Олекса Pізниченко
Спадщина тисячоліть. Чим українська мова багатша за інші?

КРАЙ З БОГОМ В ОСЕРЕДДI
Мовні свідчення про територію прабатьківщини слов'ян

Археологічні, антропологічні та інші дані при мізерности або повної відсутности прямих історичних свідоцтв дають такі багатозначні відповіді, що вони ні в якому разі не можуть вважатися вирішальними. Вирішальними можуть бути мовні свідоцтва.
Ф.П.Филин "Происхождение русского, украинского и белорусского языков" Наука. Л.1972, стор. 13-14.

Силу-силенну списів наламано за останні пару сотень літ мовознавцями у дискусіях про територію прабатьківщини індоєвропейців і слов'ян. Чимало уваги цій проблемі приділяє московський мовознавець Ф.П.Філін у своїх книгах "Образование языка восточных славян" (М/Л.1962) та "Происхождение русского, украинского и белорусского языков" (Л. 1972).

Із двох "противостоящих" гіпотез прабатьківщини слов'ян - вісло-одерської і середньодніпровської - автор віддає перевагу, досить детально обґрунтовуючи свій вибір, останній:

"Давньослов'янські племена в останні століття до н.д. та на початку н.д. займали терени приблизно між Західним Бугом та середньою течією Дніпра. На півночі їхньою приблизною межею була Р.Прип'ять, на півдні їхніми землями були правобережні лісостепові райони. Іншими словами, прабатьківщиною слов'ян того часу були сучасна південна Білорусь та північна Україна" (підкреслення моє - О.Р.). (Ф.П.Филин "Образование русского, украинского и белорусского языков" стор.11).

Цікавим є перелік доказів, на які опираються пошуки прабатьківщини слов'ян:

1. Істотні мовні контакти між праслав'янськими і неспорідненими сусідами;
2. Географічні показники деяких шарів праслов'янської лексики, а також дані топоніміки;
3. Свідчення, отримані посередництвом інших наук (стор.11).
Власне лінгвістичними аргументами серед названих є свідоцтва топонімії, фітонімії і зоонімії та лексичні паралелі, а також запозичення в праслов'янську і з неї.

Сам Ф.П.Філін пише:
"Загальна картина розвитку давньоруських діалектів та виникнення східно-слов'янських мов обумовлювалось більше на уявленнях про хід історичного процесу, ніж на лінгвістичній аргументації. Відсутні деталі лінгвістичного розвитку, як у А.А. Шахматова так й інших вчених. доповнювались різного роду Побічними міркуваннями, що виявляються необхідними для установлення "логічних зв'язків" між розрізненими та недостатніми лінгвістичними даними. Втім, від цього недоліку наука про реконструкцію нашого віддаленого мовного минулого, імовірно, ще не скоро позбудеться". (Тaм же, стор.62).

Чи всі свідчення, які може дати мова, тут названо, та й взагалі, використано? Вищеназвані докази стосуються лексичного рівня, тобто рівня, який є найбільш рухливим, мобільним із усіх інших, а, отже, й менш надійним, ніж, скажімо, морфологічний. Та що поробиш, коли нема способів залучити до пошуків прабатьківщини слов'ян (і ретроспективне - індоєвропейців) свідчень морфології - цього фундаментального, капітального, повільнозмінного мовного рівня. Коли б вдалося підібрати, відшукати ключик до цього мовчазного свідка, він би міг нам багато чого повідомити. Може б тоді заговорили й інші мовні рівні, може з'явилися б ще якісь нові "языковые свидетельства", котрі б стали вирішальними.
Про один з таких "ключиків" і піде мова далі. Але спочатку слід поміркувати, як і чому відбуваються трасформації (еволюції, мутації) мов.

§2

Для цього вернімося на три-чотири тисячі літ назад. Уявімо, що якесь плем'я тривалий час живе на одній і тій же самій території, говорить однією, усталеною з прадідів мовою і, звичайно ж, множиться. Мова цього племені (назвімо її базовою) буде стабільною, малозмінною, бо ж у одній хатині живуть представники трьох-чотирьох поколінь, немовлята з молоком матері всмоктують слова рідної мови від нені, бабуні, а то й прабабці.

Та надходить час, коли плем'я розмножилося надміру, і частина його, так би мовити, відроюється, відділяється і йде на інше місце, яке й починає освоювати. Припустімо, що ця місцевість досить далека і контакти між обома (тепер) племенами зведені до мінімуму. Минає 100-200-300 років. Мова обох племен еволюціонує, змінюється. Але дуже неоднаково - базова менше, ніж мова відроєного племені.

Хай навіть воно нікого не асимілювало (а такого в дійсности майже не бувало), все одно нові природно-ландшафтні умовний і реалії, нові сусіди, нові топоніми почнуть повільну свою роботу і врешті-решт переселенці говоритимуть трохи інакше, ніж їхні родичі на батьківській землі.

Але ж у реальному житті, як правило, відроєне плем'я приходить не на порожні землі - там уже проживали туземці, автохтони. Переселенці асимілювали їх, розчиняючи у собі, накидаючи їм свою базову мову, як панівну. Автохтони, переймаючи чужу домінантну* мову, видозмінювали її (скажімо так: мутували), тобто вступав у дію чинник чужої мови або чинник нової місцевости.

