Мирослав МАМЧАК
ТАРАС ШЕВЧЕНКО, МОРЕ, ФЛОТ

IV. Т.ШЕВЧЕНКО: КРИМ І СЕВАСТОПОЛЬ

За життя Кобзарю не довелося побувати у Криму і у Севастополі, хоч він і намагався відвідати півострів по дорозі з заслання і «подивитись, що це таке та славна Чорноморія». 13 червня 1857 року в своєму щоденнику він записує: «…я расположил было мое путешествие таким образом: через Кизляр и Ставрополь поехать в Екатеринодар прямо к Кухаренку. …я думал проехать через Крым».

Не судилося… «Высочайше не соизволили» допустити опального поета на Кубань, Крим і рідну Україну. Мусів повертатися до північної столиці маршрутом Волгою, через Астрахань і Нижній Новгород. Тож не випало поїздки на Кубань і до Криму, як і не вдалося відвідати свого старого Петербургського товариша, письменника генерал-майора Якова Кухаренка, наказного отамана Чорноморського козачого війська.

Про перше знайомство Шевченка з морем і Кримом маємо розповідь письменника-шевченкознавця, правнука рідної сестри Кобзаря Катерини Григорівни Дмитра Красицького про поїздку в дитинстві малого Тараса разом з батьком і валкою чумаків до Криму. Сам Тарас Шевченко спогадів про таку поїздку не оставив. Існують лише свідчення про поїздку з чумаками до Одеси його батька з братом Микитою. Та свої твердження родич Кобзаря писав таки на основі родинних спогадів, хоча інші дослідники таку подорож малого Тараса до Криму заперечують. Як би воно не було, проте родинні гілки роду Великого Кобзаря таки простяглися до Севастополя і Криму. Праправнучка Шевченкової сестри Катерини Тамара Красицька, дочка Дмитра Красицького, після закінчення Київського університету імені Т.Г.Шевченка більше чверті віку живе у Севастополі, тривалий час працювала начальником міського управління охорони довкілля. Активна просвітянка, вона плідно працює над пропагандою у Севастополі творчості свого великого родича, багато робить для поширення української мови в цьому украй зрусифікованому українському місті. Тож одна з гілок роду Шевченка квітне у Севастополі.

Про Крим Тарас Григорович Шевченко дізнався ще в дитинстві, в основному з розповідей чумаків, валки яких проходили Чумацьким шляхом біля його рідного села. Розповіді про кримські соляні промисли, про кримські степи і море, веселі і журливі чумацькі пісні назавжди залишилися у його пам'яті. З розповідей свого діда та з кобзарських дум вперше малий Тарас довідався і про морські походи запорожців в Чорне море, про героїчну минувшину та боротьбу з турками і татарами, про козацькі походи в Чорне море.

Пізніше, навчаючись у Петербурзькій Академії мистецтв, він ґрунтовно розширив свої знання про Крим та його історичне минуле з архівних документів Санкт-Петербурга та творів українських козацьких літописів Самовидця, Самійла Величка, Григорія Грабянки, з «Історії Русів», «Історії Малої Росії» Дмитра Бантиш-Каменського та інших джерел. Б.Суханов-Подколзін у своїх спогадах описує, що у своїй юності, беручи у Шевченка уроки малювання після повернення того з заслання, йому доводилося чути від поета-художника багато оповідань з історії старої Малоросії, про Запорожську Січ і війни, про гетьманів та лихих січових мореходів.

Тож тема Криму знайшла своє місце у різних напрямках творчості Тараса Шевченка. В 1837 році він написав портрет небоги віце-адмірала Павла Нахімова, дочки його брата, який став однією із кращих його портретних робіт. В 1842 році молодому Тарасові Шевченку як одному з небагатьох художників, що добре знався в історичному минулому Криму і України, було замовлено ілюстрації до книги М.Полєвого «Історія князя Італійського, графа Суворова Римнікського, генералісимуса російських військ». Шевченко, багато часу працюючи у архівах, надзвичайно професійно підійшов до виконання замовлення. Серед підготовлених ним ілюстрацій є і кілька малюнків на кримські історичні теми: «Суворов у кримського хана Шагін-Гірея», «Суворов у Муса-бея», «Суворов на святі в честь угоди з татарами». До теми Криму Шевченко-художник повернувся і після заслання, створивши картини «Дари в Чигирині» та «Богдан Хмельницький перед кримським ханом».

