II. Флот княжої України-Руси

Початок VII-го століття характеризувався періодом, коли після розпаду царства антів формувалася і набирала сил нова політична і державна система – київська держава Русь-Україна. Та зміна державної системи не змінила потягу народу до моря і саме флоту першому випало відстоювати право на існування і демонструвати могутнім сусідам військову силу і державницькі прагнення нової держави.
Літописні свідчення приводять до впевненого висновку, що Русь розпочала свій розвиток як морська держава і флоту протягом всього часу її існування відводилося провідні місце і роль в системі забезпечення її безпеки і міжнародної діяльності. Навіть із тих скупих історичних свідчень, що дійшли до нас, флот київського князя є постійно в полі зору не лише вітчизняних, а й зарубіжних літописців і, за їхніми свідченнями, флот Київської держави діяв досить активно і успішно. Потреба флоту продуктувала розвиток морського мистецтва, морської справи і виховувала флотоводців. До найвидатніших із відомих нам флотоводців княжої України-Руси, які підняли бойову славу національного флоту до європейського рівня, треба віднести великих князів Київських Володимира Великого, Ізяслава Мстиславовича, Ростислава Мстиславовича, князів київських Олега, Бравліна, Аскольда, Олега(що прибив свій щит на воротах Царгорода), Ігоря, Святослава, Володимира Ярославовича, воєвод Золотоношу і Юрія Домажирича.
Першу звістку про появу флоту русів в Чорному морі подає хроніка житія святого Георгія Амастридського, написана не пізніше 842 року. Автор хроніки розповідає як руси, „погибельний вчинками народ”, у середині VII-го століття своїм флотом спустошили чорноморське малоазійське узбережжя від Пропонтиди до Синопа. Характеристика, яку автор дає русам, допускає думку, що цей морський похід для автора історичної хроніки не став новиною і не був їх першою появою в Чорному морі. На думку академіка Михайла Грушевського, флотоводцем, що організував і здійснив цей похід, був київський князь Олег, що княжив до історично відомого Бравліна і могила якого знаходиться в Києві.
Більш детальну розповідь про морський похід флоту русів на чолі з „дуже могутнім” князем Бравліном на грані VIII-IX віків подають вітчизняна „Велесова книга” і древньогрецька хроніка житія святого Стефана Сурозського. Згідно цих джерел, великий і могутній вітрильно-гребний флот, вийшовши із Дніпра, заволодів південним берегом Криму від Корсуня (нинішнього Севастополя) до Керчі включно: „от Кородня і до Корче”. Десять днів штурмував князь Бравлін древній Сурож, сучасний Судак: „...і пішли по морських берегах до Сурожа і там утворили Сурож; край той був сонячний і підлягав Києву”. Для забезпечення безпеки підпорядкованого краю князь Бравлін з Сурожа провів десантну операцію проти візантійської Амастриди, що знаходилася на місці сучасного турецького Синопа. З тих пір протягом тривалого часу Крим являвся складовою частиною древньої Русі – України.
Розширення і зміцнення древньої Русі, підпорядкування нею Кримського півострова значно змінило тогочасний розклад політичних сил в Південно-Східній Європі та вельми обмежувало вплив Візантійської імперії на території, які вона вважала залежними. Дві країни розділяло Чорне море, тож у своїх взаємовідносинах обидві держави відводили флоту особливу роль.
В середині IX століття візантійський флот почав блокувати рибальство русів в районі Дніпровського лиману а в Константинополі почали принижувати київських послів і купців. Побиття біля острова Березань та Тендрівської коси рибалок-русів привело до нової війни з Візантією.
18 червня 860 року 200 лодій з 8-ма тисячами київських дружинників на борту несподівано для візантійців з’явилися у Босфорській протоці і взяли в облогу столицю імперії. Це був флот київського князя Аскольда, нащадка засновника Києва князя Кия. Ситуація для греків ускладнювалася тим, що в той час імператор Михайло з військом воював з арабами і його столицю обороняв лише місцевий гарнізон.
Події тієї війни відтворюють вітчизняна „Літопис Аскольда” і візантійська хроніка проповіді патріарха Фотія. Жах, засвідчив патріарх, охопив мешканців оточеної столиці, коли перед її стінами появилися „варварські кораблі, дихаючи чимось суворим, диким, погибельним... несучи озброєних плавців, загрожуючи місту смертю від меча, і вся надія людська облишила місто...”. „Ті, для котрих колись одна згадка про ромеїв здавалася грозою, підняли зброю проти самої держави їх і рукоплескаючи руками, неіствують в надії взяти царський град, як пташине гніздо.” Облога тривала цілий тиждень і привела візантійську столицю до крайньої розпуки. Прийшлося імператору Михайлу терміново повертатися до Константинополя, де йому вдалося порозумітися з князем Аскольдом і укласти угоду взаємного „миру і любові”. Укладений договір відновив київсько-візантійські торгові відношення і заклав правову основу міждержавних взаємовідносин Києва з Царгородом. „Велесова книга” і „Повість временних літ” стверджують, що після укладення миру князь Аскольд з частиною своїх воїнів в Константинополі охрестився і повернувся в Київ з виділеним йому константинопольським патріархом священиком.
В часи Аскольда в Києві вже добре володіли географією далеких морів, що лише підтверджує тривалі морські традиції наших предків і наявність в них розвинутої бази суднобудівництва. Бо лише при таких умовах флот Аскольда міг здійснити описаний істориком Табаристану ібн-ель-Хасаном похід Каспійським морем в 862 році до Абесгуна, каспійського узбережжя Персії.
Загибель Аскольда оповита легендами. За однією із версій літопису на початку 900-х років, як самозваний князь, він загинув від рук прибувшого з Новгорода до Києва князя Олега, який належав до княжого роду Рюриковичів.
