МОЯ ДИКАНЬКА

Хто живе в Диканьці або хоч побував у ній, той знає яка вона. А хто лише прочитав Гоголеві "Вечори..." - той уявляє її засніженою, патріархальною, з велетенським місяцем і нечистою силою угорі, ковалем Вакулою і Пацюком Пузатим унизу. Та ще з варениками, котрі самі стрибають - відкривай ширше рота.
З невідомих причин, а, може, навмисне Гоголь не описав чомусь диканської затірки, тертої на пшоні. Це коли по столу розкачують відібране пшоно, а на нього поступово, методично долонями нашаровують тісто, замішене на яйцях. На курячих. І так труть, доки пшонини "зодягнуться" в тісто завбільшки з вітаміни-драже. Тоді їх варять на качиному бульйоні або із свіжою свининою. Якщо уявляєте яка то смакота, то кажіть зараз, бо потім ковтнете язик - пізно буде. Як зустрінете на Полтавщині німого, щоб знали, від чого це йому приключилося.
Затіркою мене значно пізніше не раз пригощали і рецепт розсекретили мої великі друзі художник Федір Григорович Марченко та його дружина тьотя Шура. Але коли я закінчував українську Сорбонну - Львівський державний університет і вже мав скерування на роботу в Диканську районну газету, а до отримання диплому лишалася пара місяців - то й вирушив у розвідку до цього загадкового мегаполісу гумористів.
У моєму багажі шаруділи лише зубна щітка та газета "Вільна Україна" - в "совєтські" часи вільною Україна була тільки в одній газеті, і то лише в її заголовку. Зате в багажі моїх знань містилися окрім всім відомих Гоголевих описів ще й короткі дані з різних енциклопедій та деяка статистика, що про неї навряд чи відали навіть аборигени.
У львівських наукових книгозбірнях мені вдалося витягти із сховищ на світ "Матеріали про обслідування Диканського району 19 - 20 грудня 1924 року". І хоч я тоді ні сном ні духом не знав про американського публіциста А.Р.Вільямса, згодом чітко уявляв, що він міг застати тут майже за сім десятиліть до мене. В газетній практиці це не раз знадобилося для проведення історичних паралелей.
У 1924 році в Диканському районі налічувалося 44 053 десятини землі. За винятком 1 тисячі десятин вся вона була придатною. Робочої худоби обліковці нарахували - 4 698 коней і 1 955 волів. Я ще й задумався, як дядьки викручувалися без одного вола чи з одним зайвим, адже їх запрягають в ярма парами?
Для тягання за тягловою силою господарі мали 2 677 плугів, 5 160 борін, 2 585 возів на залізних ходах і 2 523 на дерев'яних. А ще навколо Диканьки по хуторах сіяло 383 сіялки, віяло 386 віялок, молотило 33 парові молотарки, не враховуючи дядьків з дерев'яними ціпами. Ціпів у нас чомусь ніколи не рахують, а дядьків із загальної кількості населення 34 169 чоловік набралося 16 396 осіб. Тіток було майже на півтори тисячі більше, але це чомусь в усьому світі так ведеться, що їх завжди більше, то чому Диканька має бути винятком?
Особливо допитливим і тим, які заперечують проти власності на землю , по блату можу повідомити, що тоді в районі нараховувалося 7 767 приватних господарств, котрі мали в своєму володінні 27 625 десятин землі. І якщо вже згадали коней та волів, то можна спом'янути і 9 805 корів, 6 961 віцю та 4 547 свиней. Коти і собаки лишилися не обліковані; не дійшли руки у статистиків і до курей, качок та гусей з індиками, хоча диканчани з давніх часів домашню птицю люблять, дбають про її породу, розводять в таких кількостях, що якби одного дня знялася в небо - то світ подумав би, що почалося затемнення сонця.
Обтяжений такими знаннями я й ступив сонячного весняного дня з автобуса на центральний майдан. Та й остовпів. Я ж їхав у смт - селище міського типу, а приїхав у квітучий сад. Мало того, що кожний приватний і багатоповерховий будинок обступлені фруктовими деревами - попід дворами вздовж вулиць між хідником та проїжджою частиною насаджено ряди вишень. Вони якраз цвіли. Хоча сказати "цвіли" - це нічого не сказати. Вони буяли, шумували квітом, пахтіли аж до Полтави, дзвеніли бджолами до Опішнього, притягували до землі всю чистоту синього неба. Сказав би, що таке можливе лише в раю, але я там ніколи не був, відчуваю, що вже й не потраплю.
Редакція районної газети в Диканьці міститься на вулиці Гоголя. Може той, хто наіменував її так, знав, що за якихось 300 - 500 метрів далі й було те закляте, зачароване місце, бо саме там у козацькі часи розкидалися баштани з куренями, а за ними зеленоврунисті левади із повільноремигаючими круторогими волами. Саме сюди навідувався до козаків молодий Гоголь.
Кожна районна газета - це своєрідний неповторний літопис краю. Складені за рік докупи і оправлені в грубі палітурки номери утворюють величезну щедро ілюстровану книжку. Візьміть, розгорніть та й подивіться, якими молодими та гарними були 30 років тому ваші батьки чи сусіди, як вони жили, як виконували по дві норми за зміну і мріяли жити при комунізмі. З того літопису постає історія кожного села, кожної школи, фабрики, багатьох окремих людей і всієї природи в цілому. Якщо з полтавських чи київських газет журналісти приїздили в якесь село вряди-годи, а більшості за все життя так і не відвідали, то районні газетярі кружляють тут як бджоли біля поля розквітлої гречки: того вихваляючи, іншого критикуючи, цілому району сповіщаючи, скільки ти виорав, як несуться в нього кури і доїться корова, якої пісні вони затягують після третьої чарки.
Диканська газета "Трудова слава" видання не тільки таке як і інші, а цілком відмінне. Не даремно його досвід з різних приводів і не раз вивчали в обкомі єдиної тоді ще партії, на факультетах журналістики, кілька газетних кобіт у Польщі, а, може, ще й далі. Газета видається, тепер уже як симпатичний тижневик, з жовтня 1931 року. Жаль, звичайно, що її не було за перших Кочубеїв, за Гоголя чи й Р.Вільямса. А то б багато з тих подій потрапили на її сторінки, тобто до правдивого літопису, повідмітали б геть брехні, міфи, вигадки, дали в руки істориків єдиного вірного орієнтира.
Видається газета, котра тепер стала тижневиком, з 1931 року. Жаль, що її не було за Кочубея, за М.Гоголя чи й Р.Вільямса. А то багато з тих подій потрапило б на її сторінки, стали правдивим літописом, повідмітали б геть брехні, міфи, вигадки, дали в руки істориків справжнього орієнтира.
"Трудова слава" окрім обов'язкових партійних, офіційних мала і свою оригінальну монопольну рубрику "На пасіці Панька Рудого" - для усмішок, фейлетонів, карикатур та всілякої іншої сатири й гумору. Та й я приїхав не з порожніми руками: впровадив свою авторську рубрику "У нашій світлиці", наловивши для неї у Львові, нафотографувавши та наінтерв'ювавши про запас відомих літераторів, науковців, митців. Серед них: композитор Анатолій Кос-Анатольський, письменниця Ірина Вільде, скульптор Емануїл Мисько, актори Богдан Ступка, Ніна Ургант, Васілій Меркур'єв, Людмила Чурсіна, співоче тріо сестер Байко...
Оскільки в ті часи з журналістськими кадрами було туго, а Полтава знаходиться всього за 30 кеме, то редакція в Диканьці нагадувала прохідний двір. Коли ветерани газети час від часу намагалися перерахувати мені хто в них працював, то не вистачало пальців ні на руках, ні на ногах у всіх разом взятих. Штат завжди складався з двох частин: до однієї належали місцеві старожили, до іншої - безугав змінні, навіяні попутнім вітром.
До мене сторінки газети мережили статтями і репортажами "завіяні вітром" журналісти, котрі потім полетіли далі, деякі стали письменниками: поет М.Сич, гуморист В. Семеняка... Добрий десяток їх перевернувся в "Трудовій славі" і за мого в ній буття. Кожен по-своєму цікавий, умів писати штампами, але ніхто з них не зрівняється й довіку з Володею Є.
Цей Володя закінчив педагогічний інститут і уславився серед педагогів тим, що не наслідував сліпо видатного Сухомлинського чи там якогось Макаренка, а шукав власних шляхів до дитячих сердець. Він заборонив школярам вітати його в класі словами "Добрий день", а лише вигуком "Ура!" Дітям тільки подай нове та оригінальне: громове "Ура!" стрясало стіни школи перед початком кожного уроку, доки директор школи, випивши всю валер'янку в районі, не добився в області, щоб цього педагога-новатора перевели в інше місце.
Дорога справжнього таланту завжди обтикана терном. Хіба ти прошибеш той дрімучий провінційний консерватизм у сільській школі? Довелося Володі кілька місць поміняти. Він намагався посвятити у таємниці своєї педагогічної системи навіть завідуючого облвно. Аж поки той не вдався до хитрощів. Дізнавшись, що молодий вчитель на дозвіллі бавиться писанням віршів, він порадив йому не закопувати талант у землю, спробувати себе на ниві журналістики. Так Володя і опинився в Диканьці.
Поселили нового кадра неподалік редакції в самотньої бабусі.
· Що тобі на сніданок приготувати? - запитала вона вранці.
· Нічого не треба. Дайте тільки велику цибулину і столовий буряк.
Вчора ще педагог, а сьогодні вже майже журналіст сповідував ще одну диковинну для полтавських країв теорію - сироїдства. На очах здивованої бабусі він обчистив цибулину та буряк і відкушуючи то від того, то від іншого, хрумав так, що тільки буряковий сік бризкав по хаті.
· Божечко! - сплескувала в долоні бабуся і зазирала йому в рот.
Приходив він у редакцію з червоними від буряків губами та запахом цибулі на кілометр. Володя був веселим і цікавим хлопцем. Кожної вільної хвилини, як тільки лишався в кабінеті один, то крокував від дверей до вікна і вголос заучував імена світових партійних і державних діячів: Сірімаво Бандеранаіке - Сірімаво Бандеранаіке! Кім Ір Сен - Кім Ір Сен - Кім Ір Сен!..
Завдяки такому тренінгу пам'яті, він знав їх усіх краще, ніж дехто своїх сусідів, а також міг цитувати уривки з творів Чехова, Толстого. Найулюбленішим його твором був монолог царя Федора Іоанновича з російської трагедії. Різко відкинувши набік праву руку, голосом, якому б позаздрили мало не всі народні артисти тодішнього СРСР, котрі сирих буряків не їли, він ревів: "Так цар я, чи не цар?"
Від того грому дзвеніли світильники під стелею, а мухи з переляку билися головами об віконні рами і бездиханні сипалися на підвіконня.
Коли ми дружною бригадою виїздили на район по матеріали для статей "бобиком" з легким брезентовим верхом, фотокореспондент Павло Максимович провокував Володю прочитати знаменитий монолог. І тоді "Цар я, чи не цар?" так гриміло з машини, що кури на вулиці від несподіванки орлами шугали над парканами у двори, а з воріт вибігали стурбовані господині і довго дивилися вслід нашій машині, дивуючись, що ж то в ній таке бучне повезли.
