ЄВГЕН КОЛОДІЙЧУК
БУЛЬДОГ НА КУРОРТІ-ІІ

БУЛЬДОГ НА КУРОРТІ

- Цього разу до моря ми не поїдемо, - заявила, зібравши загальні сімейні збори, Теодора Семенівна Марципан напередодні відпустки.
Чоловік її, Марко Ферапонтович, здивовано зняв окуляри, та зустрів лазерний погляд дружини і поспіхом почепив їх на місце.
Семирічні близнята, голопуцьки Оксана та Юзик, зацікавлено пасли батьків блискучими пацьорками оченят.
- Там купаються різні люди, і наш Цезар може заслабнути, - прошила ще раз хирлявого Марка свинцевою чергою слів. - Поїдете всі до баби Катрі. Я поки що лишаюся тут.
Ферапонтович з Цезарем покірливо дивилися в очі хазяйці.
- Будете поїти його парним молоком, - погладила пса по загривку, - водити його на прогулянку до річки, в ліс, на луки.
- Ура! - залящало дзвінко в хаті, - і Оксанка з Юзиком пустилися з притопом у танок. - Будемо з ним пасти корову!
- Що ви?! - зробила страшні круглі очі Теодора Семенівна. - Вона може нашого Цезаря штрикнути рогом. Зробить з нього шашлик. Ніякої корови! Береш з собою скрипку, будеш вчити сольфеджіо.
- А я за коровою вчитиму. Вижену вранці пасти на росу, як заграю їй на лузі Шопена - молоко знаєш яке жирне буде...
- Тільки мені без фокусів. Для корови існує баба Катря. В тебе - уроки музики, ти - вчитимеш там англійську. І гуртом доглядаєте Цезаря. Приїду перевіряти...
У селі саме підсипали картоплю. Темнозелене листя гойдалося рівненькими рядками, на вершках картоплиння вже прокльовувався кремовий цвіт, поміж ним робили ревізію бджоли, басовито і солодко гули джмелі, а щемливими ранками пелюстки вигойдували, мов немовлят, перламутрові краплини роси, що спалахувала враз сонячним полум'ям...
Цезар захоплено гасав картоплинням, добродушно погавкував на коня, що тягав осипача, жартома плигав Юзикові на плечі, й вони з галасом обидвоє падали у міжряддя.
- Де це ви доп'яли таке теля? - питав дядько Яків, стримуючи коня.
- Хіба це теля? Бульдог! - дивувалася з дядькової необізнаності Оксанка.
- Його ж запрягати можна замість мого Гнідка, - чиркнув старий сірником та затягся цигаркою.
- А йдіть вже обідати! - кликнула з літньої кухні баба
Катря.
Коли дядько Яків спутав коня і пустив його пастися на конюшиннисько, Юзик підкликав Цезаря, прив'язав посторонком до плуга і став поганяти.
- Вйо, гнідий, вйо! - цвьохкав він батогом, прицмокуючи, але Цезар лише вибачливо скавчав, гірко побріхував (мовляв, я тут - пас), та дер лапами землю, намагаючись рушити плужка з місця, виправдати довір'я свого юного господаря.
- Ех ти, слабак, - зневажливо цвиркнув Юзик крізь зуби. - Дарма тебе мати з ложки годує.
Поволеньки став розв'язувати посторонки, стиха наспівуючи "Розпрягайте, хлопці, коні".
- Ану, давай випишемо тобі наряд на легшу працю, - враз прояснів хлопець, забачивши оддалік борони.
За хвилину Цезар з гавкотом вже "боронував" картоплиння, панахаючи навпіл кущі, вириваючи з коренем бульби. А щасливий Юзик по дорослому вимахував у повітрі батіжком.
- Е, так діло не піде, - свиснув дядько Яків та одразу видобув з кишені цигарки, щойно побачив "шефську допомогу" з міста.
- Ти краще, голубе, присобач його до пасажирського транспорту. Зроби самохідного велосипеда. В твого бульдога мало не кінська сила. Будеш гасати, як реактивний.
- Справді? - загорілись очі в малого помічника.
- Точно тобі кажу. Краще, ніж мотоциклом. Вихлопних газів вважай що нема, і вп'ять же таки - економія бензину.
Другого дня юний випробовувач прив'язав ланцюгом Цезаря до рами велосипеда, і машина потужністю в одну собачу силу мчала селом, здіймаючи куряву та розлякуючи курчат, що ніжилися в нагрітій сонцем пилюці.
Коли Теодора Семенівна приїхала з інспекторською перевіркою - побачити, як відпочивають Цезар, Оксана та Юзик, - їй назустріч до автобусної зупинки летіла ота диво-колісниця. Може, й поминула б увагою - хіба мало некультурної дітлашні на селі експлуатує чотириногого друга,
примушує його пасти отару, череду корів, стерегти обійстя - коли раптом ще віддалік почула знайомий голос:
- Гуд монінг, мамо!
На багажнику метляла ногами Оксанка, у сідлі, відпустивши кермо, щось веселе вигукував Юзик, а попереду, висолопивши язика - схудлий, забрьоханий, в реп'яхах, її улюбленець Цезар... На шиї в бульдога теліпався невеличкий транзистор та горлав на всі заставки.
- Цезар?! - не то ствердно, не то запитливо тільки й вичавила із себе, як побачила живий дружній шарж на прилизаного, статечного, лискучого пса, що грав м'язами в місті на прогулянці, демонструючи респектабельність та
достаток своїх власників.
- Всі троє здичавіли... - безнадійно прошелестіла Теодора Семенівна.
А собака летів на неї і повискував з виразом скаженої радості в очах - од простору, од сонця, од курного шляху, по якому можна бігти аж до самого синього обрію...