Багато істориків ставляться до цієї легенди з недовірою. Так, Михайло Грушевський доводить різницю в часі між смертю Аскольда і початком княжіння Олега в Києві більш чим у 50 років, і припускає, що легенди стосовно смерті князя були дописані пізнішими переписувачами літописів. Не міг, просто було неможливим і нереальним, щоби малолітній Олег взявся зазіхати на київський княжий стіл в умовах цілковитої залежності Новгорода від Києва та ще осмілитися після вбивства популярного в народі князя Аскольда самому княжити в Києві. Про популярність Аскольда в народі свідчить збережена до сих днів його могила в Києві, яка протягом віків хоч і багато разів руйнувалася але завжди відновлювалася.
Сучасний видатний російський дослідник Північної Росії Є.Носов на базі багаторічних археологічних досліджень на території Новгорода дійшов висновку, що до 950 року на його території... будь яких укріплень чи культурних слоїв не зафіксовано. Тож в часи Аскольда не могло бути і новгородського князя і його претензій на київське князівство.
Таким чином найбільш імовірною є версія, що Аскольд, як і Дир, прийнявши християнство, впали жертвою місцевих язичників. Такий розвиток подій підтверджується Велесовою книгою: „та відвернув (бог) своє лице від них, бо були ті князі у греків хрещені ”.
Утвердившись князем, Олег продовжив справу Аскольда і в 905- 910 роки двічі направляє київський флот до тих же каспійських берегів Абесгуна. За свідченням ібн-ель-Хасана, обидва походи виявилися для київського князя невдалими, Олег отримав поразки від об’єднаних сил губернатора Табаристану Абуль-Абаса але напрям вибраних походів свідчить, що князь мав добре знати цей район і розумітися у морській справі.
Та невдачі не спинили Олега і він, підсиливши свою флотилію, на початку серпня 911 року розпочав знаменитий морський похід на Царгород, столицю Візантійської імперії. Причинами війни за твердженням автора „Повісті плинних літ” стали утиски київських купців візантійцями, тобто розрив торгових відношень з Києвом обумовлених ще з Аскольдом. Похід вдався блискуче і став головним в бойовій діяльності князя.
За вітчизняними джерелами флот Олега складався з 2 тисяч лодій і 80 тисяч дружинників, за візантійськими - був вдвоє меншим. Окрім флоту в поході брала участь і княжа кавалерія, яка під стіни Візантійської столиці дісталася чорноморським узбережжям. Отже, в любому випадку, військо Олега під стінами Царгорода було величезне.
Висадивши морський десант, Олег спільними діями з кіннотою розбив візантійське військо, і змусив його закритися за стінами фортеці. Літописець розповідає, що для остраху візантійців княже військо підступило під фортечні мури лодіями на колесах з піднятими вітрилами та випустило тисячі повітряних зміїв. Звичайно, тут є багато від легенд, але візантійський імператор Леон був змушений в своїй столиці визнати свою поразку і підписати мирову угоду.

Окрім виплати воєнної контрибуції в 960 тисяч гривень та виплати „укладів” для руських міст, візантійський імператор погодився на утримання в Царгороді посольського двору київського князя та на забезпечення руських кораблів при їх поверненні на Русь.
2 вересня 911 року було підписано додаткову угоду з Візантією яка регламентувала морські торговельні взаємовідносини двох країн. Обидві угоди свідчать, що в часи Олега флот відігравав домінуючу роль в торгівлі між двома країнами а морський зв’язок між їх портами був достатньо інтенсивним і насиченим. Таким чином, договори князя Олега з імператором Леоном започаткували українське морське право.
Після успішного походу на Візантію київський князь, за свідченням арабського хроніста Масуді, походом на Каспійське море в 913 році відновив свій вплив і на Персію.
Флот став важливим чинником зміцнення київської держави і його так же активно використовував у міждержавних відносинах „храборъ и мудръ” князь Ігор, що став княжити після смерті Олега.
Морські походи князя Ігоря на Візантію, хоча і не досягли успіху Олега, проте мали достатньо широкий міжнародній резонанс. Про них багато писали візантійські і арабські хроністи.
За їхніми хроніками в 941 році розпочалася нова війна Русі з Візантією. Причини початку війни осталися невідомими але більшість істориків вважають причиною морського походу Русі на Візантію намагання останньої колонізувати і підпорядкувати чорноморське узбережжя та обмежити морську торгівлю русичів.
Флотилія Ігоря із 1000 лодій та 40-тисячної дружини вийшла з Дніпра і направилася до Босфору. Князь знав, що візантійський імператор веде війну з сарацинами, на яку направив більшість свого війська і флоту, тож вважав час походу для себе зручним. Та перед Босфором шлях київському князю перекрив візантійський флот патриція Теофана, якого про вихід русичів в море завчасно попередив херсонеський стратег. Не зважаючи на суттєву перевагу візантійського флоту, брандери якого були озброєні незнаним на Русі „ясним вогнем”, князь Ігор бій прийняв.

Перед Босфором відбулася велика і тривала морська битва. Патрицій Теофан „ясним вогнем” своїх брандерів спалив чимало княжих лодій і заставив князя Ігоря відступити в море.
Та відступивши і відірвавшись від візантійського флоту, Ігор не відмовився від продовження війни і повернув свій флот до берегів Малої Азії. Успішно висадивши десанти, князь почав пустошити візантійське узбережжя Бітинії і Пафлягонії. Дії князя Ігоря змусили імператора примиритися з сарацинами і стягнути на Анатолійське узбережжя всі свої сухопутні і морські сили. В кількох битвах десантні загони русичів були розбиті македонською кавалерією а княжий флот виявився блокованим з моря. Князь Ігор попав у скрутне положення: під загрозу став не лише успіх походу а й саме повернення на Русь.
