ГОГОЛЕВА ДИКАНЬКА

Уже в перші роки незалежності України наші доблесні геологи забажали здобути їй славу Аляски в її найкращі часи. Вони розвідали, рознюхали і пробами підкріпили, що на Закарпатті, на Кіровоградщині і Одещині у нас є поклади золота. Тільки добувати його складно, бо воно не в зливках, а дрібне і дуже розсипане. До того, яке в колишніх степових копальнях скіфів, вчені-шукачі взагалі дістатися не знають як. А про те, що лежить цілими самородками на великій глибині під Диканькою, вони ще й не чули.
Поклади золота в надрах землі диканської - це тільки одна з великих її таємниць. Друга - в її містичній назві. Бо якщо, скажімо, село називається Гарбузівка, чи Попівка(русифікатори кажуть Поповка, з наголосом на першому складі) - то з ними все ясно. Ти спробуй пояснити, що таке Диканька, як вона стала "Землею моїх друзів, яку оберігає Рука Долі".
Якби довелося досліджувати гносеологію всесвітньої слави цього унікального населеного пункту, то її історію довелося б розбити на три відтинки. Перший тривав від того часу, коли прадиканчани побували в гостях у єгипетського фараона Аменхотепа ІУ, внесли йому та його жерцям у вуха цю назву, і аж до з'яви в цих місцях роду Кочубеїв. Другий мав тяглість від козацьких часів через очі і вуха царських дворів Європи і Росії до виходу в світ "Вечорів на хуторі біля Диканьки". І нарешті третій - від з'яви повістей пасічника Панька Рудого по наш час.
В історії, звичайно, дрібниць немає, в неї все важливе. Але ніхто не заподіяв більшої слави Диканьці у світах, як Микола Гоголь, котрий був тісно зв'язаний з нею, і таке буває, ще до народження.
Не будемо послуговуватися міфами і байками. Ось перед нами книга "Із сімейної хроніки Гоголів(мемуари Ольги Василівни Гоголь-Головні", К., 1909). Сестра письменника пише: "Розповідали, що в матері перший син народився неживий, і другий також, так вона за третім з'їздила в Диканьку до Миколи Чудотворця, відслужила молебень; вона обіцяла - якщо син народиться, дати йому ім'я Микола"(с.38).
У цій же книжці розповідається що Будище, Диканька і Охтирка були улюбленими місцями, до яких мешканці навколишніх і сусідніх повітів Полтавської та Харківської губерній збиралися на храмові свята до церков. Найближчим до гоголівської Яновщини місцем була Диканька з Миколаївською церквою, що знаходилася посеред великого старого листяного з переважанням могутніх дубів лісу. Грандіозна і сувора краса природи, унікальна духовна святиня доповнювали одна одну, ставали улюбленим місцем подорожей у родині Гоголів. І до народження сміхотворця, і за його юнацтва, і без нього, тоді, коли він уже жив і писав у Римі, "Ми зібралися втрьох, тобто Анет, Ліза і я, щоб піти пішки в Диканьку до Миколи Чудотворця. Взяли прислугу і всю дорогу так гаряче сперечалися, що не помітили, як прийшли якраз до вечірньої і не відчували ніякої втоми, хоча й пройшли 25 верст" (с.27).
Сестра Гоголя також згадує, що в лісі неподалік церкви ріс велетенський дуб - "мазепинський". Його назвали так тому, що під густим темним шатром старий залицяльник гетьман Мазепа милувався із своєю хрещеницею, донькою князя Кочубея - Мотрею. Її в поемі "Полтава" О.Пушкін чомусь назвав Марією. Згадав він і дуби:

В Диканьці вартою стоять
Дуби, розрісшися крислато;
Про друзів посланих на страту,
Вони нащадкам гомонять".

