1. У пошуках прихованої істини

Підміна понять у політичних цілях

Відродження української мови і захист російської мови в Україні здаються несумісними і взаємовиключними тільки на перший погляд. Такими, як правило, їх підносять недобросовісні політики і різного ґатунку PR-технологи, що в інтересах своїх хазяїв поширюють інформаційну «локшину» для залякування т.зв. «російськомовного» населення жупелом насильницької українізації. Як правило, такі діячі у своїх виступах принципово «розкроюють» сучасне українське суспільство на т.зв. україномовних і російськомовних і беруться захищати «права» російськомовних на використання ними російської мови.

Насправді усе стає на свої місця, якщо замість цих двох не зовсім коректно виділених категорій громадян України – україномовних і російськомовних – розглядати три великі багатомільйонні етно-мовні групи населення, що реально існують у нашій країні. А саме: (1) українці, що розмовляють українською мовою, (2) українці, що розмовляють російською мовою, і (3) росіяни, що майже усі в повсякденному житті розмовляють російською мовою.

Перші дві групи складають власне те, що ми звикли називати українським народом, або українським етносом. І ті політики та піарщики, про яких ми вже згадували, за допомогою словесних і психологічних маніпуляцій досить спритно «відривають» російськомовних українців від основної частини українського народу і, плюсуючи їх з етнічними росіянами-громадянами України, говорять про деяке «російськомовне населення».

Для чого ж вони це роблять? Винятково для того, щоб на чергових виборах розширити число виборців, що можуть або повинні проголосувати за них (за їхню партію, виборчий блок), тобто – в інтересах максимального вижимання голосів з потенційного електорату. Мовою політтехнологів це сухо називається «розширення електорального поля» або «електоральної бази». Подібні маніпуляції досить успішно були застосовані командами кандидатів у президенти України на виборах 1994 і 2004 років. Яких кандидатів, ви самі знаєте.

Політики і політтехнологи, що використовують такі підходи, займаються насправді елементарною підміною понять. Замість того, щоб відповідно до законодавства говорити про захист прав національних меншостей (у даному випадку – етнічних росіян-громадян України) на використання російської мови для спілкування, отримання освіти, виховання своїх дітей, вони говорять про абстрактний «захист російської мови» як такої. Вони кажуть про деяке російськомовне населення або про якихось російськомовних громадян, ніби викреслюючи зі свідомості російськомовних українців той факт, що вони не відносяться до національних меншостей, а є невідривною частиною державотворчого українського народу (етносу, нації).

За допомогою подібного прийому ці політики і політтехнологи штучно протиставляють інтереси нас, російськомовних українців, інтересам нашого народу як такого. І чинять вони так тому, що вижати з електорату більш-менш прохідну3 кількість голосів тільки за рахунок розмахування гаслом захисту прав етнічних росіян для них просто нереально. Так, наприклад, на парламентських виборах 2000 року т.зв. «Російський блок», що проголошував саме цю мету, зібрав в цілому по Україні менш 1% голосів. Але ж ця кількість не дотягує навіть до п’ятої частини виборців-росіян, що мешкають хоча б тільки в Криму або хоча б тільки в Донецькій області.

Проте, рішення проблеми захисту прав на вільне використання тієї або іншої мови залишається відносно важливим фактором для значної частини населення України. За опитуваннями громадської думки, так вважають 7-8% її жителів. Але як виявляється, підміна юридичного поняття «захист прав національної меншості» на піаровське поняття «захист прав російськомовних громадян» негативно відбивається не тільки на рішенні самої цієї проблеми, але й на ситуації в країні в цілому.

Етнічні росіяни і російськомовні українці

Насправді етнічні росіяни в Україні і ми, російськомовні українці, у даному питанні – це принципово різні категорії населення нашої країни. Так, у тім, що стосується мовного питання, етнічні росіяни просто хочуть забезпечити своє законне право на  використання російської мови для спілкування, отримання інформації, освіти і виховання своїх дітей. Цю мову вони отримали від своїх предків у законну і природну спадщину. Але ж якщо розглядати це питання стосовно до російськомовних українців, то тут випадок зовсім інший.

Сьогодні в Україні розмовляють в основному російською мовою приблизно 45% громадян нашої країни. Останній перепис населення показав, що кількість етнічних росіян в Україні складає 17% від загальної чисельності населення. Таким чином, якщо відмінусувати від 45% «російськомовних» громадян України ці 17% росіян, то ті, що залишилися будуть в основному ті самі російськомовні українці – у кількості приблизно 28% від загальної чисельності населення нашої країни.

При цьому українці в цілому складають 78% населення України, з якого в ході останнього перепису своєю рідною мовою українську назвали 68%. Це означає, що з усіх російськомовних українців, що складають 28% від загального населення, тільки ледве більш третини (ці самі 78 – 68 = 10%) є в чистому вигляді російськомовними – вони і розмовляють російською мовою, і називають цю мову рідною.

Інші дві третини т.зв. російськомовних українців, вважаючи своєю рідною мовою українську, розмовляють в повсякденному житті російською мовою – мовою нехай спорідненого, але іншого народу. Як ні парадоксально, але це означає, що дві третини т.зв. російськомовних українців є російськомовними тільки тому, що вони просто не мають можливості (!) говорити на своїй рідній мові в силу «тиску» мовного середовища, у якому вони живуть, вчаться і працюють.

Що ж стосується тієї третини російськомовних українців, що, за переписом, називають своєю рідною мовою російську, то вони, як правило, можуть точно назвати своїх батьків або дідів (прадідів), що раніше розмовляли саме українською мовою. Для їхніх дідів-прадідів ця мова була рідною і природною, але в силу багатьох причин вона не перейшла у законну і природну спадщину до них та їхніх нащадках. І, за рідкісним винятком, безумовним фактом є те, що для предків усіх російськомовних українців рідною мовою була українська.

Міф про т.зв. «добровільний перехід українців на російську мову»

Логічно в цьому випадку задатися питанням: чому ж ті українці, що розмовляють сьогодні російською мовою (мовою іншого народу, іншого етносу), не розмовляють українською мовою або не повертаються до її використання? А це ж мова їхніх батьків або, в усякому разі, їхніх дідів-прадідів. Це мова, якою постійно розмовляє і спілкується майже дві третини всіх українців в Україні, дві третини рідного українського народу!

Якщо ми відповімо на це питання, то автоматично дамо відповідь і на інше: наскільки ж збігаються інтереси етнічних росіян і російськомовних українців у т.зв. справі «захисту російської мови»? Адже з вищевикладеного випливає, що це різні групи населення, і спільними їхні інтереси у даному питанні можуть бути лише в деяких моментах, та й то – досить умовно.

Відповідаючи на ці питання, ми усі повинні прийти до загального розуміння того, чому раптом величезні людські масиви великого, за європейськими мірками, народу почали говорити мовою іншого народу. А йдучи до розуміння цього феномену, нам доведеться зруйнувати ті міфи, брехню, перекручення та пропагандистські умовчання, що сформувалися в попередню політичну епоху.

Ці міфи, брехню, перекручення та умовчання, на наш глибокий жаль, і дотепер формують погляди й думки частини українського суспільства щодо цієї проблеми. Вони протягом десятків, а то й сотень років віддано служили політичним режимам, що вже канули в історію. Але вони й сьогодні продовжують ефективно працювати проти українського народу, проти його єдності і незаперечної сили.

Головним, у цьому сенсі, є міф про т.зв. «добровільний перехід частини українців на російську мову». Ця досить лукава байка навіює усім нам думку, ніби-то так історично саме собою склалося, що ми, частина українців, українського народу, зробили якийсь «добровільний вибір» на користь російської мови. Це нахабна і цинічна брехня, що не витримує ніякої критики за її оцінки на основі реальних історичних фактів. Але, на превеликий жаль, те, що це є безцеремонна і безсоромна неправда, знають далеко не всі громадяни України, що в основному отримали освіту за радянських часів, коли багато «делікатних» питань з міжнаціональних відносин замовчувалося, ігнорувалося або просто не підлягало обговоренню.

Але сьогодні, коли ми, українці, в решті решт живемо в своїй власній країні, в якій ми є державотворчим етносом (нацією), ми вправі відкрито і недвозначно, спираючи на незаперечні історичні факти, заявити, що мова наших предків, наших дідів-прадідів, протягом більш ніж двохсот років піддавався методичному, системному офіційному викорінюванню, переслідуванню та знищенню. Кінцевою метою цього процесу була повна асиміляція і русифікація українського етносу. Протягом досить довгого періоду українська мова взагалі була під офіційним забороною, а сам факт існування українського народу офіційно геть-чисто заперечувався.

Цей процес був документально оформлений в якості офіційної державної політики Російської імперії і напівофіційної державної політики СРСР. У різні періоди подібні процеси також ішли й у тих державах, до складу яких входили території етнічної України, тобто території на якій українці були автохтонною більшістю населення протягом багатьох століть. Це стосується таких наших історичних земель, як Північна Буковина, Закарпаття, Галичина.

Цей процес призвів до повної примусової русифікації і втрати української національної самоідентифікації в українців Кубані, східного Приазов’я та Берестейщини (Білорусія), до полонізації і втрати української національної самоідентифікації в українців Холмщини (Польща), до румунізацїї частини українців Румунії. І саме ж він і призвів до переходу на російську мову і до втрати рідної мови у нас – у значної частини українців, що проживають на території самої сучасної України.

Джерела і схеми офіційної політики русифікації

Багато хто з читачів, виховані в дусі ідеалів т.зв. «непорушної дружби народів», можуть обуритися: яка, мовляв, така русифікація, та ще й примусова? Яка така офіційна політика русифікації? Ну що ж, тоді давайте процитуємо Велику Радянську Енциклопедію. У 26-м томі в розділі «Українська мова» можна прочитати наступну фразу «Українська мова за царату зазнавала обмежень і офіційної заборони». [1] У СРСР практично ніде у відкритих джерелах, призначених для широкого читання, подібної фрази знайти було неможливо. Тому що радянська людина не повинна була сумніватися в благотворних для українського народу наслідках «возз’єднання» з Росією.