Цей "цар", як і більшість монархів світу, не зміг писати для районної газети і поїхав далі. На його місце невдовзі прибула "цариця".
Серед вахтовиків я був перший, хто впродовж всієї історії за заявкою редакції розподілений державною комісією із факультету журналістики цільовим призначенням. Такий собі Колумб, що прибув відкривати давно вже відкриту, проте сповнену й досі таємниць Америку.
Друге потрясіння від зустрічі з Вмістилищем Гоголевого таланту я пережив під час остаточного приїзду на роботу з уже тугими валізами і в*язанками книжок. Так як і першого разу я ступив на центральну площу з автобуса і… остовпів. Вишні, які так буйно цвіли навесні вздовж вулиць, тепер рясно вродили. Легесенький вітер тихо коливав обтяженими гілками і сонячні зайчики стрибали по міріадах переповнених соком ягод-рубінів. Родився-хрестився недалеко від тих місць, школярем рвав вишні в степових Броварках у тітки Марусі, а такої сили, такого урожаю, такої земної щедроти ще не бачив. Якби те все ягодяччя переварити на варення - було б що зимою подавати до чаю всім народам Азії, Африки і Латинської Америки.
Стереотипні канони чи канонічні стереотипи вимагають починати знайомити з керівника, тобто, з редактора. Як я вже десь вище зазначав, що приїхав не з якоїсь там простої столиці, а з української Сорбонни у Львові; нас же там вчили розбивати всілякі стереотипи. Тож розповім спершу про редакційного водія Юру Овсяника, доки він нікуди не полетів. Бо він на своєму УАЗику-"бобику" ніколи не їздив повільно, а немов вихор нісся, мчав, летів, примудрившись за всі роки переїхати лише одного гусака на селі, і жодного диканьця.
Улюбленець редакції, невисокий, із бешкетливим школярським чубчиком, Юра був згустком енергії. Він спішив кожному допомогти, вважав за честь, коли до нього зверталися з проханням кудись "підкинути", з ним можна було без затримки вирушити у найвіддаленіше село хоч до сходу сонця, хоч після його заходу. А це немаловажно для написання репортажу із ранкового доїння чи рейду про відпочинок молоді на селі або збереження в цілості колгоспного добра. Він знав усіх водіїв, усіх голів колгоспів і сільських рад, парторгів і агрономів району. А найголовніше, він знав поля, сади, луки, пасіки, літні тваринницькі табори в кожному селі, і якщо ми не заставали в конторі потрібного керівника, то наш "бобик" ніби самонавідна зелена торпеда шугав над полями, доки не знаходив об'єкта пошуків.
Завдяки своїм знайомствам і зв'язкам Юра приносив нам масу новин, залишалося тільки поїхати або подзвонити по телефону, щоб уточнити, розширити, деталізувати. Може ті новини не зацікавили б Сі-Ен-Ен, Бі-Бі-Сі чи навіть Укрінформ, але диканчанам вони необхідні як повітря, бо то й було їхнє життя - реальне, конкретне, справжнє, близьке.
Юра гордився тим, що живе в Диканьці, що працює в редакції. Щоранку в день виходу газети він прочитував її і видавав коротку рецензію: "Оце ти харашо написав".
Ми подружилися з Юрою відразу. Він старався аби я дізнався про Диканьку якомога більше. В обідню перерву і після роботи він вивозив мене на кочубеївські і гоголівські місця, на поле бою шведів, на гирло маловідомої річки Мерло, на будівництво диканського БАМу - нової греблі під Василівкою. Показав мені ліси, балки, поля, лісосмуги, в які теплими вечорами районне начальство вивозило цілувати чужих молодиць. Від Юри я довідався, хто кому нешлюбний син, хто якраз тепер старається, щоб не було переводу козацькому роду; хто й де був у війну, хто має знаменитих родичів по світу. Із своїми друзями й кумами він мене знайомив з такою швидкістю, яка. Р.Вільямсу й не снилося. До багатьох привозив або приводив додому, а це неабищо в пізнанні природи, загадкової гумористичної вдачі диканчан, їхніх звичок, традицій, побуту.
Тепер, коли наш редактор вже на небесах і не сваритиметься пальцем звідти, можна признатися, що іноді після успішної поїздки в якесь із сіл, на зворотному шляху ми з Юрою відхилялися від маршруту зазначеного в його шоферському листку. Він показав мені Опішне і Котельну, Гадяч і Зіньків, Гоголеве та ще деякі села і міста, без яких не можна уявити Полтавщину і Україну, а без Полтавщини й України своєю чергою не можна уявити цілісної картини світу.
І досі стоїть перед очима один з найбільших злочинів більшовиків - нищення українського села.
Якось ми поверталися з Водяної Балки.
Давайте заскочимо в Яковенщину, - запропонував водій і в Кратовій Говтві крутнув бублика праворуч.
Суцільною стрічкою промигнули хати, лісосмуга. Машина помчала з гори в долину, а потім вихопилася знову на гору. І ми побачили рештки села. На кількох дворищах замість хат стриміли димарі посеред руїн. Ніби тут пройшли орди Чингіз-хана і біснуватого фюрера одночасно. Лише три хати були ще схожі на себе, але вже із вирваними вікнами й дверима, із забутими чи й навмисне залишеними череп'яними опішнянськими горщиками, полумисками та іншими домашніми речами на обгуреній із стін глині.
Маразматичні кремлівські правителі саме хворіли на гігантоманію. Вони ліпили докупи по кілька областей, районів, сіл. Людей і худобу з так званих "неперспективних сіл" згонили на центральні садиби, а їх дідизну корчували та зрівнювали із землею. Українця позбавляли кореня, пам'яті, можливості хоч раз на рік, на Проводи, прийти до рідної могилки. Корови, котрі на відділках паслися по черево в траві, тепер стояли в закаляних загородках також по черево і ждали, доки їм раз на день, а як тракторист зап'є, то й рідше, привезуть з поля та потрусять перед мордою в ясла чого-небудь зеленого навпіл з бур'яном.
Полтавщина, як ніяка інша область, здавна славилася хуторами. Їх породила сама народна філософія, мрія про свою "хатку та ще й сіножатку, і ставок, і млинок, і вишневенький садок". Від часів Київської Русі, а, може, ще й давніших, українці витворили не лише землеробську, а й садівничу філософію. Вона в наших щедрівках і колядках, у приказках і піснях, у роздумах Г.Сковороди, віршах та романах багатьох письменників від Т.Шевченка до цього дня, у сортах і працях Л.Симиренка, В.Копаня...
Про ці хутори видатний земляк Григорій Тютюнник писав у романі "Вир": "Село Троянівка гніздиться в долині. На північ від нього Беєва гора, покрита лісом, на південь - заткана маревом рівнина, по якій в'ється полтавський шлях. Обабіч шляху то тут, то там мріють у степу хутори, маячать на далеких обріях, як зелені острови по синьому морю".
Садок давав українцю не тільки свіжу сливку, яблучко, грушку, вишеньку, а й сушняк на всю зиму в узвар собі і на продаж; повидло, джем, наливку, слив'янку, вишнівку, абрикосівку такого смаку і кріпості, що нехай ті швидкональопані коньяки п'ють, у кого більше нічого немає.
Більшовикам багатство наших сіл та хуторів відразу кісткою поперек горла стало. І це чи не найяскравіше засвідчує їх сатанинську суть. Бо в усьому світі держава свого землероба-годувальника підтримує, допомагає, а ці як дорвалися до влади, то відразу накинулися на селян з продналогами, продзагонами, розкуркуленням, голодомором, укрупненням, спеціалізацією. Від самого жовтневого перевороту в 1917 році більшовики ганяли народ кількома колами пекла через утопію розвинутого соціалізму та ще більший міф про повний комунізм, поки знову привели до капіталізму, тільки вже не до того, який був на початку XX століття, а до отого первісного, з якого людство починало свої експерименти з ним у ХУІІІ столітті.
Яковенщина була знаменита тим, що єдина в районі, окрім Диканьки, мала з давніх часів водогін. А тепер село лежало в руїні, з вивернутими трактором подекуди трубами того водогону, і під щедрим весняним сонцем видавалося примарним, ірреальним. Вишні і сливи ще тільки наброщувалися, терники поза садками вже цвіли. Повернулися в них соловейки, заливалися співом, але не було його кому слухати, і той спів видавався риданням за сплюндрованим селом, за нищеною Україною.
Схожу картину я побачив через кілька років у так званій "30-кілометровій зоні^ неподалік також славного здавна Чорнобиля: хати без вікон та дверей, розквітлі садки і солов'їний марний плач над ними, якого ніхто не чує.
До Диканьки ми їхали мовчки, ніби побували на похороні своїх і чужих мрій.
Але такий настрій триває недовго, якщо з нами фотокореспондент Павло Максимович Сукач. Це найтиповіший, найхарактерніший, найполтавськіший полтавець. Дорідний, із закругленими формами, невеликими губами, які після ста грамів набирали обрисів чайної троянди, із хвилястим волоссям, яке в спеку пітніло від чола і німбом згорталося кучериками у слово з трьох літер. Не "мир", і не те, що ви подумали, а "ура!" із знаком оклику. Він так оклично, піднесено, непосидюче, творчо й жив. Він навіть сідав не так як усі люди, а по-сукачівськи. Натурально, не за столом у редакції, а під час виїзду на природу, або після комуністичного суботника біля каші на березі ставу, чи в лісі біля шашликів. Як козак Мамай на відомих народних картинах, підбирав під себе ноги, тільки до рук брав не кобзу, а чарку і розповідав безліч кумедних історій із свого життя та пригод з відомими в Диканьці особами. Цю його позу багато намагалося скопіювати, але більше п'яти хвилин не витримували, тоді як він сидів так годинами.
У невеличкому районі в кожне село, до кожного механізатора, бригадира, вчителя, бібліотекарки кореспонденти приїздили по кілька разів на рік. А що мав фотокор веселу компанійську вдачу, був контактним і приємним в усіх відношеннях, то на Диканщині знали його не тільки люди, а й собаки, які не кусали: іноді деякі надмірно служиві або малосвідомі лише гарчали. Чого не скажеш про бджіл: з цими він не контактував, на пасіку їхав охоче, але з панічним страхом: як тільки бджола дзижчала в кінці поля, починав махати немов вітряк крилами руками, а як давала йому замість меду жала - червонів і вдвічі збільшувався в об'ємі.
Хто не поліниться погортати старі підшивки будь-якої районної газети, той дізнається, що не в такі й далекі часи звичайних людей у нас не було. Хто орав, сіяв, доїв - підпадав під рубрику "Герої полів і ферм". Всі решта були "Героями наших днів". Всіх їх Сукач клацав на фотографії, або як він казав, на карточки, для газети. В районі не лишилося не те що дядька - деревця, кущика, ярочка, які б не удостоїлися честі потрапити на його фотоетюд.
На Полтавщині не люблять того, хто не п"є горілки. Павло Максимович не давав землякам підстав себе не любити. Все життя він боровся із "зеленим змієм". Як тільки наллють - то він зразу ж вип"є, щоб того змія і близько не було. Потім стає веселим, жартівливим, дотепним. Жаль, що Гоголь поїхав у Москву та помер - було б йому знову про кого й тут писати.
