3. Відродимо українську мову!

Отже, як ми переконалися, втрата рідної мови у значної частини українців, що проживають на території сучасної України, і перехід їх на російську мову явилися наслідками офіційної політики русифікації – методичного і системного викорінювання української мови як мови українського народу. Ніякого добровільного переходу українців на використання мови сусіднього народу не було. І хоча в останні десятиліття прямих заборон і репресій у відношенні мови наших дідів-прадідів офіційно практично не декларувалося, але в Україні була створена така система функціонування мов, що об'єктивно примушувала українців відмовлятися від своєї мови на користь російської.

Втрата своєї мови і відхід від своєї культури – явище доволі відоме в історії. Крізь нього пройшло багато народів, яким довелося побувати під чужоземною владою або колоніальним гнітом. В тім, що відбулося з нашим народом, ми не можемо звинувачувати ні себе, ні своїх батьків, ні наших дідів-прадідів. Нам, українцям, навіть порівняно повезло в тім, що, зазнавши найжахливіших людських, культурно-матеріальних і духовних втрат, наш народ, проте, у своїй більшості зберіг українську мову, а також надію і перспективу на її повноцінне відродження для всіх українців.

Наша надія перед усім ґрунтується на тім, що ми, зрештою здобули свою власну незалежну державу, куди увійшли майже всі українські етнічні території й у якому ми, українці, складаємо етнічну більшість і державотворчий корінний етнос. Ми з кожним роком все більше перестаємо озиратися на інші країни в питаннях устрою нашого національного життя, ми зживаємо в собі комплекси, закладені в нас перекрученою радянською пропагандою, що в період найбільш інтенсивної русифікації товкмачила нашому народу про те, що нібито піднімати питання про збереження своєї мови, своєї національної самоідентифікації є «націоналізм», а «націоналізм» це є погано і «не по-братерському» («по-братерському» вважалося нищити українську мову).

Наша надія ґрунтується також на тім, що в нашій історії вже були успішні прецеденти відродження української мови в подібних обставинах.  Так було в Галичині, де на початку минулого століття частина українського духовенства й українського міського населення під тиском багатовікової полонізації перейшла на використання польської мови в повсякденному житті і навіть у родинах. Тоді їхня приналежність до українського народу багато в чому визначалася релігійною приналежністю до греко-католицької церкви (поляки на відміну від них були римо-католиками), також як у радянський час у східній Україні для багатьох людей таку приналежність забезпечував відповідний запис у паспорті. В той період втрата української мови на користь польської у частини українців Галичини проходила за тими же схемами, що й у радянські часи в великих містах, у Східній та Південній Україні. Але ці полонізовані українці, силою свого духу зуміли повернути собі рідну мову – мову своїх дідів і прадідів.

У певній мірі була схожою й та ситуація, у якій опинився в конці ХІХ – на початку ХХ ст. чеський народ – наші ж браття-слов’яни. Сьогодні важко у це повірити, але Ф.Енгельс тоді робив такі прогнози щодо їх долі: «Вмираюча чеська національність – вмираюча, судячи з усіх усім відомим з історії останніх чотирьох сторіч фактів, – у 1848 р. зробила останнє зусилля повернути собі колишню життєздатність, і крах цієї спроби повинен, незалежно від усіх революційних міркувань, довести, що Богемія може надалі існувати тільки як складова частина Німеччини, навіть якщо б частина її мешканців протягом декількох століть усе ще продовжувала говорить ненімецькою мовою».

У той час групи студентів ходили по вулицях Праги и з викликом голосно розмовляли по-чеськи, щоб продемонструвати, що чеська мова ще живе. Німці ж й т.зв. «німецкомовні» були впевнені, що це голоси волаючих у пустелі. Але чехи зуміли запалити національною ідеєю свій народ і вирішили мовну проблему, а з нею й проблему свого буття. [79]

Ми знаємо масу прикладів в українській історії, коли нащадки колишньої української шляхти і козацької старшини, які вже в декількох поколіннях вважали себе або поляками, або росіянами поверталися до свого народу, до його мови і часто ставали в ряди національних духовних лідерів. Вони були серед тих, хто, як це не парадоксально, на всіх етапах української історії – від воєн Богдана Хмельницького і до радянських часів – багато в чому забезпечував національне відродження українського народу з етнічного небуття, забезпечував побудову ним своєї державності. Подібного явища немає в історії жодного народу світу! Це вражаючий історико-етнічний феномен, характерний тільки для української нації. Він генетично закладений в українстві і сьогодні він також зіграє свою роль у відродженні нашої мови! Наш народ знав найогидніші приклади національного відступництва, але знав і найвидатніші, найнеймовірніші приклади відродження українського національного «я».

Серед цих прикладів – когорта соратників Богдана Хмельницького. «Покозачена» шляхта з  полонізованих раніше українських родів внесла в стихію визвольної революції  високоосвіченість, знайомство з Заходом і його культурою, державний досвід, отриманий на високих посадах у Речі Посполитій. У цей найскладніший період нашої історії Виговські, Мрозовицькі, Нечаї, Кричевський, Богун., Немирич та інші зіграли свою видатну роль у формуванні дієздатного державного організму України.

