III. Національний флот в часи монголо-татарської і литовської доби

Історія і доля княжого флоту підчас монголо-татарської навали і литовської доби фактично залишається недослідженою і невідомою до сих пір навіть для військових фахівців. За введеним російськими а затим радянськими істориками в історію поняттям „монголо-татарське іго” якби саме собою розумілося, що про яке військо, тим більше флот, може йти мова коли народ і держава були поневолені дикою азіатською ордою. І якось зовсім неясно було, а де ж було оте іго, коли героїчний московський князь Дмітрій Донской збирав своє військо на битву з ордою, і звідкіля князь брав професійно підготовлених воїнів для своїх дружин. Про інші битви з ордою до і після Куликовської битви 1380 року в підручниках історії взагалі замовчувалося, бо в такому разі втрачалася роль московського князя як визволителя слов’янських народів з ординського рабства і його „історичне” право на спадщину і „собіраніє” земель і спадщини древньокиївської держави.
Та, як виявляється, українська земля після навали орд Батия пусткою не стала. Київ, Чернігів, Галич, Володимир після їх погромів доволі швидко піднялися з руїн і знову стали княжими столицями тільки тепер татарських провінцій в Україні-Русі. Ординці справді нашого краю не жаліли, але, як свідчать літописні розповіді очевидців, жорстоко побивали у більшості людей „визначних і старших” а простий люд мордували вибірково в монгольській традиції для остраху остального населення.
З упадком староукраїнської держави і політичного занепаду Києва після нашестя монголо-татар в 1240 році, стався остаточний розрив династичних, політичних, економічних й культурних зв’язків між київськими князівствами. Північно-східні землі Русі підпали під повний вплив Орди, яка остаточно розірвала їх і так доволі слабкі зв’язки з колишньою метрополією. Землі Наддніпрянщини прийшли до повного політичного запустіння і безкняжіння. Проте, не зважаючи на експансію татар, княжі традиції, традиції княжого флоту, державну суспільно-політичну форму Руси-України ще більше чим століття, до 1387 року, у повній силі продовжувала Галицько-Волинська держава, вплив якої сягав Чорного моря і Києва. Гирло Дунаю, Дністровський лиман осталися не тільки зонами операцій флоту берладників, а фактично вільною і підвласною лише їм територією. Дністер у ті часи був тією водною артерією, яка з’єднувала Галич з країнами Середземного моря а ріка Буг стала кордоном з Ордою. Татари, хоч і у великій мірі роззброїли князя Данила Галицького, та безпосередньо опанувати його князівством так і не змогли, спромігшись лише обмежити його експансію на схід від Дніпра. Галицько-Волинська держава впала тільки після 40-річної боротьби за існування з поляками, угорцями і литовцями.
Ординці, як відомо, після завершення походу в Західну Європу українські землі не окупували і своїх гарнізонів там не заводили. Західноєвропейський мандрівник Пляно Карпіні, подорожуючи до Золотої Орди, в 1245-47 роках проїхав всією Україною починаючи з Волині і не зустрів там ні татарських залог, ні татарських агентів. За його записами, перша татарська застава знаходилася лише за сім днів дороги, тобто, десь за 200 кілометрів від Києва. Ординські хани, обмежуючи княжу владу, на місцях активно підтримували автономні місцеві громади і їх „ліпших людей” - „отаманів”, підпорядковуючи їх собі безпосередньо. Такі дрібні громади були простими в управлінні і, відірвані одна від одної, проти татар були безборонними.
Всі руські князі були зобов’язані на заклик хана іти з військом в татарські походи і такі походи з татарами відбулися, наприклад, на Польщу і Литву в 1275 і 1286 роках, в 1278 році – на Кавказ. Отже, процес військового будівництва і розвитку військової справи в Україні-Русі татарами не припинявся бо з отриманням ханського ярлика на княжіння князь не позбавлявся права на власне військо, до якого, треба думати, могли входити і флотські формування, як це було за часів княжої України. Мало того, орді було вигідно мати в своєму складі дружини русичів. Хінські джерела згадують, що руські відділи входили в гвардію великого хана навіть під Пекіном.
Проте татари якось флотом не переймалися. Напевне, морська катастрофа, яка спіткала Чингізхана підчас спроби окупувати японські острови при допомозі китайського флоту назавжди відбила охоту у монгольських полководців до морських походів і використання флоту. То ж навіть перед штурмом Києва ординці не захоплювали лодій княжої флотилії, не будували власних а ждали поки замерзне Дніпро. Лодії Дніпровської флотилії, яких захисники Києва не спалили, татари попервах використовували як перевізні засоби через ріки а після завершення походу в Європу їх пристосували для торгівлі. Про існування у княжому війську після татарського погрому лодій і невеликих річкових формувань свідчать і літописні згадки, в тому числі і розповідь про подорож Данила Галицького до ставки хана Золотої Орди.
