До історії 1-ї Сірої, 2-ї Волинської і 3-ї Залізної дивізій Армії УНР

Боротьба за виживання

1930-ті були роками боротьби за виживання… Василь працював на птахофермі, яку заснували приятель Григорій Симанців та його колега Махоня. Попри виснажливу роботу, громадської діяльності кубанець не кинув – видавав часопис "Село", листувався із сотнями комбатантів, які мешкали у Чехословаччині, Польщі, Франції та Югославії. Підтримував контакти з генералами Володимиром Сальським, Всеволодом Змієнком та Віктором Кущем (редактором журналу "Табор"). Активно дописував до "Тризуба".
Не дивно, що Прохода перебував у полі зору совєтських спецслужб. Одного разу його приятель, випускник УГА Гриць Симанців (у той час уже Симанц) сказав, що ним цікавляться більшовики і пропонують від совєтської торговельної місії матеріальну допомогу на видання часопису.
– Мені вже пропонували таку допомогу, – сказав Василь, згадавши пропозицію Андрія Лівицького, – але я відмовився, бо на чиєму возі їдеш, того пісню співай… Ідея аграризму – це правдивий селянський демократизм, що має діяти на добро хлібороба, який працює власними руками і думає власним розумом. Торгувати цією ідеєю, як це роблять політики, є злочином проти хлібороба, який хоче бути вільною людиною… Я проти примусу як диктатури капіталу, так і диктатури пролетаріату. Тому не можу прийняти допомогу як від одних, так і від інших.
– Такою позицією ви справі пропаганди аграрної ідеології не прислужитесь, а собі особисто зашкодите, – відпарирував Гриць. – Усе ж таки раджу вам познайомитися з моїм новим приятелем. Він – наша людина – українець.
– Собі я зашкодив ще в 1915 році, коли усвідомив себе українцем. А знайомство з вашим приятелем нічого доброго мені не дасть. Після харківського процесу над СВУ та нищення українських культурних працівників правдивий українець не може бути активним у совєтській установі. Тому до вашого приятеля не маю жодного довір'я. І вам більше не вірю. Завтра працюю у вас останній день.
До такого рішучого висновку Василя підштовхнула і дружина, яка страшенно боялася більшовиків, відчуваючи, що вони можуть завдати їм шкоди і в Чехословаччині.
І Василь вирішив створити власну птахоферму. Сподівався жити з продажу курячих яєць. Але для цього треба було купити шматок землі. А де ж взяти гроші? Допоміг керівник чеського "Сокола" Йозеф Труглярж, який поручився за Проходу в Подєбрадському земельному банку на позику 4000 крон. Так Василь роздобув основний капітал, з яким і почав господарську діяльність.
Його партнером став колишній сірожупанник Кость Задорожній. Василь знав його ще з йозефівського табору. Але невдовзі між побратимами почалися конфлікти. Причиною стала дружина Задорожнього. Мілка була чешкою і на українських емігрантів дивилася "як на жебраків, які мусять бути безмірно вдячними чехам за пристановище і допомогу. Ця вдячність у першу чергу мала бути виявлена до неї…" [97, с. 124].
Взаємини ставали пекельними. "Задорожні почали настроювати проти нас усіх чехів, – згадував кубанець, – називаючи нас невдячними чужинцями, які не шанують чеський нарід і навіть вороже виступають проти республіки". Мілка докотилася до того, що написала в жандармське управління, що Прохода – "польський агент". Та "стражмістр" не страждав на надмірну пильність. Побачивши, як каторжно працює Василь на своєму хуторі, він навіть показав йому того зловорожого листа [97, с. 124].
Попри тяжку працю, родина Василя страшенно потерпала – навіть сала не було за що купити. Жили тільки з того, що давав город. "Доводилося часом мастити картоплю воловими шкварками з рештками лою, що були призначені для кормової мішанки курям". Маруся бідкалася, що Василь "зі своєю химерною аграрницькою ідеєю ("сам собі пан на власній землі")" довів родину до того, що дитина повинна була їсти курячий корм [97, с. 126].
Цього разу виручив Платон Цісар. Він позичив тисячу крон, і це допомогло вийти зі скрути. А потім почали нестися кармазинки. За місяць вони приносили до півтори тисячі яєць, кожне з яких у зимові місяці коштувало крону.
Платон Цісар у той час очолював Союз українського сокільства. Народився він 18 листопада 1894 р. в м. Умані в сім'ї Мусія Марковича та Горпини Цісарів. Мав братів – Івана (1882 р. н.), Карпа (1889 р. н.) та Іова (8.5.1889 р. н.) [34, с. 188]. 1910 року в Умані Платон закінчив 6 класів гімназії. До Світової війни працював залізничним урядником, а тоді пішов до російської армії. Від 1917 року служив в українській армії. 1919 року воював у загоні гайсинського отамана Ананія Волинця. Брат Платона Іов став відомим отаманом Чорною Хмарою. Після саморозпуску загону Волинця Платон опинився за Збручем. Як козак Армії УНР був інтернований у Стшалково. 25 серпня 1922 року втік з табору до Німеччини, а звідти – у Чехословаччину, де закінчив лісовий факультет Празької політехніки…
Весна 1934 року принесла нещастя – захворіли кармазинки. Довелося порізати їх. "Почуття порядності" не дозволило Василеві відвезти на продаж курячі тушки, хоч за кожну він міг дістати 25 – 30 крон. "Ніби пустка настала на моєму хуторі, – згадував кубанець. – Не чути було ані співу півнів, ані кудкудакання курок. Повторилася ніби та трагедія, лише в значно меншому мірилі, яку мав перед півстоліттям мій покійний батько, коли у нього загинули від чуми всі вівці. Глибину цієї трагедії міг зрозуміти лише справжній хлібороб…" Так Василь Прохода поховав свою хліборобську мрію "бути самому собі паном" [97, с. 129, 130].
Син Роман згадував: "Батько викопав глибоку яму і кидав туди мертвих курей і пересипав вапном – а це було єдине наше багатство! Тільки раз у моєму житті я бачив, як мій батько плакав" [70 Б].
Через економічну кризу в ЧСР люди потерпали від масового безробіття. Навіть на тяжку фізичну працю влаштуватися можна було завдяки протекції. Тож зиму 1934 – 1935 років родина пережила в тяжкій скруті, часто голодуючи. Лише у травні 1935 року, коли почалася перебудова державної дороги біля Фрілянда в Північній Чехії під керівництвом Платона Цісаря, Василеві вдалося отримати роботу. Платон узяв його на ставку старшого робітника з платнею 200 крон на тиждень. Тоді вони й потоваришували на довгі роки. "Ми ніби доповнювали один одного, – писав Василь Прохода. – Він був рухливий сангвінік і на все відразу бурхливо реагував, лаявся, кричав, але незабаром після цього заспокоювався. Я, навпаки, був флегматичним, до всього ставився спокійно. Кожний прояв я мав спочатку обдумати і лише тоді на нього реагував, хоч часом реагувати бувало запізно" [97, с. 132].
Якось Цісаря і Проходу як керівників "Сокола" запросили на свято у Ліберці, де була досить сильна українська колонія, основу якої складали колишні стрільці Галицької армії, що перебували тут у таборі. На урочистому обіді серед інших виступив Василь Прохода. Він сказав, що надії попередніх промовців на допомогу Європи ілюзорні, "бо т. зв. культурній Європі наші національні ідеали байдужі. Якщо хтось прийде із Заходу на наші землі, то лише з метою… ще більше ограбувати українців" [97, с. 135].