Оскільки тут мова зайшла про дражливе ім'я Мазепи, яке й понині діє на збоч енців більшовицької ідеології, немов червона ганчірка на бугая, на хвилю зупинімось під тим дубом, погляньмо на питання українським і чужинецьким оком. Дослідник життя видатного нашого діяча Т.Мацьків у книзі "Гетьман І.Мазепа в західно-європейських джерелах 1687 - 1709 рр."(Київ - Полтава, 1995) на основі архівних даних пише так: "Майже всі історики засуджували Мазепу як "зрадника". Виходячи з поняття, що Україна є частиною Росії, вони вважають, що обов'язком гетьмана було дбати про добро Росії, а не України. Визначний російський історик С.М.Соловйов у своїй історії Росії присвятив Мазепі дуже багато уваги. Він визнає, що "становище гетьмана було дуже важке, бо той був між двома вогнями: між вимогами російської держави з одного боку і вимогами людей, що не звикли підпорядковуватись натискові московської держави"(с.181 - 182).
У цій книзі наведена цікава думка професора Дорпатського університету історика О.Брюкнера з праці про Петра І, що союз Мазепи зі шведським королем "не може бути більш неморальний як союз, що його двома роками пізніше підписав Кантемир, молдавський господар, з Петром Великим проти султана" і тому політику Мазепи треба уважати як "айн мастерштюк", а спробу визволення України з-під панування тодішньої малокультурної московської імперії як "айн героїшер акт"( там же, с.186).
Що більше архівів відкривається, то більше спадає з очей імперська полуда. Очищається й облита брудом міщанських пересудів історія драматичного і чистого кохання гетьмана. Нинішнім швидким до сексу писакам важко те зрозуміти. Але коли батьки Мотрі відмовилися видати її заміж за Мазепу і вона втекла до нього, він повернув її додому і пояснив своє рішення у листі так: "Моє серденько! Зажурилемся, почувши од дівки таке слово, же В(аша) М(илість) за зле на мене маєш, іже В.М. при собі не задержалем, але одослал додому. Уваж сама, щоб з того виросло. Першая, що б твої родичі по всім світі розголосили: же взяв у нас дочку уночи ґвалтом і держить у себе місто підложниці. Другая причина, же державши В.М. у себе, я бим не могл жадною мірою витримати, да і В.М. также: мусілибисьмо із собою жити так, як малженство каже, а потом прийшло би неблагословеніє од Церкви і клятва, жеби нам з собою не жити. Гді ж би я на тот час поділ. І мені б же через В.М. жаль, щоб єсь напотом на мене не плакала" ("Україна крізь віки", розділ ІІІ, С.Павленко. З міфів про Мазепу", К.2000, с. 172 - 173). Отака історія нещасливого кохання без нашарування і наворотів.
Втім, хто нам перешкодить воскресити ще кілька чудових рядків класика світової літератури про предмет нашої розмови, а для багатьох - і любові:

"Багат і славен Кочубей,
Для лук його межі немає;
Там коней, втіху для очей,
Без вартових він випасає.
Немало в нього хуторів
В садах полтавських неозорих,
А скільки золотих скарбів
І хутра, срібла та шовків
І напоказ, і по коморах!"

Якщо про скарби Полуботка з початком нашої незалежності загомоніли від парламенту до колиби в Карпатах, а звідти - до хутора Михайлівський, то про Кочубеєві скарби, навіть Пушкіну відомі і в поемі без натяків названі, затюкані перебудовою та реформами нащадки забули. Так і лежать у землі диканській без інтересу сучасників. І це ще одна із нерозгаданих таємниць.
Досі літературні критики та мистецтвознавці один одному останнє волосся микають, сперечаючись з того приводу, чи був Пушкін у Диканьці перед написанням "Полтави", чи з чужих розповідей її так змалював.Але то є не головне, і не дуже цікаве. Більш важливо, що до наших днів із ряду кочубеївських дубів кілька вціліло. "Мазепинському ", або як його ще називають - "дуб Марії", не поталанило. Він згорів напередодні другої світової війни. За однією з версій, у просторому дуплі пастушки багаття розклали, за іншою - в нього влучила блискавка: хоч круть, хоч верть, а від вогню смерть.
