«Дєдушка» Ленін і українське питання

Лютнева революція в Росії і ряд наступних подій принесли Україні довгоочікуване звільнення і відродження національного життя. Вони привели до створення на більшій частині етнічної території України низки українських державних утворень, які послідовно міняли одна одну.

Те, що більшість радянських істориків називали громадянською війною 1918-1920 рр. завершилося в Україні створенням повністю підлеглої Москві, але формально незалежної Радянської Республіки, що потім увійшла т.зв. Союз Радянських Соціалістичних Республік. Національну політику і відношення до українського питання в СРСР визначало керівництво правлячої Комуністичної партії більшовиків.

У порівнянні з часами Російської імперії українці отримали (а вірніше сказати, вибороли у збройній боротьбі) право називатися українцями, а також формальне право на використання української мови в спілкуванні, освіті, культурі і т.д.

Лідер російських комуністів Володимир Ленін приділяв досить серйозну увагу національному питанню. Ленін досить часто піднімав проблематику України і теоретично йшов на будь-який ступінь свободи для «націоналів»-українців в усьому, що стосується використання української мови, культурного життя, друкарства й освіти. Цьому його навчив досвід і аналіз більшовицьких поразок 1919 року в Україні.

У реальній політиці, у питаннях поділу реальної компетенції партійних і державних органів, керування збройними силами, контролю за розподілом виробленого радянськими республіками матеріального продукту, Ленін, не скидаючи маски душки-інтернаціоналіста, демонстрував велику твердість, цинізм і залишався принциповим централистом. Тому що саме ці питання він вважав найважливішими для збереження влади компартії, яка була потрібна йому для утримання влади і побудови комунізму. Це було метою життя «кремлівського мрійника» і українська мова йому в цьому не тільки не заважала, але й навіть допомагала ще краще обробляти свідомість українців на користь «справи світового пролетаріату».

Однак надання Леніним де-юре повної свободи комуністам-українцям у використанні своєї мови, у культурному житті, друкарстві й освіті викликало численні нарікання російських і єврейських більшовиків-централистів, що за «доброю старою» традицією вважали українське питання австро-німецькою вигадкою. «Автора этих строк, – писав Ленін, – некоторые товарищи на последних совещаниях в украинском вопросе обвиняли в чрезмерном «выпячивании» национального вопроса на Украине» [49] (курсив – Авт.). Своїм впертим партайгеносе Ленін роз’яснював, що за їхніми докорами стоїть «зуботрощильний» комплекс шовіністів-великодержавників.

«...Игнорировать значение национального вопроса на Украине, – писав Ленін, – чем очень часто грешат великороссы (и, наверное, не намного менее часто, чем великороссы, грешат этим евреи), – значит, делать глубокую и опасную ошибку».  «Кремлівський мрійник» відзначав, що в РКП(б) «много партийных руководителей пропитаны бессознательно великорусским национализмом и великодержавностью, не понимают национальных потребностей других народов (у нашому випадку – українського – Авт.) и дают повод быть заподозренными в том, что собираются нести им свой великорусский шовинизм, прикрытый названием коммунизма». [50]

Але варто відзначити, що чисельність етнічних українців в «українській» компартії в цей період складала усього кілька жалюгідних відсотків (1918 р. – 3,2 %, 1922 р. – 23,3 % при 80 % у складі населення). Тому в реальності російські комуністи, що правили в Україні, вважали відродження українського національного життя «поступками» українцям. І в телеграмі, яку Ленін надіслав Сталіну у Харків, він писав: «щодо мови всі поступки і максимум рівноправності» (курсив – Авт.). [51]

Як би ми не ставились до історичного феномена «дєдушкі» Леніна, ми повинні визнати, що з усіх лідерів іноземних військово-політичних сил, які претендували на владу над Україною (поляки, російський білий рух, різні течії в російській компартії), на той момент він хоча б теоретично займав  відносно справедливу і екологічну позицію стосовно українського національного життя.

І якщо виходити з оцінки ситуації з т.з. «краще з найгіршого», у якій тоді  опинилася Україна і український народ, то ми можемо сказати, що «дєдушка» Ленін зробив дві корисних справи. Перша – він  відкинув сталінську ідею «автономізації» при створенні СРСР як таку, що ліквідує державний суверенітет, нехай навіть формальний, радянських республік. Друга – Ленін підтримав курс «українізації», і завдяки його позиції в українському питанні в 20-х рр. РКП(б) хоча б теоретично засуджувала російський шовінізм і політику «нейтралітету» партії в т.зв. «боротьбі двох культур» – російської та української.

«Українізація» для українців

Політика «українізації» проводилася в Україні після громадянської війни на протязі двадцятих років ХХ ст. На ділі її правильно було б називати політикою «дерусифікації» українського національного життя, або «коренізації», як її величали окремі партійні й державні документи. Ця політика була зафіксована в постановах Комінтерну і ряду з’їздів російської (радянської) компартії, що розглядали її як національно-виховну роботу з метою використання могутньої тяги українського народу до національного відродження для зміцнення радянської влади і побудови соціалізму.

Радянську «українізацію» підтримали значні громадсько-політичні сили, що покладали на неї великі надії. Микола Скрипник включав у поняття «українізації» зміцнення державності України в радянській формі, але в рішеннях партійних і радянських форумів вона зводилася лише до культурно-громадської діяльності. [52]

Таким чином, у двадцяті роки радянська влада, йдучи на поступки українському руху, надала можливості для порівняно широкого розвитку української культури, але залишала цей процес під постійним контролем, обмежуючи його бажаними для комуністичного режиму рамками. Але й у такій урізаній формі «українізація» стимулювала суспільно-культурний розвиток і позитивно впливала на інші сторони національного життя  українського суспільства.

На відміну від русифікації в Російській імперії та в СРСР «українізація» 20-х років призначалася виключно для самих українців, для відродження їхнього національного життя, а не для деетнізації інших національностей. У реальному житті ця політика передбачала повернення української мови в усі сфери життя, формування розуміння й усвідомлення українцями національної приналежності і національних особливостей, вивчення української історії та культури. У цей короткий період українській мові було офіційно надано національно-державного статусу, створено наукові основи національного мовотворення. Створювалися сприятливі умови для поширення і розвитку української науки, освіти й культури.

Велася навіть підготовча робота для «українізації пролетаріату», «українізації» українських великих міст і промислових центрів. При цьому підкреслювалася необхідність відрізняти русифікованих робітників-українців, що вживають суржик на основі української мови, від робітників-етнічних росіян. Щодо останніх, як національної меншості в Україні, рекомендувалося «уважне ставлення... і забезпечення їхніх інтересів», а щодо перших – роз’яснення їхньої національної приналежності і їхніх національних обов’язків.

«Українізація» сприяла певному наближенню партійно-державного апарата до українського народу, залученню українців до радянських форм громадського життя, підготовці і висуванню, хоча й дуже обмеженому, керівників української національності.

На початку 20-х рр. прозіновієвсько-каменєвське комуністичне керівництво, що правило в Україні майстерно саботувало «українізацію». Розібравшись з Зіновієвим та Каменєвим Сталін змінив і партійних керівників в Україні, приславши сюди Кагановича. Щоб продемонструвати прибічникам зіновієевців, що їх епоха скінчилася, а заодно й притягти на свій бік зростаючу українську масу в КП(б)У, Сталін и Каганович на порівняно тривалий період зробили «українізацію» безоговорочним курсом.