Народився Павло Максимович, а для кого - Паша, кому - й Павлік, більшості - просто Сукач, як колись писали про видатних діячів, "у бідній селянській родині" в селі Мала Бузова. Тому й псевдонім собі взяв "Павло
У місцевій пресі України є багато ентузіастів. Але таких як Сукач більше ніде немає. Він палахкотів ідеєю щось вигадати, написати, впровадити на сторінках. Він вибухав гейзером пропозицій, котрих вистачало і для нього, і для його колег. Не раз ініціативу стриножив брак системної спеціальної освіти, здатності до філософського аналізу і узагальнень, від чого кореспонденції та замальовки страждали описовістю, телеграфністю стилю, який щедро застосовував у своїх художніх творах Хемінгуей, але радили намагатися уникати районним газетам теоретики преси.
І тоді Павло Максимович звертався до мене: "Владімірович! Ось давай, напиши про це! Я гарну карточку зроблю. Бо як ти не напишеш, то я сам напишу!"
Мої львівські вчителі радили писати про людину лише коли ти її полюбиш, щоб виходило тепло. Не завжди вдається під час короткого бригадного виїзду достатньо ознайомитися з проблемою, людиною, щоб аж її полюбити, тому публікації "районщиків" часто-густо схематичні, поверхові, однакові. І якщо тема того варта, в суботу чи неділю я виїздив рейсовим автобусом у віддалене село сам, аби мати час роздивитися, розпитати, проникнутися, полюбити. Після публікації такого матеріалу Сукач перший читав його в день виходу газети, а наші столи були впритул, і я бачив у його очах найвищу оцінку - сльозу зворушення. Вона й робила нас братами по творчості. Ми з ним спільно підготували і опублікували за кілька років десятки розповідей різних жанрів про сільських ланкових, кухарок, вчителів, вишивальниць, бібліотекарів - про тих скромних жінок, що про них сказав поет: "І стотисячний хор оспіває твій труд, та ніхто не піддасть тобі клунок на плечі".
Якби соціологи із столиці, чи й самого Інтернету, провели спеціальне дослідження, то виявили б, що полтавські чоловіки не дуже кохаються в поезії. А Сукач її любив, знав багато віршів напам'ять і цитував. Особливо з Бориса Олійника.
Щойно хмари починають збиратися докупи, як він проказує речитативом народну творчість: "Вітер хмару наганяє, мабуть буде дощ; мати качку зарубала, мабуть буде борщ". А тільки, не приведи, Господи, у жнива задощить на кілька днів, так він і видає землякове: "Над Санжарами дощ. Над Полтавою дощ. Над Європою... Запливає комбайн у калюжу, як Ноїв ковчег".
Завважмо: Борис Олійник написав, що випливає не Аврора" на Неві, а Ноїв ковчег на Полтавських полях. Великому Синові Мати-Земля в гени заклала код Великого Знання про те, що над Полтавщиною таки плавав цей людстворятівний ковчег. І слово "ковчег" викликало сльозу зворушення у моїх сучасників, котрі більше відчували це душею, ніж про щось інше знали з книжок чи інструкцій.
Павло Сукач мав серце, зв'язане з Диканською золотою аномалією невидимим біострумом. Він любив цю землю і жив цією любов'ю. На Хрещатику в Києві, на Слісейських полях у Парижі його можна уявити лише туристом під час короткої екскурсії. Без Диканської атмосфери, без пшеничних і гречаних вітрів з полтавських полів він би там завіяв, як калина без води.
У ті часи розквітав управлінський талант цілком незвичайного першого секретаря Полтавського обкому партії Федора Трохимовича Моргуна, котрий впроваджував безплужний, безвідвальнии обробіток землі. Принагідно, вже коли зайшла мова про цього достойника, друга Л. Брежнєва по цілині, Героя Соціалістичної Праці, чи хоч один сьогочасний мудрець у світі розгадає загадку царя Соломона: біля якого обкому партії в Україні за доби КПРС не було пам'ятника Леніну?
Тепер, коли новоявлені демократи гупають себе в груди від переповнення почуттів патріотизму аж гуде по всій державі, відповім: не було ні повної статури, ні на чверть вождя світового пролетаріату лише перед Полтавським обкомом партії. Збудував Моргун типове приміщення, а перед ним розпорядився посадити білокорі берізки. І тепер вони освітлюють центр міста, про який його шанувальник Іосіф Кобзон виспівує: "Моя Полтава на тебе схожа, і без Полтави я жити не можу".
Скільки шипіли, засуджували Моргуна за насильницьке впровадження рятівної для землі безвідвалки, за те, що він по радіо на всю область наказував головам колгоспів, міліціонерам: "Якщо дядько везе на возі чи в кузові машини траву - не зупиняйте, не штрафуйте! Зупиняйте того, який нічого не везе, ганяє порожняк і питайте: "Ти чого нічого не везеш? Бо як дядько везе траву, то вигодує корівку, телятко. А буде в дядька, буде і в державі". Ви ще десь стрічали такого секретаря обкому в ті часи?
Також вольовим методом він накинув гасло: "То не родина, де не росте калина". Як і тисячі полтавців, Сукач всією українською душею сприйняв ідею партійного лідера з народною філософією і посадив у дворі кущ калини, що цвіте і розростається щороку пишніше.
Павло Максимович був людиною веселою, сонячною, тому на його карточках герої переважно усміхнені, на більшості виробничо-польових знімків та етюдах або сходить або заходить сонце. Він навчився робити його п'ятьма копійками під час проявлення фотографії. Не знаю, куди дивилися упорядники "Книги рекордів Гіннеса", але частіше як на знімках у Диканській газеті сонце не сходило й не заходило ніде більше в світі. І тут проглядаються ще раз наші родинні зв'язки з єгипетськими фараонами. За чотири тисячоліття до Різдва Христового Ехнатон і Нефертіті поклонялися сонцю. А в наш час інтуїтивно творив культ найбільшого світила простий газетний кореспондент. Але не в Індії, не в Італії чи Мексиці, де сонячні дні переважають над похмурими і сонцепоклоніння доречне, а саме в Диканьці з помірно-континенатальним кліматом.
Цікавою, колоритною, вибуховоімпульсивною постаттю був і наш редактор Іван Дмитрович Левченко. Все життя він віддав районній газеті. Як Сукач з Малої Бузової, колись приїхав у Диканьку з наддніпрянської частини Полтавщини та й залишився в ній навік. Пропонували йому згодом і більші райони, і саму Полтаву, а він прикипів до тієї аномалії, котра тримає диканчан невидимим магнітом.
Сам він працював багато і любив тих, хто працює, дає для творення часопису-літопису рядки, які суворо підраховувалися і служили мірилом працелюбності та гонорару. В цьому сенсі з ним було легко. Треба лише звикнути до того, що може, особливо після накачки в райкомі, підвищити голос, побурчати, зрідка й погриміти. А через кілька хвилин зайде до тебе в кабінет сяючий, ніби інша людина. Більшість ідей ми з Сукачем втілили тому, що нас підтримав редактор. Диканську газету не раз в області хвалили, редактора відзначали, і тому саме йому доручили втілювати експеримент з переходом на щоденний випуск у жнива. Це була двополоска, "щоденка", подекуди прозвана "окопним листком". Нам доводилося мотатися по селах вдвічі інтенсивніше, зате оперативністю інформування про події в районі, на полях, ми не поступалися передовим друкованим органам світу, або й випереджали їх. Попереду йшло тільки радіо. Хоча не всі те цінували, особливо ремствували ті, хто використовував газету для загортання оселедців або інших продуктів. Половинка газети й справді для цього погано прислужувалася. Але завершувалися жнива, і ми знову переходили на звичайний чотириполосний випуск - загортай що хочеш, лиш би воно в тебе було. Тільки перед цим "прочитай, запам'ятай і перекажи товаришу".
Іван Дмитрович міг доручити нам писати все що завгодно. Та монополії на коментарі до зведень про надої молока нікому не довіряв. Він вдосконалив цей жанр до такої межі, за яку не сягала уява університетських викладачів з їхніми кафедрами та вченими радами. Він виробив свій стиль, в якому пульсувала його неспокійна вдача, рішення партії, воля народу, все тогочасне життя.
За зведеннями про надої пильно стежили керівники району, а також всіх господарств, ферм, і навіть беззубі діди по селах. Бо молоко цілий рік є не тільки основою життя, а й наріжним каменем сільської економіки. У ньому ж, на відміну від м'яса, немає ні кісток, ні хрящиків: що не пішло на кефір, ряжанку, сметану, масло, те повернеться сироваткою для випоювання телят і випікання схожих формою і розміром на сонце полтавських паляниць.
Воно, звичайно, для економічно грамотних людей вистачило б і голого зведення. Та з огляду на вказівку райкому і економічну темряву народу редактор писав свій коментар. Він детально розжовував, на скільки відсотків мінуснули в Балясному, як смиконулася крива у Стасях, де спостерігається плюс. Чомусь воно так виходило, що в більшості господарств літом і зимою мінусували, і навіть в передових бувало крива надоїв то після дощів, то в засуху візьме та й смиконеться.
У районі ці коментарі читали обс...чись від сміху. Коли я послав їх до Києва своїм колишнім однокурсникам - з ними сталося те ж саме. А моя названа сестра Людмила Коханець навіть написала "Поему про мінусиста'. Наперед знаю відповідь, а ви запитайте у відомих інформагентств "Сі-Ен-Ен', "Сіньхуа' та їм подібних, чи багатьом редакторам у світі присвячували поеми?
Однією з особливостей редактора була вибухова вдача. В усьому. Навіть в жартах. В ті часи текстові новини та фото газети передплачували і отримували не через Інтернет, а поштою. Приходило все те добро разом із пластмасовими кліше у великих і малих цупких конвертах. Ці конверти цікавили редактора більше, ніж їхній вміст. Відрізавши з одного боку смужку і витягши матеріали, він надував конверт повітрям як пузир і затискав правою рукою. Причаївшись за дверима, чекав, доки хтось ітиме по кородиру. Тільки людина минала двері, він вибігав і позад неї з розгону бив надутим конвертом об ліву долоню. Гримів вибух, від якого підстрибував не лише перехожий в коридорі, а й ми в кабінетах за зачиненими дверима. Доки жертва жарту хапалася за серце і приходила до тями, Іван Дмитрович з веселим сміхом вдатливого мисливця біг до свого робочого столу. Не було в редакції людини, котра почувши вдесяте, всоте "конвертований вибух", не засміялася б навіть в найсерйозніший момент.
Редактор був хорошим сім'янином. Щодня, йдучи додому на обід, він заходив до магазину, купував хлібину або пляшку кефіру і піднявши в руці до рівня плеча так і ніс Катерині Григорівні, ніби чужоземний посол дорогі дари цариці Клеопатрі.
Та найбільше славився наш редактор по цей і по той бік екватора мистецтвом варити пшоняну кашу. Навесні, десь так перед Паскою, райком розганяв всі районні організації по селах на комуністичний суботник. Або ремонтувати літні табори для худоби, або проріджувати лісосмуги чи готувати картоплю до садіння.