Юрій Коллард

Після від'їзду Платона Цісаря на Закарпаття головою Українського сокільства обрали "галицького націоналіста" Топольського, а заступником – Володимира Дарагана. Василь став редактором "Українського сокола". У своїх спогадах Прохода давав Топольському негативну оцінку, вважаючи його польським агентом. У "Соколі" виник конфлікт. Переміг кубанець: у січні 1936 року його знову обрали головою, а Топольський накивав п'ятами до Варшави.
Українське сокільство помалу втрачало силу – нових членів не було, а "старі соколи", закінчивши студії, роз'їжджалися по світах. Останнім помітним виявом діяльності стала участь у всесокільському здвизі 1936 року. "Тоді ще раз пройшли наші соколи під українським прапором у загальному поході Слов'янського сокільства по головних вулицях Праги наперекір росіянам та полякам, що не визнавали за нами нашого національного імени" [97, с. 142].
Як чужинець-емігрант, Прохода міг влаштуватися на роботу, лише отримавши спеціальний дозвіл у крайовому уряді. Щоб перемогти в боротьбі за виживання, Василь, власник будиночка в Мєстєчку-над-Сазавою, ще торік звернувся до місцевої громади з проханням прийняти його співгромадянином і надати т. зв. домовське право. За сприяння інженера Вайнера та хлібороба Подровжка 18 вересня 1935 року Проходу прийняли до сільської громади. Хоча він отримав чеське громадянство значно пізніше, все ж мав уже право працювати без спеціального дозволу.
За рекомендацією Володимира Дарагана, технічного урядовця в земському (крайового) уряді, у травні 1936 року Василя взяли на будівництво дороги Бенешів – Іглава біля міста Влашима. Та в листопаді будівельний сезон закінчився і знову настав примусовий відпочинок, який Василь називав "триманням зубів на полиці". Зате з'являвся час для громадської роботи і написання мемуарів…
У квітні 1937 року Василь ремонтував Плзенське шосе, пізніше – Таборську і Бенешівську дороги в Поржічі-над-Сазавою та в Мєстєчку, поруч своєї домівки. Як фахівець Прохода зарекомендував себе дуже добре. Чехи були задоволені. Здавалося, що на цю зиму він уже матиме роботу і не голодуватиме. Та прикра пригода все змінила: головний інспектор шосейних доріг дав Василеві "дурне розпорядження", а той вступив у суперечку, за що і був звільнений. "Моя службова кар'єра в технічних відділах окружних урядів, – резюмував він, – навіть з платнею старшого робітника, була закінчена" [97, с. 148].
І знову прийшов на допомогу Володимир Дараган. За його рекомендацією він влаштувався на фірму інженера Вацлава Гавліка. Це була солідна організація з проектування і будівництва доріг. Зиму 1937 – 1938 років Проходи вже не голодували.
Технічний службовець Прохода робив топографічні зйомки, виготовляв проектну та канцелярську документацію, брав участь у польових роботах. "Всі довірені йому роботи пан Прохода виконував добросовісно і старанно, – писав в характеристиці на свого працівника Вацлав Гавлік. – Тому ми можемо рекомендувати його як хорошого і ретельного техніка і службовця" [25, арк. 169].
У квітні 1938 року фірма "Вацлав Гавлік і СПУЛ" отримала замовлення на побудову п'ятикілометрового відтинку дороги Брно – Братислава в районі Годоніна з двома залізобетонними мостами. Керував будівництвом інженер Новотни. Василь став його помічником. З фінансового боку це був найкращий період.
Улітку в село Раквіце, де він мешкав, приїхала і його родина. Якось у вихідний Проходи вирушили до Брно на виставку "Сучасної культури". Побували у товариша-сірожупанника Миколи Байка, колишнього командира полку 17-ї стрілецької дивізії. Потім Василь познайомив Марусю з подружжям Коллардів – Юрієм Жерардовичем і Лідією Миколаївною.
Юрій Коллард був заслуженим українським діячем. Зиновій Книш назвав його одним з тих, хто "від самих початків, від перших кроків у політичній роботі аж до кінця своїх днів твердо обстоював потребу національного визволення, бо тільки після того настати може для українського народу також і соціальна справедливість" [43А, с. 4].
Народився Юрій Коллард 2 січня 1875 року в Морачові на Полтавщині. Батько його був бельгійцем, що працював в Україні як інженер-агроном. Мати походила зі старого козацько-шляхетського роду. Середню освіту Юрій здобув у Полтаві, де познайомився з Симоном Петлюрою та іншими українськими активістами. Тут увійшов до таємних українських гуртків. 1897 року він став членом Української студентської громади в Харкові, а на початку 1900 року виступив як співзасновник Революційної української партії – першої політичної української організації на Великій Україні. "Юрій Коллард належав до тих небагатьох, що не піддалися соціалістичній пропаганді і, коли РУП зійшла на соціялістичні рейки "братерства пролетарів усіх країн", лишився назавжди вірним Миколі Міхновському та його гаслові "Самостійна Україна" [43А, с. 12].
"Незважаючи на чужоземне походження, увесь його вигляд, включаючи смушеву шапку і смушевий комір, був типово українським". Декому він нагадував "живий образ гетьмана України". Коллард мав широку козацьку вдачу, був щирий, добрий, навіть лагідний, з гумором, а мова його була наповнена запашними народними виразами [43А, с. 12].
Закінчивши Харківський технологічний інститут, Юрій Коллард працював у Харкові (1903 – 1907), потім будував Транссибірську залізницю в Красноярську, а від 1912 року – Чорноморську залізницю на Кубані, всі станції якої спорудив в українському стилі (до 1914). В роки Світової війни Коллард був головним інженером Мурманської залізниці. 1916 року його перевели на Західний фронт.
У добу Національної революції він вступив до Української партії соціалістів-самостійників, до якої належав і отаман Володимир Оскілко. Був головним комісаром поліських залізниць. За гетьмана став старшим інспектором, а за Директорії – управителем Міністерства шляхів, міністром транспорту.
Після поразки Визвольної боротьби Коллард емігрував, спочатку до Відня, а тоді до Чехословаччини. В 1921 – 1926 роках працював на Закарпатті інженером при земському уряді. Оскільки Коллард не приховував своїх українських поглядів, чеські власті, які проводили політику чехізації місцевого населення, звільнили його як небажану особу. Юрій Жерардович переїхав у Моравію. Напевно, саме тут написав спогади "З юнацьких днів" (1930), "Спогади з минулого" (1931) та ін.
Заробляв він чимало – чотири тисячі крон щомісяця. Відтак жертвував поважні суми на українську справу. В його хаті завжди було повно гостей. Тут проводили літні вакації бідні учні української реальної гімназії в Модржанах, які не мали можливості поїхати на відпочинок.
З Коллардами Василь Прохода познайомився в Пшерові у Північній Моравії, де Юрій Жерардович будував школи. Зустрілися на похороні одного із членів Товариства колишніх українських старшин. Потім бачилися ще кілька разів. Коллард був "дуже гостинний і любив у товаристві своєї людини випити, маючи ріжні наливки та настоянки власного виробу. Він цікавився українським культурним і національно-суспільним життям еміграції, а також помістив на сторінках "Літературно-наукового вісника" свої спогади про заснування та чинність РУП… У 1935 році Юрій Коллард був переведений на працю в центральну установу до Брна, де він, а особливо його дружина підтримували зв'язки з українськими студентами, цікавлячись і модним серед молоді націоналізмом. Юрію Коллардові було тоді близько 60 літ, але він був бадьорим, рухливим і брав участь як автор в українському драматичному гуртку, де міг з молодечим запалом протанцювати будь-який запорозький танець" [97, с. 150, 151].
"Українські студенти в Брні з якнайбільшою пошаною і любов'ю ставились до Юрія Колларда", а соціалісти його недолюблювали. Як правило, в хаті Коллардів вирішувалися важливі справи Студентської громади у Брні та Української громади (аж до 1939 року). Довгі роки Коллард був головою Брненської філії Української громади в ЧСР і заступником голови центральної управи цієї організації [43А, с. 13, 15]. Не раз зупинялася у Коллардів і родина Проход. Василь, Марія і Роман були тут бажаними гостями.
Марко Дмитрович Антонович у вступі до спогадів Колларда писав, як москалі чудувалися, що "найбільш непримиренними борцями за волю України є, мовляв, не українці: Пилип Орлик – чех; Петро Могила – молдаванин; граф Капніст – грек; Коллард – бельгієць". Не здогадувалися москалі, що в цьому якраз і є "велика сила українського народу, що умів своєю чистою, ідейною боротьбою за визволення запалювати навіть неукраїнців!" [43А, с. 16].
Юрія Колларда з пошаною згадувало багато українців як одного з "перших незламних… що високо підняли прапор національного визволення України" [43А, с. 4]. І кубанець Прохода залишив теплий спомин про Юрія Жерардовича.

Карпатська Україна

Здавалося, що тяжкі роки вже позаду. Та у Південній Моравії, де Василь працював на будівництві доріг, зростала напруга. Німців, яких тут жило чимало, "опанував якийсь стихійний потяг до об'єднання та повернення втрачених у Першій світовій війні позицій". У місцях свого поселення вони маніфестували під гаслом "Один народ, одна держава, один вождь" [97, с. 153].
1 жовтня 1938 року Адольф Гітлер виголосив ЧСР ультиматум – віддати Німеччині Судети, прикордонну територію з німецьким населенням. Чехи оголосили мобілізацію в надії на допомогу своїх союзників – Франції та СССР. Але ті зрадили. Чехословацький уряд, залишившись у міжнародній ізоляції, швидко капітулював. Польща, скориставшись слабкістю "братів-слов'ян", окупувала Тешинський район. Невдовзі німці зажадали ще й Південну Моравію. Тож відтинок дороги, збудований під керівництвом Проходи, мав тепер відійти Рейху.
Часткова окупація Чехословаччини зупинила діяльність фірми Вацлава Гавліка в Моравії. Василеві довелося розрахуватися і вертатися з дружиною та сином Романом на свій хутір у Мєстєчку-над-Сазавою.
У жовтні 1938 року в ЧСР було ухвалено закон про федералізацію держави – Словаччина і Карпатська Україна могли формувати автономні уряди. Таким чином, із запізненням на 19 років, було виконано постанову Сен-Жерменського договору, що гарантував Закарпаттю автономію у складі Чехословаччини. Але вже в листопаді відбувся т. зв. Віденський арбітраж за участю міністрів іноземних справ Німеччини, Італії, представників ЧСР, Угорщини і закарпатських українців. "За основу своєї постанови арбітраж узяв сфальшовану статистику 1910 року…" Згідно з нею було визнано, що в районах Ужгорода, Мукачевого і Берегового більшість становлять угорці, "чого в дійсності не було". Непрохані "арбітри" визнали право Угорщини зайняти ці райони, що вона відразу і зробила. Осідлавши залізницю, яка з'єднувала ЧСР з Карпатською Україною через Чоп, угорці перекрили дорогу і на Львів. Залізницю і шосейні шляхи було перервано у трьох місцях [97, с. 155].
Постала гостра потреба у нових комунікаціях. Фірма Вацлава Гавліка швидко зорієнтувалася і послала Василя Проходу "як українця" на переговори з урядом Карпатської України, який після окупації мадярами Ужгорода було переведено до Хуста [97, с. 156].
У Хусті Прохода відразу помітив "старих політичних діячів", що прибули не тільки з наміром дати пораду, а й покерувати. Не знаючи обставин, вони втручалися у життя закарпатців "і часом більше шкодили, ніж допомагали їм у державно-творчій праці, що мала переважно романтичний характер. Тому місцеві діячі відхрещувалися від новоявлених претендентів на державне керівництво, хоч самі не мали власного досвіду, ані відповідних знавців та фахівців для витворення адміністративно-державного апарату та організації власної військової чинности" [97, с. 156].
За таких обставин наприкінці листопада 1938 року з'явився в Хусті Василь Прохода. У столиці Карпатської України він швидко переконався, що український уряд не мав реальної влади, яка б опиралася на армію і поліцію. Не мав він і скарбниці. Зате була моральна підтримка з боку українського населення пробудженого Закарпаття.
З міністром Юліаном Реваєм Василеві зустрітися не вдалося. "Він все був зайнятий, і звичайний смертний не міг дістатись до нього". Щодо побудови дороги з Гуменного до Хуста і проектування нової залізничної лінії Хуст – Свалява – Перечин Прохода безуспішно говорив з начальником управління. Тоді на допомогу прилетів інженер Новотни. Юліан Ревай нарешті знайшов час. Але дві зустрічі з ним ні до чого не привели – Ревай твердив, що дороги будуватиме "державним коштом без капіталістичних підприємців". Щоб зацікавити міністра, Новотни пообіцяв на будівництво дороги запрошувати тільки місцевих робітників, та ще й забезпечити їх харчуванням. Від Ревая потрібна була тільки формальна згода, бо фінансуватиме будівництво все одно Прага (це питання брала на себе фірма). Та все було марно. Врешті Новотни зрозумів, що в уряді Карпатської України "немає з ким говорити", і відлетів до Праги [97, с. 157, 158].
Тритижневе перебування в Хусті справило на Василя Проходу суперечливе враження. Він, звичайно, радів спробам створити українське військо з руханково-спортивних товариств "Січ", але бачив, що "січовики не мали ані належного військового вишколу, ані зброї, ані власного постачання з амуніцією, а головне, не мали досвідченого військового керівництва… Молоді ідейні недосвідчені січовики були виведені у бій проти озброєних до зубів мадярів, коли ті у березні 1939 р. після проголошення державної незалежності Карпатської України без проголошення війни почали окупацію Закарпаття… Сталась трагедія, подібна до Крутянської… Мадяри в жорстокий спосіб винищили молодих неозброєних хлопців… Ріжниця в цих подіях була та, – казав Прохода, – що смерть крутянських героїв покликала до бою десятки тисяч досвідчених вояків… а за карпатських січовиків не було кому помститися… Але ні одна крапля крові, пролитої в боротьбі за добро України, в ім'я її Правди, не залишається безслідною. Колишні русини здобули власне національне ім'я і приєднали свій край до Великої України, на якій за це ім'я було пролито ріки крові – як на полі бою, так і в катівнях московських окупантів" [97, с. 159, 160, 162].