Це був дуб, яких на планеті небагато. Коренем він сягав до центру землі, а кроною - в середину неба. Коли верх згорів, працівники Полтавського краєзнавчого музею задумали випиляти на експонат його окоренок. Для цього спаяли в одну шість великих ручних пилок. На пні могла розвернутися бричка. Щоб довезти експонат з річними кільцями за кілька сотень літ, довелося запрягти в один повіз декілька пар волів.
На жаль, під час війни в музей влучила німецька бомба, і остання плоть дуба, котрий ріс, може, від Великого потопу, згоріла разом із шедеврами Катерини Білокур та іншими духовними скарбами.
З тими, які сьогодні ще ростуть і їх можна помацати та сфотографуватися під ними на згадку, також не все ясно. Перед першими організаторами місцевого краєзнавчого музею дідом Михайлом (Вернигора) і дідом Дмитром (Гармаш) один діяч "міжнародного комуністичного і профспілкового руху" виставив залізну таблицю з написом, що цим кочубеївським дубам 900 років. Діди не погодилися, привезли вчених, які також не повірили, висвердлили пробу і за річними кільцями нарахували 600 літ. Тепер ніхто не добере - чи то Пушкін для ствердження імперської ідеї збрехнув, що ці дуби посадили вряд Кочубей з Іскрою, чи діди-музейники і вчені рахувати не вміють. Якщо цим дубам по 600 років, то не міг їх ніякий Кочубей посадити, бо в ХІУ столітті його не тільки в Диканьці, а й на світі ще не було. Очевидно, коли наприкінці ХУІІІ століття петербурзькі архітектори й садівники впорядковували князям маєток, парк екзотичних дерев і пряму дорогу на Полтаву повз нього, то вони лишили понад нею в ряд віковічні дуби, які вже росли в лісі.
Гоголь під ними не раз і не два проїжджав. Його батько, поміщик середньої руки Василь Афанасійович Гоголь-Яновський, за відсутності свого багатого родича царедворця Д.П.Трощанського управляв його маєтком у Кібенцях і часто приїздив у справах до Кочубеїв. З собою він брав і сина. Але хлопчикові чомусь не подобався такий пишний палац. Він, очевидно, комплексував серед цієї розкоші. Тому, доки батько вирішував справи і пригощався, Микоша їхав бричкою на інший кінець Диканьки, на Личківку, де жили козаки.
Про характер і вдачу Гоголя є десятки свідчень, і всі вони суперечливі як суперечливе саме наше життя. За словами одного з товаришів, з якими він жив деякий час у Петербурзі, "Не було людини, скритнішої від Гоголя: він умів поєднати засіб з метою, вдало вибрати засіб і в самий спритний спосіб досягти мети" (В.Вересаєв, Гоголь в житті. Харків, "Прапор", 1990, с. 115). "Гоголь - людина незвичайна, він має високий ум і вільний погляд на мистецтво... Почуття людські він вивчив і спостерігав за ними, словом - людина найцікавіша, з якою тільки можна познайомитися. До всього цього він має добре серце" (О.Іванов. Там же. с.339). "Сумний, тихий був. Сяде за стіл, бувало, опустить голову, слухає, що говорять, та вряди-годи ні-ні і погляне. А якщо комусь що скаже - як ножем відріже! А ось з парубками та дівчатами інший зовсім: веселий, пісень співає" (сучасниця Гоголя О.З.Корольова. "В.Гіляровський.На життєвих дорогах. 1959. с.142).
Як відбулося знайомство юнака із старими дідами, невідомо. Та спогади про його приїзд передаються в їхніх родинах по сьогодні. На Личківці тоді ще збереглися ями, в яких випалювали з дерева селітру на порох для Запорозької Січі. На розчищених від лісу родючих просторах саджали не лише кущисту городину, а й розлогі баштани. За ними в левадах паслися і ремигали круторогі, як на картинах Пимоненка, воли.