Впоравшись із завданням за півдня, ми вирушали до лісу на обід. Від минулої весни знали, що після суботника буде редакторова каша і готувалися до неї, жили мрією про неї, закреслювали в календарі дні. Якби хто раптом сказав, що каша відміняється, то з нами приключився б такий стрес, як з урядом, якому МВФ цілий рік обіцяв надати солідний валютний кредит, а тоді показав фігуру з трьох пальців.
Іван Дмитрович мав для кашодійства спеціальний казан. А в нього -відбірне пшоно, півкіла вершкового масла, шмат сала, всілякі приправи. Нам він доручав лише дрова збирати, і то не підкладати їх під казан, а складати на купку збоку. Все інше робив сам. І не народився ще на світі чоловік, не кажучи вже про жінку, які б перевершили його у кашоварстві.
Коли ми сідали до імпровізованого столу і насипали в миски каші - з природою починало творитися щось незбагненне. Розлите по сірому торішньому листю море рясту мінилося то світлим, то темним синім кольором; вікові дуби, котрі до цього стояли задумливо, починали хитати ще голими, але вже наброщеними кронами, немов раптом згадали, як у часи їхньої молодості під ними варили кашу козаки гетьмана Мазепи; високе небо ще вищало і аж дзвеніло чистотою; із верховіть дерев, як на фестивалі за Гран-прі, лилися змагальні пісні цінь-цінь-синиці, ху-ду-тут, ху-ду-тут-одуда, тьох-тьох-тьох-соловейка, ку-ку, ку-ку, ку-ку-зозулі і різних дрібних та менш відомих співаків.
Апетитний, неповторний, весняно-романтичний і наскрізь історично-ліричний запах нашої каші стелився лісовою дорогою, попід Кочубеєвою Тріумфальною аркою аж до транс-континентального Полтавського шляху. І хто саме тоді проїздив у авті чи автобусі, той ковтав запах і слину. А ми на лісовій галяві споживали неперевершений твір редактора, який оцінювався самими лише плюсами та моєю пізнішою провиною, бо не написав про це до Києва сестрі Людмилі, на світ не з'явилася ще одна, тепер уже "Поема про плюсиста'.
Іван Дмитрович за вимогами тодішньої конституції і народного етикету сидів на чільному місці і щасливими примруженими очима спостерігав, як ми уминали його кашу. Скільки всього не привозили на цей "стіл' доладні жінки нашої редакції - хоч трохи чогось та й залишалось. Каша - ніколи!
По праву руку від редактора напіввозлягав покегекуючи прокуреним голосом його заступник Олександр Трохимович Євтушенко. Одночасно згідно штатного розпису він завідував відділом партжиття. За всю історію світової преси не було нічого нуднішого, прицуцуватішого, "галіматнішого^ абсурднішого, ніж рубрика "Партійне життя" в місцевих газетах. Щоб до них писати, а потім надруковане читати, треба маку наїстися. Ми знали, як Трохимович дає собі раду з тим писанням, тому ніхто йому не заздрив, і про це ні гу-гу.
Був же він людиною такою доброю і щедрою, що не міг не поділитися з ближнім чим-небудь, лиш би воно в нього було. А ще славився супер-акуратністю. Завжди при краватці, в напрасованих штанях, начищених до такого блиску черевиках, що дзеркало дужче не засяє. Завдяки догляду, шані, охайності носив він не якесь імпортне "ге", а наші вітчизняні черевики, по 11 років підряд. І завжди як нові. Коли б з райкому не покликали на якусь нараду, йому перевдягатися не треба.
У досить солідному віці Олександр Трохимович одружився із щебетушкою, кореспондентом районного радіо Лідією Володимирівною, яка о шостій ранку бадьоро-клопітливим голосом будила весь район, розповідала новини, вчила як боротися з амброзією та іншими ненависними бур'янами, колорадським жуком, і як на світі жити.
Якщо вона в день виходу газети робила її огляд, то в селах, почувши, що сьогодні написано про їх сусідку, а кому - сваху - куму - сестру -коханку і т.д. і т.п., до обіду вже тільки те й робили, що виглядали листоношу.
У Олександра Трохимовича один за одним народилися два сини, вони росли, мали хороший апетит і їх треба було чимось годувати. Тому хоч і жив у центрі, тримав у клітках значну кількість кролів. За подвір'ям для них засіяна ділянка конюшини, але кролі такі звірі, що цілий день сип їм овес і накидай повну клітку трави - все перехрумають і пересиплють у круглі тверді боруб^яхи.
Коли ми виїздили із заступником "на район", то він брав маленьку портативну складану кіску і величезний "кропив'яний" мішок. На зворотному шляху завертали до якогось ставу, на узлісся чи під лісосмугу, і там Трохимович з Юрою косили соковиту траву для кроликів, а ми з Сукачем трамбували її у мішок заввишки з доброго дядька. Потім трохи перепочивали у полтавському цілющому запахущому різнотрав'ї, над яким пурхали метелики, гули джмелі і бджоли, вигравали у височині на сопілках жайворонки, а ще вищіше сонце думало, що цього разу уникне Сукачевої карточки.
Це були такі дивні хвилини психологічного розвантаження, що якби про них дізналися японські вчені, то наробили б портативних кісок і змушували щодня працівників електронної промисловості косити траву. Ну, нехай не японські, бо там того острова - одній полтавській бабі сісти, але в американців є де розмахатися косами. А, бач, через звуження мислення не здогадаються.

Далі за суботниковою скатертиною-самобранкою возсідав у позі а-ля козак Мамай монументальний і сміхотливий Сукач. За ним вертівся енергійний Юра. А потім вже й я - тоді ще молодий і стрункий, але із початковим заокругленням рис, як казала моя дядина Галька: "Справний". Ні до Диканьки, ні після неї я не мав такої ваги, вважався несхильним до повноти. Але ж у Диканьці аномалія, атмосфера, умови, оточення. Тут сухоребрих не люблять, називають або хворими або голодними.
По ліву руку від редактора цвіли наші редакційні півонії. Перша серед них - відповідальний секретар Ольга Пилипівна Сліпченко. Міцної статури, чорнява. А очі - Тихий океан у найглибшому місці темніший не буває. Ще як серйозна, то нічого. Як тільки іскристо посміхнеться - всі титаніки в штанях йдуть на дно.
Ольга Пилипівна ніколи не розлучалася із гнучкою, аж співаючою , стальною лінійкою-рядкоміром, може, уночі навіть під подушку його клала. Нас вона переслідувала одним і тим проханням: "Ну допишіть на другу полосу 20 рядків, бо дірка!" І стільки тих дірок було на кожній сторінці як не на 30, то на 20 рядків, ніби вона міряла не тим кінцем лінійки. Але оскільки говорила з посмішкою, то ми танули і дописували. Зате коли щось не влазило, то мовчки відрізала, скорочувала, і якщо ми помічали, то нам те відрізання було ніби серпом по... живому. Бо ж автор думає над кожним словом, припасовує їх за законами граматики, за камертоном свого серця. А секретар викидає за показанням стального бездушного рядкоміра.
Наш відповідальний секретар, на відміну від сотень своїх колег на 1/6 земної суші, тужила за творчістю журналіста. Вона любила людей, хотіла виїздити з нами до них на поля і ферми, в школи і лікарні, і писати гарні репортажі та замальовки. При кожній нагоді так і робила, аж доки зовсім не полишила секретарства і не перейшла у власне творчі одиниці.
Далі цвіла півонія-кореспондент Надія Яківна Чирка. Молодичка також нівроку. По габаритах від Ольги Пилипівни хіба що зростом відставала. Модниця - в ательє й жила б. Завжди весела, посмішка якась непроста, ніби з підкладкою: "Говори, говори, я про тебе все й так знаю".
І знала про всіх чимало, бо народилася і до школи ходила в Диканьці, і кумів у неї було півселища. Та сусіди, та знайомі, та ті, про кого до газети писала...
Якщо треба щось у когось випитати, Надя не запитувала в лоб. Вона закидала обгорнуту в насмішку вудочку з другого берега. Реціпієнт ковтав приманку, починав виправдовуватись, доводити, наполягати на своєму, і в такий спосіб подавав необхідну їй інформацію.
А ще значна була Надія Яківна своїм чоловіком Михайлом. Бо по батькові він - Енгельсович. Тепер, коли кордони на всі боки відкриті, проїдьте землею від Владивостока до Іспанії, чи ще де стрінете таке. Якби вдалося Ла-Манш переплисти, то хіба що у Великобританії, бо там був колись один друг Маркса - Енгельс, але ж англійці економлять на всьому, то по батькові не пишуть.

Мене Чирки часто запрошували у вихідні на гостину, так що я з єдиним у світі Енгельсовичем не раз зустрічався. В їхній хаті особлива атмосфера; у них біля серця є якісь магніти; вони вміють стільки всього смачного наварити, напекти і насмажити, ніби готувалися до свята. Від спогадів про ті вечірні посиденьки мені й досі тепло на серці.
Друкарка Віра Яківна також учасниця всіх суботників. Вона також корінна, також про всіх все знала, любила поговорити і давала оцінки нашим матеріалам ще під час друку. Кулеметний стукіт машинки час від часу переривався вигуками: "Матінко! Людоньки! О, Боженко! О, рятуйте!" Коли друкувала статті з відділу партійного життя, то зітхала, чухала потилицю і під грудниною, опускала стомлено плечі - так її крутило і ламало, немов гречаний бублик на лопаті. Як переходила до моїх рубрик "У нашій світлиці" і "На пасіці Панька Рудого" - то машинка виклацувала, неначе коні копитами в панській бричці дорогою на Сорочинський ярмарок.
Віра Яківна маленького зросту, спокійна. Вона майже не ходила пішки - все їздила на велосипеді. Диканька за популярністю цього виду транспорту, мабуть, посяде третє місце після Китаю. Щоранку, коли людство вирушає на роботу, вулиці селища заповнюють жінки на велосипедах. Деякі їдуть самі. Інші везуть до школи і дитсадочка спереду і ззаду дітей на "багажниках", прироблених з усіх боків, немає їх лише на колесах. До того я ніде не бачив такої кількості жінок на велосипедах. Кажуть, що в сусідній Котельві ще більше і ото вона посідає друге місце після Китаю. Не знаю напевне, але підозрюю, що колесо свого часу винайдене саме в Диканьці, інакше нічим пояснити такої тяги її людності до воза, авто і велосипеда.
Ще про одного члена редакційного колективу мушу розповісти - про головного бухгалтера Ніну Іванівну Колотій. Вона страждала від підвищеного тиску, не могла нахилятися, тому на суботники з нами не їздила. Але наступного дня посилено цікавилася, як все проходило, хто, що, де, скільки?
Мені Ніна Іванівна стала другом і покровителем. Перше пояснення криється в тім, що вона закінчила Львівський торгово-економічний інститут і ми з нею називалися "львів'янами", утворили своєрідне львівське братство на східних теренах. Друге пояснення корінилося в тому, що в неї, як у кожної людини, виникала потреба хоч іноді з кимось поділитися наболілим, сумнівним, тривожним. А в Диканьці поділитися - це все одно, що доручити ЛІді Володимирівні розповісти вранці по районному радіо. Я ж мовчав про почуте, як розвідник Зорге, Зоя Космодем^янська і всі молодогвардійці разом взяті. Тим більше, що ніяке гестапо й не допитувало - хай би дізналася Ніна Іванівна, що його це зацікавило, відчуло б воно, де другий фронт відкрився.