Посадивши своїх дружинників на лодії князь вирішив боєм пробиватися до рідних берегів. Повторна морська битва відбулася у вересні. Не зважаючи на втрати в морському бою, княжий флот зумів прорвати блокаду візантійців і вийти у відкрите море. Як свідчать візантійські хроніки, на цей раз княжий флот протягом всього шляху до „Батьківщини русів” – Керченської протоки, переслідувала флотилія патриція Теофана, тому весь зворотній перехід пройшов у суцільних морських боях.
Та невдача в цьому поході не спинила князя Ігоря. В 943 році він здійснює великий успішний похід на Кавказ і Каспійське море і підпорядковує Києву кавказьку Албанію. Успіх цього походу привів Ігоря до думки повернути втрачені позиції у взаємовідношеннях і з Візантією.
Як повідомляє літопис, в 944 році князь Ігор проводить другий похід на Царгород: „хотя мстити себе” за поразку 941 року. На цей раз князь відмовився від сугубо морського походу і „пошел на греков в ладьях и на конях”. Херсонеський стратег і болгари попередили візантійського імператора про великий княжий флот та що берегом „идут русы и наняли с собой печенегов”. На березі Дунаю Ігоря зустріли візантійські бояри, посланці імператора, з проханням заключити мир: „не ходи, но возьми дань, какую брал Олег, прибавлю еще к той дани”. Ігор зібрав військову раду, яка порадила князю взяти дань і примиритися з греками.
Як свідчить літопис, Ігор прийняв пропозицію візантійського імператора, „взял у греков золото и серебро и паволоки” на всіх воїнів і повернув військо і флот до Києва.
Літом слідуючого, 945 року, для відновлення миру візантійський імператор прислав до Києва своїх послів а Ігор в свою чергу вирядив до Константинополя своїх „мужів” з дорученням „возобновить старий мир, нарушенный уже много лет ненавидящим добро и враждолюбцем дьяволом, и утвердить любов между греками и русами”. Незабаром було досягнуто згоди і підписано нову союзну і торговельну угоду, але все-таки з більшими обмеженнями для Русі, чим це було обумовлено попереднім договором з Олегом.
Договір князя Ігоря з Візантією забезпечив древній Україні-Русі мир на південних кордонах на ціле століття. Морські походи в цей період на Візантію припиняються а київські флотилії все частіше появляються у складі візантійського флоту.
Ще як було обумовлено за Олега, свідчить Костянтин Багрянородний, в 936 році княжа флотилія з 415 русів на лодіях взяла участь у поході візантійського флоту на Кріт та у битві з арабами, а так же у морському поході до Італії проти лангобардів.
Після досягнення миру Ігоря з візантійським імператором в 949 році 9 лодій русів з 629 воїнами у складі грецького флоту знову здійснили похід на Кріт. За візантійськими літописами, 7 лодій з русами знаходилися в Діррахіумі і Далмації (нинішній Хорватії), а так же в Калабрії і в Іспанії. Оплата жалування нанятим русам значно переважала жалування імператора другим найманцям – Візантія високо цінувала морські якості древніх українців.
Після загибелі Ігоря розвиток морської справи продовжив князь Святослав Хоробрий. Під його керівництвом київська флотилія в 964-966 роках здійснила походи ріками по Оці і Волзі на Хазарський каганат і Буртасію а в 967-у та в 969-971 роках походи Чорним морем з Дніпра на Болгарію. Сучасник Святослава арабський хроніст ібн-Хаукаль свідчить про великі морські походи русів через Середземне море до іспанської Андалузії. Але це, найвірогідніше, був похід торгового флоту. В 968 році, підчас нападу печенігів на Київ при відсутності там князя Святослава, вагому допомогу оборонцям столиці надала княжа Дніпровська флотилія.
За час правління Святослава Кримський півострів і чорноморське узбережжя тривалий час визнавали свою залежність від київського князя, але після смерті князя в бою з печеніжською ордою на о. Хортиця в 972 році ця залежність під тиском Візантії була втрачена.
Морські традиції України-Руси і справу свого батька продовжив син Святослава князь Володимир.
В 987 році на прохання Константинополя, флот київського князя Володимира брав участь в операціях проти самопроголошеного імператора Князь Святослав Фоки в Малій Азії. В поході за деякими свідченнями брав участь і сам київський князь. Похід склався вдало і щасливо, повстання було подавлене а сам Фока загинув у бою. Але візантійський імператор після перемоги над Фокою не виконав головної умови – не погоджувався видати заміж за київського князя свою сестру Анну. Тому Володимир спорядив морський похід вже проти імператора Василя.
В 988 році походом на Крим великий князь київський Володимир повернув втрачені позиції Києва на півдні та взяв облогою з моря і з берега Корсунь (Херсонес), головну візантійську колонію в Криму. Падіння Херсонеса змусило візантійського імператора шукати з київським володарем порозуміння і погодитись видати заміж за князя свою сестру, візантійську царівну Анну, проте з умовою його хрещення і хрещення Руси. За легендою, Володимир охрестився в Херсонесі, там же справив пишне весілля і зробив Херсонес своїм подарунком тепер вже Володимир Великий тестеві імператору Василю. З Херсонесу, історичні розвалини якого знаходяться на території сучасного Севастополя, розпочався процес хрещення древніх українців - русів і розповсюдження християнства по Русі та східній Європі. Після установлення родинних стосунків з візантійським імператором, бойові походи княжого флоту в Чорне море зупиняються.
Флот у більшій мірі став знаряддям економічної політики великого князя. Однак розвиток флоту, вивчення оперативно-стратегічного театру не припинялося.
В 1023 році похід в Егейське море здійснила київська флотилія із 20 лодій на чолі з воєводою Золотоношею. У Царгороді Золотоноша заявив, що бажав би вступити на службу імператора. Та роззброїтися для переговорів відмовився і направив свою флотилію у Мармурове море. Через протоку Дарданелли київська флотилія прорвалася з боєм, але під час віддиху на острові Лемнос в Егейському морі була оточена візантійським флотом і, після жорстокого бою, греки „підступно вирізали” русичів. Цілі і завдання цього походу осталися для історії не виясненими. Скоріше за все похід носив розвідувальний характер.