В другій половині XIX століття, коли заперечувалось саме існування українського народу, особливу роль в історії національного відродження України зіграли т.зв. «хлопомани». Це була частина молоді з полонізованих у свій час українських шляхетських родів, що пішла на зближення з новою українською інтелігенцією. На чолі цього руху встав студент Київського університету Володимир Антонович. Його погляди розділяли й активно підтримували Тадей Рильський (батько майбутнього знаменитого поета), Борис Познанський та інші. Вони почали з захопленням вивчати історію українського народу, його фольклор і мову. Сподвижники Антоновича геть-чисто відкинули польські твердження про те, що Правобережжя – це частина Польщі, що український народ – відгалуження польського, а його мова – діалект польської мови. Поляки презирливо назвали їх «хлопоманами» і звинуватили в зраді польських інтересів. У відповідь Антонович опублікувала на сторінках журналу статтю «Моя сповідь» і закликав шляхтичів-поляків, що живуть в Україні, повернутися до українського народу, від якого колись відреклися їхні предки. Надалі Антонович зіграв видатну роль як творець української історичної школи, як учитель Михайла Грушевського і багатьох інших істориків, дослідження і праці яких після поезії Тараса Шевченко стали основою для формування національної свідомості і національної єдності українців з усіх наших етнографічних земель.

На початку ХХ століття велику роль у відродженні української держави зіграли багато воєначальників і держслужбовців УНР, гетьман Павло Скоропадський, що повернулися до свого народу, після десятиліть і сторіч русифікації.

Найвидатніше місце в когорті історичних діячів України зайняв митрополит Андрій Шептицький, який походив з польського графського роду полонізованих українців. Наприкінці XIX століття, у найтяжчий для нашого народу час він повернувся до українства, яке було під шаленим тиском і яке роздирали протиріччя, потім очолив Українську греко-католицьку церкву й об’єднав українську громадськість Галичини на захист українських національних інтересів, за відродження української держави – у боротьбі з польським табором, який Андрій Шептицький беззастережно залишив, усвідомивши свою приналежність до українського народу, до його долі і до мови своїх предків.

Та й у нашому сьогоднішньому житті українська мова не одержала б перспективу відродження, якби в період т.зв. перебудови з перших же днів національного підйому наші політики у Верховній Раді УРСР не зробили свідомий вибір на її користь. Багато хто, уже доволі призабувши її, багато хто, народившись і вирісши в російськомовному середовищі, вони проголосили українську мову державною, взяли курс на її відродження і винесли її на державну трибуну, рішуче відмовившись від мови «внутріпартійного і міжнаціонального спілкування» та усвідомивши свій обов’язок перед історією свого народу, перед своїми пращурами, перед звуковим строєм рідної землі. Це було практично неймовірно для республіки, деморалізованої двома ста роками жорстокої системної русифікації. Неймовірно, якщо подивитись хоча б на становище білоруської мови в сусідній братерській Білорусі.

Можливо, цей феномен національної, етнічної регенерації закладений в нас з епохи підкорення наших предків аварами (обрами) у VI столітті н.е. То був страшний час, коли авари буквально орали на слов’янських українських племенах. Але пройшла сотня чи друга років і вони пропали, зникли, а в нашій мові, в українській народній пам’яті з тих часів і дотепер залишилося тільки прислів’я, якому уже майже півтори тисячі років: «Зникли, наче обри!». Так «зникли» потім з нашої етнічної території не тільки обри-авари, але й залишки багатьох інших т.зв. «підкорювачів». І ми щоразу позбавлялись від них, зберігаючи свій етнос, відроджуючи свою мову і висоту національного духу.

Суб'єктивні й об'єктивні фактори

Говорячи сьогодні про відродження української мови, ми в першу чергу маємо усвідомлювати, що в цій великій, шляхетній, але важкій справі діють фактори двох різних порядків. Це суб'єктивні фактори, пов’язані з нашим людським бажанням відродити рідну мову, взяти участь у цьому процесі або принаймні не перешкоджати йому, а також з розумінням нинішньою українською елітою суті мовних процесів у сучасній Україні, здатністю еліти розробити та ефективно реалізувати правильний і системний підхід до відродження української мови. Це й об’єктивні фактори, що мають на увазі створення об’єктивних умов, необхідних для того, щоб процеси відродження мови йшли у всіх або, у всякому разі, у багатьох сферах.

У нашому реальному житті об’єктивний фактор – це насамперед достатня кількість українських шкіл і дитсадків, викладання українською мовою у вузах, використання її в держслужбі, україномовна реклама і вивіски, україномовне телебачення. Україномовна реклама, вивіски і телебачення не тільки забезпечують постійний контакт наших громадян з українською  мовою, але і створюють знакову систему, що стабільно сигналізує українцям про те, що їхня Батьківщина – країна української мови.

Наявність об’єктивних умов відродження української мови забезпечується законодавством України, але якість їх «виконання» залежить багато в чому від того, наскільки добре діє суб’єктивний фактор.

