ЄВГЕН КОЛОДІЙЧУК
БУЛЬДОГ НА КУРОРТІ-ІІІ
КАФЕ "ІНТИМ"
Монолог інтердамочки
Кричать по всіх кутках: гласність, демократія! Про що ти шепчеш?
Яка гласність? Яка демократія?
Пішла я в райвиконком. Давай, кажу, дозвіл на СП чи кооператив.
Будем добувать золото. Причому відкритим способом. У центрі міста.
Той, у райвиконкомі, зразу в осад випав.
- Що за СП? Що ви будете виробляти? Чим займатися? - пристав до
мене, як лист у лазні.
- Індивідуальною трудовою діяльністю, - чіпляю йому локшину на
вуха.
- А конкретніше? Якою саме?
- Якби ти був молодший, - кажу, - то й сам би допетрав. А тобі
вже, по-мойому, потрібен інший кооператив. Отой, що вінки в'яже...
Довелось до голови міськради топати.
- Слухай, - кажу. - Ти мужик, чи валянок? Хочемо добре діло робити.
Валюту для міста качать. Давай, кажу, "добро" на кооператив.
- Який? - і він не може усікти. - Для кого?
- Для тих дівчат, - кажу, - що з іноземцями дружні зв'язки підтримують.
- Це ідея, - звів керівного пальця мер. - Хай би займалися суспільно-корисною
працею.
- А я що кажу? - тулюся до нього ближче. - Організуємо службу
знайомств. По вищому класу. Щоб не шукали мої дівчата імпортних
хлопців попід готелями. А щоб одразу, як прибув до нас який фірмач,
йому - чашку кави в зуби у нашому кооперативному кафе "Інтим".
"Чи не бажаєте в кімнату психологічного розвантаження? Яку
б ви хотіли? Блондинку? Брюнетку? Вага? Ріст? Талія? Ціна? В аренду,
чи напрокат? На скільки днів?".
Бачу, і мер щось треться-мнеться.
- Чого ламаєшся? - кажу. - Все буде - вищий клас! На рівні світових
стандартів. Хоч тут не доведеться червоніти перед Заходом! Дамо
рекламу у пресі, по радіо, телебаченню. Зробимо курси підвищення
кваліфікації. Підготовчі групи в середніх школах організуємо...
- беру того чмиря за галстук і делікатно так тягну до себе.
Мер вуха розвісив, губами цмокає, а головою крутить:
- Не можу, - кривиться, - я на службі... Та й немає фондів, нема
приміщень.
- Дай нам в оренду, - кажу, - яке міністерство. Тільки на третю
зміну. Все одно там дармоїди сидять. Гроші з держави доять. А
ми будемо давати такий навар, що заводу й не снилося. Черга буде
стояти до нас, як при Союзі за милом. Чи пральним порошком. Робота
- сам знаєш - екологічно чиста. Природу не нищимо. У нас - енергозберігаюча
технологія. Світла навіть в нічну зміну не треба. Хіба червоний
ліхтар при вході.
Працюємо творчо, з фантазією, з видумкою. До кожного клієнта -
індивідуальний підхід. Не буде, як в магазині:
- Вас багато, а я одна...
Або:
- Більше в чергу не ставайте: всім не вистачить!
Ніяких черг, ніяких дефіцитів. Можемо ще й по контрактах гастролювать
за рубежем. Як наші футболісти.
Одним словом, діло задумала я корисне й досить престижне. Героїв
Чорнобиля преса так не оспівує, як наших дівчат. Тож спонсори
чи інвестори знайдуться. Як не в нас, то за кордоном.
Організуємо з ними спільні підприємства. Технологія їхня - робоча
сила наша. Філії свої по всьому світу відкриємо. Бо в нас працювати
творчо, з повною віддачею ті бюрократи не дадуть. Одразу організують
трест, главк, міністерство інтимного зв'язку. Директори підуть,
зами, поми... З району
подзвонять - залиште. З області дадуть вказівку - привезіть. Тому
- поза чергою. Тому - з чорного входу. Тому - з доставкою додому.
А ще ж треба на експорт. Продамо газ, нафту, землю, заводи, фабрики
- чим будемо торгувати? Чим валюту заробляти? Так що, як бачимо,
резерви в нас є. І чималенькі.
Не цінимо ми ще як слід людський фактор. Лопухи!
Група "Регіт"
Веселий репортаж
На стадіоні в Санто-Бальканто -- сто тисяч глядачів.Сьогодні
тут грають місцеві майстри з командою українських гумористів "Регіт".
М'яч у Дударя, Дудар пасує Глазовому, Глазовий -- Жолдакові,і
той, залишивши на м'ячі лівим носаком бутса автографа, сильним,
коротким, як афоризм, ударом посилає його до вдячних глядачів,
які давно чекали цього моменту.
І поки м'яч з автографами наших зірок рвуть на шкарматки імпортні
фанати -- кілька слів про сьогоднішню зустріч. Команда українських
сміхотворців щойно прилетіла до Санто-Бельканто. З міжнародного
аеропорту на шикарних веломашинах ці визначні майстри підкотили
просто до роздягальні. Тут під час душу, масажу й розминки по
системі у-шу і вдалося поговорити з одним із форвардів команди
Євгеном Дударем. Днями він закінчив тривале турне по країнах далекої
Півночі та Близького Сходу, де брав участь у чемпіонаті світу
з гумору та сатири серед майстрів найлегшої вагової категорії.
- Зустрічали мене скрізь добре, - знехотя відповів він, дивлячись
згори вниз. - Одразу, як зійшов з трапу "Боїнга" у Нью-Йорку,
мене оточили численні представники нашої преси. Зарубіжні кореспонденти
"Сільських вістей", "Літукраїни", також весь
корпункт у повному складі журналу "Вітчизна". А кореспондент
журналу "Перець" по англомовних країнах на своєму новенькому
ХВЗ в імпортному виконанні підкинув мене до готелю.
Пробачте, щойно спонсори подарували команді нового м'яча взамін
порваного на сувеніри, і наші бійці сатирично-гумористичного фронту
знову ринули у рішучий наступ.
Сьогодні на сатиричних обріях невиразна, туманна погода. Та незважаючи
на це, прихильників у майстрів ударного слова - хоч греблю гати.
Дату сьогоднішньої зустрічі оголошено у Санто-Бельканто національним
святом - Днем сміху.
Скрізь календарі, буклети, листівки, присвячені цьому матчу, різноколірні
повітряні кулі, що рекламують книжки наших ударників і снайперів.
У газетних кіосках, на вітринах магазинів, у вікнах фешенебельних
офісів та отелів, за вітровим склом автомобілів, на лискучих сторінках
ілюстрованих видань - всюди можна побачити розтиражовані у мільйонах
примірників кольорові портрети елегантного Чорногуза, суворого
Дударя, круточолого Глазового, гоголеподібного Прудника.
Наші б'ють з центра поля. З м'ячем капітан команди Олег Чорногуз.