Діди влітку стерегли баштани і прямо біля куреня приймали гостя, якого називали "молодий панич Яновського". Особливо вони дорожили його увагою, коли вчився у Полтаві, потім Ніжині, і їдучи в Яновщину на вакації, спершу завертав на гостину до них. Діди знали його смаки і пригощали кавунами, хлібним сирівцем та грушевим квасом. Любили розпитати, як же воно там у місті. Але більше розпитував їх він. Ті зустрічі, розмови потім спливали в уяві письменника, ними він наділяв героїв своїх книг як, скажімо, Панька Рудого: "Зате вже, коли завітаєте в гості, то динь подамо таких, яких ви зроду, може, не їли; а меду, і забожуся, кращого не знайдете на хуторах. Подумайте собі, що, коли внесеш щільник - запах піде по всій кімнаті, уявити собі не можна, який: чистий, як сльоза, або кришталь дорогий, що буває в сергах. А якими пирогами нагодує моя стара! Що то за пироги, якби ви тільки знали! Сахар, справжнісінький сахар! А масло, так-от і тече по губах, коли почнеш їсти. Подумаєш справді: на що тільки не майстерниці ці баби! Чи ви пили коли-небудь, панове, грушевий квас з терновими ягодами, або варену з родзинками та сливами? Або, чи не траплялося вам, часом, їсти путрю з молоком? Боже ж ти мій, яких на світі нема страв! Почнеш їсти - просто насолода та й годі. Такі смачні, що й не описати!"
Старожил Диканьки Іван Микитович Кодак водив мене гоголівськими місцями і не без гумору розповідав, де саме знаходилося "закляте місце" в "Ночі перед Різдвом". Він тупав ногою на вулиці Гоголя перед провулком без назви: "Дивіться! Асфальтували дорогу, до оцього місця довели, й годі. Прокладали труби для природнього газу, осюди дійшли, й покинули. Оце воно і є те закляте місце".
У наш унікальний і неповторний час багато диканчан у різних кінцях нинішнього селища могли б показати такі місця, але то будуть вигадки, сон рябої кобили. Бо Нараджівка в ті часи була кріпацька і молодий панич Яновського туди не вчащав. Воронянка його також чомусь не цікавила. А отут, на Личківці, якраз і розкидалися баштани старих козаків, де уявний автор оповіді "Закляте місце" крутився біля діда хлоп'яком, їв цілий день огірки, дині, ріпку, цибулю, горох, "що в животі, їй-богу, наче півні співають" і зустрічав валки чумаків. Саме тут "пішов старий викручувати ногами по рівному, коло грядки огірків. Тільки дійшов він до половини і хотів, розігнавшись, викинути якогось викрутаса, не підіймаються ноги, та й тільки! що за напасть! розігнався знову, дійшов до середини - не бере! хоч ти що - не бере та й годі! ноги стали, як дерев'яні".
Звідси родом і одна з найколоритніших постатей "Вечорів на хуторі біля Диканьки", котра стала символом дорідності, необмеженості в їжі і характерництва - Пацюк: "Цей Пузатий Пацюк справді був колись запорожцем; але чи його прогнали, чи він сам утік з Запорожжя, цього ніхто не знав. Давно вже, років з десять, а може й п'ятнадцять , як він жив у Диканьці. Спочатку він жив як справжній запорожець: нічого не робив, спав три чверті дня, їв за шістьох косарів і випивав за одним духом мало не ціле відро; а втім, було куди й влізти: бо Пацюк, хоч на зріст і невеликий, але вшир був досить важкий. До того ж шаровари, які носив він, були такі широкі, що хоч як би він ступив, ніг зовсім було не помітно, і, здавалося, горілчаний кадовб сунув вулицею. Мабуть, саме це й дало привід прозвати його Пузатим.
...Коваль не без побоювання відчинив двері і побачив Пацюка, що сидів на долівці по-турецькому перед невеликою діжкою, на якій стояла миска з галушками. Ця миска стояла, як навмисно, врівень з його ротом. Не поворухнувши й пальцем, він нахилив трохи голову до миски і сьорбав юшку, хапаючи часом зубами галушку.
...Тут помітив Вакула, що ні галушок, ні діжки перед ним не було; а замість них стояли на долівці дві дерев'яні миски; одна була повна вареників, друга сметани... Пацюк роззявив рота, подивився на вареники і ще більше роззявив рота. Тоді вареник вискочив з миски, шубовснув у сметану, перекинувся на другий бік, підскочив угору і якраз потрапив йому в рот. Пацюк з'їв і знову роззявив рота, і вареник таким самим способом помандрував знову. А його тільки й роботи було, що жувати та ковтати".