Тож флот Київської держави не загинув, але під татарською зверхністю про морські походи прийшлося забути на довгі десятиліття. В Чорнім морі господарем став флот генуезців, ескадра якого в 1433 році вигнала татар з Балаклави і Інкермана. Візантійська імперія, що сама доживала останні часи, Золотій Орді і Литві конкуренції на морі вже скласти не могла, а інтереси ординських ханів і литовських князів, здається, дальше чорноморських берегів не сягали. Тож не було причин для конфліктів на морі.
Флот „берладників” на Дністрі і його лимані теж пережив татарську навалу, частина його перейшла на службу до болгар і Візантії. Оці колишні „галицькі вигонці” і герої битви на Калці, маючи чималий досвід морського судоходства, освоїли чорноморські береги від Дунаю до Дніпра і вже незабаром почали активно забезпечувати торгівлю Причорномор’я.
Підтвердження сказаному виходить із спогадів того ж мандрівника Карпіні. П’ять років по татарському погромі в поруйнованому Києві він побачив вже більш-менш налаштоване життя, зустрівся з тисяцьким і боярами. До Києва разом з ним прибули купці з Вроцлава, Польщі і з Австрії, там же він зустрів компанію лєвантських купців з Царгорода, які представляли Геную, Венецію, Пізи і Францію. Академік Михайло Грушевський справедливо іронізує, що не за попелом з київських попелищ вони туди приїхали а, значить, Київ знову відроджувався як великий центр морської торгівлі і, головне, вже мав чим торгувати!
За оповіданнями Карпіні можемо сміливо стверджувати про існування в післятатарський період морського торгового шляху з Києва до Царгорода. А торгові каравани в той повний небезпеки час мусіли охороняти військові судна і такими були лодії флоту берладників а затим литовсько-руських князів. А для цього мусіли відродитися і традиційні кораблебудівні центри княжої Русі.
Початок XIV століття характеризувався поширенням міжусобиць в самій Золотій Орді і упадком її військової могутності. Цим скористалася Литва і розпочала експансію на південь. На початку 136о-х років військо литовського князя Ольгерда зайняло Чернігівсько-Сіверську, Київську і Переяславську землі. Окупація литовцями території центральної і північно-східної України викликала конфлікт з татарами, які вважали себе господарями цієї землі.
Прихід литовців на українські землі був широко підтриманий місцевим населенням, його громадами і „отаманами”, озброєні загони яких поповнювали литовське військо. Швидко формувалось об’єднане литовсько-українське військо.
Успіх Ольгерда обумовлювався у більшості ще й тим, що він виступав не завойовником нових земель а їх визволителем від татарської залежності і, за прикладом київських князів IX-X століть, проголошував об’єднання старих руських земель та будівництво нової спільної християнської держави на Київських традиціях. Українське населення активно підтримало заходи литовського князя по звільненню своєї землі від ненависних ординців і готувалося до війни з Ордою.
Перша велика битва литовсько-українського війська князя Ольгерда з татарами відбулася в 1363 році на річці Сині Води на території нинішньої Черкаської області, підчас якої були наголову розгромлені орди трьох татарських ханів: Хачебея, Кутлобуга і Дмитра - володарів українського Поділля і Київщини. В 1374 році війська князя Ольгерда розгромили ще одну орду - орду хана Теміреза, після чого опанували всією територією сучасної України і вийшли до берегів Чорного моря. В литовсько-українському війську Ольгерда знаходилися і війська українських князів загальною чисельністю в 40 тисяч воїнів. Ці об’єднані сили фактично витіснили з території України монголо-татар, загнали їх орди за Дон і визволили „усі степи аж за Очаків, од Києва і Путивля аж до гирла Дону” і все чорноморське узбережжя від Хаджибея до гирла Дунаю. Ольгерд визволені території назвав землями, що здавна належали Україні. В Києві був відновлений стіл київського князя, на який був посаджений намісником Великого князя його син князь Володимир. Так з золотоординською залежністю, чи з монголо-татарським ігом, на українських землях було покінчено назавжди. Ці визначні події із історії нашого війська теж ще не знайшли гідного їм місця у вітчизняній військовій історії.
Боротьба з Золотою ордою породила і героїчне українське козацтво, яке з перших днів свого розвитку стало носієм національної ідеї і захисником свого народу. Першими організаторами українського козацтва на пограниччі з ордою виступили українські князі, шляхта і колишні командири княжих дружин. Козацькі загони попервах несли передову сторожову службу в литовському війську але час, політичні і історичні обставини виділили цю найбільш організовану, творчу і потенційну силу тодішнього українського суспільства в єдиного захисника українського народу.
Перші історичні повідомлення про дії козаків зустрічаються в хроніках золотоординського періоду XIII та початку XIV століть. Так, хроніка міста Судак 1308 року, наприклад, повідомляє, що козаки „зарубали мечем Альмальчу, сина Сармака.” Повідомлення про українських козаків XIV століття подають і грецькі джерела. Та найдостовірніші письмові повідомлення про козацькі військові підрозділи припадають на XV століття, коли козацтво стає найактивнішою оборонною силою українського народу.
