Хоч вже добре розвиднілося на третє тисячоліття, а брехня гуляє по землі так вільно, як і в першому та другому. У бібліотеках збереглися центнери, ні - тонни книжок, а на вчених кафедрах університетів і академій легіони їхніх авторів, які вішають локшину на вуха все новим і новим поколінням. Про якісь космічні вибухи, в результаті яких наша планета утворилась, про дивних мавпів, котрі порозвивались до інтелекту людей. Про те, як утворені з мавпів люди збиралися виконати п'ятирічку за чотири роки та й не дотримали слова. Як вони в недорозвинутому соціалізмі запевняли, що сущі житимуть при комунізмі, а опинилися чомусь поза всіма суспільними формаціями та системами.
Один дядько в Полтаві на базарі казав: "Як нема ума - то ти його й не купиш". Коли звивини вже затверділи від матеріалізму й атеїзму, ти їх і паяльною лампою не розігрієш. Тому ця розповідь не для них.
Вона для тих, кому знайоме світлоносне, життєдайне почуття віри. В тім числі в те, що найтаємничіше і найкраще місце на землі - Диканька. Що найблагословенніший на землі край - Полтавський. Що найдивовижніша на землі країна - Україна. І що землю створив Господь у перший день незбагненої праці. Вже на четвертий день сказав Бог: "Нехай будуть світила на тверді небесній для відділення дня від ночі, і нехай вони стануть знаками, і часами умовленими, і днями, і роками. І нехай вони стануть на тверді небесній світилами, щоб світити над землею" (Буття, 1:14-15). Вже тоді на відзнаку одного з найкращих місць на нашій планеті бала засвічена в Галактиці відповідна зірка, яку тисячі років астрономи розшукували у глибинах Всесвіту, таки знайшли, назвали Диканькою і присвоїли № 2922. Бо все в часі та просторі взаємопов'язане, і немає нічого, щоб було невзаємопов'язане, а якщо стрінеться десь невзаємопов'язане - то настане ще і його час, і воно довзаємодозв'язується.
Документального підтвердження тому, що рай, який звався Едемом і був відданий у володіння прабатькам нашим Адамові і Єві знаходиться в Диканьці, немає. У Святому письмі чітко вказано, що це діялося в районі річок Тигр і Євфрат. Лише через багато-багато літ він перемістився до Ворскли.
Що немає в цих словах жодного перебільшення, закликаю в свідки кумира багатьох поколінь, еталон жіночої краси, кінозірку світової величини Софі Лорен. Коли вона приїхала на натурні зйомки, стала на пагорбі над Чернечим Яром і Ворсклою, то від захоплення втратила мову. Тільки одне слово й вимовила: "Рай!" І її великі виразні очі наповнилися радістю від того, що таки той рай побачила.
І хоч проходять революції, кризи, перебудови, реформи, а Диканька цвіте, молодіє, посміхається, співає, жартує, б'є лихом об землю, цілується, множиться і кріпко береже таємницю об тім, як то їй вдається за будь-якої погоди нести в душі сонце, залишатися пупом землі. Рай тут так і залищився.
Хоча є такі люди, які люблять розпочинати все від Адама, та давайте пропустимо значний шмат із Старого Заповіту, де йдеться про першородний гріх наших праотців, вигнання їх з раю, розмноження роду людського і таку його зіпсутість, розбещеність, що аж "пожалкував Господь, що людину створив на землі".
Зупинімось на історії з потопом. Бо від нього все й починається, і ми по-справжньому почалися. Дуже серйозні вчені, аби встановити істину, висновують свої дослідження здебільшого від Великого потопу. А ми хіба гірші? Хіба ми не можемо звернутися до вічних хронік про родовід наш? Тільки не наша в тім провина, що про нас там нічого не написано. Доведеться помаліти в серйозності на два пальці, вдатися до аналогій, паралелей, інтуїції. Зате вже тут...
Вчені-богослови і недовчені та переучені безбожники вже кілька століть сперечаються, куди саме причалив ковчег праведного Ноя по закінченні потопу.