Остання зустріч з генералом Сальським

У січні 1939 року у Празі відбулася чергова нарада еміграційного уряду УНР. Після неї до Василя Проходи приїхав на розмову Микола Андрійович Лівицький. Емісар екзильного уряду передав вітання від свого батька і запропонував, щоб Товариство колишніх українських старшин у ЧСР усе ж таки зробило заяву про підтримку політики уряду УНР. З такою пропозицією Прохода "рішуче не погодився". Тоді Лівицькі вирішили змістити впертого кубанця. Але під час загальних зборів кандидат від опозиції інженер Олекса Антипів, орієнтований на маріонеткового прем'єра, зазнав поразки. "Це означало, що політичний курс еміграційного уряду УНР був непопулярний" [97, с. 163, 164]. Напевно, не останню роль відіграли і прекрасні людські якості Проходи.
Аж на третій день після зборів до Товариства колишніх українських старшин завітав військовий міністр. Під час зустрічі Прохода від імені членів управи запропонував Сальському перебиратися до Праги, адже Польща невдовзі може втратити своє значення. Василь пообіцяв, що кожний член товариства, який має роботу, віддаватиме 10% свого заробітку, аби генерал "міг діяти цілком незалежно в інтересах об'єднання чинності всієї української еміграції", якій бракує авторитетної особи для створення незалежного від різних орієнтацій осередку [97, с. 164].
Позицію голови підтримали інженер Дмитро Гурин та учасник двох зимових походів підполковник Юрій Климач. Усі вони відчували, як важливо, щоб українська військова еміграція напередодні війни об'єдналася навколо поважного військового діяча. Генерал подякував за довіру та "визнання за ним авторитету серед борців за волю України". Але сказав, що Варшави покинути не може. Однією з причин було те, що він перебував на фінансуванні Генерального штабу Війська Польського. Але про це генерал промовчав. Ця зустріч стала останньою – невдовзі, 5 жовтня 1940 року, Володимир Сальський помер у варшавському шпиталі [97, с. 164, 165].
15 березня 1939 року німці окупували Чехословаччину і взялися її різати. Було створено протекторат Чехії і Моравії. Словаччина стала державою, залежною від Рейху. Українське сокільство і Товариство колишніх українських старшин, як і більшість громадських організацій, були заборонені. Нарешті припинили свою діяльність українські соціал-демократи та есери – партії, які довели нашу Батьківщину до катастрофи.
Німецька влада офіційно дозволила діяльність лише двох організацій – Українського національного об'єднання і Української громади, де згуртувалися прихильники колишнього гетьмана Павла Скоропадського.
Проектних робіт чеських фірм нова влада не потребувала, тож Вацлав Гавлік змушений був розпрощатися зі своїми робітниками. 31 березня  звільнили і Василя Проходу. У травні за сприяння біржі праці у Бенешові він отримав роботу аж у Німеччині, в повітовому місті Ітцего.
Платили німці дуже добре. Кожний міг заробити вп'ятеро більше, як у Чехії. За перший тиждень Василь отримав 60 марок, тобто 600 крон. Стільки він ще не заробляв. Тож половину платні Василь відсилав рідним.
Три тижні пропрацював він звичайним робітником на будівництві залізного мосту, а потім його запросила фірма "Йоганес Ган". Василя призначили "бауфюрером" – керівником робіт з розширення каналу кайзера Вільгельма в гирлі річки Ельби. А восени 1939 року фірма отримала замовлення ремонтувати та будувати нові залізничні колії в Кілі. Прохода став керувати роботами фірми в цьому місті.

Синьожупанник Тиміш Омельченко

Незважаючи на нальоти англійської авіації, життя у Кілі Василеві подобалося. Тут він знайшов нового приятеля – підполковника Армії УНР Тимоша Омельченка, який очолював Українське національне об'єднання. Досі вони були незнайомі, хіба читали публікації один одного на сторінках журналів "За Державність" і "Табор".
Тиміш Омельченко народився 21 лютого 1893 р. в с. Вербки Семенівської волості Хорольського повіту Полтавської губернії. 1913 року закінчив 1-шу Тифліську гімназію ім. Олександра Першого Благословенного, а у жовтні 1914-го – Київську військову школу. Воював на фронтах Світової війни. Потрапивши до німецького полону, взяв активну участь у створенні Синьої дивізії. В українській армії служив на посаді курінного 2-го Синього полку 1-ї Синьої дивізії, старшини 32-го Сумського пішого полку (вересень – листопад 1918) та старшого значкового штабу VI Полтавського корпусу (листопад 1918 – лютий 1919). Був Тиміш і помічником в. о. начальника штабу Південно-Східної групи військ УНР, помічником начальника розвідки штабу Запорозького корпусу (червень – грудень 1919), молодшим значковим штабу 1-ї бригади 6-ї Січової стрілецької дивізії (березень – травень 1920), старшиною для доручень при військовій секції Української місії в Польщі (травень – вересень 1920). Від вересня 1920 року був старшиною для зв'язку при закордонному відділі Генерального штабу Армії УНР, а тоді старшиною для зв'язку при посольстві УНР у Німеччині. 1937 року Тиміш Омельченко очолив Українське національне об'єднання [29, с. 8; 84, арк. 1 – 2 зв].
Спільно з пані Клерман Омельченко тримав у Кілі тютюнову крамницю (по вул. Клінке, 16). Адресу Василеві дав Микола Масюкевич, колишній редактор "Українського сокола", а тепер бібліотекар Українського наукового інституту.
Розшукуючи синьожупанника, Прохода знайшов магазин, на якому висіла вивіска "Омельченко – Клерман". Зайшовши, спитав чоловіка, що стояв за прилавком:
– Як мені побачити пана Омельченка?
Той відповів:
– Омельченко – це я.
Прохода відрекомендувався. Полтавець одразу зачинив магазин і запросив гостя на склянку чаю. Господарями помешкання виявилися баварці Клермани. Це була "дуже мила родина" [97, с. 174]. Оскільки Омельченко допоміг їм збудувати дім, то він тут і жив на правах члена сім'ї.
У цей день, зрозуміло, згадували службу в Армії УНР. Згодом перейшли до проблем життя-буття на еміграції. На питання, чи одружений, Омельченко відповів, що оскільки він "посвятив себе боротьбі за Самостійну Україну, тому й вирішив не одружуватися" [25, арк. 76].
Чи варто було говорити це Проході, який мав свою родину, а Україні прислужився не менше, ніж Тиміш?
Омельченко повідомив, що незабаром до Кіля має прибути партія робітників-українців і серед них треба організувати філію УНО. Досі її в місті не існувало – хоча керівник Головної управи і жив тут. Василь Прохода не заперечував проти громадських обов'язків, та як поєднати їх зі щоденною роботою на фірмі – від ранку до вечора? Все ж Прохода погодився стати членом УНО, бо вважав діяльність об'єднання необхідною для українців, які гостро потребували правового захисту.
"Підполковник Омельченко чесно заробляв на свій хліб щоденний, – писав Прохода, – і віддавав усе, що мав, організації. Він їздив за власний кошт до Берліна та осередків українських робітників у провінції для полагодження різних справ". Серед них він здобув "довіру і популярність" [97, с. 174]. Та Василеві не подобалося, що в Головній управі УНО переважали "запеклі галицькі націоналісти", до яких він не мав довіри. Кубанець не раз радив Тимошу уникати політичних орієнтацій. Та це в умовах тоталітарного режиму було неможливо. Тож на сторінках "Вісника УНО", відповідальним секретарем якого працював Омельченко, час од часу з'являлися "запевнення у прихильності, а потім у вірності українців Німецькій державі та готовності допомагати у війні проти Совєтського Союзу" [97, с. 175]. Одного разу у "Віснику УНО" побачила світ і стаття про Андрія Мельника "як вождя українських націоналістів". Василь запитав, навіщо Омельченко публікує подібні матеріали, адже "Мельник нічого спільного з УНО не має і не повинен мати" [25, арк. 76].
Підполковник Прохода вважав, що проводити політичну діяльність на еміграції означало "бути на службі у розвідувальних органів чужих сил…" До того ж кубанець не мав довіри до Андрія Мельника, Миколи Сціборського і Михайла Селешка, категорично не сприймаючи їхнього принципу: хто не з нами, той проти нас [25, арк. 96, 96 зв.].
Старий синьожупанник не погодився з такою аргументацією. Суперечка переросла у сварку, і Василь написав заяву про вихід з УНО. Невдовзі він виїхав з Кіля на інше місце праці. Відтоді старшини вже не бачилися.

