Не штука любовно описати твір автора, якого любиш заздалегідь. Штука в тому, щоб присилувати себе прочитати когось, хто тобі байдужий, дисциплінованість читання перетворити на зацікавленість читаним, увійти в світ читаного, ну й полюбити його.
Полюбити теперішнє покоління наших "нульовиків", якому судилося розміняти третє тисячоліття, м'яко кажучи, важкувато  -  промкнутися крізь їхню постсовкову психіку поготів. Мавши досвід прочитання їхніх щойновидрукуваних поетичних та прозових антологій, можна, звичайно, припустити, що література, нарешті, повертається до життя, а життя повертається до літератури, хоч і опосередковано, транзитом через країну Оралію та королівство Геніталію. На диво ереґована модерна культура, широко сповідуючи бахтінську "поетику низу", чи не вперше за останній час тягне руку до народу і йде у маси, феномен літератури змінивши на новмен бестселера. Популярні писання Андруховича й Винничука хоч і невеличкий, але добрий приклад на те. При тому десятиліттями   плекана інтелігентська "вежа зі слонової кістки" перетворюється на "вежу з фекалій" Іг.Клеха.
Існує певний закон, за яким покоління розподіляють між собою функції песимізму та оптимізму. Коли те, що відходить, ниє і скиглить, то надхідне сповнене найбадьоріших перспектив, нехай і втілених в літературну маячню, що виозначує лише хворобливий стан підліткової душі, яка прагне любити, от лишень ніяк не вибере  -  кого. Відтак коли наступне, молоде  -  анемічне й худосочне, то волею-неволею ролю оптимістів перебирають на себе діди й баби. Оскільки автор сих рядків завше рефлектував не на реальне життя, а на відповідні писання, йому іноді буває важко вирішити проблему свого зв'язку із соціальними змінами. Ось і тепер, до хрипоти начитавшись колективних "смолоскипівських" збірок молодечого "ундергрунту", переповнених презирством до генерації Слави Капеесес та удаваним нерозумінням концептуальних борюкань тієї епохи, йому стає соромно за самого себе. За власне минуле, що, признатися, не завжди складалося зі страхіть та голосінь конаючого соцреалізму та щойнонародженого соцарту. Але саме через це йому також легко дихати поруч із молодечими монстрами вже самостійної української культури.
Отож на кожній станції його щербицького метро до вагону заходять юнаки й дівчата  -  стрункі, пещені, красиві й мудрі. Голоси їм лунають наче лютня, а шкіра пахне наче який заморський фрукт. Вони стають собі неподалік автора, а деякі, падоньку, навіть сідають поруч із ним, і він відчуває своїм совковим плечем їхнє неспокійне перебудовче тепло. Відтак він не відсувається, дарма, що куфайка в нього зазвичай смердить засохлим портвейном та утробним потом, в засалених патлах паношаться воші, а обличчя вкривають лепроїдні рубці. Бувалий гічхайкер, він не цурається їх, позаяк допіру йому вже розтлумачили на усіх поетичних рівнях сучасного мистецтва, що в цій країні миловидність двадцятилітніх - лише видимість: фікція. Ілюзіон, як сказав би дехто з них. І відбувається все це в такому дискурсі, де вітання "Слава Україні!" не менш сміхотворне, ніж бажання бути гішпанським королем, а прагнення стати "цибульківським" чи ще яким босяцьким текстом є за почесний обов'язок теперішнього поета й громадянина.
Вряди-годи на тому шляху трапляються писання, які не годен відрецензувати, позаяк вони, як і молитви, створені не для критики: до "народного" метрополітену не долітає "провінційне, хоча й високе". Пізнаючи їх, розумієш, що говорити на повен голос про український постмодернізм, мабуть, ще зарано,  -  подібна донкіхотерія не в ті ворота. Богу дякувати, маємо ще досить "крови", "грунту", "традиції", себто мова наразі про такий випадок, коли гнана хвильовими "азіятщина" несподівано стає плюсом: добра нагода черговий раз впасти на думку про національну своєрідність і, вибачте, менталітет. І вкотре стає зрозумілим, що не з самої лише кляси авангардових діячів, яких "усі знають", відтак у чому полягають їхні заслуги перед культурою, ніхто не відає, - складається Наша Література. Ці останні виозначують, на жаль, те, як згадана традиція видозмінюється і виглядає вже тепер, себто поважно артикулюють її мутацію. Відтак і подосі саме у "зелених водах" народнього "Пречиста Богородиця полоще свої руки", спостерігаючи наші вправи на Його землі і під Його небом.

Ігор Бондар-Терещенко, м. Харків.

Із листа Анатолія Кравченка-Русіва:
"...Я захоплений Вашим творчим баченням, "сізіфовою" образністю  -   се якраз те, на що чекає Україна у 3-му тисячолітті...
Вітаю Вас! Ваша аристократична, у Стефаниковому дусі, селянська вишуканість, образна, але й щира душа Вашої поезії  -  просто перли-діаманти, це  -  успіх, Ви  -  талант зі світла й чорноземного джерела вічності, то ж бережіть себе..."