Слово „козак” виникло ще в княжі часи. Цим іменем називали людей, які несли сторожову, вартову службу. Відомо, що називав себе козаком відомий богатир княжої України-Руси Ілля Муромець і гордився цим званням. Окрім української мови, слово „козак” використовується в російській, польській, кримськотатарській, турецькій і половецькій мовах при однаковому значенні цього слова. У зв’язку з наявністю слова „козак” у знаменитому половецькому словнику, багато дослідників схиляються до думки про його тюркське походження. Але остаточно це ще не доведено.
Слід особливо наголосити, що на історичну арену козацтво вийшло в час, коли перед українцями постала проблема: або бути знищеними фізично остаточно, або боронитися власними силами. І перші випробування українське козацтво успішно витримало в кровавих битвах з загарбниками і колонізаторами на Синіх Водах і Ворсклі.
Проте, перемоги українсько-литовського війська над Золотою ордою із російських і радянських підручників історії протягом віків були викреслені, не вивчалися дослідниками бо не вкладалися в пануючу концепцію головної ролі Великого князівства Московського в боротьбі з монголо-татарами. Десятиліттями у визвольному процесі придавалося виключне значення лише Куліковській битві Великого князя московського Дмитрія Донського з золотоординським ханом Мамаєм в 1380 році. В цій битві, до речі, брало участь і 40-тисячне українське військо під керівництвом волинського воєводи Дмитра Боброка, яке і внесло вирішальний вклад в загальну перемогу над Мамаєм. Волинський воєвода виступив і командувачем на полі бою бо московський князь приймав участь в бою простим воїном. У 1410 році 37-тисячне українське військо, у складі якого були і козацькі підрозділи, взяло участь в знаменитій Грюнвальдській битві з Тевтонським орденом.
Врешті, слід особливо наголосити, що завдяки перемогам Ольгерда над монголо-татарами Кримська орда дістала виняткову можливість стати політично незалежною від східних орд і розпочати доволі тривалий процес свого мирного розвитку та переходу до осілого життя. Тож в період своєї короткої незалежності Крим був тісно політично і економічно зв’язаний з литовсько-українською державою.
Литовський князь не випадково обрав шлях до берегів Чорного моря. Вихід до Чорного моря і зміцнення своїх позицій на його берегах був складовою татарської політики литовського князя. Ольгерд намагався не лише повернути всі старі княжі землі, а справедливо вважав зміцнення чорноморського узбережжя важливим елементом безпеки і розвитку країни. А для вирішення цих питань необхідний був флот і князь активно зайнявся вирішенням проблеми його будівництва. Досягнувши берегів Чорного моря, Ольгерд значно розвиває морську справу, розбудовує старі морські порти Олешки на Дніпрі, Кочубеїв (на місці сучасної Одеси), розпочинає будівництво Очакова і нового порту Маяк в устю Дніпра, поблизу нинішнього Херсона, організовує торговий флот і торгівлю з Візантією, налагоджує рибальство, зводить грізні фортеці в Кам’янці, Меджибожі, Брацлаві, Вінниці, Каневі, Черкасах і в других місцях України. Дністер і Дніпро повертають собі славу морських торгових артерій, які відновлюють зв’язок українських земель з Візантією і Середземномор’ям.
Заходи Великого князя привели і до відродження кораблебудівництва, на який значний вплив мав генуезький флот. В Кочубеєві і в Дніпровському лимані розпочато будівництво окрім лодій і морських двохвітрильних суден з прямими і косими вітрилами, двома палубами та з гарматами на борту. Ці судна могли ходити також і під веслами. Для їх будівництва ліс сплавлявся Дністром, Бугом і Дніпром.
З виходом до берегів Чорного моря військово-політична ситуація навколо українських земель не стала кращою. Після смерті Ольгерда в 1377 році до впертої і кровавої боротьби з Ордою додалися ще княжі міжусобиці, тривала боротьба з німецьким орденом на півночі та литовсько-московське суперництво, яке для Литви стало першорядним.
Пошук союзників закінчився підписанням в 1385 році так званої Кревської унії – політичного об’єднання Литви і Польщі під короною польського короля: Великий князь литовський Ягайло одружувався з польською королевою Ядвігою і ставав польським королем і мусив охрестити Литву за римським обрядом.
Ця подія повністю повернула історію Литовсько-української держави і викликала спротив литовсько-українського суспільства. Особливе незадоволення в Україні визвало впровадження католичного віросповідування, яке поляки зразу ж взялися нав’язувати українцям і це тривало протягом віків. Цю ситуацію використав князь Вітовт і змусив польського короля визнати його Великим князем литовським.