Саме тому для широкого вжитку призначалися фрази типу «Український народ завдяки Росії зберіг себе як націю…» [2] з «Ілюстрованої історії СРСР», що призначалася для промивання мозку підростаючому поколінню українців та інших народів Союзу. І тільки у ВРЕ якимось дивом вищезгадана сентенція про заборону української мови таки проскочила, хоча рука автора не піднялася дописати в неї тільки одне слово – «в Росії». Тому що, незважаючи на те, що це саме так і було, написати «українська мова зазнавала обмежень і офіційної заборони в Росії» виглядало б просто «блюзнірством» на тлі «дружбо-народних» фанфар.

А помисліть, як би шизофренічно звучали ці дві фрази, якщо їх об’єднати  в одну. Наприклад: «Український народ завдяки Росії зберіг себе як націю, тому що українська мова зазнавала в Росії обмежень і офіційної заборони». Супер! Не чи правда?!

Але давайте все ж таки розповімо про те, як і чому в «братерській» Росії, куди входила в свій час Україна, заборонявся і переслідувалася українська мова. Давайте викладемо всі кричущі факти в їхній історичній послідовності. У якості основних джерел візьмемо праці Наталії Полонської-Василенко «Історія України», митрополита Іларіона (Огієнко) «Нариси з історії Української Православної Церкви», Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація», Федора Турченко і Валерія Мороко «Історія України. Кінець  ХVIII – початок ХХ сторіччя», документально-публіцистичні праці Василя Лизанчука. І ви, мої шановні читачі, побачите, що практично вся радянська інтерпретація взаємин між Росією й Україною, взаємин між російським і українським народами є наскрізь перекрученою і фальшивою по своїй суті.

Як відомо (навіть з радянських джерел), самодержавна Росія була колоніальною імперією. Але в Україні російський колоніалізм розвивався за своєрідних обставин і мав свої нестандартні риси і свою специфіку. Це пояснювалось тим, що в порівнянні з «класичним» колоніалізмом великих європейських держав, російська експансія, як правило, була спрямована не на заморські території, а на суміжні землі. Тому російська колоніальна політика не обмежувалася лише насадженням колоніальної адміністрації й економічним вилученням, а в остаточному підсумку приймала форму повної асиміляції і національного переродження придбаних земель і народів. [3]

Приступаючи до колонізації сусідніх земель, російська метрополія, як правило, офіційно не трактувала їхні народи в якості «неповноцінних» або «нижчої раси». Навпаки, їх «рівноправність» спочатку «великодушно» визнавалась, їм дарувалися всілякі «права», а вже потім на них направлялася вся міць імперської політики асиміляції, а при необхідності і військова сила. Україна також потрапила в м’ясорубку цього виняткового історичного явища, і дожовтнева, добільшовицька колонізація України мала кінцевою метою повну і безповоротну інкорпорацію України в Росію. Але пори все це процеси асиміляції і русифікації українців мали свою власну історичну «схему».

Ця схема виглядала так:

– У період із середини ХVII – по середину ХVIII століть Росія як країна з набагато більшим військово-політичним потенціалом і ресурсами, але з набагато нижчим рівнем розвитку культури й освіти, поступово встановила повний контроль над політикою, економікою, зовнішніми зв’язками, культурним обміном України і звела її права в цій області до нульової відмітки. Паралельно Росія видавила все, що було можливо з культурного, освітнього і людського ресурсу України для цілей власного розвитку, але при цьому максимально обмежила можливості відновлення і розвитку наявної української культурно-освітньої бази.

– Потім, у період з кінця ХVІІІ – по середину ХІХ століть, шляхом прямої асиміляції української еліти, покріпачення і маргинализации широких національних мас українці були незведені до етносу з другосортною культурою і мовою, що в остаточному підсумку призвело до русифікації деякої частини українців, української еліти, їхньої відмови від власної мови і навіть втрати національної самоідентифікації.

– В остаточному підсумку, з другої половини ХІХ століття аж до революцій 1917 р. Російська імперія взагалі відмовилася визнавати сам факт існування українського народу, його мови і культури як чогось окремого, відмінного від «великоросійського» («загальноросійського»), поставивши їх під офіційну заборону.

Такою була дожовтнева схема колонізації і русифікації України. І щоб не бути голослівним приступимо до опису фактів.

Зустріч двох культур

Процес зустрічі і взаємодії двох культур – українською і російської – був прекрасно описаний митрополитом Іларіоном (Огієнко) в «Нарисах з історії Української Православної Церкви» та Наталією Полонською-Василенко в її двотомній «Історії України». Ми скористаємося ці коротким, але містким описом, складеним на основі глибоко відпрацьованої великої фактографічної бази.

 Отже, у 1654 році зустрілися два народи, дві держави, що на той момент по суті не мали нічого спільного, крім православного віросповідання і претензій на історію Київської Русі. Україна, незважаючи на польський гніт, зберігала старі культурні зв’язки з Західною Європою, що брали свій початок ще в князівську епоху. У Литовсько-Польський період вона знаходилася впливом європейської культури в області права, науки, мистецтва, релігії. І це багато в чому проявилося при формуванні таких відомих наукових центрів України, як Острозька академія, Львівська братська школа, Київський кружок Єлисея Плетенецького, Києво-Могилянська академія, кружок Петра Могили.

Що стосується Московської держави, то на початку XVII ст. вона пережила складний період «смути», але вийшла з нього обновленим – могутньою монархією з ідеологією «третього Риму». Тут вважалося, що два Рими впали (Рим і Візантія), а третій Рим – Москва – буде стояти вічно, Москва – спадкоємиця Києва, і тому вся територія колишньої Київської держави повинна їй підкорятися. Така була схема, розроблена московськими ідеологами в XVI-XVII ст. [4]

У той же час Московія в ході завзятої боротьби за створення міцної абсолютної держави була відділена від Західної Європи і її культури. Російський історик Е.Шмурло так характеризував культурний стан Московського царства в XV столітті: «Позбавлена культурних зв’язків із Західною Європою, відділена від неї Польсько-Литовською державою, Московщина не переживала доби Відродження, не чула про Савонаролу, Гуса... Як нову Америку довелося відкривати її європейським дослідникам». [5] У середині XVI ст., у 1551 році, Стоглавий Собор у Москві констатував, що вчитися кандидатам у священики було нема в кого.

Навіть у XVII ст. в Московії на науку дивилися як на «порождение исконного врага человеческого рода – диавола», – так характеризував культурний стан Московії російський дослідник П.Морозов. [6] Якщо навчитися читати і писати в себе на батьківщині заможному московському підданому при бажанні і наявності матеріальних умов ще було можливо, то отримати хоч скільки-небудь системну освіту було не можливо. І коли боярин Федір Ртищев відправляв перших росіян на навчання за кордон – у Києво-Могилянську Академію – то на цих «спудеїв» (студентів) дивилися як на сміливців, від яких через їхню майбутню освіченість «предвидели худое». [7]

Такі були два партнери – Україна і Московське царство – коли в 1654 році вони уклали військовий союз, що перетворився потім у тяжку неволю для України. Трагедія українського народу була не тільки в самому договорі: у більшій ступені вона полягала в тім, що з перших же років Москва почала грубо порушувати договір і не виконувала обов’язків, що взяла на себе. Для України основною метою Переяславської угоди було остаточне звільнення від польського панування й об’єднання всіх українських земель в одне ціле. Але Москва разом з Польщею, за Андрусівським договором 1667 року, «Вічним миром» 1686 року і Прутським договором 1712 року, розірвали територію України і поділили її між собою. Шляхом поступового порушення Москвою Переяславського договору та інтриг Українська Церква втратила свою фактичну автокефалію і стала однієї з єпархій Московського патріархату.

У той же час Україна зіграла величезну роль в історії Московського царства: вона стала мостом, що довгий час з’єднував Москву з Західною Європою. Вона стала посередницею між двома культурами – європейською і московською. Велику роль при цьому відіграло те, що Україна була православною землею, адже, незважаючи на тяжіння до «культури», Москву відлякував західний католицизм. [8]

У XVII ст., ще до Переяславської угоди, з Москви стали звертатися по допомогу до київських вчених. Культурні впливи України на Московію в мистецтві і літературі проявилися вже при царі Олексієві. Після Переяслава він, а з ним і його двір, поступово почали ще більш широко приймати українську культуру. До українських вчених зверталися по допомогу для виправлення священних книг. Їх високо цінував Патріарх Никон і приплив українців у Москву зріс. У 1664 р. сюди як вчителя царських дітей запросили вихованця Київської академії вченого білоруса Симеона Полоцкого. Він дуже вплинув на московську культуру як видатний педагог, письменник, поет і проповідник.

Ще більшими стали українські впливи при Федорі Олексійовичі. Вони були загальною «модою» при царському дворі: сам цар носив український кунтуш, голив бороду, при ньому, як писав сучасник, «почався політес з маніру польського» (польським тоді в Московії називали українське).

Російський дослідник А.Архангельський так характеризував вплив України XVII ст. на Москву: «Кияни, не зважаючи на упередження супроти них у Москві, із другої половини XVII ст. були господарями становища в Московській Русі, найкращі, найвидатніші його діячі». [9] У Москві працювали українські художники, при Олексієві українці розписували в Кремлі церкви. У Московію виписували з України шевців, кравців, садівників, городників і т.п. Переїжджали туди з України друкарі, гравери, архітектори, художники, але головним чином – вчені, письменники, ченці і педагоги.

