демонстративно палили їх на очах і на острах Очаківського гарнізону. Гетьман Іван Сулима в 1620 році на захопленій турецькому галіоні не лише вів бойові дії в Чорному морі, а з боями успішно дійшов аж до Риму, за що був нагороджений Папою Римським золотою медаллю. Уміли запорожці не лише використовувати в морській практиці а й будувати власні морські каравели. Це підтвердила знайдена і піднята з глибин Дніпра в 2003 році запорожська бойова бригантина XVIII століття, яка законсервованою передана для зберігання в Національний заповідник козацтва на острові Хортиці.
Турецький флот опасався бойових зіткнень з козацьким флотом особливо поблизу берегів. В цьому випадку маневреність, швидкість і проходимість по мілинах чайок не залишала туркам ніяких шансів на перемогу.
Якщо морський бій з турецькою ескадрою траплявся днем, то козацька флотилія повністю використовувала переваги своїх чайок: більшу маневреність, переважаючу швидкість, більшу скорострільність і непримітність на морській хвилі.
Ще однією немаловажною перевагою низькобортних чайок над високими двох- і трьохпалубними кораблями був фактор меншої підданості екіпажу чайки так званій морській хворобі, тобто морській хитавиці. Крім того чайки, висота борту яких не перевищувала 1,5 метри над водою, при хвилюванні моря в два бали були майже непримітними на фоні морського горизонту. Це давало козакам змогу на далеких і середніх дистанціях зоставатися непримітними для противника, першими виявляти на морських обріях турецькі патрульні кораблі і флотилії і, відповідно, першими готуватися до бою. При організації атаки ворожих кораблів козацька флотилія чи ескадра досить часто розділялася на два загони: головні і допоміжні сили. Допоміжні сили зв’язували боєм кожний турецький корабель а головні в той же час навально атакували ворожого флагмана. Відбиваючись від козаків, кораблі ворожого ордеру не мали змоги допомогти флагману, якому приходилося вибирати: або попадати в руки козаків, або першому тікати з місця бою. Подолавши опір флагмана, головні козацькі сили йшли на допомогу допоміжним силам. Ворожі кораблі, втративши загальне керівництво, ставали легкою здобиччю козацького флоту. Якщо ворожий флагман гинув у бою, був захоплений чи втікав або ухилявся від бою, це приводило до загальної поразки ворожого флоту або його ганебної втечі світ за очі. Цю тактику морського бою надзвичайно розвинув і успішно використовував гетьман Петро Сагайдачний. Не випадково, під час його гетьманування, турецьких моряків лише силою випроваджували в море.
Досить часто в морському бою козаки використовували морський варіант сухопутного тактичного прийому, який називався „крутити веремію”. Суть її полягала в тому, що козацький флот з ходу атакував ворожі кораблі, обстрілявши їх з гармат і рушниць відходив, затим атакував з інших напрямків. Ворожі кораблі вимушені були збиватися з курсів і у суматосі бою змішуватися і зчіплюватися один з одним, а в таких умовах використання їх корабельної артилерії втрачало ефективність. Тоді всіма чайками відчайдушно атакували один-два ворожих кораблі, брали їх на абордаж і їх же використовували проти інших турецьких кораблів. Коли така тактика не приводила до результату, то налягати на весла приходилося вже козакам.
Успіх козацького флоту при рівних силах у більшості морських битв був на стороні запорожців у спокійну, штилеву погоду або вночі. Перевага в битвах у вітряну, штормову погоду, коли абордажний бій ставав або малоефективним або неможливим, у більшості випадків була за більш тонажним і важче озброєним флотом турецьким.
Однак, основним завданням морських походів козацького флоту великі морські битви не являлися і як такі спеціально не планувалися, наоборот, їх належало при можливості уникати. Головними завданнями походів для козаків було нанесення ударів по важливих торгових, транспортних і військово-політичних центрах, штурми фортець, які могли б визвати міжнародний резонанс та приниження престижу і могутності Султана Султанів. Тому і планувалися на Січі походи не лише в Чорне і Азовське моря а і в Кругле (Мармурове) та в Біле (Середземне) моря.
Для досягнення цих цілей на Січі постійно удосконалювали тактику і способи ведення війни на морі. Одним із таких способів є винахід підводних човнів. Це питання і досі є дискусійним і офіційною російською історіографією піддається не лише сумніву але й насмішкам.
Вітчизняних підтверджень наявності підводного флоту на Січі не збереглося, тож згадки про запорожських підводників вийшли не з України. Про перші запорожські підводні човни є чимало свідчень зарубіжних істориків і в першу чергу французьких. Так, французький історик Монжері в 1827 році зазначив: „В крайньому разі, без сумніву, такого роду судна (підводні) вживалися в Європі в XVI ст. Українці часто уникали переслідування турецьких галер з допомогою великих підводних човнів”.
Отже, для Монжері, на відміну від багатьох сучасних вітчизняних дослідників, сумніву в наявності підводних човнів в запорожців не виникало. Чому? Та тому, що він опирався на записи французького філософа Фурньє, який наприкінці XVI століття відвідав Константинополь. Фурньє свідчить: „Тут мені розказували цілком незвичайні історії про напади північних слов’ян на турецькі міста і фортеці – вони появлялися раптово, вони піднімалися прямо з дна моря і вкидали в жах берегових мешканців і воїнів. Мені і раніше розказували, начебто слов’янські воїни перепливають море під водою, но я вважав розповіді видумкою. А тепер я особисто говорив з тими людьми, які були свідками підводних набігів слов’ян на турецький берег”. Користуючись матеріалами Фурньє, Монжері робить висновок: „Запорожські козаки користувалися гребними суднами, спроможними занурюватися під воду, покривати в зануреному стані великі віддалі, а затим відходити в зворотну дорогу під вітрилами”.
Французький історик навіть дав опис такого судна. На його думку, це був дерев’яний човен, обшитий шкурами, а корпус накритий герметичною палубою. Над нею висилась шахта, яка виконувала роль сучасної бойової рубки, в якій знаходився спостерігач-кермовий. При плаванні в надводному і напівзануреному положенні через шахту в човен поступало повітря. В підводному стані рух човна здійснювався при допомозі весел, герметичність в місцях їх проходу через корпус забезпечувалась шкіряними манжетами.
В історії збереглися свідчення французького посла при дворі султана, як козаки флотилії кошового отамана Богдана Микошинського в 1595 році при захопленні Синопа вдалися до хитрощів, використавши підводні човни. „Вони переобладнали свої човни-чайки, влаштувавши в них подвійне дно із стулками. Під дно поклали баласт – пісок. Коли стулки відкривалися, пісок висипався і човен спливав на поверхню. Палубу теж закривали стулками, а отвори, куди вставляли весла, теж затягували шкірою. Над палубою здіймалася труба, крізь яку надходило повітря.”
Таким чином, іноземні історичні документи переконливо свідчать, що до складу козацького флоту входили і підводні човни, творцями яких стали запорожські корабели, і винахід яких породила боротьба українців за волю і їх боротьба за саме право на життя.
Турецькі адмірали теж ретельно вивчали стратегію і тактику запорожського флоту. Не маючи змоги впоратися з Січчю, взялися закрити для козаків вихід в Чорне море. Для цього в окремі періоди в Очакові, в дніпровському лимані, біля Тавані концентрувалося до 300 турецьких кораблів.
Маючи добре відлагоджену лоцманську службу, запорожці добре знали Дніпро, затоки і дніпрові заплави. Як правило, козакам завжди вдавалося прориватися в Чорне море чи основним річищем Дніпра, чи мілкими протоками, інколи перетягували свої чайки волоком через мілини біля урочища Прогноїв.
Турки з татарами винаходили різні засоби для стримування козаків від морських походів. Для цього по Дніпру збудували цілий ряд фортець Кизи-Кермен, Аслан-Кермен в районі нинішніх Каховки і Берислава, та Тягиня, Мустрід-Кермен, Бургун на острові Тавань між якими через Дніпро протягли міцні залізні ланцюги з системою сигналізації. Дніпро з фортечних мурів острова і обох берегів прострілювався з важких гармат.
Запорожці і тут знайшли вихід і для очищення собі шляху до моря протягом ночі пускали за водою кілька стягнутих ланцюгами кряжистих дубів, які силою потоку води розривали ланцюги. Турки посеред ночі сприймали їх за підхід козацьких чайок і відкривали по них рясний гарматний вогонь з фортець. Коли турецький боєзапас зсякав, запорожські чайки швидко і без втрат проходили повз турецькі фортеці. Деколи, у більшості випадків при поверненні з походу, козацький флот виходив на суходіл і козаки обходили турецькі фортеці на Дніпрі суходолом, перетягуючи чайки волоком.
Турецькі фортеці на Дніпрі та чорноморсько-азовському узбережжі протягом всього часу існування Січі були під пильною увагою запорожців і об’єктом постійних атак козацьких сил.
Першим на початку 1550-х років війну ворожим форпостам оголосив Байда-Вишневецький. Його атаки на Аслан-Кермен, Перекоп, Очаків, Керч, Азов і Кафу привели до небаченого в Османській імперії: на очах застрашеної турками Європи проти козацького флоту султану прийшлося оголошувати масову мобілізацію у восьми турецьких бейликах та звертатися за військовою допомогою до Молдавії і Криму! І такі заходи приймалися не проти окремої держави а ... проти окремого князя і організованого ним війська!
В 1559 році півторитисячна ескадра на чолі з Недригалом „великие шкоды починили” турецьким володінням В 1560 році князь Байда-Вишневецький, об’єднавши сили запорожців, донських козаків і черкес Північного Кавказу атакував Азов, Керч і Кафу. Для організації спільної боротьби з Османською імперією п’ять тисяч запорожців (в московських документах тієї пори їх називали черкасами) в 1570 році прибуло на Дон, де заснували Черкаськ, майбутню столицю Війська донського. Через чотири роки запорожці і донці знову здійснили спільний похід на Азов.
В 1567 році турецькі фортеці Ізмаїл, Кілію, Білгород і Очаків брав приступом з моря і суші гетьман Самійло Кішка. В 1575 році у відповідь на грабіжницький похід орди в Україну великий морський похід до кримського і анатолійського узбережжя здійснив гетьман князь Богдан Ружинський, який в 1576 році загинув в бою за фортецю Аслан-Кермен. В 1587 році великий „похід на широке море” під Азов і Акерман провів Захарій Кулага. В 1593 році флотилія гетьмана Григорія Лободи виступила Дніпром під Київ проти військ польського воєводи князя Острозького а дещо згодом взяла нічним десантом Білгород. В 1598-1599 роках відчутних поразок турецькому флоту під Кілією, Білгородом, Сілістрією завдала козацька флотилія гетьмана Федора Полоуса а в 1602 році під булаву гетьмана „усього лицарства запорожського” Григорія Ізаповича впала неприступна до того турецька фортеця Варна. Ця перемога набула широкого міжнародного значення і продемонструвала Європі, що появилася сила, здатна успішно протистояти турецькій загрозі. Та при дворі польського короля вважали, що козацькі походи на море стали основною причиною ускладнень їх взаємовідношень з Османською імперією і тремтіли від страху перед султаном. В 1593 році польський сейм проголосив запорожців „бунтівниками і ворогами держави”. Однак, не зважаючи на протидію Польщі, козацькі морські походи в Чорне і Азовське моря проводилися майже щорічно, а в деякі роки і по кілька походів відразу.
Значно розвинув стратегію боротьби з приморськими ворожими опорними базами гетьман Петро Сагайдачний. Могутні блискавичні удари його флотилій у саме серце Османської імперії – в Синоп, Трабзон, Ереглі, Різе і сам Стамбул, падіння Кафи, Варни і фортець в гирлі Дунаю привели до того, що керівники цих міст звернулися з вимогою до султана, що, якщо він не захистить їх від запорожців, то... вони змушені будуть прийняти їх зверхність. Турецький султан, який вів війну з Персією, 18 травня 1618 року таки вимушений був скликати спеціальну нараду з послами Венеції, Франції, Італії, Нідерландів та інших країн з питань оборони від козацького флоту. Турецький уряд став розглядати боротьбу з козаками як найважчу, найскладнішу і найнебезпечнішу зовнішньополітичну задачу.
З свого боку запорожські флотоводці в 1617-1620 роках розвернули свою антитурецьку дипломатію. Замислювалась коаліція проти Порти у складі Запорожжя, Персії, Ватикану і Франції. В 1618 році Сагайдачний зі всім військом приєднався до антитурецької Ліги в Європі. 13 квітня 1618 року він запевнив представника ліги французького принца де Марконні, що козаки „...продовжуватимуть боротьбу з турками незалежно від того, чи польський король хоче того, чи не хоче”. Цього ж року гетьманський посол полковник Оліфер Голуб за завданням Сагайдачного вів переговори з іранським шахом Аббасом про спільні дії проти Порти. Передбачалося створити для запорожського флоту укріплену військово-морську базу на південному узбережжі Чорного моря, куди він міг би заходити на відпочинок після походів. Укладений Туреччиною мир з Іраном зняв питання ірано-української морської коаліції. Однак морські походи козацького флоту продовжувалися.
Проте, запорожці не ставили за мету захват і володіння турецькими фортецями, хоч і добре розуміли значення військово-морських баз. І цьому було ряд причин. І головною причиною була активна протидія цим планам польського короля і сейму, постійне блокування поляками Січі з боку Київського воєводства і Поділля. Польський сейм майже щорічно приймав постанови про заборону козакам ходити на море та в турецькі землі. Без державної військової підтримки втримати захоплені приморські фортеці на великій віддалі від Січі в тих умовах було неможливо. Прикладом таких спроб є захват запорожськими і донськими козаками Азова 18 червня 1637 року, і так зване п’ятирічне „Азовське сидіння” козаків в ньому. Однак, хоч козаки воліли „...хоча б усім до одної людини вмерти, а Азовом не поступитися”, їм таки прийшлося 18 червня 1642 року залишити Азов, який зараз же царем був повернутий Туреччині.
Туркам приходилося постійно відновлювати свої північні форпости і боротьба за них протягом багатьох десятиліть таки завершилася їх повним знищенням.
Початок XVII століття історики називають „добою героїчних походів” козацького флоту України, періодом його найбільшої могутності і розвитку військово-морського мистецтва. Розпочався він звитяжним походом 30 чайок на Кілію в 1602 році, під час якого була розгромлена ескадра турецького адмірала Гасан-аги. Цей період пов’язаний у першу чергу з іменем геніального козацького флотоводця Петра Сагайдачного, а також його соратників і послідовників Григорія Ізаповича, Оліфера Голуба, Михайла Наймановича, Дмитра Барабаша, Якова Нероди, Михайла Дорошенка, Тараса Трясила, Івана Сулими, Богдана Хмельницького та інших талановитих моряків України.