Протягом всього свого княжіння Вітовт демонстрував самостійну від польського короля зовнішню політику і продовжив справу Ольгерда. Використовуючи внутрішні конфлікти в орді і міжусобицю між ханами Вітовт активно і досить агресивно втрутився в татарські справи, розпочав боротьбу з ординським великим ханом Едигеєм і підтримав вигнаного з Орди хана Тохтамиша. Тохтамиш, як нащадок Батия, вдячний за „велику ласку і честь” і допомогу в трудні часи, коли його„коні потні були”, зрікся на користь Великого князя литовського на вічні часи історичних прав на Київ і всі руські землі які були колись підвласні татарам, і, за московськими архівами, у випадку його поновлення литовцями великим ханом Золотої Орди, обіцяв посприяти Вітовту стати великим князем всієї колишньої княжої Русі.
Цілі боротьби були занадто великими і великий литовський князь розпочинає військові дії проти Орди. В 1395 році він приймає участь у війні хана Тохтамиша з Тімуром (Тамерланом) і несподіваним ударом забирає в того Смоленськ. Восени 1395 року Вітовт „князю Скиргайлу повелъ идти с Кыева к Черкасам и к Звенигороду. Князь же великий Скиргайло божею помочю и великого князя повелением взял Черкасы и Звенигород…”. В 1397 році литовсько-українські війська Вітовта підтримуючи того ж хана Тохтамиша з боями увійшли в Крим і дійшли аж до Кафи. Кримський юрт і Ногайська орда були підпорядковані союзному хану Тохтамишу. Наступного, 1398 року, україно-литовське військо Вітовта разом з німецькими рицарями знову виступило проти татар. Його військо пройшло від Волині Поділлям і підпорядкувало собі околиці Дніпра і Дністра аж до їх гирла, де князь спорудив фортецю і митницю біля острова Тавань і камінний міст через Буг, Чорний город на Дністровському лимані та місто Каравул, неподалік Рашкова, на нижньому Дністрі.
Вітовт, продовжуючи справу свого дядька великого князя Ольгерда, взяв твердий курс до берегів Чорного моря і відродження там колись славного княжого флоту. Для цього необхідно було завершити спорудження морських і річкових портів, відродити суднобудівництво і захистити їх надійними фортецями. Для захисту морського узбережжя за наказом Вітовта споруджуються додаткові міцні кам’яні фортеці в Білгороді на Дністровському лимані, св’ятого Івана (Тавань) в усті Дніпра, поблизу теперішньої Каховки, та зміцнюється Кочубеїв.
Споруджені фортеці князь заставляв гарнізонами, призначав старостів, які керували там фортифікаційними роботами і всім життям, тобто вже формувалася своєрідна берегова оборона чорноморського узбережжя. Вперше стіни причорноморських фортець були обставлені гарматами, виливати які з наказу Ягайла в 1394 році розпочали у Львові, збудувавши для цього спеціальний Арсенал. Примірно в цей же час гармати почали застосовувати й на суднах. Були це різнокаліберні гармати довжиною до 1 метра: шарфмица - калібром 34,5 см, василиск – 20,1 см, співачка – 18,4 см, соловій – 17,9 см, фалькон – 10,4 см, фальконет – 7,2 см і інші. В XV ст. появилися і гармати спеціальних призначень, наприклад, тарасниці для оборони фортець і замків, гуфниці стали попередники нинішніх гаубиць, бомбарди примінялись для штурму мурованих замків а шротівниці – для знищення піхоти. Та на морських суднах найбільшого поширення набули фальконети, фалькони або соколи, серпентини і соловії з продовженими стволами, бойове використання яких згодом було значно розвинуте козацтвом. Врешті, зусиллями Вітовта і Ягайла генуезький флот, що тривалий час був господарем на чорноморському узбережжі, з Дністровського і Буго-Дніпровського лиманів був витіснений. Ягайло відновлював старі морські шляхи київських князів, придаючи цій справі важливе державне значення. Флот і приморські фортеці за задумами князя, мали не лише забезпечити прибутки від морської торгівлі, а й стати базою для завершення боротьби з Золотою Ордою. Водночас, флот мав гарантувати безпеку з моря від нового противника, що появився на південних і західних берегах Чорного моря - османів.
У зв’язку з новою небезпекою, вихід до моря дав можливість Ягайлу втрутитись в турецько-візантійські справи і при допомозі флоту надавати допомогу Візантійському імператоров, оточеному турками в Константинополі Кочубеїв (теперішня Одеса) став головним українськ0-литовським портом, звідки, за свідченням архівів, князь Ягайло в 1415 році направляв кораблями десантні дружини та українське зерно оточеному турками Константинополю. Допомога ця була вагомою для візантійців, хоч і не мала вирішального значення, бо морські операції литовко-українського флоту не мали системного характеру, до того ж їх блокував союзний туркам генуезький флот.
На теренах України в Кочубеєві і в гирлі Дніпра та Бугу при активній підтримці князя стало знову розвиватися кораблебудівництво, будуються гребні і вітрильні палубні судна. Судна тогочасного флоту могли приймати до 200 тон вантажу, мали дві а то й три щогли, були гребно-вітрильними і вітрильними, довжиною 25-30 метрів і шириною до 7 метрів. Загальна площа вітрил сягала 500 метрів.
