Мирослав МАМЧАК
ТАРАС ШЕВЧЕНКО, МОРЕ, ФЛОТ

II. МОРСЬКА ТЕМА У ЛІТЕРАТУРНІЙ ТВОРЧОСТІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА.

Відкриємо «Кобзар»… Дніпро, синє море…Вже з першої сторінки відчувається присутність морської стихії в поетичних творах «Кобзаря», герої якого постійно в думках і діях пов’язані з морем і воно є їх життєвим простором, не віддільним від України:

«Реве та стогне Дніпр широкий,
Сердитий вітер завива,
Додолу верби гне високі,
Горами хвилю підійма.
І блідий місяць на ту пору
Із хмари де-де виглядав,
Неначе човен в синім морі,
То виринав, то потопав...».

Це «Причинна». А далі «На вічну пам'ять Котляревському», «Тече вода в синє море»… «Тарасова ніч», «До Основ’яненка», «Думка», «Невольник», «Гамалія», «Іван Підкова» та в багатьох інших творах Т.Шевченка тема моря органічно поєднана з життям народу, з темою історичного минулого та боротьбою за визволення України.
Взагалі, тема моря широко присутня в «Кобзарі», одна із найпоширеніших в літературній творчості Тараса Шевченка. І не зважати на неї може лише той, хто спеціально цього бачити не хоче. Тема боротьби козацтва за Чорне море, віковий шлях українців до моря вперше і найбільше в українській літературі оспівані саме Тарасом Шевченком.
Шевченко першим в українській художній літературі, в українській поезії відкрив народу і світу сторінки морської історії України, героїчної боротьби козацького флоту України на морі та оспівав звитяжні морські подвиги запорожців, здійснені в ім’я України, в ім’я рідного народу.
Якщо Іван Котляревський для цих же цілей у своїй «Енеїді» взяв за приклад античного героя грецької міфології Енея, то Шевченко – реальних народних героїв, морських витязів Запоріжської Січі, історію українського козацького флоту.
Його перша морська подорож до Швеції навіяла й першу «морську» поему «Гамалія». Прискіпливо вдивляючись у бурхливі морські води, Шевченко не захоплюється поетичними замальовками морських краєвидів, це він оставив собі як художнику, він перетворює енергію моря у енергію слова, в силу непокори і пробудження потоптаної людської гідності. Слово Шевченка клекоче як може лише клекотати розбурхане море.

Пливуть, собі співаючи;
Море вітер чує;.
Попереду Гамалія,
Байдаком керує.
- Гамаліє! Серце мліє:
Сказилося море.
- Не злякає! –
І сховались
За хвилі, за гори…

…Із Дарданелів вітер віє,
А не женеться Візантія:
Вона боїться, щоб Чернець
Не засвітив Галату знову,
Або гетьман Іван Підкова
Не кликнув в море на ралець…

Тарас Шевченко виводить уявний образ безстрашного флотоводця Гамалії, керівника вдалого морського походу до Босфору під стіни Царгорода. Найбільш ймовірно, що Шевченко вивів збірний образ козацького флотоводця, бо серед історично відомих керівників козацьких морських походів до Босфору Гамалій немає. У XVII ст. у військовій історії відомі полковники Гамалії але вони не були організаторами морських походів. Підтвердженням думки, що Шевченко вивів загальний образ козацького флотоводця як надійного захисника народу можуть служити згадані в поемі козацькі гетьмани Іван Підкова та Чернець. Справжнє прізвище останнього є Григорій Чорний і обидва є історично відомими флотоводцями, які успішно водили козацькі ескадри до Босфору. Однак, найбільш ймовірно припустити, що виписуючи літературний образ Гамалії Поет мав перед собою приклад саме видатного флотоводця кошового отамана Лиманської флотилії Чорноморського козацького війська, полковника Антона Головатого, який відродив понищену царатом морську практику українців і козацький флот, здобув велику славу і вагомі перемоги у багатьох битвах керованої ним козацької флотилії з турецьким флотом на Чорному морі під Очаковом, Хаджибеєм (Одесою) і Ізмаїлом. Про подвиги і звитягу Головатого і його козацької ескадри мав би розказувати Шевченку і його товариш кубанський отаман Яків Кухаренко, який разом з Головатим приймав участь у боях підчас російсько-турецької війни та про якого у першому варіанті «Кобзаря» Шевченко напише:

Наш завзятий Головатий
Не вмре, не загине.
Ось де, люде, наша слава,
Слава України!