Отож запам'ятаймо першу аксіому:

1. У ВІДРОЄНОГО ПЛЕМЕНІ ЗМІНА МОВИ ЗАХОДИТЬ ДАЛІ, НІЖ У БАЗОВОГО ПЛЕМЕНІ, ЩО ЛИШИЛОСЬ НА БАТЬКІВСЬКІЙ ЗЕМЛІ.

Якщо частина відроєного племені через якийсь проміжок часу'(200-300-500 літ) торувала шлях далі від освоєної землі (себто, ще далі від батьківської), то на новому місці знову включався чинник нової місце-вости і мова переселенців переживала нову мутацію і змінювалася з допомогою туземців ще далі, ще більше.

Ступінь цих змін залежав від кількости асимільованих туземців-автохтонів, від їхньої відрубности, від їхньої прив'язаности до своєї мови, нарешті, від терпимости чи жорстокости прийшлих і т. д.

* Із двох термінів - престижна і домінантна мови - я віддав перевагу другому, бо саме він точно окреслює ситуацію в описуваному поширенні, розповсюдженні інд.-євр, базової мови (себто примусове накидання її автохтонам). До того ж ще Блумфілд ("Язык" М., 1989) пропонував розрізняти "высший или доминирующий язык, на котором говорит побеждающая или в чем-то более привилегированная группа, и низший язык, на котором говорят покоренные, или находящиеся в зависимости лица, или, как в Соединенных Штатах, простые иммигранты" (сгор. 561 в англ. виданні 1933). Ми маємо на увазі диктат, домінування базової мови над автохтонною (чи субстратом), а не просто мовний контакт, проаналізований у 1953 р. У. Вайнрайхом (див. "Языковые контакти", К. 1979). До того ж, цей автор розглядає, як правило, зміни ("інтерференцію"), що відбуваються у підпорядкованій, пригніченій мові, а у нас ідеться про інтерференцію панівної, експансивної мови. І до того ж - про інтерференцію "другої стадії" (якщо казати словами Вайнрайха): "В речи ннтерференция подобна песку, уносимому течением, в языке же ее можно сравнить с тем же песком, осевшим на дно озера. Зти две стадии интерференции необходимо различать". (У. Вайнрайх "Языковые контакты" К, Вища школа, 1979 р, стор.36).
На мою думку, оту Вайнрайхову інтерференцію другої стадії, яка вже стала доконаним фактом не лише мовлення, а й самої "зіпсованої"" мови, краще називати терміном з генетики - мутацією, а саму мову - мутованою чи Мутантом.

§3

Але нас в даному разі поки-що цікавить не ступінь змін, а напрямок цих змін.

Відповідь на це питання є надзвичайно важливою. І, на щастя, вона всім відома, тому не доведеться її ретельно підпирати доказами. Отже, друга аксіома:

2. ЕВОЛЮЦІЯ МОВИ ПОЛЯГАЛА У МЕНШОМУ ЧИ БІЛЬШОМУ СПРОЩЕННІ ГРАМАТИЧНОЇ БУДОВИ БАЗОВОЇ, МАТЕРИНСЬКОЇ МОВИ І В ЗМЕНШЕННІ ЗАСОБІВ ВИРАЖЕННЯ ГРАМАТИЧНИХ ЗНАЧЕНЬ.

Автохтони - хіба крім геніальних - не в змозі вловити, запам'ятати і відтворити усі особливости, тонкощі, багатства, усі красоти нової домінантної мови, себто усе те, що може передатися лише від матері і бабуні до дитини, як це і було на батьківській землі, де немає домішок чужої мови.

"При вдалому Поширенні будь-якої мови попередні мови на цих теренах витісняються, знищуються (підкреслення моє - О. Р.), хоча і можуть виявити при цьому деякі впливи на мову-переможицю.

Зокрема, в цій мові можуть зберегтися звички вимови переможеної мови, її граматичні схеми та моделі, окремі слова тощо" (А. Долгопольский. Статья "Какие языки родственны европейским?" у зб. "Наука и человечество" 1971-1972 гг.изд. "Знание" М., стор. 113.)

І ще: "Територія, де розповсюджувалася мова якої-небудь індоєвропейської народности, не завжди втрачала внаслідок цього своє колишнє населення, багато хто з нього приймав нову мову; їм, звичайно, важка було засвоїти повністю всі найбільш оригінальні особливости і тонкощі індоєвропейської, і з давніх мовних зворотів вони Зберігали тільки ті, які найбільш відповідали нормальним мовним зворотам. Розповсюдження мови на більшу кількість нових осіб спрощує її форми."

Що це не відкриття Америки, свідчить цитата із А. Мейє ("Введение в сравнительное изучение индоевропейских языков". М.-Л.1938, (стор. 57.):

"Коли населення переймає мову переможців, іноземних колоністів чи шову цивілізованіших людей, яка користується особливим престижем. дорослі представники цього населення не в змозі в точности засвоїти нову мову. Більше того. коли населення переймає мову, що глибоко відрізняється від своєї попередньої мови, воно може зовсім не засвоїти деякі її характерні риси ".