Основними напрямками ударів козацького флоту були обрані береги Анатолії, Малої Азії і Болгарії. Гетьман Сагайдачний особисто розробив концепцію активної боротьби з османською агресією, головним завданням якої було перенесення бойових дій у внутрішні райони ворога, недоступні сухопутній армії. Гетьман висунув завдання послаблення військової сили ворога, підриву його економічної і матеріальної бази шляхом ударів по базах і портах всередині турецької імперії та знищення ворожого флоту. Удари з моря наносилися на кілька портів одночасно, затим сили об’єднувалися і змінювався район бойових дій.
Немаловажну роль гетьман відводив міжнародному, політичному і моральному значенню нанесених ударів по турецькому анатолійському узбережжю та по столиці імперії Стамбулу, куди європейські володарі не могли сягнути і думкою а козацький флот досягав Анатолії за 36-40 годин.
В морських походах Петро Сагайдачний не знав поразок. Якуб Собеський, який особисто знав українського гетьмана, з цього приводу записав: „Він завжди повертався овіяний славою... береги європейської та азіатської Туреччини були свідками його перемог”.
Саме Сагайдачний вирвав у турецьких адміралів ініціативу і першість у Чорному морі, завдав їм найвідчутніших поразок. Він розгромив не лише чорноморську, а й єгипетську і алжирську ескадри турецького флоту. Козацький флот став неподільно панувати і контролювати навігацію в Чорному морі, що значно зменшило потужність турецько-татарської військової експансії на українські землі, у великій мірі ізолювало Крим і Ногайські орди від спільних дій з Стамбулом.
В 1608 році знаменитий похід на Крим проти хана Салятмет-Гірея здійснив кошовий отаман Михайло Найманович. Сівши на заклик свого кошового отамана за весла „унаслідок щастя, що не опускало їх протягом кількох літ”, козаки вирішили „кинути все з голови про життя, а думати тільки про перемогу” бо нічого солодшого нема понад хоробрість, геройські діла і славу. В тогочасному діаріуші зазначалося, що Наймановича „можна порівняти не тільки з найхоробрішими мужами, але напевно з найдавнішими героями. Протягом п’яти років, хоч не рік за роком, підносив він побіди в безупинних, дуже завзятих битвах. Щастя товаришувало йому”.
Протягом літа 1606 року Петро Сагайдачним практично тримав під своїм контролем чорноморське узбережжя від гирла Дніпра до Дунаю, та взяв штурмом Варну. В 1614 році відбулося три великих морські походи. Перший, весною, видався невдалим – жорстокий шторм під турецькими берегами розкидав козацький похідний стрій, а як море стихло, на стомлених боротьбою з стихією козаків напала турецька ескадра. Велика частина козаків загинула в нерівному бою, чимало попало до полону. Про цю морську битву збереглася народна дума:
А по Чорному морю супротивна хвиля вставає,
Судна козацькі на три часті розбиває:
Одну часть взято – в землю Агарську занесено,
Другу часть гирло Дунайське пожерло,
А третя де ся має- в Чорному морі потопає.
Однак, ця поразка і втрати не ослабили козацької енергії. В кінці липня того ж року другий морський похід сорока чайок очолив Петро Сагайдачний. Маючи добрі дані про османські укріплення та місця дислокації турецького флоту, флотилія Сагайдачного, перетнувши Чорне море, зненацька вдарила по Трапезунду, „бо ні від кого іншого досі, ані від козаків не було тут тривоги й небезпечності відколи турки опанували Малу Азію”. А через кілька днів, оповідає турецький історик Наїм „напали на кріпость Синоп, положену на березі анатолійському і з огляду на її розкішні околиці звісні під назвою „місто коханців” здобувши тутешній старинний замок, вирізали залогу, пограбували і спустошили доми мусульманські...”. В Синопі флотилія Сагайдачного знищила наявний там турецький флот, всі галіони і галери, арсенал і верф, на 40 мільйонів акчей, звільнила тисячі полонених і без перешкод лягла на зворотній курс. Коли звістка про цю трагедію дійшла до Стамбула, султан звелів повісити свого першого міністра великого візира Наух-пашу а бейлербею Румелії Ахмет-паші наказав перейняти козацьку флотилію в гирлі Дніпра. В Очаків було терміново доставлені потужні гармати, направлено корпус яничар в 4 тисячі шабель та ескадру Алі-паші. Морська розвідка Сагайдачного виявила турецькі заходи, тому перед Очаковом гетьман свою флотилію розділив на дві частини. Одну з трофеями і полоненими відправив на Січ суходолом а з другою пішов на прорив турецької залоги. Бойові втрати козацького флоту склали 20 козаків.
Осінню відбувся третій похід в Чорне море 60 чайок спільно з донськими козаками. На зворотньому шляху козацька флотилія всупила в битву з турецькою ескадрою Ібрагім-паші, якому вдалося взяти в полон 40 козаків. Про цю битву великий візир Порти сповістив польського короля.
В 1615 році Сагайдачний з 80 чайками атакував сам Стамбул і на очах у оторопілого міста провів там парад перемоги, після якого під литаври і гарматні залпи вийшов в Чорне море. Розлючений султан послав в погоню за гетьманом цілу флотилію. В морських битвах біля острова Зміїний та під Очаковом турецька флотилія була розгромлена, козаки взяли в бранці і турецького адмірала Алі-пашу.
Але зенітом морської слави Петра Сагайдачного став 1616 рік. Розпочався він могутнім наступом на Кафу – головний невільницький ринок у Криму. Розгромивши турецьку ескадру під Очаковом і Кінбурном, козацька флотилія взяла курс до Кафи. Навальним десантом козаки взяли штурмом потужну турецьку фортецю, в якій знайшов свою могилу відбірний 14-тисячний турецький гарнізон. Восени того ж року Сагайдачний взяв десантом Трабзон і Синоп. На рейді Синопа у морському бою козацький флот розгромив ескадру турецького адмірала Цикалі-паші після чого вдарив на Стамбул. „Козаки, - свідчить турецька архівна хроніка, - ввійшли в Стамбул, вбили 5 чи 6 тисяч турків, захопили велику кількість полонених і спалили половину міста”. В Босфорі Сагайдачний, як би на глум туркам, провів парад козацького флоту і під грім фальконетів та литавр, під розвернутими корогвами направився на Січ... через Керченську протоку. Вже майже під січовими стінами, в протоці Кінські води, козацька флотилія зустрілася з посланою розлюченим султаном за ними навздогін ескадрою адмірала Ібрагім-паші. В короткій, але жорстокій битві козаки розгромили і цього турецького адмірала.
В 1617 році „заблимали своїми похідними вогнями у вікнах самого сералю” в Стамбулі чайки флотилії гетьмана Дмитра Барабаша і нагнали на правителів Порти такого страху, що ті стали погрожувати Польщі не лише війною а й потурченням всіх поляків. Султана підтримав московський уряд: „…и те воры Донские казаки по совету с Днепровскими с запорожскими черкас по повелению польского Жигимонта короля ходили на море турского Ахмет-салтанова величества корабли погромили, людей побили, и животы и товар разграбили, и его пашу взяли”.Король змушений був погодитися на договір з Портою, в пункті першому якого проголошувалося: „Розбійники козаки не повинні виходити з Дніпра на море, в краях цісарських ніяких шкод не мають чинити, взагалі якимось способом вони мають бути знищені, аби більше ані від нас, ані від козаків не було ніяких шкод, так щоб цісарському флоту більше не було потреби виходити на Чорне море, і ми обіцяємо і зобов’язуємося козаків і їх край приборкати і покарати...”. Після цього договору короля з султаном Дмитру Барабашу прийшлося покласти булаву але флотську традицію не менш звитяжно продовжив новий гетьман Яків Нерода(Бородавка). Про його похід в 1620 році на 300 чайках довідуємося з донесень французького посла в Порті де Сезі королю Людовику XII: „9 серпня. Козаки з’являються щоразу поблизу в Чорному морі і, не зважаючи на свої слабкі сили, захоплюють нечувану здобич. Вони користуються такою славою, що потрібні удари кийками, аби змусити турецьких воїнів виступити проти них на кількох галерах, які великий правитель споряджає туди з великим трудом.
25 серпня. Козаки на 150 ковнах спустошують усе узбережжя Чорного моря, пограбували і повністю спалили Варну...”.
В 1620 році Іван Сулима прорвався на захопленій турецькій галері аж до Риму, де був особисто прийнятий і нагороджений за боротьбу з ворогами Святого Престолу золотою медаллю Папою Римським Павлом V Боргесом. І такі випадки були не поодинокими. Професор Володимир Сергійчук приводить достатньо промовистий напис у каплиці св. Розалії в Палермо: „Русини, які були довгий час невільниками турків, за порадою і під проводом Марка Сакмоєвського затіяли дуже проворну і дотепну втечу, коли їхня трирядна галера Олександрійського воєнного флоту відбилася від них. А коли знов стали вільними і причалили до Палермо 7 грудня 1626 року, завісили на схилі скелі турецьке судно як пам’ятник своєї перемоги і відданості святому Дівчаткові. Почавши тут працювати з власної волі, вони пожертвували частину здобичі на побудову її святині, яка є покровителькою Сіцілії”.
В 1643 році в Римі вийшла друком книжка італійською мовою з промовистою назвою: „Повідомлення про славну подію, що недавно відбулася, про те, як взято було кращу турецьку галеру, що була під начальством Анти-паші-Маріола, як здобули свободу 207 невільників-християн з польської Русі і 70 невільників з інших християнських країн, як взято було в полон 40 турків і 4 багатих європейських купців, як убито було згаданого Анти-пашу з багатьма іншими турками і яку багату здобич знайдено було на галері”.
В Середземному морі козаки появлялися не лише на захоплених ворожих галерах, чи утікши з полону. Відомий дослідник козаччини Олена Апанович наводить випадки, коли козацькі ескадри з боєм пробивалися аж до берегів Африки в Середземному морі.
Влітку і осінню 1621 року, під час Хотинської війни, козацька флотилія на чолі з молодим Богданом Хмельницьким повністю паралізувала морські комунікації турецького флоту в Чорному морі. За оперативним планом гетьмана Петра Сагайдачного, в той час, коли головне 40-тисячне козацьке військо разом з 57-тисячною польською армією спільно стали на шляху турецького султана Османа II під Хотином, козацький флот мав блокувати всі ворожі транспортні морські комунікації і під час генеральної битви мав вдарити на Стамбул. 6 вересня 10-тисячна флотилія Богдана Хмельницького потопила турецьку ескадру із 12 галер і з боєм вдерлась в Босфор і атакувала Стамбул. „Страх, що охопив жителів цього міста, доповідав в Париж посол де Сезі, був таким великим, що неможливо описати. 16 човнів з козаками в ці дні досягли колон Помпеї біля входу в канал в Чорне море, щоб захопити карамусан... Зрештою після двох днів нерозберихи... три галери і 40 фрегатів та човнів вийшли з каналу в море на пошуки козаків, які в той час грабували село, але не посміли ні наблизитися, ні зійтися з тими 16 козацькими човнами, хоч половина їхніх людей усе ще перебувала на березі”. Турецька флотилія адмірала Халіль-паші в той час перебувала в Кілії. Дізнавшись про події в Босфорі, турецький адмірал вирішив перехопити козаків і покарати. Богдан Хмельницький виклик прийняв і, заманивши турецькі кораблі на мілководдя знищив 20 ворожих кораблів. Через кілька днів відбулася ще одна битва в гирлі Дунаю, в якій за інформацією де Сезі, турки втратили ще 20 своїх кораблів. Втрати козацького флоту склали 16 чайок, які „так захищалися, що турки втратили стільки, скільки і виграли”.
Козаки, вдершись в сам Стамбул, штурмували Арсенал і дійшли майже до самого Золотого Рогу. За даними літописця Величка „12 суден з гарматами турецькими розбили і потопили... і самому Царгороду превелике сум’яття і жах учинили, звідусіль порохом оружейним окуривши”.
Високо оцінив дії козацького флоту під час Хотинської битви і польський король Жигимонт. В похвальній королівській грамоті до українського гетьмана Петра Сагайдачного, виданій в Кракові 12 січня 1622 року, сказано: „...висловлюємо вам і всьому війську нашому запорожському милість нашу і вдячність, яку у всіх потребах війська охоче обіцяємо виявляти... Тепер же, нагороджуючи малим подарунком згадану мужність вашу і зусилля під Хотином, надсилаємо із нашої королівської казни через придворного підскарбія 400 тисяч битих талярів, які повинні бути розділені порівну і роздані 50 тисячам усього війська: тим, хто був під Хотином, і тим, хто перебував на військовому промислі з Хмельницьким на Понті Евксинському, не минаючи родичів і вдів товариства козацького, хто поклав свої рицарські голови у воєнних діях цього року ...”
В 1622 році після розгрому турецької ескадри під Кафою, своєрідний парад козацького флоту у Босфорі провів гетьман Оліфер Голуб.
Про ці походи козацького флоту довідуємося з депеш в Париж французького посла в Порті де Сезі: „1 травня. Великий візир, будучи дуже зайнятим, пропустив козаків і рижоволосих (донців-авт.), котрі прибули до цих місць на Чорному морі і захопили декілька кораблів. Це привело правителя у такий гнів, що він грозив відрубати голову великому візиру і великому казначею по імені Тефтедар, якщо вони завтра же не відправлять галери в Чорне море. 12 червня. Козаки з’явилися в 60 льє (60 км.), звідси на 30 човнах, щоб захопити місто Кадріа, розташоване в 6 льє від Чорного моря в Натолії. Захопили в Карамусалі понад тисячу полонених. 18 вересня. Поява 4 козацьких човнів викликала більшу розгубленість, ніж якби з’явилася чума – так вони бояться козаків”.
В 1624 році Стамбул атакувала флотилія з 150 чайок гетьмана Михайла Дорошенка, яка в Босфорі розбила турецьку флотилію із 500 суден та розігнала 10000-ний корпус яничар. В 1625 році підняв повстання невільників і захватив Балаклаву запорожський полковник Олексій Шафран. Того ж року турки проґавили вихід в море 10-тисячної флотилії з 300 чайок гетьмана Михайла Дорошенка. За повідомленням в Париж де Сезі, козаки розгромили навколо Трапезунда 250 міст і містечок.
