КОЧУБЕЄВА ДИКАНЬКА

Все, що говорилося вище - це ще не сама Диканька, тільки наближення до неї з-за широкої траси із Полтави на Суми і далі в світи, яка здавна називається Полтавським шляхом. Це такий собі ескіз, начерк пером, фантазія і фуга ре-мажор. А от як вийдемо з Парасоцького лісу, з Будищанського поля та перебредемо трасу, не потрапивши під колеса авто, які тут носяться проворніше, ніж на знаменитих автобанах Італії і Америки, то й буде вже вона.
Мушу застерегти, що за два попередні тисячоліття таємниці Диканьки дослідити, осмислити, розкрити нікому не вдалося. Нащо вже ушлі супертехнократичні вчені в Японії, а й ті зуби обламали. І все через аномалію.
Ще в ті давні, що їх новоявлені історики називають совковими, часи їхала в Диканьку з Харкова зарубіжна делегація. Хоч як там гебешники її не стерегли, а проворні японці вискакували з автомобіля, хапали жменю землі в торбиночку і одночасно міряли на обочині рівень радіації. Вже як Диканьку було видно навіть нашим неозброєним оком, а японським ще ні, бо воно в них вужче, поклали вони в черговий раз свій прилад на полі і побачили на ньому такий результат, що очі в них стали кругліші як полумиски в опішнянських керамістів. Прудко розвернулися і чим скоріше подалися назад на Харків.
Отак зірвалася можливість у Токіо стати містом-побратимом Диканьки, а в японців - налагодити бартерні зв'язки, допроситися дозволу вкладати в місцеву економіку хоч трохи своїх інвестицій, а головне, запозичити для своєї східної дуже серйозної цивілізації полтавського щирого гумору. Бідні японці. Як їх жаль!
Про те, що аномалія в Диканьці залягає, - знає старе й мале. Одні кажуть, що вона магнітна, інші - що уранова, а треті, що навіть золота, тому й дуже глибоко, бо високої проби золото. Вона чомусь діє вибірково, більше на чоловіків. Вони в Диканьці помирають у квітучому віці. Ще тільки вчора "кружляв сивуху і оселедцем заїдав", або й шашликом у Розі, хвалився, що Корінь Життя такий - вдосвіта двома руками не зігнеш, а сьогодні - лясь! - і перекинувся. Кумі що хоч без того кореня те й роби.
Проте ця аномалія одночасно є генератором невідомої енергії, котра позитивно впливає на всі іменники чоловічого, жіночого і середнього роду у всіх відмінах і відмінках з кличним включно. Кожний вам без вагань скаже, що у Диканьці найсмачніша вода в криницях, найсолодші яблука і груші, найкращі молодиці і дівчата, найродючіша земля і найгавкучіші собаки. А що місяць і зорі тут найбільші, так про це ще Гоголь написав. Немає в тім ніякої гіперболи - це легко перевірити хоч в ніч перед Різдвом, хоч звечора перед Великоднем, чи й буднього дня, коли "за лісом за пралісом золота діжа сходить".
Тож якщо перебратися з того боку траси, де лежить весь інший світ, на той, в котрім розкинулася Диканька, то наткнемося на Тріумфальну арку. Сьогодні вона виконує бутафорську роль, слугує символом історії. Вас не стрінуть біля неї ні хор хлопчиків, ні духовий оркестр, ні дівчата у віночках з короваєм на вишиваному рушнику. А колись стрічали.
Цю арку в 1820 році збудував архітектор Луіджі Руска на честь приїзду царя Олександра І. Зробив він це в класичному стилі, здерши свій задум, делікатніше кажучи - запозичивши, із знаменитої Тріумфальної арки в Парижі на спомин про перемогу російського війська у війні 1812 року. Тоді, в дні приїзду царя, стіни арки прикрашали відлиті з міді барельєфи на теми баталій. Але вони так блищали, що багатьом диканчанам видалися золотими і тільки сто років з хвостиком вони потерпіли. А за приходу більшовиків першої ж ночі вкрали. Кольорові метали в нас були популярні й тоді, хоча приватних пунктів їх прийому ще не існувало.
Це тепер одна дорога веде до ферми, а основна, праворуч, що ніяк не може зупинитися, далі таки завертає у центр столиці гумору. А тоді була одна, котра пірнала під арку і вела до маєтку князя Кочубея - міністра внутрішніх справ, згодом голови державної ради царського уряду, одного з найбагатших людей Росії і Малоросії, як тепер сказали б - олігарха.
Коли і якими вітрами закинуло рід Кочубеїв у ці краї, на 100% не відомо. За наявними історичними, геологічними, етнографічними і міфологічними показчиками, які намагався звести докупи і дати їм лад один із спадкоємців роду граф Г.Милорадович, випливає, що предок Кочубеїв, кримський татарин Кучук-Бей, виїхав у Малоросію в половині ХУІІ століття і прийняв православну віру під іменем Андрій.