Трибуни завжди з нетерпінням чекають його віртуозного удару по
воротах. Рідко нині бачить цю зірку телеглядач, бо популярний
майстер сатиричних пенальті та іронічного дриблінгу повністю перейшов
у профі. Буквально днями в Києві у Палаці спорту відбулась урочиста
зустріч цього заслуженого майстра нашої веселої команди із столичними
фанатами, а в палаці "Україна" -- чествування з нагоди
виходу у світ його нового сатиричного роману "Як я був директором".
- Як ви стали знаменитим? - цікавились численні шанувальники на
цих творчих зустрічах.
- Щоб стати відомим, треба бути гумористом. Щоб стати знаменитим
-- треба бути футболістом, - з ходу відповів творець дотепних
голів та веселих романів. -Тому й вирішили з відомих сміхотворців
організувати футбольну команду, чи, кажучи по сучасному - групу
"Регіт".
І знову на ваших екранах - мобільний та невтомний Дудар. Творчий
зріст його -- досить бурхливий: всього написав 295 гуморесок,
видав 15 книжок загальною вагою 2,5 тонни, читав свої твори зі
сцени 1215 разів, слухали його 120 тисяч чоловік, із них:
а) сміялися -- 102 тисячі;
б) реготали -- 15 тисяч;
в) скреготали зубами -- 2 тисячі;
г) писали в інстанції -- 150 чоловік;
д) дзвонили, куди слід -- добрий десяток.
Грає цей майстер весь час у нападі. У застійні роки був і в захисті.
Любить тишу, борщ з пампушками, не терпить гонорарів -- думає
організувати, подібно до Нобеля, міжнародну Дударівську премію
за кращий афоризм.
Пробачте - на полі фінальний свисток судді. Команди достроково
погодились на нічию, потисли руки і побігли до магазину купувати
"Живчик" - знаменитий напій київського заводу "Оболонь",
що витіснив на світовому ринку "Пепсі" і "Кока-Колу".
А ввечері - бадьорі, дипломатично усміхнені знову зібралися вони
всі разом у центрі столиці Санто-Бельканто. На прощальному брифінгу
в українському консульстві адміністратор нашої команди, незрівнянний
байкар Полікарп Шабатин сказав:
- Бажаємо вам гнучкості, прудкості, в'юнкості й стрункості! -
тобто побажав дипломатам завжди бути в добрій спортивній формі.
Попереду в нашої улюбленої команди - нові матчі, нові виступи,
нові смачні страви в кращому столичному ресторані з романтичною,
милозвучною назвою "Санто-Бельканто". Коли всі розсілися
за розкішним банкетним столом, метрдотель із сліпучою усмішкою
сказав:
- Замовляйте, що бажаєте - у нас в принципі все є!
- А радіація у вас є? - зверхньо кинув Михайло Прудник.
Метрдотель зблід і, не сказавши ні слова, побіг до свого шефа,
щоб з'ясувати, чи може виконати замовлення клієнта.
- Такий їхній хвалений західний світ! У нас цього добра - хоч
греблю гати, а в них - вдень зі свічкою не знайдеш, - з обуренням
сказали відомі маестро і на знак протесту покинули зал. -- А ще
брешуть, що в них нема дефіциту...
У Борисполі, коло трапу літака, улюбленців публіки зустрічали
кореспонденти "Правди", "Известий", "Нью-Йорк
таймс" та "Вечірнього Києва". А президент наш тут
же, без зайвих церемоній, вручив кращим сатирикам медалі "За
доблесну працю" і сфотографувався з командою на згадку.
- Я не Блохін, але теж - Олег, - скромно зазначив, дякуючи за
нагороду, Чорногуз.
Усі разом поїхали на Хрещатик, щоб відкрити коло Бесарабки, на
місці пам'ятника вождю пролетаріату -- бронзове погруддя незабутнього
вождя й тренера наших сміхотворців - Остапа Вишні. Адже він прожив
на білому світі перші сто десять літ... Та й ще житиме довго-довго.
І ніяка радіація йому не страшна.
БУДЬ МАВПОЮ
У лісі мавпі ну просто снився телевізор.
- Он усі люди день і ніч вдома футбол дивляться, а тут від нудьги
хоч на пальмі вішайся, - пиляла мавпа свого орангутанга.
- Хочу телевізора! Хочу телевізора! - вторило їй плаксиве мавпеня
й чіплялось хвостом батьковї за шию.
Старий орангутанг щойно вийняв з таксі лискучий "Електрон",
втеліщив його на дерево, примоцював ліанами до стовбура і, важко
хекнувши, спідлоба глянув на свою половину.
- Тепер будемо камінцями біля нього сидіти, - кисло скривилась
мавпа. - Он всі люди з транзисторами по лісі гуляють, а тут...
біля цієї коробки чергуй.
- Хочу транзистора! Хочу транзистора! - розгойдувалось на антені
мавпеня.
На другий день старий орангутанг урочисто вчепив йому на шию новенький
"Шарп".
- Тепер весь ліс тією музикою розполохаємо, розшарпаєм, - бурчала
мавпа. - Всі люди в ізольованих квартирах живуть, ні вони, ні
їм ніхто не заважає, а тут з тобою все життя по деревах пролазиш.
- Хочу хату! Хочу хату! - репетувало мавпеня й закинуло транзистор
на гілляку.
Через півроку звірі вітали мавпу з новосіллям.
- Не велике досягнення, - манірно кривилась вона. - Люди машинами
по вихідних тут гасають, а з моїм водієм по паркету колінцями
щосуботи лиш їздиш.
- Старий, давай машину. Пі-піп! - натисло мавпеня на кнопку батькового
носа.
Одного чудового дня орангутанг в'їхав у ліс чорним лискучим лімузином.
- -- Якраз добре по цих джунглях машиною роз'їжджати, - через
два дні пихтіла мавпа. - З таким йолопом усе життя в глушині цій
просидиш. Я то - вже Бог із ним, а дитина ж он дикуном виростає.
В місті хоч би в цирк десь прилаштували...
Згодом мавпа водила вже мавпеня в акробатичну студію цирку.
- Слухай, - сказала вона якось орангутангу. - Я не буду ходити
по місту сіро-бурою, наче з лісу вирвалася. Людські жінки он,
як лебеді, ходять. Негайно дістань мені перекис водню.
Коли мавпа-блондинка з обведеними тушшю очима граціозно підійшла
до чоловіка, той радісно завиляв хвостом, але зразу ж його підібгав.
- Радіє, що жінка не має в чому з хати вийти, - злісно блимнула
крізь матові скельця. - Онде люди в квадратних окулярах вже ходять,
а я досі, як кругла ідіотка, ці круглі ношу. - І бризнула ними
об підлогу.
- Слухай, - завив орангутанг, - не бери ти з них приклад. Будь
мавпою.
ДІД МОРОЗ СЛУХАЄ
Дід Мороз слухає...
Не знаю, не знаю, в мене на Новий рік і так буде роботи по горло.
Вас багато, а я один.