Завдяки Ніні Іванівні я отримав багато характеристик на диканчан, вперше спробував царського варення із аґрусу завбільшки з сливу, і один з небагатьох нестоличних журналістів мав у ті часи виданий фотомеханічним способом "Словарь української мови" Б.Грінченка, котрий допомагає мені й нині. Та найбільша заслуга головного бухгалтера перед історією полягає в тому, що завдяки їй у мене з'явився перший в самостійному житті дах над головою - одну кімнату в двокімнатній квартирі у самісінькому центрі Диканьки. З вікном у вишневий сад. А за ним став із вербами, до яких навесні прилітали наймайстерніші солової, і їхній спів заплутувався в гілля та й лунав до самісінької осені, опадаючи лише після перших заморозків з листям. Зимою над тими вербами зависав і не хотів нікуди пливти найбільший, найяскравіший в Україні місяць. Він ще дужче розповнів та покрасивішав від часів Гоголя і штовхав своїм чарівним світлом на лірику під солов'їні верби не тільки Диканських юнаків та дівчат, чоловіків з жінками, а й, де хочете засвідчу, дідів з бабами.
Можна згадувати багатьох редакційних працівників, котрі змінювалися під дією законів цивілізації чи своєї долі, але це справа нереальна. Тому назву ще одного приятеля, Богдана Лутчака, та й зупинюся.
Він також був ^львів'янином", на відміну від нас з Ніною Іванівною, уродженим. З гірського містечка Турка на Львівщині. Мав чудову пам'ять, перечитував всі військові мемуари і листи видатних діячів культури, часто кликав мене в гості на подвір'я-садок. Доки ми говорили, яблука гупали об землю, ніби просили слова в дискусії.
Ось таким невеличким колективом ми й творили у ті часи літопис Диканщини, звичайно, за допомогою посадових осіб, котрі робили це з примусу, сількорів, які писали за покликанням душі; і навіть школярів-юнкорів, котрі завдяки любові до слова і нашій роботі з ними згодом ставали студентами факультетів філології та журналістики.
Першою опорою районних літописців є музейні працівники. На той час у Диканьці краєзнавчі знахідки акумулювали, систематизували і узагальнювали мудрі, жартовиті, цікаві діди: Дмитро (Гармаш) та Михайло (Вернигора). Особливо дружні стосунки були в нас із Дмитром Михайловичем Гармашем. Він і сам іноді писав дописа, а частіше приходив дрібненьким кроком, як колобок котився, в редакцію і розповідав про нові знахідки та плани будівництва нового музею, а ми з Сукачем поперемінне записували і готували до друку.

Прожив Дмитро Михайлович, динамічне і досить драматичне життя, місцями таке, якого й ворогу не побажаєш. Це тепер всі знають, що таке ГУЛАГ. У ті роки ця тема була під забороною і він нам детально всього не оповідав, тільки штрихами: як забрали серед ночі сталінські кати, як мучили в таборах. Лише іноді із сльозою в оці майже пошепки казав: "Пальці дверима давили. Свої. Ні за що!" І показував покручені енкаведистами пальці. А ми не могли зрозуміти його мови, бо довкола та ж КПРС будувала комунізм і співала пісень: "Я країни іншої не знаю, де так вільно дише "чєловєк".
Незважаючи на пережите, Дмитро Михайлович не озлився на світ, на людей. Він із енергією юнака напосівся на будівництво історико-краєзнавчого музею. В ті часи, коли всі будівельні матеріали рахувалися дефіцитними і розподілялися в області, він туди їздив неначе на роботу, надокучав до того, що високі начальники кричали: "Та нате вам наряд на цеглу, тільки більше не приїжджайте!"
У Київ він навідувався до друзів юності і привозив з Міністерства культури та Ради Міністрів фінансове підкріплення і експонати. Писав листи землякам або діячам культури і науки, які колись бодай раз ступали на землю Диканьки і збирав, збирав, збирав усе в фонди. Він лишив по собі двоповерховий музей в центрі селища та неподалік нього картинну галерею у відвойованому приміщенні старого виконкому. Він залишив по собі добру пам'ять, науку нам, як потрібно братися за найважчу справу наперекір вітру, долі та злим силам, і доводити її до кінця.
Чимало матеріалів для наших газетних публікацій постачали і сільські вчителі-краєзнавці, які силами неймовірного ентузіазму створювали при школах і клубах свої музеї - один від одного оригінальніший.
Районний відділ народної освіти очолював тоді А.С.Івашко, який шкільними музеями, підвищенням рівня естетичного виховання в сільській школі горів, палав що твій Сухомлинський. Він належно оцінив роль газети в житті педколективу, а тому кликав журналістів на всі масштабні заходи, брав з собою у віддалені школи, сам писав статті, створював районний музей народної освіти.
Бездонні моря, невисихаючі джерела для газетярів - поля і ферми. Вони працюють без вихідних, за будь-якої погоди, при всіх урядах і хоч хай там одній чи ста партіях. Тоді була "всього одна, та ладна": вона орала і сіяла, доїла корів і щупала курей, які несли мало яєць на 100 га с-г угідь. Вона замість спеціальних комбайнів кидала всіх службовців райцентру на косовицю сіна у спеку і збирання цукрових буряків під дощем та в заморозки. Вона сипала дуст проти кузьки, бризкала дихлофос проти колорадського жука, займалася внесенням органічних та мінеральних добрив, поливом у спеку і осушенням у дощ, але таких результатів як у проклятих капіталістів не мала. Наші найкращі в світі чорноземи майже марнувалися, бо тільки в передових колгоспах уміли напахати пшениці по 38 цнт/га, тоді як сорт "миронівська' у чехів давав до 100 цнт/га на набагато бідніших землях і його творцеві академіку В .Ремеслу там поставили пам'ятник.
Схожа ситуація спостерігалася й у тваринництві. Ціною неймовірних зусиль райкому, спеціалістів, всього населення у 1987 році від кожної корови надоїли по 2866 кілограмів молока і розцінювали це як подвиг, бо в 1985 році було по 2555. А в Бельгії та інших капіталістичних країнах якщо корова не дає 5000 - то її на фермі не тримають, переробляють на салямі.
Виявилося, що й ті показники ще не межа. На тих самих фермах, при тих же й керівниках, які тепер інакше поназивалися і рішень партії з урядом не виконують, у 1998 році, наприклад, надоїли від корови по району аж по 1367 кг молока. А в господарствах: "Дружба" - 738, "Орданівка" - 680 кг. У нашої сусідки баби Марусі не дуже й породиста коза давали тричі на день по півтора літровому горщику молока. За рік його й назливається більше, ніж тепер на деяких фермах.
Вражають і "досягнення" в тому ж році на "солодкому фронті" По району в цілому напахали по 139,9 центнерів буряків на гектарі. У колективах ім..Чапаєва - по 48,6, "Диканька" - сумно сказати - по 33,3 центнерів. Мабуть гичкою вниз вирощували: от і кажи про полтавські чорноземи та родючу голоблю на них.
І все ж нашим хліборобам, нашим дояркам треба всім без винятку пам'ятники ставити, бо й ті, здобуті ними кілограми та центнери - каторжна праця всупереч законам цивілізації, прогресу і здоровому глузду.
Але не це головне. Головне тоді перед черговим пленумом та з'їздом партії взяти підвищені соціалістичні зобов'язання і стати на трудову вахту, а після них включитися в соціалістичне змагання за втілення доленосних рішень у життя, а тепер - нарікати на демократію і незалежність.
У промисловому плані Диканька є стратегічно важливим світовим об'єктом, і хоч я на власні очі поки що не бачив, але впевнений, що вона нанесена на таємні карти Пентагону. Бо на одній з її околиць, нікуди не подінешся, збоку Росії, день і ніч працює компресорна станція, яка помпує таки російський газ у Європу.
Якось-то цар нафто-газової держави, який на гребені демократії стріляв з гармат не по горобцях і не по ворожому, а по своєму таки парламенту, хизувався: "Вот подвернулі вєнтіль, і пошла Україна на уступкі". Це як ми, начебто, за газ їм заборгували. Всупереч законам логіки і елементарної арифметики. Якщо ми повинні за спожитий газ заплатити їм енну суму, а вони нам за транзит того газу до Європи таку ж суму - то ніхто нікому нічого не винен. Але їм дуже грошей треба, тому ніяк не второпають, як це - газ продали і нічого не заробили. Що за транзит через територію незалежної держави платити треба, їм у голові не вміщається: вони колишні і ця територія колишнього СРСР, виходить свої. Так чому ж українці за газ не платять? У них улюблена казка про солом'яного бичка і на те нема ради.
А наша влада, ще також колишня, тобто - їхня, боїться вже й наступному цареві накриво слово сказати. Якби дали волю Диканським козакам, ті б як їхній львівський побратим Любомир Буняк, зразу б навчили ведмедя халяндри скакати. Сказали б Диканські перекачувальники: "Не будете платити за транзит - з понеділка свої вентилі "подверньом", носіть свій газ у Європу в штанях, або возіть в цистернах, але залізниця також через Україну проходить". Побачили б тоді політологи світу, що кращої дружби від "газованої' людство ще не придумало. Поки що день і ніч гудуть на околиці Диканьки компресори. Скільки вони помпують братнього енергоносія, нинішнє керівництво газопроводу нам повідомити відмовилось. Мовляв, такі дані "засєкрєчєни". Оскільки воно відповіло мовою держави з якої газ качають, то, може, це керівництво ще не українське. А, може, воно телевізора не вмикає. Бо інакше б побачило, як у Дніпропетровську на заводі, да виробляють ракети "Зеніт", зарубіжні делегації ходять немов по Хрещатику. Та й Росія у космічному кораблі запустила американського мільйонера - Брежнєв з Андроновим у труні перевернулися б, якби почули про таке "розсекречення" стратегічної галузі.
Втім, "Трудова слава" подає для всього району те, що на підприємстві вважають секретом, як підсумки роботи за квартал та рік: "Диканським управлінням магістральних газопроводів забезпечено: транспортування газу (6,1 млр. куб. м, показник минулого року 8,3); транспортування газу споживачам (139,8 млн. Куб. м проти 170,3 торік) - (Трудова слава", 2001, 28 квітня, 2 стор).
Диканчанам від тієї компресорної неабияка користь - в кожній хаті природний газ. Якщо по далеких, і навіть з усієї сили промислових мегаполісах країни бушує енергетична криза, то нащадкам коваля Вакули вона й за вухом не свербить.
Щоправда, до цих благ цивілізації вони отримують і невеликий доважок. Ні дощової, ні сонячної днини його не дуже видно. А ось росяними ранками, коли я бігав на зарядку до лісу, завжди спостерігав, як притлумлені нічною прохолодою звисають із труб і стелються вибалком вздовж поля зеленаво-жовтаві ядучі пасма викидів. Компресорна "дихає" не озоном. Ті пасма всякають в землю, а з неї разом з всілякими там пестицидами - в пшеницю. А з неї - в хліб, а з нього - в людей. І діють вони зовсім не так як вітаміни. Але то вже справа ескулапів з гіпократами.