Тарас Шевченко першим серед українських художників подав зображення кримських ханів Іслам-Гірея III, Шагін-Гірея, бея Джамбуйлуцької ногайської орди Муса-бея, інших знатних і відомих татарських володарів і полководців. Працюючи над картинами, поет глибоко вивчав не лише історичне минуле а й побут і традиції кримських татар, тому вони відзначаються глибокою реальністю часу і професійністю.

Очевидно, що інтерес Шевченка до Криму і Севастополя не міг відображатися лише у його художній спадщині. І справді, підчас свого плавання по Аралу Кобзар повертається до цієї теми і у літературній творчості. Напевно, немаловажну роль тут мали і розповіді О.Бутакова про його перебування в Криму і у Севастополі, а также повідомлення про Кримську війну 1854-1855 років, які доходили до засланого поета. Чимало цікавого опальному поету розповів про Севастополь і Крим генерал-майор Карл Бюрно, військовий інженер, який побудував багато укріплень у Севастополі. З ним Шевченко познайомився у вересні 1856 року підчас інспектуванні генералом Новопетровського форту. Карл Бюрно не лише цікавився мистецтвом а й сам малював, тож прихильно поставився до засланого поета і художника і прийняв участь в облегшенні його долі.
Крим і чумацьку тему Шевченко використає і у поемі «Наймичка». Коли розпочалася Кримська війна і героїчна оборона Севастополя 1854-55 років Тарас Шевченко знаходився на засланні в Новопетровському форті де йому вдавалося отримувати скупі вісті з тієї війни. Перебуваючи у неволі і під суворим щоденним контролем, Кобзар, на відміну від більшості вільних провідних літераторів-демократів того часу, раніше них збагнув причини кровавої бійні у Криму і відкрив трагізм тих солдатів і матросів, які мужньо обороняли Севастополь та гинули у штикових атаках на оборонних редутах. Про долю одного з таких скаліченого на севастопольських редутах матроса-українця йдеться у повісті «Матрос или Прогулка с удовольствием и не без морали». На відміну, наприклад, від учасника оборони Севастополя, автора «Севастопольских рассказов» поручика Льва Толстого, який змалював виключно героїзм і самопожертву оборонців флотської фортеці, Тарас Шевченко відверто, без запозичення езопівської мови, розкриває мерзенні образи морально і духовно розкладеного самодержавства і трагедію втягнутого у воєнні дії простого народу.

Повернувшись з заслання, Тарас Шевченко активно цікавився подіями Кримської війни і був особисто знайомий з багатьма учасниками оборони Севастополя 1854-56 років, від яких отримав дуже багато відомостей про драматичний перебіг оборони і особисту драму захисників флотської твердині. Окрім Льва Толстого, з яким Шевченко познайомився у Петербурзі у березні 1859 року, Шевченко знався з учасниками оборони Севастополя князем Володимиром Голіциним, пораненим у Севастополі, навідував його хворого у Нижньому Новгороді, з мічманом флоту Кесарем Середовичем, художниками Левом Жемчужниковим і М.Осиповим, у Астрахані зустрічався з флотськими лікарями Миколою Курочкіним, Гнатом Муравським і Степаном Незабитовським та вихованцем Віденської медико-хірургічної академії, свідком загибелі віце-адмірала Корнілова Каролем Новицьким, письменником М.Бергом. Після зустрічі Незабитовський записав до щоденника Кобзаря: «Я був щасливий зустріччю з улюбленим і шанованим мною поетом». «Не знаю нічого кращого про подвиг матері, як «Наймичка» Шевченка», говорив Лев Толстой і декламував її в оригіналі.

