До історії 1-ї Сірої, 2-ї Волинської і 3-ї Залізної дивізій Армії УНР

Микола Ґалаґан

Постанова про припинення кримінального переслідування за ст. 54-13 УК УРСР не означала, що Проходу випустять на волю. Адже була ще ст. 54-2. 28 вересня 1945 року справу кубанця відіслали на розгляд Особливої наради НКВД СССР – щоб перекваліфікувати звинувачення.
Минув жовтень, настав листопад, а на розбиті шибки в камері в'язничне начальство не звертало уваги. Було холодно. Старечий організм Максима Славінського не витримав. У тяжкому стані його перевели до лікарні. "Там він і помер, не маючи близької душі біля себе. Де його закопали й хто закопав, невідомо… Так безславно відходили зі сцени української національно-культурної чинности старі діячі, якими мали б пишатись усі шануючі свою національну гідність українці. Але сталося навпаки…" [97, с. 337].
У грудні Прохода настільки заслаб, що його знову помістили у лікарню. Тут він сподівався зустріти Максима Славінського, з яким хотілося згадати щасливі роки, проведені в господарській академії. Але виявилося, що 23 листопада професор відійшов у засвіти. У в'язничній лікарні Василеві довелося лежати поруч з Миколою Ґалаґаном, до якого особливої симпатії не мав.
А Ґалаґан був людиною небуденною і теж, як і Прохода, за своє життя не раз прислужився Україні. Народився він 24 вересня 1882 року в с. Требухів Остерського повіту Чернігівської губернії (тепер Броварський район Київської області). Революційну діяльність почав 1902 року в Київському університеті як член Української студентської громади. Наступного року вступив до Революційної української партії. Працював пропагандистом при комітеті Київської вільної громади РУП.
"Революційної практики" учив його Петро Канівець. Від нього Микола дізнався, як носити прокламації, літературу, друкарський шрифт (щоб їх не вилучили), як уникати переслідування шпигунів. Та, попри конспірацію, Ґалаґана 4 лютого 1904 року все ж арештували і запроторили до Лук'янівської в'язниці. Тоді на знак протесту проти утисків тюремної адміністрації, яка скасувала існуючі досі привілеї для "політичних", Микола з товаришами оголосили голодування.
Сидіти було навіть цікаво, адже в Лук'янівці зібралися відомі революціонери, високоосвічені люди. Змістовні бесіди переростали в диспути. Можна було слухати реферати та читати газети, які нелегально передавалися в'язням: "Іскру" та "Революційну Росію".
Офіційно Миколу звинувачували в належності до РУП та у зв'язках із закордоном. Ґалаґану стелилася вже дорога на Північ, але якраз тоді в царя народився "наслєднік". З тієї нагоди вийшов маніфест, яким зменшувались терміни покарання. Отож після 8 місяців перебування в Лук'янівці Миколу випустили на волю.
Ґалаґан відновив навчання в університеті, а разом з тим і партійну діяльність. Як організатор Української соціал-демократичної спілки він працював у Чернігівській, Київській і Полтавській губерніях. Мав пістолет. Неодноразово потрапляв у складні ситуації, в тому числі й перестрілки. Невдовзі його обрали членом Головного комітету спілки і призначили технічним секретарем УСДС.
Та жандарми не дрімали. Після низки ударів вони розгромили провід УСДП. Ґалаґан залишився чи не єдиним активним членом керівництва. Але і його провокатори та шпигуни облягали з усіх боків. Спілка була приречена.
Самого Миколу взяли під пильний жандармський нагляд. На початку 1908 року він мусив передати зв'язки іншим членам спілки, щоб після арешту, якого він весь час очікував, не перервалися зносини з осередками у провінції. Шкода була віддавати свою "спадщину": 63 печатки різних урядових установ (міських та поліцейських управлінь, волосних правлінь, печатки про реєстрацію в поліції і т. ін.) та відповідні копії оригінальних підписів осіб, які візували документи. Був у Ґалаґана й значний запас незаповнених російських та австро-угорських паспортів. Взагалі за час роботи він навчився витравлювати на папері чорнило і відбитки печаток, фіксувати вимитий папір – так, що на ньому знову можна було писати чорнилом. Він умів робити зі старих паспортів нові, видані вже на інше ім'я. Микола володів усіма тонкощами паспортної системи Росії, добре знав, коли видається рожева, коли зелена, а коли й сіра паспортна книжечка, яка підкладка в ній має бути. Немало по Російській імперії жило людей з паспортами, виготовленими требухівським козаком, – під час перевірок поліцейські оцінювали їх як справжні [21, с. 165].