У час розвинутого соціалізму, будівництва комунізму і викликаного ними застою в ногах, шлунках і головах літературознавці взагалі і гоголезнавці зокрема й гадки не мали, з кого писав своїх героїв полтавський сміхотворець. Вони вигадували такі дослідження: "З дитинства Гоголь проявляв великий інтерес до народних легенд, казок, історичних переказів. Близьке знайомство з життям українського села, спостереження дитинства і юності допомогли йому зголом так мальовничо зобразити поетичні й волелюбні народні характери і передати веселий гумор (?! - М.Б.) українського народу" (М.В.Гоголь. Твори. К., 1952, с.7).
Окрім двох ніби й слова всі на місцях. Насправді - загальники, монографічні трафарети. У тій голові, де більше однієї звивини, відразу виникне безліч запитань. Гоголь в юному віці виїхав на науку до Полтави й Ніжина, а вже юнаком - відразу на службу до С.-Петербурга. То коли ж і де він "проявляв великий інтерес"? Як, з ким, і за ким спостерігав? Як панич знайомився "з життям українського села"?
Якби ті дослідники поїхали в Диканьку та Шишаки, то в 1950 році ще застали б там багатьох живих диканчан, котрі з покоління в покоління передають спогади своїх предків про зустріч з Гоголем - куди там твоїй "Іліаді" з "Одісеєю".
Професор Пекінського педагогічного університету Лань Іннянь так і зробив. Під впливом прочитаної ще в шкільні роки книги В.Вересаєва "Гоголь в житті" вивчив російську мову, захопився нашим земляком і його творами, приїхав в Україну, обійшов всі місця, описані в повістях, і переклав на китайську мову "Вечори на хуторі біля Диканьки" та книгу "Гоголь у спогадах сучасників". Навіть коли його під час "культурної революції" маоісти-комуністи вислали із столиці і примусили працювати на свинофермі, він потайки від наглядачів скрашував свої будні читанням Гоголя.
Може неправильно зробили прадиканчани, що повернувшись з подорожі до Єгипту, не пішли наступного року до Китаю. А то б інтерес народів Піднебесної до нас задовольнився на кілька тисячоліть раніше, і в Диканьці швидше від всієї Європи з'явилися б порох, папір, і в шовках ходили б, як тепер в боргах.
Китайський гоголелюб і гоголезнавець не єдиний, хто йшов письменниковими дорогами, кому полтавці розповідали щось нове про нього, як колись, власне, й самому "молодому паничу Яновського" діди відкривали те, що самі пережили, і що від старших чували.
Так вже воно у нас здавна повелося, що коли немає під рукою радіо і телебачення, газет і журналів, чи хоч якоїсь книжки з літописом на пергаменті - то найважливіші фрагменти з усіх сфер життя передаються усним методом. Його ще деякі дотепники прозивають "зіпсованим телефоном". Проте, він надійніший від нинішнього мобільного зв'язку - чути все, і ніким не прослуховується навіть з-під дивану у президентському кабінеті.
Тож, згаданий старожил Іван Кодак оповів мені про те, що пам'ятав з дитинства, яке й промайнуло на Личківці. Він застав діда Пащенка (наголос на другому складі), котрий непомалу гордився тим, що саме до його діда приїздив молодий Гоголь і з нього змалював образ Пацюка Пузатого.
Був дід Пащенко, як і його предок, нівроку собі. Коли він ішов дорогою, то й справді видавався ширшим ніж довшим - ніби бочка суне вулицею. Ходив у широченних полотняних шароварах: цілий тиждень на один бік, а в неділю перевертав навиворіт, бо там вони видавалися йому чистіші. Мав двох корів - одну руду, а другу чорно-рябу, і коли пас їх, то прив'язував на налигачах до себе. Корови ні поодинці, ні разом зрушити з місця свого пастуха не могли.