Дослідник козаччини професор Володимир Сергійчук так описує подальші події того походу: з району Трапезунда „...запорожці направилися на захід уздовж турецького побережжя. В дунайському гирлі, за свідченням де Сезі, вони прихопили кілька турецьких суден, які спустилися сюди для підкріплення турецької ескадри. Після того відбулася битва з основними силами османського флоту. На кожну турецьку галеру, яких взяло участь у бою 21 з 43, випало майже по 20 чайок. Особливо рішуче штурмували запорожці галеру капудан-паші. Небезпека була в тому, як зазначає турецький очевидець, що був повний штиль, а це дуже сприятливо для козацьких чайок. У донесенні турецького капітана по цій битві, приведенім М.Грушевським, зокрема, йдеться: „Зачалася страшенна битва; мусульмани билися з несказаною відвагою і з останньою розпукою. Корабель капудан-паші був в останній біді і мало не став здобиччю роз’юдженої наволочі. Сі злодії, пізнавши його по трьох ліхтарях, що прикрашали задню стіну, як навіжені, кинулися на нього з боків і спереду, бо з ззаду його боронили гармати і густа ручна стрільба. Незважаючи на масу трупів своїх, двісті поганців видряпалися на корабель і звело на помості гарячу битву. Вся просторінь від переду до мачти була завалена трупами невірних, що перейти було неможливо. Весляри галери, всі з бранців козацьких, перестали працювати веслами і певне вдарили б з ворогами на мусульман, якби не закуті заздалегідь у кайдани. І так, коли інші кораблі думали, що адміральський корабель уже тоне, знищений козаками, якраз надлюдська відвага його геройської залоги здобувала найвищу перемогу; скоро тільки увільнено поміст від тих злодіїв, дано постріл з одного і другого боку. І масу чайок пожерла морська глибина. Галера намісника адміральського теж була в неменшій біді і з такою відвагою перемогла своїх ворогів. Але багато інших кораблів вже ставало жертвою роз’ярених недовірків, уже мусульмани, бачучи неминучу загибель, припадали до землі, благаючи помочи в бога, - аж раптом ту страшну тишу, що лишала кожну галеру її долі, не позволяючи їй допомагати одна другій, сильний вітер налетівши, розвіяв щасливо. Надуваються вітрила, життя і надія вертаються до зневірених вояків, і за кілька хвилин множество перевернутих човнів наповнюють море тисячами неприятельських трупів, а з 350 чайок ледве тридцять добігло до берега і гірстка тих злодіїв рятує себе, тікаючи”.
Однак, успіхи турків в цій розповіді значно перебільшені: вони не захопили 172 чайки з 786 козаками і не потопили 100 чайок. Більш достовірними є повідомлення про захоплення 270 запорожців. До того ж, де Сезі 5 жовтня зафіксував таку картину: „Баша повернувся з 50 галерами. Якби не північний вітер, який допоміг Баші, то козаки розгромили б його армію, хоробро атакувавши на 380 човнах. Вони вже були на Реалі (судні турецького адмірала), обрубуючи канати і знімаючи румпель, чим поставили Башу у важке становище. Але погода допомогла йому – хвилі стали заливати човни і козаки змушені були ретируватися. Під вечір, коли вітер стих, вони відігнали турецьку армію.
І де Сезі робить висновок: менш ніж з 50 тисячами екю на рік, розданих козакам, можна володіти основними силами турків у Чорному морі”.
Запорожський полковник Кіндрат Бурляй, „славний на Чорному морі з турками бойовик”, в 1624 році „впавши до Азії через Чорне море, портове місто Синоп здобув і багато там нашкодив туркам”. В 1640 році флотилія Бурляя із 37 чайок розгромила в морському бою турецьку флотилію з 80 суден, і „билися з ними три тижні, і п’ять катарг у них взяли, і в морі утопили з гарматами .”
Наприкінці 1625 року, після придушення козацького повстання під проводом Марка Жмайла проти польської шляхти, було укладено Куруківську угоду, якою Річ Посполита забороняла козацькі походи на море: „Козаки не повинні здійснювати морських походів..., і не повинні порушувати трактатів, укладених з турецьким султаном. Морські судна вони повинні спалити негайно... і, під загрозою суворого покарання, не повинні спускати в море по Дніпру і по іншим рікам ні суден, ні липових колод”. Виконувати цю угоду мав сам гетьман Михайло Дорошенко. Однак, про людське око, він спалив лише рибальські човни, внаслідок чого в Стамбул пішла депеша польського короля про приборкання ним козацького флоту.
Та поразка на суші не зменшила активності флоту. В 1626 році московські джерела зафіксували три походи козацького флоту в Чорне море, організованих спільно з донськими козаками з Дону під проводом запорожського полковника Олексія Шафрана. Влітку один з походів до Босфору спільної ескадри з Дону виявився невдалим: із 70 чайок в битві з турецьким флотом 25 було втрачено.
Походи і перемоги козацького флоту в Чорному морі мали широкий міжнародний резонанс, їх значення відзначали в провідних країнах Європи. Англійський дипломат Ріо в своїй „Історії Оттоманської Порти” відзначив, що в 1626 році запорожський флот появився в Босфорі: „спалюючи і грабуючи всі села, що траплялися на шляху. Баядери, Єнігой, Стенія були обернені в попіл: двоє перших на грецькому побережжі, а третє – на азіатському. Жах охопив турків, коли вони побачили цих піратів під Константинополем. Саме не було галер, щоб їм противопоставитись. Тому нашвидку озброїли 400-500 фаїків, кімберсаїв та інших човнів. Великим залізним ланцюгом перегородили Босфор, як це робили грецькі імператори під час нападу на Константинополь. Назустріч козакам з нього вийшло 10000 оборонців, щоб стримати наступ. Козаки розташували свої вітрильники півмісяцем посередині протоки: невеликий турецький флот намагався їм протиставитися. Так стояли один перед одним до заходу сонця. Тоді відпливли козаки в море і повернулися додому з багатим добром і славою людей, що зневажили й не були покарані столицею могутньої Османської імперії, яка була пострахом всього світу.
Через кілька днів Константинополь огорнув ще більший страх, бо ті пірати повернулися ще міцнішими, ніж уперше. Впродовж 3 чи 4 днів вони гойдалися при гирлі Чорного моря. Відпливли після того, як спалили всі маяки і пограбували всі навколишні села”. Це була флотилія гетьмана Тараса Трясила.
В 1630 році проти козацького флоту турки спорядили п’ятнадцять великих галер. Шість козацьких чайок зустріли турецьку флотилію біля Босфору. Сили були вкрай нерівними, тому маючи лише 300 чоловік, козаки висадилися на берег і зайняли оборону в монастирі „Сизебола”, який завжди вважали своїм. Вісім днів турки безуспішно штурмували стіни монастиря а на дев’ятий на допомогу поспіла флотилія Івана Сулими із 80-и чайок. Турецькі яничари поспішно втекли до Стамбула. Саме після цієї битви турецький султан вимушений був визнати силу козацького флоту і заявити: „Коли на мене йдуть сусідні панства, я сплю на обидва вуха, а коли козаки в морі – мушу одним вухом слухати”.
По суті, козацький флот вів неоголошену війну з однією із наймогутніших держав тогочасного світу, морську національно-визвольну війну українського народу. І ця війна, за словами Івана Франка, заставила Туреччину „хилитися з зеніту своєї величі і слави”.
За свідченням сучасника з Стамбулу, „не тільки на Чорному морі, але і в самій турецькій столиці козаки викликали такий великий жах, що через них там постійно тримають флот”. Італієць П’єтро делла Валле у травні 1618 року повідомляв з турецької столиці: „Турки не мають на Чорному морі жодного місця, яке б козаки не взяли і не сплюндрували. У кожному випадку вони сьогодні на Чорному морі така значна сила, що, коли вони лише прикладуть більше енергії, будуть цілком його контролювати”. Сам султан вимушений був визнати, що коли в Чорному морі появиться хоча б кілька запорожських чайок, у нього пропадає сон а турецький мандрівник і історик Е. Челебі зазначав, що „турки із-за страху перед козаками цілком не знали ні сну, ні віддиху”.
В 1630 році гетьман Іван Сулима в морському бою біля острова Зміїного отримав перемогу над флотилією турецького візира Кенан-баші а через рік провів знаменитий морський похід в Азовське море, наслідком якого турецька фортеця Азов впала під гетьманську булаву. В 1635 році з Іваном Сулимою „козаки п’ять разів ходили на море”, в тому числі і на Стамбул, де, за турецькими скаргами польському королю, „багато зла наробили, потопили галери і забрали гармати”.
Того ж року польському королю Владиславу, що терпів поразки у війні з шведами на Балтиці, прийшлося самому звернутися за допомогою до козацького флоту.
19 липня 1635 року запорожський полковник Костянтин Вовк прибув до Пруссії на поміч королю з півтора тисячами „добрих і з морем обізнаних” козаків. До їх приходу запорожські майстри вже виготовили на Німані 30 чайок. За письмовими згадками польського історика О.Радивила, який був свідком походу, козацька ескадра Костянтина Вовка 31 серпня, здійснивши нічний перехід Балтійським морем з Королевця до Піллау, атакувала шведську ескадру і захватила її флагманський корабель, чим „дуже настрашили тим шведів”. Ця Балтійська перемога значно прискорила примирення шведів і поляків. Радивил оставив і опис походу козацької ескадри: „І чисте диво на такім малім судні, оплетенім в’язками тростини , противитися роз’яреному морю! Коли вітер високо підносить пінисті хвилі і здається ось-ось їх розкидає, вони носяться на хвилі прикриті тими плетеними в’язками, прив’язаними з обох боків; коли тиша тихо рухає хвилями, вони за поміччю весел пливуть. Бачила те Піллава на власні очі, як при сильнім вітрі буря, піднявшись, розкидала їх, але без усякої шкоди, повернувшись у свої ряди, вони знову у своїм попереднім порядку стали перед портом”.
Роль козацтва в українському суспільстві зросла настільки, що в Європі всіх українців почали називати „козацькою нацією” а з Військом Запорожським в дипломатичні стосунки вступили провідні європейські держави.
Морські походи запорожців виконували важливу військово-історичну задачу не лише вітчизняного а і європейського значення. Їхні превентивні удари по морських комунікаціях Туреччини у внутрішніх районах імперії значно сковували турецьку експансію в Європі, на очах всього світу ослаблювали Осяйну Порту. Морські поразки турецького флоту в Чорному морі обернулися ще й блокадою флотом Венеції протоки Дарданелли в 1648 році. То ж в 1649 році турецький султан вже сам шукає спілки з Військом Запорожським та укладає з ним угоду про промисли і вільне судоходство козацького флоту в Чорному і Середземному морях.
Не випадково, командувач французької армії принц де Конде звернувся за допомогою в боротьбі з Іспанією саме до українського козацтва. Після укладення ним відповідної угоди з Богданом Хмельницьким, в 1645 році із Гданська до Дюнкерна на французьких кораблях Північним морем вирушив козацький корпус із 3-х тисяч козаків під командуванням полковника Івана Сірка. Французи не могли взяти Дюнкерн тридцять років, Іван Сірко взяв його десантом з моря за одну ніч!
До послуг козацького флоту прийшлося звернутися і польському королю Владиславу IV. Готуючись до чергової війни з Туреччиною, польський король в 1646 році запропонував Богдану Хмельницькому булаву морського гетьмана Речі Посполитої і виділив кошти на будівництво 60 бойових чайок. Та історичні події розгорнулися іншим шляхом.
Значний ріст сили і міжнародного авторитету козацтва визивали велику тривогу у шляхти Речі Посполитої, яка не менше османів боялася волелюбних і незалежних низових козаків. Протягом десятиліть Січ оставалася осередком свободи і саме звідси організовувалася боротьба не лише проти Осяйної Порти а і проти польського панування в Україні. Не маючи змоги силою розправитися з козацтвом, польська держава, налякана погрозами турецького султана, майже щорічно приймала сеймові рішення про заборону морських походів в Чорне море. Оборонці рідної землі, а з нею і Речі Посполитої, фактично оголошувалися поза законом як „своєвільні люди”, розпочалося масове гноблення і переслідування козацьких родин. Січі відрізали сполучення з центральними регіонами України, на шляху, що поєднував Січ з Черкащиною і Київщиною, звели польську фортецю Кодак, з якої в упор розстрілювали всіх, хто йшов на Січ чи з неї, в Україні постійно знаходилося польське окупаційне військо. Не стільки турки з татарами, як польська шляхта унеможливлювали морські походи з Дніпра в Чорне море. Особливо посилилися утиски козацтва в Україні після підписання в 1634 році мирної угоди Польщі з Туреччиною.
Врешті, морські походи козацьких флотоводців королівським урядом часто каралися смертю. Після походу в Чорне і Азовське море, знищення турецького флоту під Азовом і зруйнування Азовської фортеці, в 1635 році гетьман Іван Сулима атакував Кодак і знищив зловіще гніздо польського режиму, не оставивши від фортеці і сліду. Польський гарнізон був „вибитий до ноги”, його командира, французького полковника, розстріляли. Падіння Кодака визвало народне повстання на Черкащині. Після Кодака, Сулима взяв Чигирин, Корсунь і Черкаси. Зраджений реєстровими полковниками, Сулима був виданий полякам. Під тиском Туреччини і Криму польський сейм розглянув „персональну справу” Сулими і засудив його до страти. Учасник сейму литовський канцлер Альбрехт Станіслав Радзивіл записав у своєму щоденнику: „Сумним видовищем уявлялось це. Як змінюється фортуна: цей чоловік, що стільки раз підставляв шию ворогові, і ворожа рука його не діткнула, - тепер мусив простягти шию катові”.
За постановою сейму славетний флотоводець України Іван Сулима 12 грудня 1635 року був четвертований у Варшаві. Після страти Сулими поляки розпочали нову хвилю терору в Україні, козаки ж втрату свого любимого вождя полякам не простять ніколи. Розпочалася череда козацьких повстань, після поразки яких козацький флот почав занепадати. Героїчна смерть флотоводця Івана Сулими стала тим могутнім детонатором, який вибухнув через 12 років Визвольною війною українського народу і повалив польську імперію.
В цій критичній ситуації запорожці таки знайшли вихід для продовження бойової діяльності козацького флоту, розпочавши організацію спільних морських походів разом з донськими козаками з гирла Дону. Врешті, спільні морські походи з донцями запорожці проводили і попередніми роками, наприклад, в 1615, 1623, 1626 та в 1631 роках. Однак, опинившись в блокаді не лише з сторони Криму а й Польщі, запорожці уклали з донськими козаками „договор однолично”. Це викликало спалах їх спільних морських походів. З 1639 по 1647 роки морські походи, за винятком двох, запорожці проводили спільно з донськими козаками і з Дону. В окремі роки для участі в походах на Дон прибувало 10 і більше тисяч запорожських козаків. Спільні походи спрямовувалися на Керч, Кафу, Карасу-Базар, Балаклаву, Інкерман, Синоп, Різе, Трабзон і навіть на Стамбул.