Шевченко силою свого слова акцентує загальнонаціональне значення морських походів козацького флоту, вбачаючи в їх провідниках славу всієї України, всього українського народу. Мету цих походів він бачить у тому, щоб «слави добувати, із турецької неволі братів визволяти», не дати «пропасти на чужині, в неволі вольним козакам». Можливість виконання цих завдань та визволення полонених українців Шевченко бачить виключно у діях козацького флоту і змальовує похід козацької ескадри до «Византії». З особливою любов’ю змальовує Шевченко козацьку звитягу в бою при штурмі козацьким десантом Скутари:

Реве гарматами Скутара,
Ревуть, лютують вороги;
Козацтво преться без ваги –
І покотились яничари.
Гамалія по Скутарі,
По пеклу гуляє,
Сам хурдигу розбиває,
Кайдани ламає.

Оборону свого краю, визволення своїх земляків з ворожої неволі Шевченко сприймав винятково святою справою, тому й проспівав славу козацькому флотоводцю Гамалії, а в його особі всім відважним морським лицарям «на весь світ великий, на всю Україну». Для козака козацька слава, отримана в боях з ворогами, головніша за смерть: «Почуємо славу, козацькую славу, почуємо, та й загинем».
Балтійське море породило в молодого Шевченка уяву і про море Чорне, яке для нього ніколи не було чужим морем чи морем, з якого на Україну лише сунуть лихо і незгоди. Чорне море, або просто море у Шевченка завжди є морем рідним, українським, нашим морем і ставиться він до нього як до невід’ємної частини України. Море у Шевченка то лагідне синє, то клекотить і кипить, то піднімає хвилі наче гори, в’ється зміюкою і казиться але воно завжди відчуває правду і справедливість і допомагає козацьким ескадрам карати ворогів в «землі Агарянській». У поемі «Гамалія» він і звертається до моря як до «свого». «нашого», українського моря:

Ой, заграй, заграй,
Синеньке море,
Та під тими байдаками,
Що пливуть козаки…

…Перед ними море миле
Гомонить і клекотить.
Гамаліє! Вітер віє,
Ос-ось наше море!…
І сховалися за хвилі,
За рожеві гори.

Для Шевченка, як сина волелюбного козацького краю, душа якого з дитинства повставала проти рабства, найогиднішим у світі було рабство, національна образа і повсякденне приниження людської гідності і він картає тих «гречкосіїв і свинопасів», хто дає себе в пута взяти, не стидиться в неволі кайдани волочити та в ярмі конати. Тарас Шевченко, виводячи образи морських витязів-захисників краю, мовби перегукується з автором «Історії Русів», який писав, що «всякий народ повинен мати своїх воїнів, щоби поручити свою долю і безпеку не чужоземному, а своєму воїнству» бо доручити волю чужинцеві, все одно, «неначе приставити шуліку стерегти голубів, а вовків - овець». Шевченко своєю творчістю «викликав з мороку минулого тіні забутих і оббріханих предків», які ідуть у морі «слави шукати» заради свободи і волі рідної землі. З шумом морського прибою він збагнув їх дух, коли благав собі «коли доброї жаль, Боже, то дай злої долі. Аби не гнилою колодою валятися». Для Шевченка найбільшим соромом вільного українця-козака перед людьми і Богом є смерть у кайданах, тому він у поемі виводить молитву полонених в морському поході козаків з твердою надією на визволення.

…Тілько у Скутарі, в склепу, не дрімають
Козаки сердеги. Чого вони ждуть?
По-свойому Бога в кайданах благають…
«О, милий боже України!
Не дай пропасти на чужині,
В неволі вольним козакам!
І сором тут, і сором там –
Вставать з чужої домовини,
На суд твій праведний прийти,
В залізі руки принести,
І перед всіми у кайданах
Стать козакові!...