ЦУП СИДЯЧИ!

- І що воно, сусідко, за пошесть така об'явилася? То були більшовики, то - колорадські жуки, а тепер нова зараза на нас суне.
- Яка? Грип? Чи дифтерія?
- Та воно і те, і те - ріє. А того здоров'ячка вже й так - охо-хо - нема... А тут іще ця пошесть... І все звідти, як мій онук Івась каже - із-за бугра.
- Може, то він - про СНІД?
- То вже не сніп, і не оберемок, а ціла скирта лиха суне на мою голову.
- Якого, тітко?
- Ой, мій онук-студент казав, як її те гайвороння, що Україну розкльовує, назвало. То було, каже Івась, у більшовиків правило: грабуй награбоване. А в тих більшовиків, яких меншість тепер у тій верхній раді, але більшість при владі - новий закон: цуп сидячи!
- Як же, тітонько, можна красти щось, сидячи? Треба ж десь у квартиру залізти, до магазину, чи складу...
- А так. Не встаючи з крісла. Не відходячи від стола можна цупити. Папірця написав, печать пришпандьорив - і пливуть кораблі, летять самольоти, стукотять поїзди, ревуть фургони із нашим добром за границю. Чи пливуть ті ракети, що мільярди долярів коштують, - надурняк до Москви...
Ото тільки земельку рідну, слава Богу, не можна десь до Москви чи Гамерики вагонами перевезти. Або якусь квартиру чи там фабрику. Та її на місці, Івась мій каже, оця, мах... мах... махвія гамузом усе скупить. Каже онук, що то - найсильніша у світі власть. Махвія називається. І має вона
дуже сильну армію. І в кожного у тій армії не дві руки, як у нас, а чотири. Так і звуться вони - рукчотири.
- Рекетири?
- Еге... А в їхніх начальників - рукчотири, а шлунки, кажуть, - такі, як наших зо сто. Отакі кендюхи мають.
- Та не може бути, тітонько...
- Ну от тобі - не може бути. А інакше навіщо б їм стільки грошей? Нащо он зарплату вони в десять раз більшу собі призначають, ніж, скажімо, мені пенсію? Шлунки в них такі начальницькі, безрозмірні, причіпні, що отой ненаш легковик "вмерщедесь" у багажникові їх возить. А тоді, як
їдять, а особливо, як п'ють - то їхні помічники шлунки ті своїм шефам чіпляють. Hа "змійці" пристібають їх до живота, чи обмотують довкруг черева.
- Та ну!
- Чого ж "ну", як чиста правда. Бо інакше нащо б вони машинами гроші крали та вагонами добро наше продавали?.. От тільки не доберу: чого кендюхи в багатьох наших начальників безрозмірні, великі, а задниці - худі? І називають їх через те - міністраця...
- Ад-міні-страція, бабуню! А не так, як ото ви називаєте.
- То воно так по-заграничному, по-модному, названо. Міністраця, кака-колом, цуп сидячи... І звідки такі слова навидлубували? Зроду-віку такої гидоти на людях в нас не вживали. Хіба що десь в суперечці, чи за чаркою чоловік може таке слово зсукати. Та по голові, як мотуззям, ним хльоснути. А тут - по газетах, по радіо кажуть мені: бери, цуп сидячи...
- Може, то вони дають супсидію?
- Авжеж, авжеж. Дали мені папірця такого... А як же я, людоньки, можу щось цупити, коли я за життя гроша ламаного ні в кого не вкрала! То хай же цуплять сидячи ті, у кого шлунки запасні, як парашути, пристібаються. Їм багацько треба. А мені на хліб та чай - якось вистачить. Он по газетах пишуть - голодом зараз лікують. Хто менше їсть - той довше живе. А ті, хто цуплять чуже, та ще й сидячи - хай вони лопнуть!

ЦІЛУВАТИ, ЧИ НІ?