Після страти Сулими та придушення козацьких повстань під проводом гетьманів Павла Павлюка, Остряниці і Гуні, з 1638 року розпочався занепад козаччини загалом і козацького флоту особливо. Польський король заборонив походи в море, а коронний гетьман Потоцький, користуючись розбратом між січовиками і реєстровими козаками після поразки козацьких повстань, взявся покінчити з Січчю остаточно. Він змусив перенести Кіш з укріпленого острова Буцького на беззахисний Микитин Ріг і розмістив в Січі польську залогу на чолі з комісаром. Морські чайки, за винятком тих, що запорожці встигли заховати в дніпровських плавнях і протоках, були спалені, а гармати, які поляки змогли знайти, були вивезені до Канева і Києва. Тож запорожці полками посунули на Дон.
Придушення козацтва не принесло спокою в Польщі. З ослаблення Війська Запорожського низового скористалося Кримське ханство, 70000 орда якої в 1640 році сплюндрувала Україну майже до Києва. В 1643 тривалий набіг в Україну здійснив перекопський мурза Тугай-бей. Запорожці, позбавлені чайок, гармат, пороху і коней зарадити погрому в Україні змоги не мали а польське військо проти орди виступати не спішило.
Та незважаючи на занепад, козаки зберегли свою організацію і накопичували сили, збирали зброю на старих Січах і готувалися до продовження боротьби за волю і свободу.
Ожив Великий Луг наприкінці 1647 року і запалив прихований гнів народу на всенародне повстання, яке увійшло в історію як Визвольна війна українського народу під проводом гетьмана Богдана Хмельницького.
З початком Визвольної війни українського народу в Україні змінилася військово-політична ситуація. Турецький султан і Крим виступили союзниками козацького війська, доля України вирішувалася в сухопутних битвах з польською армією. Найбільш вагоме значення флоту в боротьбі з польською шляхтою було в початковий період повстання і в час його розгортання у всенародне повстання. Козацький флот відіграв вирішальне значення в розгромі спроби польського коронного гетьмана М. Потоцького штурмом оволодіти укріпленим Б. Хмельницьким островом Бучки.
Як відомо, в квітні 1648 року польське військо М. Потоцького вело наступ на козацький табір Б. Хмельницького під Жовтими Водами як з суходолу, так і Дніпром флотилією реєстрових козаків. Реєстрові козаки, перейшовши на сторону Хмельницького, значно поповнили бойовий склад козацького флоту.
Після укладення Богданом Хмельницьким союзної угоди з турецьким султаном загроза Україні з морських напрямків відпала. Тож підчас війни козацькому флоту відводилася допоміжна роль, козацький флот використовувався як транспортний засіб для доставки військ по ріках і забезпеченні їх переправ, проводив висадку тактичних десантів і доставку ріками тилових запасів, ніс комендантську службу на переправах. Французький художник Ж.-А. Мюнц змалював одну з таких переправ. На його картині зображено козацькі чайки, поставлені через всю ріку бортом одна до одної, на які настелено дерев’яний настил. У сучасному визначенні це є не що інше як понтонний міст. Ще на одному малюнку зображені козацькі тралери при транспортуванні морських чайок, з чотирма парокінними упряжками кожний. Таким способом козаки транспортували свої чайки до місць переправи козацько-татарських військ через великі ріки.
Готуючись до повстання, Богдан Хмельницький в грудні 1647 року звернувся до московського царя і Війська Донського з проханням про допомогу але отримав відмову. З 1648 року за наказом царя на Дон не допускали навіть запорожських послів. У цей же час донські козаки зайняли територію Кальміуської паланки та стали робити постійні напади на Крим в період, коли хан з військом вирушав на допомогу Богдану Хмельницькому. Як свідчать дослідники, напади донських козаків на Крим в 1648 – 1649 роках мало не зірвали союз запорожців з татарами. Взимку 1649 року хан Іслам – Гірей III відповідно до союзницького обов’язку став вимагати у Б.Хмельницького допомоги для спільного походу, щоби покарати Дон у відповідь за їх напади на Крим. З цього приводу український гетьман 6.12.1649 року звертається до московського царя а згодом і до Війська Донського з проханням „уйняти донців”, підкреслюючи, що „кривда царя кримського –кривда наша”, та просить „не робити роздору”. Однак Дон, як і московський цар, до прохань гетьмана осталися глухими.
Наявність козацького флоту дала можливість гетьману вирішити це питання самостійно. Уникаючи військового конфлікту з царем, Богдан Хмельницький відрядив в Кальміуську паланку до границь з Доном 20 тисячний козацький корпус а в Чорне і Азовське море – козацьку флотилію, під загальним командуванням свого сина наказного гетьмана Тимофія Хмельницького. Козацький флот для охорони Криму з моря розмістився постоєм в дельтах рік Кінські води, Молочна, Кальміус, Міус, в Керчі, Кафі, Судаку і в Ахтіарі. Молодому Хмельницькому удалося завершити конфлікт з Доном миром і напади на Крим припинилися. Це дозволило гетьману не лише уникнути третього фронту і остудити запал бажаючих погріти руки на кровопролитній війні, яку вели український і кримськотатарський народи за визволення України, а й не допустити розпорошення основних сил хана на охорону свого пограниччя.
Протягом Визвольної війни за наказом штабу Хмельницького козацькі ескадри були зосереджені і для охорони кордонів України на Дніпрі і Прип’яті. 6 серпня 1651 року Дніпровська козацька ескадра разом з корпусом полковника Антона Ждановича обороняла Київ від військ литовського коронного гетьмана Януша Радзивіла. Лише неузгоджені з Дніпровською флотилією бойові дії корсунського полковника Лук’яна Мозиря дали змогу литовському війську увірватися протягом ночі в місто і заставили козацьке військо здати Київ литовцям.
Французький історик П’єр Шевальє описав подвиг козака Івана Нечая, який обороняв відступ головних козацьких сил з під Берестечка. В болотному озері козак, поранений 14-ма кулями, завзято боронився на човні і стримував натиск польсько-німецького загону, навколо його човна плавали десятки ворожих трупів. Польський король, що спостерігав за боєм з сусіднього пагорба, вражений мужністю і хоробрістю козака, наказав дарувати йому життя, коли козак складе зброю. Але козацький герой-моряк відповів, що не дбає про життя і воліє вмерти козацькою смертю. Оточений ворогами, загинув Іван Нечай героїчною смертю за Батьківщину!
Таких випадків героїзму історія козацького флоту знала багато, їх ще більше загубилося в плині часу, імена героїв ретельно приховувалися від народу протягом тривалого часу поневолення України. І лише народний фольклор повертає окремі прізвища козацьких лицарів з історичного забуття.
В історичній літературі є багато оповідань про походи запорожського флоту підчас Визвольної війни в Чорне і Азовське моря ї їх напади на татарські і турецькі володіння, в тому числі і разом з донськими козаками. Ці походи описуються як помста запорожців кримському хану за зраду Богдана Хмельницького, починаючи від битви з поляками під Збаражем в 1649 році.
Проте, останні історичні дослідження бойових дій Визвольної війни українського народу 1648 – 1654 років, реконструкція окремих військових операцій війни дозволяють більш реально відтворити і бойову діяльність тогочасного козацького флоту. Запорожці, а з ними і козацький флот, були гвардією і кістяком козацького війська, найбільш дисциплінованою його складовою. Гетьман, як відомо, в Переяславі в лютому 1649 року заявив: „...не піду війною за кордон. Не підніму шаблі на турків і татар; з мене вистачить і України...” Запорожці порушити слово свого гетьмана не могли та і не було для цього підстав.
Сьогодні виявляються вагомі докази вважати, що не було і зрад кримського хана а отримані поразки в битвах в ході війни були наслідком тих чи інших прорахунків військових штабів. Врешті, турецький султан в грудні 1650 року черговий раз письмово запевнив Хмельницького, що „кримський хан отримав від нього суворий наказ, щоб він на польську сторону не звертав ні свої очі, ні свої вуха, ...щоб він завжди, коли буде потреба, негайно вам допомагав своїм спритним і швидколетним військом”. Важко віриться, щоби хан наважився легковажити такими наказами султана. Про зраду гетьмана ханом рясніє польська і російська історіографія, в першу чергу відстоюючи власні військово-історичні інтереси. Реальність же була дещо іншою.
Але татари таки ясир на українських землях брали. Брали як плату за участь у війні. Польським ясиром розплачувалися козаки, українським – поляки. Відомо, що сам Богдан Хмельницький не раз викуповував у татар українських бранців. А на переправах, коли татарське військо поверталося в свої улуси, запорожські моряки українських бранців, якщо не могли викупити, за своїм звичаєвим правом, відбирали силою.
Відомо, що з Коша з цього приводу організовували походи ескадр запорожського флоту за бранцями до Очакова і Акермана в 1648, 1652 і 1653 роках після битв козацько-татарського війська з поляками під Пилявою, Берестечком і Жванцем.
Відновлення активних бойових дій козацького флоту і його морських походів в Чорне і Азовське моря пов’язані в першу чергу із зміною військово-політичної ситуації в Україні і розривом військового союзу з турками і татарами після Переяславської ради, коли кримський хан уклав союзну угоду з поляками та розпочав разом з ними бойові дії проти козацької держави.
З початком бойових дій українсько-московського війська проти Речі Посполитої козацький флот був включений в стратегічні плани нової війни. Йому належало створювати постійну загрозу польському союзнику – кримському хану, щоб не допустити виходу орди з Криму. На думку гетьмана, щоб при таких умовах „татарове своих городов оберегали, а не к ляхам на помощь шли”. Допомагати запорожцям мали і донські козаки, про що Богдан Хмельницький 10 липня 1654 р. писав царю: „И тебя в.г. просим: повели войску ц.в. Донскому и иным астраханским и казанским войскам, чтоб, совокуплясь с войском вашего царского величества запорожским, таков же промысел над Крымом чинили”.
Влітку того ж року отаман Семен Ворчун разом з донським отаманом Павлом Чесночихіним великим походом в Чорне море розпочали „промисел над Кримом чинити”, взявши штурмом Судак а затим і Кафу.
Поява на Січі в 1654 році полковника Івана Сірка, який не сприйняв політики гетьмана на протекцію московського царя, значно активізувала бойову діяльність козацького флоту і направила його в старе русло протистояння з османами.
Наступного року флотилія Івана Сірка із 2000 козаків брала приступом Азов і Очаків. На зворотному шляху до Очакова біля Гезлева (Євпаторії) козаки розбили турецькі судна і визволили 200 полонених українців. На Січ козаки доставили ще 600 взятих в битвах турецьких і татарських бранців, яких обміняли на полонених козаків.
Щоби зірвати похід орди в Україну весною 1655 року, за завданням Богдана Хмельницького Іван Сірко на 34 чайках організував похід в Чорне і Азовське моря, атакував Керченський і Таманський півострови і майже на два місяці закрив для турецького флоту Керченську протоку.
В 1663 році кошовий Сірко провів звитяжний рейд до Дунаю, розгромив турецьку ескадру під Очаковом а в 1665 році вщент розгромив турецьку ескадру з десантом в усті Дніпра. 12 липня 1678 року флотилія Сірка в Дніпровському лимані розгромила турецьку ескадру із 40 великих галер, взимку 1679 року козацький десант розгромив турецькі фортеці Очаків, Аслам- і Кизи-Кермен.
Діяльність Сірка припадає на період Руїни козацької держави, по суті, тривалої міжусобної війни за булаву численних гетьманів, які почалися після смерті гетьмана Богдана Хмельницького. В час, коли колись могутнє козацьке військо в неустанній боротьбі занепадало, Іван Сірко зумів відновити козацький флот, який знову став основою могутності Січі.
Ситуацію на Україні використовував і кримський хан, його підтримка ворожих для Запорожжя сил обернулася бойовою діяльністю проти Криму козацького флоту. Морські походи жвавого Івана Сірка проводилися щорічно як самостійні, так і для підтримки дій сухопутних козацьких сил. Бойові десантні операції проводилися як в Чорному і Азовському морях, так і на ріках України. Кошовий підняв і розвинув лоцманську і розвідувальні служби козацького флоту.
Після смерті Івана Сірка в 1680 році бойова діяльність козацького флоту завмирає на цілих 10 років. Причиною цього стала неустанна міжусобна руйнівна війна в Україні та позиція московського царя, який не бажав в той час ускладнень у відношеннях з Туреччиною. Українським гетьманам стало не до флоту. Це дало змогу туркам знову „закрити” для козацького флоту вихід в Дніпро і Чорне море. За цей час турки з татарами при активній допомозі поляків відбудували і значно зміцнили „Фортецю Ісламу”(Іслам-Кермен) та „Дівочу фортецю”(Кизи-Кермен) та ще звели на острові Тавань фортецю Мустрід-Кермен.
Відновленню бойової готовності запорожського флоту значно сприяв гетьман Іван Мазепа, при фінансовій допомозі якого було збудовано і оснащено 70 морських чайок, відбудовано верф, на Січ поставлено гармати, залізо, діжки з смолою і порохом. Гетьман всіляко піднімав роль і значення флоту перед царем, що, зрештою, і привело його до рішення будувати сильний вітрильний військовий флот.
Вихід козакам в море відкрив кошовий отаман Максим Самійленко, який в 1691 році козацьким десантом взяв штурмом турецькі фортеці на Дніпрі, потопив їх турецьку морську охорону, захопив казну кримського хана і в 1695 році засадив захоплені фортеці козацькими гарнізонами. В 1692 а так же в 1695 роках козацький флот атакував Очаків і проводив бойові операції в Азовському морі. Запорожці в Чорному морі блокували турецький флот і відтягнули на себе велику частину кримської орди під час першого Азовського походу 1695 року царя Петра I і штурму ним Азова.
Бойові успіхи Максима Самійленка, бойова експедиція ескадри Генерального осавула Ломиковського до устя Дунаю і штурм запорожськими моряками М. Самійленка Очакова значно зацікавили царя Петра I флотською справою. Під Азовом цар упевнився, що без флоту йому турецької фортеці не взяти і з тих пір терміново зайнявся будівництвом свого флоту. Гетьману Мазепі було наказано направити до Брянська і Воронежа запорожських майстрів суднобудівництва та різних „мастеровых людей”, запрошені суднобудівники з Європи. За зиму надзвичайним напруженням сил було збудовано 2 галеаси, 23 галери і 4 брандери, що дало змогу царю вже в квітні 1696 року розпочати черговий похід на Азов. В авангард царського флоту була поставлена запорожська ескадра чайок полковника Максима Самійленка, загальне керівництво бойовими діями флоту з галери „Прінціпіум” здійснював сам цар – під іменем капітана Петра Алексєєва. Та досвіду морського плавання, та ще й у вузькому фарватері ріки, у капітана не було, до того ж, як на турецькому флоті, Петро I екіпажі своїх кораблів укомплектував солдатами Семенівського і Преображенівського полків. Тож закономірним виявився кінець походу, коли головні сили царського флоту були посаджені на мілину в гирлі Дону. Турецька ескадра, що стояла під Азовом, зараз же повела атаку на Петра та положення спасла козацька ескадра під командуванням полковника Самійленка.