Розкриймо прекрасну історичну поему «Іван Підкова», в якій Шевченко підняв героїку і дух нашої морської минувшини. В часи, коли, здавалося, все «Минулося: осталися могили по полю! Високі ті могили… Чорніють, як гори, та про волю нишком в полі з вітрами говорять» Поет художньою музою відкриває народу «свідка слави» - козацький флот а запорожського гетьмана - як відважного морського лицаря і флотоводця. З поеми дізнаємося про організацію морського походу, про взаємовідносини козаків і старшини, про прийняття рішення керівником бойового походу у морі, про свідомість, військову дисципліну і взаємовиручку в поході. Отаман, обраний вільними голосами козацтва, у Шевченка лицар з незламною волею, він знає, що козаки підуть за ним у вогонь і воду, підуть скрізь, куди накаже, однак рішення приймає опираючись на колективну думку. Поема демонструє безмежне довір’я в бойовому поході між козаками, що своєю долею обрали захист Вітчизни, і це виступає головною темою твору:

Було колись в Україні
Ревіли гармати.
Було колись – запорожці
Вміли панувати…»
і далі:
Чорна хмара з-за лиману
Небо, сонце криє,
Синє море звірюкою
То стогне, то виє,
Дніпра гирло затопило
- А ну-те, хлоп’ята, на байдаки.
Море грає – ходім погуляти.
Висипали запорожці,
Лиман човни вкрили,
«Грай же, море» - заспівали.
Запінились хвилі.
Кругом хвилі, як ті гори –
Ні землі, ні неба
Серце мліє – а козакам
Того тільки треба.
Пливуть собі та співають.
Рибалка літає, а попереду отаман,
Веде, куди знає.
Походжає вздовж байдака…

Тарас Шевченко добре знався у історії морських походів козацького флоту, під час яких «…гарцювала козацька воля», та у морській специфіці. Своїм поетичним словом він навічно прославив славні ратні подвиги і самопожертву, здійснені українцями на морі у час, коли сама згадка про морське минуле нашого народу і саму Січ переслідувалися і перебували під суворою забороною. Одним з найбільших злочинів, інкременованих Шевченку царськими жандармами, було звинувачення його у героїзації минулого українського козацтва і гетьманщини.
Героїчна доба козацького флоту України, звитяжні морські походи і морські десанти козацького флоту на морських просторах займають особливе місце у творчості Шевченка та тісно пов’язується з народною творчістю. У поемі «Дума» за основу твору Тарас Шевченко взяв народний сюжет про сліпого кобзаря з кобзарської думи про невдалий морський похід запорожців в часи руйнування Січі:

«У неділю вранці рано
Синє море грало.
Товариство кошового
На Раді питало:
- Благослови, отамане,
Чайки поспускати
Та за Тендер погуляти…
…За островом Тендером
Потопали, пропадали.
Один потопає, другий виринає
Козацтву-товариству із синьої хвилі
Рукою махає і зично гукає:
«Нехай вам, панове товариство,
Бог допомагає!» –
І в синій хвилі потопає…»

З поезії Шевченка випливає висновок, що без поразок перемог не буває, що героїзм даремно не пропадає. Тому Чорне море ним сприймається полем боротьби за визволення, без освоєння театру якого не може реалізуватися думка про волю народу. Оцю, морську складову своєї ідеї визволення, Тарас Шевченко проводить через весь «Кобзар» і не тільки. Далеко не випадково до свого «Букваря» Шевченко включив дві кобзарські думи і обидві, «Дума про пирятинського поповича Олексія» і «Дума про Марусю попівну Богуславку», складені народними співцями про минулі морські бувальщини. В них воля, море, Україна-мати є синонімами. Шевченко своїм «Букварем» намагається привити маленьким дітям, малим і дорослим учням (бо вони у своїй більшості теж були безграмотними) найважливіші принципи народної моралі, національної свідомості, силу духу і стійкість навіть у неволі, тугу за рідною землею і прагнення до свободи, значення морських походів і самого Чорного моря для судьби Батьківщини і кожного українця, виховує готовність самопожертви заради народних інтересів, щоб закабалені царями українці могли свідомо «любити й пишатись найкращою своєю матір’ю». Шевченко своїм друкованим словом стверджує, що хто шанує рідну землю, Україну-матір, батька і рідну неньку:

«Повік той щастя має,
Смертельний меч того минає,
Отцева й матчина молитва зо дна моря виймає,
Од гріхів смертельних душу одкупає,
На полі й на морі на помоч помагає!»