Литовсько-український флот появився в Чорному морі а основні його морські шляхи простяглися до Босфору і дальше в Середземне море. Правда, флот той був, вірогідно, торговий, про наявність в цих портах суто військового флоту поки-що свідчень не виявлено. Але ми знаємо, що великої різниці у ті часи між військовими і Судна часів Вітовта. торговими суднами не було і кожне з них могло стати при потребі як військовим так і торговим судном. Грунтом для розвитку литовсько-українського флоту став досвід флоту берладників, які мали тривалий досвіт мореплавства і військових операцій.
Вітовт добре розумів значення флоту для зміцнення держави і тому старався колонізувати звільнений від ординців степ і залюднювати їх у першу чергу через будівництво портів і прибережних фортець та розміщував в них військові застави. Намагаючись взяти під надійний контроль торговий шлях через Дніпро, Вітовт організовує будівництво фортеці Очаків і наймає для будівельних робіт кримських татар. Мандрівник Гільбер де Ляноа, який в 1421 році проїздив Причорноморськими краями, записав, що тамтешнє татарське населення визнавало владу Великого князя литовського. Багато місцевих традицій про причорноморські заходи Вітовта записали мандрівники XV століття, ці традиції перейшли і у місцеву топоніміку. Наприклад, до сих пір у нижній течії Бугу існує село Вітовтів брід.
Заходи Вітовта і його активна участь у татарських справах привели до великої битви литовсько-українських військ князя Вітовта з головними силами Золотої Орди - ордами еміра Адигея та ханів Темір-Кутлука і Темір-Кутлука, яка відбулася 12 серпня 1399 року на Ворсклі. В цій битві, як і в попередній битві на Синіх Водах, московські дружини участі не брали.
Битва на Ворсклі стала найбільшою битвою з ординцями Золотої Орди. Завершилася вона поразкою війська Великого литовського князя, на берегах Ворскли полягло багато українських князів, загинув цвіт українського і литовського лицарства. Переслідуючи Вітовта, орда Темур-Кутлука вдерлася до Києва і дійшла аж до Волині, нагадавши Великий князь Литовський Вітовт українцям часи Батия. Та ця поразка не спинила Вітовта в його боротьбі з Золотою Ордою. Втрати Орди на Ворсклі були такими, що вона змушена залишити українські землі і повернутися за Дон. Битва на Ворсклі лише змінила відкриту агресивність Литви до Орди і завершила етап їх відвертого військового протистояння. Не давши змоги Вітовту повністю підпорядкувати собі орду, поразка на Ворсклі лише зробила литовського князя обережнішим в ставленні до золотоординців і заставила його шукати союзників у боротьбі з степом.
Антиординським центром став Київ, фортецю якого Вітовт ще у 1397 році значно розширив і укріпив великою кількістю гармат. Своїми союзниками великий князь зробив Тохтамишевичів, які програли внутрішню боротьбу за трон в орді Кутлуковичам.
Київ і Середня Наддніпрянщина знову стали ареною запеклої збройної боротьби з Золотою ордою. В 1410 році, осінню 1411, протягом зими 1413 і весни 1414 років, влітку 1414 року, в 1416 році, в 1419 і 1424 роках відбулися великі спільні походи українсько-литовського і союзного кримськотатарського війська на Золоту орду. Всередині XVстоліття склався міцний союз Київського князівства з Кримом проти спільного ворога – орди Сеїд-Ахмеда. Врешті, внутрішня нестабільність і військові удари, завдані Орді Великим князівством Литовським були настільки сильними а втрати Золотої орди настільки великими, що обернулися для неї повним державним упадком і розпадом на дрібні ханства. На більше сил в орди вже не було. Невдовзі, в 1428 році, в Криму, на уламках колись грізної і непереможної Золотої орди постало окреме Кримське ханство.
Засновник Кримського ханства хан Хаджі-Девлет-Гірей свої юні роки провів при дворі Вітовта, оружна сила якого забезпечила йому і престол, і ханство і на перших порах безпеку кримської держави. Тож фундатор кримської держави Хаджі-Гірей, а згодом і його син Менглі-Гірей, як наслідники Золотої Орди, обійнявши кримський престол за прикладом Тохтамиша, зрікалися історичних прав татарської Орди на руські землі, про що видавали відповідні грамоти Вітовту. То ж, як наслідок тривалої боротьби з Едигеєм перемогу отримав таки Вітовт: приналежність українських земель до Литовсько-руської держави отримали міжнародне юридично-правове визначення. В одній із таких грамот Менглі-Гірея, наприклад, читаємо: „Пригадуємо Вам, що великий цар, дядько наш, і великий цар Ачжі-Гірей, отець наш, коли їх коні були потні, поїхали в гостину до Литовської землі. Вони бачили там велику ласку і честь і за те обдарували в. кн. Вітовта Києвом насамперед, а також і іншими численними землями. Потім в. кн. литовський Казимир з литовськими князями й панами просили нас, і ми потвердили йому те, що дали були великий цар, дід наш і отець наш, а то: Київську „тьму” (землю) з усіма при належностями, з данями, з землями й водами; Володимирську...; Луцьку...; Смоленську...; Камінецьку...; Брацлавську...; Сокальську...; Звенигород...; Черкаси...; Хаджибей...; Маяк...; землі на лівім боці Дніпра до устя: Снепород і Глинськ...; Хотин...; Чернігівську тьму...; Берестя й Ратно..., Мужеч, Оскол, Стародуб і Брянськ...; Немир..., Ходорів..., Донець... ” і т.д.