Але й у цих умовах вона зустрічала глухий опір російських і єврейських більшовиків-централістів і шовіністично налаштованого радянського міщанства, що сформувалося з нащадків тих, кого принесли в Україну імперські міграційні потоки протягом півтора попередніх сторіч і кого навіть «дєдушка» Ленін називав «великорусской швалью». [53]

 У 1927 році Виконком Комінтерну навіть розглядав питання про російське шовіністичне відхилення в партії, що перешкоджало «українізації». У зверненні ЦК КП(б)У до Комінтерну стверджувалося, що це відхилення складається в ігноруванні й недооцінці значення національного питання в Україні, яке часто прикривається інтернаціоналістичними фразами. Зокрема, на думку авторів звернення, російський шовінізм виявлявся в наступних формах:

1) у приниженні значення України як частини СРСР, у старанні трактувати утворення СРСР як фактичну ліквідацію національних республік;

2) у проповіді нейтрального відношення партії до розвитку української культури, у трактуванні її як відсталої, «селянської» у противагу російській, «пролетарській»;

3) у спробах за будь-яку ціну зберегти перевагу російської мови у внутрішньому державному, громадському та культурному житті України;

4) у формальному ставленні до проведення “українізації”, що визнається часто тільки на словах;

5) у повторенні шовіністичних великодержавних поглядів про т.зв. штучність «українізації», про незрозумілу народу «галицьку» мову і т.д., у культивуванні цих поглядів в середині партії;

6) у старанні не переводити політику “українізації” в місті і серед пролетаріату, обмежившись тільки селом;

7) у досить тенденційному роздуванні окремих перегинів під час переведення «українізації» та у спробах виставити їх як цілу систему порушення прав національних меншин (росіян, євреїв). [54]

Тоді, у 1927 році, російський шовіністичний ухил, як не дивно, був засуджений. Але й тоді ж ЦК КП(б)У в постанові від 19 квітня 1927 року зобов’язав ввести навчання російській мові в усіх школах в Україні, з яких, як тоді передбачалося, повинно було стати в майбутньому українськими не менш 95%. Одночасно ЦК зробив принципове застереження, що «це ні в якому разі не може бути прикриттям для спроб утворити для російської культури на Україні панівного положення, що вона мала за царату».

Однак уже через п’ять років, у 1932 році, Сталін круто змінив курс національної політики СРСР, і короткий період українського національного відродження в Україні закінчився. Почався період нової ще більш жорстокої русифікації на радянський кшталт.

Попіл  Кубані  б'є  в наші  груди...

Після лютневої революції 1917 року, будуючи національну державу, Українська Центральна Рада на чолі з Михайлом Грушевським спочатку не претендувала на Кубанську область, де більше половини жителів були українцями. У ті часи кубанські чорноморські козаки, будучи прямими нащадками запорожців, у більш-менш достатньому ступені зберігали українську обрядову і матеріальну культуру, стереотипи поведінки, національну кухню, фольклор і мову. У 1917 році вони утворили власний уряд, і переговори про входження цього краю в Україну повинні були проводитися безпосередньо з ним, а не з Тимчасовим урядом.

Трохи пізніше гетьман Скоропадський, що домігся згоди кримського уряду генерала Сулькевича про приєднання півострова до Української держави на правах автономії, почав переговори і про приєднання Кубані. Але після чергового загарбання України більшовиками радянська республіка відновилася в колишніх кордонах.

У жовтні 1925 року Центральний виконавчий комітет СРСР передав у підпорядкування Північно-Кавказького краю Російської Федерації два українських округи – Шахтинський і Таганрозький. Після проведення Всесоюзного перепису населення 1926 року ЦК КП(б)У зважився звернутися в Москву з проханням повернути ці округи Україні, а також передати їй південні райони Курської і Воронезької губерній, де компактно мешкало українське населення. Кількість українців у західних районах Російської Федерації, що безпосередньо прилягали до України, перевищувало, як свідчив перепис, два мільйони людей.

У цей період на одному з Пленумів ЦК КП(б)У було прийнято таке рішення: «Доручити Політбюро … вести дальшу роботу в справі об’єднання в межах УРСР всіх суміжних з нею територій з українською більшістю населення, що входять до Радянського Союзу». [55] У доповіді на X з'їзді КП(б)У говорилося: «Ми ставимо своїм завданням і ставимо питання перед ВКП(б) про державне об’єднання України, — у Курщині, в західній частині Вороніжчини і т. д. Це українське населення... не має достатнього обслуговування своїх національних потреб». [56] Однак ЦК ВКП(б) відреагував мовчанням на це прохання.

Пізніше нарком освіти України Микола Скрипник за сприяння місцевої влади почав «українізацію» 37 районів Північно-Кавказького краю, у тому числі 19 районів Кубанського округу. Успіхи в цій справі дозволили йому знову порушити питання про перевід Кубанського, Шахтинського і Таганрозького округів під юрисдикцію України.

Вимоги розглянути відкладене у свій час питання про передачу Кубані до складу України стурбували російських централістів у ВКП(б) і самого «батька народів». Вони змусили їх по-новому подивитись на успіхи «українізації»: Сталін і його оточення зрозуміли, що національне відродження в такій великій республіці, як Україна, може надалі створити серйозний центр сили в Києві, який гіпотетично буде здатний при нагоді протистояти московському центру в особі Йосипа Віссаріоновича і його підручних. Вони вирішили скористатися наданою нагодою – проблемою з невиконання плану хлібозаготівель у ході масової колективізації.

І у відповідь на територіальні прохання України з’явилася постанова Раднаркому СРСР і ЦК ВКП(б) «Про хлібозаготівлі на Україні, Північному Кавказі і Західній області» від 14 грудня 1932 року за підписами Молотова і Сталіна. Зміст та територія дії цієї постанови дозволяє з абсолютною впевненістю казати про те, що вилучення хліба у формі, яка привела до голодомору, – це навмисна варварська акція, що мала на меті нанести нищівного деморалізуючого і деетнизуючого удару по українському народу. Тому що ця постанова, яка, судячи з назви, повинна була переслідувати винятково економічні цілі, насправді включала в себе серйозний блок національно-мовних завдань.

Зокрема, у зазначеному документі «українізація» Північно-Кавказького краю характеризувалася як «небільшовицька». Діловодство місцевих органів влади, а також газети і журнали вимагалось тут негайно перевести з української мови на російську як «більш зрозумілу» для кубанців. Викладання в школах також переводилося на російську мову. [57]

Крім того постанова «пропонувала» ЦК КП(б)У и СНК України «звернути серйозну увагу на правильне проведення українізації, усунути її механічне проведення, вигнати «петлюрівські» та інші буржуазно-націоналістичні елементи з партійних і радянських організацій, ретельно підбирати і виховувати українські більшовицькі кадри, забезпечити систематичне партійне керівництво і контроль за проведенням українізації». [58] Але головне – територіальні рамки дії цієї постанови практично збігалися з границями основної маси етнічного розселення українців європейської частини СРСР.

Таким чином, з 1933 року українські школи й культурно-освітні осередки на Кубані, Північному Кавказі та у прикордонних з Україною районах Росії, де компактно, практично «суцільняком», проживали українці, були розігнані. Фізично були знищені або деморалізовані всі, хто відстоював українську приналежність тамтешнього населення. [59]

Заходи з деукраїнізації підкріплювалися найбільш нелюдськими репресивними методами – конфіскацією всіх запасів продовольства, відкладених до нового врожаю у селян і козаків Кубані та більшості інших українських районів Росії. Це був терор голодом, який вигубив сотні тисяч місцевих жителів. У ході проведення наступних переписів українці в примусовому порядку були в основному записані росіянами, багатьох навіть змусили змінити прізвища на великоросійські варіанти.

Десять років по тому, у 1942 році, великий український кінорежисер Олександр Довженко, відступаючи в складі радянських військ з України за маршрутом Россош, Хопер, Калач, залишив нам у своїх щоденниках свідчення етнічної агонії тієї частини українського народу, що піддалася примусовій русифікації в «братерській» Росії на найширшому територіальному шлейфі – від Стародуба до Ставрополя.