Друга світова

У травні 1942 року фірма "Йоганес Ган" вислала "бауфюрера" Проходу до Совєтського Союзу. Для праці на сході її мобілізувала "Організаціон Тодт" – німецька військова компанія будівельних робіт. Трьом фірмам, які об'єднались у товариство "Ноймюнстер" (серед них і "Йоганес Ган"), виділили ділянку шосейної дороги Нарва – Ленінград довжиною близько 40 км.
Оскільки керівництво було задоволене інженером Проходою, у нього суттєво зріс заробіток. Тепер він отримував 400 марок на місяць, тобто 4000 крон – більше, як свого часу професори УГА. Нарешті Василь міг розплатитися з Хліборобським банком у Подєбрадах. Віддав позику і Берджі Ямборовій.
Річне проживання з дружиною в Ітцего стосунків не скріпило. Марія, замість того щоб підтримати чоловіка, який тяжко працював, безупинно дорікала йому. "Коли я приїздив додому, починались безконечні скарги моєї дружини на все і вся та на мою недбалість про власну родину" [97, с. 169]. Конфліктувала Марія і з господинею – на одній кухні дві хазяйки рідко коли вживаються.
Та знову настав час розлуки. Напередодні від'їзду на схід Василь ще встиг перевезти дружину і Романа до Познані, де була чимала українська колонія (до 300 душ). Їм виділило кімнату подружжя Білинських – Наталі і Петра, голови УНО в Познані. А Проході визначили місце роботи в районі Нарви – від села Фінські та Російські Анташі до Красного Села під Ленінградом. Це була прифронтова зона.
Уже в Гатчині, куди бригада керівників приїхала потягом, у Василя почалися страшні болі у шлунку. В Анташах стало ще гірше. Хворого відвезли до шпиталю в Нарві. Там у нього виявили виразку шлунка і направили на лікування в Ригу. Після шести тижнів терапії пацієнту надали двотижневу відпустку, і він зміг з'їздити до родини у Познань.
Повернувшись в Анташі, Василь взявся будувати дорогу до лінії фронту. Робітникам – місцевим жителям – німці платили за роботу 10 – 12 пфенінгів за годину (1,2 рубл.). Давали й продовольчий пайок, вартість якого вираховувалася із заробітної плати. Інженер Прохода намагався полегшити умови життя совєтських громадян, які працювали "в окупаційному прифронтовому режимі". "Роботи контролювала більш-менш людяна адміністрація без кровожерливого запільного елементу" [25, арк. 137, 138].
Василь до робітників ставився по-людяному, як міг допомагав їм. Знайшлися німці, яким ставлення Проходи до "упосліджених росіян" не сподобалось, тож, коли він провів дорогу до Копор'є, його відправили на небезпечний відтинок до Красного Села. Проході підлягало три бригади загальною чисельністю близько 400 осіб. І на новому місці він дбайливо ставився до російських робітників.
Після тритижневої відпустки на початку 1943 року Василя призначили старшим керівником будівельних робіт групи №127 управління Росія-Північ. Обов'язки Василь виконував сумлінно. Та дехто з колег-арійців почав скаржитися на нього начальству, мовляв, він "дурних росіян, які не заслуговують на людське поводження", зрівнює з німцями [97, с. 202, 203].
Врешті шеф висловив невдоволення. Прохода відповів, що, поки він є керівником будівництва, вимагатиме добросовісного виконання обов'язків у всіх, "навіть" у німців, бо "мусимо не лише гроші заробити, але й війну виграти" [97, с. 203].
Врешті Василя перевели на роботу в Крести біля Пскова, призначивши помічником будівельного керівника ("обербауляйтера"). Керівник фірми "Залізничне, дорожнє і підземне будівництво" Йоганес Ган виписав йому тимчасове посвідчення. В ньому зазначалося, що Василь Прохода "народився в Павлівці (Кубань, Україна), працював на фірмі "Йоганес Ган" з 13 травня 1939 р., будував на військовій верфі у Кілі, а від 11 травня 1942 р. працював у "Діловому співробітництві Ноймюнстер" (в інших документах – "Нейсмюнстер". – Ред.), де тимчасово керував будівельним майданчиком "Ділового співробітництва". "На закінчення можу сказати, – писав Йоганес Ган, – що пан Прохода виріс на дорученнях, які йому давали, і володіє хорошими технічними знаннями. Особисті його якості особливо приємні, так що він завжди був для мене найприємнішим співпрацівником" [25, арк. 171].
У Крестах біля Пскова Василь будував залізобетонні та звичайні бункери. І тут виявив себе добросовісним працівником. Для дітей, що тинялись табором, організував школу. Вчителька Ніна Георгіївна якось зізналася, що росіяни-робітники вважають його "своєю людиною" і він може не боятися партизанів, які діяли в навколишніх лісах. Василь справді сміливо ходив до лісу без охорони, інспектуючи будівництво бункерів. Німці ж без супроводу військових до лісу йти не наважувалися.
Коли помер шеф "Робітничого товариства Ноймюнстер", його місце посів Йоганес Ган. Він чи не одразу подав прохання, щоб Василя Проходу відрядили назад до його фірми. Василь повернувся, коли та була вже в Естонії, в районі Кохтла-Ярве біля Фінської затоки. Зустріли його радісно.
"Я повернувся до фірми в недобрий час, – згадував Василь Прохода. – За мене вхопились як дідько за грішну душу. Від мене вимагали виявити всю свою енергію, щоб 20-кілометровий відтинок дороги, що був доручений фірмі, був у проїзному стані і не було затримки для руху машин. Робітників бракувало. Естонці при кожній нагоді утримувались від праці і при можливості розбігались. Навіть німецькі бригадири не витримували такого напруження й байдуже дивилися на катастрофічне становище. У мене не було жодного бажання рятувати становище, але я мусив постійно бути на дорозі та повсякчасно відгризатися від командирів військових частин, щоб не викликати обвинувачення в саботажі й розстріл" [97, с. 212].
Постійні перевантаження і переохолодження спровокували загострення виразкової хвороби, і Василь потрапив до німецького шпиталю у Раквере. Звідти його перевезли до Таллінна, а за тиждень він вже був у Валзі, на кордоні Естонії і Латвії. Попри місяць лікування, стан його не покращився, тож разом з іншими тяжкохворими Василя перевезли до Гусєва у Східній Пруссії. Та лише у познанському шпиталі, біля родини, він відчув себе краще.
Після лікування німці знову дали Василеві двотижневу відпустку. А тоді, зважаючи на особисте прохання, Йоганес Ган погодився звільнити свого працівника.
Сталося це 29 серпня 1944 року. В характеристиці на нього Ган зазначав: "Ми знали його як здібного, передбачливого і старанного пана. Завдяки своєму відвертому характеру він незабаром завоював до себе довіру керівництва підприємства, своїх колег і своєї свити. Доручену йому роботу виконував так, що ми були задоволені… Ми без бажання дивилися на його відставку " [25, арк. 174].
Дозвіл на звільнення Прохода мав отримати ще й у Берліні, у Центральному управлінні Організації доктора Тодта. Але тут заявили, що про це не може бути й мови. І Проходу у вересні 1944 року відправили в Австрію на будівництво алюмінієвого заводу біля Петржалки, що неподалік Братислави. Але завод не будували, бо концерн, який фінансував роботи, побоювався ворожої авіації. Тож і Василь, як і інші, тільки вдавав, що будує.
Хоч платню він діставав добру, радіти не доводилося: росіяни вже зайняли Румунію, Болгарію, частину Угорщини та Словаччини. Розуміючи, що для Третього Рейху ось-ось настануть драматичні завершальні акорди, Василь Прохода прагнув об'єднатися з родиною, щоб разом пережити лихоліття. Тому він так поставив справу, щоб керівництво заводу не відчувало у ньому потреби. Пропрацювавши лише місяць і отримавши потрібні папери, через Відень, Чеські Будейовіце, повз свій хутір у Мєстєчку-над-Сазавою та Прагу прибув до Берліна.
Цього разу Організація доктора Тодта не затримувала Проходу, направивши, як він того і хотів, у розпорядження "уряду праці" в Познані. Невдовзі Василь опинився в родинному колі. Але дружина знову зустріла його скаргами – вона була невдоволена, що він кинув роботу, де добре платили.
Два з половиною місяці Прохода шукав можливості заробити. Врешті у грудні 1944 року влаштувався на німецькій фірмі "Скрайнер". Колись це була польська будівельна фірма "Тваржинські і спілка". Тепер її націоналізувала німецька держава. Фірма відрядила Проходу керувати будівництвом оборонної лінії у районі Влоцлавека на старий (1914 року) кордон Познанщини. Тут треба було терміново зробити 70 залізобетонних бункерів.
Робітники-поляки зустріли нового керівника з насторогою, але, пізнавши ближче, поставилися до Проходи "з повним довір'ям і пошаною" [97, с. 221]. Вони тільки вдавали, що робили залізобетон. Насправді то був "льодобетон" – бо до бетонного розчину поляки додавали не гарячу, а холодну воду. Майстер-поляк прямо говорив Проході:
– Якщо німцям доведеться сидіти в цих бункерах, то залізо їх придушить, а бетон прикриє… Не бійтесь, пане інженере! Німцям приходить кінець.
– Поки прийде кінець, вони зможуть показати зуби. Будьте обережні!
– Не турбуйтесь! Серед нас немає зрадників…
"Якби Совєтські війська не зайняли Познанщини, мені був би розстріл", – зізнавався Василь. Німці справді не раз "нагадували" Проході про концентраційний табір і навіть про смертну кару, бо він захищав польських робітників і майстрів, які саботували роботу [25, арк. 135 зв.].
Напередодні католицького Різдва у грудні 1944 року Василь отримав триденну відпустку. В родинному колі відзначив своє 55-ліття. Це була остання зустріч із сином перед безмежно довгою розлукою. А п'ятнадцятилітній Роман за святковою вечерею коверзував.
– Романку! – засмучено мовив Василь Прохода. – Не псуй мені остаточно настрою. Може статись, що одного дня мене не стане, тоді пізнаєш, як бути без батька…
Совєтські війська наближалися швидко. 17 січня 1945 року вони взяли Варшаву, а 19-го – Лодзь і Краків. 20 січня інспектор Організації доктора Тодта наказав Василеві зібрати робітників, завантажити на дві реквізовані підводи інструменти і з персоналом інших фірм рушати на північний захід. Німці попередили, що всіх, хто ухилятиметься від евакуації, розстріляє СС.
Наступного дня інспектор несподівано наказав Проході повернутися і знищити міст, а тоді наздоганяти валку, що рухатиметься на Бидгощ – Штеттін.
"Останнього наказу німців" кубанець не виконав. Почекавши, коли німецька колона зникла за обрієм, Василь пішов з поляками на південь до Познані [25, арк. 138 зв.]. Він весь час думав про сина і дружину: де вони, що з ними, чи вирвалися на захід, чи чекають на нього?
Марії і Романа в Познані вже не було: за допомогою шкільної виховательки Романа пані Бетт вони разом з останньою валкою втікачів відійшли вночі, у снігову завірюху. Якби ж Василь знав, то не шукав би дороги до Познані, а попрямував би на захід.
Післяобідньої пори, вже за Гнездом, неподалік Познані, групу втікачів, у якій перебував Василь, наздогнав якийсь більшовицький відділ. Один із солдатів у ватяному бушлаті запитав у майстра-поляка, котра година. Той вийняв годинника, щоб подивитися, але солдат уже простягнув руку:
– Дай сюда, я сам пасматрю…
Годинник зник у московській кишені. Та Василь Прохода не змовчав.
– Ви, таваріщ сєржант, должни знать о пріказє, запрєщающєм обіжать поляков.
– А ти кто такой? – з викликом відповів москаль.
– Ето вас нє касаєтса. Я імєю здєсь заданіє.
Напевно, "визволитель" подумав, що Прохода – якийсь особіст, і, щоб не втрапити в халепу, віддав годинника та зник.
Ніч 26 січня група провела в якомусь розбитому маєтку. Спали, зарившись у снопи сіна. Вранці оглянули приміщення. "У вітальні вікна були розбиті і занавіски з них зірвані… Піаніно розбите. З шафи були викинені на підлогу книжки, статуетки й кришталеві речі розбиті. Образи на стінах понівечені. В їдальні на підлозі була велика пляма крови, лямпа над столом розбита. На столі були тарелі з рештками їжі, порожні й розбиті пляшки та чарки, а посередині столу купа людського калу" [97, с. 234, 235].
– Бачите, хлопці, яку культуру несуть нам визволителі-большевики, – зауважив старший майстер-поляк…
Увечері 28 січня Василь блукав вулицями містечка Скваржинець, що за 7 км від Познані. Він шукав собі пристанку на ніч. Добре одягнений чоловік у більшовиків завжди викликав підозру, тож невдовзі до нього підійшов сержант совєтської армії і запитав, чого він тут тиняється. Москаль підозріло глянув на Василя.
– Старий кантррєволюционєр? Давай! Пашлі.
Як виявилося, сержант не збирався вести затриманого до комендатури. Він мав намір за містом розстріляти бранця та забрати його речі. Інженер Прохода справді виявився непоганою "здобиччю" – був одягнений у хромові чоботи, хутряне напівпальто з каракулевим коміром, лайкові теплі рукавиці, мав шкіряний портфель, чемодан і наплечник.
Москаль, напевно, вже уявляв, як за п'ять-десять хвилин розбагатіє. Не витримавши, він запитав:
– А што у тєбя в рюкзакє і чємаданє?..
Врятував Василя старший сержант, якого випадково здибали дорогою. Він швидко все збагнув і відпустив бранця. І все ж недоля не минула кубанця – його здали до совєтської комендатури поляки, до яких він виявив досить доброзичливості.
Сталося це 29 січня 1945 року.