Завдяки магістральним газопроводам Диканька збагатилася багатоповерховими будинками і стала місцями схожа на місто. Хоч у диканчан нині мало грошей, так побільшало дітей. Та так, що довелося ще одну середню школу добудовувати і здавати. Сам президент держави, міністр освіти із свитою приїздили, подарували комп'ютерний клас.
Газовицьке господарство поєднало селище з Європою всерйоз і надовго. Цехи і житлові будинки в різний час будували болгари і поляки. Окрім роботи навідали й диканських дівчат, посватали їх і повезли до себе в Болгарію з Польщею. Тепер вони там породу поліпшують, вчать секрух і сусідок варити український борщ, вишивати хрестиком і літати на мітлі.
Колектив ДУМГ колись свої зобов'язання завжди виконував і ходив у районі в передовиках. Він би, може, й чужі повиконував, так ніхто не доручав. Втім, його діяльність не входила в орбіту моєї газетної тематики, вона підпадала під опіку Надії Яківни і Олександра Трохимовича. Ми з Юрою іноді літали обідати в газовицьку їдальню. Рідні партія й уряд про робітничий клас дбали, туди завозили вволю продуктів кращих, якісніших і дешевших. Щоб переконати робітників, що вони опора більшовицького режиму, перший сорт і комунізм будується саме для них, товари в той магазин завозили через ОРС(отдєл рабочого снабженія). Коли пролетаріат набирав повні руки і трохи залишалося, то можна було й "гнилій інтелігенції' купити леза для гоління, імпортну зубну пасту чи й чогось солоденького. В Диканьці, тим більше в сільських магазинах, такі товари тоді з'являлися раз на рік і зникали через "підсобку' в напрямку кума, свата, брата із швидкістю світла.
До промислових підприємств Гоголевого мегагуморополісу належала і місцева пекарня через дорогу від ресторану. Вона була не настільки потужна, щоб про неї тоді знали на всіх континентах, та все ж... Хліб вона видавала такий, що про це не можна мовчати. Коли в печах допікалися паляниці або їх ще теплі вантажили в автомашини, щоб розвозити по району, світ заполонював неймовірний святковий і святий, цілющий і життєдайний дух. Хто того дня збирався помирати, а тут вітер доносив цей хлібний аромат -передумував.
Полтавці, зіньківчани, опішняни, шишачани спеціально проїздили через Диканьку, щоб нашого хліба купити, і уявити не могли, як раніше без нього жили, і здогадувалися, чому на Марсі життя немає. Будівельники, котрих з усіх навколишніх районів теліпали щодна в старих автобусах на будови в Полтаву й звідти, також спеціально завертали по цей хліб і часто, доки він теплий, м'який і найбільш благодатний, ламали руками та й з'дали по цілій хлібині.
Окрім хліба і булочок на щодень наші найпрекрасніші, найчудовіші пекарі витворювали для всієї округи весільні короваї на замовлення. З листочками. З голубками. З калиною. Хто на чужому весіллі побачить, відразу сам хоч вперше, а хто й вдруге, оженитися захоче. В Диканьці тому старий парубок рідкість, що такі весільні короваї у пекарні пекли.

Нині підприємство винесли на околицю аж за колишній Кочубеїв палац, рецептуру змінили, технологію спростили, короваїв не печуть, тому й журяться демографією та виробничими досягненнями.
Поруч із відреставрованою Троїцькою церквою, в котрій ото коваль Вакула малярський хист виявив, знаходиться ще одна гордість диканчан, підприємство молокопереробної галузі міжнародного значення. Колись воно називалось молокозаводом, так глобалізатори-укрупнювачі забрали назву до Полтави, а те що лишилося, нарекли своєю дільницею. А слави - слави забрати не змогли.
Вранці і ввечері зо всіх ферм району цистерни звозили і звозять сюди свіже молоко. Тут його охолоджували і більш нічого зробити не встигали, бо приїздили з Полтави втричі довші від колгоспних жовті молоковози і забирали білий продукт в область. До такого дурисвітства під партійна влада дійшла, що навіть в місцеві дитсадочки та в гастроном з дільниці не мали права молоко відпускати. Спершу його везли на завод, обезжирювали, а потім привозили трохи й для дітей. Це так владці дбали, щоб від жирного диканчан ніщо не напало.
Та все ж таки частину молока дільниця законно залишала в себе. На виробництво сиру. Колись тут виробляли сметану, кефір, морозиво. Тепер те все привозили з губернії. А от твердий сир їм такий не вдавався, то лишили під опіку місцевих умільців міжнародного класу. І то до того часу, доки він твердіє, купається в розсолі, зріє. Тільки-но настає пора парафіном обливати, забирають в Полтаву, самі обливають і продають вже як готовий продукт за добрячу ціну.
За СРСРу опинявся він аж у Москві. Виявилося це так. На кожну чергову партію нашого сиру з білокам'яної приходила телеграма про те, що в одержаному продукті перевищено відсоток кислотності, або - що запах силосу чути так сильно, що ти той сир туди, а він звідти. І що дивно: телеграма приходила, а сир ніколи. Це означало одне: треба представникові заводу брати в касі кілька сот рублів і їхати відстоювати свою продукцію. Не раз траплялося, що представник приїздив у Москву, разом з телеграмодавцями розшукували вагон із сиром, а він ще й не розпломбований. Хитрі союзні спеціалісти посилали телеграму-рекламацію авансом, тільки-но отримували вантаж на колію. Одержавши данину, писали у відповідних документах, що сир хороший і відпускали гінців з миром. Що-що, а доїти Україну вони завжди вміли.
Сир той мав дивовижний смак. Не даремно для його одержання доярки по селах вставали вдосвіта і починали доїти корів, коли незаймане сонце першими благородними променями пронизує планету, благословляє все на життя і заряджає молоко цілющою силою. Коли воно вже злите в бідони, перекачане в молоковози, то пробуджений зі сну доїльними апаратами район тільки й думає про нього, тільки й живе ним: особливо зоотехніки та районні спеціалісти, котрі за рознарядкою бюро часто куняють на ранковому доїнні у відсталих колгоспах; голова райвиконкому та секретар райкому, яким відразу ж несуть зведення про надої; наш редактор, який починає писати коментар про те, де крива надоїв смиконулася, а де знову мінуснули.
Я познайомився з дільницею молокозаводу, коли вона уже понад десять років носила звання "Колектив комуністичної праці". Якби тоді існувала не одна, а 110 партій, і вони всі товпилися присвоїти Диканським молокозаводцям свої звання - вони б їх всі й носили, бо таких колективів на білому світі небагато.
За почесною назвою він був комуністичний, а за суттю, ще до горбачовської перестройки, до проголошення незалежності України, вже ринковим. Боротьбу за високу якість продукції наші молочарі розпочинали не тоді, коли молоко привозили їм з ферм. Дівчата-лаборанти самі їхали до доярок, вчили їх правил санітарії, в ті наскрізь дефіцитні часи допомагали своєю марлею, лабораторним посудом і реактивами, впроваджували центровивіз, змушували жити ідеєю якості, боротися за неї і перемагати.
На відміну від швейцарських корів, які бродять альпійськими луками по шию в екологічно чистій траві і на власний розсуд вибирають, яку квітку заїсти для якісного швейцарського сиру, нашим колгоспним коровам давали кислий силос і сінаж, такий же жом, та ще й не скрізь вволю, а чекали від них солодкого молока. Проте, і з такого Диканські сировари уміли зробити продукт на заздрість молокопереробникам всієї Європи, окрім, звичайно, швейцарців, у яких сир виходить з великими дірками. Хоч ніхто тих дірок не їсть, але чомусь усі поціновують сир саме за їх величину.
Лагідне подружжя Тарасенків, веселоголоса Катерина Іванівна Воронянська, мудроусміхнена Марія Іванівна Стрілець, вулканічнодіяльна кубанська козачка Валентина Микитівна Сотник та ще многі й многі жили і працювали на дільниці єдиною родиною, де всі мали окрему думку, а робили так, як батько скаже. Влада від них вимагала і цифри справної, і якості високої, одночасно як та зла мачуха Попелюшці, даючи безліч інших завдань. Буряки полоти, сіно косити, лісосмуги розчищати їм наділяли нарівні з усіма установами райцентру. А тоді ще на нарадах і допитувалися, чому в "Перемозі" або "Прогресі" жирність знизилася і механічне забруднення збільшилось.
Та не було в світі таких бар''єрів, яких би не здолали молокозаводці. Непомалу сприяв тому еліксир життя, про котрий люди мало знають, не всі ті, хто знає, його хоч би раз у житті куштували.
Для виробництва сиру потрібна закваска з особливої молочної культури, котру отримували в бандеролі з якогось спеціального інституту. Якщо ту закваску влити в ємності з молоком, то робиться сир, а якщо по 51
склянці час від часу споживати - відступають всілякі хвороби і напасті, загальмовуються процеси старіння організму, настає молодість без берегів. У дівчат дільниці, а в цей розряд входять і старші жінки, котрі спекалися старості завдяки заквасці, найяскравіші в Диканьці рум'янці, найдзвінкіші голоси, найвеселіший сміх.
Мене з молокозаводцями подружило мистецтво, котре, як сказав лисий вождь, котрий сам не вмів ні співати, ні танцювати, ні малювати, належить всьому народові. Закваска вже пізніше додалася.
У Диканьці жив і творив самодіяльний, оригінальний, невтомний художник Федір Марченко. Я в нього бував мало не щонеділі і завжди шкодував, що багато людей не бачать намальованих ним картин. Вони, хто краще, хто гірше знають то веселого, то колючого діда ззовні, а й уявлення не мають про його духовний світ. Я відібрав десятків зо два різних картин, щоб тільки можна донести через пів-Диканьки, підготував лекцію про нього і виступив з нею спершу перед колективом районної друкарні. В результаті недовгих переговорів нарешті потрапив на дільницю молокозаводу в перезмінку, щоб до прекрасного могло долучитися більше людей.
Ще ніколи не бачив, щоб так зацікавлено, по-справжньому, радо люди роздивлялися картини і тішились ними. Базару немає, у Третьяковській галереї натюрморти і краєвиди зображені краще, ніж у Марченка, на добротнішому полотні, дорожчими фарбами, в золочених важких рамах. Але ж ті прекрасні пейзажі чужі, а тут легко пізнавані свої Сербинське поле, Жукова балка, Пустовітка, Ворскла, Кочубеєві дуби... Тут кожна ромашка і соняшник Диканські, кожне яблуко і вишня із свого або сусідового саду.
Люди впізнавали на картинах рідні місця, і це впізнавання радістю підносило їх над буднями, окрім реального світу в них заявлявся паралельний мистецький, святковий. Вони відкрили для себе отого сухенького дідуся, що в звичайному сільському картузі приходив до магазину по хліб і цигарки, як творця мистецької краси, мрії про інакше життя.
Якби ж то наші народолюби зо всіх партій, рухів, фондів, фундацій дослідили вплив мистецтва на людину, жагу тієї людини до прекрасного, та витрачені на Віденські бали, фуршети, прийоми, фейєрверки і презентації гроші вклали в пересувні виставки, у виступи співаків і музикантів по віддалених районах і селах -то ми б сьогодні мали духовну Україну, а не бананову ^сонну-соломонну-каламутно-зелену" республіку із зіпсованим політичним і мистецьким вектором.