У цей період український вплив панував в московських школах, а українці мали великий авторитет як педагоги. Засновуючи в Москві школу в першій половині XVII ст., боярин Федір Ртищев запросив учителів з Києва, через двадцять років парафіяни церкви Іоанна Богослова в чолобитній просили владу відкрити при церкві школу на зразок братських училищ в Україні. І навіть набагато пізніше при заснуванні в 1721 році нових шкіл у Росії, учителями призначали українців, для новостворених слов’яно-латинських шкіл Синод наказував відрядити вчителів з Києва, тому що «у Києво-Печерському манастирі мешкають мужі, здатні до вивчення філософії, риторики і піїтики». Студентів, що закінчили Київську академію, у 1738 році запрошували в Петербург для навчання катехізису і проголошення проповідей.

Єпископи-українці сприяли поширенню освіти, засновували семінарії та інші школи. Гаврило Бужанський був префектом Слов’яно-греко-латинської академії, Сильвестр Гловацький – ректором Казанської колегії, Варлаам Ієницький заснував семінарії в Суздалі, Пскові, Коломні, Астрахані, Веліямін Пуцек-Григорович і Іларіон Рогалевський заклали підвалини Казанської духовної академії, Амбрось Юшкевич, майбутній президент Синоду, заснував Новгородську семінарію, Гедеон Вишневський заснував Слов’яно-латинську школу в Смоленську і школи в Дорогобужі, Рильську, Білої, Вязьмі, Лаврентій Гірка заснував семінарію у В'ятці, Герман Копцевич – Слов'яно-латинську школу в Холмогорах (пізніше її переформували в Архангельську семінарію), Арсеній Моцієвич заснував семінарію в Ярославлі, Серапіон Латушевич – семінарію у Володимирі на Клязьмі, Кирило Флоринський – семінарію в Троїцько-Сергіївському Посаді.

Українські вчителі приносили свої методи навчання і підручники: граматика Мелетія Смотрицького, історія Інокентія Гізеля стали посібниками в російських школах. З України приходили в Московію книги – «Требник» і «Лифос» Петра Могили, твори Кирила Транквіліона, Іоанікія Толятовського, Інокентія Гізеля, Мелетія Смотрицького і т.д. Видатний учений, митрополит Ростовський, Дмитро Туптало, написав «Руно зрошене», що витримало 8 видань. Сприяючи освіті Москви, архімандрит Києво-Печерського монастиря Інокентій Гізель і чернігівський архієпископ Лазар Барановський переслали туди кілька тисяч книг декількох десятків назв.

Українські, письменники познайомили Росію із силабічною поезією і тонічним розміром. Українці широко принесли сюди драматичну літературу. Театр тривалий час був справою українців, вони познайомили росіян із драмами С.Полоцького, Д.Туптала, Ф.Прокоповича, Л.Горки, С.Ляскоронського. У XVIII ст. українці рознесли драми і «вертеп» по всій Росії й утворили театри в Казані, Тобольську, Новгороді й інших містах.

Українська церква також зробила сильний вплив на московську, хоча там постійно зберігалася недовіра до українського православ’я, в якому московські фахівці знаходили католицький вплив. Незважаючи на це, в Московії певний час будували церкви в українському стилі, поширювалося українське бароко, українські «партесні» співи, що привозили з собою українські співаки.

Україна дала велику кількість ієрархів, що знаходилися на високих посадах: єпископ Стефан Яворський став митрополитом Рязанським, «місцеблюстителем» патріаршого престолу, президентом Святішого Синоду, ректор Київської Академії, Феофан Прокопович став заступником президента Святішого Синоду й автором «Духовного Регламенту» – трактату, що узаконив владу царя над Церквою. Він був автором і іншого видатного трактату: «Правда воли монаршей», що стала основою російського самодержавства.

 Багато українців було на керівних посадах у Синоді. Був навіть час, коли в силу свого більш високого культурного й освітнього рівня українці займали всі єпископські кафедри в Росії. Окремо треба згадати українців, що працювали як місіонери: єпископ Іркутський Інокентій Кульчицький заснував школи для монголів, єпископ Іркутський Інокентій Нерунович навертав на православ’я тунгусів, Філофей Лещинський був місіонером серед качмадалів, калмиків, тунгусів. Синод навіть звернувся до Київської Академії в 1742 році з проханням розробити більш ефективні методи проповідування християнства серед калмиків.

Українці працювали перекладачами в різних установах Росії, тому що серед них було багато знавців грецьких, латинських, німецьких, французьких, польських, італійських, турецьких мов. Українці служили в російських посольствах у Лондоні, Відні, Варшаві, Дрездені, Константинополі, Парижі, Лейпцизі, Стокгольмі, Пекіні. Коли Єлизавета вирішила перевидати Острозьку Біблію, вона призвала українців – професорів Варлаама Лещинського і Гедеона Сломинського – щоб виправити в ній мову.

У Росію переходили українські вчені: один з перших економістів, глухівчанин А.Рубановський, що вчився в Лейпцігському університеті, агроном Е.Десницький, видавник ботанічного словника Г.Бужанський, оорієнталіст С.Тодорський і багато хто інших. У Росії захоплювалися філософією Григорія Сковороди.

От як описав український вплив на Москву російський вчений дожовтневого періоду професор П.Бессонов: «Пришельцы (малороссы) заняли здесь (в Великороссии) самые видные и влиятельные места, от иерархов до управлений консисторий, ими устроенных, от воспитателей семьи царской до настоятелей монастырских, до ректоров, префектов и учителей ими же проектированных школ, до кабинетных и типографских ученых, делопроизводителей, дьяков и секретарей. Все почти подверглось их реформе, по крайности неотразимому влиянию: богословское учение, исправление священнаго и богослужебного текста, печатание, дела раскола, церковная администрация, проповедь, храмовое, общественное и домашнее пение, ноты, внешность архиерейских домов, образ их жизни, экипажи и упряжь, одежда служителей, напр, певчих, вид и состав школ, предметы и способы учения, содержание библиотек, правописание, выговор речи устной и в чтении (церковное мягкое г вместо твердого), общественные игры и зрелища и т.д., и т.д.». [10]

Таким чином, в плані культурних впливів ціле сторіччя по праву можна назвати «століттям України в Росії». І сьогодні тільки досить упереджені російські вчені-історики могли б не визнавати, що внесок українців (і білорусів) у російську культуру в XVII—XVIII ст. був більшим, ніж внесок самих великоросів. 

Блокування самостійного розвитку української культури

Видатний російський учений-мовознавець князь Микола Трубецькой (1890-1938) писав: «На рубеже XVII и XVIII веков произошла украинизация великорусской духовной культуры», «…та культура, которая со времен Петра живет и развивается в России, является органическим и непосредственным продолжением не московской, а киевской, украинской культуры. Это можно проследить по всем отраслям культуры». [12]

І це дійсно було так, тому що перевдягання в європейське плаття і гоління борід не гарантувало механічного прилучення росіян до європейської культури. Для її сприйняття потрібна була сформована традиція, яку в той період давала Україна. Тому Ніколай Трубецькой впевнено стверджував, що для великоросійської культури «украинизация оказалась мостом к европеизации ».

Як ілюстрацію візьмемо таку галузь, як музика і співи. Так, українські музиканти і півчі почали активно проникати в Москву з середини  XVII століття. За Петра І і після нього вихідці з України вважалися кращими альтами і дискантами в Росії. До середини XVIII ст. щорічно в Петербург набиралося більш десятка півчих тільки за замовленням імператорського двору. Українські півчі складали переважну більшість в імператорському хорі й у великому числі утримувалися в приватних хорах російських вельмож. [13]

Тому першу в імперії музично-хорову школу цариця Єлизавета повеліла організувати в Глухові, прославленому українському центрі музичної і співочої культури того часу. На більш високому рівні музично-хорову підготовку продовжували в імператорському хорі, що за складом також був «українським». І саме тому першими серйозними «російськими» композиторами стали видатні вихованці Глухівської школи й імператорського хору українці Дмитро Бортнянський і Максим Березовський.

Великороси практично до середини ХVIII століття не могли самостійно створити в себе поживного середовища і традиції, необхідних для організації висококласного партесного співу і засвоєння європейських досягнень, що стали безпосередньо доступні росіянам з проникненням у Петербург італійців.

Українці ж в силу музичної традиції забезпечували в тому числі й широке  громадське сприйняття європейської (італійської) музики в Росії. От як характеризував виконання італійських творів російський сучасник тих років: «Если же когда поют, хотя вышеупомянутыми скоропорывистыми сочинениями, да имеют искусство, и к тому – натураль­но хорошие голоса малороссиянцы, то не столь противно. Но уже и наши великороссиянцы, не только из купече­ства купцы, из господских домов слуги, да и фабричники и суконщики, а разных мастеров художники, многие, научившись пению по партесу, но тем же многоздорным сочинениям, поют на скороговорных паузах, и столь же иногда неприятно, что слушать их прескаредно, ибо оной русской дристун басистый, растворя свою широкую пасть, кричит скороговорно, как в набатный колокол бьет; есть ли же случится чрез паузы с верхней ноты ему взять, то так неискусно возьмет, как жеребец заржет, или на отрывах так безчинно оторвет, точно как бык рыкает». [14]

Таким чином, у першій половині XVIII ст. українці як і раніше продовжували не тільки лідирувати в низці галузей російської культури, але й адаптували її до сприйняття європейських культурних досягнень, які російська культура не могла засвоїти безпосередньо через відсутність відповідного рівня російських культурних традицій і культурних «технологій». До XVIII ст. навіть українська вимова почасти панувала в Москві, і в середині XVIII ст. відомий письменник Сумароков скаржився, що українці-педагоги зіпсували російську мову, тому що всі школи були переповнені ними.