Я не винен, що у вас діти. У всіх діти, і всі чекають, щоб я теліщив
їм подарунки. А за це навіть спасибі не кожен скаже.
Ви подякуєте - так від цього ні холодно, ні душно. За спасибі
ви на роботі штани протирати не станете.
А зарплату і без вас дадуть. У мене ставка, так що будьте здорові.
Ну, це інша розмова... Ні більше, ні менше - так, як усі.
Таксі буде? Я на горбу перти той мішок не збираюсь. А трамваєм
як почну їздити - будуть ждати дітки ваші новорічних подарунків
до нових віників.
Дайте на всяк випадок ваш домашній і робочий телефони. До речі,
де ви працюєте?
Добре, мабуть, приїду. Тільки знаєте що: ви кожуха зможете дістати?
Білого, довгого, натурального... Не вірю. У торгівлі працюєте
і не можете.
Рідко бувають, раз на рік? Я теж буваю раз у рік, і то не в кожного.
Словом, буде мені - буде вам. Пам'ятайте: Дід Мороз приходить
тільки в кожусі.
А шапки частіше бувають? Можна поки що кролячу, білу чи сіру.
Валянки не треба, краще чобітки імпортні, з довгими халявками,
вони тепер у моді.
І спитайте своїх колег, чи немає портфелів хороших. Я з торбою,
як дурень, не буду носитись.
Добре, домовились. Тепер скажіть, які ваші діти цукерки люблять.
Я для вас теж постараюсь дещо зробити.
Усе ясно, - готуйтесь до зустрічі. Дід Мороз біля ялинки буде
вручати вашим дітлахам подарунки - і читати віршики:
Ішов тим лісом Дід Мороз,
Червоний в нього ніс...
Тільки майте на увазі - я білої не п'ю.
ЯК ПИСАТИ ГУМОР
а б о
ДЗВОНЮ В РЕЙКУ
Часто запитують: як писати гумор? Що для цього потрібно?
Одні кажуть - талант. Другі твердять - авторучка.
Мені потрібні валянки.
Будинок наш - залізобетон. Влітку - не доходить тепло сонячне.
Взимку - не доходить тепло ЖЕКівське.
Взуваю валянки, сідаю за стіл і пишу.
В кімнаті повітря, як на гірському курорті. Сніжинки на вусах
виблискують. Бурульки на бороді видзвонюють. Валянки - на ноги,
рукавиці - на пальці, ручку над газом розігрів, щоб чорнило не
замерзало. Мороз бадьорить, тонізує, освіжає думки, гуморески
в голові просто в чергу стають, на папір просяться. Тільки пером
води!
Ну, гумореску, скажете ви, й так зварганити можна. А як писати
роман? Чи хоча б повістину?
Повісті можна писати в другий спосіб. Прямо протилежний.
Як писала, скажімо, Агата Крісті? Сидячи у ванній. У неї це була
примха. В мене - творча потреба.
Ванна моя теж капітальна, чавунна. Наливаю в неї повно холодної
води. Грію паяльною лампою.
Коли вода добре нагріється і у ванній кімнаті температура стає
плюсовою, - робоче місце готове. Закріплюю на якорі плаваючий
стіл - надувну гумову подушку. Пірнаю по горло у теплу воду. І
- пішла писать губернія.
Написав повість, виліз із води, заніс до видавництва. І знов пірнаєш
по горло в роботу... Недарма ж Агата Крісті сотнями детективи
шпарила. Робочий кабінет собі у ванній зробила.
Правда, вона туди провела собі телефон. Мені, слава Богу, це не
загрожує. Начальник вузла зв'язку сказав, що пам'ятники й телефони
письменникам треба ставити посмертно. А до того часу - твори,
видумуй, пробуй. Ніхто тобі не заважатиме. Ніякі дзвінки.
- Ну, а як все-таки треба кудись подзвонити? - скажете ви. Десь
до видавництва, чи до редакції.
Навіщо той телефон. Я зробив екзотичніше: вчепив на балконі рейку.
Поклав біля неї шквореня. Домовилися з товаришем із редакції.
Коли гумореска у мене готова - рівно о дванадцятій п'ять разів
бамкаю в рейку.
Увечері короткі передзвони, як колись ото до вечірні у церкві
дзвонили - значить, отримав я гонорар. Може товариш приходити
в гості.
Ви скажете:
- Жарти-жартами, а все-таки. Що потрібно для того, щоб написати
роман? Чи взагалі хорошу книжку? Дотепну, веселу, смішну.
Як мінімум - письмовий стіл. Причому - двотумбовий. Імпортний.
З першосортної заграничної тирси. Із гарнітуру "Монарх".
Наші столи з натурального дуба для цього не годяться.
Дехто, кажуть, писав шедеври і на пеньку. Правильно. Хороший літератор
- і на пеньку напише гарну річ. А пень - і на золотому столі нічого
путнього не створить.
Що письменникові заважає працювати? Басейн. Яхта. Дача. Дружина.
Своя. Забирає це все прірву часу. З басейну - на яхту, з яхти
- на дачу. Нема й коли писати. З дачі на "Мерседесі",
"Вольво" чи "Тойоті" - до дружини. Як її чоловіка
вдома нема.
Все це - розкіш. І - непотрібство.
Що письменникові допомагає працювати? Валідол. Громадський транспорт
у часи "пік". Пункти прийому склотари. Та найкраще -
комунальна квартира, що з кожним роком стає все дефіцитнішою.
А як говорити всерйоз... Якби нормальному письменникові. Та ще
й гарного стола. У гарній квартирі. Та пристойну машинку. Друкарську
хоча б - не "Жигулі". Та замість "мобілки"
- хорошу рейку на балконі: щоб по всьому Києву було чути. І коли
наш "динамівець" гола забив. І коли
письменник, чи композитор, чи художник гарний твір написав. Щоб
не тільки майстрам шкіряного м'яча. А й майстрам рідного слова
чи пензля кричали ви азартно та спрагло:
- Шайбу!
А ви кажете - нема гарного гумору.
Наш гумор - у ваших руках!
РЕКЛАМНИЙ СЕРІАЛ
І серія
Дівчата сумують.
Масаж у розстрочку.
Манікюр -- лише для елітних мужчин.
Гувернантка у сауні.
Здається квартира. З хазяйкою. Погодинно.
IІ серія
Вранці, вдень, після обіду -- пий горілку "Артеміду"!
Пийте з нами! Пийте тут -- на тім світі не дадуть.
Школа юного алкоголіка. Факультатив.
Виведу із запою. Постійним клієнтам -- скидка!
Медичний центр "Ескулап" запрошує на лікування від
алкогольної залежності. Пільги -- Героям Союзу, ветеранам ВВВ
та воїнам-інтернаціоналістам.
ІІІ серія
Еротичне шоу в клубі "Ерос". Кожному клієнту безплатно
-- ящик віскі.
Фірма "Гетера". Дешево, швидко, якісно.
Якщо у вас відмовив пейджер чи впав рейтинг - звертайтесь по телефону
негайно.