Шкода Миколі було розлучатись із таким набутком. Та що зробиш?!
Невдовзі на обрії замаячила неминуча служба у ворожій для нього російський армії. Про це Микола думав із жахом і огидою... І той день настав. Призначення одержав до 29-го Чернігівського пішого полку, дислокованого в м. Рожанах, близько прусського кордону… Восени 1911 р. Ґалаґана підвищили до прапорщика запасу армійської піхоти. У цьому званні він і пішов на "германську" війну. Гіркий парадокс: Микола Ґалаґан мусив захищати російське самодержавство, проти якого боровся майже 10 років і в праві на існування якому відмовляв...
На початку березня 1917 року на фронт почали просочуватись неясні чутки про заворушення в Петрограді. Після кількох днів напруженого чекання стало відомо, що цар Микола II відрікся від влади. Відрікся і новий цар Михайло. До влади прийшли Державна дума й Тимчасовий уряд.
В армії заклекотіли мітинги. Почали творитися різноманітні комітети та ради: ротні, полкові, дивізійні. З ініціативи Миколи Ґалаґана 8 березня зійшлися полкові старшини. Вони й обрали його головою комітету. Того ж дня поручник Ґалаґан допоміг створити солдатський полковий комітет. А 9 березня з його ініціативи постала Українська полкова рада.
Українська стихія, як той дух Божий, пронизувала наскрізь організм полку. Всюди було чути українські пісні, їх співала навіть "кацапня", страшенно перекручуючи наші слова. Вояки-українці не ховаючись балакали між собою по-своєму. Навіть старшини відступали від приписів вживати лише російську мову. Але росіяни виявляли поблажливість доти, доки йшлося про право українців на мову, свою школу та книжку, але коли збагнули, що йдеться про стосунки між двома народами, то "взбєлєнілісь". Та чим голосніше шипіли росіяни, тим більше з'являлося аргументів на користь організації українців, зокрема й задля самооборони [22, с. 98, 99].
А тут із Києва дійшли чутки про величезну українську маніфестацію. Це справило на українців полку величезне враження, додало сил, енергії та завзяття. Київ ставав для них столицею. Вкраїнська справа в полку отримала "законну" підставу. Микола Ґалаґан зрозумів, що необхідно терміново зв'язатися з Центральною Радою.
Оформивши відпустку, на початку квітня він опинився в Києві. Відразу звернув увагу на надзвичайну інтенсивність громадського й політичного життя. Зі здивуванням дивився Микола на людей, які ще вчора були палкими російськими патріотами, раділи успіхам Москви, збирали гроші на подарунки "мілим салдатікам", і раптом ця величезна маса перетворилася на патріотів своєї справжньої Батьківщини – України...
У житті Ґалаґана все змінилося. 6 червня його прийняли до 1-го Українського козацького полку імені гетьмана Богдана Хмельницького на посаду помічника ад'ютанта (значкового) полку, який тоді очолював підполковник Олександр Шаповал. У полку панував "дух полуботківського клубу": переважна частина старшин і козаків були свідомими українцями, переконаними і рішучими українськими самостійниками. Нового помічника значкового, соціаліста за переконаннями, щоправда, зачепило за живе "не тільки критичне, але й просто негативне ставлення (богданівців) до політики Центральної Ради", зокрема й "гостро негативне" ставлення до соціалістів. І це при тому що в питаннях теорії соціалізму богданівці не дуже розбиралися і не дуже нею цікавилися, "капітальних праць соціалістичних авторів" не читали [22, с. 167].
Якось не подумав Микола, що негативна оцінка богданівцями соціалістичних ватажків Центральної Ради базувалася не на теорії, а на практиці, на оцінці їхньої непевної діяльності. Це була політика уласкавлення ворога та ще й запобігання у нього ласки. Такого приниження душа національно свідомого, правдивого українського вояка стерпіти не могла...
Невдовзі Микола став ад'ютантом командира Богданівського полку, членом Центральної і Малої Рад та Всеукраїнської ради військових депутатів. А у грудні 1917-го Центральна Рада відправила його на Кубань і Дон з дипломатичною місією.