Катастрофа під Полтавою стала трагедією для української державності, але й у той же час допомогла сходженню Московського царства до рівня Російської імперії. Після невдалої спроби гетьмана Мазепи звільнитися від влади Москви Петро І, використовуючи ситуацію, яка склалася, посилив боротьбу з суверенітетом України і поставив за мету політично й економічно повністю підкорити її. Він завдав ряд нищівних ударів по культурних ресурсах України і розпочав політику обмеження її можливості самостійно розвивати свій освітній, науковий і культурний потенціал. Цієї ж політики по відношенню до України надалі дотримувалися і його спадкоємці, і їхні уряди.

Блокування самостійного розвитку української культури було неминучою справою, тому що сама природа Московського царства, а потім Російської імперії, його непомірна централізація й азіатський абсолютизм настійливо вимагали підтримання однополюсного силового простору у всіх сферах життя. І як тільки Московський (Петербурзький) центр відчував себе досить сильним, що б відмовитися від «послуг» свого більш розвиненої автономії, він безжально й невблаганно душив будь-який автономний полюс сили (неважливо, культурний або адміністративний), що вибивався вище його центральної «планки».

Блокування української культури почалося зі спроб Москви накласти лапу на свободу друку українських друкарень Чернігівської і Києво-Печерської, якій та була дарована ще Патріархом Константинопольським. Витоки цих спроб полягали в край негативному ставленні РПЦ до непідлеглої їй Української православної церкви і до її діячів, які чинила спротив експансії РПЦ аж до 1686 р., коли Москва шляхом нелегітимних з церковної т.з. дій перевела Українську церкву до себе в підпорядкування.

З 1686 р. Московська патріархія почала постійно декларувати заборони на самостійне видання в Україні духовних книг, і насамперед розбіжних по змісту з московськими. Українські книговидавці успішно відбивали ці московські атаки, але в 1720 р. в процес втрутився Петро І, який видав наказ, що найсуворіше обмежив український друк (навіть порівняно з попередніми вимогами московських церковників): «В Киево-Печерской и Черниговской типографиях вновь книг никаких, кроме церковных прежних изданий, не печатать, да и оныя церковныя старыя книги для совершеннаго согласия с великороссийскими такими ж церковными книгами справливать прежде печати, дабы никакой розни и особливаго наречия в оных не было…». [15] Але ж раніше той же Петро І направляв російських друкарів в українські типографії для підвищення кваліфікації.

Для нагляду за виконанням наказу до українських книговидавців були прислані з Москви цензори, яких українці повинні були ще і утримувати за свій кошт. Пішли астрономічні що для тих часів штрафи за порушення московської цензури (1724), вульгарний розгром непокірної цензорам Чернігівської друкарні і вивіз її устаткування в Росію.

У цей же період з’явилися й перші вимоги перекладати видавану літературу «на великороссийское наречие» (1726). А скінчилася ця огидна історія тим, що з 9 вересня 1766 р. український друк звели до рангу звичайного копіювальника московських видань, коли Лаврській друкарні було наказано: «Чтобы впредь в типографии тоя Лавры печатать и на продажу употреблять одни те книги, которыя в московской типографии с апробации св. Синода печатаются». [16]

У такий спосіб у XVIII ст. Росія послідовно зруйнувала український національний друк, який у той історичний період був першоосновою для розвитку української культури, освіти і науки (так само як і у будь-якого іншого європейського народу). Тому й не дивно, що в цьому столітті було видано небагато українських друкованих творів, хоча праць рукописних було предостатньо, але лише деякі з них побачили світ вже в наступному XIX ст.

Також одним з найбільш серйозних ударів Петра І по українській культурі та освіті були репресії проти Києво-Могилянської Академії, що в той період знаходилася на злеті і була основним «плавильником» української національної еліти, генератором національно-культурної і духовної ідеології українського народу. Після петровських репресій, що проводилися під приводом боротьби з гетьманом І.Мазепою, академія більш ніж у дванадцять разів скоротила кількість студентів, і потім так і не змогла остаточно відновити своє колишнє значення центру формування національної еліти і національного духу. [17]

При цьому Москва, а пізніше Петербург, незважаючи на багаторазові прохання, відкидали або зустрічали мовчанням спроби створити в Україні університети, ідею заснування яких виношував ще гетьман Іван Мазепа (перший університет був створений у Харкові лише в 1804 р., коли процеси деморалізації і русифікації тодішньої української еліти набули незворотного характеру). А після того, як на Україну поширилися прийняті в Росії обмеження на контакти з іноземцями і поїздки за кордон, українська культурно-освітня сфера в плані контактів з Європою й іншим світом опинилася у вкрай несприятливому стані у порівнянні з імперським центром.

Починаючи з Петра І складається практика «культурних оргнаборів» з України. Так, Петро І викликав у Москву з Києва відомого вченого, вихованця Києво-Могилянської академії Стефана Яворського і наказав йому взятися за реорганізацію Московської Слов’яно-греко-латинської академії. Потім туди ж був викликаний і ряд інших українських вчених, у тому числі таких відомих у ХVІІІ ст. світил, як Феофан Прокопович і Дмитро Туптало. Вони, використовуючи досвід Києво-Могилянської академії, реорганізували Московську академію, активно підтримали Петра І у здійсненні початих їм реформ, організували у Москві друкарню, писали підручники, посібники. Московська академія складалася тоді в основному з київських учених. З 1701 по 1772 р. з Києво-Могилянської академії переїхало в Москву 195 учених. Ректори Московської академії мінялися 21 раз, з них 18 були випускниками Київської академії. [18]

«Оргнабори» часто мали варварський характер. Так, гетьман Данило Апостол писав цариці Єлизаветі: «…посылаючиеся в Малую Россию для выбирания певчих многие чинят обывателям тамошним обиды, и яких не надобно, и таких, токмо для взятков, насильно отымают хлопцов». [19] Але навіть найпотужніший відтік кадрів у Росію не послабив би культурного потенціалу України, якби Москва просто не блокувала його розвиток у той період, коли Україна інтенсивно віддавала свої кадри Росії.

На останню третину XVIII ст. Росія остаточно «вигребла» національний культурний ресурс України і перейшла до прямої русифікації заблокованої в культурному і духовному відношенні української нації.

Початок трагедії русифікаторства в Україні

Катерина II стала першою російською царицею, що теоретично обґрунтувала, офіційно оголосила і реально почала проводити в життя політику русифікації та асиміляції українців. Вона презирливо називала українців «черкасишками», «республиканские мысли» українців вона кваліфікувала як «фальшивые и им несвойственные», а їхнє «мнение, по коему они почитают себя народом от российского отличным» оголосила «развратным». [20] Звичайно, всі оцінки імператриці у відношенні до України стали законом для дій її вірних підданих.

Подібна настанова в корені суперечила раніше прийнятій моделі відносин між українським і російським етносами, яка у всіх документах, що фіксували і розмежовували повноваження української автономії і російської метрополії, визнавала існування двох різних народів, [21] двох різних державних утворень і навіть віддавали ведення українських справ Посольському приказові (Колегії іноземних справ), тобто аналогові нинішнього МЗС.

За Катерини ІІ починається системний наступ на українське слово, як усне, так і друковане.  Коли в 1769 р. Лавра за заведеною Петром І традицією попросила, щоб їй дозволили надрукувати українські букварі (тому що московських люди не розуміли і не хотіли купувати), російський Синод не тільки не дозволив друкувати українські букварі, але і наказав відібрати назад ті, що вже були в людей на руках. Потім було наказано зібрати по церквах всі старі українські книги і замінити їх на московські. [22]

Після цього пішла атака на освіту. Для ефективної русифікації та асиміляції українців Катерина ІІ вирішила використати так звані «народні школи», проект яких вона склала зі спеціальною метою – замінити ними традиційні національні школи, що ще існували в ряді земель, і в першу чергу в Україні. «Народні школи» за планами цариці повинні були стати повністю російськомовними. 20 жовтня 1782 року особистий секретар О. В. Храповицький записав її слова: «Заведением в России народных школ разнообразные в России обычаи приведутся в согласие, и исправятся нравы». [23]

Введення російськомовних «народних шкіл» замість україномовних Катерина II обставила не інакше, як благодіянням на прохання батьків, на прохання самих українців (зовсім як «за проханням трудящих» у радянські часи). Технологію імперського «піару» (обробки масової свідомості) і одержання «прохань» з боку батьків добре видно з її листа своєму соратникові і намісникові в Україні графові Петру Румянцеву: «Желаю, чтобы вы тамошних нескольких называемых панов склонили к подаче челобитной, в которой бы они просили об лучшем у них учреждении школ и семинарий; и если можно, о положении духовенства в штатское состояние от духовных или светских такую же челобитную иметь, то б мы уже знали, как начинать». [24]

Русифікацію Києво-Могилянської академії проводили виплекані імперською владою національні відступники – київські митрополити Г.Кремінецький і його наступник С.Миславський, який діяв «в исполнение Ея Императорскаго Величества указа».  Нові дисципліни, які заводились в Академії, було звелено вести «на чистом российском языке». Потім у 1784 р. вийшов загальний наказ про введення в Академії російського правопису й вимови. Русифікатори почали пильно стежити, щоб у студентів була чиста великоросійська вимова – як у звичайному житті, так і в церкві. Також почали виписувати з Москви підручники російською мовою, посилати студентів у Московський університет, щоб вони вчилися там московській вимові.

Щоб зломити будь-який опір, наказ про русифікацію КМА передбачав також наступний каральний захід: «внушить всем учащимся, что если они и за сим подтверждением не будут наблюдать всего того, что выше предписано, то имеют быть исключены из духовнаго ведомства».