Дерматовенеролог. Без вихідних.
Чудодійний засіб: від СНІДу не буде й сліду.
IV серія
Цироз печінки: євроремонт.
Викопаю яму ближньому. За помірну ціну.
Пам'ятник. Чорний граніт.
Вінки від СП "Діло -- Табак". На пільгових умовах.
Квіти від нічного клубу "Ерос". Безплатно.
Кінець фільму
В'ЯЖІТЬ МЕНЕ!
Прибіг до мене в міліцію якийсь несерйозний тип. Захеканий,
і з порога руки простягає.
-- В'яжіть мене! Я убив!
Сам -- руки назад, наче йому років з десяток щойно припаяли.
-- Присядьте, заспокойтеся, -- пропоную йому стілець. -- Зберіться
з думками.
-- А що тут збиратися -- і так усе ясно! -- чоловік мало не рве
на собі волосся. -- Негідник я -- та й квит! Негайно направляйте
мене в каталажку, а звідти прямим ходом -- туди, де Макар телят
не пас!
-- Давайте, -- кажу, усе спочатку. Хто ви й ким працюєте?
-- Пітекантроп я, дикун -- он хто! Злочинець, якого треба до найвищої
міри! -- кричить, аж захлинається.
-- Спокійно, -- намагаюсь, вгамувати пристрасті. -- Розкажіть,
як належить, по людськи. Ваше прізвище, ім'я, по батькові? Місце
роботи?
-- Руйнач я. Левко Мартинович. Працюю директором заводу. А до
того був начальником пересувної механізованої колони, що осушувала
землі. А ще до того -- головою правління колгоспу, що на тих землях
господарював. Поки не почали їх осушувати.
-- То ви ж шановний, заслужений чоловік!
-- Який я там заслужений! Злочинець я. Рецидивіст! Матінку-природу
он знищив. До інфаркту її, можна сказати, довів.
-- А-а, он воно що... Ви б із цим питанням зайшли до прокурора,
-- зрештою, почав мені вже набридати той дивак.
-- Та був.
-- Ну й що?
-- Порадив піти до суду. Написати заяву.
-- На кого?
-- На себе.
-- І ви написали?
-- Аякже. Заніс. Там подивилися на мене. З ніг до голови. Викликали
швидку психічну допомогу. Ті глянули в очі, постукали молоточком.
Чи клепки на місці, не порозсихалися. Та й коло дому висадили.
-- Що ж вам іще треба? -- ніяк не можу дотумкати.
-- Справедливості! Коли я висушив річку, розорав її береги, то
маю за це відповідати по закону, чи ні?
-- Ясна річ -- маєте...
-- От і садіть мене -- та й квит! Інакше -- не вийду з вашого
кабінету. Зроблю собі тут камеру-одиночку. Ще й оголошу голодовку.
-- А вас хіба не штрафували? За порушенням Закону про охорону
природи? -- питаю з острахом та надією.
-- Де там! Раз, здається, на десятку оштрафували. За отруєння
річки. А премії дали -- тисячу. За перевиконання завдань п'ятирічки.
-- Стривайте-стривайте... Це не про вас торік в газеті стаття
була? З портретом на першій сторінці?
-- Ну, була.
-- То який же ви злочинець? Плани перевиконуєте, на районній дошці
пошани фото ваше висить. Медаль вам недавно врочисто вручали --
по телевізору бачив. Одних премій скільки отримали. На трьох би
вистачило. А ви кажете - обікрав людство, майбутні покоління пограбував.
Хіба буває -- передовий грабіжник? Чи заслужений злодій?
-- А хто ж я, по вашому? -- наступає Руйнач.
-- Якби ви, приміром, до мене в кишеню у трамваї залізли, -- терпляче
роз'яснюю. -- Карбованця витягли. Тоді ясно, що злодій. А природа...
Діло наживне. Трава нова виросте. Риба в річці з'явиться.
-- А як не з'явиться? -- знов до мене присікався Левко Мартинович.
-- Імпортну їстимемо, -- кажу. -- Купуємо ж картоплю на Кубі,
яблука у Польщі, сметану в Фінляндії. То чого маємо рибу із своєї
Калабаньки вживати?
-- А річку де купимо? Ту, що зникла, яку я осушив?
-- Як де? Може, десь і продадуть. Он колись продали ж Аляску.
По п:ять доларів за квадратний кілометр... Ми їм туди по трубах
-- газ, вони нам сюди по тих же трубах -- водичку. Що їм, Рейну
чи Дунаю шкода? Для них це -- помиї, для нас -- імпорт.
Задумався чолов'яга. Опустив голову.
-- То що, нічого не буде? -- глянув на мене страдницьким поглядом
Руйнач. -- Не посадите за грати? Років хоч на п'ять, може, дасте?
-- почав канючити.
-- І не просіть, -- кажу, -- і не моліть -- нічого не буде. Це
не в моїй компетенції. Хіба що машину можу дати. Додому вас відвезе.
Не крали, не вбивали нікого, не грабували. То й не морочте людям
голову, чешіть додому, -- сердито кидаю вже в наказовій формі.
-- Отак всі кажуть, -- тяжко зітхає Левко Мартинович. -- Куди
не поткнешся. Прошу, доводжу -- ані в зуб. Люди добрі, в'язниця
за мною плаче. Річку загубив, ліс вирубав, поля висушив. Без атомної
бомби з квітучої землі пустелю зробив. А мені кажуть:
-- Ти ж герой, передовик! Наш маяк! Ми ж тебе -- у президію, на
сцену!
Отак і сиджу. Поки що у президіях.
КОЛЯДНИКИ
У залі вирували пристрасті. Тремтіли щойно виготовлені гірлянди
з паперовими сніжинками та солом'яними зірочками. Ходором ходила
ялинка, прикрашена порожніми пляшками з пепсі та пакетами з-під
молока. Тільки де-не-де на ній красувалася жувальна гумка.
-- Будемо колядувати, -- сказав у мікрофон президент.
-- Усі гуртом, чи по одному? -- підвівся з передніх рядів солідний
академік.
-- По одному, -- кинув з президії віце-президент. - Так більше
дадуть.
-- Отож вирішили, -- обвів усіх поглядом з трибуни президент.
--- Ніхто не проти? Можна ставити на голосування?
-- А де ми зірку візьмемо? -- нетерпляче вигукнув з місця директор
науково-дослідного інститут твердих сплавів і плавлених сирків.
-- Ініціатива завжди в нас карається, -- напівжартома завважив
президент. -- Гадаю, вашому інституту таке термінове завдання
під силу. Виготуєте в рамках конверсії.
-- Це ж торбів скільки треба... -- окинула повен зал доктор наук
Віра Іванівна Козир.
-- Торби бере на себе науково-дослідний інститут нетканих матеріалів,
-- бадьоро вигукнув директор цього закладу Петро Шваченко, імпозантний
чоловік у тканому імпортному костюмі. -- При потребі можемо забезпечити
торбами все наше населення.
