Олекса Pізниченко
Спадщина тисячоліть. Чим українська мова багатша за інші?

БУВАЛЬЩИНА ПРО ДВОХ ПОДОРОЖНІХ

XIV. Я ЛЮБЛЮ ПЕТРА ДУШЕЮ...
Орудний відмінок імен жіночого роду

Почну цей розділ ґрунтовною і ємною цитатою із "Історії української мови. Морфологія" К., 1978р.

В орудному відмінку однини іменники першої відміни в літературній мові мають незалежно від місця наголосу в слові закінчення -ОЮ для твердої групи і -ЕЮ (-ЄЮ) для м'якої і мішаної груп: СТІНОЮ. ФАБРИКОЮ, СТАТТЕЮ. НАДІЄЮ, МЕЖЕЮ. ЇЖЕЮ. Закінчення -ОЮ, -ЕЮ успадковані мовою українською з мови давньоруської... (стор. 78).

Повторюся знову для неуважних, що автори називають "давньоруською" мову давньоукраїнську, себто мову Руси, бо до утворення незалежної України імперськими мовознавцями ширилася псевдоісторія про існування "давньоруської" мови (по-московськи воно взагалі звучить шикарно: "древнерусский язык"), з якої буцімто згодом утворилося три братніх мови! Насправді ж Україна-Русь говорила мовою, яка дуже близька до сучасної української, а дві братніх-московська і білоруська-утворилися внаслідок "порчи" (за словами В. Ключевського) давньоукраїнської мови у першому випадку фінноуграми, а в другому - балтами.
Якраз історія, що трапилась із закінченнями -ОЮ, -ЕЮ є дуже яскравим прикладом такої "порчи", або по-сучасному мутації.

Закінчення -ОЮ, -ЕЮ (зауважте-двоскладове!) є прямим продовженням старослов'янського ракона, доушеа. Як бачите, теж двоскладового, але з носовим призвуком.
А що ж у праслов'янскій? Читаємо у "Історії форм української мови" проф. М. Грунського та П. Ковальова (X... 1931):
Думають, що праслов'янська мова мала кінцівки оjо (твер.) і еjо (м'як.): rоkоjо, dusеjо (ст-сл. рaкоa, доушеa) (стор. 95).

Ага, стає цікавіше! А як же у ще раніший час? У індоєвропейській мові, себто ще до виділення слов'янських, германських, балтських?

Ці ж автори свідчать, посилаючись на авторитети, таке:
"Шляйхер (Соmpend, 614), а за ним і Лескін (Deklin., 70),базуючись на санскритському -ауа чи -ауаm (аsvауа), праслов'янську кінцівку -оjо фонетичнo зводять до індоєвропейської -аjа (-аjаm)." (стор. 96).

Отже, наша двоскладова кінцівка -ОЮ, -ЕЮ має віку 5-6 тисячоліть.

У московській мові з даною кінцівкою відбулося дві важливих мутації. Розглянемо першу, морфологічну.

Наша мова чітко розрізняє кілька тисяч років дві групи іменників:
а) твердої деклінації і б) м'якої. В орудному відмінку імена з твердою кінцівкою закінчуються на -ОЮ: рукою, ногою; а з м'якою- на -ЕЮ: душею, княгинею і т. д.
У московській і білоруській мовах закінчення -ЕЮ під наголосом збіглося з -ОЮ.

Це допоможе уяснити така трохи незвична табличка:

Але в тих словах, де кінцівка не була наголошена, там збереглося у моск. словах закінчення -eй:

птицей птицею
грушей грушею
вишней вишнею

Отже, великий массив московських слів закінченнями орудного відмінку уподібнився до закінчень -Ой.

Друга мутація стосується фонетики-втрачено один склад, останній, себто відпало останнє -У, залишивши у кінці -Ой, -Ей. (Ю=Й+У).
Та якщо ми не скажемо нічого про інші слов'янські мови, ми не зрозуміємо, не уловимо, не уяснимо повною мірою унікальність нашого закінчення -ОЮ, -ЕЮ. Всі слов'янські мови втратили останній склад, оте -У.

Спиніться і подумайте ще раз: усі слов'янські мови: втратили останній склад-а наша мова утримує його уже 5-6 тисяч років! Хіба не заслуговує оце -ОЮ, -ЕЮ славослов'я, поем, поклоніння на свою честь?!

Наші діалекти на окраїнах України теж скорочують ці кінцівки: РУКОВ, НОГОВ (Карпати), РУКОМ, НОГОМ (Захід, лемки), РУКОЙ, НОГОЙ (Слобожанщина, Лівобережжя), М. Грунський зауважує: "Отже, треба думати, що тут у найбільшій мірі відіграв роль фактор упливу з боку сусідніх мов" (стор. 100 зазначеного видання).

Далі

До змісту