Друзями Тараса Шевченка були драматург і поет Олександр Пальм, історик, поет і композитор Микола Маркевич та інші учасники Кримської війни, розкидані після війни по імперії. 8 квітня 1858 року Шевченко у Петербурзі познайомився з чільним керівником і героєм оборони Севастополя генерал-лейтенантом Степаном Хрульовим, вони разом підписали протест проти антисемітської витівки журналу «Иллюстрация». Отримані від учасників оборони Севастополя відомості навіяли Тараса Шевченка на думку написати поему про оборону Севастополя, про отой «жахливий четвертий бастіон». Цьому задуму Кобзаря не судилося збутися та пам'ять про нього живе у флотській столиці України.

Говорячи про зв'язок Тараса Шевченка з Кримом і Севастополем, вплив його творчості на свідомість мешканців півострова, треба відзначити, що розповсюдження «Кобзаря» в Таврійській губернії, складовою частиною якої був Крим і Севастополь, «Государь Император Высочайше соизволил… запретитъ и изъять из продажи», відповідний таємний циркуляр міністра внутрішніх справ Російської імперії Л.Перовського на ім’я таврійського губернатора В.Пестеля від 19.06.1847 року за № 438 було знайдено у кримському державному архіві.

Та заборонити буйне, волелюбне Шевченкове слово, наповнене передчуттям волі і свободи, в Криму не вдалося, хоч розповсюдження його проходило у більшості рукописними списками. З випуском «Кобзаря» в 1860 році, знайомство кримського читача з ним розширюється, шевченкове слово набуває значної популярності і серед особового складу Чорноморського флоту та кримськотатарського народу, окремі збірки його поезій переводяться на кримськотатарську мову.

Звістка про смерть Великого Кобзаря викликала щирий відгук і печаль і серед кримчан, його пам’яті у місцевій пресі було присвячено окремі статті. Та особливий вплив творчість Кобзаря мала на життя і пробудження національної свідомості кримського українства. Муза Шевченкового слова розривала імперську завісу «благоденствія» і над життям народів Кримського півострова.

Як наслідок впливу творчості Тараса Шевченка на свідомість мешканців Севастополя на початку 1905 року в Севастополі створюється культурно-просвітницький гурток «Кобзар», який активно включився в громадське життя флотської фортеці, став вносити шевченків дух не лише в середовище мешканців Севастополя а й повертати до батьківської віри особовий склад Чорноморського флоту. Гурток «Кобзар» об’єднав спільною метою пробудження народу багатьох офіцерів і матросів з інтелігенцією гарнізону. Вплив гуртка та пропагуємої ним творчості Шевченка є безсумнівною на світогляд повсталих моряків броненосця «Князь Потемкин Таврический» в червні 1905 року. Повстання моряків мало чітко виражений національно-патріотичний характер, українську непідвладність, шевченківський дух та українське обличчя, в яке цілилися царські офіцери. Повстання розгорнулося не з причини черв’яків у м’ясі, як твердила радянська пропаганда. Значну більшість екіпажу броненосця складали українці, організовані у «Матроську централку». І коли один з царських офіцерів обізвав «хохлом» та вдарив за українську мову авторитетного на кораблі матроса Григорія Вакуленчука, розгорілося повстання проти національного приниження. І не випадково у слідчих органів царської охранки примірник «Кобзаря», знайдений у матроському кубрику, вважався чи не головним свідком неблагонадійності повсталих матросів.

Розстріли повсталих не знищили шевченків дух на флоті. В 1917 році гурток «Кобзар» став надзвичайно впливовим у Севастополі і в гарнізонах флоту. «Кобзар» створив майже у всіх військових частинах, на кораблях і установах флоту гуртки української мови та українські військові комітети. Активісткою «Кобзаря» була і дружина командувача ЧФ віце-адмірала О.Колчака, адмірали Андрій Покровський, Михайло Остроградський-Апостол, В’ячеслав Клочковський, прокурор флоту Вадим Богомолець та тисячі офіцерів і матросів флоту. 10 травня 1917 року під їх керівництвом була проведена велична багатотисячна демонстрація на підтримку Української Центральної Ради та створено Український військовий комітет Чорноморського флоту а 25 листопада з їх ініціативи було проведено багатотисячний мітинг в центрі Севастополя на честь проголошення Української Народної Республіки. В той же час на виборах до Севастопольської міської ради Українська громада отримала більшість депутатських місць а у квітні 1918 року провела фактичну українізацію Чорноморського флоту. Шевченків дух прагнення до свободи став основою будівництва Чорноморського флоту Української Держави.

