Олекса Pізниченко
                    Спадщина тисячоліть. Чим українська мова багатша за інші?
                  ШАНУЙМОСЯ, 
                    БО МИ ТОГО ВАРТІ!
                  
У їх народ і славою, 
                    І у нас народ і слово... 
                    Т. Шевченко
                  А що ж там наші подорожні?
                    О, вони вже перекусили, підкріпилися та й заново почали свої 
                    чвари. А сталося це так.
                    Козак, звичайно ж, тільки полякав Москаля, що кожен їстиме 
                    своє. Насправді він поділився з ним, як з братом, по-християнському. 
                    Відбатував шматок запахущого сала, а побачивши, як той охоче 
                    їсть його, облизуючи пальчики, недотримався, та й спитав:
                    - То ти що, пане-брате, любиш сало?
                    - Ну а чиво ж, я, чай, не чурка, а русский, православний. 
                    - Та на свою голову не стримався і зачепив Козака за живе. 
                    - Канешна люблю, братец. Но для тебя мне далеко. Вы, козаки, 
                    с салом встаете и с салом ложитесь... Даже в поезде... Едет 
                    хохол как-то с негром... - почав був уже й анекдота, та Козак 
                    аж якось лагідно перебив Москаля:
                    - Та ти, пане-брате, не мусульманин, не татарин? А хто ж ти 
                    по нації?
                    - Я-та? Русский. Чиво спрашиваешь?
                    - Та я не питаю, чий ти є, а хто ти по нації.
                    - Да русский я, русский!
                    - Ну от ти знову тої самої... Я це знаю, що ти мій, руський...
                    - Как это твой? Ты же не рус, ты украинец, хохол то єсть... 
                    Козак уже зовсім злагіднів, та й провадить екзекуцію далі:
                    - Ти, пане-брате, забув історію? Як звалася Україна при князі 
                    Святославі, при Ярославі Мудрому? Київська... - і він замовчав, 
                    даючи можливість Москалеві продовжити.
                    - Русь! Киевская Русь! - погодився Москаль.
                    - А як назвав свою історію Михайло Грушевський? "Історія 
                    України-Руси"! Значить, ми, українці, називалися в той 
                    час русами! І коли завоювали, колонізували фінські племена, 
                    що жили по Оці, по Волзі, тамтешні фіноугорські люди стали 
                    називати себе руськими,
                    тобто - чиї? руські! Значить, ти - мій! І я можу з тобою робити, 
                    що захочу…- усміхається доброзичливо Козак. Тут уже Москаль 
                    почав розпалюватися:
                    - Да какой ты рус? Ты украинец! И здесь проходило много всяких 
                    других племен! И половцы, и ногайцы, и угро-финны, и греки!
                    - Так вони ж тільки проходили, вони з нами не змішувалися! 
                    Подивися на нашу мову! Вона з часів Київської Руси мало змінилася, 
                    а отже, ми не змішувалися. Ваша Москва, ваші фіни і татари 
                    геть "іспортілі" нашу мову, бо он які зміни поробили, 
                    он стільки форм, чергувань і слів позагублювали...
                    Москаль ще більше почав кип'ятитись:
                    - А ви... під поляками! Скільки польських слів у вас! Пани!..
                  Мені здається, що саме час покинути цю пару 
                    панів-братів, побратимів, бо все, що вони далі казатимуть, 
                    кожному з нас тисячу разів відоме, з усіх боків обсмоктане. 
                    А коли це говориться у гніві, із скрежетом зубовним, воно 
                    тільки може роз'єднувати, а не здружувати.
                  Нам же, нашим справді братнім країнам, треба 
                    дружити, брататися, жити в мирі і злагоді. Так, Як живуть 
                    багато братніх арабських країн, у яких мови дуже і дуже близькі, 
                    але вони шанують незалежність одна одної і не прагнуть підкорити 
                    собі сусіда. Просто треба знати справжню ціну одне одного 
                    і мати свою гідність- щоб не дуже пишатися, гордитися собою, 
                    але й не дуже принижуватися, піддаватися. Як писав Тарас у 
                    передмові до другого видання "Кобзаря", конфіскованій 
                    при арешті, і надрукованій лише в 1906 році (журнал "Былое" 
                    № 8) "А на москалів, не вважай, нехай вони собі 
                    пишуть по-своєму, а ми по-своєму. У їх народ і слово, і у 
                    нас народ і слово. А чиє краще, нехай судять люде."
                    І ще хочу нагадати читачам, що ми, орудуючи Словом, Мовою, 
                    - маємо справу із найважливішою в світі річчю, реалією, сутністю, 
                    субстанцією.
                  Все матеріальне в світі закінчується - означується, 
                    називається - Словом, Річчю, Мовою - і все духовне, нематеріальне 
                    (поняття, ідеї, уявлення, самосвідомість) починається Словом, 
                    Думкою, Поняттям. Саме в людини і саме через Мову загадково-таємниче 
                    стикаються Матерія і Дух. Саме через Мову і лише через Мову, 
                    через її опанування Дитя Людське стає Людиною. Людинотворча 
                    функція Мови є найосновнішою, комунікативна - то вторинна.
                  Як харчі потрібні дитині, щоб рости, збільшувати 
                    масу тіла, так інформація, знання, віди необхідні для зростання 
                    її свідомости, духовности, розуму. Без повітря людина помирає 
                    через 6 хвилин, без води - через 6 днів, без їжі - через 60 
                    діб, без Мови і спілкування з людьми через два-три роки людське 
                    гине безповоротно! Тож навчаймо дітей своїх Мови!
                    "І вічні ми будемо з нею"... (В. Сосюра)
                  Далі
                  До змісту