Дід називав бабу "серденьком", а вона його "душкою". Коли наставала пора стерегти баштан, дід переходив жити в курінь. На вечерю він варив на багатті повне відро картоплі і всю її з'їдав за раз, запиваючи глечиком кислого молока. Це меню спричиняло вночі такі залпи, що нехай би хто поткнувся на баштан кавуни красти.
Як оповідав дід Пащенко, його дід був ще більшим. Тож Гоголю не довелося багато домислювати - бери та пиши. Що він і зробив.
Отак Диканька та її люди, її дерева і земля, завдяки таланту класика потрапила в світову літературу. Вона присутня навіть в тих творах, де її ніби й немає, наче не про неї йдеться.
Гоголь з батьками бував у багатих і зубожілих поміщиків у Яреськах і Кібинцях, Миргороді й Сорочинцах. І скрізь, як бджола нектар з різних квіток, він збирав у пам'ять враження. Та диканські були чомусь особливі. Глибокі дослідники його творчості висловили гіпотезу про те, що він був ясновидцем не тільки у творах, а й у житті. Отож він відчував особливу силу землі, котра вливалася в цих людей і робила їх особливими.
Візьмімо для прикладу відтинок тексту із "Сорочинського ярмарку": "Який чарівний, який розкішний день у Малоросії! Які млосногарячі ті години, коли полудень сяє серед тиші й спеки, і блакитний, незмірний океан, жагучим куполом схилившись над землею, здається, заснув, весь потонувши в млості, пригортаючи й стискаючи прекрасну в обіймах своїх! На ньому ні хмаринки. В полі ні звуку. Все начебто вимерло; вгорі тільки в небесній глибині тремтить жайворонок, і срібні пісні летять повітряними сходами на закохану землю, та зрідка кигикання чайки чи дзвінкий голос перепела пролунає в степу. Ліниво й бездумно, ніби гуляючи без мети, стоять підхмарні дуби, і сліпучі удари сонячного проміння запалюють цілі мальовничі маси листя, кидаючи на інші темну, як ніч, тінь, на яку тільки при великому вітрі бризкає золото. Смарагди, топази, яхонти ефірних комах сиплються над барвистими городами, обрамованими стрункими соняшниками. Сірі скирти сіна й золоті снопи хліба табором розташувалися в полі й кочують по його безкрайності. Нагнулись від ваги плодів розлогі віти черешень, слив, яблунь, груш; небо, його чисте дзеркало - ріка в зелених, гордо піднятих рамах... Яке повне розкоші і солодкої знемоги малоросійське літо!"
Знайдеться скільки завгодно бажаючих посперечатися, що це, мовляв, написано про всю Малоросію, тобто, нинішню Україну; принаймні ту її частину, котра на під'їзді до Сорочинців. Я ж своїми принципами не поступлюся, і сьогодні як і вчора твердитиму, що це написано про Диканьку. Хто не вірить, нехай поїде та подивиться. "Підхмарні дуби" з Кочубеєвого маєтку шумлять кронами й досі.
Про що б Гоголь потім не писав, Диканька вже сиділа в його генах, кожен мегабат його звивин відлунював пам'яттю про неї. Він її прославив, а вона його зробила знаменитим.
Гоголя не можна розглядати як просто талановитого письменника, як звичайну людину. Його життя і творчість криють безліч загадок. Від народження - до смерті. Адже це тільки за офіційним записом він народився у Сорочинцах: "1809 год. №25. - Месяца марта 20 числа у помещика Василия Яновского родился сын Николай и окрещен" (Виписка із Метричної книги Спасо-Преображенської церкви у містечку Сорочинці Миргородського повіту. Рус.Стар., 1888, листопад, 392).
Але цей запис не стверджує, що син Яновського народився саме в Сорочинцах, тим більше в церкві. У церкві він лише охрещений. Сорочинці випливають на обрії його долі тому, що там жив знаменитий на всю округу лікар Трофимовський, до якого за допомогою приїздили навіть з інших губерній. Для хворих при будинку було обладнано флігельок. За переказами, що їх збирали самодіяльні і професійні гоголезнавці, серед котрих чи не перший В.Гіляровський, саме в цьому флігельку і народила чотирнадцятирічна Марія Іванівна сина.