Довженко писав: «От і Россош, істинно російське місто, де населення чомусь розмовляє по-українському. Кілька сот літ ніяк не встигне причаститися, ну та вже, здається, досить, вже всі діти говорять по-російськи». «Поселився у діда Ягора Швеця (під Калачем – Авт.), або Шевцова, як пишеться вже цей етнографічний полтавський раритет. Неписьменний, темний дід український з бабою…Баба чимось нагадує мою матір. От такі-то «Шевцови». [60]

Так, загинула й українська Кубань, а ті нащадки запорізьких козаків, що вижили в атмосфері етнічного терору, зберегли багато козацьких традицій, але під антиукраїнським пресом радянської імперії деетнізувались. Трохи пізніше московські демографи описали цей процес так: «Повышенный прирост общей численности русских частично может быть объяснен слиянием с ними отдельных групп вторых народов, в частности довольно многочисленных групп украинского населения на Кубани и Северном Кавказе». [61]

Звучить більш ніж цинічно, тому що так само цинічно за сімдесятьох років до того російські шовіністи писали в Петербург про «добровільну» русифікацію поляків після повстання 60-х рр. XIX ст. От уривок з доповіді Олександру II від спеціальної комісії «по крестьянскому делу в Царстве Польском»: «Важнейший факт по крестьянскому делу в Царстве Польском заключается в успехах русского языка в том крае. В отделе Кельцкой комиссии по крестьянским делам (около 1/13 всего царства) преподавание русского языка введено в 159 мужских и 3 женских сельских училищах. Крестьяне с заметной охотой учатся русскому языку там, где сношение правительственных лиц и учреждений с гминными (волостными) управлениями производится на русском языке.… В крестьянах вовсе не замечается национального предубеждения против русского языка, напротив, поступающие от разных административных властей в волостные (гминные) управления бумаги на польском языке возбуждают недоумение...» (!). [62]

Господь Бог надалі помилував Польщу, яка, незважаючи на всі відстані, що розділяють її та Росію, й дотепер здригається при думці, що «братерські» обійми русифікаторів можуть знову стиснути її! На жаль, українську Кубань і інші українські райони Росії спіткала інша, страшна,  доля.

Централізація і русифікація «від батька народів»

На початку 30-х рр. Сталін радикально змінив офіційні партійні оцінки щодо російського шовінізму та т.зв. «українського націоналізму». У 1926 р. в листі Кагановичу він вже висловлював «побоювання», що «українізація» може набути характер «боротьби проти «Москви» взагалі, против росіян взагалі, проти російської культури і її найвищого досягнення (!) – ленінізму». [63] У вересні 1932 г., знову ж у листі Кагановичу, він фактично кваліфікував спротив українців колективізації та непомірним хлібозаготівлям як петлюрівщину (тобто український націоналізм – Авт.). [64] Підводячи підсумки «хлібозаготівель» (тобто голодомору), сталінський намісник в Україні Постишев у листопаді 1933 г., назвав «помилки и промахи в національній політиці» з боку КП(б)У основною причиною спротиву колективізації та хлібозаготівлям і оголосив про «розгром української націоналістичної контрреволюції», що було здійснено «за безпосереднім проводом… ЦК ВКП(б) і особисто тов. Сталіна». [65]

У 1934 р. на XVII з’їзді партії Сталін підтвердив свою позицію: «На Украине еще сосем недавно уклон к украинскому национализму не представлял главной опасности, но когда перестали с ним бороться и дали ему разрастись до того, что … этот уклон стал главной опасностью». [66] Саме з цього моменту й до кінця правління КПРС ніколи не повторювались попередні партійні резолюції, які констатували, що «главное препятствие для решения национального вопроса и устранения национального неравенства в СССР состоит в пережитках русского шовинизма».

Щоб виключити будь-які ризики, пов’язані з існуванням державності України, Сталін покінчив з підтримкою курсу на «українізацію» для українців – і зробив ставку на свого природного союзника в справі централізації – на російський шовінізм, що в нових умовах, навіть за оцінкою партійних документів попереднього десятиліття, працював в основному під маскою «інтернаціоналізму». Після створення цього неформального тандему розмовляти про російський шовінізм стало справою антипартійною і націоналістичною.

Мета і бажання Сталіна і російських шовіністів в Україні практично цілком збігалися – це максимальна централізація всіх областей життя за умови, що центром завжди була, є і буде Москва. Продовження русифікації українців було для них абсолютно необхідним, тому що вона була найважливішим і невід’ємним напрямком централізації.

Від російської самодержавної практики нова «радянська» русифікація відрізнялася тим, що існування українського народу й української мови на території України ніхто безпосередньо не заперечував. Тут це було б просто абсурдно, хоча на території Росії русифікатори без коливань переписали українців у росіяни, а багатьом навіть і прізвища змінили. Проте, у самій Україні вони домоглися, щоб українська мова і фактично, і формально була знову поставлена у нерівне положення з російською мовою. При цьому українська мова і культура були фактично класифіковані як другосортні і, що найстрашніше, як безперспективні.

Методи реалізації цієї політики, найчастіше навіть у деталях, були тими ж, що і при колишній російській самодержавній імперії: русифікація національної еліти, заохочення шовіністичних сил і настроїв (під гаслом «інтернаціоналізму», яке замінило гасло «общерусскости»), посилена антиукраїнська міграційна політика, посилене просування російської мови і російської культури на заміну українським.

В період голодомору т.зв. «розгром українскої націоналістичної контрреволюції» супроводжувався скороченням українських шкіл в Україні и, відповідно, збільшенням російських шкіл, зменшенням майже в два рази випуску книг на українській мові, механічним наближенням норм українського правопису до норм російського, введенням практики «калькування» слів з російської мови для української, «призупиненням» чи припиненням робіт з створення українських словників.

Якомога більш жорстка централізація всіх областей життя СРСР вважалася Сталіним невід’ємною частиною його режиму особистої влади. Навіть жалюгідний політичний суверенітет радянських республік і будь-які думки про культурну і мовну «окремішність» націоналів, що могли б породити мрії про що-небудь більше, для Сталіна були несумісні з правом на фізичне існування для тих, хто був їхнім джерелом. Тим більше, якщо мова йшла про Україну, яка в силу своїх розмірів і потенціалу могла чисто гіпотетично являти загрозу для безмірної особистої влади червоного тирана.

Він не приховував своєї ненависті: «кожний, хто намагається зруйнувати цю єдність соціалістичної держави, хто прагне до відділення від неї її частини і її національності, він ворог, заклятий ворог держави, народів Союзу РСР. И ми будемо знищувати кожного такого ворога, ми будемо знищувати весь його рід, його сім’ю». Ненависть Сталіна і його оточення до України була величезною! Як відомо з матеріалів XX з’їзду радянської компартії «батько народів» сильно журився з того, що фізично не міг вислати всіх українців у Сибір через їхню велику чисельність.

Тому на відміну від своїх попередників Сталін і його підручні в боротьбі з українцями винятково широко застосовували репресивні засоби, а саме: фізичне знищення національної еліти під приводом боротьби з «українським буржуазним націоналізмом», приведення широких мас до покірності методом створення штучного голоду, примусова деетнізація широких мас українців у низці регіонів колишнього СРСР, примусові масові депортації українського населення, обмеження на поселення українців у містах Західної України, обмеження на поселення раніше репресованих українців на території України й ін.

У 30-х рр. ці процеси вилилися у феномен, названий згодом «розстріляним відродженням». Він знаменував собою масові переслідування і репресії, що спіткали український народ у сталінські часи, коли просто «під корінь» знищувалися ті шари населення, що у майбутньому могли стати небезпечними для єдності радянської імперії. Фізичному винищуванню піддавалися в першу чергу діячі літератури і мистецтва, що створювали українську культуру, здатну конкурувати з російською в русифікованих містах, а також національні партійні кадри, здатні сформувати конфронтуючий з центром шар національної бюрократії.

Для кращого контролю над уцілілими українськими творчими діячами їх об’єднали в кілька творчих союзів, найбільш помітним з яких став союз письменників. Щоб нівелювати українську культуру до містечкового масштабу, вцілілих  творчих діячів узяли під таку щільну опіку, коли будь-яке творче новаторство, на яке в самій Москві й у Росії дивилися крізь пальці, в Україні розглядався як злочин. Ця традиція поширилася на всі сфери громадського життя, і в наступні роки відбилася у влучному афоризмі: «Коли в Москві гризуть нігті, у Києві – рубають пальці».