Приїзд української делегації припав на час, коли у Катеринодарі зібралася Крайова рада. За домовленістю з головою Законодавчої ради Миколою Рябоволом виступ із привітаннями від Центральної Ради запланували наступного дня, 12 грудня, коли до козацьких делегатів мали приєднатися представники іногородніх. Та вже ввечері 11 грудня Микола Ґалаґан і Євген Онацький не втрималися й відвідали вечірнє засідання Ради – аби роздивитися, що воно таке за Кубанська рада. Її член Іван Макаренко супроводжував українських делегатів. Він завів їх до однієї з урядових лож. Тут сиділи відомий історик Федір Щербина та лідер черкесів Султан Шахим-Гірей. Відбулася коротка і сердечна розмова – як між старими друзями. Та вже починалося засідання Кубанської ради...
Микола Ґалаґан з цікавістю розглядав делегатів – поважних, переважно сивовусих козаків, що зайняли партер театру. Зібрання було мальовниче-привабливе – в залі сиділи живі запорожці...
Відкривши засідання, Микола Рябовол повідомив, що для переговорів з кубанським урядом до Катеринодара прибули делегати Української Центральної Ради. Обернувшись у бік Миколи Ґалаґана та Євгена Онацького, Микола Рябовол привітав братів з Великої України.
Весь зал зааплодував. Кількасот очей шукали тих, кого вітають. Тоді Ґалаґан підвівся і поклоном відповів на привітання. Це ніби стало сигналом, і оплески перейшли у справжню овацію. "Якийсь незвичайний ентузіязм опанував присутніх… Члени Ради й президія встали зі своїх місць і стоячи продовжували плескати... Не вихор, а ураган і грім оплесків наповнив цілу театральну салю..." [23, с. 88, 89].
Делегати Центральної Ради були безмірно зворушені. Погляд Миколи зупинився на групі черкесів, які стояли неподалік ложі. "Вони з не меншою, ніж інші члени Ради, енергією й чуттям виявляли нам свої симпатії, – згадував Ґалаґан. – І ще не можу забути зоріючого натхненням обличчя вже сивого козака, що також стояв неподалік нас. Повним приязні поглядом злегка вогких очей він вдивлявся в наші обличчя, плескав у долоні і, ніби в потвердження всієї глибини й щирости свого почуття, любовно кивав нам сивою головою. Потрохи овація стала стихати і майже зовсім уже уляглась, коли десь із протилежного до нас боку залу кілька більш ентузіястично настроєних членів Ради знову заплескали незвичайно енергійно. Ці оплески невеликої групи підхоплені були цілою салею, і сцена овації повторилась знов. Скільки часу вона тривала – сказати не можу... – продовжував Ґалаґан. – В кожному разі вона мене глибоко зворушила. Після неї я певний час не міг спокійно слідкувати за дальшим перебігом засідання Ради... Думалось: ніякими людськими силами не можна штучно викликати подібне виявлення почуття й настрою; це сама стихія, яка глибоко захвилювалась також і на просторах України; ця українська стихія така буйна й могутня, що пірвала за собою й своїх інонаціональних земляків (бо ж серед членів Ради була й значна кількість козаків-лінійців); не може бути, щоб виявлена з таким ентузіязмом непереможна сила біопсихічного зв'язку й споріднености душі двох частин одного народу не розвинулась у щось більше, ніж почуття близькости й любови, мусить це почуття перетворитись у свідомість єдности, а за нею мусить прийти й створення інших форм співжиття окремих віток одного народнього дерева, одної нації" [23, с. 89, 90].
Доля кубанця Василя Проходи, з яким Микола Ґалаґан зустрівся у Лук'янівській в'язниці, їхня спільна служба в українській армії цілком підтвердили ці слова.

Буковинець Йосип Безпалко

У січні 1946 року Василя Проходу виписали з лікарні і перевели на третій поверх столипінського корпусу, а після чергового лікарського огляду – до камери слабосильних. Тут він знову зустрів своїх приятелів – Валентина Садовського та Йосипа Безпалка, а також волиняка А. Демчука, випускника високої торговельної школи у Празі.
Садовського і Безпалка кубанець знав ще з Подєбрад. Валентин Садовський був заслуженим українським діячем. У добу Лютневої революції він став членом-засновником Центральної Ради. У червні 1917 року обійняв посаду Генерального секретаря судових справ, виконував обов'язки голови Генерального секретаріату. У січні 1918 року як член Малої Ради голосував за IV Універсал. У часи Директорії був міністром праці кількох урядів. Виявив себе і як науковець: член Наукового товариства ім. Тараса Шевченка Валентин Садовський написав низку праць з економічної географії, демографії, а також національної політики ВКП(б).