Атакувавши турецьку ескадру із 19 кораблів, козацький флот заставив головні сили турецької ескадри втікати в море і абордажною атакою захопив менші їх судна - тубуси з бойовими запасами для Азова. Бойовими трофеями, як писав після бою сам Петро I, стали: 300 бомб великого калібру, 96 бочок пороху, 5 тисяч гранат, 27 чоловік полоненими та велика кількість вогнепальної і холодної зброї.
Окремо „для воинского промыслу под Крымом и для обороны захваченных у турков городков” запорожська ескадра на чолі з кошовим отаманом Яковом Морозом і полковником Якимом Чалим з 42-х запорожських чайок та 1740 козаками на борту в червні місяці блокувала турецький флот в Чорному морі, маскувала дії головних сил під Азовом.
Великі морські битви з турецьким флотом відбулися під Очаковом і в Чорному морі. Ескадрі Мороза вдалося захватити 17 турецьких кораблів, але в Дніпровському гирлі при прориві крізь орду на Січ командир другої ескадри полковник Яким Чалий героїчно загинув.
Проте, успішні бойові дії спільного українсько-російського війська привели до неочікуваних на Січі результатів. Відповідно до угоди Петра I з султаном від 14 січня 1699 року туркам поверталися всі великою ціною здобуті запорожцями дніпровські фортеці, козакам знову закривався шлях до устя Дніпра, від них було грубо відібрано дніпровські перевози. Україна, а з нею і споконвічні запорожські землі, займалися московськими військами, у козаків нагло відбиралися їх власність, садиби і зимівники, козацькі землі заселялися переселенцями. На запорозьких володіннях без згоди Коша будувалися російські укріплені городки, під видом військової допомоги була введена царська залога і на саму Січ. Дійшло до того, що царський уряд разом з турецькими комісарами без відома Коша почав ставити на запорожських землях межі і кордони і віддав туркам всі землі по нижніх течіях річок Інгулу, Інгульця до устя Кам’янки включно. Земельне питання в 1700-1709 роки привело і до збройних сутичок запорожців з російськими військами.
Постійний силовий наступ на вольності і права Війська Запорожського, грубі приниження і утиски козацтва та всіх українців на їх споконвічних землях привели до того, що запорожці весною 1709 року проголосили себе „ворогами російської зверхності” і перейшли на сторону гетьмана Івана Мазепи та разом з ним і шведами виступили проти Петра I.
Прознавши про рішення Коша, розлючений Петро I наказав Меншикову вирядити війська для зруйнування непокірної Січі. Три регулярних полки разом з донськими козаками під командуванням полковника Яковлєва повели наступ з Києва Дніпром. Донські козаки просувалися берегом.
Йдучи човнами Дніпром, полки Яковлєва спершу спалили разом з мешканцями Келеберду а затим підійшли до Перевалочної, яку обороняла козацька залога з 2 тисяч чоловік з козацькою флотилією. Козацькі чайки перегородили Дніпро флотилії Яковлєва. Відбулася велика і кровава битва на Дніпрі. Брак у козаків гармат став причиною їх поразки, їм приходилося з холодною зброєю, шаблями і списами в абордажному бою стримувати наступ російського війська. З берега їх чайки нищили гармати донських козаків. Дніпро вкрився трупами і обломками козацьких кораблів. Коли закінчився порох і були вистріляні останні ядра, частині уцілілих козацьких чайок вдалося відступити з цього бойовища до Січі. Лише невеликий загін пробився до захисників фортеці. Оточивши Перевалочну з Дніпра і з суші, російські полки з донськими козаками розпочали штурм запорожської твердині. Запалала козацька пристань і перевіз разом з садибами і будівлями селища. Після запеклого штурму, коли козацька залога була знищена і фортеця впала, Яковлєв розправився з її мешканцями з нечуваною лютістю – були вирізані навіть жінки з малими дітьми, багато людей спалили живцем в їх оселях.
10 травня 1709 року розпочалася облога Чортомлинської Січі, яку обороняла лише тисяча вже літніх козаків на чолі з наказним отаманом Якимом Богушем. Після першого дня оборони отаман вночі на залишках ескадри десантувався на місце Старої Січі і успішно оборонявся там до 14 травня. Несучи втрати, царські війська взяти Січ не могли. Тільки після підходу двох полків колишнього запорожця, полковника Галагана, який умовив запорожців скласти зброю, січовики припинили опір. Ось тоді карателі накинулись на беззбройних запорожців і розпочали безпощадну різанину. Частині козаків вдалося кинутися в протоку Скарбну і спастися в плавнях але 278 поранених запорожців було захвачено і піддано лютим мукам: з них живцем здирали шкуру, четвертували, сажали на палі, зрештою, остальних повісили і розіп’яли та спустили для остраху іншим козакам плотами Дніпром вниз. Січ була сплюндрована і спалена, в тім числі і січова церква. Запорожці втратили всі свої гармати і архів. Лютуючи, переможці розрили і розкидали навіть січові могили, знищувалася не лише історія а й сама пам’ять про „гніздо військове, джерело й захист вольностей” українського народу. Петро I після руйнування Січі видав указ, щоб якщо де б хто захопив запорожця, то мав би катувати його до смерті. В народі ж склали пісню: „Зруйнували Запорожжя, колись буде треба”.
Та з падінням Чортомлинської Січі козацький флот не загинув. Повернувшись після зруйнування Січі з Криму на Запорожжя, кошовий отаман Петро Сорочинський скликав рештки запорожців, зібрав уцілівші бойові чайки і заклав Кіш в устю річки Кам’янки. Однак, в Кам’янці Січ довго втриматися не змогла, проти неї зразу ж повело наступ об’єднане велике військо генерала Бутурліна і гетьмана Скоропадського. Та Січ не здавалася. Запорожці, уклавши спілку з кримським ханом, повели наступ і відібрали у російських військ Новосергіївськ. Та після відходу хана в Крим, знову розгорнулися бої за Новосергіївськ, обороняти якого запорожцям допомагав лише невеликий загін кримських татар. Оточені з усіх сторін, оборонці загинули всі до одного. Після зайняття Новосергіївського містечка, розлючений на місцевих мешканців за підтримку запорожців, Бутурлін видумав для них нечувану в запорожських краях кару і наказав за жеребом кожному десятому жителю навколишніх козацьких сіл відрубати голову. Показова страта відбулася на вигоні біля села Вільного. Остальних селян, які залишилися живими, зараз же разом з сім’ями під вартою вислали до Сибіру. Так обезлюднювалися колишні запорожські землі а Січ позбавлялася людських ресурсів.
Відступаючи перед значно переважаючими силами Бутурліна і Скоропадського, кошовий отаман вимушений був в 1711 році перенести Січ в Олешки, на турецький берег Дніпра, у володіння і під протекцію кримського хана. Відступ запорожців кримський хан прикрив всією ордою, тож Бутурлін не наважився вступити на турецьку територію і розпочати конфлікт з Кримом.
Цар Петро I радів і веселився, святкуючи розгром Січі як свою значну перемогу. Та криваве руйнування Січі позначилося на ході російсько-турецької війни, яка розпочалася в 1710 році, і нічого корисного ні царю, ні його армії не принесло.
Звістка про руйнування Січі блискавкою пронеслася Україною і остаточно відвернула запорожців від російського царя. Об’єднавшись під проводом Костя Гордієнка, запорожське військо разом з турецькою армією оточили влітку 1711 року армію Пера I на березі річки Прут, відрізали її від бази в Україні і лише величезний викуп, який російський цар заплатив султану, спас його від полону. Після блискучої перемоги над шведами в 1709 році, Петру I 23 липня 1711 року прийшлося погодитися на принизливі для нього умови мирного договору з турками. Цар позбавлявся всіх завоювань на півдні, права на флот в Чорному і Азовському морях, Туреччині поверталася Азовська область, а всі російські городки по Дніпру знищувалися. Територія Війська Запорожського оголошувалися вільною і цар мав „відняти від неї свою руку” а Правобережна Україна поверталася полякам.
Повернувшись восени 1711 року в Олешки, Кость Гордієнко знову обирається кошовим отаманом і починає впорядковувати Січ. Завдяки миру і спілці з татарами запорожці швидко опановують своїми колишніми землями в Правобережній Україні і, поки поляки не опанували її територією, наставляють своїх полковників в Умань і інші міста України. В Дніпрових плавнях розпочалося будівництво нових чайок і їх почали доставляти на Січ і формувати нову флотилію. Однак, хан заборонив їх озброювати гарматами, як і укріплювати ними саму Січ. Коли Гордієнко розкопав і доставив на Січ гармати, які заховав в пісках нижнього Дніпра кошовий отаман Мороз після невдалого походу в Чорне море, то кримський хан пригрозив їх забрати собі. Прийшлося січовикам їх знову приховати до кращих часів.
Та кращі часи не наступали. Польща, користуючись своїм правом, отриманим внаслідок Прутського договору, силою захопила Правобережну Україну і відновлювала порядки, які існували там до Богдана Хмельницького.
В цій ситуації на Січі, пам’ятаючи одвічне завдання козацтва боронити поневолений народ, почали організовувати загони чайок і десантами з Бугу і Дніпра виганяти польські загони з зайнятих ними земель. До козаків приставало багато місцевих мешканців, яких стали в народі звати гайдамаками. Так зародився гайдамацький рух, який отримував все більший розвиток в Україні.
В Олешках запорожцям жилося не легко. Приходилося за наказом хана ходити з татарським військом воювати черкесів, калмиків та непокірливих хану мурз, платити мито з рибальства та ще з наказу хана в Коша було відібрано дніпровські гирла. Утиски від Криму, спроби заставити запорожців присягати ханові, обурювали запорожців і на Січі почала набирати силу партія прихильників російської протекції. Не допомогла і передача ханом Каплан-Гіреєм в 1715 році запорожцям Кизикирменського перевозу з його прибутками. В 1716 році зміцніла проросійська більшість на Січі обрала кошовим отаманом відданого російській протекції Івана Малашевича, який розпочав листування з гетьманом Скоропадським про заступництво за Військо Запорожське перед царем.
Та тривалий час з тих заходів нічого не виходило, Росія не бажала конфліктів з Туреччиною і запорожцям „провини” не прощала. Запорожці взагалі не вважали себе винними на власній землі і тому домагання царських милостей коштувало кошовим отаманам булави. В зв’язку з цим в Олешках кошові отамани змінювалися досить часто.
В 1727 році, після смерті імператриці Катерини I, змінилася політична ситуація в імперії і урядова політика стосовно до України. Була скасована Малоросійська Колегія і оголошено про вибори нового гетьмана яким став Данило Апостол. Ця звістка знову підняла на Січі позиції прихильників партії Малашевича. Їх значно підсилила пригода, яка сталася в грудні 1727 року.
Калга-Султан, що був другою особою після хана, прибувши з військом на Буг, начебто з наказу хана звелів 2000 запорожців, що там рибачили і полювали, під йти з ним приборкувати повсталу Буджацьку орду. Не знаючи істини, запорожці підкорилися волі хана і протягом зими і весни воювали з буджацькими татарами. Та незабаром виявилося, що проти хана повстала не Буджацька орда а сам Калга-Султан. Для наведення порядку в Буджак прибув з ордою сам кримський хан і, захопивши Калгу-Султана, відправив до Стамбула на суд султана, а запорожців продав в неволю на галери.
Ця подія надзвичайно обурила запорожське товариство як проти татар, так і проти прихильників ханської зверхності взагалі.
Колишній старий кошовий Іван Гусак разом з Малашевичем згуртували на Самарі кілька тисяч козаків і на 40 чайках прибули з ними в Олешківську Січ. Там, прямо на козацькій раді, за ганьбу війська вони відібрали клейноди у Костя Гордієнка і закували його у кайдани. Затим прихильники петербурзької зверхності погромили Січ, спалили січові будівлі і, забравши січову церкву, переправились на місце Старої Січі в устя Чортомлика. Отаборившись там, Іван Гусак направив посольство до Петербургу з проханням до царя взяти Військо Запорожське під свою руку. У відповідь прийшов наказ гетьману і прикордонним начальникам, що коли Військо Запорожське перейде річку Орель то його слід відбивати назад за кордон збройною силою.
Отримавши таку відповідь, Військо Запорожське захвилювалося, його становище стало вкрай небезпечне: дорога на рідну землю оставалась закритою а з другої сторони хан і султан за зраду могли їм жорстоко помститися. На козацькій раді козаки скинули Івана Гусака з посади кошового отамана і пригрозили йому смертною карою. Погроза була реальною і Іван Гусак з прихильниками вночі втекли із Січі в Гетьманщину.
Опинившись без отамана, запорожці знову звернулися до Гордієнка, вручили йому булаву і попросили залагодити мир з ханом. Гордієнку вдалося улагодити справу і заспокоїти хана, але той таки вислав свою інспекцію, щоб перевірити, які фортифікації зводять козаки на Старій Січі. Врешті, провідавши про приготування запорожців, хан звелів перенести Січ подалі від російського кордону і в 1730 році запорожці, не бажаючи повертатися в Олешки, таки змушені були перенести Січ в устя річки Кам’янки.
Та історичні події, які почали розвиватися в Європі і в самій Росії, самі вивели Військо Запорожське з їх непевного становища, черговий раз підтвердили народну мудрість, що Запорожжя „колись буде треба”.
В 1731 році імператриця Анна Іванівна звеліла будувати Українську оборонну лінію від устя Самари до Дінця по кордону з турецькими володіннями. А так як захищати ту лінію було нікому і нічим, то тут же згадали про запорожців, які віками надійно стояли на тих кордонах. Приблизно но в той же час, після смерті польського короля Августа II в 1733 році, розпочалися змагання за польську корону, в які втрутилися Франція, Росія, Туреччина і Австрія. В цій ситуації імператриця негайно зробила ставку на запорожців і 31 серпня 1733 року надіслала на Січ царську грамоту, якою запорожцям прощалися провини перед імперією і вони переводилися в російське підданство.
На початку 1734 року в Кіш прийшла вимога кримського хана до кошового Івана Білецького виступити всім Військом на допомогу королю Станіславу Лещинському, маєтки якого в Польщі вже руйнувало російське військо. Для запорожців це означало виступити проти російського війська та своїх земляків-українських козаків. У цій ситуації Білецький разом з Малашевичем вивели Військо Запорожське з Каменської Січі і заклали Нову Січ над річкою Підпільною на одну милю нижче Старої Січі проти Базавлуку. Хану відписали, що вони не можуть воювати зі своєю вірою і земляками.