Трохи пізніше по всіх церквах було наказано, щоб дяки та священики молитви читали та правили службу Божу «голосом (вимовою – Авт.), свойственным российскому наречию». Те ж саме було заведено й по всіх школах в Україні. Надаючи, наприклад, матеріальну допомогу духовним школам Катерина вимагала, щоб у них «для преподавания учений присвоен был образ, для всех училищ в Империи нашей узаконенный». [25]

В решті, в 1804 р.,  вже після смерті імператриці, вийшла пряма й беззастережна заборона викладати й учитися українською мовою. З цього часу українську мову переслідували в учбових закладах найжорстокішим чином. Так, на початку ХІХ ст.. вчитель Харківської гімназії дехто Т.Сєліванов, який пізніше став директором шкіл «Області Війська Донського», у бурхливому  захопленні  повідомляв: «Мы застали в училищах самого Харькова учителей, что так и резали по-украински с учениками; да мы, то есть новоприбывшие из семинарии учителя, по распоряжению начальства сломили их и приучили говорить по-русски». [26]

Русифікаторська політика імперії в сфері освіти призвела до найтрагічніших наслідків для українського народу. Закриття українських шкіл обернулося навіть не заміною їх на російські, а просто ліквідацією самих шкіл взагалі. Так, якщо в часи Богдана Хмельницького і перших десятиліть Гетьманщини школи були майже в кожному порівняно великому українському селі, то на початку XIX ст., за даними офіційних переписів, їх стало вдесятеро (!) менше.

У 1652 році дехто архідиякон Павло Алепський, сірійський мандрівник, засвідчив про грамотність в Україні, що майже всі домашні, і не тільки чоловіки, але і жінки і дівчата, вміють читати. Переписи 1740 року і 1748 року зафіксували, що в сімох полках Гетьманщини – Полтавської і Чернігівської губерній – на 1904 села приходилося 866 шкіл з викладанням українською мовою, одна школа припадала на 746 душ. Але вже перепис 1897 р. показала, що українці з найбільш письменного народу Росії були перетворені «братерською» метрополією в найбільш малограмотний: у 1897 р. на 100 душ населення серед них припадало тільки 13 грамотних. [27]

Так Москва не просто вбила україномовні школи, завдяки яким українці мали набагато більш високий рівень освіти, ніж населення самої метрополії, і могли пишатися своєю власною культурою, а також «почитать себя народом от российского отличным», але вона взагалі вбила масову освіту в Україні як таку. Цим вона загнала українців у ранг порівняно менш культурного народу і заклала базу для виховання в українців – у наших предків, у наших дідів-прадідів, у нас – комплексу неповноцінності і імітації стосовно російського етносу і російської культури, «планка» яких у подібних умовах автоматично зростала.

Через сто років після цієї варварської акції, академік Багалій на підтвердження тому висловив у Державній думі загальновідому для тих часів річ: «Для всех более или менее бесспорен тот факт, что малороссийское население в XIX в. является отсталым в культурном отношении по сравнению с великорусским и инородческим, и одной из главных причин этой отсталости являются именно вышеуказанные затруднения (навчання нерідною мовою – Авт.)... между тем как в XVII в. малороссы прославлялись своею образованностью и, как известно, переносили ее даже в Московскую Русь». [28]

Це було закономірним продовженням політики Петра І, спрямованої на ослаблення українського культурного й освітнього потенціалу, а також було тієї воістину «царською платою» за сто років освіти й окультурення Московії, яким займалися тисячі українських педагогів, учених, церковників, художників і діячів мистецтва.

Ця трагедія для нашого народу і його майбутнього багаторазово посилювалася тим, що в цей же період він позбавився своєї еліти – козацької старшини, української шляхти і національного духовенства, що під тиском обставин у своїй більшості залишили український етнос, злившись з російським дворянством і духовенством. Говорячи про «тиск обставин», ми маємо на увазі, що в цей період кінця ХVIII – XIX століть русифікація в Україні щільно ввійшла не тільки в освіту, а в сферу державного управління та церковних справ, де активно застосовувала себе колишня українська еліта.

Цій трагедії передувало кілька десятиліть політики зугарної деморалізації української старшини, шляхти і духовенства, що після Полтави ініціював Петро І та успішно продовжили його спадкоємці. Репресії проти Києво-Могилянської Академії, проти Української церкви, придушення будь-яких проявів традиційної для України громадсько-політичної активності, масові безрозбірні тортури, страти й заслання, масове відправлення козаків на риття каналів, на земляні роботи, будівництво фортець, на болота Петербурга, у «згубні», заздалегідь приречені на невдачу походи, де вони вмирали десятками тисяч від епідемій і хвороб, взяття дітей української старшини в заручники, реквізиції й економічні вилучення стали в XVIII столітті нормою в житті України. Вони підірвали моральний дух української еліти і високий бойовий дух українського козацтва, зломили волю керівного прошарку української автономії до опору централизаторским і русифікаторським зусиллям імперської влади.

Ці методи супроводжувалися самими огидними російськими інтригами, спрямованими на підрив влади гетьмана як глави української автономії і на дезорганізацію системи традиційного державного управління України. Саме таку політичну програму в період правління гетьмана Івана Скоропадського за Петра І сформулював князь Голіцин у своєму листі російському канцлерові Головкіну: «Для нашей безопасности на Украине надобно прежде всего посеять несогласие между полковниками и гетманом... Когда народ узнает, что гетман такой власти не будет иметь, как Мазепа, то надеюсь, что будут приходить с доносами. При этом доносчикам не надобно показывать суровости: если двое придут с ложью, а суровости им не будет показано, то третий и с правдой придет, а гетман и старшина будут опасаться... Необходимо, чтоб во всех порубежных городах были полковники, несогласные с гетманом…». [29]

Державний апарат і церква – стали одним із найбільш головних і дієвих важелів русифікації. В останній третині  XVIII ст. державні структури української автономії було остаточно зліквідовано. У нових імперських держорганах, де «начальство», яке в масовому порядку присилалося з Росії, говорило російською мовою, незабаром були змушені переходити на російську мову і всі інші. Так російська мова «начальства» поступово запанувала над усім мовним середовищем в Україні як «панська мова».

Цей процес був посилений русифікацією еліти через поголовне виховання дітей у російськомовних школах, гімназіях, семінаріях і університетах. Він підтримувався і могутнім міграційним потоком російської військової і цивільної бюрократії, поміщиків і православного кліру в Україну, що узяв свій початок при Петрі I і Петрі II. [30]

Русифікація української еліти успішно йшла не тільки через освіту і формування російськомовного держапарату і дворянства, але і через шлюби. Не випадково політика міжнаціональних шлюбів в Україні з боку Москви поступово придбала дискримінаційний характер. Так, якщо за «Коломацькими статтями» 1687 р. український гетьман і старшина були зобов’язані усього лише сприяти шлюбам між українцями і московітами, то надалі вже з’явилася заборона на шлюби української старшини і шляхти з представниками Речі Посполитої, Литви (Білорусії) і інших країн, крім московських земель.

Політика русифікації в цей період була спрямована насамперед на те, щоб зерна національної самосвідомості не проростали в середовищі тих прошарків населення, з яких формувалася державна адміністрація, наукова, творча і технічна еліта, підприємці і промисловці. Ці сфери стали доступними в основному лише тим, хто порвав зв’язок зі своїм народом і відрікся від своєї мови. Адже, за образним виразом Дж.Неру, кожен колонізатор піклувався про те, щоб вихована ним інтелігенція стала ворогом свого народу. [31]

Протягом трьох сторіч російська метрополія активно прищеплювала національне відступництво в Україні як норму моралі. Воно всіляко заохочувалося, високо цінувалося і добре оплачувалося. І не випадково, саме Україна виявилася найбільш плідним і щедрим донором, що підживлював не тільки царську адміністрацію, вище чиновництво, військову і промислову еліту, але і російську культуру в цілому. Типовий світогляд національних відступників сформулював нащадок стародавнього козацького роду П.Кочубей, що став головою Державної ради за Миколи І: «Хоча народженням я українець, але я більше росіянин, ніж хто-небудь інший».

Імперська міграційна політика також стала могутнім засобом асиміляції та русифікації українців. Саме такий характер вона виявляла вже починаючи з останньої третини ХVІІІ століття. Наприклад, так було на новоосвоюваних землях Півдня України по т.зв. Української лінії й у т.зв. Новій Сербії і Слов’яно-Сербії, що імперія намагалася створити на землях запорізьких козаків. Зокрема, при поселенні в т.зв. Новоросійської губернії поселенцям-іноземцям без звороту надавалося по 30 карбованців, українцям, що приходили з Правобережної України і Запорожжя по 12 карбованців. У т.зв. Новій Сербії і Слов’яно-Сербії українців змушували «добровільно» продавати свої будинки прибулим сербам або будувати для них будинки, обслуговувати їх, поставляти їм усе необхідне крім того, що імперський уряд виділив досить солідні суми на їхнє облаштування. [32]

В цілому, на кінець XVIII ст. в Україні проживало понад 10 млн. чоловік. На українських територіях, що входили до складу Росії, було 7,8 млн. жителів, на українських територіях Австрії – 2,2 млн. По чисельності і займаній території українці належали до найбільш великих народів Європи. Чисельність населення на українських землях протягом XIX ст. швидко зростала і складала в середині століття 20 млн., а наприкінці століття – 36 млн.

Але при цьому зростання населення України супроводжувалося змінами його етнічного складу. Якщо наприкінці XVIII ст. на землях України, входили до складу Росії, 89,0% населення складали українці, то через сто років частка українців знизилася до 72,6%. Причиною цього була антиукраїнська міграційна політика Російської імперії, спрямована на посилення контролю над Україною. Внаслідок цієї політики відсоток росіян, євреїв і представників інших національностей в Україні збільшився до 27,4% . [33]

З цих же мотивів, наприклад, Микола I на початку 30-х років XIX ст. для підтримки політики русифікації прийняв рішення зміцнити в Україні вплив великоросійського капіталу і надав пільги найбільшим представникам російського купецтва для залучення їх і закріплення в Києві.