У всій творчості Кобзаря відчуваються його звикле відношення до моря, неначе і його власна доля завжди була пов’язана з морем. В його творах море виступає оберегом волі і кращої долі його героїв - українських козаків і молодих дівчат. Навіть з далекого Петербурга він лине думкою до свого рідного «синього» моря:

«Тече вода в синє море,
Та не витікає;
Шука козак свою долю,
А долі немає.
Пішов козак в світ за очі;
Грає синє море,
Грає серце козацькеє…»

«Вітре буйний, вітре буйний,
Ти з морем говориш.
Збуди його, заграй з ним,
Спитай синє море.
Воно знає, де мій милий…»

І у самого Кобзаря характер справжній морський: то лагідний і спокійний, то гнівний і незламний, і слова його як штормова хвиля ламають безпам’ятство і чванство своїх земляків, духовних рабів і національних зрадників, з гнівом і біллю дорікають тим «славних прадідів великих» правнукам поганим.

«…Люде! Люде!
За шмат гнилої ковбаси
У вас хоч матір попроси,
То оддасте. Не жаль на його,
На п’яного Петра кривого,
А жаль великий на людей,
На тих юродивих дітей!»

Своїм поетичним словом Кобзар не лише картає відступників рідного народу. Як морська хвиля ламає скалу, своїм огненним словом він збиває окови національної зневіри і байдужості, відтворює систему національних моральних і духовних вартісних цінностей захисників Вітчизни, які спроможні привести до перемоги над ворогом понад усі перешкоди.
Морська тематика Шевченка прибирає різносторонні жанри. Є в ній і суто народні, побутові художні форми, через які Шевченко в українській літературі вперше витворює реальну картину буття людей, пов’язаних з частим і тривалим відривом від родини, яка так характерна морській службі. Місяцями прокладаючи румби Аральським морем, спостерігаючи переживання людей, волею службової необхідності відірваних на довгий час від сім’ї, Шевченко у вірші «Ой я свого чоловіка» відтворив проблемну ситуацію і сімейну драму чумацької родини, яка співзвучна й ситуаціям у родинах професійних моряків:

«Ой я свого чоловіка
В дорогу послала,
А од шинку та до шинку
Стежечку топтала.
Та до куми заходила
Пшона позичати,
Отих дітей годувати
В нетопленій хаті.
І нагодувала,
І спати поклала,
Сама пішла до дяка
Добувати п’ятака,
Та й заночувала.
А із Криму чоловік
Ледве ноги доволік.
Воли поздихали,
Вози поламались,
З батіжками чумаченьки
Додому вертались
Увійшов у хату,
Ударив об поли:
Лазять діти у запічку
Голодні і голі…».

Слід відзначити, що під час морської служби Шевченко значно вдосконалює свою поетичну майстерність, чотиристопний ямб, «в усій його оригінальності, - не схожий ні на ямби Пушкіна, ні на ямби Баратинського». Морська хвиля, то лагідна і ласкава а то і грізна штормова, надихали музу Поета на різноманітні жанри. Тому за час морської експедиції, як ніколи раніше, Шевченко написав багато любовних, танцювальних і колискових поезій, які образно назвали «жіночою лірикою», створив ліричні шедеври, «які не тільки засвідчили його сходження на нові творчі рубежі» а й дали поштовх до розвитку всієї української поезії. Навіяні вони спогадами, баченим і чутим колись на Батьківщині. Оцінюючи «жіночу» лірику Шевченка періоду морських експедицій Максим Рильський писав: «Це були немов погожі, сонячні острови серед розбурханого моря гнівної, скорбної і разом з тим виповненої непереможною надією поезії «рядового Тараса Шевченка»… І він, вірний своєму поетичному світогляду, за яким на землі «нічого кращого немає, як тая мати молодая з своїм дитяточком малим», він, що на найвищий ступінь земної святості підняв дівчину, жінку, - він, вирвавшись «із казарми нечистої», творив ніби від себе, із власної душі такі дівочі, повні грації пісні, як сумні за думкою і грайливі за формою «Якби мені, мамо, намисто», «Ой маю, маю я оченята», як кокетливо-веселі «Ой стрічечка до стрічечки», «Утоптала стежечку». Велику частину «жіночої» лірики покладено на музику і сьогодні вони сприймаються як народні пісні. Море, морська стихія піднесла інтимні вірші Шевченка до високої поезії. Безсумнівно, Шевченко у морській експедиції мав чути багато розповідей моряків про їх родини, дружини моряків завжди були їх берегинями. Тож відсутність в оточенні жінок, туга за звичним людським життям не могли не відбитися у творчості Шевченка. Вважають, що перебуваючи під час зимівлі на острові Кос-Арал Шевченко написав більше 70 поезій і серед них 5 поем, однак частина їх мала бути написана і під час плавання в експедиції. В їх жанровому і ідейно-тематичному розмаїтті відбилися прагнення Шевченка відобразити різномаїття, багатство і красу народної душі, її благородство і нескореність.
На Аралі значного розвитку здобула соціально-філософська лірика Шевченка, в яких поет роздумує над сутністю людського буття, суспільної діяльності та роздумує над причинами колоніального стану свого народу. Відповідь дає у поезії «Пророк», в якій засуджує національне зрадництво, запроданство і лукавство «навчених людей», зневіру до власних провідників:

Неначе праведних дітей,
Господь, любя отих людей,
Послав на землю їм пророка;
Свою любов благовістить,
Святую правду возвістить!
Неначе наш Дніпро широкий,
Слова його лились, текли
І в серце падали глибоко!
Огнем невидимим пекли
Замерзлі душі…
…За ним і сльози, знай лили
Навчені люди. І лукаві!
Господню святую славу
Розтлили… І чужим богам
Пожерли жертву! Омерзились!
І мужа свята… горе вам!
На стогнах каменем побили.
І праведно господь великий,
Мов на звірей тих лютих, диких,
Кайдани повелів кувать,
Глибокі тюрми покопать.
І роде лютий і жестокий!
Вомісто кроткого пророка…
Царя вам повелів надать!

Підла готовність служити окупантові і колонізатору, агресивне яничарство, одступництво від традицій, мови і віри батьків, принизлива людини покірність, риси невільництва, якими багато хто з його сучасників гордився, надзвичайно ятрили душу Шевченка навіть на засланні. В цім причина того, що «Господь великий» «царя вам повелів надать». «Пророк» Шевченка – це приклад призначення, покликання і жертовності національної інтелігенції.
На Аральському узбережжі свою морську службу поет пройняв творчістю а морські, флотські умови життя не могли обійти морську тематику. Море, морська стихія і морська служба значно вплинули на творчість Кобзаря. Як змінювалася гладь моря, так у шевченкових творах змінюються спів його поезії. Стихія моря у нього перетворюється у стихію творчості. Перебуваючи у експедиції, Шевченко бачив її подвійний характер. Першим був науковий і дослідницький, і поет приймає в науковій роботі активну участь. Однак він розумів, що «царі лукаві» використають результати досліджень для подальших колонізаторських завоювань в Азії і поневолення азійських народів. Коли експедиція перебувала біля південних берегів Аральського моря Шевченко з борту шхуни «Константин» бачив власними очима прикордонні оборонні заходи Хівинського ханства проти експансії Російської імперії і він передбачав, що і тут російські царі «наставлять могил».
Тема боротьби з самодержавством знаходить своє продовження у поезії «У бога за дверима лежала сокира», написаної після переходу пустелею до Аральського моря. Її мотивом стали не лише пожар у степу та зустрінуте під час переходу пустелею одиноке священне дерево «аулья агич» а найвірогідніше, розповіді орських солдатів про придушення восьмирічної боротьби казахських повстанців з самодержавством, яке тривало з 1830 по 1838 рік. Боротьба казахського народу була співзвучною боротьбі за визволення і його рідного народу. Під «божою сокирою» Шевченко образно виводить Російську імперію, царат, який безжально винищує національну самобутність, вогнем і «сокирою» заковує у колоніальні кайдани підкорені народи:

…Встає пожар, і диму хмара
Святеє сонце покрива.
І стала тьма, і од Уралу
Та до Тингиза, до Аралу
Кипіла в озерах вода.
Палають села, города,
Ридають люди, виють звірі
І за Тоболом у Сибірі
В снігах ховаються. Сім літ
Сокира божа ліс стинала,
І пожарище не вгасало…
Тільки одним одне хиталось
Зелене дерево в степу…