В перші роки після проголошення незалежності Кримського ханства Крим перебував у залежності від Литви, мало того, надавав їй допомогу в боротьбі із східними золотоординськими татарами. Приблизно до 1460 року, поки Кримське ханство боролося за свою незалежність з Золотою ордою Тімур-Кутлуковичів, Хаджі-Гірей визнавав патронат Казимира IV і був його вірним союзником. У серпні 1449 року у Києві, після чергової спільної перемоги над ордами Сеїд-Ахмета, відбулася урочиста церемонія проголошення Хаджі-Гірея кримським ханом.
Київ став тим містом, з якого починали свій шлях до кримського ханського трону царевичі Тохтамишовичі а південні окраїни Київщини, Черкаси, Канів і Поділля стали місцем перебування кримських царевичів і татарської еміграції. Київське князівство виступило тим історичним чинником, завдяки якому Крим зумів досягти незалежності. Як свідчать Рогозський літопис, хроніка Мацея Стрийковського та Любецький синодик, без дійової збройної підтримки Криму київськими, львівськими і черкаськими полками досягнення цієї мети було б неможливим.
Крим відповідав Києву взаємністю і допомогою. За свідченнями сучасника тих подій, польського історика Яна Длугоша, в 1455 році кримський хан Хаджі-Герей разом з львівськими полками старости Андрія Ондрованжа остаточно розгромив хана золотоординської орди Сеїд-Ахмета, коли той через Дике поле вдерся на Поділля. Як стверджують деякі дослідники, кримський хан був готовий підтримати європейські країни у їх боротьбі з турецькою експансією, якби король Казимир, який змінив Вітовта на литовськім великокняжім столі, його покликав.
Литва довела, що насправді являється спадкоємицею Києва і Галича, українці стали говорити про „наше государство християнське руське, велике князівство Литовське”. Невідомий тодішній поет прославив той час у віршах. А це вже є свідченням про розвиток культури і мистецтва на тогочасних українських землях:
„Ведзь же юж Русь, иж тва хвала,
По всем свете юж дойзрала,
Веселисе ти Русине
Тва слава нигде не згине.”
Та все ж, політика і держава Вітовта та його послідовників хоч і носили руський характер, руські, українські землі, мали в ній статус лише провінцій і їх подальша доля залежала від долі самої Литви. А роль Великого князівства литовського в унії з Польщею з часом зменшувалася. Чим більше в унії набирала силу польська шляхта, тим більше до українців в литовській державі почалися проявлятися релігійні і національні утиски.
В 1470 році було скасоване Київське князівство, що стало фатальним у подальшій долі України. Внаслідок Люблінської унії 1569 року українські землі услід за Галичиною відійшли від Литви безпосередньо до Польщі, які утворена Річ Посполита вважала за свою вотчину і боронити не спішила. До того ж Литва в кінці XV століття зіткнулася з амбітними інтересами набравшого сили Великого князівства московського, яке теж стало виразно претендувати на спадщину древнього Києва. Створивши централізовану державу, Москва стала грізним суперником для Литви.
У цій ситуації польсько-литовський уряд короля Казимира відверто зрадив традиціям Вітовта. Мирні, приязні стосунки Литви з Кримом тривали, власне, не довго. Після смерті Вітовта в 1430 році польсько-литовська держава все менше переймалися кримськими і причорноморськими справами і це дало підстави кримському хану в боротьбі з претензіями на півострів Астраханської орди шукати собі захист у васальній залежності від турецького султана. Убога політика Казимира привела до союзу польсько-литовської держави з головними ворогами Криму і України – до спілки з Золотою ордою, направленої проти Московського князівства. У противагу цій ситуації кримський хан створює спілку з Великим князем московським Іваном, який в подяку назвав хана своїм другом і братом, а згодом кримський хан звертає свій погляд на протилежний берег Чорного моря.