З початком княжіння Ярослава Мудрого торгові відносини Києва з Константинополем погіршилися і великий князь проголосив морський похід. Влітку 1043 року київська флотилія із 400 лодій на чолі з княжичем Володимиром Ярославовичем, сином Ярослава Мудрого, знову появилася під стінами Царгорода. Візантійські історичні джерела залишили детальний опис двох морських битв цього походу.
Княжий флот підійшов під стіни Константинополя і став на якорі біля пристані Фарос. Назустріч княжичу вийшов візантійський флот із трієр, швидких дромон і легких човнів на чолі з самим імператором Костянтином Мономахом. Володимир свої лодії вишикував в лінію фронту і очікував на ворога, який протягом дня не наважувався атакувати русів. Затим імператор, щоби затягнути русів у відкрите море, де вже розігрався шторм, розпочав битву важкими трієрами озброєними „ясним вогнем” та метальними машинами. Підчас битви сім княжих лодій згоріло і три затонуло, чимало їх штормове море викинуло на прибережні скелі, потонула і княжа лодія. Прийшлося княжому флоту відступати а греки кинулися переслідувати русів під командуванням патриція Костянтина Каваллурія.
Продовження битви відбулося у спокійному морі біля якоїсь із заток болгарського узбережжя. Княжич Володимир, примінивши тактичний прийом, зумів заманити у тісну протоку і там оточити 24 грецькі трієри, позбавив їх маневру і „після сильної битви” отримав перемогу над патрицієм. Битва завершилася повним розгромом візантійської флотилії, лише рештки якої зуміли повернулися до Константинополя.
Цією переможною звитяжною морською битвою завершується останній морський похід княжої України на Візантію.
В 1046 році великий князь Ярослав Мудрий примирився з візантійським імператором і бойові походи київського флоту знову уступають місце морським торговим зв’язкам.
Військовий флот використовується князем лише для вирішення внутрішньодержавних проблем, у першу чергу в боротьбі з половцями та в княжих міжусобицях, які набрали надзвичайної сили після смерті великого князя київського Мстислава.
В 1068 і в 1103 роках княжа флотилія приймала участь у поході проти половців на Дніпрові пороги і ріку Буг, а в 1150 р. - в бойових операціях проти суздальського князя Юрія на ріках Десна і Прип’ять.
Та не зважаючи на обмеженість функцій і району використання флот древньої України продовжував розвиватися. Якісний новий, модерний етап розвитку флоту придав великий князь київський Ізяслав Мстиславович. Він, за свідченням літописця, „исхитрилъ лодьи дивно” і вони характеризували вже новий етап розвитку вітчизняного корблебудівництва, яке не поступалося візантійському.
Нові бойові кораблі свого флоту Ізяслав успішно використав в битві за оборону Києва від нападу суздальського князя Юрія Довгорукого в 1151 році.
В 1159 році київська флотилія під керівництвом великого князя Ростислава Мстиславовича звільнила від „берладників” порт Олешки і, переслідуючи, розгромила їх флотилію аж під болгарськими берегами.
Слід пам’ятати, що в древньому Києві добре розуміли значення для держави Чорного моря, тому морські походи княжого флоту, походи руських дружин в 1103, 1151 і 1190-х роках насамперед переслідували мету забезпечення контролю над Дніпровською водною торговою артерією та Причорномор’ям. Значно сприяло розвитку мореплавства і морської справи Руси-України і примирення русів з половцями.
Однак, тривалі і напружені княжі міжусобиці, спричинені боротьбою суздальських князів проти Києва, привели до знекровлення державного організму Руси-України та зниження її військового потенціалу. Після смерті Ростислава міжусобиці розгорілися з новою силою і Київ поступово втрачав своє військово-політичне значення.
В княжих міжусобицях XII-XIII століть втрачається інтерес до флотських справ і центр кораблебудівництва і флоту поступово переноситься в пониззя Дністра, у нову степову волость Берладь, територія якої простягалася від Дністра і до Дунаю. Там, як колись у Тмутаракані, збиралися вигонці, що втратили свої уділи під час княжих міжусобиць. Разом з князем за межі князівства виганялися і його бояри, челядь, дружина, тобто, велика кількість людей, яка і утворила степову колонізацію. Цю незалежну новоутворену волость, що граничила з галицьким Поділлям і Покуттям, досить швидко поставив під свою залежність галицький князь. В 1146 році ця волость вже мала свого князя Івана Берладника, брата галицького князя Володимира, та організовану на Дністрі достатньо велику флотилію. Військова сила цих „галицьких вигонців” не раз використовувалась в княжих міжусобицях. В 1158 році флотилія „берладників” захопила в Чорному морі дві грецькі торгові галери та побила там галицьких рибалок, в 1160 році захватила Олешки і перекрила торговий шлях „від варягів в греки”. Така діяльність на морі і суші дала підстави історикам назвати їх волоцюгами і піратами, морськими розбійниками. Але це, напевно, не зовсім так, у цих „вигонців” мусила бути і вища ціль бо в 1180 році їх флот брав участь у болгарській визвольній війні.
В 1223 році, коли на Україну-Русь прийшла грізна небезпека від монголо-татар, вони, не гаючись, стали на оборону рідної землі. Флотилія галицьких вигонців на тисячі човнах виступила походом проти монголо-татар з Дністра, Чорним морем і Дніпром на річку Калку. Командували цією флотилією воєвода Юрій Домажирич і молодий князь Данило Галицький. Берладники забезпечили переправу всього княжого війська через Дніпро: „перейшли човнами не замочивши й ноги”, сміливо билися в ар’єргарді і забезпечили організований відступ княжих військ після загальної поразки в битві.