Щоб попередити надалі створення дієздатного кістяка національної бюрократії, на всіх ключових посадах Москва, як і раніше, завбачливо розставляла вихідців з Росії. Перші керівники республіки довгий час були винятково представниками центру. Поки «батько народів» був живий українська радянська бюрократія ні в якій мірі не могла впливати на хід суспільних процесів в Україні. При найменшій нелояльності центрові неслухів відправляли в ГУЛАГ або ставили «до стінки».

Колись, на X з’їзді РКП(б), Сталін міг собі дозволити такі пасажі у виступах з партійної трибуни: «Ясно, що якщо в містах України дотепер ще переважають російські елементи, то з часом ці міста будуть неминуче українізовані. Років сорок тому назад Рига являла собою німецьке місто, але тому що міста ростуть за рахунок сіл, а село є охоронницею національного, те тепер Рига – чисто латиське місто. Років п’ятдесят тому назад усі міста Угорщини мали німецький характер, тепер вони мадяризовані. Це ж можна сказати про ті міста України, які носять російський характер і які будуть українізовані, тому що міста ростуть за рахунок села. Село – це хранителька української мови, і вона увійде в усі українські міста як пануючий елемент». [67]

У 1932-1933 рр. цей політичний садист непомірними хлібозаготівлями розіпнув «хранительку української мови», фізично винищивши штучним голодом і масовими репресіями як мінімум десяту частину українців. Він спотворив українську душу, скалічивши вічним страхом перед системою свідомість мільйонів українських селян, що повинні були б «українізувати» міста своєї Батьківщини. Саме голодомор і масові репресії, а не етнографічні відмінності на довгий період розділили Україну на дві свідомості, два менталітети.

Тому що нічим іншим неможливо пояснити, різницю, що з’явилася після цього ы протрималася майже 70 років у рівні національної самосвідомості Волині, з одного боку, і, наприклад, Житомирщини і Вінниччини, з іншого. Адже до захоплення Волині поляками в 1920 році ці землі були практично однакові з т.з. складу населення та історії краю. Це були православні краї, що два століття прожили в коронних землях Речі Посполитої і півтора століття в Російській імперії, що підтримали УНР і розділилися менш, ніж на два десятки років. Але після возз’єднання в складі Радянської України вони виявили таку разючу взаємну відмінність, що неможливо було повірити, що століттями вони являли собою одну етно-культурну територію.

Це не Волинь стала схожа на Галичину, це нелюдські тварини – сталінські бузувіри-шовіністи – за два десятки років голодом і репресіями так зіпсували етнічну суть, національну і людську гідність нашого народу, що він на якийсь час розділився в собі. Саме після голодомору мільйони радянських українців кілька десятиліть підряд жили тільки з одною думкою, що передавалася з покоління в покоління: «Аби не було голоду!».

Родину мого батька, що жила в одному з хлібних сіл Херсонської області, голодомор застав, коли тому було тільки шість років. Дід у цей час знаходився на агрокурсах у Херсоні, і це врятувало наш рід. У розпал голодних смертей і масового вимирання, дід повернувся додому і застав там опухлу від голоду дружину (мою бабусю) і своїх дітей, яких повільно залишали останні життєві сили. Дід першим ділом кинувся на горище і взяв коров’ячу шкіру, яка валялася там і яку більшовицькі «заготівники» дивом не реквізували. Він ретельно обсмалив шкіру на вогні, нарізав вузькими смужками і, виварюючи з неї студенець, напував дружину з дітьми доти, поки не стало ясно, що вони врятовані.

Мій вже майже восьмидесятилітній батько й дотепер ридає, згадуючи, як шестирічним пацаном, збожеволівши від голоду, у якомусь льосі він їв сиру капусту і запивав її кисляком. Як після цього, його звалили шлункові кольки й опухло все тіло. Довгий час батько був впевнений, що голод організували троцькісти, і що Сталін – «гірський орел» нашої партії. Батько був вихований системою на «інтернаціоналізмі», воював з німцями, був серйозно поранений і нагороджений, якийсь період був членом КПРС. Він став новою генерацією вже «радянських» українців, женився на росіянці (моїй мамі), у родині і на роботі використовував російську мову. У ньому, як і у всьому його поколінні суперечливо поєднується любов до України і ностальгія по Союзу, туга за материнською мовою і «теоретичний» осуд «націоналізму», дати раціональне визначення якому йому досить складно.

У 1932-1933 рр., ліквідуючи «українізацію», Сталін і його підручні на довгий час поставили жирний хрест на перспективі «українізації» міст України, незважаючи на те, що наприкінці тридцятих років українці складали вже 58% від загального міського населення своєї республіки. Це було досягнуто за рахунок заохочення русифікаторських процесів і шовіністичних настроїв у російсько-єврейському міщанському прошарку, який домінувала в управлінні й керівництві підприємств і установ, а також за рахунок деморалізації прибуваючих в міста українців, яких моментально ставили на місце, якщо вживання ними рідної мови не влаштовувало оточуючих. Російські шовіністи в Україні стали частиною цієї нової, радянської системи русифікації, що знущалася з «братерського» народу в ім’я подальшого «зближення і злиття соціалістичних націй».

У 1940 році мій батько успішно закінчив школу у своєму рідному селі, де тоді усі говорили на прекрасній українській мові, яка мало відрізнялася від літературної. Він приїхав у Херсон для вступу в ремісниче училище, що на ті часи вважалося «досить круто». Коли він прийшов здавати екзамен з математики, звичайно, на рідній українській мові, російські інтелігенти ледь не відправили його додому за використання «не тієї» мови, але все ж таки змилувались і вислухали його «доведення теореми». В ремісниче училище батька прийняли, але чемно попередили: «Цю мову (українську – Авт.) можете забути. Вона вам більше не знадобиться». Не думаю, що ці «слов’янські браття» були запеклими сталіністами, але те, що вони були страшенними російськими шовіністами – це факт, і такі панували в Україні на той момент.

            Можуть загаласувати: «Так що ви таке кажете?! Так багатостраждальний російський народ сам більше всіх постраждав від голоду і від репресій! Це ж усім добре відомо!» Ця облуда стала постперебудовною насолодою для великоросійських вух. Адже «всім відомо», що немає в світі більш «багатостраждального» народу, на який всі «постійно нападали» і «хотіли підкорити і закабалити»!

Ну, що ж тоді прийшов момент істини! Давайте подивимось на голі факти у всій красі, що нам дають переписи населення. За період з 1913 по 1959 рр. чисельність росіян на території СРСР зросла майже ніж у два рази! І це незважаючи на першу світову, цивільну і Велику Вітчизняну війни, незважаючи на репресії і т.п.! А що ж відбулося за цей період з українцями? А от що:

Для населення України, яке до 1914 року не перевищувало 40 млн. чоловік у межах сучасних кордонів, втрати такого масштабу були дійсно катастрофічними. Тільки в 1959 році перепис населення показав, що нарешті в Україні був перевищений рівень чисельності, що існував до Першої світової війни, тобто було нараховано 41,9 млн. громадян . [68]

А темпи приросту кількості росіян були у п’ять разів більше! Я підкреслю: не народжуваності, яка була приблизно однаковою і в українців і в росіян, а саме приросту кількості! І навіть якщо прийняти як аксіому, що росіяни дуже сильно постраждали від сталінських репресій і воєн, те вперта статистика каже про те, що українців винищували як мінімум у п’ять разів інтенсивніше: фізично (голодом і репресіями), а також етнічно – примусовим записуванням у росіяни на території Росії. Основною причиною того, чому нас, українців, так винищували, була етнічна приналежність до своєї нації, до українського народу. Тобто українців знищували за національною ознакою. Це був і геноцид, і етноцид. І ніхто, навіть самий слинобризкий «прибічник» т.зв. ідеї «дружби народів» не зможе цього заперечувати, маючи цю порівняльну таблицю темпів приросту і чисельності росіян і українців з 1914 по 1959 рр.!