Друге коліно - Леонтій Андрійович - військовий товариш. Третє - Василь Леонтійович - малоросійський генеральний писар, одружений на Любові Федорівні Жученко. У четвертому, ще не широкому коліні, фігурує Василь Васильович - полковник полтавський, одружений на Яновській, мав сина Федора, дочок Анну та Мотрю. П'яте коліно помітно розрослося: тут Семен Васильович - генеральний обозний, член Малоросійської колегії, згодом таємний радник; Василь і Петро Васильовичі, Павло Васильович, одружений з Уляною Безбородько із впливового і знатного роду; а також Анна Василівна, котра вийшла заміж за С.Томару - це в їхніх дітей домашнім учителем був наш славетний філософ Г.Сковорода. Із 8 представників шостого коліна слід назвати Надію Семенівну, котра вийшла заміж за полковника Потьомкіна, та Олександру Павлівну, що її сподобив Г.П.Милорадович. У сьомому коліні з 11 представників було чотири графи, які отримали титул князя, тут почалося одруження на родичах, котрого не схвалювали ні церква, ні люди. Воно тривало і в наступних поколіннях. Восьме коліно найчисельніше - 17 кочубейців чи кочубеєнків і кочубеєнок із цікавим породичанням з Галаганами, Капністами, Дурново. Дев'яте, і останнє коліно, нещасливе: четверо дітей Петра Аркадійовича померло. ("Кієвская старина", К., 1888, т.7, с.46-50). Більшовицька чума звіяла з Росії та Диканьки і решту Кочубеїв. Майно розтягли. Палац зруйнували.
В.Л.Кочубей володів тут грунтами десь так у 60-х роках ХУІІ століття. Коли в результаті політичних ігрищ з Петром і гетьманом Мазепою покотилася його голова, то в маєтку жив і писав детальний "Літопис подій у Південно-Західній Росії в ХVІІ столітті" його друг і писар Самійло Величко. І все-то він ретельно відбив на папері, але дав маху: забув розповісти, чому Диканьку називають Диканькою.
Тепер ходить у народі кілька версій, з яких кожен вибирає ту, що скраю. Одна - що колись ці місця були порослі дрімучим лісом, дикі, тому й Диканька. Ну якби це правда, то ми ж із історії знаємо, що колись всі місця на землі були дикі, коли б це слугувало причинком , то тепер би Диканькою називалася вся Полтавщина, вся Україна, вся Європа, а, може, й трохи далі.
Друга версія, що першим мешканцем тут був козак Дикань, який і назвав на свою честь хутір та всю околицю. Але якби й це була правда, то довелося б перекреслити всю історію Диканьки до козачих часів, тобто, від Великого потопу. Неабияким спростуванням цього є те, що в жодному із запорозьких реєстрів козака з таким прізвищем не значиться.
Не витримує критики і третя версія про те, що жила тут в давні часи "у лісі при березі, де червона калина" красуня Анька, яка до себе хлопців і на гарматний постріл не підпускала: дика Анька - Диканька. Та й це така ж правда, як воша кашляє. Ніколи тут такі аньки не водилися, а зовсім інакші. Он вже в наш час, недалеко від Тріумфальної арки над трасою одна жила, так усіх шоферів уночі по доброті своїй до хати пускала. Все, що сама мала, їм давала, а на дорогу ще й тієї хвороби, що до матні часто зазирати треба. Як це виявилося, то спеціальні медичні служби по Україні мало не сотню тих шоферів нарахували і на облік поставили. Занесли жінку до Книги Гіннеса. Так це ж одну; решта з добрими серцями так і живуть ні в які книжки не вписані. Хіба це дикі? Ні, ця версія лопається швидше від мильної бульбашки.
Таємниця розкрилася лише в наш час, і то цілком випадково. Вчені досліджували одну з пірамід єгипетського фараона Аменхотепа ІУ(він же й Ехнатон) і виявили гарно збережений настінний напис. В ньому повідомлялося, що одного разу, коли після розливу Ріка(Ніл) поверталася в свої береги, до Корисного для Атона(бога Сонця) прибула з далекої північної землі науково-торгово-ділова делегація. Чоловіки були такі широкі в плечах, що треба поставити поруч трьох єгиптян, аби одного затулити. І зріст мали такий, що якби Ехнатон не сидів на високому троні - то довелося б голову на них задирати. Вони мали довге, до плечей, світле волосся, до того ж натуральне, а не так як у царедворців штучне, накладене на голені черепи. На волоссі кожен носив обруч із тисненого візерунками дорогого металу, що, очевидно, свідчило про їхнє царське походження.
Гості подарували фараону злиток натурального золота такої величини, якої тут ніхто ніколи не бачив. А ще - багато золотих і срібних монет, посуду, прикрас. Ехнатон мало не окацюрився від щастя, бо його казна на той час була абсолютно порожня, він мав уже кілька місяців перед військом заборгованість із зарплати, і в армії визрівав бунт. Ці подарунки врятували йому трон і він безмірно дякував людям з Півночі, називав своїми друзями, за пишною вечерею обнімав кожного і питав: "Ти мене поважаєш?"
Дружині Ехнатона, прекрасній Нефертіті, прибульці подарували фунтів п'ять печених на салі солодких коржиків, які ніколи не черствіють, намисто із коралів з дукачами, яке вони називали "добре намисто". Вона його так полюбила, що й спала в ньому. Лише коли фараон одного разу вночі подряпався об коралі, то заборонив постійно носити, а тільки на свята.
За час перебування в Єгипті, гості оглянули господарство Сина Сонця і завважили, що його селяни мають у вжитку лише рало. Тоді вони навчили їх робити плуг і борону, в результаті чого землеробство в цих краях почало розвиватися семимильними кроками, значно зміцнило економіку фараонів цієї та наступних династій.