Битва на Калці стала останньою бойовою акцією княжого флоту України. Монголо-татарська навала 1240 року знищила древньоукраїнську державу Русь але... не знищила національного флоту.
Місця базування флоту „берладників” осталися осторонь маршруту походу орд хана Батия і вони, хоч і знаходилися під „татарами”, протягом тривалого часу зберігали автономність своїх дій. Татарська, а згодом за нею литовська і польська зверхність над цим краєм були номінальними. Історики справедливо вважають, що самий хід історії підготував Берладь XIII століття праобразом Запорозької Січі XV століття, а „вигонці” чи „берладники” стали попередниками запорожських козаків.
Морські традиції наших предків виявилися настільки міцними, що стали твердою опорою тривалої національно-визвольної боротьби.
І коли нова загроза, вже не монголо-татар, а з сторони Оттоманської імперії черговий раз поставила під сумнів існування українського народу, відкрилася нова доба морської історії України – героїчна доба козацького флоту України.

1.ТАКТИКА І СТРАТЕГІЯ КНЯЖОГО ФЛОТУ.

Вітчизняні і зарубіжні літописи історичних документів військово-морського мистецтва та тактики морського бою княжого флоту не зоставили. Та збережені описи морських битв, бойових кораблів і морських походів на Чорне і Каспійське моря дають можливість визначити основні напрямки тактики дій княжого флоту. У першу чергу, виходячи із аналізу операцій і військових дій на морях, слід зазначити, що стратегічний замисел застосування княжого флоту носив наступальний характер. Тобто, говорячи сучасною термінологією, морська політика княжої України-Руси носила наступальний характер з нанесенням превентивних ударів по противнику. Така політика приводила до відносно швидкого досягнення державних цілей і у повній мірі відповідала завданням зміцнення і утвердження у політичному світі княжої держави. Крім того, дії княжого флоту убезпечували територію держави від ворожих дій флотів сусідніх держав. Літописні свідчення та сучасні історичні дослідження дають підстави стверджувати, що княжий флот України-Руси користувався пріоритетом в розвитку загального княжого війська.
Перед княжим флотом, як правило, ставилися два головних завдання:
- транспортна доставка ріками і морем княжого десанту до узбережжя чи території противника;
- знищення флоту противника у відкритому морському бою і отримання переваги у війні до висадки десанту на вороже узбережжя, а так же спільні дії десанту з сухопутними військами: кавалерією і піхотою.
Перше завдання більш характерне для антського періоду та часу зміцнення Київської держави (похід Бравліна на Крим, Аскольда і Олега на Константинополь). Цьому періоду розвитку військово-морського мистецтва відповідають і типи бойових кораблів: однодревки, човни, насади і лодії річні та морські, що рухалися при допомозі весел та прямих вітрил. За допомогою чисельності таких невеликих кораблів досягались морально-психологічний вплив на ворога (варварські кораблі, дихаючи чимось суворим, загрожували місту смертю від меча,- із проповіді патріарха Фотія про похід Аскольда в 860 р., чи „покрили суть море корабли”, запис літописця про похід Ігоря в 945 році), легкість і швидке пересування в оперативному просторі, раптовість і стрімкість атаки та відступу, можливість проводити операції в устях любих рік та на мілководді були головними передумовами досягнення цілей походу і війни.
Флотилії таких кораблів являлися суто десантними і у відкриті морські битви не вступали, по крайній мірі відомості про сплановані морські битви княжих флотилій тих часів відсутні. В морський похід виходили, коли князь був впевнений, що на його шляху ворожий флот не стане, для чого була створена система вивідування чи розвідки. Князь Ігор вимушено був втягнутий у морський бій під Босфором і його програв. Флот у більшості випадків виконував завдання на похід спільно з сухопутними військами і кавалерією.
Питання домінування на морі тоді ще не стояло. Воно виникло при зміцненні України-Руси та із значним розвитком міжнародної торгівлі. Відповідно, перед флотом і виникло завдання захисту морських торгових шляхів і домінування в морі. Для досягнення нових завдань розпочалося будівництво важких одно чи двохпалубних гребно-вітрильних лодій, пристосованих для битв як на ріках, так і на морі та для абордажного бою.
Флотилія таких лодій для забезпечення несподіваного для противника нападу вже не обов’язково притримувалася узбережжя а йшла під вітрилами відкритим морем
Такі лодії, окрім гребців брали на борт до 60 чоловік дружини, за другими даними і всі 100. Відповідно, змінилася і тактика використання таких кораблів в бою. Така флотилія, якою, наприклад, розпочав битву княжич Володимир в 1043 році, перед боєм вишиковувалася в лінію фронту, змішувалася з кораблями противника і намагалася взяти їх на абордаж. Перший етап бою фронтом для флоту княжича виявився невдалим, штормова погода не дозволяла провести абордажну атаку а „грецький” вогонь випалював лодії і дружину. Прийшлося відступити. Проте, на другому етапі бою, коли випогодилося, княжа флотилія змінила тактику і, використовуючи свою маневреність, оточила візантійські кораблі, закрила їм вихід з затоки у відкрите море і взяла штурмом адміральську трієру. Загибель адмірала Феодорокана остаточно розладила дії візантійського флоту і привела до його повної поразки.
Ця битва наглядно підтверджує ріст військово-морського мистецтва княжого флоту України який в XI столітті вже не уступав візантійському. Для досягнення успіху в поході українські флотоводці вміли застосовувати різні тактичні схеми в морському бою, чим компенсували переваги ворожого флоту в озброєнні і класах бойових кораблів. Та все ж головним тактичним прийомом в бою був абордаж, при якому використовувалася лише особиста зброя воїнів.