При цьому за період з 1897 р. по 1959 р. питома вага українців серед інших східнослов’янських народів знизилась досить помітно з 29,90% до 20,63%, а питома вага українців, що визнають рідною мовою українську, знизилась на 6,01%. [69]

У 30-ті рр. Москва поновила колоніальну міграційну політику, що раніше проводилася імперією. Тільки-но трупи вмерлих голодною смертю українців були прибрані з вулиць й зариті в землю, як почалося організоване Москвою переміщення російських селян в Україну. Ось як повідомляє про це документи Всесоюзного переселенського комітету, які йшли тоді під грифом «Секретно» в оперзведенні №38 про переселення на Україну: «На 28 декабря 1933 г. отправлено 329 эшелонов, 21856 хозяйств, 117149 членов семей… План перевозок колхозников на Украину окончен и выполнен на 104,7%». [70]

Окрім як геноцидом і етноцидом стосовно до українського народу це назвати не можна. Але що є найбільш огидним – це те, що цю звірячу етнічну чистку радянські ідеологи того часу примудрилися назвати «періодом небувалого розквіту української нації»!

Камо грядеши, український народ радянської імперії?

Радянська марксистсько-ленінська доктрина пропонувала «солов’їній мові» зникнути в майбутньому, поступившись місцем на користь «найбільш розповсюдженої з національних мов СРСР». Саме так оцінювалися перспективи української мови у світлі прийнятого московськими ідеологами вчення про «зближення та злиття націй у ході будівництва комунізму». Кожна людина в СРСР зобов’язана була вірити в «неминучу перемогу комунізму», і, таким чином, вона, відповідно, була зобов’язана вірити й у неминуче «зближення та злиття націй».

Класичним зразком цієї теоретичної бази радянської русифікації була теза з доповіді Микити Хрущова на XXII з'їзді КПРС: «В ходе развернутого строительства коммунизма будет достигнуто полное единство наций... Встречаются, конечно, и такие люди, которые сетуют по поводу того, что стираются национальные различия. Мы им отвечаем: коммунисты не будут консервировать и увековечивать национальные различия. Мы будем поддерживать объективный процесс все более тесного сближения наций и народностей, происходящий в условиях коммунистического строительства на базе добровольности и демократизма». [71]

На практиці «зближення та злиття» означало поглинання росіянами всіх інших народів СРСР. Можуть запитати: «Ну, почему же вы опять о русификации и о «поглощении»?! Ведь вам же было сказано: «сли-я-ни-е»!» Мої дорогі «слов’янські браття», ніяким злиттям тут і не пахнуло, тому що в СРСР і в теорії, і в житті поняття «наднаціональне» було тотожним поняттю «російське». І, таким чином, для будь-якого українця перехід до «наднаціонального» означав відмову від свого «українського» і вибір на користь «російського». А от для кожного окремого росіянина ніяких відмов і виборів не треба було робити: «наднаціональне» (або ж, якщо хочете, «інтернаціональне») як було для них своїм, «російським» так таким і залишалося. Але українці, як і інші народи СРСР, повинні були «крізь зуби» звикатися з думкою про майбутнє «злиття», про утрату своєї мови й етнічної самоідентифікації. І вони звикались потихеньку, в обстановці, коли з усіх боків усе було намертво «схоплене» системою.

Радянська історична наука, у свою чергу, активно сприяла виробленню в українців комплексу національної неповноцінності, закріплюючи за українською національною культурою статус провінційної, другорядної і нездатної розвиватися поза позитивним впливом російської культури. Цьому слугували утаювання від широкої громадськості реального співвідношення рівнів культурного розвитку України і Росії на момент підписання Переяславського договору, брехливе приписування Росії цивілізаторської (!) ролі у відношенні до українського народу. Вінцем цієї знущальної облуди було спорудження в Переяславі-Хмельницькому пам’ятника на честь 300-річчя «возз’єднання»: сита, вся з себе «продвинута» і впевнена в собі жінка-Росія кудись веде пригальмовану, смурну жінку-Україну і показує їй далекі далечіні, при цьому жінка-Україна, якось трохи «офігевши», тупо вдивляється в свої майбутні «перспективи».

Радянські підручники і публіцистика не давали можливості українцям сформувати і підтримувати відчуття історичної національної традиції, в школі і суспільстві практично було відсутнє українське національне виховання. В той же час усупереч тому, що Конституція СРСР забороняла пропаганду національної винятковості, кожен українець з дитячих років, зі школи і все життя – у підручниках, лекціях, газетах, книжках, по радіо – чув про особливу роль великого російського народу в історичній і нинішній долі його і всіх інших народів Союзу РСР і колишньої Російської імперії. Усе це підсилювало підсвідомий комплекс національної переваги і винятковості в багатьох росіян і комплекс національної неповноцінності в українців.

Радянська ідеологія і практика формували такий тип відносини «націоналів», і насамперед українців, до питань виховання національної гідності, національного почуття, національної свідомості, коли будь-які розмови про проблеми в даній сфері відразу мітили їхнього ініціатора як «націоналіста». Таких «націоналістів» виганяли з роботи, ними повнилися в’язниці і табори. У цей же час, наскільки б скандальними не були публічні антиукраїнські випади і висловлення з боку російських шовіністів, вони ніколи не отримували хоч якої-небудь серйозної оцінки, а їхні автори благополучно продовжували кар’єру там, де служили або працювали.

Саме слово «русифікація», що характеризувало основний напрямок офіційної національної політики колишньої російської імперії, було з 30-х рр. ХХ ст. вилучене з публічного вживання як політично неблагозвучне. А тим, хто намагався піднімати цю тему (навіть про русифікацію українців у період самодержавства) знову ж клеїли ярлик «націоналіста». При цьому через відсутність аналізу й опису процесів русифікації в період Російської імперії, недосвідченому середньостатистичному громадянинові СРСР було складно зрозуміти, що так зване «зближення соціалістичних націй» у його країні і є самої чистої води русифікація. И тим більш складно це було зробити, тому що найбільш вагомі рішення по нав’язуванню російської мови союзним республікам, по проведенню асиміляторської міграційної політики приймались і контролювались керівництвом СРСР під грифом «секретно».

Таким чином, внаслідок фактичного другорядного статусу української мови і «вбивання» офіційною ідеологією в підсвідомість жителів УРСР думки про те, що з урахуванням майбутнього «злиття націй» українська мова не має життєвих перспектив, радянська пропаганда і практика фактично генерували зневажливе відношення до «мови» і навіть презирство до тих, хто нею розмовляв. Це закладало могутню психологічну й емоційну базу для ухвалення рішення багатьма українцями про відмову від української мови на користь російської при виборі, якою мовою спілкуватися в конкретній ситуації, на якій мові вчити і виховувати дітей, якщо доля ставила перед ними такий вибір або змушувала їх його робити.

З огляду на неможливість прямої заборони української мови і заперечення факту існування українського народу, радянські спадкоємці валуєвських і емських справ бачили свою політику, як писав відомий український письменник Іван Дзюба «не в тім, щоб забороняти говорити українською мовою (тому що це і неможливо), а в тім, щоб зробити так, щоб люди самі не хотіли...».

Наскільки успішно йшла радянська русифікація можна судити з того, що  централізаторські та русифікаторські зусилля керівництва СРСР зрештою одержали однозначне схвалення значної частини російської білогвардійської еміграції, для якої стало очевидно, що т.зв. радянська влада не тільки не знищила імперську Росію, «но, наоборот, спасла и приумножила ее». [72]

Зі свого боку, те, що раніше марксизм розцінював як «колоніальний розбій і загарбницькі походи», радянська історіографія почала прославляти як «доблесть русского оружия», а те, що «кремлівський мрійник» Ілліч називав «прожорливостью, вероломством и бесстыдным плутовством русского царизма» стало оспівуватися в Радянському Союзі як «блестящие успехи русской дипломатии» і її «великие традиции». Реабілітація колоніальної спадщини Російської імперії як «предка» СРСР широко ввійшла в російську радянську літературу, критику і публіцистику. Справа дійшла до того, що в «Правді» навіть були надруковані уривки з поеми В.Фірсова «Росія від роси до зірок», у якій шлях до комунізму зображувався «через Полтаву» та інші подвиги російських самодержців. [73]

Таким чином, у радянський період централісти-русифікатори прагнули найзугарнішими методами закріпити у свідомості українців дві основні ідеї – про другосортність і безперспективність української мови і про те, що будь-яке обговорення проблеми збереження української мови в СРСР, є проявом «націоналізму».

