Олекса Pізниченко
Спадщина тисячоліть. Чим українська мова багатша за інші?

ЩО Ж ТАКЕ МОРФОЛОГІЧНІ БАГАТСТВА?

Почну з історії, що трапилася зі мною.

Улітку 1972 року мене привезено до Пермської области, селища Кучине, до концтабору № 36. Одеський обласний суд відміряв мені п'ять з половиною років за антипартійну агітацію, поширення самвидаву та й просто за те, що я українець. "Ти винен тим уже, що українець, і ця вина з народження твоя",-написав я, перебуваючи під слідством. Я зарані вирішив, що на засланні не марнуватиму часу даремно, а вивчатиму литовську та латиську мови, на які "гострив зуби", ще навчаючись в університеті. А що прибалтів у таборі було чимало, бо дуже вже вони не любили імперію зла і не визнавали приєднання своїх держав до неї, я знав ще з першого свого ув'язнення 1959-1961 року, коли у мордовських таборах полонені воїни УПА навчили мене польської.

Гунар Астра, двометровий латиш, якого ми звали "великий представник маленької нації", був одним з найкращих моїх учителів. Він, ув'язнений на 15 років як надто небезпечний своїм розумом і впливом на земляків (на той час минав 12-й рік), прекрасно володів англійською, німецькою, польською мовами, вивчав литовську та українську.

І ось Астра знайомить мене з відмінюванням дієслів своєї мови. Коли дійшов був до 3-ї особи однини і множини, він якось вибачливо, уже очікуючи мого здивування, повідомляє, що у них для цих двох чисел-однини і множини-вживається одна і та ж сама дієслівна форма - віньш (він) ласа, віні (вони) ласа. Я спантеличено допитуюсь: як, він ласа і вони ласа?! У нас же чітко розрізняється: ВІН ЧИТАЄ, а ВОНИ ЧИТАЮТЬ! ВІН МЕРЗ, а ВОНИ МЕРЗЛИ! Він, вона КАЗАТИМЕ, а вони КАЗАТИМУТЬ. Я потім шкодував, що так прискіпливо допитувався, бо піймав себе на поганому почутті зверхности до мови, яка не розрізняє однини і множини. Звичайно, я потім змирився з цим, згадавши, що таке саме явище є і в англійців, і у французів.

Я виснував для себе, що мова є скоріше краєвид-ландшафт, ніж море. От вивітрилась різниця між числами, і що ти хоч роби - ставай дибки, кричи, протестуй - а її нема. А у нас в Україні від Сяну До Дону, до Кубані кожна дитина, кожна стара бабця, кожен імбецил навіть розрізняє: ХОДИТЬ і ХОДЯТЬ, КАЖЕ і КАЖУТЬ.

І яке ж було моє здивування, коли виявилось, що у нашій мові теж є подібний приклад: у літературній мові відмерла множина дієслова БУТИ. Ми вже не кажемо СУТЬ, а-Є: він Є, і вона Є, і вони Є! А Гунар Астра тим часом повідомив мені, що зате литовці й латиші зберегли старовинну форму майбутнього часу і наказового способу.
У майбутньому часі литовські дієслова мають закінчення -5, а всі наказові форми закінчуються на -К: ЕЙК! СЄДЄК! ВІЙОК!

Тепер уже мені довелося червоніти за рідну мову, яка втратила свою систему і має різнобій у кінцівках наказової форми: іди! сядь! дай! глянь! тощо.
Трьома китами, на яких тримається латина (та й наша українська), є категорії роду: чоловічий, середній і жіночий. В усіх романських мовах, які утворилися з латини, середній рід зник. Та й у вищеназваних балтських є зараз лише чоловічий і жіночий рід. А в англійській мові взагалі категорія роду зникає. Лише два слова: hе- він і shе-вона. Отже, робимо висновок: латина і наша мова багатші на категорію середнього роду, ніж романські, балтські і на три роди, ніж англійська.

Ще приклад. У латині був вокатив, себто кличний відмінок. У нинішніх романських його нема (у румунській ще зберігся під впливом української). Більше того, латина мала шість відмінків.

Романські мови їх втратили. Отже, маємо право сказати, що вони бідніші за латину на відмінки.