2 вересня 1734 року кошовий отаман Іван Малашевич з 153 запорожськими старшинами в Білій Церкві склали присягу на вірність імператриці. Невдовзі на їх прохання в Лубнах була підписана умова, на підставі якої вони переходять в російське підданство. Головними умовами були такі:

1. Всі провини запорожців проти Росії забути.
2. Мешкати запорожцям у тих місцях, де року 1709 була зруйнована їхня Січ.
3. Користуватися запорожцям здобиччю від рибальства по річці Дніпру, а в степах полювати безборонно, починаючи від російських кордонів.
4. Мати запорожцям свою старшину зі своїм звичаєм.
5. Бути вірними російському престолу й пильнувати кордони російської держави.
6. Підлягати запорожцям старшому генералові російських військ на Україні.
7. Запорожці мають отримувати за свою службу жалування щорічно – 20000 карбованців на все військо.

Після підписання угоди на Січ прибув генерал Тараканов, який на козацькій раді вручив Війську нові клейноди і став приймати у запорожців присягу російському престолу. Із курінних реєстрів 20000 тисячного Війська присягнуло 7115 козаків, які знаходилися на Січі. Решту мали приводити до присяги курінні отамани.
Звівши фортечні укріплення, пристані та курінні споруди, кошовий отаман Іван Малашевич взявся упорядковувати запорожські землі, які поділив на п’ять паланок: на Правобережжі – Буго-Гардівська, Інгульська і Козацька, на Лівобережжі – Самарська і Кальміуська з полковниками на чолі. Паланки знову стали базою по формуванні і зміцненню козацького флоту, бойової наснаги і сили йому придавали споконвічні рідні запорожські землі.
В 1736 році Росія оголосила війну Туреччині і козацькому флоту була визначена роль авангарду російських військ та поставлена задача блокування турецьких військ і флоту. Спершу козацька флотилія на чолі з Малашевичем із 10 чайок взяла штурмом і зруйнувала турецьку фортецю Кінбурн, захопила там всю артилерію і один бойовий корабель. Затим, отримавши підкріплення, Малашевич провів рейд в Буго-Дніпровський лиман, очистив його від турецьких суден і там прикривав похід військ фельдмаршала Мініха в Крим. В донесеннях російського командування особливо відзначалася роль козацького флоту при штурмі Очакова. Не скупився на похвалу і сам фельдмаршал: „храбрые их поступки при Дворе так выхваливал, что им присланые от Е.В. вместе с милостивою грамотою, один большой и четыре малых штандарта, с государственным гербом…”, бунчук, коштовна булава для кошового, цінні подарунки і гроші для війська.
В столиці гідно оцінили результати походів козацького флоту і для розширення його бойових можливостей прийняли рішення зміцнити його більш важкими кораблями. Для цього в 1738 році на Січ спеціально прибув віце-адмірал Сенявін, який разом з кошовим отаманом Іваном Білецьким обрали місцем нової верфі острів Верхня Хортиця, „лежащим ниже порогов в 10 верстах”. Там запорожські суднобудівники мали будувати гребно-вітрильні десантно-штурмові скампавеї та бригантини для майбутніх змагань з турецьким флотом за вихід до Чорного моря. З цього приводу Адміралтейств-колегія повідомляла імператрицю, що на наступний рік там заплановано збудувати сорок бойових козацьких кораблів. На Десні запорожці будували ще 20 суден.
Та поки йшло обновлення запорожського флоту, випробувана часом козацька флотилія Малашевича продовжувала бойові дії в чорноморському районі від Дніпра до Дунаю, в 1739 році успішно знищувала турецькі транспортні шляхи і бази, забезпечувала бойові дії армії Мініха на Дунаї, в Молдавії та доставляла для нього припаси, тобто, виконували завдання „якая и з виков бувало”. 11 вересня контр-адмірал Барш доповідав з Хортиці, що запорожський полковник Єстифєєв в гирлі річки Березані захопив в бою ворожий „кончебас з палубою и на нем 4 баса и 12 человек янычар ”.
В 1768 році розпочалася чергова російсько-турецька війна, в якій козацькому флоту визначалася активна участь. З цього приводу до кошового отамана Петра Калнишевського звернулася сама імператриця Катерина II: „Ми вважаємо (запорожців) найзичливішими нашими підданими й за першої нагоди Височайшу нашу милість всьому нашому вірному Війську Запорожському Низовому вчинимо”.
Козацьку флотилію очолив полковник Пилип Стягайло, який на 38 чайках проводив операції в устю Дніпра та в його лиманах. В 1769 році козацька флотилія розгромила кримську орду на переправі під час її спроби атакувати Січ. За цю перемогу імператриця в 1771 році нагородила Стягайла золотою медаллю з своїм портретом. В 1770 році козацька флотилія під командуванням військового старшини Данила Третяка на 40 кораблях завдала поразки турецькій ескадрі під Очаковом а десантом на Кінбурнську косу розгромила орду. Наприкінці цього ж року козацька флотилія була задіяна в переправі на Лівобережну Україну татарських орд з очаківських і хаджибейських степів.
Бойові успіхи запорожців на морі і суші, їх відвага і винахідливість під час цієї кампанії широко обговорювалися при дворі.
Для продовження війни російському командуванню вкрай були необхідні дані з чорноморського басейну про морські комунікації противника та його бази на узбережжі. З цього приводу та з огляду на їх важливість до Коша Війська Запорожського в березні 1771 року звернулася сама імператриця. „Не можно ли, - запитувала Катерина II, - из Сечи Запорожской, мимо Очакова и Кинбурна, пройти лодками в Черное море и оттуда на Дунай или хотя бы до Аккермана?”.
Головним завданням козацького флоту ставилися не стільки бойові удари по турецьких тилах, скільки проведення там розвідки, складання точних лоцій і карт майбутнього театру бойових дій.
На початку квітня генерал-прокурор сенату В’яземський в листі до кошового отамана Петра Калнишевського пояснював, чому імператриця і її уряд доручають цю небезпечну справу саме козацькому флоту. „Каковой опись (Дніпровсько-Дунайського району – Авт.), - підкреслювалося в листі, - не только немало способствовать может в нынешних военных операциях, но и впредь послужит для Войска Запорожского немалой выгодой. Как же сие предприятие сопряжено с храбростью и мужеством, то тем более и уповать, что из команды Запорожского Войска по изведанной в них храбрости и отважности скорее других за сие дело возьмутся и удачнее могут исполнить, тем, наверное, что места по Днепру и самое оное течение им в скорости известны ”.
Розглянувши отримані листи Військова рада Коша командиром нового розвідувально-диверсійного походу призначила полковника Якова Сідловського. Флотилія із 19 козацьких чайок з боєм прорвалася в Чорне море в квітні місяці і завершила операцію в кінці серпня 1771 року.
Похід видався надзвичайно складним і проходив у суцільних боях з турецьким флотом, який, знаючи про вихід в море козаків, розосередився по всьому узбережжю. Та Я.Сідловський зумів дійти до Кілії, Ізмаїла і Сілістрії. В бою під Тульчею козаки взяли на абордаж 8 турецьких галер і захопили 26 гармат. Козацька флотилія надала значну допомогу російським військам Дунайської армії, провела бойову розвідку під Браїловом і Мачином. Одночасно козаки вели „Журнал” навігаційних робіт, промірів глибин і склали лоцію району плавання. В цьому поході від отриманих в боях ран Яків Сідловський помер.
Після завершення походу „Журнал” терміново доставили до столиці, де він вивчався Державною радою як важливий державний документ і став основою плану чергової воєнної кампанії проти Туреччини.
Всі учасники походу „за отличные в прошлую и нынешнюю кампанию отлично-храбрые противу неприятеля поступки и особливое к службе усердие” були нагороджені медалями з написом „За надані війську заслуги. 1771”. Старшина отримала золоті, а рядові козаки срібні медалі з портретом цариці. Ці медалі стали першою нагородою за перемогу над ворогом у Чорному морі і її отримали моряки українського козацького флоту. Інакшого флоту в ті часи тут попросту ще не існувало.
22 лютого 1772 року Катерина II особистою грамотою подякувала Війську Запорожському за послуги трону і направила їм Бойовий прапор малинового кольору з зображення козацького бойового корабля на ньому.
В 1772 розі підсилена новими кораблями козацька флотилія була розділена на дві ескадри: Дунайську під командуванням полковника Мандри і Дніпровську під командуванням полковника Рубана. Дунайська ескадра мала завданням блокувати дії турецького флоту в районі Хаджибей – Дунай і підтримувати з моря дії армії фельдмаршала Потьомкіна, а Дніпровська – підтримувати дії російської армії в районі Буго-Дніпровського лиману. З травня 1772 по листопад 1773 року обидві козацькі ескадри вели безперервні активні і успішні бойові дії, разом з сухопутними військами штурмували турецькі порти і приморські фортеці. В донесеннях імператриці фельдмаршал Румянцев відзначав, що козацькі ескадри уславились „похвально знаменитыми заслугами и преданным отправлением службы… имея преимущественное… искусство и на воде… ”.
Всі учасники цього і по сучасних мірках надзвичайно важкого і тривалого розвідувально-диверсійного походу були відзначені спеціальними відзнаками. Збереглася іменна медаль командира цього походу „Войска Запорожского полковнику Мандру за отлично храбрые противу неприятеля поступки”.
Та не зважаючи на бойові успехи, схвальні відгуки при дворі і вилиті медалі, похід і бойові операції ескадри полковника Мандри стали останніми в історії козацького флоту Війська Запорожського. Наслідки пролитої запорожцями крові, їхня жертовна боротьба на морі за інтереси імперії відкрили все віроломство імперії стосовно України як колонії.
Поки запорожці воювали на морі і суші, в Санкт-Петербурзі вже ділили запорожські землі між собою царські вельможі. Особливо перестали церемонитися з запорожцями після підписання 10 липня 1774 року Куйчук-Кайнарджийського мирного договору з Туреччиною, за яким Крим отримував незалежність.
Без згоди Коша у Війська Запорожського були відібрані всі перевози через ріки та Прогноївська паланка, частина земель передавалася Криму, в паланки заселялися поселенці з Європи і Росії. Отакою виявилася вигода Війську Запорожському, про яку писав кошовому сенатор В’яземський, від їх участі у російсько-турецькій війні. Як змовкли гармати і відкрився для імперії вихід до моря, запорожці стали для імперії зайвими.
Для вирішення земельних питань кошовий отаман Петро Калнишевський вирядив до столиці козацьке посольство у складі Антона Головатого, Сидора Білого і Логвина Мощенського. Та їхні намагання уладнати вирішення земельного питання успіху не мали.
В квітні 1775 року Катерина II розпорядилася „великому гетьману запорожському” Потьомкіну відібрати у запорожців зброю та остаточно зруйнувати Січ а придворному історику німцю Герарду Міллеру науково обґрунтувати, що Запорожська Січ, а з нею і козацький флот, не мають права на існування. І коли Міллер теоретично обґрунтував, що Січ є „політична потвора”, яка має „несамовите управління” і „злодійський умисел” та представив цариці так потрібний їй висновок, що Січ „не має права на існування”, практичне виконання імперських досліджень доручили російському генералу сербу Текелію.
Проти Запорожжя була розроблена крупномасштабна військова операція за всіма правилами бойових дій. Наступ на Січ вело шість армій з шести напрямків. Головний напрямок наступу на „найзичливіших підданих” з нинішнього Кіровограда очолив сам Текелій. Під його безпосереднім командуванням знаходилося чотири полки кінноти, шість полків піхоти, п’ять полків донських козаків, всього 50 тисяч війська з 50 гарматами. З півночі під командою генерала Чорби наступало 26 ескадронів кінноти, три полки донців та три полки піхоти, всього чотири тисячі війська; з півдня від Александер-Шанця (Херсона) під проводом генерала Лопухіна вели наступ полк гусар, три полки донських козаків і три полки піхоти, всього 12 тисяч війська; понад Дніпром в напрямі на Кодак наступав генерал Бальмен з двома полками донських козаків, полком драгун і полком піхоти, всього шість тисяч війська; з заходу через Гардівську паланку наступав полковник Звєрєв з 13 ескадронами кінноти, двома полками донців і полком драгун а зі сходу, через лівобережні паланки, наступав князь Прозоровський з 20 тисячами війська.
Отже, проти поріділого на війні 10-тисячного запорожського війська наступала майже 90-тисячна російська армія і 4 червня 1775 року оточила Січ. На військовій раді запорожці вирішили оборонятися, та кошовий отаман Петро Калнишевський і січовий архімандрит Володимир умовили їх не проливати братської крові. На вимогу Текелія Калнишевський з бойовими нагородами, хлібом і сіллю, з військовим суддею Павлом Головатим, військовим писарем Іваном Глобою та курінними отаманами вийшов до стану генерала Текелія.
Та не допомогли старому кошовому медалі цариці: для імператриці і Потьомкіна він вже був злочинцем, вартим смерті. В наметі Текелія Калнишевського, Глобу і Головатого арештували, закули у кайдани і відправили якби для слідства до Москви а звідти через рік з великою таємницею Петра Калнишевського заслано в Соловецький монастир, Павла Головатого – до Тобольського а Івана Глобу – в Туруханський монастирі в Сибірі. Арештували та заслали до Сибіру і значну частину січової старшини. Потьомкін через синод наказав монастирській владі, щоб „содержаны были узники сии безвыпускно из монастырей и удалены бы были не только от переписок, но и от всякого с посторонними людьми обращения”. Запорожцям після арешту кошового і генеральної старшини оголосили, що Січі „більше не бути”.
В ніч з четвертого на п’яте червня більша половина запорожців, передбачаючи загибель Січі а після неї, якщо не власну смерть то кріпацтво, на двох десятках чайок вийшла з Січі, переправилась на річку Підпільну, і, забравши припаси, під проводом військового старшини Андрія Ляха направилась на Дунай „до турка”, у свою другу еміграцію .
„Ой, пішли, пішли славні запорожці та не пішки – дубами,
Ой, як оглянуться до славної Січі, умиються сльозами”.
П’ятого червня 1775 року 3000 запорожців, що не пішли на Дунай, склали зброю. В козацьку залогу зараз же увійшли донські козаки, російська піхота і драгуни, які піддали Січ грабуванню більше, чим за Петра I. Січові клейноди, військову канцелярію, військові документи та гармати вивезли, військову скарбницю пограбували. Донські козаки, вчорашні запорожські побратими, порубали шаблями і розікрали навіть срібні і золоті прикраси з ікон і царської брами січової церкви. Курені разом з січовими спорудами були зруйновані, фортечні укріплення розкопані і розкидані, розкопали навіть січові цвинтарі а кості славетних полковників і отаманів викопали і розкидали поза Січчю, каплички поруйнували. Руйнувалася не лише Січ як військова кріпость, руйнувалася історія і сама пам’ять про Запорожжя як центр боротьби за національне визволення України.