Атена Пашко:
"Марія Столяр народилась в селі Тертишники Носівського району Чернігівської області. Закінчила Ніжинський педінститут. Працювала в школі, потім  -  у районній газеті, де виявилася ідейним антиподом редакторові-комуністу. Він і звільнив Марію з роботи. Але вона все одно не розлучилася з пером  -  пише вірші. Її поезія особлива  -  дещо медитативна, дещо абстрактна, але в основному  -  надзвичайно цікава. Слова зринають з душі чистої, тонкої, небайдужої. І це приковує увагу до її поетичного мислення, примушує дослухатися до Марії".

СТАНОВЛЕННЯ

Якщо Народ наш недооцінює себе, як Націю, то Творчості Першості надстраждається... Мистецтво тоді безперервно оплакує передчасну трагедію Музи Касталієвої. І губиться зранено в лабіринтах часу сучасного теперішність. Та відшукати, витягнути її з-під металобрухтів закам'яних на світ білий, забальзамувавши останніми своїми запасами болей воскресіння, зцінююче-цілісно, - найнеобхідне завдання творців. А, вирішивши його, борг перед Батьківською країною по-Материнськи набагато зменшується.
...В час, коли називають себе повсюди славними вартовими України купи скорпіонищ. Одночасно як незрадливі, геніальні, небеззахисніші таланти любові хуторянства, оберігаючи-примножуючи Народність Народну, соромляться попрохати про поміч принижені, одинокі в прагненні самотиннім Будити світанково до Божої Творчості село наше зацьковане. Де й досі Калинова Дівчина змушена залишатися нянькою для чужих... І не отримувати подяки Належної за опікування своє затурботливе названими батьками верху, які ведуть її невідомо куди... Й любов продається, все-все живе та мертве звикло звично купуватися.
Як вислід, вкрай гнітюче, найскладніше абортовано виживається Народженню Нового Мистецтва справжності... Гинути за його Вільний Божий Ріст  -  це Дар, гідний найдостойніших володарів Пера, Пензля. Бо принести смертю власною Початок омито оновленому Шляху Національному Творчому  -  то найсолодше безмежне ЩАСТЯ...
Адже рани на розвої Вкраїнськім заростають тоді цвітіннями погожими...
Та поки що Честь Нації нашої рідної й досі  -  в оточенні дикім, труїться вона манкуртами вовчими. І лише раннє усвідомлення себе одними з найвідповідальніших за всі біди, пожбурені на чоло ріднокраю, здобуває своєчасно перемогу над марнотами...
Окрадений, рубаний Дух Національний чекає вірних захисників, яких ще... ой! і замало ж! Не вистачає йому від нас Творінь Національної Гідності  -  Правди Істинної осучасненої, щоби одужати врешті від смертельних настирливих укусів минувшини шаленої.
Надвідчуваючи себе завжди Готовими обороняти приналежність Серця до росту Національного самоУтвердження   -  це Бути Прикрасою Свободі Пречистій.
Вкраїнність Наша підноситься собою вище Слави, коли, окрилені Піснею Народною її, віднаходяться все Нові й Нові Набожництва Молитов із ПраКоріння землиці рідної. Найдавніше Джерело забутої Духовності України дає нам Віру Правильну, хоча й зневажену. З її допомогою пізнається скарбниця глибочіні надглибинної...
Ще недостатньо виплекано вінків Кобзарству Народу Нашого презмученого!.. То як же Надію добудувати в собі?! - І падається у Боротьбі красній! - із повітря всесвіту теперішньої України, як і з мистців її, торби для крамарства робляться...
Не даймо ж скарбам нашим росяним безоднею впасти туди! Поспішати вкрай треба Духом Святим-освяченим витягнути із оточень долярових торгівлі хаосної не зіпсовану ще Зіроньку! Щоби й нас, як гномів цяцькованих, зайвину не понесли продавати на базар клоунадний скоморохово. Добротним патріотизмом Дано від Бога дбайливо вирощувати нам в собі щонайперш Славу Окосмічену Українського!!! Щоби знищувалося ворожості чужинецькій всюди!
...Мистецтво стає Засівом Благодатно Благословенним, усвідомивши себе серцем незамінним єдиним країни рідної свободолюбивої. І тоді віддаються ним для торжества Волі Творчої Національної всі свої Сили надмужні крові...

Слава Нашому Богові та Україні!

Український Центр духовної культури
2000 року

Розділ 1
До Свободи! Правди! Честі!

Розділ 2
Біль негаснучий безкрайнього кохання...

Розділ 3
Вінчання з голизною суЩедротною Відчинено природи... назавше Вічне...