Шевченко з зацікавленням знайомився з побутом і життям місцевих жителів, слухав їх розповіді про минуле, історію їх краю, бачив їх важке життя та гніт імперії, які повністю співпадали з спогадами про Україну, тому у поемі «Царі» йому самому:

…Хотілося б зігнать оскому
На коронованих главах,
На тих помазаниках божих.
Так що ж? Не втну! А як поможеш
Та як покажеш, як тих птах
Скубуть і патрають, то, може,
І ми б подержали в руках
Свято-помазану чуприну.

І доходить висновку:

Бодай кати їх постинали
Отих царів, катів людських!

Напевно, саме ситуація військового напруження в районі плавання викликала в Шевченка асоціації з українською історією та військовою минувшиною. І, хоча «Немає гірше як в неволі про волю згадувать…» Шевченко звертається до теми боротьби за визволення українського народу у віршах «Швачка», «Вибір гетьмана», «Заступила чорна хмара (Гетьман Дорошенко), «У неділеньку у святую», «Ой чого ти почорніло, зеленеє поле?»та інших.

«Ой чого ти почорніло,
Зеленеє поле?»
«Почорніло я од крові
За вольную волю.
Круг містечка Берестечка
На чотири милі
Мене славні запорожці
Своїм трупом вкрили…»

Поетичними образами козацьких вождів минулого - преславного Лободи, Кравченка-Наливайка, славного Дорошенка, образом вусатого старого козака, для якого воля є вищим смислом його життя, почорнілим від пролитої крові полем битви під Берестечком Кобзар органічно поєднує минулу ратну славу боротьби з майбутнім визволенням народу, вірить, що «голосна гармата рознесе колишню славу по всій Україні».
Морська експедиція надала йому можливість духовного і образного спілкування з далекою від Аралу Україною, море, морська стихія якби надихнули Шевченка з новою силою відгукнутися на болі і радощі свого поневоленого народу. Шевченко від автобіографічного, від мотивів нескореності та нудьги свого заточення, від побутових сцен переходить до соціально-політичних мотивів, до соціально-філософської лірики, які ще не так недавно стривожили всю імперську систему влади.

Погано дуже, страх погано!
В оцій пустині пропадать.
А ще поганше на Украйні
Дивитись, плакать – і мовчать!

Там, посеред Аральського моря та на острові Кос-Арал, йому «здається – кращого немає нічого в Бога, як Дніпро та наша славная країна…» хоч добре відає, «…що скрізь на славній Україні людей у ярма запрягли…» і там «Гинуть! У ярмах лицарські сини…».
В часи, коли його шхуна мало не потонула посеред штормового Аральського моря Шевченко не втрачав надію на перемогу над стихією. Не втрачав надію і на визволення. Та «надія, брате, не вмирає», - сподівається він на кращу долю свою і свого народу. В поемі «Царі» Шевченко визначає критерій, що «…де нема святої волі, не буде там добра ніколи». Будучи сам у неволі, знаходячись на пустинному Аральському узбережжі Кос-Аралу, здавалося би приречений на самотність і забуття, Шевченко відроджує втрачену духовну батьківщину і відібрану колонізаторами морську славу народу, на сторожі яких поставив своє вічне Слово.

…Возвеличу
Малих отих рабів німих!
Я на сторожі коло їх
Поставлю слово.
***
Ну що б здавалося слова?
Слова та голос – більш нічого.
А серце б’ється – ожива,
Як їх почує!..

Знаходячись протягом двох літ в середньоазійських природних умовах, в середовищі морської специфіки на творчість Шевченка не могли не вплинути умови його служби та навколишньої природи.