Після смерті Вітовта пройшло яких 20 років а чорноморська політика, розвиток морської справи Литви, справи Вітовта, яка забезпечувала безпеку нашому народу з півдня, була геть занехаяна. Військовий флот у литовсько-українських чорноморських портах так і не був остаточно сформований в могутню військову силу, не підтримувався сухопутними військами. Польська армія і кавалерія знаходилися на етнічних польських землях і виявилися інертними спостерігачами плину військово-історичних подій. Тож самостійно відстояти морські інтереси і стримати експансію нового завойовника з морських направлень флоту українсько-литовської держави виявилося не по силах. Флот Вітовта швидко щезав з портів а самі порти занепадали. У зв’язку з турецькою експансією, захватом османами Константинополя, протоки Босфор і падінням Візантії занепала і морська торгівля польсько-литовської держави. У Варшаві це сприймалося як прикрий, але реальний факт, зарадити якому урядового бажання не проявлялося. Наслідки такої політики не забарилися.
Вперше турецький флот біля кримських берегів появився на рейді генуезької Кафи в 1454 році. Тоді турки, знаючи про наявність в Чорному морі княжого флоту, були ще обережні. Остерігаючись союзу Криму і Литви, обійшлися відкупом. В 1475 році біля кримських берегів знову появився великий турецький військовий флот. Не зустрівши збройного опору від устя Дунаю і до Криму та при мовчазливім спостереженні з Варшави, ескадра Оттоманської Порти висадила в Кафі десант яничар і, вирізавши майже все місто, підпорядкувала собі Кримський півострів.
Уряд Польщі і Литви по факту виходу османів на землі півострова зайняв пасивну позицію. Не змінилася позиція короля і тоді, як в 1479 році кримський хан Менглі-гірей офіційно став васалом турецького султана а Чорне море перетворилося у внутрішнє озеро Османської імперії і в ньому запанував турецький флот.
Кримські татари при підтримці османів вже самостійно завершували будівництво Очакова як турецької фортеці і зовсім не звертали уваги на нерішучі протести польського короля. В портах Очакові, Кочубеєві, Маяку і Білгороді вперше появилися постійні стоянки турецьких галер. При підтримці турецького флоту татари опанували все чорноморське узбережжя. Все це мало фатальні наслідки для долі України, яка опинилася відрізаною від Чорного моря.
З появою в Криму турків змінилася і політика Криму стосовно сусідів, та це теж не визвало тривоги у польського короля Казимира. Не зважаючи на наслідки і нехтуючи інтересами українців, Казимир заключив союз з ворожим Криму ханом Золотої Орди Ахметом і дав Криму привід не лише використати у власних цілях конфлікт Литви з Москвою і вступити в спілку з московським урядом, а ще й твердо опертися на Стамбул. Для бездержавної України це обернулося кровавою трагедією для її народу.
Влітку 1480 року, хан Ахмет вибрався з усіма силами Золотої Орди на Москву і на пограничній ріці Угрі очікував на литовське військо свого союзника Казимира. І хоч Казимир так і не виступив на допомогу хану Золотої Орди, кримський хан Менглі-Гірей за намовою великого князя московського Івана III розірвав союз з Литвою і вдарив всією ордою на безборонне Поділля. Розлючений за зраду на Казимира, Ахмет зі свого боку замість Московщини понищив Сіверсько-Чернігівські землі. Пізніше Казимир виправдовувався перед золотоординцями тим, що боявся зради одновірного Москві війська українських князів: „...Литовська Русь буде більше прагнути загибелі, ніж перемоги литовців ”.
Протистояння на Угрі стало остаточним визволенням Великого московського князівства з під ординської залежності. Великий князь Іван дякував кримському хану за похід на українське Поділля і Київ і просив того продовжити свої розбійні напади на Україну та в допомогу татарам почав намовляти ще інших своїх союзників: молдавського господаря Стефана і угорського короля Матвія Лорвина.
Сповнюючи бажання свого „друга і брата”, Менглі-Гірей влітку 1482 року вийшов в черговий похід на Київ і 1 вересня здобув замок, запалив собори і церкви, взяв в полон масу людей, зруйнував безборонну древню княжу столицю а слідом і Поділля та Волинь. Київ зазнав погрому, якого не знав навіть в часи Батия. Вся Київщина була спалена і стала пустелею а населення, яке не знищили, було взяте в полон. Менглі-Гірей в подарунок князю Івану вислав віз з награбованим добром з київських соборів і церков, в тому числі іконостас, золоту чашу і діскос з собору святої Софії.
Про руйнування Києва ордою Менглі-Гірея складено народну думу:
В неділю рано-пораненьку
Татари Києва достали,
Усім церквам верхи позбивали,
Дзвонами спіжовими коней напували
В св’ятих церквах коней становили.
Та це було лише початком нищення України. Польсько-литовський уряд короля Казимира замість організації надійної оборони своїх земель взявся принизливо запобігати ласки перед Кримом, задобрювати та підкупати ханський двір, огидно принижуватись перед ханом і зневажати перед ним свій народ, що „што ся тое дъло стало – над Киевом, ино то стало ся божий гнев за грех...- однак было тому городу гореть, и тем людям погънуть, коли на нихъ божий гнъвь пришолъ. А з божои ласки у нас есть городовъ и волостей и людей досить.”