-- Чудово, -- зацвів президент.
-- А коли репетиції? Я ж колядувати зовсім не вмію... -- зашарілася
академік Воловик. -- Нас учили інших пісень... "За Сибіром
сонце сходить", наприклад.
-- Репетиції бере на себе Інститут народних звичаїв та обрядів.
Де директор? Є тут? Чудово! -- знову розцвів серед зими президент.
-- Забезпечте виконання!
-- Організаційні питання всі вирішили? -- підвівся вчений секретар.
-- Та наче всі... -- заворушилося загальне зібрання академії.
-- Отже так, -- підсумував президент, -- зірка, вважайте, є, торби
для подарунків будуть, колядки й щедрівки вивчите. Підемо колядувати
й щедрувати. Куди? На багатші села. До бізнесменів, рекетирів,
депутатів. Кожен науково-дослідний інститут готує свою програму.
І, вперед, з а пирогами! А ви кажете -- зарплати три місяці науковцям
у нас не дають. Нині гроші заробляти треба. Ринок! -- значуще
звів догори пальця президент академії вищих наук.
ЗАОЧНА ЛЮБОВ
В очі ж ніколи не бачив, але -- люблю її, і все!
Кеша Ханигін -- бачив: каже -- закачаєшся! Та й в газетах про
неї мало не щодня пишуть. Фотографії у різних позах вміщують.
По радіо взахльоб хвалять! По телику без кінця показують.
Ну, телик теж може брехати, як мій Барбос. Але Кеша Ханигін --
нікада! Власними ж очима її обмацав.
Шмотки, каже -- одна фірма!
Продукти -- бери, що хочеш! Відкриваєш дверцята, а там -- помаранчі,
ананаси, банани, кокоси... Холодильники - один імпорт! Двоповерхові!
З комп'ютерною системою. Інакше в наїдках, і тим більше в напитках
не розберешся... Навіть у машині холодильник з пивом стоїть!
У кожній кімнаті -- телевізор. Причому -- на стелі приклеєний.
Як картина. Лежиш собі на тахті, ноги задер, очі на стелю витріщив
і дивишся собі детектив про того італійського Штірліца. Забув,
як його дражнять. Із фільму "Спрут".
Ну, а раз кілька холодильників у хаті, то ясна річ, що й туалетів
у квартирі -- декілька. І ванних кімнат теж кілька штук у квартирі.
І крани, уявіть собі, там не течуть. І дяді Васі кликати не треба.
Щоб гумову прокладку замінив. На паперову троячку.
І машин у домашньому гаражі цілий автопарк! Яких твоя душа бажає:
мерседес, тойота, вольво, сітроен. До кольору, до вибору. І спортивна,
і на свято, і на кожен день.
Отака вона, та моя заочна любов. Розкіш з неї -- так і пре. Правда,
трохи страшнувата. Увечері, а тим паче вночі, каже Кеша Ханигін,
краще її не бачити... Зате грошей -- кури не клюють. У різних
банках -- вільно конвертована валюта. Ну, це мабуть у конвертах
грошва лежить. Через те й
конвертована.
Я, правда, всього цього добра не бачив, але Кеша Ханигін каже.
Фото навіть кольорові привіз. І фільм. Сам її знімав. В усіх позах
і ракурсах. І з парадного, і з чорного ходу.
Ну, кажу, Кеша, все: хана! Сьогодні ж до неї їду. Беру квиток
і ту-ту!
-- А своя, рідна? -- питає Кеша Ханигін.
-- Та нащо вона здалася, -- кажу, -- як її обдерли, мов липку,
згвалтували, а тоді ще й взяли і отруїли. Різними пестицидами
й радіонуклідами. Щоб не одразу, а поступово доходила. Якби хоч
протестувала, відбивалася, обурювалася, а то -- як теля. Мовчить,
наче риба... І тепер, немов причумлена. Ні жива, ні мертва. Всі
з неї сміються, всі пальцем показують. Отака українська воляча
порода.
Так що махну до тієї мадам чи міс -- це точно. Хоч вона й далеченько,
за морями та за горами -- дарма! Кеша Ханигін каже -- кльова.
Не пошкодую, як до її необ'ятних берегів пришвартуюся. Щедра.
Нікому не відмовляє. Ну, там останнім часом трохи кирпу гне, маніжиться,
ламається, сопротивляється.
Але як натиснути, наполягти, попросити чи налякати - не відмовить.
Здається. Перед тобою всі свої прелєсті відкриє. Так мені Кеша
Ханигін каже. В нього до неї -- любов з першого взгляда. А в мене
-- до послєднєго диханія.
Лежу собі й мрію: коли ж нарешті вона мені розкриє свої обійми?
Та далека і щедра красуня -- Америка...
ЖУРАВЛІ
Недавня байка
Журавлі збиралися у вирій.
Довго й ретельно готуються вони до цієї події. І ось, нарешті,
все готове.
Залишились одні формальності.
Спочатку треба було пройти медкомісію. Щоб отримати довідку про
стан здоров'я.
У поліклініці була черга -- цілий пташиний базар. І все-таки за
тиждень усі зробили рентген дзьоба, кардіограму серця, аналіз
пір'я, щеплення проти сказу, ящура і проносу, пройшли отоляринголога,
психопатолога, гінеколога, дантиста, окуліста, масажиста.
Усе було нормально, лише окуліст виписав захисні окуляри, дантист
на всяк випадок -- вставні нержавіючі челюсті, а після щеплення
у декого почався легкий двосторонній нежить.
Потім слухали курс лекцій про міжнародне становище.
Далі за планом йшли правила безпеки й протипожежні правила.
Згодом проходили місячні курси першої допомоги.
Форсованим темпом прослухали курс лекцій з хореографії та економічної
географії.
Жвавенький сірий горобець прочитав тижневий спецкурс "Міжконтинентальні
перельоти".
Модноруда, чорнобура колись лисиця розказала про етику і космічну
естетику.
Сич закликав триматись правил руху.
Бурмило -- не вживати медовуху.
Спеціальний науково-дослідний інститут аеродинаміки випробував
їхні крила на міцність і надійність.
Працівник інституту орнітології урочисто напресував на ноги блискучі
кільця-паспорти.
Після цього були допущені до тренувальних польотів. У зв'язку
з першими морозами вони проводились у закритому боксі.
Далі треба було принести по 3 фотографії, заповнити тест-анкету,
здати свідоцтва про одруження, довідки про сімейний стан, метраж
гнізд та постійну прописку, знятися з квартирного обліку.
Журавлі знялися та й полетіли.
ГВАЛТ, РІЖУТЬ!
-- Хворий, лягайте!
-- Куди?
-- На каталку.
-- Чого?
-- Поїдемо. На операцію.
-- На яку операцію?
-- Ви Коваль?
-- Ні, Ковальчук.
-- Ну, все одно. Й вам не завадить. Розріжуть, подивляться, чи
все нормально.
-- Та не треба мене різати! Я не просив.