Указом імператриці від 3 серпня 1775 року Військо Запорожське низове було скасоване, як їй здавалося, „назавжди” і в Україні суворо заборонялося навіть згадувати назву запорожців.
Проте славне вікове запорожське лицарство так запросто за указом зникати з історичних скрижалей не збиралося. Козацький флот майже всім складом організовано вийшов на Дунай, де ще зовсім недавно проводив бойові операції проти турецького флоту.
Турецький султан умів цінувати військову звитягу і силу, тому прихильно зустрів запорожську делегацію, виділив козакам під Задунайську Січ острів святого Юрія з Сулинським і Георгіївським гирлами Дунаю, забезпечив їм військовий устрій та видав клейноди - булаву, бунчук, печатку та корогву, висвячену Константинопольським патріархом: на білому полі золотий хрест з однієї сторони і срібний місяць на чорному полі з другого. Кошовому отаману надавалися права двобунчужного паші, що рівнялося сучасному віце-адміралу, окремо йому було вручено ятаган в золотих піхвах, оздоблений самоцвітами, який увійшов до складу військових клейнодів. Військо Запорожське або, як його називали в Туреччині, Військо Буткальських козаків, отримало право вільно оселятися та займатися промислами від Очакова до Дунаю. Підпорядковувалися запорожці Силістрійському паші. Відновлене ними військо складалося з кінного, пішого і флотилії а організація відповідала старому козацькому звичаєвому праву. Завданням задунайців було охороняти турецько-російський кордон.
Піші запорожці, які не підкорилися імператорському указу, заклали Кіш на Дністровському лимані біля Акермана (нинішнього Білгород-Дністоровського) і підпорядкувалися Білгородському паші. Очаківські і Акерманські степи, розділені на паланки, стали хутко заселятися українцями. Багато козаків, рятуючись від панщини, осідало в них сім’ями.
Про край за Бугом в Україні почали говорити як про край, вільний від панщини, як раніше говорили про Запорожжя, і туди все більше втікало від російських порядків українського люду.
Таким чином, козацький флот України створив в еміграції нову базу свого розвитку і на кінець 1775 року нараховував більше п’яти тисяч чоловік. Але служив він тепер інтересам Турецької імперії, направлених проти інтересів імперії Російської.

3. Флот Чорноморського козачого війська

Наміри Росії вийти на чорноморське узбережжя означали початок нової війни з Портою, яка ставала неминучою. Організація і швидке зміцнення Задунайської Січі вимагало організації якоїсь протидії цій новій загрозі, яка не лише збільшувала військову потужність Порти але й паралізувала участь українських козаків у війні на стороні Росії. В формуємі пікінерські полки козаки не йшли і війська гостро не хватало.
Князь Потьомкін спочатку намагався силою стримати еміграцію козацтва за Дунай та на Забужжя але з того нічого не вийшло. Тоді за його порадою Катерина II 5 травня 1779 року і 27 квітня 1780 року маніфестами звернулася до козаків вже з проханням повернутися у рідний край, обіцяючи дати кожному з них землю і службу за російськими чинами. Та ці маніфести на запорожців зовсім не вплинули, бо вони добре знали ціну царициного слова: вісті про поневолення козаків в Україні доходили за Буг і до Дунаю разом із втікачами. Про це передає і складена в народі пісня:
„Ой, пише москаль та й до кошового:
„ А йдіть до мене жити,
Віддам землю по прежньому:
А до Дністр гряницю!
„Ой, брешеш, брешеш ти, вражий москалю,-
Хочеш піддурити:
Як підем ми до тебе,
Будеш лоб голити!”
Не видав запорожців на вимогу російського уряду і турецький султан. Тож після скасуванням Січі втримати запорожців у своєму підданстві Росія не змогла і тим лише підсилила сили турецькі, втративши сили власні. Південь для Російської імперії зостався безборонним. До цього ж регулярно піднімали повстання кримські татари.
Розігнавши запорожців, російський уряд досить швидко переконався в поспішності свого кроку. З цього приводу князю Г.Потьомкіну прийшлося 31 жовтня 1776 року доповідати петербурзькому двору про безоборонність „малоросійського краю”. За підрахунками князя необхідно було мати ще 9 гусарських, 6 пікінерських і 2 козацьких полки та флот, чого в нього не було.
8 лютого 1783 року імператриця Катерина II, яка на той час виступала гарантом незалежності Кримського ханства, маніфестом „О принятии полуострова Крыма… под российскую державу” включила юридично незалежний ні від Росії ні від Туреччини Крым до своїх територіальних надбань. Назрівала нова війна з Туреччиною, яка сприйняла цей маніфест грубим порушенням Куйчук-Кайнарджийського мирного договору.
Опинившись в ситуації не підготовленості до війни головнокомандувач російської армії в Україні князь Григорій Потьомкін відчував гостру нехватку сил і взявся самостійно поновлювати козацьке військо. Зразу ж після приєднання Криму він розіслав по землях колишнього Запорожжя і за Буг заклики до козаків організуватися в Херсоні в нове козацьке військо під його керівництвом. З російського Запорожжя зібралося тисячу козаків, з-за Бугу не прийшов ніхто. 6 квітня 1783 року на прохання князя імператриця своїм указом таки взяла українських козаків на державну службу під назвою „Військо вірних козаків” хоча і з забороною вживати в назві слово „запорожське”. Формуватися нове козацьке військо мало за прикладом Війська Донського.
Отаманом колишнім запорожцям Потьомкін призначив вже літнього і досвідченого у військовій справі, авторитетного колись в Січі і загартованого в боях військового старшину Сидора Білого а його помічником – колишнього полкового суддю Антона Головатого. Розділятися військо мало на кінне („комонне”), піхоту та флотилію.
Цій флотилії випало на долю і продовжити і завершити літопис і бойову славу козацького флоту України.
Туреччина при допомозі французьких військових фахівців серйозно готувалася до війни. Швидкими темпами укріплювалися фортеці на чорноморському узбережжі, флот на Чорному морі поповнювався новими бойовими кораблями. З цього приводу Державний канцлер Олександр Безбородько 3 квітня 1785 року писав: „...чтобы встретить турецкую эскадру из 25 кораблей, выставленных Портой на Черном море, имеется только десять судов, наполовину сгнивших: они были построены из плохого материала; флот из весельных галер, на который рассчитывали, совсем не существует: Мордвинов, которому было поручено это дело, думал только о том, чтобы набить свои карманы… на восстановление флота требуется девять миллионов, но не знают, откуда взять эти деньги…” Як писалось в французькій пресі того часу: „Россия находится в царстве призраков”.
Такими виявилися наслідки знищення запорожського флоту. Майбутня війна часу на підготовку не залишала, тому, оцінивши ситуацію, Потьомкін заходився відновлювати втрачене: доручив Сидору Білому і Антону Головатому відновлювати козацьке військо і флот із закріпачених запорожців.
Сидір Білий і Антон Головатий добре розуміли, що відновити національне військо і флот у тій політичній ситуації за віковими традиціями козацтва стало неможливим. Тому вважали за необхідне формувати їх так, як складалося на той час, під імператорським орлом але на рідній землі, яка постійно буде живити їх силою.
На початку 1787 року до Сидора Білого приєднався колишній запорожський полковник Захар Чепіга з своїм товариством. Протягом року піші козаки збиралися в Прогноях під керівництвом Сидора Білого, кінноту організовував в Чилеклеї Захар Чепіга. У грудні того ж року козацьке військо було передислоковано з Прогноїв до Василькова, де заклали військовий Кіш та обрали на козацькій раді, „як одвіку водилося в Запорожському Війську”, кошовим отаманом Сидора Білого, суддею Антона Головатого та 38 курінних отаманів. Кошовий призначив командиром козацької флотилії Антона Головатого, який розпочав її будівництво на старих козацьких верфях і в Херсоні.
В Херсоні на закладених там верфях з початку 1779 року будувалися ще і великі вітрильні бойові кораблі для флоту „великого моря”, який згодом склав Севастопольську вітрильну ескадру. Збудовану в Херсоні ескадру з 16 великих бойових вітрильних кораблів-фрегатів Сидір Білий за наказом Головнокомандувача генерал-фельдмаршала Григорія Потьомкіна 1 травня 1783 року привів до севастопольської гавані, де через кілька днів передав її призначеному командувачем заводимого Росією флоту на Чорному і Азовському морях віце-адміралу Федоту Клокачову.
На відміну від севастопольської ескадри, гребна флотилія Головатого згадується в документах ще як „флот малого моря”. Ця флотилія складалася із двох ескадр: козацьких чайок та скампавеїв чи напівгалер – вітрильно-гребних суден, призначених для висадки десанту і тарану важких лінійних кораблів.
Довжина такої скампавеї рівнялася 31,7 метри, ширина - 5,33 м., осадка – 1,4 метри. Екіпаж її разом з десантом нараховував 230 чоловік. На озброєнні вона мала одну 12-ти і три 6-ти фунтові гармати. На носі судна установлювався гострий таран для атаки високобортних ворожих кораблів. Слід відзначити, що запорожці не любили ці мало маневрені з достатньо великою як для лиману осадкою судна і всі свої операції проводили на високо маневрових чайках. Скампавеї застосовували у більшості для доставки другого ешелону десанту, в завершальних частинах бойових операцій.
Обидві флотилії комплектували екіпажі своїх кораблів в Україні з українців, для чого фельдмаршал князь Потьомкін видав спеціальну директиву: „матросів на флот набирати з селян південної Малоросії як ізвічних мореходів і переможців над неприятелем”.
27 лютого 1787 року генерал Суворов прислав „Вірного Запорозького Війська кошовому Білому ” пожалувані імператрицею клейноди: великий білий прапор з синім хрестом, корогви для куренів, булаву, бунчук та перначі а 13 травня Потьомкін прислав ще й військову печатку. Цей прапор став і морським прапором козацької флотилії і згодом був взятий за основу Морського прапора флоту УНР в 1918 році.
Козаки зустріли клейноди дуже урочисто, це означало офіційне визнання і відродження автономії козацького війська. Звістка про вручення запорожцям клейнодів поширилася краєм аж до Дунаю і повернула з-за кордону на Батьківщину чимало козаків. На початку 1787 року флотилія Головатого нараховувала вже шість тисяч козаків а 19 липня 1788 року князь Потьомкін повідомляв в столицю, що російський флот складався „з 200 менших гребних суден, в кожному по 60 запорожців... Цими суднами керують запорожці, котрих тепер є двадцять тисяч на чолі з їх отаманом Сидором Білим”. Таким чином, зусиллями Білого, Головатого і Чепіги запорожське військо і флот в короткі терміни було відновлене до звичної на Січі кількості.
Але в Катерини II після повстання Пугачова та гайдамаччини довіри до запорожців не було. Тож командиром Лиманської гребної флотилії замість Антона Головатого вона призначила німецького принца Нассау-Зігена, який їй дуже сподобався під час подорожі до Криму в травні 1787 року. Осінню ж 1788 року Потьомкін за безініціативність під Очаковом відсторонив Нассау-Зігена від посади і призначив замість нього другого іноземця – генерала де Рібаса. Антон Головатий залишився командиром ескадри козацьких чайок. Ескадру скампавеїв очолив інший іноземець – американський контр-адмірал на російській службі Джонс, засновник ВМС США, колишній „Чорний корсар”.
7 вересня 1787 року розпочалася друга російсько-турецька війна, в якій козацькому флоту судилося відіграти визначну роль і прийняти на себе основний удар турецького флоту. В цій війні козацький флот виступив авангардом російської армії, знову проявив Європі зразки високого бойового мистецтва війни на морі, відродив вікову козацьку славу і звитягу.
Війна ще офіційно не була оголошена а російський флот вже ніс важкі втрати. Загальні російські сили на Чорному морі значно ослабила трагедія в штормову погоду поблизу Мангалії з севастопольською ескадрою контр-адмірала Марка Войновича. Під час жорстокого шторму за тиждень до початку війни затонув фрегат „Крим”, лінійний корабель „Марія Магдалина” дістався туркам в руки а остальні кораблі ескадри фактично втратили бойову готовність і вимагали серйозного ремонту. Тут злились воєдино низька якість кораблів, відсутність морського досвіду, незнання району плавання і зарозумілість російських офіцерів.
Тож з оголошенням війни протистояти турецькому флоту прийшлося лише Лиманській гребній флотилії запорожців, про що і доповідав Потьомкін в столицю в липні 1788 року.
Війна розпочалася з бойових дій флотів. В кінці вересня турецька ескадра висадила 6-ти тисячний десант яничар на Кінбурнську косу і облягла там армійський корпус генерала О.Суворова. Бій за Кінбурнську фортецю був жорстокий, сам Суворов був поранений. І лише висадка козацького десанту Лиманською флотилією і відмова задунайських козаків воювати з запорожцями дозволили О.Суворову скинути залишки турецького десанту з коси.
Знаючи, що севастопольська ескадра фактично небоєздатна, за порадою англійських і французьких військових фахівців, турецьке командування вирішили розправитися з Лиманською флотилією і, таким чином, розв’язати на свою користь питання безпеки мореплавства і морських комунікацій в Чорному морі.
Вранці 21 травня турецький флот з 10 лінійних кораблів, 6 фрегатів і 40 шиняв адмірала Гасан-паші появився на рейді Васильківського Коша і розпочав його артилерійський обстріл. Козаки, відслуживши молебень, під проводом кошового Сидора Білого на чайках зайняли бойову позицію, але турки бою не прийняли і відступили до Очакова.
Битва відбулася 7 червня в Дніпровському лимані. Проти 57 турецьких кораблів знову вийшов Сидір Білий. Під час сильного вітру, взявши на буксир скампавеї, козацький флот атакував турецькі кораблі. Втративши три лінійних кораблі Гасан-паша змушений був відступити.
Нова битва двох флотів відбулася через 10 днів поблизу Очакова. Від знаменитих козацьких мін в повітря злетіло ще три лінійних кораблі, 6 фрегатів, кілька менших було захвачено в абордажному бою. Остатки турецького флоту змушені були втікати у відкрите море. В цьому бою був смертельно поранений Сидір Білий, який помер 20 червня. Командування флотилією і заключним етапом бою проводив Антон Головатий.