Потім я написав кілька кореспонденцій про проблеми молочної дільниці. Ми подружилися. Мене кликали на всі заходи й урочистості. Іноді телефонувала Валентина Микитівна: "Прийдіть до нас просто так. Не треба нічого писати. Ми вам розкажемо. Нам треба, аби хто хоч вислухав".
Заводчани цінували районну газету, бо з її сторінок могли звернутися одночасно до всіх зоотехніків і доярок, ще раз нагадати, як то важливо забезпечити чистоту молока від першої цівки його по дійниці, першого пульсування в електродоїльному апараті; що та якість - то їхні додаткові гроші. Хто ж їх не любить?
Одягнені в гумові фартухи, такі ж чоботи й рукавиці, на холодному мокрому бетоні і протягах, жінки миють, парять, дезинфікують молочні танки, цистерни, лабораторний посуд, з року в рік дбають, щоб через Диканьку текла в світ чиста молочна ріка, напувала і годувала старих і малих, нещасних і щасливих, одиноких і багатосімейних.
Не з розповідей щасливців знаю смак закваски і молодого сиру. Та не вони зігрівають спогадами серце і душу. Щоразу, коли приїжджаю в Диканьку, приходжу в свій улюблений колектив комуністичної праці. Якби комунізм з таким рум'яним усміхненим обличчям був у всьому світі - то нехай би вже й був.
Разом з падінням вітчизняної економіки "падала" кілька років і дільниця. Нині, здається, почався великий перелом, і незабаром ситуація зміниться, диканський сир стане доступнішим.
У попередні роки, до 1991 референдно-незалежного, дільниця отримувала на переробку до 25 тисяч тонн молока щороку. В 2001 - у 5 разів менше, приблизно до 5 тисяч тонн. Проте виробництво сиру зменшилось не в 5 разів, а лише вдвічі. Навряд чи сам Шерлок Холмс розкрив би цей секрет. А він до смішного простий. Дядькам дали право тримати не одну корову, а хто скільки хоче і зможе. От і здають окремі господарі на дільницю по 5 - 8 тонн молока за рік з одного двору. А ще: за умов уже непланової і ще не зовсім ринкової економіки нові господарства самі вибирають, куди їм молоко вигідніше продавати. Ось близькі до Диканьки ферми Полтавського і Котелевського районів добавляють, спасибі їм, сюди. Разом виходить до 12 тисяч тонн. Сироваріння таким чином отримало друге життя. Вже придбано спеціальну машину, яка без Полтави покриватиме головки зрілого сиру червоною плівкою. А в планах - нова машина і нові сорти сиру.
До помітних на місцевому горизонті підприємств належить також харчосмакова фабрика, якою беззмінно керує Наталя Федорівна Шаповал. До особливостей підприємства належить те, що воно єдине в краї приймає від населення ягоди, фрукти і переробляє їх на сік. До прогріхів перед тим же населенням можна віднести той, що з отриманих соків потім виробляють дешеві кріплені вина, що їх чоловіки, а подекуди й жінки, п'ють в непомірних кількостях, надбаючи виразки шлунків і агресивні рум'янці з фіолетовими відтінками, зовсім не рідня тим, котрі виникають від молочної закваски.

Самі ж пияки один сорт вина "Золота осінь" називали "Ошибка Мічуріна", другий - "Аромат садів" - "Ароматом задів", але пили його й не каялись.
Для непитущих, особливо дітей, харчосмакова фабрика виготовляла найсмачніше під українським небом ситро. Тут хоч би який конкурент з усієї сили старався, нічого в нього не вийде. Річ у тім, що Диканька знаходиться на вододільному плато між річками Псел і Ворскла, та ще й в середині Придніпровської лівобережної низовини. У багатьох містах можуть похвалитися, що в них є підтвердження геологів про ознаки життя ще в добу неоліту. Але джерела з тих пластів б'ють тільки в Диканьці. Можливо ту воду намагнічує і залізна чи золота аномалія, котра залягає під фабрикою. Скільки б ситра не виробили, випивають все, спекотного літа ще й пляшку перевертають - чи не капне. До неолітичної Диканської води, ще без ніяких доданків, дещо наближається витворений у Києві напій з ехінеєю чи то ехінацеєю пурпуровою - "Живчик".А більше ніде нічого подібного немає.
Про харчосмакову фабрику ми писали часто. Сукач дружив з Наталією Федорівною. Коли ми готували сезонний черговий репортаж, то він більше любив зазирати в цех, де розливали в пляшки "Аромат садів", а я з Юрою -де пузирилось вуглекислотою холоднюче ситро.
Тепер цю фабрику перейменовано у завод продтоварів "Промінь", і він до всього виготовляє ще й майонез, столовий і яблучний оцет, олію, кондитерські витребеньки. Про якість нічого не скажу, бо не випробував, але колектив один з небагатьох у районі тримається на плаву, наповнює місцевий і державний бюджет.
Як і в кожній порядній столиці світу, є в Диканьці один цілком особливий, важливий мікроколектив - годинникова майстерня побут комбінату. Там працювали Галина та Валентина Жовноваті і відомий в районі та області майстер спорту з боротьби Валерій Трихліб. Чим більше я придивлявся до їхньої роботи, тим більше проникався почуттям поваги. Це були майстри і лікарі часу. Не раз до них приносили онімілі хронометри таких конструкцій, що їх і уявити важко. І вони мудрували над ними вдень і вночі доти, доки ті не оживали. Я сам спостерігав, як Валера метикував над французьким годинником 1812 року. Наполеон Бонапарт ще тільки планував "кудою" йому на Москву йти (слава Богу, що надумався не через Україну, а через Білорусь, бо нарили б на наших полях окопів і наробили французенят), а той годинник уже тікав-тік-такав. І досі це робить, бо ж у нас майстри такі.
Не раз писав про них до своєї і обласної газети, любив заходити, говорити про життя, їхній скляний павільйон поруч з моїм будинком. Чи на роботу йду, чи повертаюсь, бачу їх схилених над освітленими столиками. Щоразу, як за командою, підводять очі від точних механізмів, вітають такими щирими сяючими посмішками, немов багатого родича побачили, або годинник Людовіка ХІУ з боєм.
Багато про що можна розповідати в Диканьці. Але в промкомбінаті дошки стругають як і скрізь - рівно. В ресторані борщі варять як і повсюди -українські. У місцевих колгоспах, що їм тепер вивіски переробили на щось інше, буряки вирощують як і завжди - корінням униз.
Проте, є в Диканьці таке явище духовного життя, якого більше ніде не здибаєте. В Росії у позаминулому столітті спостерігалося та й то недовго і називалося Товариство пересувних виставок. Ті пересувні художники відомі й досі як "передвижники", вони ніде не працювали, "двигалися" по всіх усюдах і могли одну картину скільки завгодно довго малювати.
Наші Диканські митці цілий тиждень трудилися, заробляючи на хліб насущний, а малювати могли лише у вихідний чи під час відпустки, і як правило, всю картину за один день. Хіба вже там у кого залишиться хмару знизу чи вербу збоку докінчити.
Якщо не брати до уваги таких наших художніх центрів як Львів і Київ, Харків і Одеса, то важко, а іноді й неможливо, вишукати містечко, де б на одному квадратовому кілометрі вміщалося більше художників, ніж у Диканьці.
Треба чистосердо признатися, що тут не народилися і навіть на етюдах не були ні Тіціан з Рафаелем, ні Шишкін з Айвазовським, ні Врубель з Самокишем. Може воно й на краще, нинішніх малярів краю ніхто не звинуватить у надмірному схилянні перед авторитетами чи, боронь, Боже, в плагіаті. Вони працюють самостійно, незалежно, а результат такий самий. Тільки ж його треба чекати 200 - 300 років. Така вже доля шедеврів, що сучасники не завжди можуть належно їх поцінувати, залишають це на розсуд нащадків.
Ця щедра земля зростила майстрів пензля, які навіть професорами стали і інших малювати навчали: Б.Піаніду, М.Донцова, П.Горобця, В.Непийпива.
Але найбільшою гордістю Марія Башкирцева із села Гавронці. До 125-річчя від дня її народження в місцевій картинній галереї відкрито меморіальну кімнату. Для огляду виставлено копії її творів, фотографії, фоторепродукції, документи. Всі вони цінні, але особливо враження талановитої дівчини, яка об'їхавши найкращі столиці Європи , побувала у 1876 році з батьком у палаці С.В.Кочубея і лишила в щоденнику такий запис: "За красою саду, парку, споруд Диканька може суперничати з віллами Боргезе і Доріа в Римі..."
Тепер про Марію Башкирцеві написано вже чимало книжок, її картини є не тільки в музеях Парижа, Нью-Йорка, Амстердама, а й Полтави, Сум, Дніпропетровська, Харкова. На жаль, тоді послідовниць жіночого роду в неї не завелося, а тепер ніби й є, так за силою таланту не такі.
Весь Диканський курінь передвижників гуртувався довкола колоритної постаті самодіяльного митця, народознавця, характерника, пересмішника, насмішника, природолюба, людинознавця і людинолюба Федора Марченка. Найтісніший гурт складали Л.Х.Ільченко, 3.1.Преподобний, В.В.Дмитренко, О.І.Мотрій, брати В.П. та М.П.Жовноваті. Вони кожної погожої днини разом виходили на етюди, на пленер: в Жукову балку, в Пустовітку, під ліс, на жнивне поле. Часто цілими родинами на кілька днів виїздили з наметами до Ворскли під Писаревщину або під Котельву. Чоловіки малювали і вудили рибу, жінки готували їжу і співали, а діти забавлялися та заважали тим і іншим. Всі народні і партійні свята, іменини, христини та річниці одружень також відзначали разом, посилюючи творчий зв'язок із особистісним., витворюючи над Диканькою потужну мистецьку атмосферу із синтезу малярства, пісні, танцю, усної розповіді і радості.
Федір Григорович Марченко із своєю дружиною, яку всі покоління диканчан називали тьотьою Шурою, жив на самісінькій околиці неподалік Кочубеєвого лісу - Ріг. У його акуратній старенькій хатці завжди витав дух сушеного зілля, яблук, свіжоспечених пиріжків і меду. В садочку весело гули кілька вуликів бджіл, яких господар любив і проводив над ними різні спостереження. Якщо йому для художнього задуму були потрібні мальви, то він обходив піврайону, роздобував насіння, сіяв на моріжку. Коли квіти розквітали, косив траву, складав у стіжок за ними, обпирав об нього граблі -етюд з мальвами і сіном готовий: перенось на полотно, споряджай на виставку в Полтаву і Болгарію.
Йому не треба кожну картину відправляти в Третьяковську галерею. Ще й фарби до пуття не висохнуть, як її вже розглядає безліч народу під хатою.
Такої гостинної родини ще треба пошукати. Тьотя Шура славилися випіканням пиріжків, варінням борщів і вареників та оригінальної, на пшоні зробленої, затірки. Тут любили і шанували українську кухню, тому марно шукати по ресторанах такі налисники, пиріжки із задухою, потапці - їх можна скуштувати тільки в Марченків. А ще в усі часи, включаючи й антиалкогольні, старенькі виготовляли зубрівку фірми "Фе - Ше"(Шура -Федя), калганівку, до яких навідувалися прокурори, судді, лікарі, журналісти. Всі під приводом оглядин останньої картини. Але оглядини неминуче закінчувалися за столом, в особливо нестямних любителів малярства - то й під ним.