Допити

Під час обшуку у Проходи вилучили шлюбну золоту обручку, наручний годинник, автоматичне золоте перо "Паркер", окуляри із золотою оправою, портфель, бритвений набір, портсигар, запальничку, люльку, тютюн, портмоне з фотографіями Марусі та Романа і кишеньковий складаний ніж.
Перший допит провів старший віком підполковник. Поводив він себе врівноважено, не тиснув, провокацій не чинив. Тож Василь промовчав, що він був старшиною Армії УНР. На прощання підполковник сказав, що Прохода затриманий, але не арештований. Його доля вирішуватиметься.
Опівночі кубанця знову викликали на допит. На цей раз його зустрів оперуповноважений 2-го відділу контррозвідки СМЕРШ 8-ї гвардійської армії старший лейтенант Шведов (у спогадах Василь Прохода помилково називає його капітаном. – Ред.). "Був то типовий жид інтелігентного вигляду" [97, с. 243]. Колючим поглядом він намагався пронизати затриманого, довідатися про всі його таємниці.
– Я прачітал ваше сознаніє. Ви нє сказалі ґлавново – что билі в петлюровской арміі.
– А откуда ви ето знаєтє?
– Нє ставіть мнє вапросов! Атвєчять будєтє толька ви! Ви тєпєрь в настоящєм ЧК, катороє знаєт всьо!
– Єслі ви всьо знаєтє, то што тоґда от мєня хатітє? – резонно запитав Василь. – Ілі отпустітє мєня, ілі растрєляйтє…
– І растрєляю! – аж підскочив оперуповноважений.
– Так стрєляй же! Сразу растрєляй!
Прохода з ненавистю дивився прямо в очі кату. Той з таким же почуттям цілив у зіниці своєї здобичі… Раптом повний люті погляд змінився на лагідний. Смершівець звернувся до затриманого майже як до друга:
– Да чєво ви нєрвнічаєтє? Садітєсь, успокойтєсь. Давайтє закурім. – І протягнув коробку "Казбека".
Далі розмова була вже "дружньою". Напускаючи туман доброзичливості, підступний ворог випитав усе що хотів. А Прохода… сприяв йому, бо був нездатний на хитрощі та крутійство.
Тієї ночі, 30 січня 1945 року, Василь Прохода визнав, що пішов до української армії добровольцем (перше звання – хорунжий 1-ї Козацької стрілецької дивізії). Сказав, що "в частинах цієї дивізії бився проти Червоної армії до лютого 1919 року, а потім брав участь у боротьбі проти поляків" [25, арк. 11 зв.].
Слідчий то слухав, то вивчав вилучені під час затримання документи Проходи, серед них – характеристики за підписом власників будівельних фірм. Ці атестації засвідчували, що Василь був "винятково добросовісним і чесним" працівником. І у чекіста виникло каверзне питання: "Чєм аб'ясняєтє ваше такоє атнашеніє к абароннай работє на нємєцко-фашистскіх захватчікаф?" Василь відповів, що не хотів бути покараний, тому до роботи поставився добросовісно [25, арк. 23 зв.].
2 лютого було ухвалено рішення про арешт кубанця – як "активного учасника створеної німцями антирадянської українсько-націоналістичної організації "УНО". Ось уривок з постанови про арешт: "З 1922 р. і до останнього часу (В. Прохода) перебував у білоеміграції в Чехословаччині, де стояв в білоемігрантських товариствах "Сокіл", "Бувших воїнів Армії "УНР", що проживають у Чехословаччині". Так Василь став… "білоемігрантом" [25, арк. 2, 3].
Потяглися сірі і безрадісні дні неволі. Але в'язень думав не стільки про свою сумну долю, як про родину: чи жива вона, чи є що їсти? Турбота про сина і дружину відвертала думки від особистого нещастя.
Проходу перевели в "камеру предварительного заключения" (КПЗ). Під час нічних допитів "с прістрастієм" кати намагалися позбавити людину індивідуальних ознак. "Із суб'єкта власної волі її намагались перетворити в об'єкт чужої волі… – розповідав кубанець. – Приміщення "капезе" було півтемне, переповнене так, що часом не було місця сісти на долівці, чистого повітря бракувало. Яка-небудь розмова заборонялась. Мала бути цілковита тиша. У віконце в зачинених дверях, т. зв. "волчок", постійно заглядав вартовий… При перевірках часто робився обшук, при якому іноді роздягали до голого, перемацуючи кожну складочку в одязі. Час перебування в "капезе" був найбільш тяжким, тому кожний намагався задовольнити бажання слідчого, щоб скорше бути переведеним до в'язниці, де порівняно було ліпше" [97, с. 250, 251].
У Василя вже був новий слідчий – капітан Мордвінов. Поводив себе досить коректно. Йому Прохода безхитрісно розповів про своє життя, з Кубані починаючи. Розказав про службу в російській армії, про її насильства в Галичині, про табори в Австро-Угорщині, службу в Сірій дивізії, навчання в господарській академії. 12 лютого розповів про виступ 1927 року в Подєбрадах представників націоналістичного руху Петра Кожевникова, Віктора Андрієвського та Володимира Мартинця, які переконували активізувати боротьбу за створення Самостійної України, критикували за пасивність і бездіяльність уряд УНР та гетьманців, доводили, що завдяки лише культурно-освітнім заходам побудувати Самостійну Україну не вдасться. Промовці закликали слухачів академії активно готуватися до "збройної боротьби проти Совєтського Союзу за створення Самостійної України". Вони різко критикували й демократію – як неприйнятну для поневоленого народу систему. Своєї мети, розповідав Прохода, емісари досягли: в Подєбрадах постала Легія українських націоналістів [25, арк. 24, 24 зв., 31]. Очолив її Микола Сціборський. До організації увійшло близько 30 студентів академії. Невдовзі, у січні 1928 року, ЛУН заснувала журнал "Розбудова нації", видавцем якого став Микола Сціборський, а головним редактором – Володимир Мартинець, член Начальної команди УВО.
Члени УВО, що жили в Чехословаччині, були причетні до терористичних актів у Польщі, зокрема і замаху на польського міністра внутрішніх справ Броніслава Перацького у Варшаві 1934 року. Через це "польський уряд виголосив ультиматум чехословацькому урядові, – розповідав Прохода, – внаслідок чого орган ОУН у Празі "Розбудова нації" було закрито, а всім активним учасникам організації запропонували виїхати за межі Чехословаччини. Більшість членів ОУН, в тому числі і Микола Сціборський, виїхали у місто Відень (Австрія)" [25, арк. 31 – 32].
Зацікавило слідчого і те, як кубанець став свідомими українцем. "У мене українство пробудилося в любові до української пісні, музики, поезії, літератури, мистецтва, до милозвучної української мови, до яких переважна більшість росіян ставилася з погордою як до чогось нижчого, хохлацького. Їхній шовінізм спонукав мене стати зі зброєю на оборону українського національного імені, якого вони не визнавали… вважаючи його контрреволюційним" [97, с. 262].
– От бачите, куди попали ви за своє просвітництво, – докинув прокурор-українець, присутній під час того допиту.
– Попав до тих, проти кого боровся. Погроза російських демократів в австрійських таборах "соґнуть в бараній роґ" здійснюється…
12 лютого СМЕРШ висунув кубанцеві обвинувачення за статтею 58-2 УССР. У ньому зазначалося, що В. Прохода вже 1915 року став "активним українським націоналістом"... Арештований звинувачувався "в активній контрреволюційній націоналістичній діяльності, скерованій на відділення від Совєтського Союзу України" [25, арк. 26].
Це були найтяжчі звинувачення.
Ось до чого приводить щиросердечність у стосунках з ворогом...
Звинувачення ґрунтувалось винятково на визнанні самого Проходи... Жодного свідчення проти нього інших людей у справі не було. Він визнав себе винним у тому, що 1915 року "примкнув к украинскому националистическому движению, в период с 1918 р. по 1920 р. состоял на командных должностях первоначально в войсках гетмана Скоропадского, а затем Петлюры" [25, арк. 27], що брав безпосередню участь у боях проти частин Красної армії. Визнав, але прощення чи вибачення не просив і не каявся.
Допити продовжувалися – нові слідчі знову змушували сповідатися спочатку. І він вкотре оповідав історію свого життя, згадував те, про що не варто було згадувати.
Важко зрозуміти, навіщо Василь розкривав деталі свого перебування в австрійському полоні у 1915 – 1918 роках. Чи не все, що він говорив, смершівці – і "добрі", і злі – використали проти нього. Навіть завдання гуртка членів "малоросійської бібліотеки", членом якого Василь Прохода став 1915 року у терезинському таборі, слідчі інтерпретували як виховання полонених "в українському націоналістичному дусі шляхом читання української націоналістичної літератури та газет". А заснований за участю Проходи драматичний гурток, що ставив п'єси українських класиків, виявляється, проповідував "українські націоналістичні п'єси" [25, арк. 17 зв., 18].
А нащо було говорити, що батько орендував 30 десятин степу? Це призвело до того, що в графі "Соціальне походження" слідчий зазначив, що Прохода походить "із крупної куркульської родини" [25, арк. 8]. Хоч батько Василя власної землі на Кубані взагалі не мав… Але противник загребущої Москви мусив походити із заможної родини – така була тоді "правда".
Чесність – добра риса, та не у спілкуванні з ворогом. Навіть великий життєвий досвід не допоміг Проході. За його плечима були Перша світова війна, полон, війна проти Росії у 1918 – 1920-х роках, поранення, еміграція, громадська і публіцистична діяльність… Але досвід не допоміг – він взяв і посадив себе.
Усе вирішила вроджена чесність. Негативну роль відіграла депресія, викликана війною, виснаженням, розлукою з родиною, доля якої залишалась невідомою.