А ось його ж слова про різницю між литовською та іранською мовами, обумовлену різною "поведінкою" носіїв цих мов на арені історії:
"... В Литві, де населення, очевидно, майже зовсім не змінювалось протягом вельми великого часу, мова відзначається виключною в деяких відношеннях архаїчністю. Навпаки, мова іранців, чиї завоювання охопили обширні терени, змінилася швидко і відносно рано: іранські говори із самого початку християнської ери досягли рівня, який можна порівняти з рівнем, досягнутим романськими мовами десь на десять століть пізніше". (Там же, стор. 58-59).

Чинник батьківської землі (назвімо його чинник БаЗ) - це традиції, а якщо зміни, то мінімальні, обумовлені лише фактовом часу.

Чинник нової місцевости (НоМі) - це збурення, мутаціяі, втрати, зміни, обумовлені чужою мовою, а тому набагато більші, ніж на батьківській землі. Зіпсована автохтонами домінантна мова звучить щодня і сини прийшлого племені звикають до нових звуків, до зіпсованих туземцями словоформ. Вони мусять це терпіти, а згодом і самі вживати (як це їм не прикро) каліченої, мутованої, збідненої своєї ж мови!

Але їхні діти і онуки вже сприймають ці мутовані форми як норму, а (пра) прадідівську мову спочатку як дивацьку, чи сміховинну*, згодом як непрестижну, а для правнуків вона стає вже незрозумілою**. Це можна порівняти з розпадом радіоактивним елементів: радію, урану, торія, котрі мають точно визначений період напіврозпаду 1 граму речовини.

* "Так же легко пов'язані з старою мовою різні комічні асоціації. Шпальти місцевою говіркою у французько-швейцарських газетах або розділи на пенсільсвансько-німецькому в деяких періодичних виданнях Пенсильванії заповнюються юмористичними матеріалами. У дітей американських емігрантів вимова слова мовою їх батьків легко викликає сміх. (У.Вайнрайх. Языковые контакты. К. 1979., стор. 161.)

** "Наприклад, у емігрантських родинах США діти звичайно опановують англійську мову швидше, в ранньому віці саме вони переключаються на мову колишньої країни у спілкуванні з старшими. Поколінням пізніше внуки часто одномовні і переключатися на мову своїх співбесідників приходиться тепер батькам і дідам". (У. Вайнрайх. Языковые контакты. К. 1979., стор. 160-161.)

§4

До речі, коли порівняти розпад мови, то ми можемо помітити, що величини втрат і спрощень тут також піддаються обчисленню, У прамові було три роди, у французькій та литовській - два, у англійській - жодного. От і є співвідношення 3:2:0. Прамова мала 8 відмінків, московська має 6, німецька - 4, болгарська - 2. Знову можна встановити процентне співвідношення. Це ж стосується чисел, відмін, дієвідмін, особових форм дієслова та ін. Звичайно, паралельно втратам у мові з'являється щось нове, потрібне як замінник втраченого, але нас мусять цікавити зараз лише втрати і спрощення, саме їх ми можемо обчислити у відношенні до прамови.
Кожне нове переселення, нове завоювання породжує на новій місцевости нове мутаційне збурення домінантної мови, започатковує мутаційний процес, котрий може припинитися з утворенням нового державного об'єднання на даній місцевости носіями (уже) мутантної мови. Отоді починається закріплення status quo даного стану мови та обробка, оформлення спрощеного, збідненого мутанту в літературно опрацьовану, нормовану, престижну мову* (а часто й доповнення її якимись новими своєрідними властивостями, обумовленими зникаючою мовою).

Себто, уже сама мутована мова стає домінуючою в данній місцевости (часто в новій державі) і через якийсь час (кілька століть) має всі шанси перетворитися в базову, якщо її носії суть експансивними непосидами, спроможними підкоряти собі сусідів. Хіба англійська, іспанська, щойно ставши домінуючими на своїх теренах, не перетворилися на базові для обох Америк? А французька, португальська - для своїх колоній? Уже створюються підручники і монографії, присвячені американським варіантам англійської та іспанської мов.

Ми не цитуватимемо безлічі свідчень мовознавців про напрямок еволюцій мов, про спрощення їх чи "розпад". Обмежимося кількома.

Р. Раск (1787-1832) говорив: "Мова, яка змішується з іншою, надзвичайно рідко або, вірніше, ніколи не приймає форм відмін і відмінювання у цієї мови, але, навпаки, швидше втрачає свої власні". (Березин. История лингвистических учений. М. 1977, стор. 38). Отже, і свої втрачає, і чужих не переймає, себто збіднюється! Гегель: "Далі є фактом, що з прогресом цивілізації в суспільстві і в державі (...) мова стає біднішою і менше розчленованою". (Сочинения, т. 8. М. 1935, стор. 60).

Шлейхер: "Звуки мови зношуються, мова втрачає багатство форм, зникає - все, без чого може обходитися мова; всюди виявляються тенденції до спрощення".

"Історія - ворог мови". (А.Schleicher. Sprachvergleichende Untersuchungen, II, Воnn,1850, стор. 144).

Ф. де Соссюр: "Мова є механізм, що продовбує функціонувати, незважаючи на пошкодження, які йому завдаються". (Ф. Соссюр. Избранные труды. М" 1979, стор.119).