Організація княжого флоту повторювала загальну організацію княжого війська. Похід флоту очолював князь а загальну організацію в якості начальника похідного штабу провадив воєвода. Кожна лодія була окремою бойовою одиницею і її очолював старший з сотського уряду дружини, добре володівший морською справою. Лодії об’єднувалися в полки, на чолі яких стояв хтось з удільних князів чи бояр з досвідом морських походів. Полки мали назви від імен князів чи земель, з яких наряжалися, і об’єднувалися в тисячі на чолі з тисяцькими, які підлягали воєводі. Дисципліна в морському поході була сувора.
На княжій лодії піднімалася княжа особиста хоругва, на полкових і тисяцьких-значки. Слово „хоругва”, чи „хорогва” або „корогва” (з грецької – „той, що веде”, або з готської – „знамено”) особливо вживаними стали з кінця XII століття. Княжі хоругви називалися стягом і були видовжені по горизонталі, трикутної форми, часом з двома прорізаними кінцями, переважно малинового чи червоного кольору. Після прийняття християнства на Русі на княжому стягу обов’язково розміщувалося зображення хреста, християнських святих і княжого герба. Кожна лодія мала і свою відзнаку. Княжу хоругву і полкові знаки оберігали спеціально призначені вої-стяговики. Стяги над лодіями піднімалися за командою „поставити стяг” перед битвою і особливо береглися. Боротьба за прапор була найвідповідальнішим моментом битви і найзавзятішим боєм. Захист свого стягу, здобуття ворожого прапора в бою являлося найлицарським поступком і високо шанувалися у війську.
Наказ на бій (на січу, на брань) давався висловом князя „потягніть, дружино” чи „потягнімо мужньо”.
В бою лодії орієнтувалися на стяги княжої і полкових лодій. Якщо стяг на щоглі майорів то це означало, що битва ведеться впевнено і вселяло звитягу і віру в конечну перемогу над ворогом.
Досить часто полки відрізнялися між собою по-різному викрашеними вітрилами та прикрасами на носових і кормових частинах лодій, що теж являлося військовою відзнакою.
Управління флотом в поході здійснювалося відповідними сигналами, які затверджувалися перед походом. Вдень сигнали подавалися трубами, барабанами та підняттям прапорів, передавалися голосом з лодії на лодію а вночі трубами і ліхтарями.
Діям флоту на морі передувала тривала і всестороння робота княжих „вивідників” – розвідки, яка вивчала і доводила до князя ситуацію у ворожому війську і державі. ЇЇ представники, чи агенти, діяли майже у всіх сусідніх державах. І лише після вивчення ситуації приймалося рішення про похід. Була на княжому флоті і морська розвідка – „стража”, яка йшла попереду головних сил на швидких вітрильних легких човнах на віддалі одноденного переходу. Вона вистежувала противника і попереджувала князя про ситуацію на морі.
Княжий флот виконував стратегічні завдання князя по зміцненню впливу України-Руси в Каспійсько-Чорноморському регіоні, на західних і східних кордонах і своєю бойовою діяльністю вніс значний вклад в зміцнення київської держави.
Для виконання стратегічних завдань окрім головної Київської флотилії створювалися флотилії на Десні, на Бузі (на Мазовше), Прип’яті і на Дністрі. Головними портами були Київ, Черкаси, Тмутаракань, Корчев і Олешки.
В XI столітті княжі флотилії вже вміли орієнтуватися в морі по зорям а сучасні дослідження візантійських архівів підтверджують, що в X-XI століттях існували і карти Чорного моря.
Операції флоту планувалися і проводилися у більшості випадків спільно з сухопутними військами за єдиним задумом а княжа дружина володіла морськими навиками, тобто готувалася до дій як на березі так і на морі як морська піхота.
В літописах не збереглося морських термінів управління лодіями в морі та це й не дивно, бо літописи писалися в монастирях, а літописці досвіду морських походів не мали. Але і за тим, що записано, можна впізнати різні терміни, що мали би примінятися в морському бою:
-заїхати - зайти ззаду або збоку;
-притягнути - прийти на допомогу;
-заставитися - закритися, укріпитися.
Головною метою походу завжди було застати ворога не підготовленим до війни і зненацька, для чого необхідні були знання обстановки, мобільність та швидкість доставки військ і найкращим способом тут був флот. Військова стратегія того часу вимагала знищувати ворога одним ударом а воєнний похід направляти у першу чергу на ворожу столицю чи на головні міста. У боротьбі з Візантією важко було розраховувати на успіх сухопутними силами а при використанні флоту Україна-Русь безперешкодно атакувала недосяжну з берега грізну візантійську столицю і заставляла могутню імперію на рівних підписувати вигідні договори.
Княжий флот своїми перемогами підчас морських походів на Візантію, Кавказ і на Каспій не лише забезпечував державі вигідну торгівлю і добробут. Флот значно зміцнював авторитет України-Руси у світі, консолідував удільні князівства країни, здобував і забезпечував древній Україні силу і могутність а Чорне море завдяки діям княжого флоту протягом віків звалося Руським морем.

2.МОРСЬКЕ ОЗБРОЄННЯ

За літописними описами княжого флоту, що дійшли до наших днів, можна зробити висновок, що на лодіях флоту древньої України для морських походів спеціальна зброя для морського бою не виготовлялася і не застосовувалася. На княжих лодіях не було ні грецького „ясного” вогню, ні каменеметальних машин які використовувалися на візантійських суднах, ні носових таранів як на грецьких трієрах. Важке корабельне озброєння княжі лодії компенсували своєю легкістю, рухливістю і маневреністю. Вони пристосовувалися в першу чергу для десанту і абордажної атаки, якою і вирішували успіх в бою.
Тактика ведення бою визначала види і типи легкого озброєння, яке використовувалося в морських битвах, і мало назву „оружжя”. Для абордажного бою та для зачіпки з ворожими кораблями використовувалися металеві зачіпки і гаки на „ужищах” (канатах, линвах), які закидалися на ворожий корабель вручну чи при допомозі великих луків - „лужищ”, та рогатини: довгі дерев’яні списи, які при вістрі мали зачіпні гаки: один або два.