-- Хворий, не вередуйте. Скидайте штани, дамо укола. Вас хірург
жде. Анастезіолог чекає. Медсестра операційна до роботи готується.
Ціла бригада задіяна. А ви опираєтесь.
-- Мені терапевт, а не хірург потрібен!
-- Терапевти у нас -- дефіцит. За "бугор" поїхали. А
хірургів ще є. Удвічі більше, ніж на Заході. Хочете, щоб вони
без роботи сиділи? Зарплатні не отримували? Щоб діти їхні з голоду
повмирали? Бачу, що не хочете. Ну, то хутчіш лягайте...
-- Докторе, є хворий. Ледве відловили.
-- Чудово. Приступаємо до операції. Спирт у нас є?
-- Та нема, вчора у заввідділенням був день народження...
-- Хворий, може у вас є півлітра? В коридорі, у дружини? Чудово!
Де анастезіолог?
-- В ординаторській. Нові джинси міряє.
-- А операційна сестра?
-- На базарі. Скальпеля купує.
-- Хворий, може, у вас скальпель є? Немає? Погано. Треба зі скальпелем
тепер ходити. Часи такі наслали. Раптом "швидка" забере.
Чи рекетир уночі біля парадного щось попросить... І рентгенапарата
вдома нема? Нікуди не годиться. Пора куплять. Хоча б ускладчину.
Удвох з сусідом. Ми свій по бартеру на спирт медичний обміняли.
-- Іване Михайловичу! Є скальпель. У санітарки позичила. В неї
чоловік -- комерсант. Отримав гуманітарну допомогу. Від американських
рекетирів. Можна починати, Іване Михайловичу! Хворий, роздягайтесь!
-- А котра година? О, вже обід. Галю, нагрій чаю. Хворий, одягайтесь.
Ви часом не наркоман? У вас нема наркотику? Не маємо чим наркоз
давати. Зрештою, це недовго. Ви потерпіть з півгодини. І апендицит
-- тільки гавкне.
-- Іване Михайловичу, до телефону!
-- От не дадуть працювати. Перервали на найцікавішому місці...
Хто там питає: чоловік, жінка?
-- Та жінка.
-- Як її звати?
-- Інна!
-- Тоді біжу! Галочко, подивіться, щоб хворий не втік з операційної.
-- Іване Михайловичу!
-- Що таке?
-- Он "Чорна рожа" йде по телевізору. Сто тридцять шоста
серія.
-- Везіть його до палати. Завтра кінчимо.
-- Кого?
-- Операцію.
-- Іване Михайловичу! Вас до телефону!
-- Що таке? У нас не Коваль, а Ковальчук? Не того дівчата привезли?
Помилилися? Ну, голубонько, яка різниця. Всі в нас хворі, здорових
людей практично тепер нема. Розріжемо, глянемо, як все нормально
-- покладемо усе на місце. Нічого собі не заберемо.
"Що за люди -- не дають працювати. У нас план, кінець кварталу,
зарплати не дають, прогресивки нема, а роботи -- тьма. Тому щось
відрізати, тому -- доточити. А вони думають, що лікарня це так
собі. Пігулки попив, укола в одне місце штрикнули -- і будь здоров".
-- Хто там наступний? Коваль? Давай Коваля! Чим привезли? "Швидкою?"
Мерседесом? Кіньми?!.. І бичок до воза на шворці прив'язаний?
Давайте його сюди!
-- Кого? Бичка?
-- Та якого бичка? Тобі, Галю, все бугаї в голові.
-- Та не бугаї, а бички в нього. Ціла ферма. Відгодівельний комплекс.
Бачите, як реве. До гурту проситься...
-- Негайно хворого на стіл. Гукайте всіх од телевізора. Видно,
діло серйозне. Раз бичок під вікном реве...
НАВІЩО ТІ ГРОШІ?
Світ помішався на грошах. Звихнувся на доларах. Ніяк не допетраю:
нащо людям гроші? Та ще й такі дикі…
У поляків - чотири сотні зарплата. Не гривень - "зелених".
Дві сотні - пенсія. У чехів - ще більше. В Америці - там взагалі
подуріли: дві тисячі доларів, читаю у пресі, дають старим пенсії.
Навіщо? Що з ними робити? Кошмар!
Тут сто гривень пенсії - і то не знаєш, куди їх подіти. Чи за
квартиру платити, чи на базар два рази піти, чи з товаришем за
чаркою кави раз добряче посидіти…
Якби мені в місяць платили дві тисячі баксів - я б від них відбрикувався
руками й ногами. Ну, рік би ще, може, й потерпів. Купив би собі
машину. Стару якусь тарадайку. Бо нову "позичать"… Може,
навіть два роки якось витримав би. Ще б дачу придбав. Яку-небудь
собачу будку. І все! Клямка! Більш мені нічого не треба! Решту
би відправляв - у благодійний фонд для олігархів.
Он передавали по радіо, два наші бідняки мають по мільярду "зелених".
А третьому бідоласі, головному адміністратору, не вистачає до
мільярда двісті тисяч. То що мені, жалко? Якби я отримував дві
тисячі пенсії - тисячу б йому щомісяця точно перераховував.
Бо навіщо мені два "куски" в місяць? Рекет дражнити?
З тещею дебати розводити? Ночами не спати? В трамваї на всі боки
оглядатися - чи злодій десь не чигає?
А олігарху грубий гріш пригодиться. Футболіста в Африці купити.
Чи якесь обленерго удома придбати. А на депутатів як ціни підскочили!
Он в кулуарах кажуть - півмільйона кожен бере, щоб до більшовиків
пристати.
Ну, а на президентські вибори - там взагалі прірву грошей треба.
Кожному виборцеві найменш по десятці - на пляшку і пончик. А їх
же мільйони! І з кожними виборами - все нахабніють. Вже на рідну
десятку той електорат не дуже й клює. Тільки давай "зелені"!
Виборця - купи, виборчу комісію - замогорич, міліції, щоб отих
різних спостерігачів ганяла - гонорар дай, радіо, пресі, телебаченню
- суму кругленьку відстібни. А там же хвилина реклами - десятки
тисяч доларів коштує…
Ні, не буду я машини і дачі купляти. Буду спонсором.Помагатиму
найбіднішому з найбагатших. Хай прямим ходом -- шурує у президенти.
А без машини можна прожити. Я до "кравчучки" мотор куплю.
Від бензопили "Дружба". Ганятиму, як реактивний. Правда,
жінка заявила, що в такий лімузин не буде сідати. Каже, на "джипі"
було би престижніше. Не розуміє, що "джипів"у місті
тисячі. А моя "кравчучка" на реактивній тязі буде в
столиці одна. Та що у Києві: такого ноу-хау немає ніде в Європі!
Чогось останнім часом нас в ту Європу налигачем тягнуть. Не поїду
я туди. Ні поїздом, ні літаком, ні своєю "кравчучкою".
Хай нас туди не тягнуть. Там же платня - страшно сказати: до п"яти
тисяч доларів доходить. А доброму лікареві або професору і всі
десять можуть всучити.