Той процес, який у нас в Україні йшов дотепер під назвою «відродження української мови», в основному являв собою саме створення об’єктивних умов для її відродження. Так, після проголошення незалежності в нас було створено необхідну законодавчу базу, що закріпила українську мову в якості державної – мови центральних каналів телебачення, реклами, державної служби, органів влади, вищих навчальних закладів. Це забезпечило перехід до її використання в цих сферах, але рівно настільки, наскільки кількісно і якісно міг спрацювати суб’єктивний фактор. А він спрацював слабкіше за все у великих містах, а також на Півдні і на Сході нашої країни.

Найчастіше створення об’єктивних умов до цього часу являло собою механічне «віддзеркалювання» процесу русифікації в зворотній бік, тобто механічну дерусифікацію, щоправда, при відсутності прямого адміністративного тиску. Сама по собі ця механічна дерусифікація була цілком природнім способом дій у сформованих історичних умовах, але наразі вона вичерпала себе і без активізації суб’єктивного фактору подальших серйозних успіхів не принесе.

Справа в тім, що змінилися демографічні умови, за яких механічна дерусифікація, як майже сто років тому механічна дегерманізація Чехословаччини, Угорщини, Латвії, могла б принести успіх. Тоді успіх для такого типу підходу забезпечувався активним природнім приростом корінного населення, яке з сільської місцевості перетікало в міста і динамічно змінювало мовну ситуацію за обставин, коли попередні колоніальні мовні бар’єри та обмеження було знято, а помітного природного або міграційного приросту колишнє пануюче німецьке населення не мало.

За відсутності природного приросту населення перспектива розвитку мовної ситуації в Україні залежить сьогодні в першу чергу від дії суб’єктивного фактору – від нас, російськомовних українців. Тому що відродження нашої мови може йти в основному тільки шляхом переходу російськомовних українців на українську мову в процесі зміни поколінь.

Суб’єктивний фактор для нас, російськомовних українців, в першу чергу залежить від знання правдивої історії русифікації України, від розуміння та неприйняття її наслідків, від зживання комплексу побоювання уявного «націоналізму», комплексу другосортності, що русифікатори виховували в нас століттями, а також від бажання повернути собі (або, щонайменше, своїм дітям або онукам) мову наших дідів-прадідів і відновити зневажену національну гідність нашого народу.

Що б активізувати суб’єктивний фактор, ми маємо не просто зжити в собі ці мерзенні, навіяні викрученою колоніальною облудою комплекси і видавити з себе раба чужої культури і чужої мови. Але нам треба зробити це з розумом, знаючи, як працює суб’єктивний фактор  і як домогтися своєї мети.

Вивести українську мову на вулиці своїх міст

Як вже відмічалося, нам дуже важливо розуміти, що ми, російськомовні українці, маємо повне право розмовляти будь-якою мовою. Ніхто цього нашого права не заперечує, і я не пропоную примушувати когось розмовляти українською. Але ми таки можемо і повинні збудувати таку систему мовної політики, коли, зберігаючи свої індивідуальні права на використання тієї чи іншої мови, ми в цілому будемо просуватись до динамічного відродження української мови у ході зміни поколінь.

Тому також треба знати, що сьогодні в російськомовному середовищі сучасних великих міст, а також Півдня і Сходу України різкого переходу на українську мову з російської бути не може. Мова функціонує за своїм законами, і при нинішніх демографічних умовах не можна «зламати» одразу мовну ситуацію, що складалася десятиліттями, а то й сторіччями.

Для мовних процесів в Україні дуже важливо враховувати два моменти: використання української мови вдома (в сім’ї) і використання її в громадських місцях і громадському житті.

Як правило, коли хто-небудь з нас, російськомовних українців, спробує уявити собі, що означає відродження української мови особисто для нього,  для його знайомих та близьких, то він, або вона, в основному уявляє собі, що ми насамперед повинні перейти на її використання саме в особистому житті – на постійне говоріння на ній у своїй родині, зі своїми друзями та знайомими. Таку перспективу будь-яка середньостатистична людина відразу ж підсвідомо оцінює як неможливу. І така оцінка буде правильною, тому що пересічний російськомовний українець не може простим зусиллям волі просто змусити себе постійно розмовляти українською мовою в ситуації, коли навколишнє середовище «вимагає» російської мови, та ще й при постійному спілкуванні зі знайомими йому людьми, з якими він роками розмовляв російською. Для звичайної людини було б неправильною і безуспішною справою намагатися змусити себе говорити вдома українською мовою всупереч сформованій мовно-психологічній практиці .

І в цьому полягає основне протиріччя між нашими суб’єктивними підсвідомими оцінками і можливостями: навіть якщо ми схвалюємо ідею відродження української мови, то для себе особисто ми підсвідомо вважаємо це важким, навіть якщо ми намагаємося нею розмовляти, то це є важким в умовах мовно-психологічної практики, що склалася в нашому оточенні. Тому для більшості російськомовних українців починати треба не з прямого і різкого переходу на українську мову в особистому житті й у родині, а з використання його в громадських місцях і в суспільному житті.