Біблія нам детально оповідає, як побачив Господь велике розбещення людини, її лінь і жорстокосердя, та й надумав стерти її з лиця землі, а тільки Ноя з родиною залишити і по семеро усякої чистої худоби, і птаства небесного, і по двоє худоби нечистої. Коли через сім днів зібралося все докупи - замкнув Господь за ними ковчега: "І був потоп 40 день на землі, і збільшилась вода, і понесла ковчега. І він високо став над землею... І дуже-дуже вода на землі прибула, і покрились усі гори високі, що під небом усім" (Буття, 7:17-19).
А от далі знаходиться одна із найбільших загадок, яких не загадувала царю Соломону - десятому сину Давида - навіть цариця Савська, не те що там наш український пан з відомої казки дідовій дочці-розумниці.
Написано: "І згадав Бог про Ноя, і про кожну звірину та про всяку худобу, що була з ним у ковчезі. І Бог навів вітри на землю, - і вода заспокоїлась. І закрились джерела безодні та небесні розтвори, - і дощ з неба спинився. І верталась вода з-над землі, верталась постійно. І стала вода спадати по ста й п'ятдесяти днях. А сьомого місяця, на сімнадцятий день місяця ковчег спинився на горах Араратських" (Буття, 8:1-4).
І тут думки як розділилися від самого потопу, так і досі в єдину не зіллються. Одні вважають, що діло було в нинішній Вірменії біля гори Арарат. Інші наполягають, що таки біля Арарату, але по інший бік. Треті хилять свою версію до того, що "гори Араратські" в Біблії - то лише символ висоти. І треба з ними погодитися, ящо ще прочитати в книзі пророка Єремії ті параграфи, в котрих ходить про гнів Господній на Вавилон за ідолопоклонство, за всі беззаконня його і намір знищити цю мерзенну державу силою багатьох народів, у тім числі й якогось північного царства Арарат.
А це вже не гора, а загадкова північна країна, чого доброго наша прадавня Оріяна, до назви якої на сході з кучерявим мисленням які хочеш початок і закінчення приліплять. У нас ще від Оріяни, а надто від Київської Русі, а особливо в часи Запорозької Січі, виробилася звичка посилати свої бойові дружини на поміч навіть далеким народам - де за так, а де й за гроші.
Якось газети помістили знімок, зроблений із космічного супутника, що їх ото в небі над нашими головами літає більше, ніж автомашин по вулиці в годину пік. Все воно там ніби в тумані, але вчені кістьми лягають, що то зображені уламки Ноєвого ковчега біля гори Арарат.
Знаємо ми цих вчених - їм лиш би сенсація. Нам же потрібна тільки правда і нічого крім правди. По-перше, той Арарат альпіністи вздовж та впоперек облазили і ніяких дощок не знаходили, бо якби й знайшли - то відразу б з них багаття розклали і чаю закип'ятили. По-друге, під час зйомки об супутник міг уламок метеорита стукнути і штатив з'їхав на якихось два градуси, а це на карті кілька тисяч кілометрів. Тобто, якраз скеля над селом Михайлівка, коли їхати з Диканьки на Чернечий Яр.
Тим більше, місцеві дядьки казали, що внизу під горою знаходили старі дошки, ну думали, що то причіп перекинувся, а воно бач...
На користь Чернечого Яру говорить багато не стільки супутникових як супутних фактів. По-перше, в цій назві не менше грізної літери "р", ніж у слові "Арарат". По-друге, біля села є гора, були під нею й дошки. По-третє, ви бачили той Арарат з вершиною у вічній сніговій шапці? Та на нього тільки по телевізору добре милуватися. Хіба вже ото альпіністи, які дома все облазили, ще туди деруться. Ні листочка, ні квіточки. Краси там, як кіт наплакав.
А наші чернечеярські гори? Станеш на камені, що ні з того ні з цього виліз з-під масного чорнозему і аж позеленів від часу, глянеш униз на левади, по яких то просто неба, то під віялом кучерявих верб несе рибні багатства Мати Вод - Ворскла; на ліси, що синіють за нею вдалечінь у бік Котельви; на гори зрідні Карпатським в бік Полтави - така краса, аж душа щемить, аж орлом політати над просторами хочеться.
Що це не брехня, пошлюся тепер на авторитет всесвітньовідомого італійського кінорежисера Вітторіо де Сіку, який саме тут знімав свій знаменитий фільм "Соняшники" із Софі Лорен у головній ролі. Скажіть мені, якщо ви все знаєте, що, він соняшників зроду не бачив? Але в італійських та французьких фермерів вони ростуть лише для олії і макухи, а на Полтавщині - ще й для мистецтва.