Росіяни розселялися по всіх регіонах України, але, головним чином, у містах. Для євреїв царський уряд ввів так звану смугу осілості, заборонивши їм переселятися на схід від території колишньої Речі Посполитої (відповідно, Лівобережжя потрапило в зону смуги, а Слобожанщина була поза нею). Більшість єврейських населень зосереджувалася в містах і містечках Правобережжя. До середини XIX ст. воно складало вже понад 10% населення краю і кількістю перевершувало поляків і росіян, поступаючись лише українцям.

Так, в остаточному підсумку за рахунок тотальної русифікації освіти, держапарату і церкви, за рахунок деморалізації і русифікації національної еліти, за рахунок посиленої міграції росіян у міста України українську мову, що природно домінувала в міському побуті практично до кінця ХVIII століття, було маргіналізовано і представлено суспільству як мову в основному «нижчих» прошарків населення (селяни, прислуга, чорнороби, наймана робсила) на відміну від російської мови як мови «вищих», «культурних» прошарків суспільства (поміщики, різночинська інтелігенція, священнослужителі, генерали, офіцери і т.д.).

На гребені російського шовінізму

Русифікація української еліти в решті привела до того, що на деякий період зник сам носій вищих форм української національної культури. Він сам і його попередні досягнення в галузі культурі й освіти стали частиною російської нації і російської культури. І саме в цьому сенсі треба розуміти процитовані в попередній главі слова князя Ніколая Трубецького про «українізацію» післяпетровської російської культури.

«Українізація за Трубецьким» означала повний перетік українських культурних досягнень у російську культуру, але не зміну її великоросійської мовної форми. З завершенням цього процесу російська національна культура почала презентувати себе в якості т.зв. «загальноросійської». Але при цьому обов’язковою умовою «загальноросійськості» було використання виключно великоросійської мови – «канцелярского языка московских приказных», як назвав його Ніколай Трубецькой. [34] І його використанню імперська національна політика приділяла найпильнішу увагу, незважаючи на всі заяви про цю нібито «загальноросійськість».

Задушивши петлею русифікації національну еліту України і позбавивши широкі маси українців системи освіти українською мовою, російська імперська влада у середині XIX ст. перейшла до наступного етапу русифікації – до заперечення самого факту існування українського народу й української мови. І це майже на сто років стало стержнем її національної політики на українських землях. З т.з. офіційної влади українці тепер розглядалися як частина великого «російського (загальноросійського) народу». У реальному житті знищувалося та вбивалося усе, що вказувало на відмінність українців від росіян. Українська мова поступово була оголошена усього лише місцевим говором, діалектом російської мови.

Термін «загальноросійське» став вдалою ідеологічною знахідкою, яку русифікатори періоду Російської імперії використовували для того, щоб боротися з національною самосвідомістю українців і дезорієнтувати потенційних відновлювачів української національної еліти. Насправді «загальноросійське» було нічим іншим як знов таки ж зручною підміною понять. У радянський період ідеологічне місце цього терміну займуть поняття «інтернаціональне» або «наднаціональне», що будуть насправді означати те ж саме, що й в імперський період, а саме – «великоросійське».

Проте, у першій половині ХІХ століття позбавлений еліти український етнос, незважаючи на методичну омертвляючу русифікацію, зміг генерувати нових духовних і політичних лідерів. Найяскравішою подією стала поява поезії Тараса Шевченка, яка зробила культурний і ідейний шок на сучасників і в Україні, і в Росії. Читаючи шевченківські вірші, деморалізовані доктриною «загальноросійськості» українці підвелися, тому що «Кобзар» силою художнього слова доводив і «окремішність», і досконалість української мови, і її здатність створювати вищі форми культури.

Значна частина росіян, серед яких виділявся відомий критик Віссаріон Бєлінський, звичайно, вкрай негативно сприйняли творчість Великого Тараса, бо вбачали в ній «літературний сепаратизм». [35] Вони чітко розуміли, що поезія Шевченко руйнує міф про «загальноросійськість», реабілітує українську мову і в остаточному підсумку реанімує мрії «про непідлеглу Україну». Саме з цього періоду почалася найжорстокіша ідейна боротьба між українськими патріотами і великоросійськими централістами-русифікаторами. Надалі, в окремі періоди історії, ця боротьба приймала по відношенню до українців насильницькі форми відвертого геноциду і етноциду, що коштували нашому народу вже не десятки тисяч, як у петровський час, а мільйони людських життів.

Першою жертвою цієї боротьби став сам Тарас Шевченко. Всупереч твердженням совдепівскої літературно-історичної міфології, що, мовляв, його репресували за революційні погляди і революційну діяльність, документи російської охранки свідчать про те, що головним мотивом розправи з Великим Українцем було те, що він сприймався саме як український поет і своїми творами пробуджував українську національну самосвідомість.

Зі зроблених жандармським відділенням записів рішення в справі Шевченко добре видно, що в переліку обвинувачень на його адресу до революційної діяльності з великою натяжкою можна віднести тільки т.зв. «клевету и желчь на особ императорского дома». А основний «злочин» великого поета, за вердиктом російської поліції, полягав у тому, що «Шевченко приобрел между друзьями своими славу знаменитого малороссийского писателя, а потому стихи его вдвойне вредны и опасны. С любимыми стихами в Малороссии могли посеяться и впоследствии укорениться мысли о мнимом блаженстве времен гетманщины, о счастье возвратить эти времена и о возможности Украйне существовать в виде отдельного государства». [36] Саме за це поета на багато років було заслано із забороною писати взагалі будь-що.

У 1856 р. відомий російський історик Михайло Погодін в одній зі своїх статей проголосив, що українського народу, української мови ніколи і не існувало. Російські літератори і публіцисти з превеликим ентузіазмом підхопили цю тезу. Редактор газети «Московські відомості» Катков ідею Погодіна узагальнив формулюванням, яке стало девізом і переконанням для багатьох поколінь російських шовіністів: «Никакого отдельного украинского языка не было, нет и не может быть». [37]

Абсурдність теорії Погодіна була доведена в 1857 р. українським істориком, першим ректором Київського університету Михайлом Максимовичем і в 1861 р. істориком і етнографом Миколою Костомаровим, а ще раніше творчістю Івана Котляревського, Тараса Шевченка та інших письменників першої половини XIX ст. Але, всупереч очевидному, лжетеорія Погодіна стала офіційним вироком українському народові з боку тодішньої Росії.

З кінця 50-х рр. XIX ст. організаційною формою відроджуваного українського національного руху стали напівлегальні непартійні об’єднання, що одержали назву громад. Перша громада в 1859 р. виникла в Петербурзі, де жило чимало українців, на яких дуже впливали патріотично налаштовані українські письменники і громадські діячі.

На одній з таємних зустрічей група громадівців затвердила свої програмні положення: український народ є окремою нацією, кожен свідомий українець повинен віддавати усі свої сили для розвитку самосвідомості народу, до всіх братів-слов’ян українець повинен ставитися по-дружньому і допомагати їм у боротьбі зі своїми власними гнобителями.

Громади організувалися в Києві, Чернігові, Вінниці, Катеринославі, Одесі, Полтаві, Харкові, а також у Москві й Єкатеринодарі на Кубані. Одним з головних напрямків їхньої діяльності була організація недільних шкіл на рідній мові для дорослого населення. Громадівці збирали кошти для друкування навчальної літератури, писали українські підручники, відкривали і щоденні школи, організовували публічні лекції і бібліотеки, ініціювали створення гімназій для підготовки народних вчителів і т.п. Вони поширювали серед населення твори українських письменників, організовували підготовку і видання популярних книжок. Чернігівська громада навіть почала випуск щотижневика «Чернігівський листок» з літературною частиною українською мовою.

Спроби українських громад вести культурно-освітню діяльність викликали крайнє обурення російських шовіністів і імперського уряду. Офіційною російською пресою було організовано цькування українського руху, розгромлені Полтавська і Чернігівська громади, припинено видання «Чернігівського листка», закриті всі недільні школи. Під приводом боротьби з революційною діяльністю проведено арешти в Києві і Харкові. Ряд українських інтелігентів з числа арештованих, наприклад, Павло Чубинський і Олександр Кониський, після суду й слідства були заслані в північні губернії Росії.

Репресії з боку російських імперських сил були негайними і широкими. Їхні форми потім повторювалися з десятиліття в десятиліття, з покоління в покоління. Вони стали «доброю російською традицією» і копіювалися в наступному столітті аж до останніх років існування СРСР. Місцева вірнопіддана публіка, вихована на офіційній ідеології неприйняття українства і ненависті до української мови, сипала свої доноси цареві й урядові, як потім це робили її спадкоємці в часи Радянського Союзу.

Ці доноси, що були справжнім проявом російського великодержавного психозу, схвально сприймалися російськими офіційними колами, рупором яких став міністр внутрішніх справ Петро Валуєв. Його тоді особливо стурбувало поширення громадівцями популярних книжок українською мовою серед українських селян і простолюду. [38]

Як наслідок 20 червня 1863 р. своїм циркуляром Валуєв також проголосив, що окремої української мови «не было, нет и не может быть». І в такий спосіб катковське формулювання стало виразом офіційної позиції Росії з українського питання. Цим же циркуляром було заборонено друкування українською мовою шкільних і релігійних видань.

Валуєвська заборона не поширювалася тільки на твори «красного письменства». І це було не випадково, адже російський уряд у принципі не турбувало те, що якесь вузьке коло українських інтелігентів писало і видавало ніби для себе твори українською мовою. Але Російська імперія не могла допустити поширення українських книг серед маси простих людей, для україномовної освіти яких і призначалися шкільні і релігійні книги громадівців. Валуєвський циркуляр був спрямований на те, щоб ні під яким приводом не дати українському культурно-освітньому руху перетворитися з заняття невеликого числа інтелектуалів у масове явище.