- Страшний суд, - зловісно просичав мікрошеф, ховаючи до папки факс тремтячими руками.
- Що таке? - волосся на моїй голові стало поволі їжачитись, а між тими колючками почали проскакувати іскри, як на небі перед грозою.
- До нас їдуть, - таємниче прорік Гапличенко.
- Рекетири?
- Ні.
- Ревізори?
- Якби то...
- Шефи?
- Ще страшніш.
Заввідділом зробив паузу, щоб зібратися з духом.
- Делегація. Звідти... Аж із Парижа...
Я злякано присів. Це взагалі клямка. Краще б рекетири. Знаєш, що їм потрібно. А тут...
- Урядова, бізнесова, медична, екологічна? - починаю потихеньку оговтуватися і ворушити зі скрипом мізками.
- Якби ж то. Виключно жіноча делегація... - приречено зітхнув мій керівник і осатаніло затягся цигаркою. - Не знаю, що його тут і робити... Це ж Париж, дами, шаркай скрізь перед ними ніжками, світський етикет, а ля фуршет...
Я одразу підвівся, для чогось осмикнув галстука, дурнувато всміхнувся і хотів вже розкланятись з міні-шефом та чкурнуть у свій кабінет, але він рішуче мене зупинив.
- Ти не тікай з поля бою. Доведеться цілувать дамам ручки...
- Та хто зараз у нас руки цілує? В кіно навіть такого не бачив! Хіба ви не знаєте, що в нас у Києві з інституту шляхетних дівчат енкаведистську катівню були зробили. І тим дівчатам не цілували ручки, а відбивали печінки...
- Ти, голубе, не страйкуй. І не бойкотуй міжнародний захід. Треба буде, то поцілуєш. Кого слід і куди слід. Нікуди не дінешся.
Я приречено і покірно схилив свою буйну голову.
Гапличенко понуро мовчав. Темні грозові хмари танцювали, кипіли в його очах, відбиваючись тінями на посірілому обличчі.
- А обіймать треба буде, чи ні? - сиплю ще й я йому сіль на рану.
- Та хто його знає... - зав відсторонено дивився вусібіч, наче шукаючи відповіді.
- А як обіймать, то за шию, чи в попереку...
- Треба уточнити, - Гапличенко знов черкнув запальничкою і затягся цигаркою. - Ніде ж про це не написано...
- Може, не будемо цілувати? - обнадійливо підіймаю голову. - Я десь чув, що при ділових зустрічах не практикується...
- От що, Петровичу, - стрепенувся, ожив мій шеф, наче той зголоднілий кінь, що побачив нараз різнотрав'я. - Зроби рейд по отих вуличних "шопах", що торгують книжками. Купи правила етикету. Там що хоч продадуть, разом з продавщицею.
... - Ну то знайшов? - питає через годину, як я вернувся з того культпоходу.
- Та наче...
- Як називається?
- "Іскуство любві".
- Ну, ти, Майстренко, наче вчорашній, - кривиться зав.
- Що, не годиться?
- Та воно годиться. Але не для делегацій. Піди до нормальної книгарні.
- Був.
- Ну? Є щось пристойне?
- Є. Імпортні унітази. Аж з Італії. Досить пристойна річ. Ціла книгарня тою сантехнікою заставлена. А етикету, сказали, в торгівлі давно нема.
- Ну, це здуріти можна, - аж почорнів Гапличенко. - В цілому місті посібника з етики вдень з вогнем не знайдеш.
- А що ж ви хотіли, - мовлю співчутливо. - В школі правила хорошого тону не вчать. У вузах не викладають. Хіба в театральному? - міркую вголос.
- О, ідея! - враз підхопив Гапличенко. - Запросимо на цю роль якого артиста. Цілувати ручки йому не вперше. Хто там знає - артист він, чи програміст...
- Може, хай іще дипломат? Чи народний депутат? - підказую. - Навіщо ми його обирали? Тільки язиком ляпати? Нехай цілує!
Ми зосереджено мовчали. Кожен обдумував щось своє.
- Чим їх годувати, чим поїти... - тужно міркую вголос. - Жаби ж усі виздихали - меліоратори болота осушили. А на ковбасу магазинну - собаки бродячі гавкають.
- Кажуть, ще й розміщення по квартирах. Хочуть подивитися, як живем...
Шеф сказав і зблід. Холодний піт виступив на обличчі, крупні крапельки якось злякано, зигзагами та стрибками, пливли по його щоці.
- А як почнуть загравати, що тоді? - запитливо дивлюся на шефа. - Може, це якісь куртизанки...
- Да-а, діла, - похмуро насвистував Гапличенко. - Нема такої інструкції. Й такого закону. І чим тільки та Верховна Рада займається... Пригорнешся - може бути міжнародний скандал. А не обнімеш - все. Холодна війна з Францією. Припинить Захід гуманітарну допомогу. Оголосить економічну
блокаду. І гаплик нашій незалежності. Так що на вас, Майстренко, вся надія, - шеф перейшов на "ви" і урочисто звівся.
- Іване Петровичу, я не можу! - метаюся по кімнаті. - За станом здоров'я. З понеділка - на лікарняному. Посилайте, куди завгодно. Добровольцем у Югославію. Чи в Карабах. Або в Чечню. Тільки не на цю прокляту зустріч...
Гапличенко охопив голову руками. Мов командарм перед боєм. Ситуація, як на фронті.
- От що, Майстренко, - рішуче взяв мене за рукав. - Бий до тих мадам телеграму. Що в Києві - землетрус. За прогнозами вчених - десять балів по Ріхтеру. Саме в день їхнього приїзду. Хай там сидять і не рипаються. У своєму Парижі.

КОЛИСЬ ВСЕ БУЛО!