Мовою фактів і цифр

Зі смертю Сталіна можливості використання масового терору як методу державного управління вичерпалися. У пост-сталінську епоху дії Москви більше не виходили на рівень масових репресій.

Але це вимагало від московських ідеологів-шовіністів застосовувати більш зугарні форми «національного будівництва», що, як і раніш, було спрямовано на тверду русифікацію всіх сфер українського національно-культурного життя. Тому лібералізація політичного режиму супроводжувалася риторикою «дружби народів»,  за якої ховалося бажання нових кремлівських керівників переконати русифікованих українців, що після «возз’єднання» вони мають усе, про що тільки можна мріяти.

Спираючись на постулати вчення про «зближення та злиття націй», на одноканальну зомбуючу пропаганду, русифікатори будували свою політику таким чином, щоб українці просто перестали відчувати потребу в українській мові, тому що в житті скрізь і усюди повинна була владно вимагатися російська.

У цей період радянська імперська практика успішно вибудувала систему беззастережної фактичної і формальної переваги російської мови в житті України, що не тільки нічим не обмежувалася, але й планомірно підсилювалася самими могутніми за всю історію України міграційними потоками, організованими московською владою. З урахуванням активного і широкого вторгнення ЗМІ й т.зв. масової культури в життя людини вплив русифікації набував з кожним роком все більш інтенсивного характеру.

Образно кажучи, в пост-сталінський і застійний період в українському суспільстві була реалізована та концепція русифікації, яку ще в часи Валуєва й Олександра ІІ висунув флігель-ад’ютант російського царя барон Корф як альтернативу прямій забороні української мови і культури. А він пропонував підходити до русифікації «творчо»: не забороняти українські книги, а наводнити «малоросійскі губернії» значно більш дешевими книгами на «загальноросійській мові», не забороняти українофільський рух, а підсилити міграцію робочої сили на українські землі з центра Росії.

Механізм русифікації неухильно діяв у різних сферах життя, що усе більше централізувалися і, відповідно, ніби природно вимагали використання російської мови. На протязі 60 років, аж до розпаду Союзу, радянська компартія, центральні, а за ними й республіканські органи влади регулярно й методично приймали рішення, нормативні й законодавчі акти, які вимагали боротися з українським «націоналізмом» і невпинно розширювали в союзних республіках права и привілеї російської мови в ущерб мовам народів цих республік, й зокрема, української мови як мови українського народу в Україні. Найбільш важливі рішення у цій сфері та звітність по них йшли під грифом «секретно» и «цілком секретно».

Так, в Україні на повний відкуп російській мові були віддано: [74]

1. Офіційне державне, партійне, комсомольське, профспілкове і практично все громадське життя. Всупереч постановам і рішенням часів «українізації», зокрема ВУЦВК і РНК УРСР від 1 серпня 1923 року, діяльність у цій сфері велася російською мовою, за деякими виключеннями типу публічно-представницьких заходів, що носили, як правило, змушений або оперетковий характер (ювілеї знаменитих діячів культури і т.п.).

Спроби використовувати українську мову або «присоромлювались», або напряму  заборонялися «старшими» товаришами. Так, одного разу, ще бувши  генсеком, Леонід Брежнєв відвідав одну з нарад в ЦК КПУ, яку Володимир Щербицький вів українською мовою. Брежнєв зробив серйозне й однозначне зауваження Щербицькому, після чого російська мова в Україні остаточно зайняла місце мови «внутріпартійного спілкування».

2. Економіка і господарське життя. З урахуванням концентрації під прямим управлінням і контролем Москви 93% всього економічного потенціалу України, ці сфери обслуговувалися, практично тільки російською мовою. Всі дотогочасні постанови і рішення про забезпечення роботи господарських органів мовою республіки, у тому числі X з’їзду РКП(б), залишилися на папері.

3. Преса, книга, друк, читацький ринок. Були створені умови для панування російської книги і друку в Україні. Книжкова продукція України складала жалюгідну частку у всесоюзній. Так, наприклад, протягом 1959-1963 р. – близько 1/10 назв і тиражів, тоді як населення УРСР складало 20% від населення СРСР і УРСР повинна була давати хоча б 1/5 книжкової продукції, тобто вдвічі більше, ніж давала. З 1958 року українська печатка практично не збільшувала свої обсяги.

Але і з цієї непропорційно маленької продукції українських видавництв більше половини назв і майже половину тиражу складала російськомовна книга. Українська книга давала менш половини назв і не набагато більше половини тиражу, та й то за рахунок художньої і масово-політичної літератури. 

Ще гірше було з періодичними виданнями. Частка України по назвах у процентному відношенні до всесоюзної кількості знижувалася, наприклад, з 11,4 % у 1950 році до 6,5 % у 1963 році. Але і серед цих видань, здійснених в Україні, лише біля половини виходило українською мовою. Так, україномовні періодичні видання в СРСР склали в 1963 році лише 3,3 % назв (130 з 3912) і близько 4 % накладу при більш ніж 17 % українського населення в СРСР (різниця від чотирьох до п'яти разів).

Революційне вторгнення в життя суспільства масової преси, радіо і телебачення докорінно змінило все, вони стали ефективним засобом русифікації.

4. Вища, середньо-технічна освіта, професійне навчання.

При вступі до вузів діяла система твердої язикової дискримінації для українців. От як описував її Іван Дзюба: «…житель м. Одеси С.Караванський за аутентичними документами встановив, що до Одеського політехнічного інституту в 1964 — 1965 році вступило тільки 43 % українців, що зовсім не відповідає відсоткові українців в УРСР і навіть у тій самій Одесі. Проаналізувавши відповідний документальний матеріал, С. Караванський встановив, що внаслідок дискримінаційного порядку прийому, що утруднює вступ до вузів випускникам українських шкіл (на конкурсний іспит у вузах України виноситься російська мова та література, а українська тільки в гуманітарних, що створює переваги для росіян та випускників російських шкіл; вступні іспити із спеціальних дисциплін ведуться у переважній більшості випадків російською мовою), процент прийому відносно поданих заяв вищий для росіян і нижчий для українців; з 1126 українців, що подали заяви до вступу в Одеський політехнічний інститут в 1964 році, прийнято 453, тобто 40 %, аз 1002 росіян прийнято 477, тобто 46 %.

На підставі цих та подібних даних С.Караванський подав клопотання прокуророві УРСР з проханням притягнути до кримінальної відповідальності міністра вищої та середньої спеціальної освіти УРСР Даденкова Ю.М. за ст. 66 КК УРСР, що передбачає покарання за порушення національної та расової рівноправності. Результат «не замедлил сказаться». С. Караванського заарештували».

У 1978 р. було прийнято постанову ЦК КПРС «Про подальше вдосконалення вивчення й викладання російської мови в союзних республіках» (як водиться в таких випадках, воно йшло під грифом «секретно»). ЦК КПУ і вся система освіти в Україні відреагували на нього відповідним чином. В українських вузах, зокрема, почалася методична робота по придушенню української мови там, де вона ще функціонувала. Так, було визначено «Перелік спеціальних дисциплін, які викладаються російською мовою», куди увійшли майже усі непов’язані з українською філологією базові дисципліни. І цей перелік поновлювався щорічно. У такому порядку російщенням були охоплені усі вузи, технікуми, училища, в яких викладання частково велося українською мовою. Заходи, скеровані на вилучення української мови з навчального процесу, набули широкого розмаху і стали вельми популярними серед українофобів та їхніх прислужників. Із спеціальних кафедр вони поширили процес русифікації на загальнотехнічні, природничі, загальноосвітні кафедри.