Про Безпалка як діяча СВУ Василь чув ще в австрійських таборах. Революційну діяльність Йосип почав вісімнадцятирічним юнаком – 1899 року він заснував таємний гурток гімназійної та студентської молоді. У 1901 – 1902 роках редагував орган національної організації – газету "Буковина". Був засновником першого на Буковині товариства "Січ" і редактором учительського часопису "Промінь". У 1907 – 1908 рр. працював крайовим секретарем профспілок. Заснував і очолив Буковинську крайову організацію Української соціал-демократичної партії (1906 – 1918), газету "Борба" (1908 – 1914, 1918). Від 1914 року у Відні активно співпрацював із СВУ. Від 1915-го проводив національно-просвітницьку виховну роботу серед українців, полонених російської армії, у таборах Фрайштадт (Верхня Австрія) та Раштадт, Зальцведель і Вецляр (Німеччина), якраз тоді, коли у таборах перебував Прохода.
1918 року Йосип Безпалко став членом Української національної ради Буковини і мером Чернівців. Як делегат від буковинців брав участь в урочистому засіданні Директорії й уряду, присвяченому святу Злуки земель України. Був Безпалко і членом Трудового конгресу, що відбувся у січні 1919 року в Києві, та членом Національної ради ЗУНР. У 1919 – 1920 роках працював міністром праці в уряді Бориса Мартоса. Від 1922 року викладав німецьку мову в господарській академії у Подєбрадах. Опублікував низку статей і розвідок про німецько-слов'янські взаємини у ХIХ – ХХ століттях. 1938 року Безпалка обрали головою Українського січового союзу, а 1945 року, у Празі, він, як і багато українських діячів, потрапив до рук "російських визволителів".
Прохода зазначав, що Безпалко був фізично слабкий – як-не-як, а 13 травня 1946 року йому мало виповнитися 65 років. Єдиною його радістю був тютюн, який він вигравав у шахи, зроблені з хліба співв'язнем-художником. Цигарка приглушувала почуття голоду і дарувала насолоду – таке рідкісне почуття у в'язниці.
Маляр мав ще й дар оповідача. Коли його не стало в камері, взявся оповідати Прохода. Він переказував вуркам зміст "Американської трагедії" Теодора Драйзера, "Кармалюка", роману "Герой нашого часу" Михайла Лермонтова, оповідання "Собака Баскервілів", "Про сім повішених" Леоніда Андреєва та роману Домініка "Стопами Чингісхана". Його слухали уважно, ще й частували цигарками.
12 липня 1946 року в Москві в. о. прокурора відділу у спеціальних справах, молодший радник юстиції перекваліфікував обвинувачення В. Проходи зі ст. 54-2 УК УССР на ст. 58-4 УК РСФСР, продемонструвавши всю нікчемність законів УССР.
Справу Проходи передали на розгляд Особливої наради при МВД СССР…
Одного серпневого дня Йосипа Безпалка викликали на коридор, щоб оголосити постанову "Особого совещания" НКВД. Вирок не найтяжчий – 5 років "вільного" заслання в Новосибірський край. Але ж Безпалкові було 65 років!
Буковинець впав у депресію. Проході сказав, що "такої далекої дороги він не витримає" і не уявляє, що робитиме на тому "вільному" засланні [97, с. 355]. Василь заспокоював, казав, що можна спробувати влаштуватися вчителем німецької мови в якійсь школі й таким чином вижити. А про себе Прохода міркував: якщо міністру уряду УНР дали 5 років поселення, то йому, начальникові штабу бригади, який мусив виконувати накази командування, дадуть ще менший термін.
Ой як помилявся він!
9 серпня Проході, знову-таки в коридорі, оголосили 10 років каторги!
Так зловорожа Москва оцінила "контрреволюційну" діяльність українського старшини.

Як витримати виснаженому дистрофією п'ятдесятишестирічному чоловікові 10 років Сибіру?! Василь впав у депресію. Жити не хотілось… Та за кілька днів у нього виникло страшенне бажання пережити тих, хто понівечив йому життя, – "батька" Сталіна і його поплічників.

Олександр Гайманівський

Відкаравшись півтора року в Лук'янівській в'язниці, Василь пішов на етап. І знову зазнав тяжких моральних та фізичних мук – і від конвоїрів, і від вуркаганів.