За сонцем хмаронька пливе,
Червоні поли розстилає
І сонце спатоньки зове
У синє море: покриває
Рожевою пеленою,
Мов мати дитину…
***
І понад берегом геть-геть
Неначе п’яний очерет
Без вітру гнеться…

Море надає йому мужності, загартовує його волю у боротьбі за свободу власну і свободу свого народу. Після першої експедиції він з шхуни «Константин» сходить на берег впевнений у своїх силах, фізичних і моральних, у нездоланності свого духу. Поезії, мережані ним на хиткій палубі та підчас зимівлі на острові, вистраждані ним особисто і наповнені індивідуальним поетичним почуттям. В них його думки, темперамент, його щира душа, розум мислителя, могутній інтелект, пережиті кривди і морський характер Аралу. «…Особистий, внутрішній світ Тараса Шевченка, переллятий в литво мистецьких синтезів, зазначає Олесь Гончар, постав у ліриці й поемах «Кобзаря» в таких художньо-образних виявах, у такій правдивості й глибині індивідуальних переживань, що в них і сам народ упізнав свою душу, прочитав свою історію, прозирнув у своє майбутнє».
Чи усвідомлював Тарас Шевченко, що своєю творчістю кує собі нові кайдани, що «мережачи білії листи», може з військової служби опинитися на вічній каторзі в Сибіру, що можливість писати й малювати може враз обірватися? Звичайно, усвідомлював. 24 грудня 1848 року у листі до Ф.Лазаревського він сам дає відповідь на це питання:

На те й лихо,
Щоб з тим лихом битись.

Шевченко обрав шлях борця проти фізичного і духовного поневолення народу, своїм Словом збивав пута духовного рабства, відкрив народові його історію, її драматичні і трагічні глибини бо був впевнений, що у духовній сліпоті людини криється зрада:

Один буде, як той Гонта,
Катів катувати!
Другий буде… оце вже наш!
Катам помагати…

Історична правда про наше минуле, якою би вона для нас не була, має згуртовувати наш народ у єдину націю. Ця істина має особливе значення сьогодні для організації оборони незалежності нашої держави, бо є визначальним чинником формування не лише державницького світогляду а й формує духовні скрижалі армії і флоту без яких неможливо розраховувати на перемогу у бою. Тож кожний український моряк у багатофункціональній творчості Кобзаря відкриває для себе історичний шлях розвитку вітчизняного флоту і морську славу України, її героїчні і трагічні сторінки, впізнає долю старших поколінь українців і долю країни, зримо відчуває і побачить

…славу,
Живу славу дідів своїх
І батьків лукавих.