- У Союзі все було!
- Що було?
- Все! Те, що твоєму Заходу й не снилося!
- Ну що саме?
- Ковбаса була по два п'ятдесят! Горілка була по три двадцять! Тюлька була - на рубель тонна! А тепер?
- А в Японії машину можна за місяць заробити.
- Та хіба в них машини? Матюки якісь, а не машини! Як не тойота, то вмерседесь. А в нас колись - "Волга" або "Чайка" в Союзі були. Звучить?
- А в них BMW!
- А в нас - ХВЗ! Звучить?
- А в них - дизелі! На сто кілометрів - всього п'ять
літрів солярки!
- А в нас ХВЗ - зовсім без пального! Два колеса й шприхи! Їдеш - з вітерцем. Або "кравчучка" - два колеса й ручка! Оце тачка! Не треба ні гаража, ні бензину, котиться влітку й взимку!
- Та в них у салоні машини комп'ютер! На стелі - телевізор! На кузові - холодильник! В багажнику - туалет!
- А в Союзі що, туалетів, по твоєму, не було? Ще кращі, ніж в них! В них лиш тепер пересувний появився, а в нас п'ятдесят років тому вже був. Туалет типу "параша". Сталінську премію, кажуть, Берія за цей винахід був отримав. У Союзі все було!
- Що було? Ну що?
- Геть усе!
- Що саме? Скажи: що в Союзі було таке, чого нема на Заході?
- Голод був?
- Ну, був...
- Гулаг був?
- Був.
- Колгосп був - і зараз є!
- Що правда, то не гріх.
- Злодій був? Був. І зараз наш злодій - найкращий у світі. Колись мішком крав, чи тачкою, тепер - літаками, поїздами, пароплавами! Ніде такого нема. І не було зроду. Тільки у нас! В них BMW - в нас КГБ. В них "мерседес" - в нас КПРС... Було таке, що твоєму Заходу і не снилося!
- У Японії он довгожителі - по сто п'ятдесят літ живуть.
- А в нас - вчення марксизму-ленінізму житиме вічно! Отак. А ти кажеш - Японія...

ЛИСТ КИЇВСЬКОЇ ДІАСПОРИ ДО КАНАДИ

Поважні братове!
Звертається до вас київський абориген, представник української нацменшості, мови якої майже не почуєте ані на вулицях, ані в тролейбусах, ані в державних столичних установах, ані в більшості шкіл, вузів чи технікумів. Підійдіть до будь-якого інституту, загляньте до кабінетів так званих українських міністерств, походіть по редакціях
газет, послухайте балачки навіть у закладах культури - і ви переконаєтесь, що українська діаспора в Києві не набагато краще почувається, аніж українська нацменшість у Криму чи в далекосхідному Зеленому Клині.
Гляньте на афіші палацу з претензійною назвою "Україна". Що там іде? Ви побачите там різних "поп" і "шоу", різні роки-шмоки, концерти заїжджих гастролерів і шкуродерів. Та рідко почуєте ви там естрадних співаків, котрі сповідують український фольклор - наприклад, Мареничів, не зустрінете
там і Софію Ротару, не побачите відомих усьому світові, тільки не киянам, українських бардів-сатириків, співаків-публіцистів - того ж Андрія Панчишина зі Львова, чи й цілого колективу "Не журись!".
Не знайдете небавом у Києві і преси нацменшості, не зустрінете ви тут на книжкових викладках десь на вулицях, в найлюдніших місцях і наших книжок - десятки українських видавництв вже практично не працюють, вони гинуть у ринкових конвульсіях.
Не густо тут і українських бізнесменів, біржовиків, фінансистів, підприємців - в цьому можете переконатися навіть із теле чи радіопередач. Майже всі вони послуговуються імпортною мовою. Та ви добре знаєте: в кого гроші - в того й влада.
Тож дорогі братове! Просимо вас провести у Канаді установчий з'їзд, чи конгрес української нацменшості - із Києва й Криму, Запоріжжя та Миколаєва, Черкас і Дніпропетровська, Луганська та Харкова, бо там поки що є чималі українські громади. А без вашої уваги, без вашого пильного піклування вони скоро можуть гигнути.
Скажете, що їм створено нині державу-резервацію і навіть вдалося обрати начебто свого провідника. Щоб спустити пару та забити баки, їм дозволено навіть махати своїм прапором та музикувати свій гімн. А по телевізору - показувати широкі, як Чорне море, шаровари і малювати скрізь козацькі вуса та "оселедець".
Але ви не дивіться на ту телевізійну шароварщину. На те, що тут, на місцевих теренах, деякі нинішні вожді, а вчорашні плантатори мовлять місцевою говіркою. Та одягають на телеімпрези вишиванки. Колись, у тридцятих роках, як ви знаєте, теж деякі вожді серед білого дня тут ходили у вишиванках. А ночами - ходили по підвалах, душили тих, хто
носив вишиванки у серці.
Отож, рідні братове, дорогенькі панове! Змилуйтеся - зберіть десь в Торонто чи в Оттаві, в Квебеку чи Онтаріо конгрес нацменшості із так званої великої України. Бо як не допоможете нам створити тут, у районах з компактним проживанням українців, наших рідних шкіл, садочків, клубів,
бібліотек, будинків просвіти, не підтримаєте, бодай морально, наших газет, журналів, видавництв, філармоній, концертних залів, театрів - то вся українізація, про яку вам так багато і рясно торохтять із наших земель і в
яку ви так наївно повірили - все оте наше відродження накриється, як і в тридцятих роках, естрадними шароварами.