А ще світловолосі велетні побачили в заростях Нілу дикі коноплі і показали єгиптянам як їх мочать в калабанях, тіпають, мнуть, прядуть, тчуть і шиють білосніжні сорочки. Це було таке диво, котре мало не збило з осі всю єгипетську цивілізацію. Бо вона вже знала для видобування нитки з вовни веретено, а тут побачила й прядку. Вона мала для ткання грубої верблюжої тканини примітивний верстат, а той, що зробили гості, відрізнявся від нього як комп'ютер останнього покоління від дореволюційної рахівниці з кісточками на дротиках. У палаці фараона було аж занадто шовкових тканин, але вони не пестили тіла, а полотняні сорочки обнімали його, як руки всіх красунь Африки.
Диканчани й самі багато чому навчилися в теплих краях. Зокрема, вони перейняли шатрову форму споруд і повернувшись додому, впровадили замість плоских дахів пірамідоподібні. А їхні нащадки почали в такій формі ставити погрібники над викопаними в землі погребами. А вже в козацькі часи завелися такі курені у військових таборах і на баштанах - прообрази нинішніх туристських наметів.
Довгими літніми вечорами гості розповідали фараону про красу та багатство своєї землі і показували йому в небі Північну зірку. Як він не намагався повторити за ними назву, в нього виходило лише: "Дик - Ань - Ка", що жреці трактували як "Земля Моїх Друзів, яку оберігає Рука Долі".
Син Сонця, котрий думав що знає все про цей світ, із зачудуванням слухав, що Диканька міститься не в такій як ця випаленій сонцем пустелі, а в вічному лісі - хоч на Схід у бік Живих піди, хоч на Захід у країну Мертвих, хоч у інші два боки, буде все ліс і ліс. Що із боку Живих у неї тече Ніл, який там називається Вор-Скла, а з боку Мертвих Ніл під іменем Пос-Сол. І обидва такі багаті рибою, що її не можна всю виловити. А в заплавах така прірва птаства, що його не під силу нікому виполювати. А в лісах стільки звіра, що до кінця віку не треба створювати колгоспних ферм і державних свинокомплексів - вистачить свинини, оленини і зайчатини собі і всім людям доброї волі.
За оповідями гостей жреці намалювали на папірусі, потім виліпили на столі в макеті, а згодом висікли і на стіні в піраміді карту тієї частини Європи, з деталями шляху від Диканьки до Гізи, яким ті припливли, пройшли, проїхали.
Після поневолення Єгипту Римом, ця карта стала відома і тут. Нехай тепер пече раків від сорому той, хто запідозрив мене в фантазіях, але рано чи пізно таємне стає явним. Білі плями наших знань заповнюються історичними розвідками. Тепер, коли на світ вигулькнуло те, що більшовики вважали шкідливим для своєї ідеології і запроторили в спецхрани, ми маємо дані про "Географію" Птоломея Александрійського(89 - 167рр.). В ній він описав подорож святого апостола Андрія Первозванного "до скитів" - так греки називали нас, тобто русичів. Автор відомої тепер "Історії давньої Церкви" В.Болотов (Лекції з історії давньої Церкви. - Спб., 1910. - т 2) вважає, що маршрут Андрія Первозванного пролягав вверх по Дніпру не так, як нам його підносили, а дещо інакше. А саме: "З Криму до м.Танаїс(над Азовським морем біля притоки р.Дон) та Новаріс(на р.Дон), потім по р.Донець вгору, далі волоком невелику відстань до притоки Ворскли - р.Мерло, звідти в р.Ворскло - вниз по р.Ворсклу до Дніпра, звідти вгору до Київських гір..."
Торжествуйте народи! Це той самий шлях, який у зворотному напрямку подолали диканчани з гостинцями Аменхотепу ІУ, і який зображений ще на картах і макетах фараона. Досить помілілі, але на цьому світі сущі й нині, несуть свої води до Дніпра річки Ворскла та її притока Мерло неподалік Диканьки!
Гуляючи понад берегом Нілу, північні гості діставали з ворочка сушені вишні, кидали їх в рот, а кісточки випльовували під ноги. А що вишні були сушені не в печі, а на сонці, то зернятка зберегли свою життєву силу і коли наступної весни Ріка нанесла мулу, то в ньому зазеленів молодий вишняк. Через кілька років тут шумував вишневий гай, що дивував білопінним квітом весь Єгипет і царів муринських. Як навідали його соловейки, то ввечері після державної роботи Ехнатон брав за руку Нефертіті і виводив під вишні гулять. Щось він їй таке шепотів на вушко, від чого вона дзвінко, по-солов'їному сміялася. Потім показував на Північну зірку, підносив перст до неба і вимовляв: "Дик - Ань - Ка".
На ознаменування заслуг диканчан перед єгипетською цивілізацією, Аменхотеп ІУ розпорядився надалі будувати піраміди входом на північ. Ієрогліфи на стіні однієї з них і оповідають, що коли фараон аж стогнав від непосильного державного тягаря, чи коли заходив внаслідок релігійних реформ у конфлікт з жрецями, або навіть лаявся за щось по господарству із Нефертіті, то виходив під зоряне небо, шукав очима Північну зірку і шепотів: "Дик - Ань - Ка!"
Не відмовиш єгиптянам у мудрості за те, що вони окрім папірусу писали ще й на стінах пірамід, на саркофагах, тобто - по каменю. А наші трипільці, черняхівці, скіфи, вважай, до русичів не надавали тому значення - тому й не маємо своїх твердих давнющих першоджерел, мусимо послуговуватися фараонськими камінними.