Для абордажного бою та під час висадки десантом княжа дружина мала на озброєнні різного роду списи – копя: сулиці, рогатини, рогатиці і оскепи, топори, мечі, шаблі і луки.
Абордажний бій розпочинав загін абордажників, що закидував „ужища” на ворожі кораблі та воїни-копійники, озброєні копями, які підтягували лодію до борту ворожого корабля. Їх прикривали з другого ряду стрільці, які стрілами з луків поражали ворожий екіпаж. Для того, аби забратися на борт ворожого корабля використовувалися мотузяні драбини з зачіпним гаком та дерев’яні сходні. Дружина, вступивши в бій з ворожим екіпажем, використовувала мечі, в пізніші часи і шаблі, бойові топори, топірці, ножі і короткі копя.
Для захисту тіла воїна використовували шкіряні і металеві панцири – броню, яка пізніше дістала назву кольчуга, і мала вид каптану, зробленого з металічних кілець чи пластин. Голову захищав конусоподібний металевий шолом. Для захисту тіла в рукопашному бою служив щит. В морських походах у більшості використовувалися невеликі круглі щити та щити у формі округленого трикутника. Щити виготовлялися як дерев’яні, так і металічні, на які наносилися родові герби і прикраси. „Взяти город на щит” означало взяти його штурмом. Це саме стосувалося і ворожих лодій.

3. КОРАБЛЕБУДІВНИЦТВО

Кораблебудівництво на території України розвивалося з найдавніших часів, і його розвиток визначала річково-морська специфіка життя наших далеких предків. Древньогрецький географ Клавдій Птоломей, який в у II столітті відвідав наші землі, залишив спогади про будівництво нашими предками „амадок”, плотів, і про тогочасний ремісничий центр по їх виготовленні в Любечі. Найбільш розвинутим тодішнє кораблебудівництво було на узбережжі великих суднохідних рік: Дніпра, Десни, Бугу, Інгулу і Дністра.
Візантійський імператор Костянтин Багрянородний залишив цікаві спогади про технологію виробництва нашими предками на початку X століття човнів-однодеревок: „Підвладні Русі слов’яни, що звуться кривичі і лучани і інші слов’яни, вирубують взимку дерево на човни, обробляють і як прийде час, коли розтане лід, спускають... їх у ріку Дніпро, їдуть цією рікою, приходять до Києва, витягають човни і продають Русі. А Русь купує самі кадовби, розбиває давні однодеревні, бере з них весла, уключини до весел та інший припас і споряджує нові”.
Княжий військовий флот базувався в Києві на Дніпрі і під час його виходу у похід на заваді ставали дніпровські пороги, які було можливим безпечно одоліти лише перетягнувши лодії волоком по суходолу. Ясна річ, що великі кораблі пройти пороги не могли, тому пороги були основною причиною, яка визначала розмір бойових кораблів княжого флоту.
На жаль, кораблі княжих часів в Україні не збереглися і судити про кораблебудівництво тих часів можемо лише з літописів. Згідно розповідей літописців в княжі часи будувалися різні типи суден:
1.Військові кораблі називалися лодії, які поділялися на звичайні, „побойні” і морські;
2.Судна, які у військовій справі використовувалися як допоміжні, і називалися струг, насад, павозок, учан, суд чи човен.
Назва „струг” походить від слова „стругати” і свідчить про спосіб виготовлення судна – його вистругували чи випалювали із стовбура дерева і це був невеликий човен-однодревок максимальною довжиною до 15 метрів і міг вмістити не більше 5 чоловік. Такий човен у походах використовувався ще антами, в княжі часи у більшості це було допоміжне судно для перевозки через ріки невеликих вантажів. Греки такі судна називали „моноксилами”. Подібний моноксил повінь вимила на ріці Південний Буг біля села Саботинівка Грушецького району Херсонської області в 1937 році і він мав довжину 6,15 м., ширину 0,9 м., висоту 0,81 м. Як засвідчив хімічний аналіз, проведений професором Р.Орбелі, знайдений човен був випалений із 360-літнього дуба в X столітті.
Насад було більше за струг судно, збудоване, „насаджене” з кількох часин. Більш точнішого опису цього типу суден історія нам не залишила. Насад, як і струг, був весельним річковим судном. В літописах можно знайти повідомлення і про достатньо їх велику вмістимість. Так, в 1149 році князь Ізяслав послав за князем Ростиславом насад „...и что с ним дружины, влезе в насад, с тем и перевезоша”. Можливо, тут літописець вжив до лодії популярну назву широко поширених в Києві суден а, можливо, насади і справді будувалися достатньо тонажними.
Павозок і учан були невеликими суднами, які вживалися в основному для рибалки на ріках і лиманах та перевезення невеликих вантажів підчас походів. Ці судна ходили під веслами і прямим вітрилом. Як торгові судна доходили аж до Царгорода, про що маємо багато свідчень візантійських хронік.
Суд чи човен, найбільш вірогідно, були весельно-вітрильними суднами варязького типу, різної водотоннажності, вміщали до 50 воїнів княжої дружини і широко використовувалися в морських і річкових походах як для перевезення десанту, так і для перевезення вантажу.
Лодії були основними військовими кораблями княжого флоту і використовувалися в морських походах. Вони ходили на веслах і під прямим вітрилом і могли витримувати тривале перебування в морі. Звичайна лодія мала значно вищі чим у човнів борти, її ніс прикрашала вирубана з дерева фігура а вітрило – княжа відзнака. Лодії ще називали „кораблями”, ця назва запозичена нашими предками від греків.
Побойні чи набойні лодії відрізнялися від звичайних вантажопідйомністю і стійкістю на морській хвилі. Для досягнення цих властивостей борти лодій оббивалися чи обшивалися підігнаними одна до другої дошками, звідки і пішла їх назва.