Не будемо сьогодні заглиблюватися в ті деталі, як Василь Афанасійович побачив свою суджену уві сні дівчинкою в білій сукні, а потім наяву у Яреськах в Косяревських, і ростив, і не дотерпівши до її повноліття у 1808 році повінчався з чотирнадцятирічною. Білими нитками зшиті свідчення різних сучасників, якщо їх зіставляти одне з одним. Не могла 14 - 15-річна дівчинка в один рік народити тричі, щоб двоє немовлят померли, і лише третє залишилось живим. Хтось з роками накрутив, наплутав.
Беззаперечно одне: після двох викиднів і за ними молитов до Миколи Чудотворця у диканській церкві, Марія Іванівна їхала в Сорочинці до лікаря Трофимовського напередодні родів, аби все відбулося під його наглядом.
І ось один рідкісний, і можливо тому й істинний, переказ повідомляє таке. Везли її спокійними волами на возі вимощеному сіном. Мосту через Псьол не було, тому поїхали на брід під Баранівкою, де завжди переправлялись по мілкому. Але весняна повінь вийшла в заплави з берегів, розлилася широко та страшно. Воли побігли з гори і серед річки по черево у воді стали. У Марії Іванівни від переляку почалися роди. Син з'явився на світ прямо на возі. У Сорочинцях шість неділь його й породілю доглядав лікар, там хлопчика з огляду на слабкість першого дня й охрестили, про що свідчить запис у метричній книзі. Жодний священик вам не напише в поважну книгу, що такий-то раб Божий народився на возі.
Містика, загадки супроводжували Гоголя впродовж усього життя. Чому вже після похорону, коли з часом відкопали, він був перевернутий у труні? Куди зникла його голова? Чому високо поціновуючи жіночу красу і розум, він ніколи не одружувався? Яким чином він передбачав долю окремої людини і цілих країн? Коли йому відкрилася таємниця Бога, якого він так боявся у дитинстві? Чому саме за його глибоку віру з нього так кпинили, так казилися, отруювали життя масони-сатанисти? Чого він спалив другий том "Мертвих душ"? І чи спалив? Чи був той том?
Нас в даному випадку найбільше цікавить, чому він з десятків сіл і містечок обрав для літературного дебюту саме Диканьку? Що надприродне побачив у ній, збагнув, проникся ним, зріднився і ініційований тим знанням поніс у світ не стільки саму таємницю, як натяки на неї, сторожкі підходи, недомовленості, позначені страхом, любов'ю і благоговінням?
Радянське літературознавство, а надто російське, рясніє звинуваченнями Гоголя в релігійному фанатизмі. Інакше й бути не могло: у країні суцільного атеїзму, до того ж не простого, а войовничого, людям, які відгородилися від Бога, влучніше сказати - яких Бог покинув - ні в серці, ні в голові не вміщалася ніяка віра, окрім "побудови комунізму в окремо взятій країні" до 1980 року. Хоча ми гортаємо календар двадцять першого століття, деякі вірять в те й досі. І їм здавалося й здається, що вони розуміють не лише твори, а й самого класика, здатні проникнути в його духовний світ, самі тієї духовності не маючи. Та марна справа: саме про таких у Святому письмі сказано, що вони дивляться, і не бачать, слухають, і не чують. Ніби на підтвердження того зранку до вечора по всесоюзному радіо бадьорим голосом завжди популярна Едіта П'єха зомбувала: "Нічєго нє віжу, нічєго не слишу, нічєго нікому нє скажу".