Таким чином відкривається нам дивна загадка кругообігу видимого і невидимого в природі. А що доводилося довгенько гостювати диканським богатирям у Єгипті, то вони там за той час кріпко поліпшили єгипетську породу. Коли почався всесвітній рух народів - переселення - потрапили їхні нащадки до Вавилону. А нащадки нащадків - до Візантії. Ті ж породили покоління, які вже нічого про свої першоджерела не пам'ятали. Але гени мимоволі вели їх на поклик Північної зірки все вище й вище по планеті. Спершу в Крим, а потім вже й у Запорозьку Січ, в центральну Україну. Так опинився рід Кочубеїв (Качу-Беїв) на землі прабатьків, у Диканьці.
Очевидці оповідали, що коли В.П.Кочубей спорудив над ставом свій пишний палац, то на другому поверсі знаходилася одна кімната, до якої окрім нього ніхто ніколи не заходив. Переступивши її поріг, він переставав бути православним по батьківській лінії, а молився, одні кажуть - Магомету, інші - Богу Сонця, себто, ставав язичником по материнській єгипетській лінії.
Отож, дорога з-під Тріумфальної арки вела прямо до князівського палацу. Його задум виник у голові князя Кочубея, того, який був міністром внутрішніх справ у російського царя, давно. Він навіть придворного архітектора Фераре привіз для облагородження диканських краєвидів. Але той такого нагородив, такого понамальовував, що князь покрутив не лише носом, а й всією головою, і покликав іншого архітектора - Таманте.
Дехто з професійних знавців прекрасного вважає, що й той не в усьому догодив царському вельможі, і він також покрутив, але вже тільки носом, і покликав до вивершення свого задуму третього зодчого - Джакомо Кварнегі. Цей вже все зробив як слід, і ми можемо побачити твориво його таланту на старовинних поштівках та фотографії полтавського фотомайстра і геліогравера І.Хмелевського, зробленій ним у 1902 році.
Білосніжний двоповерховий палац з колонами іонійського ордену постав на високому пагорбі над селом. Він одним махом пов'язав сільську глушину із здобутками європейської культури, адже ці архітектори будували в такому стилі тоді в Петербурзі, Римі і Парижі. Вони непомалу гордилися, що випала така висока честь - прославити свої імена ще й будовами в Диканьці.
Кочубей дбав, щоб краса буяла не лише в майстерно розписаних хоромах, дзеркальній залі чи під вікнами, а й поширювалася далі. Для цього він привіз із Петербурга найвідомішого тоді архітектора, художника, інженера-винахідника М.О.Львова, котрий був автором проектів у царській столиці багатьох громадських будівель, соборів та житлових будинків, з-поміж них, зокрема, і для поета Г.Державіна. Він спланував довкола палацу алеї, сади, оранжереї, наглядав за облаштуванням штучних ставів. Один із них, Пивоварський, добре зберігся донині. З нього брали цілющу джерельну воду для виробництва пива, яке нащадки князя поставляли у фірмових пляшках із випуклою на них родовою короною до самої північної столиці на стіл імператору, та на всі українські ярмарки. 80% звареного в Полтавській губернії пива було кочубеєвське, тобто - диканське. Теперішні полтавські пивовари один з найкращих сортів на згадку про минувшину і традиції назвали "Диканські вечори", інший - "Вакула".
За проектами вищезгаданого "російського Леонардо" - архітектора Львова у Диканьці споруджено дві церкви. Троїцьку(1780) поставили в селі по той бік ставу навпроти палацу. Кажуть, що там чи то в козацькі часи, чи й ще раніше, стояла дерев'яна. Нова, у стилі бароко, мала в плані форму хреста, була однокупольна з чотирма напівкуполами. Підлога в ній вимощена чавунними плитами.
У мистецтво нашого і сусіднього російського народу цю церкву впровадив Микола Гоголь, змалювавши її в "Ночі перед Різдвом". Саме в цій церкві коваль Вакула так огидно зобразив нечистого, що той мстився йому, доки парубок не укоськав: "... на стіні збоку, як увійдеш в церкву, намалював Вакула чорта в пеклі, такого гидкого, що всі плювали, коли проходили повз нього, а молодиці, як тільки розплакувалося на руках у них дитя, підносили його до картини і говорили: "он бач, яка кака намальована!" і дитя, стримуючи слізоньки, скоса поглядало на картину й тулилося до лона своєї матері".
Троїцька церква, на щастя, дожила до наших днів. У роки колективізації і більшовицького безбожництва десь поділися чавунні плити з підлоги - мабуть пішли на зміцнення оборони молодої Країни Рад. Зникли й ікони - Вакулина картина також. Були в церкві і склади, і нічого не було, аж на даху почали дерева рости. Незалежність України подарувала історичній церкві другу молодість, тепер вона відреставрована і діє за призначенням.
Друга церква, Миколаївська(1794), збудована по інший бік палацу на узліссі. Вона вважалася родовою, в ній молилися князі та їхні багаті гості. При її спорудженні архітектор виказав свою обізнаність із церковною традицією перших християн південної слов'янської Європи, зокрема Моравії, де знали споруди у формі ротонди. Такою круглою, обступленою по фасаду білими колонами, котрі підтримують циліндр хорів, зелену півсферу купола і маківку з хрестом, вона й милує око відвідувачів з часу спорудження по сьогодні.