* "Функції нової мови можуть поширюватися завдяки адміністративним розпорядженням або іншим свідомо вжитим зусиллям, включенням системи освіти, релігійних установ і таке інше. Таке поширення функцій, у свою чергу, природньо посилює і стабільність форм і суб'єктивне відношення носіїв до даної ідіоми як до особливої мови". Вайнрайх, стр. 174-175.

І ще один об'єктивний, дуже важливий, усім відомий факт:

З.БІЛЬШІСТЬ СЛІВ МУТОВАНОЇ МОВИ КОРОТШАЮТЬ НА ОДИН-ДВА СКЛАДИ ПОРІВНЯНО 3 ВІДПОВІДНИМИ СПІЛЬНОКОРЕНЕВИМИ СЛОВАМИ БАЗОВОЇ МОВИ. МЕЖА ЦИХ КОРОТШАНЬ - ОДНОСКЛАДОВИЙ КОРІНЬ.

Візьмімо для порівняння вірменську мову. Е.Г.Туманяи у капітальній праці "Структура индоевропейских имен в армянском языке", М., Наука, 1978 р. стор. 10-11 зазначає:

"Як показав аналіз, індоєвропейське слово на вірменському ґрунті зменшилось у розмірах, ніби стислося, замкнулося, ковтнувши при цьому низку структурних елементів кінцівки слова. Варто зазначити, що основні зміни взагалі ішли від кінцівки слова... У вірменській мові... відбувалося скорочення індоєвропейського етимону на один склад..."

І ще точніше: "...тривав процес абсорбції (поглинення, всмоктування! - О. Р.) коренем давніх суфіксів і детермінативів".
Відомо ж бо - основний зміст лексеми міститься в корені. Саме ця морфема чужої мови має пріоритет в устах іншомовних людей. Достатньо буває розбірливо,виразно, ясно вимовити корінь слова і слухач із контексту, із ситуації, навіть не дочувши суфікса чи закінчення слова, зрозуміє, що саме хоче сказати співрозмовник. Так порозумівалися впродовж віків різномовні моряки у портах світу англійською мовою, так розмовляли в'язні фашистських і більшовицьких концтаборів і т. д. Слово можна порівняти з розмінною монетою. Хай там як стираються обереги монети, а її вартість, номінал кожному зрозумілий. Корінь є ядром слова, його номіналом, суфікси і закінчення - його обереги.

§5

Саме тут доречним буде згадати, що живе серед мовознавців віра у т. з. "закон економії енергії". Ось що писав відомий московський лінгвіст Поліванов:

"Як не дивно, але тут колективно-психологічний фактор, який всюди під час аналізу механізму мовних змін буде прозирати як основна пружина цього механізму, дійсно є те, що, кажучи грубо, можно назвати словами "лінь людська" або - що теж саме - "прагнення до економії трудової енергії" (стаття "Де лежать причини мовної еволюції" в збірнику "За марксистське мовознавство" 1931 г. стор. 43).

Примірно так само писав видатний лінгвіст А. Мартіне:
"Постійне протиріччя між потребою спілкування людини і її прагнення звести до мінімуму свої розумові і фізичні зусилля може розглядатися в якости рушійної сили мовних змін. Тут, як і в інших випадках, поведінка людини підпорядкована закону найменшого зусилля". (А. Мартіне. Основи загальної лінгвістики в збірнику "Нове в лінгвістиці" Ш. М. Вид. ін. 1963. стор. 532).

Цікаво, що обидва автори вживають однакове слово "стремление" к экономии и "стремление свести к минимуму усилия". Здається, тут не слід говорити про прагнення, намагання, бажання, бо йдеться про "механізм мовних змін", про фактор, незалежний від свідомости, бажань, подобань чи жадань мовців. Якщо ж стати на точку зору цитованих авторів, тоді і в стиранні розмінних монет (згадайте вищенаведене порівняння) можна побачити, як основний фактор, прагнення людей полегшити свої кишені, що, як зрозуміло кожному, дійсности не відповідає. А крім того, може виникнути питання: звідки ж ці надлишкові, нібито непотрібні, зайві форми, звуки, категорії взялися? Чи людина стала ледачою, економною, ощадливою лише тепер, за останні 3-4 тисячоліття?

Ні, причина не в лінощах люду, не в бажанні економити зусилля - причина у неспроможности, в незмозі автохтонів запам'ятати, і відтворити усі відмінкові та особові закінчення слів домінантної, панівної мови. Тому найрідше вживані суфікси і відмінкові закінчення відпадають, або замінюються за зразками інших - широко, часто вживаних.

§6

Отже, слова скорочуються! На батьківській землі менше (бо не вигас ще сильний чинник БаЗ), та чим далі від неї - тим більше. Це правило стосується не лише споріднених спільнокореневих слів, а й взагалі усіх слів мови, чи, точніше сказати, середньої довжини словоформ даної мови.

Найпоказовішим у слов'янських мовах е занепад редукованих Ъ і Ь або, наприклад, втрата кінцевого й у інфінітиві дієслів: пор. старослов. ходити, бити з польс. сhodzic, bic. із білор. ходзиць, биць і т. д.

