Олекса Pізниченко
Спадщина тисячоліть. Чим українська мова багатша за інші?

КРАЄВИДИ МОВ

Як не дивно, на це простеньке питання, винесене в заголовок, не годні відповісти навіть учителі і викладачі української мови, не кажучи вже про письменників та журналістів. Чому так?

По-перше, ще донедавна таке питання навіть не виникало, бо його не можна було ставити. Усім десь там, у підсвідомости, була прищеплена думка, що найбагатшою, найвеличнішою була мова Москви, або, як її називали, - "язик мєжнаціонального общєнія". Тож, якщо у когось виникало таке сакраментальне питання, чи просто підозра, що українська мова є багатшою за інші мови, і він з кимось ділився цією думкою-можна було не сумніватися, що відповідь він почує десь у Сибірських таборах, на Соловках, а то й у могилах Сандормоху. Я переконався, що й зараз декому із старшого покоління питання "чим наша мова багатша...?" видається якщо не кримінальним, то принаймні крамольним. Або й нетактовним.

Та я певен, що уже прийшла пора ставити це питання і давати на нього вичерпну, ясну відповідь, бо вільна людина вільної держави має право знати правду. Тим більше, таку правду, яка додає людині певности, гордости за свій народ, за свою мову, за свою історію, правду, яка витіснятиме з людини меншовартість, рабськість, щедро засіяні імперськими реаліями, культивовані школою та вишами...

Така правда потрібна і письменнику, і вчителеві, і учневі, і кожному українцеві, особливо, якщо він повертається до своєї напівзабутої мови. Згадаємо слова поета Володимира Шовкошитного:

Прости мені, мій прадіде-козаче,
прости мені, мій споконвічний краю,
за те, що на московській мові плачу
над тим, що української не знаю.

Знання мови, її тонкощів, її багатств, порівняно з іншими сусідніми, потрібні людині так само, як знання її родоводу.

Соромно, що ми безперестанку твердимо про красу, гнучкість, мелодійність, синонимічне розмаїття, а коли треба відповісти, чим вона багатша інших-нам нема чого сказати.

А тим часом усе лежить на поверхні. Бо мова - це не море. Мова - це краєвид (ландшафт). Як на поверхні землі важко "пересунути гору" деінде чи яругу, промиту дощами, засипати так, щоб її знову не вимило, так і в мові майже неможливо відновити втрачене. Ось приклад.

Була колись у всіх мовах, крім однини і множини, ще й така категорія, як двоїна. Протягом останньої тисячі років вона втрачена майже усіма мовами. А була двоїна дуже цікавою, навіть загадковою категорією.

- Куди ва ходива? - міг спитати Адама і Єву Бог.
- Ві ходиві до яблуні...- відповіли б новоявлені грішники, якби послуговувались старослов'янською, де двоїна була ще вживана.

ДВОЇНА застосовувалась до парних предметів, до двох людей тощо: "В старо-українських пам"ятках ми читаємо ще: Всеволод і Мстислав стояста й познаста брата своєго (Лаврент. літопис)", - пишуть проф. М. Грунський і П. Ковальов у "Історії форм української мови", стор. 283 (вид. "Рад. школа", Харків, 1931р.).

Загадковою я назвав двоїну тому, що важко пояснити її виникнення. Недавня панівна матеріалістична теорія, фантазуючи на тему виникнення мов, навряд чи могла пояснити, яким чином мавпа чи мавполюдина, будучи стадною твариною, вигадала двоїну, а людина, будучи моногамною, втратила цю саму двоїну. Загадково?

У нашій мові є залишки двоїни. Приміром, ДВІ НОЗІ, ДВІ РУЦІ, ДВІ СЕЛІ, ДВІ СЛОВІ. Але ми маємо право пишатися тим, що є у нашій мові одне слово, яке протрималось тисячоліття. Це слово - ДВІСТІ (тут - і - походить із "ятя" Ъ). Колись писалося два слова: ДВЪ СТЪ. Оце "ять" в кінці було ознакою двоїни. Як відомо, це "ять" перейшло у нашій мові в - і - (дід. віра, ріка, діло, неділя), а в московській в -є- (дед, вера, река, дело, неделя). Так ось, у слові ДВІСТІ бачимо два - і -. У московській же мові це слово виглядає, як кентавр: ДВЕСТИ. Тут перше "ять" звучить як - е - згідно правил московської граматики, а ось друге-згідно українського правила переходу в - і -!

На жаль, вивітрилась двоїна з усіх майже мов. Ми лише й можемо що порівнювати краєвиди своєї мови з краєвидами чужих мов і робити висновки про зміни, які відбулися.

І ось тут нам на допомогу приходить знання мови хоч і не дуже чужої, але відмінної таки від нашої. Ідеться про московську, яка донедавна так панувала у нашій свідомости, що дехто почав вважати її рідною. Знання колоніальної мови просякло у найглибші верстви суспільства, у душі та розум кожного більш-менш грамотного, вченого, інтелігентного мешканця Руси-України. І цим ми з вами вигідно відрізняємось від так званих "інтернаціоналістів", які знають лише одну, свою мову, "язык межнационального общения".

Ми знаємо дві мови. Тому я можу сміливо взятися за порівняння краєвидів нашої мови і московської. Бо читач зуміє одразу ж перевірити все, що я напишу. Але хай весь час пам'ятає слова відомого московського історика Василя Ключевського (1841-1911 р.): "діалекти з москвинської говірки склалися шляхом повільного псування руської (давньоукраїнської) говірки... Давня фонетика Руси особливо помітно змінювалася у північно-східному напрямку, тобто в напрямку руської колонізації, утворивши московське плем'я, злиття руського (давньоукраїнського) населення з фінським."

І ще одне. Я далекий від того, щоб порівнювати, чия мова краща.
Бо кожна мова для її носіїв є найкращою. Та й усі ми знаємо отой вірменський радіоанекдот:
- Армяне лучше, чем грузины!
- Чем?
- Чем грузины!

Я розглядатиму і фонетичні багатства, й морфологічні, які підвладні змінам менше, ніж, приміром, фонетика. Якщо ж морфологічні зміни наступають, то для цього є цілком певні причини, які ми теж розглянемо.

Далі

До змісту