До "діда Лук'яна"

СМЕРШ мусив бути якомога ближче до лінії фронту. Невільників возили за собою. Ці подорожі виявилися тяжким випробуванням. На етапах з в'язнями поводилися гірше, ніж з худобою. Якби бранців скріплювала солідарність, то витерпіти недолю було б легше. Але серед них існувала сегрегація. Найтяжче доводилося "фашистам", до яких зарахували і кубанця. Серед невільників виявилося чимало совєтських вояків, арештованих за дезертирство, вбивство чи грабіжництво. Але ці озлоблені істоти вважали себе патріотами, а до Проходи ставилися як до "зрадника".
Під час зупинок слідчі продовжували допитувати Василя, хоч він уже сказав усе що міг. Та опери хотіли, щоб в'язень збився і свідчив не так, як раніше. Смершівців особливо цікавили "зв'язки" Проходи з "англо-американською розвідкою". А тих зв'язків не було. Це розчаровувало катів. Усе ж вони сподівалися, що кубанець визнає себе "англо-американським шпигуном".
Одного разу капітан запропонував Проході написати характеристики на чільних українських діячів. Цілу ніч Василь добросовісно виконував завдання, почавши зі Скоропадського…
Вранці слідчий уважно перегорнув списані листочки.
– Ґлупості всьо ето, Васілій Фоміч! – розчаровано вигукнув смершівець.
– Как ето?! Я же подал характєрістіку на людєй, коториє вас інтєрєсовалі…
– Так што виходіт, што ані пачті всє билі парядочнимі людьми?..
І викинув у вогонь усю нічну працю Проходи.
Для збільшення ваги своєї роботи слідчі у протоколах стали називати Василя Проходу полковником Армії УНР, хоч він мав звання підполковника.
Після допиту 2 березня слідство нарешті завершили. Кубанця обвинуватили за ст. 58, п. 4. Та раптом слідчий знайшов брошуру Проходи "Симон Петлюра – вождь українського війська". Прочитавши її, він додав бранцеві ще й п. 11 тієї ж статті. Людина, засуджена за цим пунктом, уже не мала шансів на амністію. Не можна було до неї застосувати і якесь полегшення під час відбування покарання.
3 березня 1945 р. матеріали спрямували на розгляд "Особого совещания" при НКВД СССР, але "народний комісар" Лаврентій Берія наказав передати справу на розгляд УББ НКВД УССР.
Василь потрапив у скрутну ситуацію – кримінальники позабирали у нього всі більш-менш цінні речі, одяг, шматок сала, а місце визначили біля параші. "З того часу почалися мої переживання на дні життя серед озвірілих примітивів, що ворушились як гади в своєму кублі, загризаючи кожного, хто не був їхньої породи, – писав кубанець. – Наступного дня, коли принесли їжу, вони зжерли все, не залишили навіть шматка хліба… Конвоїри були справжні звірі, від яких, крім огидної лайки та диких вигуків, жодного людського слова не було чути… У мене відібрали ложку, хоча вона була алюмінієва. Та відрізали гачок на штанях, а від заплечного мішка відрізали ремні з пряжками…" [97, с. 284].
Невдовзі Василь потрапив до в'язниці м. Берестя (Бреста). Тут сталася радісна подія: його кинули до політичних в'язнів Берестейського району. Були це переважно українці, дехто з них був вояком УПА. "У цій камері я відчув себе ніби в хаті серед рідних людей", – зізнавався Василь. Староста камери, звернувши увагу на виснаженість Проходи, дав йому шматок хліба і трохи сала. "В щирій розмові з учителем-українцем та іншими час проходив непомітно" [97, с. 296]. Але щастя минуло швидко. Знову пролунав до болю знайомий крик: "Сабірайся с вєщамі!"
І столипінський вагон потягнув Василя до Москви. У переділі, розрахованому на шестеро осіб, перебувало близько півтора десятка в'язнів. "У відділі панувала постійна темнота, бо заґратоване вікно було щільно забите дошками… – ділився споминами Прохода. – Мною опанував стан якогось отупіння. Я не реагував ані на безчинства блатних з їхніми паскудними розмовами та огидними перегукуваннями з дозорцями-конвоїрами, ані на брутальну грубість останніх… Я не відчував ані морального, ані фізичного болю" [97, с. 298].
У Москві кримінальних кинули до тюрми. А кількох політичних, в тому числі й Василя, столиця не схотіла прийняти, бо вони досі вважалися "подслєдствєннимі". Їх знову повезли на станцію. Ще у "воронку" Прохода потрапив у кишло неповнолітніх злочинців. "Більшої мерзоти… мені не доводилося бачити… Ці озлоблені звірята втратили будь-яку пошану до людини та почуття віри, надії й любови. Вони з недовір'ям і ненавистю ставились до дорослих і, чим лише було можливо, дошкуляли їм… Ці дітлахи розмовляли на блатному жаргоні, лаялись найогиднішими словами, гризлись між собою, гавкали на дозорців і накидалися на політичних в'язнів, вважаючи їх фашистами, що ніби спричинилися до їхнього упослідження…" [97, с. 300].
У відділі столипінського вагона вони зайняли горішні полиці. Там грали в карти, курили, а якщо охоронець не випускав їх до туалету, коли вони хотіли, то пацани опорожнювалися просто на в'язнів, що сиділи внизу. На протести людей хлопці відповідали "глузливими репліками з найпохабнішими виразами. На матюки дозорців вони не звертали уваги, а вдарити дорослому малого вважалося проступком". У такому пеклі пробув Прохода майже тиждень [97, с. 301].
Нарешті Василя викликали "с вєщамі". До "чорного ворона" напакували і політв'язнів, і шпану. Серед дітей була одна 14 – 15-літня дівчина, обличчя якої виражало страшенну розпуку. Побачивши, що вона плаче, пацани "накинулися на неї як круки: щупали, лізли між ноги, обмацували, обнюхували, як пси, та засипали такими люб'язностями: "Что ж ты, блядь, жеманишься? Корчишь из себя невинную! Мы тебе, блядь, скоро сломаем целку!.." [97, с. 301].
Коли у нещасної вирвали хустку із зав'язаними у неї грішми, Прохода не витримав.
– Ей, кто ограбіл бєдную дєвочку? – крикнув він. – Што она вам – буржуйка?
– А ти кто такой?!
– Возвраті дєньгі, говорю, а то покажу, кто я!
Злодій прийняв Проходу за блатного і неохоче віддав гроші.
– На, возьмі своі двє трьошніци! Все равно ти імі сама нє васпользуєшся…
І згадалися Шевченкові слова: "О роде лукавий, коли ти видохнеш?"
2 травня перед обідом Василя висадили на товарній станції у Києві і разом з іншими повели провулками до "діда Лук'яна"… Тут він пізнав, що таке "нульовки". Ці камери розташувалися в підвалі Лук'янівської в'язниці. Вони були малі та вогкі. В них нерідко з'являлися щури. До політичних у "нульовки", як правило, запускали на розправу вуркаганів. Після того як вони принизять і пограбують "фашистів", вурки поверталися до своїх камер. Сталося так і того разу…
Вранці Проходу перевели до столипінського корпусу, побудованого після революції 1905 року для противників царизму. В камері, де каралося близько сотні осіб, Василь Прохода знайшов рідних людей – священика УАПЦ та українських учителів. Він відчув щиру моральну підтримку. В розмові з'ясувалося, що панотець був дядьком інженера Пилипа Терпила, який працював асистентом у господарській академії в Подєбрадах. 1927 року Пилип виїхав до України. Попрацювавши трохи професором у сільськогосподарському інституті в Києві, невдовзі потрапив на Біломорканал. Та доля його смерті не прагла: Терпилові вдалося вберегтися і навіть вийти на волю (за амністією). Але вже 1937 року червона мітла закинула його до Воркути. Навесні 1941 року знову сталося диво: подєбрадцю пощастило звільнитися і повернутися до України. За німецької окупації він працював лісорубом. Що з ним сталося далі, священик не знав [97, с. 319].
Самого ж панотця кинули за ґрати, бо не захотів "переосвятитися" в Російській православній церкві. А вчителів впекли до буцегарні, бо вчили дітей за підручниками, в яких були вирвані портрети Сталіна і Леніна (хоч статті про них залишилися).
Коли у камері провели медичний огляд, у Василя лікар виявив дистрофію 2-го ступеня. Після цього його перевели в камеру для слабосильних на другий поверх, де харчували трохи краще. Та й бранців у камері було менше. "Переживши все те, що зазнав у капезе і на етапах, – стверджував Прохода, – у камері (для) слабосильних я відчував себе ніби на курорті" [97, с. 321].