Адже якщо задуматися, те і русифікація українців в індивідуальному розрізі йшла саме за цією схемою. Спочатку наші батьки або діди були змушені переходити на російську мову в громадських місцях, у суспільному житті, зберігаючи проте українську мову для родини й особистого життя. Цим закладалася (або підтримувалася) основа для подальшого переходу їхніх дітей і нащадків на російську мову вже у своїх власних родинах. Наша задача, таким чином, запустити цю «машину» у зворотному напрямку.

Ми довго, багато хто, може, все життя, будемо говорити російською мовою вдома, в своїй сім’ї, зі своїми близькими і знайомими. Тому що це сила звички і сформованих психологічних обставин. Але абсолютно в наших силах вивести українську мову на вулиці своїх міст, в громадські місця, в громадське життя. Для цього не треба гігантських зусиль. Нам досить почати хоч яким-небудь чином використовувати українську мову  в публічних місцях.

Нам не важко щовечора, заходячи в магазин, в банк, в метро, в органи влади, звертатися до продавців або посадових осіб на нашій рідній українській мові. Якщо українською мовою заговорять вулиці і громадські місця Києва, то заговорять і вулиці і громадські місця інших міст, а через десятка два років українською в процесі зміни поколінь почнуть говорити й молоді родини.

Саме так може і повинно почати здійснюватися відродження нашої рідної, втраченої нами мови – від вулиці, громадських місць, громадського життя в родини в ході зміни поколінь. Це найпростіша й найефективніша логіка об’єктивного мовного процесу, через яку неможливо перестрибнути і яку неможливо обійти. І наше головне завдання – це просто назвати українську мову рідною, незважаючи на те, що в родині й у житті ми поки що говоримо російською. Це наш борг перед трагічною історією нашого народу, перед трагічною історією його зугарного фізичного і духовного винищування, невід’ємною частиною якого було відлучення нас від звукового ладу нашої землі, від мови наших дідів і прадідів. Це сьогодні для нас головне – ми повинні назвати українську мову рідною, вивести її на вулиці, в громадські місця, і усе в нас вийде.

Давайте пам’ятати, що ще шістдесят років тому Львів говорив польською мовою, і Київ має знов нарешті заговорити українською. Головне – повинне з’явитися усвідомлене бажання і перші позитивні поштовхи. Потрібна лише воля політичної еліти і система добре продуманих мір.

Перелік конкретних завдань

Навіть найбільш правильна констатація стану речей, що склався, та найбільш правильне визначення напрямку руху не допоможуть вирішити проблему, якщо не визначити перелік конкретних завдань, послідовність їхнього рішення і тих, хто повинний організувати їхнє виконання.

Нам мало просто стати і бути свідомими українцями, мало назвати українську мову рідною. Необхідно правильно визначити, що конкретно і як треба сьогодні зробити для відродження української мови.

Якщо викласти стисло, то система конкретних заходів по відродженню української мови має забезпечити:

– відповідні позитивні зміни у масовій свідомості українців;

– затвердження стійкої сигнальної системи, яка підтверджує приоритетний статус української мови в Україні (крім Криму);

– вільне володіння всіма українцями українською мовою;

– постійний активний контакт російськомовних українців з українською мовою;

– зміну лінгво-психологічної ситуації, що склалася у великих містах, а також на Півдні та на Сході України в період інтенсивної русифікації.

Українська мова як мова українського народу має неформально (а може, й офіційно) отримати статус репресованої мови і мати його тих пір, поки нею не буде розмовляти переважна більшість українців в Україні. Саме українців, а не тих громадян України, що належать до національних меншин. Ґрунтуючись на цьому статусі, держава і зацікавлені громадські організації повинні розробити нові системні підходи в політиці відродження української мови, які б враховували характер і тенденції розвитку сучасної мовної ситуації в Україні і дали можливість не просто констатувати поточний стан справ, а дати позитивний імпульс його зміні.

Наші освітяни, письменники, творча інтелігенція – одні з тих, хто на початку дев’яностих першими став на захист української мови, хто продемонстрував величезний ентузіазм і наполегливість у справі його відродження в своїй сфері, яка за всіх часів мала одне найбільш пріоритетних значень для національного життя будь-якого народу. І до теперішнього моменту саме вони в основному й займалися цією святою і шляхетною справою. Честь їм і слава! Але тепер до справи відродження мови наша нова національно свідома еліта повинна також системно підключити досвідчених і розумних соціолінгвістів, психолінгвістів, соціологів, працівників сфери громадської думки. І також потрібні конкретні люди в якомусь конкретному відомстві, в обласних та районних держадміністраціях, що будуть відповідати за цю справу перед українським народом.

Щоб у нас, російськомовних українців, з’явилося усвідомлене бажання повернутися до мови своїх дідів і прадідів, щоб ми могли назвати українську мову рідною і були впевнені в тім, що ми доможемося своєї мети, ми всі повинні одержати якісь перші ефективні позитивні поштовхи. А цього можна домогтися тільки за допомогою добре продуманої, тривалої і багатоступінчастої інформаційної кампанії. Вона має викорінити в масовій свідомості українців усяку думку про другосортність української мови. Вона повинна запалити українське суспільство ідеєю відродження рідної мови, без якого ми назавжди залишимося етнічною масою, яку сусідні народи використовують для свого «підживлення» в усіх відносинах, у тому числі в економічному й політичному.