Як бачимо, в нинішніх слов'янських мовах слова на один склад скоротилися. Крім української, до речі: ходити, бити, тощо.
Або ось думка О. О. Шахматова про скорочення на один склад закінчень орудного відмінку:

"В орудному відмінку однини жіночого роду, в тім, як у іменників, так і в займенниках і в прикметниках, замість -от є у всій московській мові -ой. Зміна -ою на -ой не фонетична, вона зобов'язана морфологічній причині, а саме прагненню* скоротити закінчення орудного відмінку, що відрізняється зайвим складом від всіх інших відмінників однини: гора, горы, горе, гору, но горою. Мабуть, в результаті цього прагнення* кінцевий звук закінчення -ою ставав нескладовим". (А. А* Шахматов "Историческая морфология русского язика" М. 1957, стор. 340).

Або ось явище, характерне для західних і південних слов'янських мов:
"Важливою особливістю всіх західнослов'янських і південнослов'янських мов є стягнення суфіксального -ajetь в -а типу чеського leta із letajetь, що призвело в них до утворення нової надзвичайно продуктивної дієвідміни".

І нарешті приклад з мови, краще знаної читачеві. У сибірських районах набула поширення така форма 2 особи однини дієслів: выпиват замість выпивает, быват замість бывает.

Знаю сибірячку, яка уже 40 літ живе в Україні, а доси вживає цієї форми.
Останнім часом стала популярною пісенька, виконувана на манір Псковської говірки:

Ты скажи, ти скажи, чьо те надо, чьо те надо?
Я те дам, я те дам, чьо ты хошь.

Оце чьо - чего, те - тебе, хошь - хочешь якнайкраще підтверджують загальну тенденцію.

*Ну треба ж таке? Знову "прагнення"! Як на мене, краще було б сказати: механічно скорочується "зайвий" склад.

§7

І СУТТЄВЕ ЗАУВАЖЕННЯ:

На новому місці у мутованих мов втрата деяких категорій

а) викликає народження нових способів вираження, як, наприклад, у слов'янських у місцевому відмінку почали вживатися прийменники чи замість флективних особових форм дієслова з'являються аналітичні:
вулицею - по вулиці; долиною, горою - по долинам и по взгорьям.

б) буває часто непоправною, як приміром втрата двоїни, деяких відмінків середнього роду. Ось слушні міркування Г. Тираспольського:

"Однак необхідно підкреслити, що занепад деяких граматичних категорій, що виражається синтетичними прийомами, далеко не завжди тягне за собою її встановлення в новому аналітичному вигляді. У ряді випадків така граматична категорія втрачається назавжди і навіть лексичними засобами компенсується спорадично. Так, наприклад, падіння афіксальної категорії роду англійської мови в граматичному аспекті є непоправна втрата. Лексична ж компенсація втраченої категорії роду в сучасній англійській мові спостерігається від випадку до випадку і вузько обмежена рядом назв деяких тварин і птахів, порівняй cat "кіт, кішка", tom-cat "кіт-самець", pussi-cat "кішка", sparrow "горобець", "горoбчиха", сосk-sparrow "горобець-самець"". Тираспольский Г. Л. "Стаиовится ли русский язик аналитическнм" ВЯ № б. 1981, стор. 38).

Тому я мушу знову попередити, що розглядаємо тут ми першу, головну сторону процесу еволюції мови - спрощення і втрати порівняно з системою прамови.

II СУТТЄВЕ ЗАУВАЖЕННЯ:

Спрощення і втрати під час мутації у системі прамови відбуваються поза сферою людської свідомости, навіть всупереч бажанням мовників - вони б хотіли говорити точно так, як панівна престижна верства, але фізично, артикуляційне неспроможні. Отже, це явище механічне і відбувається згідно законів, непідвладних людині. На жаль, з легкої руки молодограматиків ці закони віднесено лише до звукових змін і не помічено, що інші спрощення і втрати відбуваються теж згідно закону. Саме його ми і використаємо у наших викладках.

§8

Намальована схема розселення племен і еволюції прамови є так би мовити, ідеальною. Насправді вона могла інколи ускладнюватися тимчасовими відступами, поразками, із тимчасовим перетворенням панівної верстви чи мови в підпорядковану, в асимільовувану. Та кінцевий факт, як правило, нам відомий з історії: слов'янська мова поширилась на величезній території, індоєвропейська звучить від Їндії до Ісландії* і в обох Америках. Так само поширилась арабська, тюркська та інші родини мов - які, до речі, могли перехрещуватися між собою, і тоді мутації панівної мови були разючіші, як от у болгарській, яка асимілювала тюркську мову болгарського племені, а згодом проросла з-під пресу турецької.
Цікаво, що Ф.П.Філін вірно змалював причину появи мутованих (спрощених) варіантів спільнослов'янської прамови на новоосвоєних землях:

"I ось настає час, коли вона, загальнослов'янська мова, перестає існувати. Вирішальною причиною цієї події, такої важливої в історії слов'ян, були, звичайно, зовнішні обставини. В 6-7 ст. н.д. cлов'янські племена розселились на величезних просторах від Ільменя на півночі до Греції на півдні, від Оки на сході до Альп на заході. Вони опинились в різних природніх та культурних умовах, вступили в контакти з племенами та народностями різного походження та неоднакового рівня розвитку; господарчі та інші зв'язки між окремими племенами, союзами давно вже були порушені". Ф. П.Филин, "Происхождение..." стор. 29

Що причиною мутації праслов'янської мови на різних нових землях були саме зовнішні обставини, а не якісь там внутрішні закони мови, свідчить найкраще те, що зміни ці були різними на різних теренах завдяки різним субстратним мовам, себто з'явилися чеський, польський, московський, сербський варіанти колишньої прамови (в даному разі - праукраїнської мови).