Оця сторінка національного відродження на флоті, пов’язана з впливом Шевченка на Чорноморський флот, дбайливо замовчувалася в роки радянської влади в Україні. Не перевелися сили в Севастополі і зараз, в роки незалежності України, повернути колесо історії назад. Саме цим пояснюється знищення активістами партії Регіонів, «прогресивних соціалістів» та «Русского блоку» 5 липня 2008 року Пам’ятної дошки, установленої на Графській пристані Севастополя Військово-морськими силами Збройних Сил України на честь 90-річчя подій 1918 року та кампанія проти установлення пам’ятника Шевченкові у Севастополі.

Та «не вмирає душа наша, не вмирає воля». В 1989 році у Севастополі було створене товариство української мови імені Т.Г.Шевченка, яке в 1991 році ініціювало створення Спілки офіцерів України. Просвітяни-спілчани стали базою для відродження національних Військово-морських сил України.

Так повторилася історія, в основі якої був дух і Слово Шевченка. Тому відразу ж і постало питання про будівництво у Севастополі пам’ятника Великому Кобзарю, духовному батькові Українського флоту, художнику-мариністу і картографу, що стояв біля витоків мореплавства на Аральському морі та відродив морську пам'ять народу. Перший пам’ятник Тарасу Шевченку у Севастополі був відкритий з ініціативи товариства «Просвіта» ім. Т.Г.Шевченка у 1998 році на території однієї з військових частин Протиповітряних Сил Збройних Сил України. Однак просвітяни і українська громадськість вимагали встановлення пам’ятника Кобзарю у центрі міста, для чого було створено спеціальну «Фундацію імені Т.Г.Шевченка», яку очолив Богдан Вуйко.

Пам’ятник Тарасові Шевченку у бронзі був відлитий у Львові і його Севастополю подарувала Львівська міська рада. Подарувати то подарувала, однак не оплатила роботи та його доставку до Севастополя і він оставався у Львові. Одночасно Севастопольська міська рада тривалий час не виділяла під пам’ятник землю, довго точилися суперечки стосовно місця установлення пам’ятника. Просвітяни вимагали його установити на Приморському бульварі поряд з Палацом юності і дитинства а міська влада при підтримці місцевих комуністів і антиукраїнських організацій відмовляла. Лише до 189-ї річниці з дня народження Кобзаря було досягнуто згоди на День Незалежності України встановити маятник Шевченку в новому мікрорайоні Гагарінського району міста, у сквері районної державної адміністрації поблизу бухти Омега. Севастопольська «Просвіта» через Львівські обласну і міську ради вирішили питання оплати пам’ятника. Головним інвестором виступив представник української діаспори у Канаді, доктор філософії з Торонто Василь Іваницький. Постамент виготовляли за севастопольським проектом і на кошти місцевого бюджету. Гагарінський район взяв на себе оформлення скверу і площі.

Урочисте відкриття пам’ятника Кобзарю відбулося на день Незалежності України 24 серпня 2003 року. Окрім численних представників Української громади міста та Військово-морських сил України на урочистості прибули міністр культури і мистецтв Іван Богуцький, видатні письменники сучасної України та народні депутати Дмитро Павличко, Іван Драч, Павло Мовчан, Іван Заяць, Юрій Костенко, перший командувач ВМС віце-адмірал Борис Кожин, меценат з Канади доктор Василь Іваницький, заступник голови Львівської МДА Ігор Держко, представник родини великого Кобзаря Тамара Красицька та багато інших гостей з регіонів України.