Профінансувати цю інформаційну кампанію повинна українські держава з залученням усіх самих «крутих» фахівців в цій та суміжній областях, які розроблять і реалізують необхідну систему заходів. Головне – розробники повинні правильно врахувати особливості аудиторії, з якою вони будуть працювати – російськомовних українців.

Початок і проведення кампанії мають бути взаємопов’язані з системним проведенням  заходів на інших напрямках, які повинні в рамках діючого законодавства невпинно спонукати нас до більш активного використання української мови. Зокрема, це стосується наступних напрямків:

Школа. Україномовні школи у великих містах, на Півдні і на Сході України, повинні як основне своє завдання гарантувати вільне володіння українською літературною мовою і термінологією своїми випускниками, значна частина яких є в побуті російськомовними (річ в даному випадку не йде про школи в україномовних населених пунктах).

Вільне володіння літературною мовою і термінологією – запорука беспроблемного переходу на неї в тих випадках, коли це буде треба, запорука беспроблемного використання української мови в подальшому житті. Тому що одна з основних проблем нинішнього покоління російськомовних українців полягає саме в тому, що вони не володіють українською мовою вільно, тобто фактично не можуть на ній вільно розмовляти.

Підкреслю також, що для нас, російськомовних українців, забезпечити ефективне і вільне володіння українською літературною мовою і термінологією може тільки навчання в україномовній школі. Воно також робить наших дітей і онуків більш сприйнятливими і лояльними стосовно до української книги, україномовного телебачення і масової культурі (естради і т.п.). І це я бачу з власного досвіду, тому що моя власна дочка ходить саме в українську школу.

Тому ми повинні віддавати дітей і онуків в українські школи, і це наш другий крок на шляху до відродження української мови, після того, як у якості першого кроку ми назвемо її рідною. Ми повинні підтримувати наших дітей і онуків у процесі їхнього навчання в українських школах, допомагати, заохочувати і надихати.

Перед урядом і міністерством освіти має стояти задача ефективного підбору кадрів для відділів і управлінь народної освіти, для україномовних шкіл у великих містах, на Півдні і на Сході України. Сьогодні багато вчителів в них попросту не володіють українською мовою (як правило, це люди, що приїхали колись з Росії,) або володіють нею погано, не вільно (як було вже написано, це одна з основних проблем нинішнього покоління російськомовних українців). Вчителі обов’язково повинні спілкуватися з дітьми і між собою при дітях українською мовою, і це має стати твердою вимогою шкільної адміністрації.

Шкільні бібліотеки повинні не тільки бути цілком забезпечені україномовними підручниками, але і україномовною літературою для читання за програмою.

Методична робота з національного виховання в школі вимагає більш ефективної  прив’язки її до сучасного життя («осучаснення»). Потрібно враховувати, що нинішнє покоління – це покоління «відео», основна частина якого прагне до коротких, але видовищних форм сприйняття інформації, ідей і емоцій. На жаль, форми національного виховання в наших школах (конкурси самодіяльності, концерти, тематичні вечори і т.п.) відстають від специфічних потреб нинішнього покоління. Найчастіше вони затягнуті за часом, невидовищні і відповідають «канонам» 30-40-літньої давнини.

«Осучаснення» вимагає і форма подачі підручників. На жаль, навіть навчальний матеріал по Тарасу Шевченко викладений у нинішніх підручниках за шаблонами давнини в кілька десятиліть. Сьогодні наші діти й онуки живуть в іншому інформаційному й емоційному середовищі, і той виклад матеріалу по Великому Кобзарю і по інших темах, з якими їм приходиться стикатися за програмою, не дає їм можливості усвідомити велич ролі Тараса Шевченка в історії нашого народу, зробити його фігуру притягальною й авторитетною для нинішнього покоління російськомовних українців.

Дитячі сади. Вони повинні стати першою сходинкою в справі забезпечення вільного володіння українською літературною мовою нашими дітьми й онуками. Проблеми україномовних дитсадків у низці великих міст, на Півдні і на Сході України ті ж, що й у тамтешніх українських школах. Багато вихователів не володіють українською мовою взагалі (в основному, ті, що приїхали з Росії) або не володіють нею вільно. Вони також обов’язково повинні спілкуватися з дітьми і між собою при дітях українською мовою.

Вузи і середньо-технічні заклади. Необхідно зробити більш твердими вимоги до викладацького складу щодо ведення лекцій і занять українською мовою. Вузи повинні «вимагати» вільного й активного володіння українською літературною мовою і відповідною термінологією від вступників. Це повинно мотивувати майбутніх абітурієнтів до оволодіння українською мовою у вільному й активному ступені.