Нащо професору десять тисяч? Як він спокійно сидить собі в нас
на базарі. Торгує колготками. Дихає свіжим повітрям. Не морочить
голову якимись там відкриттями, монографіями, міжнародними симпозіумами.
І на перлову кашу завше собі заробить.
Письменник теж не наживає за робочим столом геморою. Гуляє собі
по місту в обнімку із Музою. Збирає під час моціону порожні пляшки.
І отримує щодня гонорар. У пункті прийому склотари.
А колишній вчитель не псує собі нерви в школі з тими горлопанами.
Він спокійно собі продає у підземному переході навчальний посібник
для другокласників. Під назвою "Русский мат". У рамках
програми року Росії в Україні.
Не хочу в Європу. Хочу назад до старшого брата. Там ми жили, як
при комунізмі. Годували безплатно. Одягали надурняк. І возили
безкоштовно. По всьому Союзу. На Колиму, Воркуту, Соловки - без
всяких там віз. Нікому не треба було тої валюти.
І нічого, жили собі люди. Сімдесят з лишком літ. Без різних там
доларів та євро. Ще й співали: "Я другой такой страны не
знаю, где так вольно дышит человек". Бо гроші - це рабство.
А ми заздримо олігархам. Хай в кишенях вітер свище. Але це - вітер
волі!
ДЕНЬ ЗЛОДІЯ
1. Преамбула
У зв"язку з тим, що професійними святами в нас охоплені
практично всі - від піонера до пенсіонера;
що за числом святкових днів на душу населення ми посідаємо одне
з перших місць у світі і впевнено обігнали усі розвинені й недорозвинені
країни;
що внаслідок активних реформ, проведених під мудрим керівництвом,
ми вже маємо такі знаменні дати як:
День юриста і День танкіста;
День аптекаря і День пекаря;
День моря та День прокурора;
День педагога й День демагога;
День інваліда та Тиждень СНІДу;
що тепер ми святкуємо практично кожного дня, а буває, що вдень
і вночі, відкривши для цього ціле море нічних барів та клубів,
кабаре й казино, дискотеки та сауни, масажні кабінети та біотуалети.
На жаль, нема ще на сторінках календаря таких знаменних дат як
День хабарника, Декада шахрая, Рік корупціонера, Тиждень афериста.
Не мають своїх професійних свят ще й ціла армія повій, когорта
наркоманів, широкі верстви алкоголіків.
Та цементуючим усе суспільство торжеством може й повинна стати
ще одна червона дата нашого календаря - День злодія. Це свято
без перебільшення знайде палкий відгук у багатьох серцях трудящих
і нетрудящих мас нашого населення. З часом той урочистий день
стане міжнародним, інтернаціональним святом - із невмирущим гаслом:
"Злодії усіх країн, єднайтеся!"
Але для цього таку подію слід закріпити законодавчо - чи урядовою
постановою, чи то законом, або найшвидше можна зробити це указом,
проект якого і пропонуємо на всенародне обговорення.
П. Проект указу
1. Щороку сьомого листопада замість жовтневих свят урочисто відзначати
нове всенародне свято -
День злодія,
що за роки радвлади та в пострадянський час міцно увійшло в наш
побут і набуло масового характеру.
2. На честь цієї дати кращим махінаторам присвоювати почесне звання
"Заслужений злодій України".
3. Виготовити медаль "За видатні заслуги по грабуванню трудящих".
4. Провести щорічний конкурс серед широких злодійських мас під
назвою "Кращий за професією". Організувати цей важливий
захід по районних та обласних центрах, а заключний тур конкурсу
провести у Києві, в палаці "Україна" або в Маріїнському
палаці з врученням переможцям почесного диплома "Кращому
грабіжнику року".
5. Назвати вулиці іменами видатних злодіїв, грабіжників, авантюристів,
шахраїв, пройдисвітів - переможців цього всеукраїнського конкурсу.
6. У рамках святкових заходів до "Дня злодія" передбачити
і молодіжний телевізійний конкурс "Алло, ми шукаємо таланти",
в ході якого виявляти найобдарованішу молодь, що вже проявила
себе на цьому грунті - у школі, вдома, на виробництві, в робітничих
гуртожитках,у студентських аудиторіях, на ринках, в громадському
транспорті або й під час гастролей по інших містах держави чи
зарубіжних країн. Телетурнір проводити у таких номінаціях:
а/ кишеньковий злодій;
б/ квартирний грабіжник;
в/ шахрай по роботі з нерухомістю;
г/ юний сутенер;
д/ рекетир-початківець.
7. У столиці нашої держави місті-герої Києві, у містах Харкові,
Львові, Донецьку, Дніпропетровську, Симферополі, Севастополі,
Одесі - спорудити пам"ятники видатним крадіям нашої епохи.
8. Організувати широке висвітлення передового досвіду з відмиванням
брудних грошей у пресі, по радіо, телебаченню. Портрети передовиків
розміщувати на перших сторінках періодичних видань, а також у
людних місцях на відновлених "Дошках пошани".
9. Створити детективний документальний серіал "Злодій у законі".
10. За видатні досягнення кращим хапугам нашої країни вручати
державні премії в галузі злодійської науки і техніки.
І премія: пост міністра тіньової економіки.
П премія: станція електронного стеження за опонентами "Золота
кольчуга"
Ш премія: танк "Т-80 М" з командою спецназу на борту,
укомплектовану фотомоделями.
11. У терміновому порядку зареєструвати в Мінюсті нову політичну
структуру, яка матиме найвищий рейтинг у населення: "Партію
українських злодіїв (об"єднану)" - скорочено ПУЗ(о).
12. Лідера цієї партії на наступних виборах висунути на пост Президента,
забезпечивши йому гарантовану більшість голосів.
13. Тільки президент-рецидивіст зможе забузпечити Україні сильну
владу, американську могутність, московську присутність, європейську
стабільність і азіатську демократію
14. Масовим тиражем випустити кольоровий плакат-листівку з портретами
членів політбюро новоствореної партії і текстом: "Хай живе
ПУЗ(о)!"
15. Проект указу дійсний з дня проголошення на сцені чи опублікування
його у пресі.
А ЗЕМЛЯ КРУТИТЬСЯ…
Сатирична притча
А Земля крутиться…
З океанами, горами, вулканами, з олігархами, парламентами, президентами.
З голубами, що туркочуть за вікном. З воронами, що каркають на
тополях. Із хмарами, що в умитому чистому небі порозбігалися вівцями
по небесній полонині, і Сонечко-вівчар на променях-струнах виграє
їм вогнисту мелодію…
І якщо ти хоча б на сто кілометрів відлетиш уявою в Космос та
глянеш звідти на Землю - яка ж маленька вона та беззахисна в тому
холодному, темному, німому мороці. Будь-який метеорит може розтрощити
її на друзки. Будь-який ідіот на землі з ядерною довбнею в руках
- чи то президент, чи терорист - може розірвати її на шмаття.