Ця постанова та республіканські розпоряджувальні документи, що  витікали з нього, передбачали й масу інших заходів, вони вимагали «конкретних» справ и «конкретних» звітів з місць. Навіть та незначна частина документів, якими сьогодні користуються дослідники процесів радянської русифікації, переконливо підтверджують, що Мінвуз УРСР, виконуючи волю ЦК КПРС, мінвузу СРСР і ЦК КПУ, відверто займався русифікацією навчального процесу. Як результат, вища, середньо-технічна освіта, професійне навчання практично усюди велися тільки російською мовою. За винятком ряду гуманітарних факультетів, насамперед пов’язаних з українською філологією.

«Викладачів, котрі продовжували читати українською мовою, викликали в навчальну частину для неприємних розмов, – згадує доцент Українського державного лісо-технічного університету В.Попович. – На них робили тиск через деканати та завідувачів кафедр і навіть вдавались до відкритих погроз звільнення з роботи». [75]

5. Середня освіта, середня школа.

Пригадайте, коли постановою від 19 квітня 1927 року ЦК КП(б)У ввів навчання російській мові в усіх школах в Україні, з яких, як тоді передбачалося, повинно було стати в майбутньому українськими не менш 95%, ЦК одночасно зробив застереження, що «це ні в якому разі не може бути прикриттям для спроб утворити для російської культури на Україні панівного положення, що вона мала за царату».

Але вже в грудні 1958 р. Верховна Рада СРСР скасував навіть обов’язковість вивчення мов союзних республік у їх школах. Наслідуючи їй, Верховна Рада УРСР 17 квітня 1959 р. прийняла постанову, у відповідності до якої у російських школах в Україні вивчення української мови стало необов’язковим і здійснювалося «за бажанням батьків і учнів при наявності відповідних контингентів». У той же час в українських школах вивчення російської мови було обов’язковим.

При виборі, у яку школу – російської або українську – віддавати дитину, батьки, усвідомлюючи, що згодом у вузі синові або дочці всі одно прийдеться переучуватися по-російськи і що після вузу вся його подальша кар’єра буде пов’язана з російською мовою, звичайно, віддавали його в російську школу. Як результат, якщо у містах України в 1926 році в українських школах училося 97%,  то в 1958 році лише 21% дітей  У цьому ж 1958 році в столиці України Києві тільки 22 000 учнів було в українських школах і 61 000 – в російських. У цілій низці великих міст Сходу і Півдня України українські школи стали обчислюватися буквально одиницями. Українські школи були «витиснуті» в села, що ефективно слугувало підтримці порочної ідеї про сільське призначення української мови і культури.

У 1983 р. було прийнято постанову ЦК КПРС і Ради міністрів СРСР «Про додаткові заходи по поліпшенню вивчення російської мови в загальноосвітніх школах і інших навчальних закладах союзних республік». Звіти про виконання зазначеної постанови йшли з Києва в Москву під грифом «секретно». Використовуючи цю постанову, русифікатори продовжили зміцнювати і без того міцні позиції російської мови в Україні на шкоду українській – як мові українського народу. Зокрема, було розширено навчальні програми з російської мови в українських школах, профтехучилищах і технікумах, зроблено розподіл класів і груп на підгрупи, збільшено кількість шкіл з поглибленим вивчанням російської мови, введено факультативні заняття для 295 тис. учнів, збільшено тиражі дитячої літератури російською мовою і наочних матеріалів з російської мови для українських дитсадків, посилено пропаганду російської мови в ЗМІ, підвищено ставки зарплат для вчителів початкових, російського мови і літератури 4-10 класів, збільшено фонд для підвищеної стипендії студентам, що займались за фахом «російська мова і література». [77] І після цього хтось може говорити, що для панування російської мови не створювали преференцій?

В результаті в 1989 році при тому, що 64,7% громадян УРСР назвали рідною мовою український, тільки близько 48% послали дітей в українські школи (у 50-і роки цей показник знаходився на рівні 70%).

6. Дитячі сади і дитячі ясла. Так само як і школи, дитячі сади і ясла у містах, за деякими виключеннями, були російськими.

7. Армія. Виступала як безумовний важіль русифікації.

8. Міста. У цей період міста перетворилися в гігантську русифікаторську «м’ясорубку». Справедливі з історичної т.з. плани дерусифікації українських міст так і не були здійснені, в них ще сильніше затверджувався дух переваги російської культури і російської мови, зневага до української мови і культури.

При чому за період після того, як з української мови була знята офіційна заборона, на цей момент уже пройшло стільки часу, якого цілком вистачило, щоб, наприклад, латиські, угорські і чеські міста покінчили зі спадщиною германізації і набули власного національного обличчя. Українські ж міста за цей час були ще більше зрусифіковані.  Це відбувалося з кількох причин, зокрема:

– У містах концентрувалися силові центри і механізми русифікації, вони концентрували русифікаторських дух, що передався в спадщину від великоросійського шовіністичного міщансько-чиновницького середовища, яке склалося в період Російської імперії.

– Після Великої Вітчизняної війни українські міста і райцентри прийняли удар наймогутнішої міграційної хвилі з Росії, що може порівнюватися з античним переселенням народів. З урахуванням розмірів території і власного населення України цей процес варто назвати не міграцією, а мегаміграцією або гіперміграцією. Мільйони українців були знищені голодом у ході геноциду 1932-1933 р., сотні тисяч були репресовані і вислані, мільйони були знищені під час Великої вітчизняної війни, мільйони потім були відправлені з України по всьому Союзу за розподілом вузів і технікумів, за комсомольськими путівками та призовами, на казахстанську цілину. Але при цьому чисельність росіян в Україні в післявоєнний період збільшилася більш ніж в чотири рази – на 8,5 мільйонів людей (!) – і досягла 11,36 млн. жителів.

Гіперміграційна політика здійснювалася не тільки по відношенню до України. В Естонії частина естонців протягом післявоєнних десятиліть внаслідок таких же процесів скоротилася від більш ніж 90% до ледве більш 60%, а латиші взагалі опинились на грані того, щоб залишитися національною меншиною у власній республіці. І тільки великі масштаби України якось пом’якшували наслідки політики «великого плавильного котла», але, з огляду на дві сотні років прямої русифікації, вони стали вбивчими для української мови і національної самосвідомості українців.

– Російськомовні неукраїнці (в основному росіяни), як і в часи російської імперії, посилено поповнювали впливовий міський прошарок управлінців і керівників і, переїжджаючи в Україну, привозили сюди і свої команди. У цей же час українцві з вищою освітою за розподілом і «путівками» масово направляли в зворотному напрямку – працювати і жити в інших республіках.

Таким чином, у 70-80-і роки русифікація невблаганно почала наповзати на малі містечка і сільські районні центри. Мільйони українських хлопців і дівчат, що перебиралися сюди на роботу, попадали у тверду іншомовну систему, через рік-два вони втрачали свою рідну мову і починали говорити на суржику або російською мовою.

У колодках застою

У цей період особливої сили досягла примусова нівеляція української культури до містечкового масштабу. Був встановлений самий щільний контроль за будь-яким творчим новаторством, на яке навіть у Росії дивилися набагато більш ліберально. Грубому тиску піддавалися в першу чергу діячі українську літератури, мистецтва і журналісти, що демонстрували здатність створювати конкурентноздатну «продукцію» в зрусифікованих містах.

Як уже констатувалося, у цей період русифікатори бачили свою задачу  «не в тім, щоб забороняти говорити українською мовою, а в тім, щоб зробити так, щоб люди самі не хотіли...». Але незважаючи на це, у великих містах у середовищі, що не відноситься до «представницького» літературно-художніх інтелігенції, вони не гребували прямими обмеженнями і локальними репресіями для того, щоб не дозволити українському національно-культурному життю самостійно дати неконтрольовані паростки і пробити дорогу в реальне життя.

От як згадує про це явище один з випускників філософського факультету Київського університету 70-х років: «Зі мною учився студент на прізвище Сандуца. Він був примітний тим, що в часи, коли все українське, м’яко кажучи, не віталося, завжди говорив тільки українською, ніколи не переходячи на іншу мову. Здавалося б, ну, що отут дивного? Українець розмовляє своєю рідною мовою. Точно так само поводилися росіяни: вони завжди і скрізь говорили тільки по-російськи. І ніяких претензій до них не виникало.