Володимир Сінклер

У камері для слабосильних кубанець познайомився з професором Краківської гірничої академії доктором Іваном Андріановичем Фещенком-Чопівським та генералом Володимиром Сінклером – одним із найвидатніших генштабістів російської та української армій.
Володимир Сінклер народився 21 січня 1879 р. у Туркестані (тепер Ферганська область Узбекистану). Тут проходив службу його батько – полковник російської армії Олександр Сінклер. Початкову військову освіту Володимир здобув в Оренбурзькому кадетському корпусі та Михайлівському артилерійському училищі (1899). Прослуживши у 2-й лейб-гвардії гарматній бригаді, успішно склав іспити до Миколаївської академії Генерального штабу. Закінчив її з відзнакою 28 травня 1905 року у званні гвардії капітана. Далі обіймав посади командира роти лейб-гвардії Павлівського полку, старшого ад'ютанта штабів 45-ї Пензенської піхотної дивізії та гвардійського корпусу в Петербурзі, а від 2 березня 1912 року – штаб-офіцера для особливих доручень штабу військ гвардії і Петербурзького військового округу, старшого ад'ютанта штабу округу. Сінклер весь час перебував біля командувача округу Великого князя Миколи Миколайовича, ставши його довіреною особою.
У час Світової війни підполковник Володимир Сінклер воював на Південно-Західному фронті. Був старшим ад'ютантом штабу 1-ї російської армії, що діяла у Східній Пруссії. Згодом, уже в ранзі полковника, став начальником штабу 2-ї гвардійської піхотної дивізії, командував і 176-м Переволоцьким пішим полком. 1916 року отримав тяжке поранення в голову. Лікуватися довелося довго. Повернувся в армію на посаду командира 2-го гвардійського корпусу. У липні 1917 року його підвищили до чину генерал-майора.
Після Жовтневої революції корпус збільшовичився, провід захопила темпераментна жидівка Євгенія Бош. Багатьом офіцерам довелося рятуватися втечею. Так російський генерал Сінклер опинився в Києві, де спиналася на ніжки хитка і непевна Центральна Рада. У листопаді 1917 року він увійшов до складу Українського генерального військового штабу. За гетьманату він, генеральний хорунжий, очолював 1-ше генерал-квартирмейстерство Генерального штабу. У грудні 1918 року Павло Скоропадський підвищив його до звання генерал-поручника. Під час повстання Директорії Володимир Сінклер керував операціями гетьманських військ проти повстанських ватаг Симона Петлюри.
І все ж, коли Директорія перемогла, на роботу в Генеральний штаб запросили саме Володимира Сінклера, бо працювати у штабі було просто нікому – Директорія продовжувала гучно святкувати свою перемогу, хоч на Київ уже насувалися більшовицькі війська. Ризикнув запросити "гетьманського генерала" Василь Тютюнник. Петлюра був невдоволений таким призначенням. У спину Сінклера шипіли недоброзичливці з петлюрівського оточення ("царський генерал", "гетьманський фахівець", "москаль"). Все ж саме цей фахівець "майже з нічого зорганізував… оперативний апарат Армії (УНР). І той апарат… запрацював як годинник" [73, с. 334].
Ось яким побачив у ті дні Сінклера сотник Генерального штабу Євген Маланюк: "Сухуватий, невисокого росту, типу швидше кіннотника, маломовний, хоч завжди привітний, генерал Сінклер зразково точно виконував свої складні і нелегкі обов'язки 1-го Генерал-квартирмайстра, незадовго – Начальника Штабу Армії. Виконував до кінця" [73, с. 334].
А Микола Капустянський, помічник Володимира Сінклера, відгукувався про нього так: "Це чесна людина, досвідчений, здібний старшина, знавець військової справи. Лагідний, усидливий і акуратний. Добре розбирався в обставинах. Не українець і через те, а почасти ще й з властивостей свого характеру тримався дуже обережно…" А працював так багато, що часом умлівав. У винагороду читав у часописах УНР, як його цькують [36, с. 89, 213].
Оце "не українець" варто пояснити. Володимир Сінклер був нащадком шведського майора Сінклера – зв'язкового старшини при гетьманові Пилипу Орлику. 28 червня 1739 року майора Сінклера, який віз з Царгорода до Стокгольма важливі документи, замордували москалі – з наказу "московського дипломата" Михайла Бестужева-Рюміна [73, с. 335].
На початку лютого 1919 року Володимир Сінклер виконував обов'язки помічника начальника штабу Дієвої армії УНР. Влітку отримав нове призначення – начальника штабу Наддніпрянської армії. Значною мірою завдяки його керівництву 30 серпня визволили Київ. Командував Сінклер штабом і в тяжкі часи відступу зі столиці та перебування армії у "трикутнику смерті" у листопаді – грудні 1919 року. На початку 1920 року він на чолі делегації вів переговори з Польщею про бойову співпрацю, а у липні Сінклер очолив Генеральний штаб української армії. Коли на еміграції у лютому 1921 року генштаб було розформовано, генерал увійшов до складу Вищої військової ради. Поляки пропонували Сінклеру перейти на відповідальні посади у польському війську, але він відмовився [130, с. 58].
1924 року Армію УНР і табори в Польщі було розформовано. Володимир Сінклер переїхав до міста Сосновєц у Шлезьку. Володіючи французькою мовою, влаштувався у французько-бельгійській копальні службовцем. Брав участь у громадсько-політичному житті української громади. Товаришував із професором Іваном Фещенком-Чопівським, міністром торгу і промисловості уряду УНР і головою Ради Республіки. Обидва були членами Українського національного об'єднання. Разом у березні 1945 року в Катовіцах і потрапили до СМЕРШу.
Фещенко-Чопівський і Сінклер були не такі обідрані, як Василь Прохода, бо до Лук'янівської в'язниці потрапили прямо з Катовіц, уникнувши "щастя" контактувати з блатним елементом.
"У генерала Сінклера було слабке серце, – згадував Василь Прохода. – Мені довелося лежати на підлозі поряд з ним. Він часто скаржився на болі в серці, сумно висловлюючи свої думки: "Не витримаю я на старості літ цих тюремних тортур. Не знаю, що сталося з моєю дружиною. Може, й її ці "великодушні" переможці посадили також до в'язниці… Мабуть, скоро помру… А так не хочеться здохнути як пес у цій проклятій тюрмі…" [97, с. 327].
Одного вечора у Сінклера стався серцевий напад. Помер він на руках у Василя, коли той допомагав генералові зручніше вмоститися.