Річ у тім, що Миколаївській церкві поталанило - вона ніколи не закривалася надовго. З того часу як над всією нашою землею, в тім числі й над Диканською, свою сатанинську владу встановили більшовики, вони й тут розграбували всі церковні скарби, начиння, частину ікон. А великі ікони-картини або виставили на хори, або на сходах повернули ликами до стіни, або спалили біля церкви - свідки цього варварства ще живі, зокрема, О.Д.Марченко. Натомість понамальовували своїх картин на славу теорії Дарвіна: на них зображувалося як мавпа лазить по деревах, потім починає ходити по землі на чотирьох, потім - на двох, а насамкінець стає марксистом-ленінцем і будує комунізм.
З якого боку не підходь, хороша ідея забрела комусь в голову, бо якби не статус музею атеїзму, то невідомо чи встояла б церква за селом на узліссі аж до наших днів. Вона славна тим, що в її підвалі, як говорили тоді відвідувачам екскурсоводи, знаходиться найповніша на території СРСР, а тепер, звичайно, в Україні і СНД, родова усипальниця із оригінальними саркофагами. Там спочивають кілька поколінь Кочубеїв, від маляток до середніх і старших, які жили в Диканьці, окрім страченого і похороненого в Київській Лаврі петролюба-москвофіла, та того, який втік від вогню жовтневої революції і, розмножився на теренах Америки.
А ще знаменита ця церква тим, що нарекла іменем свого небесного покровителя Гоголя. Коли в його матері, Марії Іванівни Гоголь-Яновської, одне за одним народжувалися мертві діти, то їй нараяли їздити молитися святому Миколаю і Матері Божій саме до цієї церкви. Народженого навесні хлопчика і нарекли Миколою.
Сьогодні Миколаївська церква, хвала Тобі, Господи, вже не музей. Викинуто на смітник історії Дарвіна з його мавпами, повернуто на своє місце ікони, повільно, з потугами, повертається таки духовність. Тут моляться, вінчаються, хрестять дітей. Туристи, яких у зв'язку з економічною кризою в Європі та Азії стало менше, можуть безборонно оглянути і храм, і родову усипальницю Кочубеїв, помацати руками дзвіницю-браму, спічнути в темно-зеленій прохолоді кількасотлітніх дубів.
Поза різними і всілякими сумнівами, найбільшу літературну славу Диканьці приніс Гоголь. Всі екскурсоводи Полтавщини і 99,9% диканчан говорять, що саме Гоголь прославив Диканьку на цілий світ. Звичайно, це гіпербола, ілюзорно-романтична метафора, самонавіювання. Біда в тому, що твори М.Гоголя на багато мов світу так і не перекладені. Тепер би ніби й перекласти настала пора, так комп'ютер замінив книжку і молодь світу не цікавить, як стати ковалем Вакулою, а лише як у нього видурити мільйон, або хоч голос для перемоги на президентських, чи парламентських виборах.
Ні, роль Гоголя в глобалізації Диканьки та утвердженні її в європросторі ніхто не оскаржить навіть в суді. Але значний внесок окрім нього у поширення розголосу про українську столицю гумору зробив і американський публіцист Альберт Ріс Вільямс. Бо написав він про неї англійською мовою, книжку видав за океаном, та ще й у такі пореволюційні часи, коли там про нас читали все підряд і ще просили.
Хто ж він такий отой Вільямс? Не можна вдавати, що знаєш про Диканьку все, якщо цього не знаєш. Це її історія, її окремішня гордість, якою майже всі великі й малі міста по цей бік екватора похвалитися не можуть.
Народився А.Р.Вільямс 28 вересня 1883 року у місті Грінвіч(штат Огайо). Можна не сумніватися, що тоді й охрестився, бо його батько був священиком конгрегаціоналістської церкви. По закінченню школи та Хартфордської духовної семінарії Альберт і сам почав іти батьковою дорогою, але звернув з неї, бо літературний талант переважив і він став співробітником газети "Хартфорд івнінг пост".
У лютому 1917 року сонна Росія здивувала весь світ своєю буржуазно-демократичною революцією. Сотні журналістів з усіх усюд кинулися до Петрограда, щоб на власні очі все побачити, описати так, як ще ніхто ніде й нічого не описував. Серед тих полчищ писаної, а, може, писучої братії був і кореспондент газети "Нью-Йорк івнінг пост" А.Р.Вільямс. Йому поталанило, він один з небагатьох зумів взяти інтерн'ю у членів Тимчасового уряду, більшість з яких були масонами. А ще він, також мало не єдиний, вивчав і описував життя простого люду російської імперії, котрого вожді комунізму прозивали пролетаріатом, люмпеном, і, вибачайте, паупером.
У Петербурзі газетяр зазнайомився із своїми колегами із США: Джоном Рідом, Луїзою Брайант, Бетсі Бітті та іншими. І поки вони пили каву, говорили та милувалися білими ночами і осінню в Літньому саду, більшовики, навчені Леніним і озброєні на гроші тих же таки світових масонів, шандарахнули холостим пострілом із крейсера "Аврора" по Зимовому палацу. Почалася заворушка під ідеологічною назвою Велика Жовтнева Соціалістична Революція, якої до всієї глибини оцей гурт журналістів не збагнув, але з огляду на незвичність, прогресивність, несподіванку і пікантність занурився в неї з головою, став симпатиком більшовиків, вихваляючи їхні епохальні дії та мудрих вождів, вождих і підвожденків.