А Гоголь був глибоко віруючою людиною. Він мріяв і таки здійснив подорож до Гробу Господнього, написав "Роздуми про Божественну Літургію", кілька молитов, що їх власноруч переписував для найдближчих друзів. Ось одна з тих, що призначені для творців:
"Зови мене до себе, Боже мій, силою святої любові Твоєї. Ні на мить буття мого не полишай мене; будь учасником в труді моїм, для нього ж Ти явив мене на світ, тож, нехай звершуючи його, пребуду весь в Тобі, Отче мій, Тебе єдиного уявляючи день і ніч подумки перед очима своїми. Пошли, нехай пребуду німий на світі, нехай збайдужіє душа моя до всього, окрім Тебе єдиного, нехай збайдужіє серце моє до життєвих скорбот і бур, адже їх зчиняє сатана на скаламучення духу мого; нехай не надіятимусь ні на кого, хто живе на землі, лиш на Тебе єдиного, владико і владарю мій! Вірю ж бо, що оце саме діло рук моїх, над ним же працюю нині, не з моєї волі, а від святої волі Твоєї. Ти поселив у мені першу мисль про нього; Ти і зростив його, зростивши мене самого для нього; Ти ж дав мені сили привести до кінця Тобою підказане діло, підпорядковуючи все спасінню моєму: насилаючи скорботу для пом'якшення серця мого, обрушуючи гоніння на часті прохання милості Твоєї і на одержання найсильнішої любові до Тебе, нею нехай же спалахне і загориться віднині вся душа моя, славлячи щохвилини святе ім'я Твоє, що прославляється завжди, нині і повсякчас, і на віки віків. Амінь".
Є підстави гадати, що дорога до Бога, як і в життя, у майбутнього письменника почалася саме з Миколаївської церкви у Диканьці. Благодать Святого Духа вимолила його мати Марія Іванівна і народила на світ Причетного до Слова. Вона ж краще від гувернантів-наставників витлумачила своєму малолітньому чаду ази віри. Як признавався він їй в одному з листів (2 жовтня 1833 р.): "Я ходив до церкви тому, що мені наказували, або носили мене; але стоячи в ній, я нічого не бачив, крім риз, попа і нестерпного ревіння дячків. Я хрестився тому, що бачив як всі хрестяться. Але одного разу, - я яскраво, як тепер пам'ятаю той випадок, - я просив вас розповісти мені про страшний суд, і ви мені, дитині, так гарно, так зрозуміло, так зворушливо розповіли про ті блага, котрі чекають людей за доброчесне життя, і так вражаюче, так страшно змалювали вічні муки грішників, що це потрясло мене і пробудило в мені чуттєвість, це засіяло і проростило згодом у мені найвищі думки".
Кожен приїзд збагачував Микошу новими враженнями. Та особливе світло в чутливу дитячу душу вливалося саме в храмі його небесного покровителя Миколи Чудотворця. Бо якщо церкви у Василвці, Кібинцях, Яреськах були типові за архітектурою, ніби лише для відправлення релігійного обряду, то диканська білосніжна ротондна на узліссі немовби спускалася з неба сяючою хмаринкою, дивовижним острівцем у морі зелені і буднів. Весь її вид, інтер'єр сповнювали серце незбагненним трепетом.
Диканчани непомалу гордяться своїм земляком. Не даремно Диканька внесена до гоголівського туристичного маршруту. Тільки в її краєзнавчому музеї є копія посмертної маски Гоголя. Сама маска в Москві, а копія - тут. Хоч в окулярах, хоч без них можна побачити, який був письменник не на художніх портретах - усіх різних, а насправді. Хоча краще на таку маску не дивитися, тоді виникає відчуття, що він не помер, а живе, як і сама Диканька.
Потрапила сюди копія маски так. Коли прогресивна громадськість Росії через кілька десятків років по сметрі Гоголя заходилася споруджувати пам'ятник письменнику, скульпторам на пару днів було надано посмертну маску. Серед учнів скульптора був і диканчанин Ф.Т.Губа. Таємно, кажуть - вночі, він виготовив ще одну копію для себе, і до старості не дуже вихвалявся рідкісним експонатом. Коли в Диканьці спорудили чудовий двоповерховий краєзнавчий музей, москвич Губа відвідав його і без роздумів передав сюди дорогу реліквію.
Ще один Гоголь, камінний, стоїть в центрі у сквері. Та ще один - у кожного свій - оселився в серцях диканчан, і не дає забути, що вони його земляки, його родичі, його сміхотливі нащадки.

До змісту