Серед дивовижних напоїв був рідкісний у наш час домашній кагор, виготовлений із звичайної чорної бузини з додаванням вишневого або яблучного соку. Рубіновий колір у фужері, неповторний смак призводили до того, що дві повні дерев'яні бочки розходилися до весни. Серед любителів мистецтва було чимало ласих на кагор, і хоч бузини тієї по узліссях та балках аж в очах фіолетиться, не поспішали нарвати та хоч раз дома приготувати. Ждали, доки старенький Григорович це зробить.
Федір Григорович, як його переважно називали в Диканьці, або для куреня художників - Марчело, міг обійтися без зубрівки і без борщу, але жити не міг без лісу. То сонце йому сходить в незвичних кольорах, то іній непомірне пухнастий сів на гілках, то ожеледь облила дерева і кущі каскадами льодяного кришталю, то осінь обсипала щедрішим золотом липи -все йому потрібно побачити, схопити пензлем і перенести на картину. А ще ж підстерегти того, хто потай приносит сміття під цвинтар чи в ліс. Тоді вже начувайся: такої бучної природоохоронної інспекції ще не було ніде й ніколи.
Людей він малювати не любив і не вмів. Пейзажі, квіти, трави, дерева продукував невтомно і натхненно. Особливо вподобав ромашки і васильки. Довкола Диканьки вже нічого не росло, що б не зустрічалося на Марченкових картинах.
Мене вперше привезли до хати художника Юра з Сукачем. А він уже хитро посміхався, чекав, бо постійно читав районну газету, помітив нове прізвище, звернув увагу на стиль, розпитував, і знав, що якщо людина цікавиться краєм та мистецтвом - то його двору не мине.
Так воно і сталося. Ми подружили відразу і навік. Я приходив до них здебільшого у вихідні, коли ще немає гостей. Мені були милі їхня старосвітська хатка, садочок, пасіка, доглянутий городець. Федір Григорович мав таку натуру, що йому часто треба поділитись планами, іноді навіть похвастати, або просто розповісти про сповнене митарств життя, в якому були і війна, і цілина, і щось таке, про що він ніколи не розповідав, а лише торкався натяком. Сановних відвідувачів районного масштабу здебільшого цікавив виріб "Ше - Фе". Я ж окрім кагору нічого не вживав, і художник оцінив це, схвалював, і коли кагор у бочці закінчувався, давав розпорядження тьоті Шурі налити в глек і тримати тільки для Ніколая, цебто - для мене. Він водив мене в поля, в ліс, до БАМу і оповідав історії із сивої давнини, свого дитинства і молодості, розкривав таїну трав, дерев, бджіл. Я не пручався якщо чув яку оповідь вдруге чи й втретє, і наші розмови заливало літнє й осіннє сонце, посипали пухнасті сніги. Григорович з тьотьою Шурою стали не тільки моїми друзями, а й родичами. По духу. їхня хата, вони обоє, і навіть мій улюблений пес Майко, котрий, коли я вранці біг мимо на зарядку до лісу, впізнавав здалеку, ставав на задні лапи, обпираючись об ворота, дивився в щілину і так радів, немов бачить ще одного сучого сина, описані не тільки в моїх газетних публікаціях, а й у оповіданні ^Букетик рідкісних волошок", що ввійшло до першої книжки.
Коли Григорович потрапив на операційний стіл, то задумався над долею свого багатого доробку. Після одужання передав майже всі картини в новостворену районну галерею. А що любив їх, сумував за ними, то влаштувався на півставки доглядачем у тій галереї і милувався ними разом з екскурсантами.
Ще успішнішим за рівнем творчості від старійшини гільдії Диканських художників Марченка, і другим після нього за авторитетом, був Леонід Харитонович Ільченко. Він і картини малював, і на етюди ходив та їздив. Він і єдиний у районі скульптор. У центрі Диканьки, навпроти нинішньої картинної галереї в парку, вже кілька десятиліть стоїть пам'ятник Гоголю його роботи. Біля районного Будинку культури ще один: Т.Шевченку. Навпроти військкомату - М.Островському. Під лісом від Полтави пам'ятний знак на місці спостережного пункту 4-го гвардійського мінометного полку. Це його воїни у вересні 1941 року одні з перших так шандарахнули по фашистських полчищах із новоствореної "катюші", що тим привидівся кінець світу. Одна з таких "катюш" встановлена на п'єдесталі неподалік вузла зв'язку.
У картинній галереї можна побачити Ільченкових рук "Погруддя М.Гоголя^ скульптури "Трактористка', "Голос Хіросіми', "Лілея' та інші. Він би й більше створив, якби був вільним художником, а тож цілий тиждень шліфував надгробні пам'ятники з граніту в побуткомбінаті.
Загалом діяльність гільдії Диканських художників ще чекає свого дослідника. Вона може слугувати взірцем того, як можна кохатися на мистецтві, як потрібно творити його своїм життям, полотнами, фарбами, піснями, любов'ю до свого краю - обітованої землі Полтавської.
Про Диканьку можна писати багато. Про кожну людину. Про кожне деревце, гілочку, листочок. Про кожну квіточку, що цвіте в лузі чи засушена в альбомі романтичної юнки. Якби до праці взялися найбільші художники, кінорежисери, письменники світу - то й вони б не розкрили всієї таїни цієї особливої планети, не вичерпали теми, бо вона воістину невичерпна. Трохи можна, всю - ніколи. Самійло Величко писав, Гоголь писав, Ріс Вільямс пробував, я ж оце для чогось стараюся: ані дна, ані кінця не видно.
Ідеш з боку Полтави чи від Шишаків - позначено, де закінчується один район і починається Диканський. Бачиш прикордонну лісосмугу, межу, але скільки не вдивляйся, не розгледиш краю планети Диканька, навіть лома чи ножа вставити в щілину не вдасться - так вросла вона в Полтавщину, в Україну, в Землю.
Та походиш по ній, позустрічаєшся з людьми, і розумієш, що ця планета гумору, краси і добра реальна, ще не "Червона книга'.
Я люблю приїздити в мою Диканьку. Ніби на фестиваль, ніби на храм, ніби на прощу. Мене стрічає колишній об'єкт газетних кореспонденцій і замальовок, непосидючий і завжди спраглий у професійному вдосконаленні лікар-анестезіолог Віктор Булава, який став другом і братом. Мало не щороку він їздить по всій Україні на курси підвищення кваліфікації. Заочно здобув журналістську освіту, а на стаціонарі в полях і лісах Диканьки почав писати вірші. Один з них завдяки місцевому композитору став піснею про Диканьку, інший - піснею про Мазепу з Мотрею. Віктор створив герб і гімн селища, які вже затверджені конклавом депутатів. Лише в одному не вдалося їх переконати - перейменувати назви вулиць з імен більшовицьких лідерів чужих країн на імена Кочубея, Мазепи, Вернадського, Ізмаїльського, Ріса Вільямса, які тут були, причетні до історії Диканьки.
Пришвидшеним кроком, тамуючи хвилювання, йду я з Віктором і тьотью Шурою під ліс Ріг на цвинтар. Тут лежать, міцно пригорнувшись до рідної землі, яку вони так любили, мої друзі: художник-пейзажист Федір Марченко, сонячновеселий фотокор Павло Сукач, мемуарознавець Богдан Лутчак. Тут вже й мій редактор Іван Дмитрович Левченко та його заступник Олександр Трохимович Євтушенко. Неподалік і жартун, що любив зі мною погомоніти під друкарнею, її інженер О.І.Черевко. Вічність обняла їх так міцно, щоб я не говорив, вони не відповідають. Лише посміхаються з надмогильних портретів та з моєї молодості: мудрі, добрі, незабутні.
І тоді я повертаю з того двору вічного спокою до живих. Під сяйвом непомірного, ніби в Єгипті, сонця, серед посмішок диканчан йду в свої улюблені трудові колективи. А серце заходиться як потужні Диканські солової, що ото вчать навесні діток щебетати.
Щоб та хто не говорив, найбільша цінність у Диканьці диканчани. Вони - альфа і омега, загадка й розгадка, теорема і аксіома, схід і захід. "Держави, імперії, престоли нічого в підсумку не значать. Всі вони погинуть через Божу силу. Має значення лише та істина, яку Бог створив за своєю подобою: людина", - писав великий дослідник Пол Джонсон в "Історії євреїв" (К.,"Альтернатива", 2000, с. 103). А якщо та людина ще й диканчанин?
Я був радий і щасливий, коли в журналі "Столица и усадьба" (№ 66, 1916, с. 7 - 8) натрапив на цитату, яка підтвердила, огранила, потужним променем лазера засвітила мої підсвідомі здогади, які кілька літ тепліли вогником воскової свічки. В кінці 60-х років ХІХ століття Диканьку відвідав відомий історик А.І.Маркевич. "Я захоплювався, - розповідає він в одній замітці про князя В.П.Кочубея, - красою місцевості, але не міг не звернути уваги і на красу диканських селян, як чоловіків, так і жінок; навіть діди й баби вирізнялися стрункою поставою і своєрідною красою. Коли я поділився своїми спостереженнями з управителем, той пояснив мені, що за переказами, покійний князь, люблячи Диканьку і часто приїжджаючи сюди, бажав бачити в ній красивих мешканців, тому всіх негарних хлопців переселяв, а дівчат видавав заміж в інші свої чисельні маєтки, добре подбавши про їх матеріальні гаразди, і, навпаки, скрізь у них вибирав красивих хлопців та дівчат і переселяв у Диканьку. Настільки це вірно, я, натурально, сказати не можу; але я такого красивого населення, як у Диканьці, не зустрічав ніде, а в часи кріпосного права і не такі затії були можливі".
Слід зазначити, що князь Кочубей не був оригінальним. Фрідріх Великий стежив за одруженням своїх кремезних красенів-гвардійців і сам підбирав їм дружин.
Не раз собі думав: ех, якби діячі УНР здогадалися були перенести столицю України в Диканьку, то була б вона тепер рівна серед парижів, варшав і римів. Було б у неї своє метро. І своя Верховна Рада, в якій депутатська більшість вічно рве чуби з опозиції. І біля Пивоварського ставу світової слави пивзавод "Оболонь" розливав би по парних днях світле пиво, а по непарних - напій "Живчик". І в районному Будинку культури в кінці року, неначе в палаці "Україна", вручали б премію "Людина року" кращим трактористам і дояркам, газокомпресорникам і сироварам, лікарям і вчителям. Не тільки за те, що вони народилися і живуть на цій благодатній землі, а що живуть нею.
А з іншого боку - якщо правда є частиною брехні, а брехня частиною правди, то навіщо воно все? Було б метро - народ би шастав не тільки по землі, а й під землею: до Полуботкових і Кочубеєвих скарбів добрався б. Від Верховної Ради навіть у президента голова болить, трансляцію із засідань давно відключили. Був би на околиці аеропорт "Бориспіль" - день і ніч літаки б над головами літали, аж у вухах гуло, немов з похмілля.
Диканьці в рямцях столиці тісно. Хіба є така планета - Київ? А Диканька є! Земна і небесна мчать через зоряні рої, через сонячні вітри впродовж світлових років туди, куди нам і треба.

До змісту