Морфологічний краєвид мови можемо уявити, роздивитися і після "смерти" мови. Європейські вчені у кінці XVIII ст. відкрили для себе санскрит - мову оріїв-аріїв, яку вони принесли з Руси-України до Індії, мову давньоіндійських релігійних текстів. Очам здивованих вчених явилася пречудова, пребагата мова. І ось сер Уільям Джонс у зверненні до Королівського Азіатського товариства Бенгалії у 1786 році пише:

"Санскритська мова. яка б не була її давність, має дивовижну, подиву гідну структуру: вона досконаліша за грецьку, багатша від латинської, вишуканіша, ніж вони обидві, одначе така близька до них обох і за дієслівними коренями, і за граматичними формами, що це не може бути грою випадку..."

Сер Джонс говорить про досконалість, вишуканість і багатство мов. Напрошується аналогія така: чим баян багатший за гармошку? Кожен відповість: тим, що у баяна є півтони (діези і бемолі), а у гармошки їх нема.

Так і з мовами. Дивним і загадковим е факт, що древні мови мали так багато півтонів, такі розлогі регістри. А всі нинішні мови більшою чи меншою мірою втратили ті півтони, а то й деякі звуки. Пояснення цьому факту-чому древні мови були багатші, досконаліші, дехто навіть називає їх божественними,- ніхто знайти не може. Чи ті мови справді дав Бог, а ми потім зіпсували їх?

Поки що вчені не можуть знайти відповіді на це і пекуче, і дражливе запитання. Нам залишається тільки досліджувати краєвиди знайомих мов і порівнювати їх-який багатший, а який поїдений ерозією часу і чужинців-головних ворогів мовних багатств, бо коли чужинець переймає чужу мову, він її збіднює і спрощує.

Але спочатку

БУВАЛЬЩИНА ПРО ДВОХ ПОДОРОЖНІХ

Якось зійшлися дорогою попутники-Козак-характерник і Москаль-служивий. Ідуть собі, розмовляють. Сонечко все вище.
Заморилися вже трохи, притомилися. У кожного на плечах клуночок (у Москаля - котомка). А в клуночках, звичайно ж, є якісь харчі, і продукти. Їжа. Служивий і пропонує:

- Чивой-та я, брат, проголодался. Давай покушаем, ась? Козак, звісно, характерник, вирішив подражнити трохи супутника:
- А я бачу, що в тебе є свої харчі-чого б це я мав тобі давати свої?
Москаль засміявся та й каже:
- Вот чудак! Да я же не прошу у тебя кушать, а просто предлагаю покушать...
- А-а-а, ти, пане-брате, мені свою їжу пропонуєш покуштувати?
Та нащо ж мені твою кушати, коли я точно знаю, що моя-краща. А ось ти про їжу нагадав, то я й сам не проти-пора б уже й перекусити. Оно диви, які гарні пеньочки-присядьмо та й поїжмо!
Розклали вони свою їжу. Москаль перехрестився та й:
- Ну, будем кушать!
- Коли? - питає Козак.
- Что значит когда? Сейчас!
- Та ні, ти сказав, що будемо колись куштувати, а я, пане-брате, уже починаю зараз. І не куштувати, а їсти,
- Какой же ты непонятливый! - сердиться вже Москаль. - Да не пробовать! Я говорю: давай єсть! А Козак ще охочіше:
- Знову не втямлю... Якщо у тебе своє є, себто "єсть", то чого ж ти у мене просиш - "давай єсть"?
Москаль уже геть розсердився і кричить:
- Да я гаварю "єсть" в значений "єсть", а не в значений "єсть"!
Тут до нього дійшло, що він "зарапортовался":
- Тьфу ты! Что зто я плету? Есть в значении кушать, а не в значении наличия. А "кутать" не в значений "пробовать", а в значений "єсть"! Ну жрать, короче гаваря! - для більшої ясности висловився Москаль.
Козак спокійно так:
- Щось ти плутаєш... Ні, пане-брате, їжмо кожний своє. І я тобі не дам. Бо як мого покуштуєш, то свого вже не захочеш... Отож гайда їстоньки-питоньки!
Москаль аж підскочив:
- Как-как?!
- Фу-у-у! - скривився Козак. - За столом і таке слово...
- Какое такое?!-ще більше спантеличився Москаль.
- О, знову... Та хоч би за столом не "какай", пане-брате. Москаль матюкнувся та й:
- Да разве я какаю? Это же слово такое...

Перехрестившись, подорожні наші почали їсти. Тож поки вони підобідують, розберімося, чому стала можливою така плутанина... Власне, будуть ще думки про морфологічне багатство української мови.

Далі

До змісту