А вищезгаданого Сандуцу усе ж таки викликали в 1-й відділ і попросили перейти на «великий, могутній і вільний». М’яко так, ненав’язливо. Однак, з огляду на авторитет відомства, рекомендація була більш ніж переконливою. А потім ця людина взагалі кудись зникла. Подальша його доля невідома.

Він демонстрував свою «українскість», своє національне «я» так, як це робили росіяни. Але, що можна Юпітеру, того не можна «бику». Його абсолютно нормальна для всіх народів національна поведінка була сприйнята як знак, символ агресії. Він повівся так, як українцеві поводитися в СРСР, у Російській імперії було «не положено». Узяв не за чином, не за національним чином. Його поведінка, яка порушувала національну норму для всіх «неросійських», сприймалася як образа, як порушення встановленого порядку і як агресія проти носіїв російської мови».

При бажанні з подібних спогадів можна написати важелезну книгу. А в цілому, у цей період українська мова, по суті, була вигнана з внутрішніх сфер життя України, і ті нечисленні жителі країни, що користувалися нею в містах, як правило, були об'єктом презирства, глузування або поблажливо-зарозумілого відношення. Як наслідок, чимало українців були виховані системою русифікації в такому дусі, що їм треба соромитися української мови, вважати її другосортною і безперспективною. Багато українців в таких умовах перейшли на використання російської мови, «щоб не виділятися».

Будь-які ж спроби говорити про національні проблеми, що існують, в Україні були зведені в ранг крамоли і нібито «націоналізму», до яких система генерувала осуд і застосовувала всі види переслідування. Багато українських  дисидентів почали свою «кар’єру», як вищезгаданий студент Сандуца – саме відстоюючи своє право просто говорити в себе на Батьківщині своїй рідній українській мові.

Але було в цей час і два позитивних процеси в суспільному житті, що створювали надії і передумови для зміни ситуації в майбутньому в кращу сторону за певних умов.

Перший. Певний період у великих містах Західної України на додаток до активного міграційного заселення росіянами існували обмеження на поселення українців. Але після їхнього усунення ці міста цілком «українізувалися» самі собою, зберігши для України невеликі острови національного міського життя і не давши остаточно маргіналізувати українську мову шляхом її повного доведення до рівня «сільської балачки».

Другий. В часи Хрущова, після припинення репресій об’єктивно почався процес створення місцевої української бюрократичної еліти. Москва, звичайно ж, постійно генерувала острах, і якийсь інструктор або заступник завідуючого відділом ЦК КПРС мав в Україні більше влади, чим всемогутній по місцевих мірках керівник області. Тому багато місцевих українців-працівників райкомів, обкомів і ЦК КПУ, не допускали навіть думки про якійсь там незалежності України, привселюдно таврували і Петлюру, і Бандеру. Але вони з жалем безсило дивилися на повільне, та вірне знищення української мови.

У Києві як і раніше продовжували «рубати пальці» у тих випадках, коли в Москві обмежувалися тільки «гризінням нігтів». Перший український комуніст Петро Шелест, що спробував виявити самостійність, швидко, як казали в народі, «зашелестів» зі своєї посади. Змінивший його Володимир Щербицький проводив більш гнучку політику: з одного боку, він вірно служив Москві і давив будь-які паростки «націоналізму» (а разом з ним і українства), з іншого боку – розвивав українську національну бюрократію, що поступово брала під обмежений контроль деякі сфери життя у своїй власній республіці.

А чи був хлопчик «Дружба»?

Так працював конвеєр повільного, але вірного умертвіння української мови і, відповідно, умертвіння самого українського народу. Деякі читачі можуть з обуренням запитати: «А как же дружба народов? Ведь мы же дружили!». Так, незважаючи на фактично презирливе ставлення до української мови і русифікацію, ми «дружили», у сенсі – разом працювали, ділили застілля, вважалися представниками братерських народів і не били один одному «пику» на національному ґрунті. Але це була усього лише дружба між людьми конкретних національностей, що є справою доброю, потрібною і корисною за всіх часів. І давайте, українці і росіяни, і далі дружити, святкувати разом свята, разом трудитися і жити.

Але в історичному розрізі, у розрізі відносин між двома народами це не можна назвати «дружбою». Яка ж це «дружба», якщо один народ (нація) постійно росте, збільшуючись кількісно і зміцнюючись якісно за рахунок іншого народу, а другий ледь встигає підтримати свою чисельність на рівні, що був зафіксований сотню років тому, та й ще динамічно і вірно здає свою мову на користь мови «братерського» народу?

Якщо в підтвердження цього потрібна «кричуща» статистика і за цей період у доповненні до попередньої, то будь ласка:

Таким чином, з 1913 р. по 1989 р., тобто за 75-літній період найбільш інтенсивної «братерської дружби», приріст чисельності росіян склав 101,7%, а українців – всього 33,9%. В три рази менше!

При цьому всі післявоєнні переписи фіксували постійне зменшення частки українців у складі населення самої України (76,8% – 1959, 74,9% – 1970, 72,7% – 1989) і постійне збільшення частини росіян (16,9% - 1959, 19,4% – 1970, 22,1% – 1989).

Але навіть у плані відносин і дружби між людьми конкретних національностей мені хотілося б представити в одній зв’язці два витяги з двох різних книг. Перший – зі словника Ушакова 1938 р. випуску про слово «хохол», що трактується в ньому як «українець» у вустах шовіністів-великоросів.

Другий витяг стосується біографічних спогадів Левка Лук’яненка про період його навчання в Москві. Він написав наступне: «За п’ять років мене сім разів у Москві образили «хохлом». Кожен із цих сімох був моїм колегою і називав мене хохлом у доброму гуморі так собі, між іншим, переходячи від одного слова до іншого. Я влучав момент і точно в його ж доброзичливому тоні називав його кацапом. І тут ставало несподіване: мій добрий колега різко зупинявся, повертався, витріщувався на мене, наче на якогось марсіянина, і кидав:

– Та ти націоналіст! Я й не знав...

– Чого це націоналіст?

– Ну, а як же!

– Називати хохлом можна, а кацапом не можна?!

– Ну, та так же прийнято...

– Прийнято ображати національну гідність українців?

– А у вас є ця національна гідність? А я й не чув про таке...

Кожного разу діалоги не мали довшого розвитку. Кожного разу ми розходилися холодно. Жоден із цих сімох колег не забув випадку і не підійшов до мене до самого закінчення університету.

Після першого такого випадку я почав уважніше придивлятися під цим кутом зору до майбутніх юристів – російських інтелігентів, потенційних творців національної політики Союзу РСР. І побачив, що національна зверхність державної багатовікової імперської нації так глибоко просякла свідомість російських людей, що нерівність вони сприймають за рівність, а рівність сприймають за нерівність.

Для всіх сімох моїх колег рівність полягала в тому, що вони мене називають хохлом, а я мав би пропускати образу крізь вуха і продовжувати розмову в попередньому товариському тоні. Коли ж я на образу відповів образою, тобто поставив наші взаємини на основу справедливості, вони сприйняли такий хід не за вияв справедливої рівноправності, а, навпаки, за вияв порушення справедливої рівноправності.

Взаємини росіянина й українця вони уявляють як взаємини вершника і коня: з погляду вершника справедливо, що він на коні, з погляду коня справедливо. що вершник на його спині. Гармонія пари «вершник — кінь» полягає в тому, що кожен виконує свою природну функцію і має користь від взаємодії: вершник має засіб пересування, кінь має сіно від вершника. Все о’кей! І коли цей кінь, тобто хохол, раптом хоче стати людиною, це смертельно ображає великороса, і він гнівно виголошує присуд: «Націоналіст!» – щиро не помічаючи, що, власне, він є націоналіст».

Висновки і коментарі, як кажуть, зайві, крім одного: у своєму житті кожен з нас начувся «хохла» не одну сотню разів, а то й більше, і кожен з нас продовжує його чути і знає, що реакція наших російських співрозмовників на «кацапа» буде майже аналогічної, як у тих випадках з Левком Лук’яненко.