Товариші по нещастю

У другій половині травня 1945 року з Праги до Києва літаком перевезли з півсотні українців. Серед них були професори Максим Славінський, Валентин Садовський, Микола Добриловський, лектор УГА Осип Безпалко, доктори Микола Ґалаґан і Борис Сухоручко-Хословський, інженери Володимир Хилецький та Микола Сіпко. З ними Василь зустрівся у камері для слабосильних. А старого знайомого підполковника Армії УНР Миколу Россіневича побачити не довелося – його в "нульовці" задушили вурки, коли він не погодився віддати свій одяг.
Чув Василь, що ще близько півсотні арештованих українських інтелігентів із Праги літаком перевезли до Харкова. Прохода дивувався, адже літаками в СССР в'язнів не транспортували. Можливо, Москва планувала влаштували показовий судовий процес над українською "буржуазною" еміграцією. Очевидно, і "полковник" Прохода, голова Товариства колишніх українських старшин у ЧСР, мав відіграти на тому процесі якусь роль, наприклад "англо-американського шпигуна"…
Так думав Прохода. Підстави для цього були, адже він якийсь час проходив в одній справі з діячами Українського національного об'єднання – Семеном Антоновим, Леонтієм Макаревичем, Степаном Свищем і Антоном Новицьким. Кілька слів про них...
Семен Семенович Антонов у 1916 – 1918 роках був лейтенантом австрійської армії, пізніше – старшиною Галицької армії та Армії УНР (з 1919). Брав участь у боях проти червоних за Жмеринку, Вінницю і Київ. На еміграції опинився 1920 року. Жив у м. Кутно (Польща). До Українського національного об'єднання вступив 1940 року, був секретарем філії, а з 1941 року – референтом культурно-освітньої секції. В лабети СМЕРШу потрапив 3 лютого 1945 року [25, арк. 113].
Леонтій (Лев) Пилипович Макаревич – підполковник царської армії та 2-ї піхотної дивізії Армії Української Держави (1918), старшина Армії УНР. Брав участь у боях проти червоних окупантів. На еміграції вступив на службу до Війська Польського. У званні майора командував батальйоном 15-ї піхотної дивізії. У вересні 1939 року брав участь у польсько-німецькій війні, під час якої потрапив до полону. Перебуваючи у старшинському таборі в містечку Люкенвальде, в липні 1940 року став членом УНО. Звільнившись, виїхав до Берліна, а звідти – в м. Бидгощ, де жила його родина. У жовтні 1942 року очолив філію УНО в Бидгощі. Вів активну роботу проти СССР, виступав із доповідями про необхідність боротьби з Москвою за створення Самостійної України. Арештований СМЕРШем 2 лютого 1945 року [25, арк. 112 – 113].
Антон Новицький був членом УНО з жовтня 1940 року. Жив у м. Жнин (Польща). Затриманий СМЕРШем 8 лютого 1945 року.
Степан Васильович Свищ (1908 р. н.) до Українського національного об'єднання вступив улітку 1940 року, а з січня 1942-го очолив у м. Кутно повітову філію УНО. У російські лабети потрапив 27 лютого 1945 року.
Слід зазначити, що особісти виловлювали кожне прізвище, що необережно вихоплювалося з уст Проходи. У протоколах допитів усі вони підкреслювались.
Невдовзі справу Василя Проходи виокремили і вже не пов'язували з іншими діячами української еміграції. Напевно, міркував кубанець, Москва вирішила "не популяризувати національно-культурну працю української еміграції, осередком якої була ЧСР, (а) залишити культурних працівників у тюрмах без зайвого галасу, звідкіль їх через рік-два за постановами "Особого совещания" в Москві без суду відправляли в табори примусових робіт подалі від України на Далекий Схід та Північ" [97, с. 324]. Так, очевидно, і було.
29 червня Василя викликали на допит. Це здивувало його – він вважав, що слідство вже закінчене. Виявилося, що головний прокурор УССР зацікавився його справою і доручив слідчому УББ НКВД УССР лейтенанту держбезпеки Арістову провести додаткове розслідування.
І почалося все знову.
– Ви далжни расказать всьо аткравєнно і правдіво про вашу жізнь і дєятєльность ат начала до канца.
Василь звернув увагу слідчого, що перед ним лежить справа, в ній тричі запротокольовано різними слідчими все, що він міг сказати.
– Нєт, всьо же раскажитє всьо сначала…
Як завжди, Василь почав з дитинства. Коли дійшов до 1917 року, знову чесно зізнався, що стояв "на позиціях Центральної Української Ради", брав участь у збройній боротьбі проти Красної армії. На питання, чи нічого він не приховав від слідства, Прохода згадав ще про один "злочин": написання статей до журналу "Табор" та газет "Тризуб" і "Діло". Всього, як зафіксував протокол, підсудний написав близько 50 статей "антисоветского националистического содержания" [25, арк. 18, 102].
Лейтенант Арістов радісно повідомляв начальству: "По делу ведется глубокое следствие, направленное на разворот и выявление всех закордонных связей обвиняемого Проходы с националистическими деятелями в эмиграции" [25, арк. 117].
У кримінальній справі збереглися протоколи допиту кубанця від 8 серпня, 17 серпня, 20 серпня 1945 року. Але там нічого нового не було. Слідчий тупо ходив по колу, накресленому попередниками.
Прохода мусив зі слідчим спілкуватися російською мовою. Але думав він українською. Про це свідчать протоколи. Ось кілька українізмів із його тюремних показів: "Без разрешения централі… Они часто обращались с жалобами до начальства... Добился лиш того… Меня направили обратно до фирмы…" [25, арк. 137 зв., 138].
Паралельно Арістов допитував професора господарської академії в Подєбрадах Максима Антоновича Славінського і видатного науковця-металурга Івана Андріановича Фещенка-Чопівського.
Максим Славінський був родом зі Ставища Таращанського повіту. Наприкінці березня 1917 року він став членом виконавчого комітету Української національної ради в Петрограді. В добу гетьмана Павла Скоропадського представляв український уряд у Пітері, а в червні 1918 року очолив політичну комісію української делегації на переговорах з РСФСР, був радником Міністерства закордонних справ Української Держави. За часів Директорії очолив Міністерство праці (1920) та українську дипломатичну місію в ЧСР.
Іван Фещенко-Чопівський народився в м. Чуднів Житомирського повіту. У квітні 1917 року на Всеукраїнському національному конгресі у Києві його обрали членом Центральної Ради. Очолював Київську губернську українську раду та департамент промисловості Генерального секретарства торгу і промисловості. У лютому 1918 р. став міністром народного господарства в кабінеті Голубовича, а 1919 року – заступником прем'єр-міністра Сергія Остапенка. У січні – серпня 1921 року був головою Ради Республіки.
І ось тепер Арістов помістив в невелику камеру усіх трьох: Проходу, Славінського і Фещенка-Чопівського. Слідчий виявляв "прихильне" ставлення: позбавив спілкування з вурками, дав на долівку солом'яні матраци, допитував тільки вдень. Поліпшилося і харчування. Одного разу слідчий навіть приніс пару пучків зеленої цибулі, мовляв, щоб у в'язнів не було авітамінозу. Вартовий поводився чемно.
Максиму Славінському 12 серпня виповнилося 77 років, зрозуміло, що він часто говорив про смерть. Він бажав "померти по-людському вільною людиною і бути похованим там, де шанують культ покійників", він боявся, що його закопають "як нікому невідомого в'язня, якого зробили ворогом народу" [97, с. 324]. Цим скромним мріям не судилося здійснитися.
6 вересня 1945 року слідство нарешті завершили. Прохода якраз перебував у в'язничній лікарні (майже місяць, від 10 серпня) з приводу аліментарної дистрофії. Тут він зустрівся з греко-католицьким єпископом Киром-Григорієм Хомишиним зі Станіславщини. З ліжка священик уже не вставав і невдовзі, наприкінці вересня, відійшов у кращі світи. Перед самою смертю вурки пограбували його, лаючи матірно Богородицю.
Нарешті старший слідчий УПБ НКВД УССР Арістов сотворив постанову про пред'явлення обвинувачення В. Х. Проході. "…Являясь с 1915 г. активным украинским националистом… – глибокодумно водив пером лейтенант, – неоднократно участвовал в боях против частей Красной армии… Находясь в эмиграции, не прекращал свою контрреволюционную националистическую борьбу в демократических национальных формированиях, направленную на отторжение Украины от Советского Союза" [25, арк. 97].
Того ж дня Арістов урочисто оголосив обвинувачення Василеві Проході. Той вину визнав, бо справді боровся проти Красної армії за свободу і незалежність своєї Батьківщини... Крім іншого, пильний Арістов знайшов, що Василь Прохода проводив роботу, "направленную на отторжение Украины от СССР и создание на ее территории государства профашистского типа". В зв'язку з цим лейтенант держбезпеки постановив додатково до ст. 54-2 УК УРСР висунути ще й звинувачення за статтею 54-13 УК УРСР [25, арк. 104, 104 зв., 106].
Досі Прохода підписував у протоколах правду, тепер, збайдужілий від виснаження, підписував не читаючи. Про помилування він не просив – лейтенант Арістов казенною мовою зазначав, що Василь Прохода "никаких ходатайств перед следствием не возбуждает". 17 вересня в "обвинительном заключении по делу №1665" лейтенант Арістов запропонував засудити Василя Проходу на 10 років виправно-трудових таборів [25, арк. 119, 142]. Хоч у приватних розмовах казав, що якби його воля, то відпустив би давно…
Та сталася несподіванка. 28 вересня прокурор відділу нагляду за органами міліції прокуратури УРСР, молодший радник юстиції Яковлєв, розглянувши справу зі звинувачення Проходи за ст. ст. 54-2 і 54-13 УК УРСР, знайшов, що "матеріалами слідства не зібрано даних, які підтверджують, що Прохода обіймав відповідальні чи секретні (агентурні) посади у контрреволюційних урядах в період громадянської війни, а тільки доведено, що він служив у козацькій дивізії гетьмана Скоропадського на посаді ад'ютанта полку". Крім цього, зазначав молодший радник юстиції Яковлєв, постановою ВЦВК СРСР, що видана на честь 10-ліття Жовтневої революції, злочини, які передбачені ст. 54-13 УК УРСР, амністовані і для того, щоб за них віддати під суд, необхідно звертатися з клопотанням до Президії Верховної Ради про незастосування амністії, "але звертатися з таким поданням у цій справі немає підстав". У зв'язку з цим молодший радник юстиції Яковлєв, "керуючись ст. 223 УПК УРСР, постановив кримінальне переслідування стосовно обвинуваченого Проходи Василя Хомича за ст. 54-13 УК УРСР припинити" [25, арк. 128]. Це рішення затвердив в. о. прокурора УРСР, державний радник юстиції 3-го класу С. Шугуров.

Далі

До змісту Роман Коваль ТЕРНИСТИЙ ШЛЯХ КУБАНЦЯ ПРОХОДИ