При необхідності для бажаючих з викладацького складу треба організувати психологічну допомогу, що дозволить методом нескладних психо-лінгвістичних вправ порівняно швидко активізувати говоріння українською мовою (при наявності великого пасивного словникового запасу) і навіть змінити відношення до використання української мови в позитивний бік, якщо людина усвідомлює, що їй це необхідно.

В сім’ї. Ми, російськомовні українці, повинні однозначно виховувати в наших дітей і онуків відношення до української мови як до рідної. Ми повинні виховувати своїх дітей в українському національному дусі (у противному випадку їм буде прищеплений дух інших народів) – розповідати правдиву історію нашого народу, історію русифікації і відносин із сусідніми народами, щоб наші діти онуки знали, чому не всі українці розмовляють рідною українською мовою, і щоб вони надалі прагнули повернути собі мову своїх дідів-прадідів.

Нам треба обов’язково підписатися хоча б на одну українську газету або журнал, купувати книги українською мовою (наприклад, казки для дітей або онуків), періодично купувати їм у подарунок диски або касети популярних українських  виконавців.

Прекрасна справа – співати на ніч дітям або онукам не обов’язково українські колискові, але хоча б просто ліричні українські народні пісні, читати україномовні казки і дитячі книги.

Якщо Ваша дитина вчиться в українській школі, то треба намагатися розмовляти з ним українською мовою тоді, коли Ви допомагаєте йому вирішити якісь проблеми з  уроками, з якими діти звичайно звертаються до батьків.

Державні органи. Армія. Відповідно до законодавства у всіх регіонах України (як виключення – Крим), і насамперед у столиці, необхідно зробити більш твердими вимоги до державних службовців щодо володіння українською мовою і використання його на службі. Держслужба, як і вузи, повинна «вимагати» від прийнятих на роботу вільного володіння українською літературною мовою і відповідною термінологією, і особливо – на керівних посадах. Це повинно мотивувати кандидатів на роботу до оволодіння українською мовою у вільному ступені.

Усі види реєстрації фізичних та юридичних осіб, обліку та звітності перед державними органами повинні вестись виключно українською мовою (а не тільки на україномовних бланках). Це має особливе значення як для підтримки знакової системи, так і для розширення повсякденного контакту с українською мовою, затвердженого законодавством.

Ведення в держорганах документації, будь-якого персонального обліку, переписки, заповнення бланків і журналів повинно вестися тільки українською мовою. Подача заяв у місцях, де немає компактного проживання інших національностей, повинна здійснюватися виключно українською мовою.

У реалізації зазначених мір уряд повинен забезпечити поступовість і почерговість у відношенні до різних регіонів. Особливу твердість у їхній реалізації необхідно вже зараз виявити в тих регіонах, де українці складають переважну більшість і де практично немає місць компактного проживання інших національностей.

Реклама. Як вже було написано, україномовна реклама, вивіски і телебачення не тільки забезпечують постійний контакт наших громадян з українською  мовою, але і створюють сигнальну, знакову систему, що стабільно сигналізує українцям про те, що їхня Батьківщина – країна української мови. Це дуже один з важливих факторів впливу на ставлення людей до поширення використання української мови.

Тому відповідно до законодавства у всіх регіонах України (як виключення – Крим) необхідно зробити більш твердими вимоги до виготовлення рекламної продукції тільки українською мовою. Вивіски магазинів, установ і підприємств мають бути віднесені до реклами.

Але ці вимоги не повинні приводити до перегину – передчасній заміні вже виготовленої реклами і вивісок російською мовою, що може викликати протести підприємців через необхідність додаткових витрат. Просто при черговій заміні реклами вона повинна виготовлятися українською. Більш тверді вимоги в цьому відношенні повинні висуватися як до замовника реклами, так і до виготовлювача. Рекламні агентства повинні попереджати замовника реклами про норми законодавства у відношенні використанні української мови, теж саме мають робити органи державної влади при видачі дозволу на встановлення реклами.

У реалізації зазначених мір уряд має забезпечити поступовість і почерговість у відношенні до різних регіонів. Особливу твердість у їхній реалізації необхідно вже зараз виявити в тих регіонах, де немає місць компактного проживання інших національностей.

Телебачення і радіо. Відповідно до законодавства зробити більш твердою вимогу до центральних каналів щодо мовлення українською мовою. У перспективі необхідно висунути й вимоги повного дублювання російських фільмів. Варто розглянути питання про створення державного центру перекладу (і дублювання) кіно-, відео, аудіо- і друкованої продукції.

Місцеві ТРК повинні забезпечити україномовне мовлення в обсязі не менше за відсоток українців у складі жителів регіону, району (населеного пункту). Деякі обласні ТРК заявляють про свою готовність перейти на українську мову, але аргументують наразі неможливість цього тим, що передбачають зниження доходу від реклами. Якщо ж ці вимоги будуть висунуті і реалізовані повсюдно,  то т.зв. проблем з втратою ринку реклами ні для кого не буде, а можливо, треба на цей період передбачити якісь компенсаційні заходи.