Як написав Валуєв у своєму листі міністру освіти Росії з приводу свого циркуляра, «это распоряжение было передано на высочайшее государя императора рассмотрение и Его величеству желательно было удостоить оное монаршего одобрения». [39] Російські чиновники взялися за впровадження Валуєвського циркуляру з особливим ентузіазмом і запопадливістю. Їхніми стараннями українська література в кордонах Російської імперії практично перестала існувати.

От відгук сучасника про гнітючу атмосферу тих років, коли українофільство жорстоке переслідувалося: «... всякий Німець вдесятеро кращий за Суздальського слов’янина, Турок ніколи так підло не душить Сербів, Монгол стільки зла не робив нашій народності, скільки тепер робить Петербургський уряд та Великоруське общество...

Як тільки хто примітив, що ви Українець, вас зараз же беруть під надзор поліції, а запримітить дуже легко: як по пошті перехватять письмо, писане по-українськи, як ви співаєте українську пісню, або як заговорите зі знакомим або зі сім’єю на улиці по-українськи. Після того кожного року вибирають чоловік 10 або й більше, і без всякої вини й суду висилають у Сибір. Так сего року вислали: учитель Стромин, інженер Лобода, адвокат Кониський, учитель Шевич, кандидат Чубинський і багато інших.

Робиться се без суду, і вини не об’являють... 18-літній хлопець Володимир Синегуб сидить уже півроку в тюрмі за те, що учив на селі парубків співати старі козацькі пісні. Більша часть журналів Московських те й робить, що топтає в грязь Українців за те тілько, що вони Українці..., п’яна перекупка не видумає того, що московські редактори видумають і напишуть, а одвічать їм не можна, бо цензура нічого не пустить... За українську одежу посадять вас у поліцію або поб'ють на улиці. За українську мову не дадуть вам ніколи служби... Скажіть, чи є де земля од Китая до Патагонії, од нової Голландії до Канади, де було б преступленієм говорити своєю мовою, де було б заборонено писати книжки і учити дітей тією мовою, якою у сім'ї говорить 14 млн. народу?». [40]

Після горезвісного Валуєвського циркуляру й відповідних репресій у розвитку національного відродження утворилася серйозна перерва і російський уряд став вважати, що українському національному руху нанесено нищівного удару. Контроль за внутрішнім життям українського суспільства трохи ослабнув. Але дух української інтелігенції, нової еліти нашого народу, усе ж таки не був зломлений, і з кінця 60-х рр. багато громад поступово відновилися. Вступ у них не афішувався, засідання відбувалися таємно, хоча громадівці, як правило, займалися науковою і видавничою діяльністю: збирали, обробляли і друкували матеріали з історії, етнографії України, її фольклорі. У. Обговорювалися також політичні питання, проблеми національного відродження, велася робота в рамках місцевого відділення Російського географічного товариства.

Друкованим органом Київської громади була постійна газета «Київський телеграф». Через неї велася нерівна, з т.з. розмірів інформаційного поля, боротьба з шовіністичними виданнями.

Але й ця діяльність викликала обурення російських шовіністів, вони знову засипали Петербург доносами про зростання «українського сепаратизму». Тоді російський цар Олександр II створив у серпні 1875 р. спеціальну комісію «для создания средств борьбы с украинофильской деятельностью». На підставі пропозицій цієї комісії цар, що тоді відпочивав в німецькому місті Емс, підписав закон про повну заборону української мови. Закон одержав назву «Емський указ» 1876 р., він супроводжувався подальшими, більш масштабними діями російської влади по офіційному удушенню української мови.

Емським указом заборонялося друкувати українською мовою не тільки книги, але і навіть тексти до музичних нот, також заборонялося ставити українські театральні вистави, влаштовувати концерти з українськими піснями. Якщо хтось, наприклад, хотів організувати концерт, то всі українські пісні треба було переводити на російську мову. Для повної ефективності указ найсуворішим образом забороняв ввозити в межі імперії без спеціального дозволу будь-які книги й брошури, видані українською мовою за кордоном. [41]

Жорстоким ударом для української науки і культури стало закриття Південно-Західного відділення Російського географічного товариства. Його керівника Павла Чубинського вигнали з роботи. Це було додаткове розпорядження до Емського указу, яке Олександр II підписав у власноручно. За пропозицією комісії було звільнено низку професорів Київського університету, було заборонено також видавати «Київський телеграф».

Міністерство освіти з «Высочайшего повеления» почало проводити  політику «ослабления в учебных заведениях Юго-Западного края малороссийского элемента даже чуждого сепаратистских стремлений». Так, у листі до князя О. Ширінського-Шихматова Київський куратор навчальних закладів писав: «Я признаю усиления в них по возможности элемента Русскаго в лице преподавателей, а в особенности преподавателей Русскаго языка и словесности и Русской истории. В недалеком будущем представится возможность вознаградить в этом отношении потерянное: с первым выпуском воспитанников открываемого в Нежине Историко-филологического Института – они могут быть назначаемы в средние учебные заведения внутренних губерний, – а в учебные заведения южных губерний, могут быть назначаемы преподавателями по преимуществу воспитанники С.-Петербургского Института из коренных русских уроженцев, для которых будет чужда самая идея всякого рода украинофильства...». [42]

В остаточному підсумку ця нелюдська стосовно української мови і культури політика привела до того, що на початку ХХ століття Імператорська Академія наук Росії в записці «Об отмене стеснения малорусского печатного слова» змушена була заявити: «Нельзя не признать, что пренебрежительное отношение к родной речи влечет за собой отрицательное отношение и к семье, и к родной среде, а это не может не отразиться самым печальным образом на нравственном состоянии... населения Малороссии».

Столипінський маразм

Таке положення протривало аж до революції 1905-1907 рр., що дала українцям надію на зміну національного життя на краще. Вимоги українського руху в ті роки насамперед полягали в скасуванні всіх заборон і культурно-мовних обмежень. З'їзд полтавської групи Всеросійського союзу вчителів одностайно ухвалив: «Для українського населення на території України школа повинна бути української, тобто викладання вестися українською мовою».

Напередодні революції, наприкінці 1904 р., українці Російської імперії одержали рідку і нехарактерну для того часу підтримку з боку авторитетних російських академіків-мовознавців Федора Корша й Алєксєя Шахматова. На запит Ради міністрів щодо доцільності збереження обмежень проти української мови, вони дали негативну відповідь, заявивши, що він є цілком самостійною мовою, а не місцевим говором російської мови. [43]

Під тиском національно-визвольного руху російська імперія змушена була йти на поступки. Наприкінці листопаду 1905 року був прийнятий закон, що дозволяв видання літератури на національних мовах, створення культурно-освітніх національних товариств і відкриття національних театрів.

З цього моменту почався швидкий, вибухоподібний розвиток українського національного життя. Зокрема, великим досягненням українства стала поява в Наддніпрянщині українського друку. Через рік після Жовтневого маніфесту діяло 15 українських видавництв і виходило близько 20 періодичних видань – від наукових і політичних до гумористичних і дитячих.

Але стосовно навчання на рідній українській мові, то домогтися прийняття відповідного закону не вдалося. Були лише окремі випадки, коли вчителя з дозволу влади на свій страх і ризик вводили українську мову в навчальний процес. Система освіти в Україні, від початкової школи до вищої, залишалася зрусифікованою. Навіть у селі, де в ті часи дитина до приходу в школу жодного слова не чула російською мовою, навчання здійснювалося саме на ній. А вчителі на правобережній Україні до самої революції 1917 року одержували спеціальну платню «за обрусение», тобто за проведення ними в життя політики русифікації.

Українська студентська молодь Києва почала кампанію за відкриття кафедр українознавства в університетах. У самому Києві це не принесло успіху, де твердий опір робила університетська адміністрація, але в Одесі і Харкові такі україномовні відділення все ж таки були відкриті.

Після поразки революції російський уряд, очолюваний Столипіним, відновив відверто антиукраїнську внутрішню національну політику. Однієї з визначальних рис епохи Столипіна стало наростання хвилі агресивного російського шовінізму. Столипіни яскраво уособлював офіційний курс, який усе виразніше проступав у політиці Санкт-Петербургу – шляхом масованої русифікації ліквідувати всі національні відмінності, перетворити багатонаціональну Російську імперію в централізовану російську національну державу.

У цей період російські великодержавні ідеологи зображували український рух абсолютно штучним, позбавленим будь-яких основ для існування в XX сторіччі. Київський цензор Сергій Щоголев у 1912 р. опублікував книгу «Український рух як сучасний етап південно-російського сепаратизму», в якій повторювалися наскрізь фальшиві «аргументи» попередніх русифікаторів України. Книга містила навіть перелік імен тих осіб («мазепинцев»), що заслуговували на особливу увагу поліції. Полтавський губернатор Багговут у таємному листі цареві з усією серйозністю заявив, що «ніколи ніякого особливого українського народу не було» і призвав призначати тільки великоросів посади вчителів, службовців, священиків.

У 1908 р. у Києві був створений «Клуб російських націоналістів», що завдяки державній підтримці й особистому заступництву Столипіна став однією з найбільш впливових політичних організацій в імперії. Клуб вважав своїм завданням «вести громадську і культурну війну проти українського руху на захист основ Російської держави на Україні».