Джон Рід утнув свою знамениту книгу "10 днів, котрі потрясли світ", яку комуністи перевидавали майже щороку скаженими тиражами аж до зшестя з політичної сцени і вигуків їм услід: "Амінь комунякам! Амінь СРСР!"
Та що там дивувати Вільямсу, коли стовпи світової літератури, живі класики після відвідин Країни Рад, знайомства з нею переважно в кабінетах кремлівських лідерів та в ресторанах, хвалили всеперемагаючу ідеологію аж на одне місце падали. Серед тих вихваляльників Бернард Шоу, Герберт Уеллс, Ромен Роллан, Ліон Фейхтвангер, Анрі Барбюс... І лише 28-річний американський вірменин У.Сароян після уважного знайомства з СРСР зблизька написав книгу "Вдих - видих", яка на проголошеній найдемократичнішою 1/6 частині земної кулі була піддана анафемі, а ім'я її автора аж до 60-х років минулого століття перебувало під забороною. Ця книга й досі не перекладена ні на вірменську, ні на російську мови - дітки та внуки більшовиків свято бережуть традиції своїх батьків.
Рісу Вільямсу поталанило в інший спосіб. Хоч він і їхав у одному спеціальному поїзді з Леніним, коли радянський уряд перебирався із Петрограда в Москву, його згодом написані книги "Через російську революцію"(1921), "Ленін - Людина і її справа"(1919), а потім після ще одного приїзду і "Російська земля"(1928) та "Совєти"(1937) з одного боку такого успіху не мали. Ні, їх читали "там" і "тут" - "там", у США, навіть тягали автора до спеціальної комісії сенатора Овермена "за більшовицьку пропаганду", але не зачитували до дірок, а "тут", в СРСР, не доходило до такого маразму, щоб аж ставити за ними балет, як на лібрето "10 днів..."
Для Диканьки визначальним і вирішальним був другий приїзд талановитого американського журналіста до імперії більшовиків, яку інший не менш талановитий американський актор і за сумісництвом президент Р.Рейган згодом нарече "імперією зла". Якщо під час першої подорожі він понюхав пороху революції, познайомився з її термінами, назвами і діячами, доніс її романтику народові Америки, а трагедії народу Росії не розгледів, то за другим приїздом відкрив Америку навпаки. Тобто, він для своїх заокеанських читачів описав історію, географію, етнографію і культуру тієї частини Євразії, про яку вони й не чули.
Всесоюзний староста М.І.Калінін дав Рісу Вільямсу дружню пораду - не товктися в обписаній вздовж і впоперек столиці, а дослідити як пішов соціалізм "від Москви до самих до околиць". Нам у вік комп'ютерів нема де дістати, та й ніколи читати всі його художньо-публіцистичні нариси про землеробство в Підмосков'ї, мандри до Архангельська і вивчення народних промислів Палеха, гірської Кахетії, менталітету мешканців рівнинної Володимирщини, міста Хвалинськ на Волзі.
В даному випадку більш суттєвим є те, як начитавшись творів Гоголя, Вільямс попросився в Диканьку, і восени 1924 року прибув у це благословенне село, щоб вдруге в історії людства після творця "Ночі перед Різдвом" піднести його у світову літературу. Навіть якщо хто з американців творів Гоголя і не читав, то нариси Вільямса чекав під друкарнею. Бідні читали і мріяли як його й собі соціалістичну революцію зробити, хоча так і не змогли, бо в них Леніна не знайшлося. А багаті читали і вчилися на помилках російських капіталістів, і таки не дали в себе "Аврорі" по Білому дому торохнути навіть холостим.
На жаль, диканчани не беруть прикладу з кавказців і не хочуть жити бодай по сто з гаком років. Все менше лишається тих, хто пам'ятає приїзд заморського гостя.
Кажуть, що коли людина помре, то її душа ще сорок днів витає біля рідної домівки, а вже тоді відлітає до вічної оселі. А тут, може з цієї, а може з іншої причини сорок днів прожив у селі живий американець і щоб ніхто не запам'ятав? Он у краєзнавчому музеї і фото його є, і зразки почерку.
Із Полтави письменника привезли підводою, бо автобусів тоді ще не було, а поїздів у цей бік немає й досі. Навіть літаки над Диканькою літають, лише залізниця обходить її стороною.
Так от, привезли його і поселили в хаті місцевого інтелігента фотографа М.М.Гаруса. Бо той був культурний, і нужник мав з дощок, а не як ото в інших з кукурудзиння або й зовсім без нічого, щоб до природи ближче. Та й жив фотомайстер у самому центрі, де тепер парк навпроти побут комбінату. Немаловажним було й те, що трохи знав англійську мову, а фотографував непогано й по-нашому.
Американець став у Диканьці не меншим дивом, ніж вона йому. Кажуть, що він був дуже простий, привітний, компанійський. Любив розмовляти з чоловіками під магазином, на вулиці, й до хати заходив. І все записував, а Гарус фотографував що він скаже.
