Олекса Pізниченко
Спадщина тисячоліть. Чим українська мова багатша за інші?

БУВАЛЬЩИНА ПРО ДВОХ ПОДОРОЖНІХ

XV. АТВАРИ МНЕ ТИХОНЬКА.. калитку? ИЛИ вермишеля?
(Відсутність акання)

Хто з нас, українців, не мав у дитинстві мороки з оцим дивним, дикуватим для нашого вуха аканням? Мені особисто довелось так багато помучитись, поки я опанував більш-менш його.

В Єнакієвому я провчився майже чотири роки в українській школі. Тому й не мав жодних клопотів з мовою, бо в родині ми говорили нормально, по-своєму. Та навесні 1948 року, тікаючи від голоду, батьки переїздять до міста Первомайська, тоді Одеської области, на мамину батьківщину (вона з Кіровоградщини, Вільшанський район). Тут батько віддає мене до московської школи, вважаючи, що в інституті доведеться мені вчитися московською (!?)

Досі мені боляче і прикро згадувати весну 48-го року, мою четверту чверть у четвертому класі середньої школи № 12... Попознущалися наді мною мої дорогі однокласники від усієї душі! І за моє нормальне Г, і за моє "як? який?", і за "кудою" тощо.

Бо ж не міг я, не червоніючи, вимовляти слова "как?", "какой", бо асоціювалися вони у моїй свідомості з дитячим "какати", "кака", а однокласники всі звикли до цього слова і навіть не розуміли, чому я стидаюся "какати". А з тим "ґ" я мав мороку ще й в Одесі, бо, здається, і досі не опанував його...

І оце ось акання. У мене просто не повертався язик вимовляти ВАДА замість ВОДА, МАЛАКО замість МОЛОКО. Як я заздрив своїм мучителям, коли вони вільно повторяли: КАСІ КАСА, ПАКА РАСА...

Дикість! - кричало у мені все в душі. Але я мусив повторяти: КАСІ КАСА, ПАКА РАСА, КАСІ КАСА, ПАКА РАСА і сміючись, і плачучи над самим собою. Замість нормального ПІДЕМО я мусив вичавлювати з себе ПАЙДЬОМ, замість МОЛОДИЙ - якесь спотворене МАЛАДОЙ! І навіть столицю Московії МОСКВУ називати чомусь МАСКВА...

З роками я звикся з цими проблемами, вони мене вже так болюче не зачіпали, я вже міг кпити над собою, дозволяти собі анекдотики типу отого, що винесений в заголовок: "АТВАРИ" так гарно об'єднує два омоніми "отвори" (відчини) і "отвари" (відвари). Чи отой, з грузином: "Разрешите, я прайду к акну"... Або: "Харашо им падлюкам" себто "під люком"...

Вільно наспівував "Дарагая мая сталица, залатая мая Масква..." або "Каку віжу, каку слишу, всьо вамнє загаваріт"

Мабуть, тому я так здивувався, зустрівши у Мих. Ломоносова оцей панегірик "нежности Москвы":

Великая Москва в языке толь нежна,
Что А произносить за О велит она. (!?!)

Нічого собі "ніжність", думав я, пригадуючи: aдин, аднажды, Барис, Валодя, Альона (це ж наша Олена!), абдирать, пайдьом, саветский саюз, каси, каса, пака, раса, Москва, малако, касаваротка, балван тощо.

Але по тверезому роздумі мусиш погодитися з тим, що сказав Михайло (вимовляється, звичайно ж, міхайла!). Для кожного його рідна мова видається найкращою, найніжнішою в світі. Але, суттєве зауваження: якщо вона йому справді рідна! Бо ж пригадайте, як ненавиділи /велика/русский язык поміщики двісті п'ятдесят - двісті років тому, вживаючи виключно французьку мову, а "русским" звертаючись до прислуги, до кріпаків. Лише напад французів з Наполеоном протверезив їх трохи, пробудивши патріотизм і любов до свого.

Коли ж виникло і утвердилося акання? А точніше було б спитати: коли ж почалося розтерзання нашого спокійного і превелебного О?

Думаю, що одразу ж як наші предки почали нав'язувати нашу мову туземцям Залісся (угро-фіннам) та Білорусі (балтам). Г. А. Хабургаєв називає ще оце акання-якання так: "нерозрізнення голосних поверхього піднесення в першому перед наголосом складі". Воно дещо схоже на "неразличение" фіннами звуків Ц і Ч. Воно може бути від недбалого вимовляння, від нехлюйства, а також від недосконалого артикуляційного апарату чи непризвичаєного для цих звуків.

Але в кожному разi нерозрізнення О та А є збідненням мови, а розрізнення - є багатством. Я спробував підрахувати у кількох вибірках, скільки О вимовляється як А, і скільки О вимовляється як О. На 2190 разів писаного О вимовляється як А 1640, а як О вимовляється 550 разів. Отже, лише 25 відсотків писаних О вимовляється чітко, а 75 відсотків О вимовляється недбало, нерозрізнено. Себто, акання мутувало, зіпсувало 75 відсотків наших О!

Така сама картина і в білоруській мові. Різниця лише в тому, що вони і пишуть так, як вимовляють, москвини ж продовжують писати так, як українці...

А абсолютне оглушення голосних між двома приголосними? Той же Панов /паноф!/ пише на стор. 267:

"Заударные гласнье между глухими согласными в разговорном стиле легко оглушаются: /то'път/, /х'охът/, /кошък/, /к'опът'/, /к'апът', /д'эс'ит/, также глухо могут произноситься й гласнне в конце слова после глухих согласннх: бабушк/ъ/, тих/ъ/, дерё/цъ/, в гос/т'ь/ й т. д."

Коротше кажучи, пишемо "Ліверпуль", а читаємо "Манчестер", як жартують англійці зі своєї мови. Кожному зрозуміло, що якщо мова є інформаційною системою, то найголовніша умова для неї має бути ясність, прозорість, легка зрозумілість. Так що в даному разі наша мова є багатшою і від англійської, і від французької, і від московської. Учителеві треба постійно наголошувати учням на цому багатстві нашої мови, яке ми часто не помічаємо саме через таку прозорість, як у джерельної води, через таку очевидність, таку відповідність писаного і мовленого, якої немає в жодній мові світу, крім хіба білоруської, але ж, як ми бачили, там спотворено саму вимову: Цітов (Титов), выхававчы (виховний), адзін (один), дзень (пень), має (моє) тощо.

Наша мова - джерельне чиста і в цьому її багатство і привабливість, і краса. Не треба її каламутити, засмічувати. Оберігаймо її...

Далі

До змісту