На горі у Чернечому Яру, де колись стояли табором дружини київських князів, що йшли половцям щолбанів давати, а через кілька століть - козачі полки, які поспішали Конотоп від москалів боронити, було поставлено спеціальний вагончик, у якому й мешкала під час зйомок Софі Лорен. По товстому кабелю подавали електроенергію. Сільські жінки милися з ночов, а кінозірка у вагончику в прекрасному душі. Сільські молодиці при потребі ходили за повітку у нужник із соняшничиння, в кращому випадку з дощок, а світова актриса у вагончику - в біотуалет. У соняшниках, які тільки восени стануть соняшничинням, Софі Лорен лише знімалася. Але вона так личила чернечеярській природі, так у неї вписалася, що хай би вже тут і залишалася.
Потім у Чернечому Яру зняли кілька фільмів ще й московські кінематографісти. А скільки художників з усіх усюд малювали ці місця - не вистачить пальців ні на руках, ні на ногах, щоб порахувати. Хіба вже ото на комп'ютері останнього покоління.
У цьому дивовижному селі, де найсмачніших слив родить стільки, як на решті України разом взятій, колись був добрячий монастир. З Диканькою він зв'язувався не тільки дорогою та стежками, а й підземними ходами. Не буде перебільшенням сказати, що за кількістю потаємних ходів Диканька обскакає будь-який мегаполіс світу. Тільки вони й досі малодосліджені, ніхто толком не знає, ким, коли, як, для чого, чим вириті.
Якщо ви нікому не розкажете, то по секрету признаюся, що в одному такому ході на відтинку від Чернечого Яру до траси Полтава - Суми захована бібліотека Ярослава Мудрого. Хай шукають її в Києві та Вишгороді. Ярослав тому Мудрим і прозивався, що вмів передбачати на багато століть вперед. Не зовнішніх ворогів він боявся, а своїх олігархів, котрі називали себе демократами і в будь-який момент могли організувати переворот, а книги покрасти і за границю попродати. Тому він і вивіз їх майже на околицю Київської Русі та й заховав для нащадків. Ми - це ще не вони. Ще не настав час тій бібліотеці на світ виринати.
А в одному з трьох ходів від тієї траси до Диканьки, вибачайте, але й вам не скажу в якому, лежить скарб Полуботка. В історії, яка творилася задовго до того, як нам пупи позав'язували, немає випадкових імен, фактів, явищ. Про зв'язок тодішнього реєнта генеральної військової канцелярії В.Кочубея із переяславським полковником Л.Полуботком свідчить літопис С.Величка. У ніч з неділі Святого Духа на Троїчниій понеділок (19 травня за ст.ст.) 1685 року помер старший син гетьмана Самойловича Симеон, Стародубський полковник. Про це Кочубей повідомив Полуботка листом і отримав відповідь. Листи збереглися і вміщені в літопис. Обидва достойники зналися і знали багато, обидва підбирали за знатними родами старожитні скарби по смерті глави сім'ї - і про це є документи в літописі. Диканька для обох в їх житті і долі була кодом, що й донині не розкодований.
Що історія ходить колами, то через кілька століть після Ярослава також мудрий гетьман розшурупав що й до чого і скерував козацькі скарби до того ж схову. Оце б якраз ними зайнятися, так для досліджень ходів іноземних інвесторів не пускають, та й не йдуть вони, а в самих грошей нема.
Я ж безплатно дарую світові ще неостаточно обшліфовану версію про те, що життя в нинішньому стані, людська цивілізація пішла з Ноєвого ковчега не на Арараті, а під Диканькою.
Що той ковчег з дерева гофер був не човником, на якому студенти влітку по Ворсклі до Кременчука пливуть, і навіть не кораблем, які по Дніпру іноземних туристів катають, а мав "три сотні ліктів довжини, 50 ліктів ширина йому, а 30 ліктів височина йому", то з високого стрімкого Арарату він би впав і перекинувся. Не було б куди ні людям, ні звірям іти, бо вгорі снігом укрита вершина, а внизу ще хлюпоче вода.
А от до нашої гори ковчег причалив спокійно, оскільки це тепер гора плоска і покрита лісом, а тоді з боку нинішніх левад та Ворскли хлюпали води врівні з вершиною, що для судноплавства, в даному випадку - ковчегоплавства, не те що не заважало, а з усієї сили сприяло.