Мені поталанило зустрітися із старожилом Євгеном Івановичем Гармашем. Це його дід Митрофан Федорович Бабенко служив у маєтку Кочубея спершу лакеєм, потім дворецьким. Як дізнався про це Ріс Вільямс, то шість разів приходив в один і той же час, розпитував трохи сам по російськи, а то через перекладача і Гаруса про службу, звички князів, розглядав фотографії з палацу. А Євген крутився поруч, то й потрапив на одну з фотографій, але не кочубеївських, а ту, де з дідом і американцем. Ото незаперечний доказ пам'яті дитячих літ.
Ганна Андріївна Мовчан оповіла мені й без фотографій більше. В 1924 році, після Покрови(14 жовтня), вона виходила заміж. На весілля прийшли фотограф Гарус з американцем, про якого вже знало все село. Обох за народним звичаєм перев'язали рушниками. Тиждень гуляло весілля, і цілий тиждень гості отак і ходили в рушниках. Веселилися, фотографували, розпитували.
Тоді ця вулиця називалася Личківка. Колись на ній жили тільки козаки, а не так як ото на Нараджівці - самі кріпаки. Вулиця була дуже вузька, обсаджена з обох боків садами. Хоч і яблук вистачало, але переважали сливи, та такі, що й з хуторів приїздили підводами вимінювати за всяку-всячину, щоб мати свій сушняк, і повидло, і слив'янку.
Осінь стояла тепла, сонячна та урожайна - хто її не дочекався і помер, той каятиметься. І хоч в ті самі дні на Личківці вирувало ще одне весілля - Гальченко сина Івана женив, але американець туди не йшов, гуляв і записував все тут. У Мовчанів був такий великий рід, що одному письменникові не під силу списати ті розповіді: це якби приїхала хоч половина СШАвської спілки письменників...
Його цікавила і роль дружок та бояр, і скрипка та бас, котрі грали майже без передишки. Та й варена капуста, смажене м'ясо і всіляка локшина також потребували уваги.
Саме в ті дні більшовики Диканьки взялися за впровадження своїх нових радянських звичаїв та обрядів замість одвічно народних. У Гаруса народився син, а в колишнього матроса, на той час секретаря партійного осередку О.Т.Воронянського - дівчинка. Так їм влаштували не христини, як усім людям, а в клубі, прости Господи, "звіздини". І назвали хлопчика Енгельсом, а дівчинку - Комінтерною.
На цих "звіздинах" Ріс Вільямс був у Енгельса хрещеним батьком. Подарували йому вишивану сорочку, яку він тут же надів, вибіг на сцену і гукнув цілком по-українськи: "Я кум! Кум!"
Про хлопчика нічого не розповідають, а от коли в роки Великої Вітчизняної війни в Диканьку прийшли німці, то дівчинку батьки терміново перейменували на Катю.
Чи не найбільша заслуга нашого американського кума в тому, що він у своїй книзі "Російська земля"(1928) шостий розділ "Більшовицькі бойскаути" присвятив описові шкільного життя, політичної організації молоді, а дев'ятий назвав "Хто спалив Кочубеїв палац і чому". Аби мати уявлення про журналістську майстерність Ріса Вільямса, його стиль, подамо уривок з десятого розділу "Америка приїздить до Диканьки".
"Якось на базарі в Диканьці до мене підійшов Олександр Андрійович Петренко і сказав: "Я одержав листа з Америки. Зі Срібної Республіки!" На якусь мить я був збитий з пантелику, але потім зрозумів - ідеться про Аргентину. Його брат писав з Буенос-Айреса: "Приїзди вже. Продаються нові земельні ділянки. Землю можна купити по двадцять карбованців за акр".
Усе життя Олександр Андрійович Петренко животів на одному акрі землі. Усе своє життя мріяв він про широкі простори, про довгу чорну скибу, що лягає за плугом, про широкий вигін для випасання волів. Він завжди думав, що такі землі лежать в Америці. Америка стала для нього синонімом слова "земля". Багато років тому виїхав його брат, а він, тут, у Диканьці, з надією чекав від нього листа. І от нарешті прийшов лист, у якому брат розповідає про відкриття нових ферм для переселенців і пише Олександрові Андрійовичу, щоб він приїздив.
· - Коли ж ви їдете? - запитав я його.
· - А ніколи, - відказав він. - Чого мені їхати до Америки, коли Америка сама приїхала до мене.
Замість того щоб вирушати за тисячі миль за океан, Олександрові треба лише перейти вулицю і зайти до земвідділу місцевої ради. Саме там здійснилася його мрія. Саме там одержав він землю, не по низьких цінах, а задарма - до того ж землю кращу, ніж в Америці, багатющий чорнозем".
Звісно, письменник не міг заглянути в майбутнє і побачити там, як більшовики вже через кілька років відберуть в селян ту землю, а їх надовго заженуть в колгоспи.
За сорок днів перебування письменника в Диканьці до нього підходило чимало диканчан, поповнюючи своїми розповідями записні книжки. Не все з наговореного ними ввійшло до майбутніх книг. Проте, враженням про князівський палац відведено спеціальний розділ.
Ріс Вільямс застав його цілим, але вже обгорілим. А він же колись білою казкою, сонячною мрією здіймався серед зелені над лісом, над ставом, над селом. Якби революціонери, якби більшовики та їхні нащадки вміли цінувати свою історію, то мала б оце Диканька або санаторій, або школу мистецтв найкрасивішу в Європі, а, може, і в цілому світі. Дивись, ще й до каталогу ЮНЕСКО занесли б таку споруду.