КУПЛЮ ПРЕЗИДЕНТА

- Ало, це кремль?
- Так точно.
- Мені хазяїна.
- Слухаю вас. А хто говорить?
- Говорить пахан.
- Хто-хто?
- Пахан, кажу. Із тюряги.
- Не зрозумів...
- Ну, президент зеків, чи їхній шеф. Уловив? У нас тут теж розгул демократії, недавно були вибори. І кореші вибрали мене начальником тюряги. По нашому - паханом.
- То що ви хотіли? Що треба? Це головний сторож на дроті...
- Слухай, старик: ти б не загнав кремль?
- Що-що?
- Кремль, питаю, скільки коштує? Ми б його хотіли купити.
- Хто це - ми?
- Ну, я з корешами. Ти не думай, "бабки" в нас є. Ми б там - діло організували.
- Яке діло?
- Мокре... Продавали б каву, соки, вино, коньяк, пиво. В одній вежі зробимо бар. В другій - ресторан. В третій башті, отій, що з будильником - кабак. А в палаці з'їздів - палац побачень.
- Що-що? - не вірив вухам своїм головсторож.
- Та нічого поганого. Не такий бардак, як ти розвів, а невеличкий, затишний, на сто-двісті ліжок. Палац зустрічей моїх корешів з валютними баришнями. Уявляєш собі: я півкіло в барі випив - куранти на башті б'ють. Кілограм в кабаку оприходував - цар-пушка стріляє. А з подругою ніч провів - вранці музика грає:
Навеки сплотил нас великий союз!
- Ви що, смієтеся? - обурився співрозмовник.
- Повний серйоз, старий. Ми з дружками, тими, що на свободі, вже все обтяпали. У нас там свої хлопці навіть у депутатах ходять. Так вони обіцяли, що скоро буде перебудова: демократів - сюди, на баланду, а нас - туди, на свободу.
- Зарубайте собі на носі: кремль не продається! - розсердився співрозмовник.
- Тоді здай в оренду. Зроблю офіси для інофірм. Будуть шалені "бабки" у валюті!
- Просто якесь знущання! - гнівно кипів господар історичного комплексу. - Такі архітектурні цінності, а він...
- Слухай, старик, - в голосі пахана знову з'явився азарт бізнесмена. - Ти не загнав би мені свого екс-прем'єра? Отого чорнявого, схожого на мафіозі?
- А навіщо він вам? - забриніли нотки цікавості.
- Знаєш - він кльовий хлопець! Чисто працює. Так, що нам і не снилося. Я обчистив за півгодини банк, він - весь Союз за один день облапошив. Забрав у мільйонів людей всї заощадження. Вміє грабувати! Кишені всім братнім республікам обчистив. А тепер ми їх винними ще зробили - за газ качаєм борги. То по руках?
- Е, такі хлопці і нам потрібні, - почув покупець ухильну відповідь. - Наші гангстери - найкращі в світі! - гордо прозвучало в слухавці. - А такому - взагалі ціни нема!
Пахан покряхтів трохи, поохкав, тоді рішуче сплюнув - і пішов у останній бій.
- А президента можна купити? - лукаво спитався.
- Це виключено.
- Хоча б старого випуску. Отого, що з міткою.
- Так його друг Жора Буш обіцяв за бугром на роботу у себе прилаштувати, - щиро зізнався сторож.
- А ким?
- Та наче генсеком.
Тут уже урка в свою чергу витріщив здивовано очі.
- А чого ж, - підтвердив кремлівець. - В порядку культурного обміну. Ми їм - свого генсека, вони нам - свого президента. Набридло їм загнивати. Хочуть перебудови.

КУЛЬТПОХІД НА ПОРНОФІЛЬМ
репортаж із засідання

Шановні депутати!
У зв'язку з тим, що в нас бракує консенсусу, і почати засідання Великої ради не можна, пропоную усім складом піти до кінотеатру "Київська Русь" на новий порнофільм. Його заборонили демонструвати в усіх країнах Європи. І тільки в нас, де проституція мирно уживається з бандитизмом, - ми маємо прекрасну можливість подивитися справжній шедевр
кінопорнографії. Які будуть в кого пропозиції? Другий мікрофон!
- Депутат Ословущенко. Я категорически протестую против просмотра порнофильма вместе с представителями Руха. Вы посмотрите, что делается! У нас один министр и два посла - уже руховцы. Даже на вокзале, на всех графиках и табличках уже не "движение", а "РУХ поїздів"! Мы накануне узурпации власти демократами!
- Представник аграрного сектора проситься. Дамо слово? Прошу!
- Я думаю, що в першу чергу треба вирішити питання про посівну. Тут говорили, що деякі депутати не проти стрибнути в гречку. А куди стрибати, як гречки не буде? Треба вдосталь посіяти цієї культури. Хай уряд виділить нам паливо і кредити.
- Депутат Сторчак. У мене є питання. Якщо народиться дитина від демократки і партократа - хто вона буде?
- Ліберал!
- Депутат Маячкин. Демонстрация порнофильмов - это прерогатива кабинета министров. И культпоход надо провести вместе с полным составом министерского корпуса, включая министра культуры.
- Депутат Чаркин. Я требую и прошу министра культуры. Выступить и доложить: почему порнофильмы не демонстрируются прямо в сесионном зале?
- Депутат Черевик. Маємо заслухати з цього приводу віце-прем'єра з гуманітарних питань.
- Зайченко, не кричіть, я вам дам слово. От я був недавно в Швейцарії, дак там ніякої конфронтації. Чотири мови, - а чоловік з жінкою може легко порозумітися. І на роботі, і вдома, і навіть в місцях масового відпочинку.
- Товариші, про що ми говоримо! У нас ще нема закону про секс! Як ми можемо визначити, де і які фільми?
- Шановні депутати, прошу сидіти на місцях! Ще не було голосування, а ви вже рветесь до кінотеатру.
- Депутат Черевик. Прошу цей фільм переглянути по обіді на закритому пленарному засіданні.
- Перший мікрофон. Зайченко, не кричіть з місця, ми знаємо вашу точку зору.
- Депутат Ословущенко. У нас до сих пор нет закона про сексуальные меншины. В то время как в Штатах такие группы населения имеют свои газеты, клубы и даже своих представителей в парламенте.
- Що ви пропонуєте?
- Предлагаю организовать государственный комитет по вопросам сексменшин. Или соответствующее министерство.
- Час для дискусії вичерпано, прошу голосувати.
- Шановні депутати, я щойно приїхав із свого виборчого округу. Скажіть, будьте ласкаві: де простому трудящому займатися сексом, коли у магазині ліжка не купиш?
- Це ми обговоримо в "різному". А зараз прошу голосувати. Хто за те, щоб цей порнофільм переглянути сьогодні на закритому засіданні? Дякую. Майже одноголосно. Бачите - можемо бути згуртованими, коли цього вимагає важливий історичний момент. Прошу до кінотеатру!