Як тільки Ной причалив і відкрив вхід до ковчега - вирвалися на волю звірі й птиці. І від радощів порозбігалися: страуси аж в Австралію, слони - в Індію, жирафи - в Африку... Чимало видів фауни і в місцевих лісах розплодилося. А за звірами розплодилося по всій землі і безліч людиськ, щоб було кому полювати і з впольованого шашлики, відбивні, лангети, ескалопи, зрази, ковбаси, фрикадельки, пельмені, печені, запіканки, начинянки і ще безліч всілякої та різної смакоти готувати.
Що стосується Диканьки і району довкола неї, то звірині з Ноєвого ковчегу тут також сподобалося і вона їх навік облюбувала. Гіпопотами з крокодилами, правда, не водяться. А от бивень і зуб мамонта, ріг первісного бика-тура, череп зубра археологи поблизу сіл Чернечий Яр та Брусія відкопали. Ще раз посоромлено теорію марксистів-дарвіністів про походження людини від мавпи. Бо самої мавпи або її бивня, черепа чи хоч би зуба археологи не знайшли. Тому що мавпа з ковчега після потопу як чкурнула, то тільки її й бачили. Ну а те, що в нас є ще люди на мавпу схожі, так то не мавпа в тім винувата.
Сьогодні в лісах Державного мисливського господарства "Диканське" гуляють таки в себе вдома з тих часів вовки, лисиці, зайці, борсуки, вивірки, видри, куниці, косулі, єнотовидні собаки, дикі свині, бобри, ондатри. Вивелись були благородні олені, так єгері завезли з Криму, підновили поголів'я настільки, що частину відстрілюють за планом, а частину в інші області на розмноження продають. Те ж саме і з дикими свиньми. Якби хто порахував скільки їх продано іншим мисливським господарствам, та наніс на карту - то вималювався б атлас, як диканське свинство по всій Україні поширилося.
І, звичайно ж, не можна забувати про поважного пана цих лісів лося. Їх тут стільки, що коли міняють роги, то диканчани збираючи в хащах опеньки, назбирують рогів більше, ніж грибів. Один лосяра вийшов до Полтавського шляху неподалік мисливської контори і скам'янів на невисокому п'єдесталі, показуючи, хто в цих краях господар.
Диканька в усьому має замашки планети. Тому державне мисливське господарство тільки за назвою Диканське. Насправді воно розляглося аж у чотирьох адміністративних районах незрівнянної Полтавщини: Диканьському, Зіньківському, Котелевському, Полтавському і займає площу понад 63 з половиню тисячі гектарів.
Нове століття і тисячоліття у вищезазначених лісах, хоч і без келиха шампанського, а таки зустріли всі лосі, 120 благородних оленів, 340 козуль, 40 кабанів, 70 лисиць, 1200 зайців... Те, що всі ці дані закінчуються нулем, слід сприймати як образне заокруглення в безкінечність. Бо одного й того зайця можна порахувати кілька разів, або й жодного. Застатистили ви його під Зіньковом, а він накивав куцим хвостом під Котельну. Я особисто заячій арифметиці не вірю, бо коли якось ввечері поверталися з Байрака в Диканьку, то через трасу таке заячо-оленячо-кабаняче бігання спостерігалося, що аж вітер здійнявся. Наступного дня синоптики по радіо пояснили: "Буря".
Мисливці з пів-України, до Києва включно, знають, що на Диканщині водоплавної птиці скоро буде більше як води. Ще сам Остап Вишня з добірним товариством сюди на полювання та за натхненням для нових мисливських усмішок приїжджав. Не кажучи вже про безліч міністрів за роки їх влади та безвладдя.
Є тут лиска, крижень, норець, водяна курочка, чирка. Щоб тему води вичерпати, слід сказати яка вона чиста - раки водяться. Не варені - живі. Б'ють хвостами по воді коропи, карасі, лящі, окуні, ще раз лящі, судаки, лини, знову лящі, краснопірки, плітки, верховодки, всю дорогу лящі, піскарі. Є й в'юни та сом з вусами. Про завезених до штучних ставів товстолобика і білого амура говорити не будемо. Їх дертею підгодовують, за графіком восени виловлюють, по рознарядці за гроші продають. За гроші й дурний вловить. Ти спробуй руками або вудочкою. Та щоб пляшка до неї під кущем у затінку стояла. Та щоб лікар-анестезіолог і поет з районної лікарні Віктор Булава нагодився і на багатті юшки з димком наварив - ото бальзам!