* Щодо ісландської - вона мусить мати більше ознак базової мови, бо нікого де асимілювала.

§9

Ці три постулати можуть декому видатися необгрунтованими, недоведеними. Тому перед їх застосуванням до слов'янських мов перевірмо їх на знайомій нам групі романських мов. Історія виникнення їх нам досконало відома: зародження, зростання і руїна Римської імперії відбулися на очах людства.

Мова одного "всесвітнього" міста за кілька сотень літ поширилася на півсвіту - останнє завоювання земель Дакії явило світові новий румунсько-молдавський варіант латини. А попередні завоювання започаткували іспанський, французький, провансальський і деякі інші варіанти.

На батьківській землі латина еволюціонувала в італійську*. Що ж втратила латина, трансформуючись у конкретні "романські" мови в устах завойованих автохтонів? А ось що.

а) усі мови не мають середнього роду, який мала латина.

б) латинське дієслово могло мати 120 несхожих форм при відмінюванні, у романських мовах число цих форм набагато скоротилося.

в) усі, крім румунської, втратили кличний відмінок.

<...>

Чинник батьківщини ми вбачаємо також у різнонаголошености особових форм італійської: у 1 і 2 ос. мн. наголос перенесено на другий ІЙЇД кінця склад у точній відповідности з латинським наголосом. Натомість у інших мовах наголоси заскарублі, навіть в іспанській Залишається в усіх 5 формах на складі -tа-.

Лишається порівняти кількість форм, яких може набрати це дієслово при відмінюванні у різних мовах. Обмежившись наведеними трьома часами - презенс, простий минулий та імперфект - у яких латинське дієслово мало 18 різних форм, змушені констатувати таке:

Внаслідок скорочення довжини слова мусить зростати омонімія (згадайте англійську, китайську). Якщо латина мала омонімів мало, то французька стала майже рекордсменом усіх романських мов за кількістю омонімів. У італійській їх значно менше - діяв чинник БаЗ.
Отже, чинники БаЗ і НоМі справді існують, рони е зворотньо-пропорційні у своїй дії. Мало того, вони ж нам підказують ще одну цікаву річ щодо латини.

Чому італійська не успадкувала середнього роду?

Чому латина не знала двоїни? Двоїна, як відомо, органічно була притаманна індоєвропейській прамові (ретроспективне -ностратичній). Чому латина мала усталений наголос на другому від кінця складі, а не рухомий, яким він був у праіндоєвропейській?
Відповідь на ці питання випливає однозначна: Рим, будучи базовою землею для романських мов, не був батьківською для латини, її носії прибули звідкілясь до Італії, втративши уже дещо із своєї прамови.

Отже, погодьтесь, ключик від капітальних морфологічних категорій у нас в руках. Тепер можемо спробувати відімкнути ним проблему прабатьківщини слов'ян та індоєвропейців. Виявляється, його можна застосовувати до всіх категорій на усіх рівнях мови, що ми й зробимо зараз, почавши із найкапітальніших.

§10

Рід

Усі індоєвропейські мови спрощують ту категорію роду, якою вона була у індоєвропейській прамові. Найпершим зникає середній рід, навіть балтські (які вважаються архаїчними) розрізняють лише два роди? (слід гадати, що базовою для них була пруська мова, яка вирізняла середній рід але вона зникла, бувши поглинута Німеччиною між XIII і ХVІІ ст.). Зменшується кількість слів середнього роду у болгарській, у деяких говірках московської мови. А ось яскравий приклад у московській мові - замість давньоукраїнських форм на означення дитинчат звірів чи тварин: теля, порося, щеня середнього роду - вживають зараз теленок, поросенок, щенок (чоловічого роду).
Українська зберігає ці форми у недоторканости!

Число

В праіндоєвропейській мові розрізнялися однина, двоїна і множина. У майже всіх неслов'янських мовах такого розрізнення уже немає. Відмерла, загубилася двоїна. Жива вона у лужичан, у словен і частково в литовській та українській. У інших вигасла. Отже, чинник БаЗ по двоїні ніби розтягує прабатьківщину індоєвропейців і слов'ян далеко на захід від Дніпра - до лужичан і словен. Литовська втратила двоїну усього літ 50 тому. В українській зберігається кілька тисяч років одне чудове слово у двоїні: ДВІСТІ. У старослов'янський писалося дві слові: ДВЪ СТЪ. Широко вживано: дві руці, дві нозі тощо.