За підсумками козацьких перемог радісний Потьомкін доповідав 19 червня в Петербург: „Флот капудан-паші веслувальною флотилією розгромлений, 6 кораблів лінійних спалено та 2 піддалися... 30 суден розбиті... Між кораблями знищені капудан-пашинський та віце-адміральський, у полон узято людей з 3000, побито не менше... Ця перемога отримана малими, новозбудованими за небувалим калібром, веслувальними суднами, яких побудовано до 200... легкість і моторність (їх) така, що ворожий корабель тільки встигав їх побачити, а вони вже той оточують... Встановлено, що вони незрівнянно більше загибелі ворожому флоту вчиняти можуть, аніж великі військові кораблі, - як це в останній поразці турецького флоту насправді й виявилося”.
Це був тріумф козацького флоту, здобута ним перемога не уступала за результатами перемозі російського флоту під Чесмою!
7 листопада козацька флотилія під командуванням Антона Головатого взяла десантом острів Березань і відкрила Суворову можливість взяти тривалий час неприступну для нього турецьку фортецю Очаків. На Березані Антон Головатий взяв в полон всю турецьку залогу з турецьким пашою Османом, захопив 11 бойових знамен, 21 гармату та весь військовий арсенал. Взяття Березані високо оцінив Потьомкін і нагородив Антона Головатого власним Георгіївським хрестом. За звитяжні перемоги над ворогами престолу Катерина II спеціальним рескриптом звеліла надалі Війську вірних козаків зватися „Військом Вірних Чорноморських козаків”. Лимарська флотилія стала називатися Чорноморською козачою флотилією і назва ця незабаром була перенесена на весь флот. З цього часу і пішла традиція про Чорноморських козаків, які насправді були тими ж самими запорожцями. Таким чином, нібито нагороджуючи запорожців за бойові заслуги, насправді стиралася історична пам’ять про Запорожжя і його вікові традиції. Про цю подію згадується в народній пісні:
Хвалилися запорожці Очаків дістати,
Щоб з мурованих колодязів коней напувати.
Очаків дістали, і сам хан нам здався,
Вже на наших запорожців весь москаль піднявся.
Зібралися генерали ситку ситкувати:
„Яку будем запорожцям одежу давати:
Чи козацьку, чи гусарську, чи третю – солдатську?”
„Хоч ми будем, братці, канави копати,
А не будем солдацької одежі приймати,
Бо солдацькая одежа куца, ще й погана,
Нехай наша не загине запорожська слава!”
Дальше бойовий шлях козацької флотилії проліг до Хаджибея, нинішньої Одеси. Цю фортецю Антон Головатий взяв одночасним штурмом з берега козацькою кіннотою і морським десантом своєї флотилії з моря. Слідом за Хаджибеєм під козацькі корогви впала фортеця Аккерман а за нею козацька ескадра Антона Головатого із 50 чайок при підтримці козацької кінноти Захарія Чепіги і російської піхоти Михайла Кутузова нічним штурмом взяла фортецю Бендери на Дністрі. За ці перемоги козацькому полковнику було височайше пожалувано чин полковника російської армії.
Та найзначнішою звитягою покрив себе козацький флот при штурмі Ізмаїла у грудні 1790 року. У величезній історичній літературі, присвяченій штурму цієї, як вважалося, неприступної турецької фортеці, про козацький флот майже не згадується. Вся слава віддана генералу Суворову, ще трохи Михайлу Кутузову, який командував під Ізмаїлом батальйоном піхоти та лише не тим, хто забезпечив блискучу перемогу.
Завдання взяти Ізмаїл Потьомкін поклав на Суворова. Враховуючи успішні дії козацького флоту під Очаковом, Суворов випросив у головнокомандувача всю Лиманську флотилію, авангардом якої завжди були чорноморські козаки.
На початку грудня флотилія Головатого увійшла в Дунай. Напроти Ізмаїла турки розташували важку артилерійську батарею на острові Сулин, яка не позволяла підійти до фортеці, в Дунаї вели патрулювання турецькі кораблі. Спочатку Головатий взяв штурмом Сулин і дав змогу розмістити там артилерію Суворова. Затим у двох битвах біля острова Верхні Чатапи і вище Ізмаїла потопив турецькі кораблі, чим лишив турецьку фортецю можливості отримувати підкріплення і припаси. Слідуючою впала під полковницький пернач фортеця Табія, на штурм якої Головатий вів козаків особисто. Розвиваючи успіх, Головатий з своїми козаками вдарив на Ізмаїл і у кровопролитному бою взяв редути і важку турецьку батарею, яка прикривала фортецю з сторони Дунаю.
Якби Суворов підтримав чорноморців, фортецю можна було взяти того ж дня. Але не отримавши підкріплення, козаки не витримали контратаки значно переважаючих сил противника і з втратами вимушені були здати батарею і відступити на о. Сулин.
11 грудня 1790 року розпочався новий штурм турецької твердині. І розпочав його десант флотилії Головатого на ту ж саму батарею, віддану раніше туркам. На 8 годину ранку козаки змусили батарею замовкнути, вдерлись на турецькі редути а затим у фортецю. За стінами фортеці на козаків вдарив сам кримський хан Каплан-Гірей з ордою і яничарами.
Якби не вчасна допомога гренадерів Кутузова, чорноморцям прийшлося би сутужно. Штурм стін фортеці військами Суворова вирішили успіх бою. В бою за Ізмаїл чорноморські козаки А.Головатого взяли 26 турецьких знамен, десятки гармат, багато зброї і амуніції. За взяття Ізмаїла Антон Головатий був нагороджений хрестом Святого Георгія а козаки срібною медаллю „За отменную храбрость при взятии Измаила декабря 11 дня 1790”.
Після падіння Ізмаїла флотилія чорноморських козаків А.Головатого на приморському театрі підтримувала операції армії генерала Рєпніна, брала участь у штурмі портового міста і турецької фортеці Мачина.
Десант і штурм Мачина став останньою бойовою операцією козацького флоту України. Під час цієї операції козаки проявили такий же героїзм як і під Ізмаїлом.
31 червня 1791 року в Галаці був підписаний мир між Портою і Росією. Кордон між ними установлювався по Дністру, Ізмаїл повертався Туреччині.
В боях на Дунаї проявилася і трагічна сторінка українського козацтва, бо на стороні Порти воювали колишні запорожці, козаки-задунайці. Їх зустрічі з чорноморцями відбувалися часто і не завжди були мирними. Частина задунайців, пам’ятаючи руйнування Січі, не вірила Потьомкіну, не забула його зраду, закріпачення і репресії ним козацтва. За Дунаєм не сприймалася і зміна назви козацтва з запорожського на чорноморське. Відновлення Війська Вірних козаків на Задунайській Січі розглядалося як тимчасове явище в колонізаторській політиці Петербурга в Україні, тому звідти не завжди прихильно дивилися на козаків-чорноморців, які, на думку задунайців, сприяли зміцненню колонізаторського режиму на рідній землі.
По суті, так воно і було насправді. Українське козацтво з його віковими традиціями боротьби за волю і свої права, як окремий стан українського суспільства було головною перешкодою політичним і військовим цілям Російської імперії. Українські козаки потрібні були і без них не могли обійтися під час війни а після закінчення бойових дій для монаршого престолу вони ставали небезпечними. Тому черговий раз імперія поступила з запорожцями віроломно і по-єзуїтськи. Щоб викурити в Україні козацький дух, щоб назавжди покінчити з козацтвом було прийнято рішення депортувати козацьке військо і флот за межі України. Тим, хто здобув імперії нові землі, місця на рідній землі не знайшлося.
Російським солдатам і офіцерам, які відзначилися в боях, в нагороду надавалися чини, хутори і села в Україні. Українці – виселялися.
Ще точилися бої в усю Дунаю, ще проливали запорожці кров за імперію а їх майбутнє вже було вирішене. 20 лютого 1792 року вийшов царський указ про те, що „добута од Порти Оттоманської земля між Бугом і Дністром прилучається до Катеринославської губернії”. У війську почалося розчарування, всім стало зрозумілим, що цей указ матиме наслідки 1775 року: ліквідацію козацького війська.
І дійсно, 21 травня начальник імператорської канцелярії генерал-аншеф Каховський таємно наказав командувачу флотом адміралу Мордвінову терміново переправити Чорноморську козачу флотилію на Кубань. 2 липня 1792 року з цього приводу було оголошено і указ Катерини II: „Войско казачье Черноморское, собранное покойным генерал-фельдмаршалом, князем Потемкиным-Таврическим из верных казаков бывшей Сечи Запорожской в течении последней нашей с Портой Оттоманской войны многими мужественными на суше и водах подвигами показало опыты ревностного к службе нашей усердия и отличной храбрости. В воздаяние таковых сего войска заслуг Всемилостивейше пожаловали Мы оному в вечное владение состоящий в области Таврической остров Фанагорию, с землей между рекою Кубань и Азовского моря лежащего… ”
Ось така була царицина зарплата. Там, на Кубані, в чужій стороні українські козаки перешкодою для планів імперії вже не були і тривоги при дворі не викликали. Там вони мали знову вмирати за розширення імперії на Кавказ.
Звістка про виселення на Кубань вразила бойових козаків. Частина козаків перейшла на Задунайську Січ, Антон Головатий терміново подався до столиці з клопотанням про оставлення козаків на визволених ними і вже обжитих землях, обіцяних Потьомкіним, – між Бугом і Дністром: „С начала последней турецкой войны мы, с воли Вашей Императорской Величности, были собраны покойным Великим Гетманом Потемкиным из прошлых (бывших) запорожцев количеством 12622 казака.
По его, покойному, приказам мы уже поселились на тех землях и семьи наши, количеством 1759, а в них мужского пола 5068 душ и женского 4014, и выстроили себе хаты, мельницы, ветряки и хозяйство с хлебопашеством, скотоводством, садоводством, виноградарством, пасеками и рыбалками”.
Та в столиці рішення вже були прийняті і хоч Антона Головатого приймали тепло і обдаровували подарками, козацькі доводи не сприймалися: козаків треба було позбутися. Колишні татарські кочовища а тепер обжиті козацькими родинами землі, вже припали до душі де Рібасу, призначеному губернатором Одеси, поету Державіну, Каховському, Мордвінову, Безбородьку та іншим царським вельможам, що сараною посунули на українські землі.
Повторилася ситуація 1775 року. Чорноморських козаків почали захоплювати пани, заковували в кайдани, розлучали з сім’ями, кріпачили, разом з майном оголошували своєю власністю. Граф де Віт захопив і привласнив собі цілу Кінбурзську паланку разом з людьми і їх майном, скарги Головатого осталися без наслідків. Велика кількість чорноморців подалася за Дунай. Про ці події розказує народна пісня:
„Колись було в людей добро
Нажите годами.
Віднімали, забирали
Цілими возами”.
Збиралася козацька флотилія для свого останнього походу на Кубань в Очакові під командуванням полковника Сави Білого. Близько чотирьох тисяч козаків на 50 чайках і бригантині прибули в Темрюк 25 серпня. Всього на Кубань морем і сушею було переселено 8200козаків, які заклали Кіш на Кубані і назвали його Катеринодаром та розбили40 куренів, згодом перейменованих на донський зразок в станиці. До традиційних 38 запорожських куренів додали ще два – Єкатерининський та Бережанський.
Та вже незабаром Кубанське козацьке військо вже майже нічого не мало спільного з запорожським військом. На Кубані перестав існувати козацький флот а „Порядок общєй пользи”, виданий Чепігою, Головатим і Котляревським в 1794 році як порядок організації війська, з запорожських традицій оставляв лише згадки.
Врешті, не для того виселяли запорожців на Кубань, щоби відновлювати, хоч і за межами України, запорозькі традиції і порядки. Так воно і сталося. 28 січня 1797 року від хвороб і виснаження на війні помер останній кошовий отаман обраний вільними голосами Антон Головатий. 27 липня 1997 року, після своєї коронації, імператор Павло I призначив без вибору і бажання Війська Чорноморського військового писаря Котляревського „військовим отаманом”. Цим указом назавжди скасовувалися не лише виборчі права козацтва а й сама посада Кошового отамана.
Козацтво відповіло на таку реформу свого війська непослухом, який був розцінений як „заколот”. Прознавши про грубе порушення своїх віковічних прав, по старій традиції, козаки, зібравшись в Катеринодарі на військову раду, поскидали з посад всю старшину окрім Котляревського, який втік був в Усть-Лабінськ. Заколот був жорстоко подавлений а його організаторів, новообраних на військовій раді досвідчених і популярних серед козацтва військового осавула Дикуна, пушкаря Шмалька замордували підручні генерала Пузиревського. Полковників Собакаря та Полового побили батогами перед військом, затим обом вирвали ніздрі і навічно заслали до Сибіру на каторжні роботи. Після таких небачених екзекуцій багато козаків втекло з Кубані на Дунай.
Продовжувачами традицій козацького флоту стали флотилія Задунайської Січі, яка існувала до 1828 року, а після повернення більшості козаків на рідну землю флотилія Азовського війська – з 1831-го до 1865 року. Бойова діяльність цих флотилій, особливо Дунайської, ще чекають прискіпливого дослідження. Але можна вже сьогодні стверджувати, що вони особливої ролі як роди сил вже не мали а використовувалися в турецькій і російській арміях як допоміжні і транспортні сили. Флотилія Азовського війська за сприяння командувача Чорноморським флотом адмірала Михайла Лазарєва певний час провадила прикордонне патрулювання в Азовському морі. Та коли Росією були повністю опановані Крим і Кубанська сторона, потреба в такій службі відпала і Азовське військо було переселене на Кубань, де заснували Новоросійськ і Анапу.
Врешті-решт, традиції запорожського флоту після ліквідації Січі продовжували жити в душі поневоленого українського народу, вони стали однією із найславетніших сторінок його історії.
Зусилля і жертви козацьких флотоводців і лицарів моря не були марними. Прокладена ними дорога до моря, морські традиції і звитяга стали тією духовною основою українців, яка постійно генерувала українських лицарів моря, визначала їх постійний потяг до моря, до жертовної боротьби за волю і свободу, вселяла віру в конечність перемоги в боротьбі за свою соборну Батьківщину. Більше 200 років вихідці з роздертої сусідами України у складі флотів Російської та Австро-Угорської імперій постійно вписували яскраві героїчні сторінки в боротьбу на морі. Вони були постійними учасниками історичних подій, здійснили немеркнучі бойові подвиги під час Першої світової війни, внесли вагомий внесок в розвиток військово-морської науки.
І коли на початку XX століття пробив революційний час свободи і волі, сама історія поставила питання про відродження національного флоту України.

Далі

До змісту Мирослав МАМЧАК УКРАЇНА:ШЛЯХ ДО МОРЯ ІСТОРІЯ УКРАЇНСЬКОГО ФЛОТУ