А Земля крутиться… Довкруг Сонця і навколо своєї осі. З космічною
швидкістю мчить Всесвітом у крижаному Безмежжі. І не розхлюпає
зі своїх кругловидих боків морів-океанів з мільярдами тонн води,
і не струсить зі своїх рамен мільярди гомо сапієнс, котрі щохвилини,
щосекунди нищать її різними способами - радіацією, хімією, чадом
заводських труб, вихлопним смородом автомобілів, надпотужними
бомбами, ядерними ракетами, космічними монстрами-кораблями.
А Земля крутиться… З Амазонкою, Ніагарою, Дніпром, Россю, Оріллю,
Здвижем, Бугом, Супоєм, з Парижем, Нью-Йорком, Києвом, Львовом,
із хатиною моєї матері - десь там, під волинськими лісами та хвилястими
пагорбами, де сльозиться срібно тихоплинна, замріяна річечка Луга…
А Земля крутиться… З вулканами, горами, лісами, солов"ями,
лебедями, лелеками, крокодилами, зміями, шакалами, з королями,
імператорами, геніями, убивцями, із центристами, правими, лівими,
з мільйонерами-ненажерами, що готові заковтнути в своє ненаситне
черево всю планету. І дивиться на нас з високості Всевидяще Око.
А Земля - як пташине яєчко у Космосі… Десь беззахисно причаїлася
між зоряним цвітом на космічному Древі Життя. І співають солов"ями
зорі на тім вічному древі. А людина - як пил на космічному вітрі
в океані Вічності. Появилась - і зникла. Сьогодні ти - пуп землі,
а завтра ти - труп в землі. І ніхто не знає, скільки кому відміряно:
президенту, імператору, спікеру, олігарху, бомжу, прем"єру.
Люди, будьте добрими! Тоді буде тепло й затишно в нашому сімейному
гніздечку із такою святою назвою - Земля…
А Земля крутиться… А українці дрімають. Почитують із ближнього
зарубіжжя туалетно-жовту пресу. Дивляться із дальнього зарубіжжя
фільми-страшилки. І чекають доброго царя. Що дасть їм європейські
зарплати. Американські пенсії. Японські машини. Московську ковбасу.
Та будуть жити-поживати по американськи. А працювати й красти
по радянськи…
А Земля крутиться… З океанами, горами, морями, лісами, офісами,
банками, Лаврою, Софією, Михайлівським собором, з мерседесами,
джипами, кравчучками, нічними барами, секс-шопами, борделями,
кілерами. З "кольчугами", плівками Мельниченка, могилами
Стуса, Чорновола, Ємця, Гонгадзе, із семи мільйонами українських
заробітчан-наймитів по чужих світах, із півмільйоном українських
повій - у Стамбулі, Мілані, Тель-Авіві, Хайфі, у Гамбургу, США,
Еміратах.
А Земля крутиться - між планетами, зорями ледь світиться маленькою
жовтою зірочкою в галактичній туманності… А Європа захлинається
в повені розпусти - і водночас у весняній повені. А зразкова Америка
вибухає агресивністю та жорстокістю - і водночас вибухає хмарочосами.
А Земля крутиться… Он на ній відомий письменник збирає у столиці
пляшки, щоб купити за них хліба. Он наркоман купляє ширку за вкрадені
у матері пенсійні гроші. Он учень дивиться по телевізору фільм-страшилку,
щоб потім повторити засвоєний телеурок - убити свого однокласника,
сестру чи матір. Он підкрадається кілер до квартири своєї жертви
- чесного журналіста, що прагне навести лад на рідній землі, вимести
з неї сміття. Он моляться у відбудованому храмі прихожани - за
краще майбутнє своєї землі.
Там пенсіонер журиться, де знайти їжу - чи то в смітнику, чи випросити
на базарі, чи вижебрати десь на вулиці. Там інтерзлодій думає,
де взяти ще один мільйон чи мільярд. Там мати гризеться, як вивчити
дітей - у школі чи вузі. Там олігарх у законі мізкує, як за безцінь
купити ще один завод, фабрику, морський порт, нафтопереробний
комбінат, чорноземну Херсонщину, лісисті Карпати, футбольну команду,
депутатську фракцію.
А Всевидяще Око з Космосу дивиться на те все. І фіксує у своєму
вселенському комп"ютері. І кожному воздасть - по заслугах.
Он бабуся розбитою дорогою несе із села на базар до міста моркву,
петрушку, хрін, часник, кріп, щоб вторгувати гривню та купити
хліба чи солі. Он на загородній віллі обговорюють, як "кинути"
свого суперника, кандидата у президенти. Та посадити в те крісло
свого кореша. Он рубають у заповіднику трьохсотлітні дуби-велети,
щоб продати їх за валюту та пустити ті гроші на вибори.
А Земля крутиться - з горами сміття довкола міст, з помийними
ріками, отруєним повітрям, де лудь зіпає, як риба на березі, людина,
що з раю на Землі зробила пекло.
А Бог всемилостивий і милосердливий дивиться на те все із високості.
І поки що терпить.
А Земля крутиться… З океанами, морями, земною атмосферою і стратосферою,
тисячами супутників-шпигунів, арміями хабарників, з бездарними
міністрами, дебільними президентами, спорожнілими селами, забур"яненими
чорноземами, радіоактивними водами.
Прости нас, матінко-Земле, що вбиваємо тебе різними способами
- ту, що народила нас, що поїш й кормиш своїми соками, грієш своїм
теплом, умиваєш своїми водами, милуєш око своєю природою, квітами,
зеленню, горами, ріками, долинами, лісами, що одягаєш нас, годуєш
- і терпиш таку наругу.
Господи, Царю небесний, і ти, матінко-Земле, -- якщо можете, ще
раз простіть нас. Дайте нам останній шанс - може, ми здатні ще
стати людьми, виправитися, випростатися душею, вилюдніти, порозумніти,
не нищити тебе, а заодно й себе - і нинішніх, і майбутніх, своїх
дітей, онуків, далеких та близьких нащадків.
А якщо далі будемо тебе так немилосердно нищити, то змети нас
із свого обличчя - може, прийдуть інші цивілізації, які знову
з пекла, яке ми зробили на Землі, створять той Божий рай, що був
колись на нашій рідній планеті, був ще не так давно, як текли
повноводні та чисті ріки, що кишіли рибою, а ліси - диким звіром,
і розкішна природа радувала око, і Земля-матінка купалася в теплих
сонячних променях-обіймах, і ніхто її не оскверняв своїм нерозумним
втручанням - її надра, її атмосферу, її нерукотворний храм - Природу.
А Земля крутиться. Погляньте на неї з високості, з небесної далечі,
з космічної відстані бодай у сотні кілометрів. Гляньте на неї
з віддалі століть, тисячоліть. Очима предків. Божими очима. Погляньте
на себе - з висоти людяності. З порога третього тисячоліття, яке
може стати для нашої звироднілої цивілізації останнім.
А Земля поки що крутиться…