Тарас Шевченко, «…яко син її великого сімейства, якщо не ради добра для нього явного, то, принаймі, для слави імені України», розбив кайдани віковічного історичного морського приниження українців, опік їх «промерзлі» душі огнем свого Слова, вернув їм морську історію і призабуту славу, змусив їх замислитись та критично її осмислити, виступив духовним будівничим України як морської держави, представив українців світу як велику безстрашну морську націю.
До морської теми поет звертається не лише в поезії. Шевченко витворив в українській літературі повний цикл художньої мариністики. Морську тему його поезії продовжила проза. Першою з таких слід визначити повість «Прогулка с удовольствием и не без морали», первісну назву якій Шевченко дав «Матрос». В ній Шевченко виводить трагічний образ українського матроса Обеременка, інваліда Кримської війни, учасника оборони Севастополя 1854-1855 років, який взамін нагороди за проявлений у боях героїзм, просив звільнити з кріпацтва свою сестру. Вже після заслання, познайомившись з багатьма учасниками оборони Севастополя під час Кримської війни графом і письменником Левом Толстим, князем Володимиром Голіциним, художником Левом Жемчужниковим, генералом Степаном Хрульовим, мічманом К.Середовичем, лікарем Курочкіним та іншими, і отримавши від них надзвичайно багато відомостей про драму оборони флотської фортеці, Шевченко навіть задумав був написати поему про той «жахливий четвертий бастіон у Севастополі». Однак цим планам не судилося збутися, як і побувати у Севастополі.
Повісті Шевченка значно збагачують його поетичні твори новими мотивами та життєвим матеріалом, значно розширюють горизонт його творчої діяльності. В повістях Шевченко не користується езеповською мовою а говорить відверто і сміливо висловлює думки ворожості самодержавства українському народу. Саме ця тематика повістей налякала П.Куліша, який наполегливо радив Шевченкові перестати писати прозу і не цькувати владу. За своєю антиколоніальною і антивоєнною спрямованістю «Матрос» Тараса Шевченка стоїть поряд з його знаменитою поемою «Кавказ» і це була чи не головна причина у відмові поету в її публікації. Якщо Лев Толстой у своїх творах, присвячених обороні Севастополя у Кримській війні 1854-1855рр. наголошує на виключному героїзмі і патріотизмі оборонців флотської фортеці, які готові були вмирати за імперію, обходячи трагічні сторінки («Севастопольские рассказы»: адмірал Корнілов на коні на 4-м бастіоні: братцы, нужно умереть. Умрете? Умрем, ваше високоблагородіє!) то Шевченко реалістично змальовує іншу сторону оборони Севастополя, як царат кинув у бій тисячі непідготовлених і незабезпечених належним чином солдатів і матросів, як покинув їх напризволяще після війни, знову повернувши героїв війни у кріпаків. Повість «Матрос» вперше була надрукована лише у 1887 році в київському журналі «Киевская старина» вже після смерті Тараса Шевченка. Однак, і у видання «Тарас Шевченко. Повести», виданий видавництвом «Дніпро» в радянські часи у 1986 році, повість включена теж не була.
Творчість Тараса Шевченка першою відкрила і проспівала звитяжну морську славу українського народу, її героїчні і трагічні сторінки. Кобзар свідомо вклав у високе поетичне слово стимулюючу морську енергію і витворив морську ідею українців, їх право на своє «синє» Чорне море, ідею, яка десятиліттями викристалізовувалася в народі і після проголошення незалежності України таки була втілена в життя відродженням національного флоту та прийняттям Морської доктрини України.
У своїх творах Шевченко проспівав морську славу українського народу, визначив критерії оцінок військово-політичних подій і військових постатей історичного минулого, створив комплекс духовних цінностей і військово-морських патріотичних традицій, сформував національну самосвідомість і запалив вогнем ідею національного визволення яка стала рушійною силою проголошення незалежності України.
Людина і море – осереддя морської тематики «Кобзаря» з виразно окресленою українською домінантою світобачення, з єдино-цілісною системою поглядів на майбутнє України як морської держави. Шевченко вірив, що народиться новий Гамалія, новий Іван Підкова і в їх особах оружна сила народу, яка розвіє тьму неволі і відродить символічну зруйновану церкву-домовину, в якій колонізаторами була похована душа поневоленого ними народу і відрізані його вікові шляхи до моря. Слово Шевченка повертає в лексику українців морську тематику, закликає народ до єдності і гідності, до боротьби за море, в яких Поет бачить головну і непоборну силу нації, тому він був і сьогодні виступає духовним будівничим нашої держави, духовно гартує і формує національну свідомість збройних захисників нашої Вітчизни. Честь, мужність, лицарська відвага, совість, братолюбіє, шанування святинь і мови батьків, історична пам'ять, відданість традиціям старших поколінь і відчуття свого «морського» роду – це Шевченкова мораль і його життєві пріоритети, морально-духовний імператив його мариністики. Кожний український моряк, що прочитає Тараса Шевченка, не лише по-новому відкриє для себе «морського» Шевченка, не лише пізнає Шевченкову систему передбачень, застережень і заповітів а й відкриє, знайде себе і своє місце у системі національного державотворення, в оборонній системі України. Шевченко був воїном: і солдатом, і матросом. Його життя і творчість є вічним нашим прикладом служіння своєму народові а його творча спадщина і духовна місія були і мають для всіх українців безстрокове майбутнє.
Шевченко поет і Шевченко художник, Шевченко, море і флот є невід'ємними одне від одного. Своїм словом він минулі козацькі морські шляхи повернув у майбутнє. Тож далеко не випадково будівництво флоту Української Народної Республіки у Севастополі в 1917 році розпочалося з просвітницького гуртка «Кобзар» а Військово-морських сил сучасної України – з севастопольського Товариства української мови імені Тараса Григоровича Шевченка. Врешті, харизма Тараса Шевченка є харизмою Українського флоту а його завіщаний нам духовно-моральний імператив був і залишається внутрішньою конституцією, духовним заповітом збройних захисників морських рубежів Вітчизни на віки:

Свою Україну любіть.
Любіть її… Во время люте,
В останню тяжкую минуту…

Далі

До змісту Мирослав МАМЧАК ТАРАС ШЕВЧЕНКО, МОРЕ, ФЛОТ