Ц Ь О М И К И

- То що будемо вечеряти? - виглянула з кухні моя господиня. Я окинув парубоцьким оком її стан, її не дуже елегантний халат і чогось сумно й тяжко зітхнув. Наче мені пропонували на вечерю смажені цвяхи.
- Ти б халата нового купила, - кажу їй натомість.
- Де? - руки в боки переді мною.
- Ну, хоча б у якій-небудь "шопі".
- А за що? - знущально змірила поглядом. - Хіба тебе продати? Оголошення помістити в газету: "Продається недорого підтоптаний чоловік. Або: міняється на халат і пару колготок"... Але який дурень такого купить?
- Не "який", а "яка", - старанно виправляю.
- То що давати вечеряти? Бо зараз плюну на все - будеш по телевізору Верховною Радою закусувати.
- Може, картопляники?
- Так нема сметани. Ти ж учора не купив? Тиждень вже хочеш принести. Та хотій не дає.
- А борщу?
- Ти ж його не діждешся. Чаю поп'єш, жданиками закусиш - та й ляжеш спати. Я ж тебе знаю. Ну, кажи швидше, бо їй Богу, будеш їсти ягли!
- Які ягли? - зацікавлено повертаю голову.
- Що без вечері спати лягли.
- Е така страва не годиться! - гаряче протестую. - Знаєш, що... - я нерішуче спинився, осяяний усмішкою. - Є один рецепт...
- Що ти кажеш?! - здивовано глянула на мене Галинка - чи таки справді маю я здатність до кулінарної творчості.
- Пальчики оближеш... - Я мрійно заплющив очі, ковтнув слину і прицмокнув язиком. - Тільки - секрет фірми...
- Що ж то таке? - заінтриговано стала облизуватись і собі.
- То просто мрія! Кожної господині, і особливо господаря. В хаті тоді - свято!
Моя половина поставила каструлю. Мовчки витерла руки. І навіть присіла на табуретку.
- Люди від того еліксиру на очах молодіють, - захоплено продовжую. - Скидають з плечей десяток років.
- Слухай, не муч, а то зараз вуха накручу - взяла мене за локатори і легенько притягла до себе. - Ану, зізнавайся...
- Ой-йо-йой! - пісно скривився, бо таки було боляче. Жінки вміють іноді робити чоловікам боляче. Коли чоловіки не роблять їм приємно.
Я страдницьки дивився Галинці в очі. А вона, не змигнувши, з якимись іскорками іронії й первісної цікавості дивилася, як я буду реагувати, й скручувала мої лопухуваті вуха, наче капусній лист.
- Як ті ласощі називаються? Ану, кажи. Буду рахувати до трьох...
- Цьомики... - винувато сказав і смиренно опустив очі.
- Ох і дурбай... - миттю зірвалась на ноги, реготнула і веретеном звинулась по хаті. - Тобі одне на умі... - розпогодилася, розквітла й удавано сердито одвернулася, витираючи руки об фартушок.
Вже й не знаю, звідки взяв я те слово. Але іноді, як триває у нас дискусія про кухонні проблеми і доходить вже справа до кипіння - я випускаю пару. Пускаю в хід випробувану зброю - оте чарівне слово. Згадую той делікатес,
якого немає в меню жодного ресторану світу...
- А до цьомиків що? На гарнір, чи на закуску... - ніжно схилила Галинка русяву голівку на моє плече. Ота сама Галинка, що п'ять хвилин тому була фурією та мегерою.
- Та нічого більш нам не треба. Тільки цьомики з чаєм. Хай воно все горить - ті гастрономи, базари, понабивані ковбасами холодильники. В них немає того, що ми з тобою маємо. І чого ні за яку валюту не купиш.
Вона вдячно пригорнулася. Якась тепла хвиля обдала нас обох. Ми довго і пильно дивилися одне одному в очі, мовби шукали там щось таке, чого давно вже не бачили.
А на плиті невдоволено і ревниво пирхотів чайник...

ТВОЯ ВЗЯЛА!