Від палацу до води вели сходи, а від них до Острова троянд було перекинуто ажурний місток. Серед троянд князі слухали солов'їв і цілувалися. А от більшовикам це заважало, все знесли. Відтоді і дотепер молоді диканчани слухають солов'їв і цілуються на здичавілих берегах ставу в лопухах. А по воді влітку замість гордих лебедів плавають, ледве розминаючись, хмари приватних свійських качок та гусей, гублять пір'я і смердючі буцики. Від них у спеку вода зеленіє і віддає навкруги зовсім не трояндами і ніяким не озоном. Скільки вже нащадків більшовиків на посаді сільського старости - від комуністів до демократів - першим рядком своєї передвиборної програми записували впорядкування цього ставу, але хіба в більшовиків і необільшовиків щось колись далі обіцянок просувалося?
Дослідження Р.Вільямса підтверджує, що палац Кочубеїв зжила зі світу надмірна жорстокість у поводженні з селянами останніх спадкоємців знаменитого предка. Вони й справді купалися в розкошах, зневажаючи тих, хто ці розкоші їм забезпечував. За в'язанку дров, украдених з панського лісу, дядька могли відшмагати по спині і нижче до крові. Диканчани часто потерпали від голоду, а пестунчик пані тер'єр Лулу мав персональних кухаря і служницю, свій гардероб. Коли собачка здохла, її похоронили на Острові троянд і княгиня заборонила челяді навіть говорити "померла". А тільки - "почила". Княгиня, за переказами "справжня мегера, що не терпіла селян, але кохалася в тваринах. Вправна наїзниця", отримувала від селян стільки ж любові, як і давала їм.
У загравах Громадянської війни запалав і маєток. Як пише зі спогадів очевидців американський публіцист: "Пожежа започаткувала нове літочислення в місцевій історії. Тієї незабутньої ночі взимку 1919 року з темряви вихопився язик полум'я, підскочив аж до верхівок дерев, виріс у вогняний стовп, що жадібно пожирав меблі червоного дерева, картини, килими і гобелени. Дві ночі й один день усі села на 50 верст навкруг злякано й зачудовано спостерігали грандіозну пожежу, похоронне вогнище феодалізму".
Законослухняному американцю із комуністичними "закидонами" не спало на думку розпитати, коли ж то диканчани попрацювали в палаці - до пожежі, чи як горіло. Та факт лишається фактом - від Кочубеїв під солом'яні стріхи тягли хто рояль, хто картину, хто оберемок книжок із одієї з найбагатших приватних бібліотек російської імперії. Один дядько із синами припізнився, нічого підходящого не надибав, то зняли із стіни дзеркало більш як в людський зріст. Приперли додому і поставили до вирішення питання в повітці. Вранці корова побачила своє відображення і сприйняла за чужу нахабу, котра претендує на цей хлів, та так з розгону буцнула рогами, що від того дзеркала тільки дерев'яна золочена рама залишилася.
Розвиваючи тему довбушів, Ріс Вільямс пише: "Палац спалили теж, щоб помститися. Але, як на мене, помста була другорядною причиною. Факт залишається фактом, що два роки після революції палац ніхто не чіпав. Селяни наче сказали йому: "Не забувай, що колись ти знущався над нами, ти кривдив нас. Та ми не будемо тобі мститися, якщо надалі ти поводитимешся як треба". Але, на жаль, палац не виправився. Він став ще гіршим. Коли прийшли білі, повернувся і колишній управитель. Він наклав на селян контрибуцію - сто шістдесят тисяч карбованців. Коли вони запротестували, він сказав: "Дякуйте ще, що так мало. Прийде час, коли ви плазуватимете під брамою на колінах і благатимете хоч жменю висівок. Щоб погамувати голод".
Публіцист поїде собі до Америки, а диканчани ще кілька років виколупуватимуть з того палацу цеглу на фундаменти хат і сараїв, на погреби, аж поки на тім місці, де він стояв, залишиться сама гора. Навіть по Україні деякі речі розтягли. Якось краєзнавець, один із творців районного історичного музею, котрий тепер заслужено ще за життя названо його іменем, Д.М.Гармаш розповідав мені, що пара карнизів з вікон палацу є в художника М.Донцова в Ірпені за Київом. Я при нагоді заходив у ту, обвішану мало не впритул одна до однієї картинами, хату, бачив і карнизи. Але впертий дід не хотів повертати їх у Диканьку. А коли незабаром помер - то всім заволоділи чужі люди. Та що тепер за карнизами побиватися, коли он Росія не віддає нам ні козацьких хоругов, ні лаврських першодруків, ні церковних речей та ікон, викрадених для диктатури пролетаріату. Одну з найбільших наших святинь, захоплену у спаленому ним Вишгороді Андрієм Боголюбським - ікону Божої Матері - перейменували спеціально на "Владімірскую" і навіть думки не допускають про її повернення.
Проте в усій цій історії для нас цінним є те, що генеральний суддя війська запорозького В.Л.Кочубей кинув оком на Диканьку, почав її розбудовувати, розносити славу про неї ще задовго до Гоголя по царських дворах всієї Європи. Може колись ще знайдуться літописи, які розкажуть, чому Кочубеї, маючи землі чи не по всій Україні, головний осідок зробили саме тут. Чим же вони керувались? Що їх вабило сюди? Яка Віфлеємська зоря привела? Що то значить тепер і значитиме Диканька в історії людства у грядущі часи?

До змісту