Така самопринизлива дипломатія лише заохочувала ординців до поглиблення експансії українських земель: коли у Литви „городов и волостей и людей” було так багато, що вона їх і не боронила, то кримський хан вже зовсім безкарно в 1485 році всією кримською ордою спустошив Поділля, в 1488 році на дещо відбудований Київ, Київщину та Поділля спільним походом з Кримом пішла і Заволжська орда. В 1490 році татари з турками вогнем і шаблею пройшли через Поділля і Волинь до Холмщини і дійшли аж до Любліна. В 1493 році Менглі-Гірей уже разом з великим князем московським Іваном провели спільний похід на Київ і Київщину.
Іван III, бажаючи заволодіти білоруськими і українськими землями, наводив на Україну кого тільки міг умовити. Напади татар, турків, волохів і молдаван стали повторюватися майже щорічно і сягали Карпат, Волині, Полісся і Сіверщини, сотні тисяч людей було забрано в неволю. Про татарські напади співається в одній із народних пісень:
За річкою вогні горять
Там татари полон ділять.
Село наше запалили
І багатство заграбили,
Стару неньку зарубали,
А миленьку в полон взяли.
А в долині бубни гудуть,
Бо на заріз людей ведуть:
Коло шиї аркан в’ється,
А по ногах ланцюг б’ється...
Гірку чашу прийшлося випити українцям підчас татарської, турецької і волоської (румунської) навали 1480-1502 років, наслідки руїни якої перевершили половецьку грозу, печеніжський погром і нашестя Батия взятих разом. Такою страшною і кровавою була плата українського народу за незалежність Московського князівства і його спілку з татарами та недолугу політику польсько-литовського уряду.
Вся Україна в кінці XV століття стала театром страшних спустошень, яких в своїй історії раніше не знала ніколи. За короткий період королівства Казимира культурні і економічні здобутки українського народу за два століття було знищено, морське побережжя втрачено а кордони Литовського князівства відсунуто від моря до лінії лісостепу. Всі литовські чорноморському порти були перетворені на турецькі фортеці і обкладені османськими гарнізонами, причорноморські степи знову зайняли татарські орди. Вперше було втрачено весь флот з усіма його портами.
Литовсько-польський уряд так і не спромігся твердо закріпитися на чорноморськім узбережжі, створити потужні морські сили для його надійного захисту. А можливості для цього були. Були порти, фортеці і гарнізони, були кораблі і дружній українцям Крим. Та самовпевнена, нерішуча і колонізаторська політика в Україні польського короля привела до втрати надбань вікової напруженої боротьби. Над Україною знову зависла чорна хмара смерті...
Здавалося, що відрізаний від цивілізації, оточений і кинутий польсько-литовським урядом на поталу ворогам безборонний український народ щезне з лиця землі. Та у ці найскрутніші часи народ знайшов сили для самооборони. Безпомічність польсько-литовського уряду поставила справу оборони краю на плечі пограничного населення, яке, щоби вижити, від Дніпра до Карпат, Чернігова і Волині змушене було стати на військовий уклад життя. Справа захисту Вітчизни стала справою кожного українця. Для захисту честі народу і самого права на життя на пограниччі з Диким полем виникли козацькі загони самооборони, які згодом перетворилися у національне військо і флот. Постійна зовнішня військова загроза вимагала від козацтва і постійного самовдосконалення своєї організації, яка і привела до організації окремого від Литви і Польщі Війська Запорожського низового зі своїм політично-адміністративним і військовим центром на Дніпрі – Запорожською Січчю.
На перехресті татарських доріг в Україну Січ стала першою військовою фортецею, і історично розвивалася як морська база і морська кріпость козацького флоту України. Іншого шансу історія їй не надавала. Січ виникла на старих княжих морських шляхах, за Дніпровими порогами на острові Хортиці, де колись зложив свою голову київський князь-флотоводець Святослав Хоробрий і успадкувала глибокі морські традиції древньокиївської держави.
Виявилося, що стара княжа морська слава не пропала, не витоптана татарськими ордами, що не вбиті ятаганом лицарство і звитяга, що вони передаються з покоління в покоління.
Таким чином період монголо-татарської залежності і литовська доба України були одночасно і героїчним і трагічним періодом в розвитку національного флоту. Під час литовської доби були значно розвинуті досягнення українців в мореплавстві і кораблебудівництві. Цей період став основою становлення козацького флоту України, завдяки якому стало можливим перенести в новий військово-історичний період героїчні традиції княжого флоту України-Руси.
І залунала над Диким степом українська пісня, загриміли в степу козацькі литаври і заревли козацькі гармати в Чорнім морі. І з надією народ почав дивитися на своїх оборонців.

Далі

До змісту Мирослав МАМЧАК УКРАЇНА:ШЛЯХ ДО МОРЯ ІСТОРІЯ УКРАЇНСЬКОГО ФЛОТУ