Друкована преса. Україна має порівняно чималий ринок україномовного читача для ЗМІ. Необхідно обов’язково звільнити від ПДВ україномовну частину тиражу тих видань, що виходять на двох мовах, а також простимулювати іншими методами і досягти взаєморозуміння з видавцями з питання видання найбільш масових друкованих ЗМІ не тільки російською, але й обов’язково українською (наприклад, «Факты», «Сегодня», «Лиза», «Единственная», дитячі журнали і газети і т.д.). Забезпечити рекламу й інформацію про українські варіанти популярних газет і журналів, особливо дитячих.

Крім того, висунути більш тверді вимоги щодо розміщення реклами саме українською мовою в регіональних та місцевих друкованих ЗМІ згідно законодавства.

Видавництво. Україна також має порівняно чималий ринок україномовного читача книжкової літератури. Урядова політика повинна, як і для друкованої преси, методами різного стимулювання забезпечувати видання українською мовою частини тиражів нині російськомовних книг, у тому числі і для російських видань.

Серйозним завданням для держави і друку є забезпечення шкільних бібліотек україномовною літературою для читання за програмою.

Культура і масова культура. Культура або державність – що важливіше? Наші деякі російськомовні інтелігенти іноді висувають порочну тезу про те, що, мовляв, вони воліли б бачити свій народ з більш «сильною» культурою, але без формальної незалежності, ніж мати «формальну» незалежність і не мати «сильної» культури. Для такого роду теоретиків відповідь може бути тільки одна: ми вже пройшли цей етап розвитку в XVII-XVIII століттях, і він закінчився тим, що ми ледь не втратили і залишки культури, і мову, і свою національну самоідентифікацію. Такі ігри з нашими «добрими сусідами» не проходять, і це треба твердо засвоїти. 

У той же час, коли сьогодні ми кажемо про підтримку україномовної (або національної) культури, то, зазвичай, ми якось маємо її на увазі як якесь вузьке коло діячів, яке з чогось раптом має миттєво й назавжди опанувати свідомістю та увагою населення України і на рівних конкурувати з ведучими світовими культурами. Цей утопічний стереотип заважає нам зрозуміти, що сьогоднішній світ – це світ масової культури і масової інформації. І сьогодні в Україні масова культура (насамперед – кіно й естрада) – це, як правило, масова культура з США та Росії, причому останнім часом навіть у більшій мірі – з Росії.

Російська (радянська) російськомовна масова культура сто п’ятдесят років формувалася в незрівнянно більш сприятливих фінансових, адміністративних і політичних умовах. Вона посилено формувала свого споживача в Україні (ми вже знаємо, якими методами – аж до прямої адміністративної заборони україномовної культури). Намагатися відразу звільнитися від її впливу і моментально замінити майже всю російську маскультурну продукцію в Україні на україномовну нашого власного виробництва – сьогодні нереально. Але реально – віднестися більш тверезо до засилля російських пісень і фільмів в нашому житті і по-своєму використати їх для просування інтересів відродження української мови.

Зокрема в тім, що стосується російських фільмів, то в обозримой перспективі необхідно висунути тверді вимоги щодо їх повного звукового дублювання українською мовою для показу по наших телеканалах і навіть частково по російським, які віщають спеціально для України (аналогічно україномовним рекламним блокам на подібних каналах). Таким чином, російський кінематограф сам буде допомагати відроджувати українську мову. А с т.з. її відродження наразі головне – будь-яка україномовна кіно- і відеопродукція, що притягає до себе глядача. Звичайно, тут треба передбачати обурені крики з боку українофобів - «спадкоємців» радянської гіперміграції, які сьогодні займають досить багато впливових посад в українських ЗМІ, і зокрема в ТРК.

Крім цього, необхідно створювати україномовні версії каналів типу «російськомовних» версій «Холмарка», «Єврон’юз», «Дискавері», «Світу тварин» і т.п. Це вже зараз можна було б застосувати до них же і, наприклад, до НТВ плюс «Наше кіно», «Дитячий світ» і т.п. Витрати на дублювання – за державою з можливостями комерційного підходу і самооплатності.

З естрадою справа видається трохи складнішою. Дублювати пісні неможливо, та й не потрібно. Але потрібно ввести мінімальний фіксований відсоток або частку (наприклад, одна десята) україномовних пісень або кліпів у музичних програмах ТРК і на музичних ТВ каналах. Подібна практика існує в багатьох країнах світу, і нам це також необхідно, тому що в містах багато власників і редакторів ТРК об’єктивно є ворожими стосовно української й україномовної культури (естради, пісні). Це також є наслідком тієї самої двохсотлітньої політики русифікації і колоніальної мегамеграції, яка мала змести наш народ з лиця землі.