Сидять на тому світі в барі Гітлер і Сталін. Слухають рок-групу "Пекло". І розв'язують за столиком кросворд.
- Ану, геносе Шікльгрубер - побачимо, який у тебе інтелект, - єхидно примружився Джугашвілі. - Назви-но, голубе, слово на "Б". П'ять літер...
- Бухенвальд! - булькато витріщився фюрер.
- Не годиться. О - Биковня! - вщипнув себе Йосип за іржавий та цупкий, наче колючий дріт, вус. Й натужно зморщив свого міні-лоба, пошепки щось підраховуючи.
- Вас іст Биковня? - олов'яно глипнув Адольф.
- А це такий же Бухенвальд, тільки під Києвом. У тебе ріс там буковий ліс, а тут - сосновий. Ото й уся різниця.
- Теж не годиться, геносе Йосип. Тут же - сім літер. Ти - великий мовознавець, гер Сталін...
- Аякже. Навіть в'язні мої це визнавали. Пам'ятаю навіть популярну пісеньку із камерного репертуару:
Товарищ Сталин,вы большой ученый,
В языкознаньи знаете вы толк.
А я простой советский заключенный,
И мне товарищ - серый брянский волк...
- Але в математиці, видно, ти круглий профан, - цілив пальцем, як дулом пістоля, межи очі Йосипу. - Подумай іще.
- Бе-рі-я! - радо вигукнув Коба.
- Твоя взяла, - струснув благеньким чубом Адольф і безпорадно розвів руками.
- Пішли далі, - вдоволено пихкав люлькою вождь. - Це по вертикалі. Тепер давай по горизонталі. На "Г" - теж п'ять літер...
- Ану - Гіммлер... - витер свої куці вусики фюрер.
- Перебрав ти, видно, пива, майн лібер Адольф. Гіммлер тут не танцює.
- А що танцює, дорогий вождь і вчитель?
- Гулаг! - Коба з насолодою вписав те слово в клітини.
- І тут твоя зверху, геносе, - скрушно зітхнув Адольф. - Ану, давай іще я загадаю. Та-ак... По вертикалі. Аж дев'ять букв. Перша - "К".
- Колима, - кинув слово, наче в'язня до камери.
- Хороше слово. Популярне, музичне. У вас про неї теж співали. "Будь проклята ти, Колима", - козлячим тенором затяг Адольф. І почав ялозити щіткою-вусами по столі, витираючи ними розлите пиво.
- Легендарне слово, - замріяно вийняв із рота люльку генералісимус. - Турксиб, Магнітка, Соловки, Колима...
- Але теж сюди не клеїться, - заперечливо покрутив обважнілою головою Шікльгрубер.
- А в тебе що клеїться? - зміїно прищурився Коба.
- Кальтенбруннер! Ні, багато... - задумливо чухавсь
Адольф. - Давай ти.
- Каганович! - аж підскочив з радості незворушний Йосип.
- О, зер гут, - заздрісно зітхнув Гітлер. - У мене таких орлів не було.
- Сталінський сокіл! - підняв вказівного пальця Йосип. - Причому - неперевершений! Все твоє гестапо не зробило Україні того, що він сам там учворив. Без єдиного пострілу, без концтаборів і крематоріїв мільйони людей - стариків, жінок, дітей достроково на той світ відправив.
- О, дас іст зер інтересант, - пожвавлено звів писка Адольф. - Це ж рентабельно і економічно вигідно.
- От бачиш... Ти танками і гарматами, він - голодом. А зекономлену таким чином пшеницю ми відправляли тобі, геносе Адольф.
- О, данке шен, данке шен, ви добре підгодували мій вермахт. На українському хлібі могутнів доблесний німецький зольдат. Так що передай спасибі і твоєму соратникові Кагановичу. До речі, він за це все сидів?
- Сидів. Удома на дивані. І дивився телевізор. Та читав про себе у пресі статті. Це твоїх у Нюрнберзі, як мокрих курей, обпатрали. За злочини проти людства. А мій Каганович пенсію персональну за це отримував.
- Так над ним же треба було зробити показовий процес, - ревниво і зло сплюнув Гітлер. - Моїм хлопцям, що сконали в петлі, далеко до нього!
- А таки далеко. Як до неба пішки, - розгладив вдоволено іржаві, мов колючий дріт, вуса Йосип Вісаріонович. - Хай живе Лазар Мойсейович!
- Хайль! - звично викинув руку і вибалушив свинцеві очі Адольф. - Такі хлопці нашому брату завжди потрібні!

ДЛЯ РІДНОЇ ЖІНКИ

А знаєте, що я своїй жінці подарував? Їй-бо, не вгадаєте. Прийдіть до мене додому, подивитеся. Ви такого дива в житті ще не бачили.
Тільки вузенький прохід у кімнаті. А з обох боків, як ото в джунглях: тут тобі і кактуси, й фікуси, і примули, фіалки, калачики, чорнобривці, "кульчики", нарциси, гортензії... Одне слово, не хата, а райський куточок. А то ж раніш - ну наче тобі філіал пекла. Жінку наче який нечестивець щодня рогами під бік штрикає. Свариться та бурчить, гризе та пиляє.
- Знаєш що? - кажу якось їй. - А давай я тобі за кожну сварку, за кожне грубе або лайливе слово квіти буду приносити! Тільки сказала "теля" - я тобі проліски. Тільки почув "йолоп" - я тобі тюльпани. Ти мені - "телепень", я тобі - нарциси. Ти мені - "дурень", я тобі - троянди. Ти мені - "пеньок", я тобі - бузок...
Відтоді й пішло у нас квітуче життя.
Кухня перетворилась на київський магазин "Квіти України", а кімната - на дендропарк, бо в подальшому я почав купувати й вазони. У світлиці з'явилось дві пальми в столітрових дубових діжах, розкішні кактуси у полив'яних тривідерних зелених виварках, на веранді - японська сакура в
оцинкованій балії.
Тільки після того, як в черговий раз підскочили ціни і почав я продавати на квіти килими та домашні меблі - пішла моя на курси аутотренінгу. Заставила полиці підручниками, посібниками, довідниками "Уроки домашньої етики", "Секрети сімейного щастя", "Естетика поведінки".
"То як бути тепер з квітами? - розгублено думав вже я, коли зовсім зникли з її лексикону непарламентські вирази і мою рідну жінку можна було посилати представником в ООН чи ЮНЕСКО від України. Або на всесвітній конкурс "Міс Дружина". - Я ж уже звик, втягнувся. Та й моя половина ще, чого доброго, образиться, як перестану щодня квіти приносити..."
- Найкраща квітка у мене - ти, - грайливо повідомила якось вона, закохано дивлячись мені у вічі. - Правда, вже трохи прив'яла. Але отакі живі квіти, я десь читала, теж люблять ласку, вони жухнуть від грубощів, нездорової сімейної атмосфери, - лагідно пригладила залишки мого чуба.
- Та яка я там квітка, - зніяковіло виправдовуюсь. - Будяк старий, та й годі. Ось ти в мене - справжня троянда. Біла троянда з ніжними пелюстками вуст.
- Диви, який ти в мене поет... - глянула так, як на першому побаченні. - Ну гаразд, нехай буде гречка: у нас в хаті ікебана - троянда з будяком, - срібно засміялась дружина, розпустивши на плечах золотаве море волосся.
Я ніжно пригорнув свою троянду до грудей, вдихав таємничі пахощі злагоди та ніжності, і дивився, дивився та не міг надивитися на ту єдину у світі квітку, яку подарувало мені життя.