Морські лодії відрізнялися від набойних розмірами і більш сильнішим вітрильним навантаженням. Окрім того вони мали верхню палубу, яка закривала і захищала гребців. Прикладом такої вітчизняної лодії може бути лодія, яку „ісхитрив модерно і дивно” великий князь київський Ізяслав Мстиславович в 1151 році: „гребців у них не було видати, тільки весла було видно, а людей не було видно, бо лодії ті були покриті дошками; і вої стояли на горі у бронях і стріляли; а керманичів було двоє, один на носі, а другий на кормі, і куди хотіли туди їхали, не повертаючи лодії”. На таких лодіях установлювалися дві щогли як з прямими, так і з косими вітрилами, і вони не уступали за своїми характеристиками візантійським морським суднам.
Про розміри та відмінності в розмірах бойових кораблів княжого флоту можемо в певній мірі судити за древньоруським збірником законів „Руська правда” чи за вмістимістю в них княжої дружини.
За „Руською правдою” вартість лодії складала 7 кун, набойна лодія коштувала дві гривні а морська лодія – три гривні. Якщо врахувати, що гривня мала 30 кун, то морська лодія була дорожча і, значить, більша за звичайну лодію в 10 разів. Автори літописів, описуючи похід князя Олега на Константинополь, зазначили, що один княжий корабель вміщував сорок чоловік дружини а вже описуючи його похід на Каспій фактично у ті ж часи відзначають, що на княжих лодіях знаходилося сто чоловік дружини. Таким чином, можемо визначити, що тоннажність княжих бойових кораблів сягала до 100 тон і вони були на рівні тодішнього європейського морського кораблебудівництва.
Візантійський імператор і письменник Костянтин VII Багрянородний у своїх записах „Про Русів…” відзначав, що вже у X столітті будівництво княжого флоту являлося загальнодержавною задачею на Русі. За цими спогадами, центрами кораблебудування древньої України-Руси були Любеч, Чернігів, Вишгород, Смоленськ і Новгород, звідки новозбудовані „однодревки” спускалися Дніпром до Києва. В Києві, в урочищі Почайни, доставлені лодії остаточно оброблялися, оснащувалися щоглами, реями, вітрилами, веслами та снастями і готувалися до походів. Процесом кораблебудівництва керували п’ять воєвод а загальне керівництво здійснював син великого князя.
Будувалися лодії і в Тмутаракані(поблизу сучасної Тамані), в Корчеві(Керчі) а также, за деякими літописними повідомленнями, і в верхів’ї Буго-Дніпровського лиману, в районі нинішнього Миколаєва. В часи Володимира Великого морським торговим портом на нижньому Дніпрі і флотською базою стали Олешки(Цюрупінськ). Згодом суднобудівництво переноситься і вище по Дніпру на острів Хортицю.
Вітрила для лодій виготовлялися із грубого конопляного чи кропив’яного полотна, яке звалося товстина чи кропина. Але літописи згадують і про дорогі вітрила – із паволок. В 907 році ”Олег сказав: пошийте Руси (варягам) паволочні вітрила, а словянам кропиняні. І пошматував їх (паволоки) вітер. І сказали слов’яни: тримаймося своїх товстин”.
З корабельного оснащення згадуються ще якорі і ужища чи ужі (линви і канати). Якорі для лодій виготовлялися із заліза і дерева і нічим не відрізнялися від візантійських. Канати і снасті для лодій виготовляли із конопляного, кропив’яного і лляного прядива.
На розвиток кораблебудування древньої України вагомий вплив мали візантійський і варязький флоти. Вже в дружинах Святослава знаходилися не лише загони варязьких воїнів але і воєводи з великим досвідом мореплавства, які вносили свої морські традиції в кораблебудівництво древньої України-Руси. А наявність київських дружин і лодій у складі візантійського флоту не могла не перенести візантійську практику кораблебудування на київський грунт. Описана літописцем лодія Ізяслава Мстиславовича була вже проектом суто вітчизняного кораблебудівництва типу ріка-море і не поступалася за тоннажністю та своїми морехідними можливостями основним суднам візантійського флоту.
Особливостями княжого флоту була його пристосованість для плавання як по ріках, так і по морю. Лодії низько сиділи в воді і були стійкими на морських хвилях, що дозволяло вести операції на мілководдю.

4.МОРСЬКА ТЕРМІНОЛОГІЯ

Літописці, які писали древні літописи, звичайно, моряками не були. Тож слід вважати, що в літописи морських походів княжого флоту увійшла лише найбільш поширена морська термінологія.
Але і те, що збереглося в літописах, свідчить, що на княжому флоті існувала професійна морська термінологія, частина якої не втратила свого значення в плині віків і досі використовується сучасними моряками.
Лодії в княжі часи ще часто називали кораблем а моряк в ті часи називався корабельником. Ця назва, як і слово корабель, прийшли із Греції. Шпангоути лодій чи корабля звалися упругами. Передня частина корабля називалася ніс а задня-корма (керма). Вітрило часто називали пря або перейнятим з грецької парус. Судове кермо звалося ключ а назва весла так і дійшла до нас без будь - яких змін їх назви, форми і призначення.
Сучасний стерновий звався кормник а кораблебудівник-корабльчий. Волочити лодію означало перетягувати її волоком на березі а покосним вітром звався свіжий попутний вітер.
Дійшли до нас і деякі флотські команди. Так, возволочити чи воспряти прі значило підняти вітрила. Вспяти паруси означало закріпити вітрила а гребці гребтъ значило для веслярів розпочати гребти або перейти з вітрил на весла.

Далі

До змісту Мирослав МАМЧАК УКРАЇНА:ШЛЯХ ДО МОРЯ ІСТОРІЯ УКРАЇНСЬКОГО ФЛОТУ