Не буду далеко ходити за прикладом того, що подібне явище існує в нашому житті, але щоб не звинувачувати нікого з керівників і власників конкретних ТРК, візьму приклад із суміжної сфери – реклами. І попрошу шановних читачів згадати те, як роки зо два тому в нас намагалися ввести законодавчу норму: в рекламі назви іноземних торгових марок (брендів) повинні даватися з перекладом на українську мову. З цієї нагоди українофобське рекламне лобі підняло дике виття, що, мовляв, назви марок (брендів) перекладатися не повинні, тому що це суперечить якійсь там сформованій практиці й отут, мовляв, дме «націоналістичними» перегинами. Законодавці під тиском цих горланів і їхніх представників у парламенті скасували своє рішення. При цьому відзначимо, що з т.з. протиріччя якійсь там сформованій практиці ці українофоби були формально праві, але з т.з. інтересів своїх клієнтів – ні. Написання українського перекладу назв іноземних торгових марок (брендів) давало дві додаткових переваги замовникові реклами: у ході контакту з подібною рекламою потенційний споживач ще раз прочитував назву марки (бренду) і, крім того, читав його правильно, адже назви торгових марок (брендів)  пишуться на будь-яких різних мовах, тобто з різними правилами читання. Але все ж таки українофобське рекламне лобі в даному випадку беззастережно пожертвувало інтересами своїх замовників, аби втамувати свою ненависть до української мови.

Тому ми обов’язково повинні ввести мінімальний фіксований відсоток або частку україномовних пісень або кліпів, тому що ті редактори на ТРК, що налаштовані вороже до української й україномовної культури, однозначно будуть жертвувати інтересами власника і слухачів і затирати навіть найбільш популярні українські пісні.

А що стосується саме української національної масової культури, то вона повинна розумітися не як «шароварщина» і «етнографічні вироби», а як продукція, що, в умовах україномовного дублювання всіх іноземних фільмів і серіалів, могла б конкурувати з американськими і російськими аналогами, займаючи свою частку ринку в самій Україні і навіть за кодоном.

Масова україномовна культура в період відродження української мови має одержати підтримку держави, оскільки вона є найвагомішим важелем цього самого відродження мови. Але підтримка з боку держави не повинна носити нахлібницький характер, а повинна слугувати стимулом, надаватися на конкурсній основі і брати до уваги умови ринку.

Говорячи про масову культуру, згадаємо з пункту «Школа»: навчання наших дітей і онуків в українських школах зробить їх більш сприйнятливими і лояльними стосовно україномовного телебачення, кіно, естради і т.п. Тобто процес підйому україномовної масової культури тісно взаємопов’язаний з національним вихованням, яке багато в чому залежить від нас самих.

Інтернет. Сьогодні вже прийнято вважати, що інтернет-сайти – це засоби масової інформації. Відповідно, необхідно продумати, як екологічно вирішити питання використання української  мови на цих сайтах. Однозначно, що сайти державних органів, установ та підприємств в їх інформаційній частині повинні бути україномовними або мають відкриватися з україномовної сторінки.

Мова інтернет-реклами має регулюватися згідно діючому законодавству, тобто бути українською.

Вимушено російськомовні. Ця категорія українців вимагає до себе особливої уваги, тому що є величезним резервом у справі відродження української мови. До неї відносяться ті люди, що народилися в україномовних родинах (як правило, у селах), але змінивши місце проживання або соціальне середовище потрапили під диктат раніше сформованої мовно-психологічної ситуації, в якій їм доводиться розмовляти російською. Ці люди складають дві третини від усіх російськомовних українців, про яких люблять просторікувати захисники колишнього «засобу міжнаціонального спілкування».

Стереотипи мовної поведінки у великих містах, на Півдні і Сході України іноді створюють абсолютно абсурдні ситуації, коли в колективі з десяти чоловік вісім вважають українську мову рідною, але розмовляють з колегами та між собою російською з огляду практику, що склалася з часів радянської гіперміграції. В магазині, де продавці спілкуються між собою українською, а покупці розмовляють на ньому вдома, між собою вони, ніби роботи, при оформленні покупки переходять на російську. Я спостерігаю такі картини досить часто.

Потрібні свої особливі методи, щоб розірвати цей порочний ланцюг, підтримати і повернути українську мову для даної категорії українців, яка складає майже половину від усіх т.зв. російськомовних громадян взагалі. З цією категорією потрібно працювати окремо і, крім того, треба вивести українську мову на вулиці наших міст і в громадські місця, щоб українці, які переїжджають у міста із сіл, змогли комфортно користуватися рідною мовою.

Дорогі друзі!

Я хочу звернутися до тих, хто сьогодні формує і визначає мовну та інформаційну політику нашої держави, з закликом виробити новий твердий системний підхід до продовження курсу на відродження української мови, який має здійснюватися на основі професійного аналізу сформованої на сьогодні ситуації.

Я також хочу звернутися до всіх читачів зі словами про те, що ми, українці, незалежно від того, «російськомовні» ми або «україномовні», ми можемо назвати українськими словами «вишукана та шляхетна» тільки нашу рідну мову – українську.

Ці слова, скільки б ми не намагалися, ми не зможемо застосувати до жодного з інших мов, що про них нам відомо на цій планеті. Адже кожен народ сам вибирає потрібні слова-характеристики для своєї мови.

Так, давайте ж зробимо все, щоб наші діти, наші онуки й правнуки повернулися, нарешті, до «вишуканої та шляхетної мови» наших дідів і прадідів. І тоді, якщо перефразувати слова нашого Національного Гімну, українська мова стане поміж народaми!