Поля, ліси, луки Диканщини наповнені птаством. То постійно, то в сезон літають горобці, синиці, дятли, горлиці, дрозди, сови, шпаки, ластівки, сороки, щиглики, сойки, перепілки, яструби, ворони, чаплі, лелеки... Наукою про пташок доведено, що диканські жайворонки найвище підіймаються над полями, що диканські зозулі найщедріше кують на замовлення літа, а диканські соловейки найкраще знають ноти і найкласичніше по них щебечуть.
Про снігурів, десятки дрібних пташок говорити не будемо, ви їх все одно ніде більше не бачили - відкривайте енциклопедію та дивіться: що там, те і на Диканщині. А, мо', таке залетіло, чого й в енциклопедії ще немає. Принаймні тільки в цих краях можуть стрітися занесені до Червоної книги підковоніс великий і малий, пугач, стрепет, ходуличник та деякі інші звірята і плазята.
Всі багатства полів, лісів і річок Диканщини, що їх по-грамотному називають фауною і флорою, збереглися до наших днів не завдяки людям, а всупереч їм. Скільки вони чого не пиляли, не корчували, осушували, відстрілювали та отруювали, а воно є та й є. А як дав Бог розуму, і почали про екологію не тільки говорити - то примножилося все, є на що самим подивитися і гостям показати.
Один з багатьох секретів трепетної любові диканчан до свого краю причаївся в тому, що довкілля тут щедро помережене дорогами, доріжками, доріженьками, стежками й стежинами. Їдуть ними на велосипедах, мотоциклах, автомобілях, тракторах, ідуть пішки і люблять, люблять і їдуть та ідуть.
Над Диканщиною не літають дирижаблі не тому, що їх нема, а тому, що якби в ньому летіти над цими полями й лісами - то серце не витримає такої краси. То луги із міріадами рос під Писаревщиною, то колосисте Сербинське поле під Василівною, то загадкова балка по той бік Надежди, то сяючі рибні ставки посеред Балясного. Не думаю, що хтось сперечатиметься, ніби сонце сходить не за Михайлівною, а сідає за Нелюбівку, що північ у той край, де Водяна Балка, а південь трохи вбік від Стасів. І отой світ на чотири боки постійно цвіте і пахне, щебече, співає і сміється.
Диканське лісництво займає 4710 гектарів. Знову ж таки, як і мисливське господарство, воно зачепило 281 гектар у Полтавському районі, 1035 га - в Зінківському, решта 3394 га свої. Понад три тисячі гектарів лісів належали раніше АПК, тобто, колгоспам, а з колгоспами самі знаєте що сталося. Ліси ж їхні є, шумлять, цвітуть, родять, годують та прихищають дичину і людей.
Лісники в Диканьці хазяїновиті й мудрі - вони як зрубають за планом одне дерево, то за тим же планом троє саджають. Буває, що дядьки вночі тихцем напомацки якого дуба звалять, але для того природа щороку сама своїм відтворенням опікується, висіває по ярах та узліссях тисячі насінинок, які стають саджанцями. Ніхто її не перепиляє і не перепре, бо немає нічого сильнішого за природу.
Предметом особливої гордості диканчан є правічний Парасоцький ліс(145га). Це лише в 1963 році він отримав статус пам'ятки природи республіканського значення і визнаний одним з найкраще збережених листяних лісів на всій Україні по лівому березі Дніпра. Насправді в ньому є під наглядом лісівників ще ті дуби, що ростуть мало не від Великого потопу. Колишуть верховіттями берести, клени, липи, граби, ясени, в'язи, берези і тополі, осики і акації, дикі яблуні, груші, черешні... Пальм чомусь немає. У деяких установах і організаціях у діжках ростуть, а в лісі нема. Ну, вони й не нужні - фініків від арабів від пуза привозять, а кокосів у нас ніхто не любить, бо в них шкарупілка товста.
Зате по узліссях повно ліщини, на якій горіхів, що їх з вставними зубами не перелузати, терну розміром не меншого від слив, свидини, бруслини, шипшини, глоду, калини, бузини, черемхи...