Наголос

Індоєвропейська мова мала наголос вільний.
"В індоєв. мові наголос не був зв'язаний з якимось певним складом по відношенню до початку чи кінця слова, а припадав у різних словах на різні склади. Праслов'янська мова успадкувала індо-європейську систему розміщення наголосу у відповідних словах і їх окремих формах." ("Вступ до порівняльно-історичного вивчення слов'янських мов". Наукова думка, К, 1966, стор.33).

Між теперішніх мов такий наголос мають (чинник БаЗ) українська, білоруська, московська, болгарська, литовська. А польська мова має усталений наголос - на другому від кінця слова складові (як латина, що була і є мовою релігії), чеська - на першому (чинник НоМі). Саме оцей наголос/наносить дошкульного удару і польсько-автохтонній гіпотезі і вельми підсилює позиції протилежної гіпотези. А якщо врахувати, що литовська, найближча сусідка праруської, характеризується чинником БаЗ по наголосові (латиська підлягала чиннику НоМі), то отже, це є ще одним доказом на користь русько-автохтонної гіпотези. Та обидві живі балтські мови мають такий серй-озний доказ НоМі, як відсутність середнього роду. Саме тут перейдемо до вже розглянутих на матеріалі романських мов трьох наступних характеристик.

Омонімія

Крім відсутности середнього роду, балтські мови мають ще одну ознаку НоМі, дуже серйозну і вагому, а саме - повне нерозрізненні у третій особі дієслів однини і множини. Приміром, він raso (пише) і вони raso (пишуть). Це для українського вуха і розуміння цілком несприйнятливе (але знане, як ми вже бачили, всім іншим європейським мовам - показник НоМі).

Довжина слова

Не є новинкою користуватися таким показником слова як довжина. Новинкою буде моя спроба визначати за цим показником давність мови. Наприклад, середня довжина українського слова складає 9 фонем, а англійського - 4-5 фонем. На мою думку, це свідчить про відносну давність української мови супроти англійської.

У збірнику "Структура, мови і статистика мовлення" (К., Наукова думка, 1974 р.) І. Ф. Савченко оприлюднив свої спостереження над довжиною слів у різних мовах. Ось його висновок:

"Дані про розподіл довжини слова у словниках різних мов дають матеріал для типологічної класифікації мов, для розв'язання деяких питань прикладної лінгвістики тощо" (стор. 30).

А як же зі словами братніх мов?

П. Вашак і В. Перебийніс досліджували довжину слів у слов'янських мовах. У монографії "Питання структурної лінгвістики" (К. Наукова думка, 1970 р.) на стор. 184 вони наводять табличку 34, яку я подам дещо по іншому, розподіливши мови на три групи за кількістю букв* у слові:

Моск. 9,52
Білор. 9,32
Українc. 9,17

Польс. 8,91
Болг. 8,38
Словац. 8,31

Чеськ. 7,88
Сербохор. 7,76

Як бачимо, українська входить до групи, де найдовші слова, польська - до групи коротших. Отже, цей показник підтверджує русько-автохтонну гіпотезу слов'янської прабатьківщини.

*На жаль, досліджено не звукову субстанцію, а словники, рахувалися букви, а не звуки, як би слід. Якби моск. мова зберегла Ъ досі в кінці слів, то довжина слова була б ще більша. А тут раховано і м'який знак у кінці неозначеної форми: говорить, писать, бить. Тому насправді московські слова набагато коротші, див стор.37.

§11

Не будемо перечисляти усіх ознак чинників БаЗ і НоМі. їх можна знайти і в морфології, і в фонетиці, і в лексиці, але то вже не таке важливе, як вище перечислене.

Гадаю, що при озброєнні математичними символами чинники БаЗ і ЦоМі могли б слугувати досить точним показником напрямку і часу розселення племен, а отже, й розгалуження (чи розпаду, як пише Філін), мов однієї сім'ї чи й різних сімей.

Звичайно, цю гіпотезу чинників БаЗ і НоМі можна стосувати і до інших сімей мов. Порівняти таким чином сучасні індійські мови з ведійською, семітські, тюркські з їхніми прамовами і т. д.

Результат буде один і той же - в кожній можна знайти ознаки чинників БаЗ і НоМі, а у перспективі навіть математичне співвідношення тих і тих, що дасть змогу встановлювати хронологічні межі окремих явищ більш точно.

Не слід відволікатися, відриватися від знаних нам історичних подій, як наприклад, завоювання Римом ойкумени чи розселення слов'ян, чи арабської експансії. Але вони мусять бути лише тлом, на якому досліджуються мовні трасформації і де найважливішими будуть оці нові мовні свідчення.

Не можна буде обійтися без градації, без визначення відносної важливости, значимости кожного чинника. Уже зрозуміло, що вага таких форм як рід, число, особа, довжина слів, наголос, котрі стосуються усього обшару і обширу мови, є капітальною. Занепад відмінків, часів і форм дієслова, занепад і зміна окремих слів і суфіксів є показовими, інформаційними. А їм досі надавалося значення дуже мало. Фонетика заполонила усі монографії, усі дослідження. Навіть у книзі Ф.П.Філіна "Происхождение русского, украинского и белорусского языков" бачимо таку пропорцію: фонетиці присвячено 260 сторінок, морфології - 117, лексиці - 42.