Відкриття пам’ятника Кобзарю вилилося у справжнє велелюдне свято для севастопольців. Його відкрив величний об’єднаний хор Ансамблю пісні і танцю ВМС України і севастопольської «Просвіти» у морській формі і національних костюмах. Величаво пливли на бухтою огненні слова шевченкового «Заповіту», під звуки оркестру на вітрі розвівалися Державні прапори України. Гагарінський район, як величний корабель розрізає морський простір, тут збігаються краса моря й неба з красою рукотворною, відзначив у вітальному слові голова міської державної адміністрації Леонід Жунько. Тарасові Шевченку постійно мріяв про вільну і красиву Україну, йому не поталанило побувати у Севастополі, однак тут би він почув себе щасливим. Дух «Кобзаря», просякнутий відчуттям Батьківщини, став моральною основою всіх причетних до встановлення пам’ятника. Впевнений, завершив свій виступ Леонід Жунько, що до пам’ятника великому Кобзарю постійно приходитимуть тисячі севастопольців і гостей нашого міста.

В житті кожної нації є провідники, що ведуть її вперед, запалюють світло свободи, зазначив командувач ВМС України контр-адмірал Ігор Князь. Таким для нас є Тарас Шевченко. Відкриття йому пам’ятника у флотській столиці України демонструє духовну єдність всіх тих, хто прагне до процвітання рідної землі.

Шевченко прийшов у світ тоді, зазначив меценат з Канади доктор Василь Іваницький, коли наші вороги готувалися забити останнього цвяха у національну українську домовину. Виконуючи Шевченків «Заповіт» у боротьбі за свободу протягом століть загинуло тисячі найкращих синів України. Сьогодні можемо сказати Шевченкові, що його заповіт виконали і здобули омріяну ним вільну і незалежну Україну.

Є прекрасне слово у морській термінології – «впередзоріючий», зазначив поет Іван Драч. Шевченко є впередзоріючим українського духу і хай і надалі він виводить нашу Україну і наш флот на нові рубежі державного і духовного розвитку.

Емоційним був виступ поета Дмитра Павличка. Якщо ми не зникли у царських і сталінських тюрмах, не згинули на каторгах Сибіру, в голодоморах, не пропали як народ в асиміляціях різних поневолювачів, і якщо ми вижили, то найперша і найбільша заслуга у цьому є Шевченка. Животворний дух його слова не міг народитися ні з чого. В Шевченківське слово перелилася енергія козацьких отаманів і гетьманів, крик української крові з під Жовтих Вод, Берестечка, Конотопа і Полтави. Шевченко був солдатом, але, як відзначив Іван Франко, для свободи Росії зробив більше 10 визвольних армій.

Тарас Шевченко був воїном! І йому буде мило тепер поряд з військовими моряками, які бережуть національну честь і гідність народу, серед незломленої української громади Севастополя.

З відкриттям пам’ятника Кобзарю шевченкіана у Севастополі не завершилася. В 2005 році за ініціативи Офіцерських зборів штабу ВМС України було прийнято рішення встановити погруддя Т.Г.Шевченка у штабі Військово-морських сил. Бронзовий бюст було доставлене тією ж «Фундацією імені Т.Г.Шевченка» а його урочисте відкриття відбулося 24 серпня 2005 року.

То ж тепер назавжди прийшов Тарас Шевченко до Севастополя, прийшов до національного флоту як моряк, що два роки свого важкого життя віддав флотській службі. Маємо надію, що не лише з постаменту Кобзар буде проводжати і зустрічати бойові кораблі вітчизняного флоту а все таки настане час, коли «байдару» чи «баркас чималий» Військово-морських сил України таки назовуть іменем Тараса Шевченка, іменем першого національного моряка-дослідника, моряка-гідрографа і картографа, першого національного художника-мариніста, видатного Матроса Українського флоту.

Шевченко не був професійним моряком і не мріяв набути морського фаху. Його вабило Мистецтво а не море. Проте доля присудила йому стати і великим Моряком, і Матросом України. Він не вивчав військово-морську стратегію, мистецтво і тактику, проте Слово і Дух його «животворний» відродили український козацький шлях до моря, відродили національні Військово-морські сили України а Україну як незалежну морську державу.

Далі

До змісту Мирослав МАМЧАК ТАРАС ШЕВЧЕНКО, МОРЕ, ФЛОТ