Олекса Pізниченко
Спадщина тисячоліть. Чим українська мова багатша за інші?

БУВАЛЬЩИНА ПРО ДВОХ ПОДОРОЖНІХ

XVI. "СЪЕСТ КПСС ИЛИ НЕ СЪЕСТ?"
Оглушення дзвінких приголосок у кінці слів москвинських

Є такий анекдотик: синок, повернувшись із дитсадочка, питає тата:
"А дуже страшний звір капеесес?" Тато здивовано так: "А хіба ж це звір?" "Так, бо няня цілий день нас лякала: "Вот скоро съест капеесес!"

Щоб відразу вияснити, про що іде мова, наведу цитату з книжки М. Ф. Панова "Русская фонетика", ("Просвещение", 1967 р, 440 сторінок).
"Порівняємо слова : прут і пруд, вони звучать однаково:
/прут/. На кінці московських слів не можуть бути дзвінкі шумні приголосні, такі як /д/" (стор 18).

У читача, навченого попередніми розділами цієї статті, одразу ж вимикає питання - звідколи? А чи не з дванадцятого-тринадцятого століття?

Ось що пише наш знайомий Ф. П. Філін:
"Перші приклади в писемности припадають на XIV ст. Дані підтверджуються аналогічними написаннями у новгородських берестяних грамотах: ЛОТКУ (№ 249), НА ЖЕРЕПЦЕ (№ 43), в ПОТКЛЕТЕ (№ 363, № 40). Тільки з ХV-ХVІ ст.ст. починають зустрічатися написання глухих приголосних на місці дзвінких у кінці слова". ("Происхождение..." стор. 335).

Нагадаю, що дзвінкими голосними суть такі: б в д з г ж.
А ось відповідні їм глухі: п ф т с к ш.

Почали отже вимовлятися однаково кінцеві приголосні слів, напр.: ТРУБ і ТРУП, ИГРАВ і ГРАФ, РОД і РОТ, РАЗ і РАС, РОГ і ЮК, НОЖ і НОШ. Така омонімія не сприяє легкому розумінню слухачем партнера. Той же М. В. Панов зауважує:

"Оскільки слова - це куски звукового ланцюга (з фонетичної точки зору) то вони мусять розрізнятися за складом своїх звукових одиниць - це норма; омонімія, навпаки, - часткове відхилення від норми. Призначення звукових одиниць у межах синтагми - розрізняти слова і морфеми", (стр. 10).

Ми розуміємо, що відхилення від норми - це є хвороба. В чому причина цієї хвороби? Усі дослідники-московіти одностайні у діагнозі. Наведу лише дві цитати:
Ф. П. Філін: "Як відомо, падіння редукованих потягло за собою серйозні зміни в системі приголосних східнослов'янських мов (як і всіх слов'янських мов)" ("Происхождение..."стор.334,).

В.В.Иванов, З.А.Потиха: "Як уже говорилося, до втрати редукованих Ъ і Ъ у московській мові не було умов для розвитку процесу оглушення приголосних... ("Исторический коментарий..." стар. 39).

Отже, причина ненормальності, на думку авторів "падение редуцированных".
Але ж, панове! Українська мова не оглушує в кінці своїх слів приголосних звуків: у слові знов не звучить Ф, РІД так і звучить (рід), РОЗ так і буде (роз) і т. д.

Та й сам Філін на наступній 335 сторінці пише, як ніби вже забувши своє "як і всіх слов'янських мов", буквально таке:
"На цей час основним районом збереження дзвінкости приголосних перед глухими і в кінці слова є... говори української мови. Дзвінкість звичайно зберігається і в українській літературній мові".

Отже, в нашій мові протягом двох-трьох тисяч років дзвінкі приголосні не оглушувалися і не думають цього робити, хоча Ъ та Ъ "редукувалися", зникли, як і в московській.

Картина та сама, як бачимо - у Московщині виникає інновація, а в українській залишається все, як було тисячу-дві-три років тому.

Для сміху наведу кілька написань у Москві XVII (сімнадцятого!) століття: Глатков, исвощики, катку, на правом поку, не снаетъ, подътъячей, по отну сторону, послетнева, ретко, скаски, хваса (кваса!), шупку (шубку!), двои судтки, дозшатое, под ызподом, полтора бирога, труд, с огнем (трут!). В. В. Колесов, Историческая фонетика русского язьїка, М., Высшая школа, 1980, стор. 163.

Отака неусталеність вимови, отаке поплутання звуків свідчить про творення московської мови саме у ХVII-ХVIII століттях. Але в часи Катерини II почала перемагати уже московська стихія. Цариця сама у спогадах пише (Катерина, 1907, стр. 225), що ії законовчитель Симеон Тодорський наполягав на тому, що п. Софія-Фредеріка-Августа при своєму перехрещенні у православ'я повинна прочитати "Символ віри" на український манір, а В. Адодуров на тому, щоб читала на московський. Переміг В. Адодуров.

Певен, що читачі розуміють - мова, у якій глухі і дзвінкі розрізняються, є багатшою ніж та, у якій не розрізняються, у якій звучать однаково ПРУТ й ПРУД, чи КАЛЕКА й КОЛЛЕГА, у якій можливо жартувати отак: я иду по ковру, ты идешь пока врьош...

Далі

До змісту