На закінчення треба спробувати відповісти на таке питання: а чому, власне, слов'янські мови до сьогодні зберегли так багато ознак БаЗ порівняно з іншими індо-європейськими мовами?

Відповідь так само однозначна - вони знаходяться майже на тій землі, де було ядро праіндоєвропейців, носіїв орійської прамови, і друге питання - чому українська зберігає більше ознак БаЗ, ніж інші слов'янські?

Бо Україна є батьківською землею для наших мешканців, а всі інші слов'яни є відроєними племенами, переселеними з України, Правда, набагато пізніше, ніж інші індоєвропейські племена оріїв.

Так само і щодо слов'янської праматері. Нею є наша Україна. Всі інші слов'янські мови походять від праукраїнськсї, базової, як романські від латини.

Філін дотримувався такої думки:
"Різні посередні міркування (прямих свідчень немає) дозволяють припускати, що давня індоєвропейська мова складалась в степових областях між Волгою та Дунаєм. Гіпотези балканської та центральноєвропейської "прабатьківщини" індоєвропейців здаються менш імовірними". (П.Ф. Филин "Происхождение русского, белорусского и украинского языков, стор. б).

Здається; що аксіома про чинники БаЗ і НоМі є саме тим прямим мовним свідченням правоти Ф.П.Філіна, про яке він писав , якого він чекав.

§12

Але...
Кожен, хто хоч трохи знайомився з історією України, може заперечити: але ж скіфи - то іранські племена! Бо так донедавна учили нас по школах та університетах.

Насправді ж дуже багато вчених заперечують іраномовність скіфів. В.П. Петров, один з провідних фахівців з індоєвропейського порівняльного мовознавства в Україні, а також відомий дослідник у галузі ранньослов'янської археології, дійшов такого висновку:

"Скіфська мова не іранська і тим більше не праосетинська... Яскраво виступає балтійська забарвленість мови скіфів-борисфенітів. їх найближча генетична спорідненість. Саме балти збережуть те, що згодом загублять в своїй мові слов'яни". (В.П. Петров. Етногенез слов'ян, К. Наукова думка, 1972, стор.209-210).

Основоположником автохтонної теорії в її середньодніпровському варіанті став київський археолог Вікентій Хвойка. Теорію споконвічного слов'янства середньодніпровської території підтримав Б.Д. Греков, потім П.М. Третьяков. Київський учений О.П.Знойко, базуючись на величезній кількости джерел і, зокрема, на висновку В.Петрова про неіранськість скіфів, приходить до висновку: "З двох племен на Дніпрі, про які писав Геродот і які у підручниках названі скіфи-хлібороби і скіфи-орачі, назва Русь (орачі) стосується скіфів-орачів, а назва поляни - скіфів-хліборобів... Нині, здається, остаточно визнано істориками й археологами, що скіфи-русь-орачі й скіфи-хлібороби-поляни насправді є слов'янами і предками русів Київської держави..."(О.П.Знойко. Міфи Київської землі та події стародавні. К., Молодь, 1989 р. стор.25).

Тож не слід дивуватися, коли дізнаємося, що чотири річки на величезній території України мають у корені своєї назви одне слово ДАНА, яке означало богиню води, вологи: ДАНА відслідковується у назвах ДУНАЙ, ДАНАПРІС, ДАНАСТРІС, ДОНа. Саме цю територію посідав народ з різними найменуваннями: Кіммери, Скіфи, Анти, Руси, Галичани (алазони), Волиняни, Українці.

У центрі ж цього обширу протікає річка БОГ (греки називали її Гіпаніс), кілька сотень літ тому переіменована (чи не поляками?) на Південний Буг. Стара, ще козацька назва цієї доленосної ріки БОГ.*

"Слово БОГ... у мовах слов'ян означало воду" (УРЕ, т.2, стор.622). Як ми знаємо, вода була для древніх людей конечною потребою, Богом. І тому це значення назви Бога, річки, яке було первісним, праорійським, праслов'янським, уводить цю річку в родину чотирьох Дан, богинь води. А поширення серед слов'ян слова Бог, як назви Отця-Вседержителя, Творця людини. Духа святого, - ставить річку нашу просто в основу буття орійського-слов'янського-українського! Згадаймо, що пізніші переселенці в Індії обожнили Ганг... >

І звичайно ж, не слід нам забувати про назву країни Україна, яка походить із слова край:** "мій рідний край", "краю мій, моя ти Батьківщино", "Треба рятувати рідний край!" (Стороженко), "Ой пошлю зозуленьку у чужу країноньку", - прикладів безліч. Наведу свій улюблений, московською мовою пеан, славослів'я Олексія Толстого, великого і незабутнього патріота України:

Ты знаешь край, где все обильем дышит,
где реки льются чище серебра...

У чужому краю - як у вирію, у рідному краю - як у раю... Дослідити б колись оцей зв'язок БОГА нашого і РАЮ-КРАЮ.
1982-2001 рр.

* БОГ - народна назва ріки Південного Бугу, засвідчена в старій літературі i українському фольклорі (УРЕ, т.1)
** Не плутати з омонімом КРАЙ, що означає "кінець" "грань" "поруч": "Край дороги гне тополю до самого долу". (Т.Шевченко).

Далі

До змісту