Після революції 1905-1907 р. під загрозою опинилися всі без винятку прояви українського національного життя, але одним з найбільш важливих об’єктів переслідувань знову стало усне і друковане українське слово. Російський уряд, його платні і добровільні помічники, розуміючи, що українська мова – душу нашого народу, поставили за мету максимально звузити сферу його функціонування. У 1909 р. «Союз російських націоналістів» домігся рішення думського підкомітету в справах освіти про недопущення викладання української мови в школах. [44]

Уряд заборонив викладання українською мовою в тих школах, де в період революції воно таки було введено. Було також відмінено циркуляр міністра освіти від 1906 р., що дозволяв учителям на уроках вживати українську мову для роз’яснення того, чого учні не розуміють. Учителям заборонялося розмовляти з учнями українською мовою поза школою. На уроках не дозволялося співати українські пісні, декламувати вірші і навіть виконувати українські мелодії.

Відомий єврейський публіцист і мислитель кінця XIX ст. Володимир Жаботинський, що довго жив в Україні і глибоко вивчав україно-російські культурні зв'язки, писав: «Всюду на периферии государства русская культура появляется лишь после того, как земский ярыга (полицейский - Авт.) прокладывал ей дорогу, вытоптав сапожищем всех ее конкурентов».

І це була суща правда. От, що говорив депутат держдуми Петровський про події цього періоду: «Наприклад, таке безневинне явище, як музичне товариство в Полтаві, там поліцеймейстер заборонив говорити українською мовою. Директор Миргородської гімназії, переглядаючи програму одного концерту, сказав, що коли буде сказане хоча одне слово на дурному українському діалекті, то не буде жодного учня на цьому концерті. У Лебединській чоловічій гімназії директор теж забороняє говорити українською мовою, і, під час доказу якоїсь алгебраїчної теореми на цій мові, учневі була поставлена двійка». [45]

Подібна політика проводилася й у вищих навчальних закладах України. Ті слабкі паростки українського національного життя, що проросли в університетах і інших вузах України в 1905-1907 р., були грубо і безжалісно задушені і винищені. За наказом царя закривалися українські клуби, наукові товариства і т.п. Зокрема були закриті київська, одеська, ніжинська, чернігівська, полтавська й інші «Просвіти».

У 1907 р. з 18 періодичних українських видань залишилося тільки 9. Протягом наступних років їхня кількість ще зменшилася, при чому в реальності пресу українською мовою не дозволяли передплачувати. Чорносотенці виявляли неслухняних передплатників, доповідали про них адміністрації, що звільняла їх з роботи, а іноді і піддавала арештам. Майже до всіх українських п’єс цензура застосовувала одну стереотипну резолюцію «До вистави не дозволено!». Влада забороняла навіть друкувати театральні афіші українською мовою.

Не дозволялося відзначати пам’ять Тараса Шевченко, організовувати присвячені йому вечори, було заборонено збір засобів на спорудження йому пам’ятника. У 1910 р. тимчасовий комітет зі справ друку переглянув брошуру «Народний календар», де були розміщені портрети Тараса Шевченко, козацького гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного, гетьмана Богдана Хмельницького, малюнок пам’ятника Шевченкові і карту України, і знайшов, що вони антиурядові за змістом, тому що містять «...ідеї так званого «українського сепаратизму». Тоді ж члени цього комітету знову виступили проти назв «Україна», «український народ».

У 1910 р. заборонна політика російських чиновників щодо пригноблених народів одержала пряму підтримку самого Столипіна. 20 січня 1910 р. ним був підписаний циркуляр із забороною реєструвати будь-які «інородницькі» товариства і видавництва. В окремій інструкції він роз’ясняв губернаторам, що заборона поширюється і на українські і єврейські організації. [46]

Зарахувавши українські організації до «інородницьких», уряд потрапив в досить своєрідну маразматичну ситуацію: з одного боку, він не визнавав українців окремим від росіян народом, а з іншого боку - явно відніс їх до інородців. По суті, це було ненавмисне визнання очевидного факту: українці і росіяни належали до різних націй.

У 1914 р. відзначалося сторіччя від дня народження Тараса Шевченка. На західноукраїнських землях австрійська влада не чинила цьому ніяких перешкод. Але на українських землях у складі Росії, чорносотенні організації повели бурхливу кампанію проти ювілею Шевченка і проти «мазепинського» руху взагалі. Міністр внутрішніх справ заборонив друкування пам’ятне видання і рекомендував губернаторам не дозволяти привселюдно вшановувати Шевченка, називати його ім’ям вулиці і школи. Російська Православна церква одержала заборону свого Святішого Синоду на служіння панахид на честь поета, а Міністерство освіти заборонило учням середніх шкіл ходити на відповідні заходи й концерти.

У цей період курс на русифікацію і деетнизацію українців збігся з несприятливим для українського етносу демографічним рухом. Щоб зменшити чисельність бідняків і послабити соціальні протиріччя в українському селі уряд заохочував переселення селян на малообжиті землі Далекого Сходу і Сибіру.

Найбільше селян виїхало в 1907-1909 рр. Еміграція з українських губерній складала майже половину еміграції з європейської частини імперії, а в останні передвоєнні роки – навіть 60%.  Особливо багато їхало з Полтавщини і Чернігівщини – 40% від загальної кількості переселенців з України.

Потік переселенців з України був таким могутнім, що в окремих районах Російської імперії українці навіть становили більшість населення. Так, зокрема, було на півдні Далекого Сходу, у районі, що одержав назву «Зелений Клин». Серед поселенців майже незаселеного на той час Приморського краю українці складали 75-80%, Амурської області – 60-50%. [47]

Звикнувши працювати на землі, будучи хліборобами в десятках і сотнях поколінь, українські селяни їхали за десять тисяч кілометрів на Далекий Схід, аби тільки займатися тим, до чого вони звикли і від чого не хотіли відмовлятися – землеробством. Виїзд за кордони українських губерній мільйонів їхніх жителів мав для України істотні негативні наслідки тривалої дії, тому що на Південь і Схід України, де в цей час відчувалася потреба в робочих руках на заводах, фабриках і шахтах, масово переселялися селяни з Центральної Росії.

Більш суворий клімат і бідні землі робили малоперспективними сільськогосподарські зайняття в їхніх рідних російських селах. Як правило, ці селяни здавна у вільний від сільськогосподарських зайнять час займалися різними промислами, ходили на заробітки в сусідні міста. Вони були менш прив’язані до землі, ніж українці, і швидше переходили до нового соціального статусу – робітників.

Масове переселення російських селян у південні і східні губернії України в роки земельної реформи Столипіна посилило російськомовний характер міських поселень цих губерній і ускладнило боротьбу за відродження українського національного життя й Української держави. Уряд і російські шовіністи прагнув зробити цих людей знаряддям політики русифікації і досягли в цьому напрямку досить багато чого.

Великоросійська шовіністична істерія, що розгорілася з новою силою після поразки революції 1905-1907 рр., не викликала особливого подиву в Україні. Не було навіть дивним те, що справедливі вимоги українців не зустрічали підтримки з боку російських лібералів і соціалістів. Як і раніше у подібних випадках, українці наштовхувалися на стіну повного нерозуміння, холодної байдужості, а то і відвертої ворожості з їх боку. У російському демократичному таборі також помітно підсилювався великоросійський націоналізм. Основна сила російських лібералів – партія кадетів – виступала проти визнання окремих національних прав українців.

Більшість російських лібералів поділяла офіційну думку, що, мовляв, відмінності між «великоросами» і «малоросами» незначні, що українці – це усього лише південна гілка російського народу. У 1912 р. великий розголос в Україні і Росії набула стаття Петра Струве «Загальноросійська культура і український партикуляризм». Автор, один з лідерів кадетського руху, у цій статті виступав за нещадну боротьбу проти українського визвольного руху.

Недалеко від цього пішли і російські соціалісти. Деякі з них, зокрема більшовики, час від часу привселюдно вимагали скасування національних обмежень в Україні. Але вони всього лише використовували справу антиукраїнських переслідувань як привід для критики царського уряду. В цілому, революція 1905-1907 рр. і наступний період показали, що російський опозиційний рух було таким же централізаторським ы русифікаторським, як і імперський уряд. І після того, як більшовики в 1917 р. захопили владу на більшій території колишньої Російської імперії, вони переконливо це продемонстрували.

В цілому, російське суспільство в оцінках українського питання в той період пішло недалеко від поглядів відомого російського літературного критика ХІХ ст. Віссаріона Бєлінського. А його ставлення до українців добре видно з листа Павлу Анненкову: «…Одна скотина из хохлацких либералов, некто Кулиш [48] (экая свинская фамилия!) в «Звездочке», …журнале, который издает Ишимова для детей, написал историю Малороссии, где сказал, что Малороссия или должна отторгнуться от России или погибнуть… Вот, что делают эти скоты, безмозглые либералишки. Ох, эти мне хохлы! Ведь бараны – а либеральничают во имя галушек и вареников со свиным салом...».

Прихильна до українців позиція Герцена і Добролюбова була в цьому плані виключенням.

Таким чином, якщо резюмувати дожовтневий період російсько-українських відносин, то чітко видно, що починаючи з періоду встановлення активних російсько-українських контактів и наступного «возз’єднання», Росія послідовно проводила по відношенню до українського народу політику всебічних обмежень, інтенсивної асиміляції та примусової русифікації. Спочатку Росія перейняла всі культурні досягненя України, затим блокувала розвиток української культури, розгромила систему української масової освіти, деморалізувала й русифікувала українську еліту, звела цим українців в ранг порівняно менш культурного народу і в решті відмовилась визнавати сам факт існування українського народу та його мови, піддаючи гонінням та переслідуванню всіх, хто стверджував зворотнє.

Будь-які заяви про те, що «український народ завдяки Росії зберіг себе як націю» чи про те, що дореволюційна Росія зіграла цивілізаторську роль по відношенню до України, є прямою та безапеляційною брехнею. Якщо українці і зберегли себе як націю, то не завдяки, а всупереч зусиллям Росії! Якщо Росія коли-небудь що-небудь й давала Україні в культурному плані, то це було тільки після того, як вона віднімала й забороняла у багато разів більше!