ЗВЕРНЕННЯ КДБ
/кремлівських думних бояр/

до матері міст руських -
стольного града Києва.

Ми, Кремлівські Думні Бояри, що триста років чухали свої сиві бороди, все обдумуючи, як би об'єгорити довірливого й наївного, єдинокровного і єдиновірного свого молодшого брата, - хочемо нині привселюдно покаятися:

1

За те, що ми віроломно похерили, по московському кажучи, Переяславську угоду з вашим гетьманом Богданом;
за вирізану Меншиковим та спалену дотла за указом великого ката-царя Петра гетьманську столицю Батурин;
за знищену сучкою-царицею Катериною Запорізьку січ та замордованого на Соловках останнього кошового отамана Петра Калнишевського;
за підступно убієнного у темниці в царській столиці гетьмана Павла Полуботка;
за підло схопленого та четвертованого ватажка гайдамаків Івана Гонту;
за покріпачених, у рабство відданих українських селян;
за побудований на козачих кістках славний город Петроград, чи Санкт-Петербург;
за многая-многая прегрішенія і преступлєнія наші , не по братськи та християнськи, но токмо по зрадницьки та диявольськи вчворені.

2

А ще хочемо вибачитися і за недавніх цабе-КДБ - Комуністичних Думних Бояр:
Леніна та Троцького, Сталіна та Дзержинського, Ягоду та Єжова, Постишева та Кагановича, Берію та Молотова, Брежнєва та Суслова, і прочая, і прочая, які добре думали, як за 70 років зробити Україні більше зла, ніж ми його накоїли - за всі триста.

3

Хочемо також покаятися і за сучасних КДБ /Кремлівських Демократичних Бояр/, що вже нині, в часи перестройки, та й пізніш, у всього світу на виду:
загребли до московських скарбниць все українське золото й срібло і не хочуть його повертати;
під серцем "матері міст руських", біля "колиски трьох братніх народів" підклали чорнобильську атомну бомбу;
вигребли екскаваторною лопатою з підземних комор скарби землі української, її газ, нафту, а нині правлять за все це втридорога;
хапали до московської армії тисячі українських хлопців, нищили їх в Афганістані та по всіх усюдах;
і прочая, і прочая, і прочая.

4

Позаяк Київ - мати міст руських, а Київська Русь - колиска, як ми здавна твердимо, трьох братніх народів, - то покаявшись, б'єм чолом і уклінно просимо:
1. Створити таки разом оновлений Союз під назвою - Київська Русь.
2. Блудну доньку твою, Москву, взяти просимо під твою прародительську длань, покласти її в ту стародавню тисячолітню колиску та всипати їй по перше число по голій і голодній вертлявій сідниці за многії вищеозначені прегрішенія її.
3. Столицю оновленого Союзу перенести із Москви до стольного града Києва.
4. Визнати державним гербом оновленого Союзу під назвою
Київська Русь герб великого князя Київського Володимира - тризуб.
5. Визнати національним гімном оновленого Союзу пісню "Ще не вмерла Україна".
6. Оскільки центром Русі було споконвіку велике князівство Київське, а тодішній Союз очолював великий князь київський, просимо називати віднині киян - великоросами, а нас, московських бояр і всю чернь московську - малоросами.
7. Кремль московський пропонуємо закрити на переоблік, а кремлівську стіну, подібно до берлінської, розібрати по цеглині на сувеніри та продавати їх на аукціоні за валюту, чи міняти по бартеру за ковбасу.
8. Всі золоті запаси, алмазний, валютний та інші фонди перевезти на вічне зберігання до стольного града Києва.
9. Позаяк хліб у нас вже втридорога, а водка-горілка і паче того - зело хочемо прискорити підписання цього акту про возз'єднання твоїми боярами.
Слізно молимо не відмовити в нашому проханні:
Навік знов з'єднатись в єдиний Союз
Із давньою назвою - Київська Русь!
В противному разі будемо звертатися до ЮНЕСКО, ООН та до твоїх КДБ /Київських Думних Бояр/.
Волимо під руку великого князя київського Леоніда!

Далі