Можна здогадатися, що з грибами в таких лісах проблем не виникає. Якщо є де в світі, окрім Диканьки, більше опеньків і лисичок - то хіба на Поліссі. В соснових борах над Ворсклою маслят у сезон - ступити ногою ніяк. Тільки білих грибів нема. Треба ж чимось із сусідами поділитись: віддали, не подумавши, шишачанам у ліси за Пслом.
У Диканьці на що не глянь - все історичне, все із значенням, все в той чи інший спосіб притягувало увагу вчених, літописців, художників, поетів і відбите на папері, полотні, кіноплівці, словом, на сторінках Книги Цивілізації.
Хоч би кому там з ворогів чи недругів наших було не шмиги всесвітньо-історичне значення України в житті людства, але нікуди від істини не подінешся - центр Європи знаходиться таки у нас в Рахові на Закарпатті. Тому ні політики, ні військові стратеги, ні мільйонери-фінансисти не можуть не рахуватися із геополітичним, глобальним фактором українства.
І це в той час, як вони ще не знають, що центр всесвіту знаходиться в Диканьці. Я ж не винен, що для його визначення необхідно росяного ранку посеред літа саме на сході сонця забити в землю дубовий кілок і почати міряти від нього на всі чотири боки. Першими це зробили прадиканчани, бо перший дуб на землі виріс саме в Диканьці. Хто хоче побачити його жолудевих нащадків, може зробити це хоч сьогодні і на околиці самого селища, і в заповіднику.
Прадуби в Парасоцькому лісі і "блюдця" на полях біля Дячкового - дивні заглиблення на рівнині, котрі навесні ні з того, ні з цього наповнюються водою, досліджували відомі вчені світової слави, ґрунтознавці і природозахисники В.В.Докучаєв та О.О.Ізмаїльський. Посаджена для боротьби із степовою посухою на землях князя Кочубея Ізмаїльським перша лісосмуга, фрагментарно збереглася до наших днів і тепер товщиною та висотою дерев нагадує етюд з Парасоцького лісу. У роки сталінських п'ятирічок випробувана на практиці під Диканькою ідея Ізмаїльського перенесена на масштаби всієї України. Лісосмуги помережили поля, зберегли землю, допомагають наповнювати засіки Батьківщини зерном і досі.
Природою, грунтами, водою і повітрям Диканщини цікавився й академік В.І.Вернадський, дача якого була в сусідніх Шишаках. Згадане вже Сербинське поле увіковічнив у літописі Самійло Величко: "...це тут був розгромлений і розбитий ущент військом, виправленим від Пушкаря, полк сербів, що йшов від гетьмана Виговського під Полтаву на полтавського полковника Пушкаря. На тому-таки Сербинському полі навпроти Острянинового рогу, що зветься ще Ізлученковий байрак, Брюховецький, стоячи під Диканькою, начікував до себе на з'єднання свої полки, що дихали на нього великим гнівом" (С.Величко. Літопис. Т.2, К., 1991, с.79).
Такі приклади можна перечисляти до ранку. Кочубеїв ліс - Ріг, що в літописі іменується Остряниновим рогом, також гарний, і на опеньки щедрий, але він лісом не пахне. На всіх його галявинах по околиці і всередині за будь-якої пори року і погоди, окрім дощової, диканські джигіти смажать на багаттях шашлики, і сизий димок та апетитний, почекайте слину проковтну, запах стелиться низом що по твоєму Кавказу. Якби на тих старезних дубах зробити зарубки - скільки під ними з'їдено шашликів і випито, то стовбури стали б голі як липи. Диканчани тому-то такі й мужні, як кавказці, що стільки шашликів з'їдають. Такі й веселі, що як ти їх не напувай - розуму не втрачають: гарт предків-козаків дає себе знати. Та й решта їхніх достоїнств від багатої природи, гарної погоди і частково від попутних вітрів нинішньої цивілізації.

КОЧУБЕЄВА ДИКАНЬКА
ГОГОЛЕВА ДИКАНЬКА
МОЯ ДИКАНЬКА

Микола БОСАК народився на Черкащині. Закінчив Львівський державний університет ім. І. Франка. Автор книжок "Кришталевий журавлик", "Рушники вишивають не всім", "Планета Диканька". Член НСПУ та НСЖУ.