Харківська тюрма була переповнена. Першу ніч довелося провести на сходах одного з корпусів. А наступного дня в камері для слабосильних Василь зустрів доктора Олександра Гайманівського.
Народився Гайманівський 6 квітня 1886 року у родині панотця Миколая в с. Хмільниця, що неподалік Чернігова. Матір'ю його була Ольга Тарасович.
1905 року Олександр закінчив Чернігівську класичну гімназію. Прослухав два курси медичного факультету в Київському університеті Святого Володимира, витримав всі іспити, а 1908 року перейшов на правничий факультет. Заробляючи на життя репетиторством, "затримався в університеті до 1914 року". Коли почалася війна, його мобілізували як санітара. Невдовзі подав документи в Демидівський державний юридичний ліцей у Ярославлі. 1916 року успішно склав іспити, одержавши "свідоцтво про закінчення фахової юридичної освіти" (диплом ліцею відповідав дипломам російських університетів) [81, арк. 9, 11, 13, 13 зв., 15 зв., 16, 17].
У березні 1917 року Гайманівський закінчив Олександрівську військову школу в Москві й перейшов до української армії (полк імені Петра Дорошенка). У листопаді 1917 – квітні 1918 року брав участь у формуванні військового міністерства УНР як помічник начальника інспекторського відділу Головного штабу армії пана Скрипчинського.
1918 року хорунжого Гайманівського призначили представником Міністерства внутрішніх справ при анкетно-слідчій комісії Центральної Ради. Від липня 1918-го він – урядовець цивільного департаменту Державного Сенату. Під час повстання проти гетьмана у листопаді 1918 року знову пішов до Республіканського війська.
З квітня 1919 року працював секретарем судової частини штабу Дієвої армії УНР. Виявив себе і як слідчий суддя Вищого суду Запорозької дивізії, т. в. о. голови Вищого суду Запорозької дивізії та слідчий суддя 1-го Вищого військового суду (липень 1920 – 1922).
У Надзвичайному суді для розгляду справ заарештованих контррозвідкою штабу Дієвої армії отаманів Олександра Палієнка, Йосипа Біденка, Святненка, Івана Семесенка і полковника Яценка виступив як захисник. Підпис діловода Гайманівського стоїть у листі завідувача Військово-судовими справами Царківа голові Державної слідчої комісії про виконання присуду над полковником Петром Болбочаном. З квітня 1920 року Гайманівський служив у Волинській дивізії, яка брала участь у Першому зимовому поході. Завідував судовою частиною штабу "армії генерала Михайла Омеляновича-Павленка" [81, арк. 9, 11, 13, 13 зв., 15 зв., 16, 17].
Після поразки Армії УНР опинився в таборах для інтернованих. З кінця 1920 р. брав участь у з'їздах українських студентських громад Польщі та Всеукраїнській студентській конференції у Празі. 1922 року у Стшалкові  очолив Студентську громаду табору. Сотник Гайманівський викладав законодавство в Юнацькій школі і на курсах старшин у таборі Стшалково.
Від 5 березня 1923 року він працював професорським стипендіатом, а з травня наступного року – асистентом кафедри історії українського права Українського університету у Празі. Був членом президії і секретарем Українського правничого товариства в ЧСР (з лютого 1924) та деканом правничого факультету Українського вільного університету у Празі.
"13 квітня 1934 р. у Празі з ініціативи Товариства українських правників та Товариства запорожців на спеціальному засіданні було розглянуто всі існуючі на той час в еміграції документи та заслухано свідків, причетних до справи (полковника Петра Болбочана). Під час слухань головували українські правники: професор О. Гайманівський, який виголосив основну доповідь, та професор С. Шелухін". У засіданні взяли участь почесний голова Товариства запорожців Михайло Омелянович-Павленко, голова філії Товариства запорожців у Празі підполковник Микола Россіневич, сотник М. Самойлович, професори Леонтій Шрамченко, Никифор Григоріїв та Борис Мартос і колишній міністр уряду УНР Йосип Безпалко, члени Директорії Андрій Макаренко і Панас Андрієвський. "О. Гайманівський фахово розібрав ситуацію, що склалася у зв'язку з призначенням державним інспектором М. Гавришком П. Болбочана на посаду командувача Запорозької групи. Він переконливо довів, що в діях інспектора не було складу злочину, оскільки він чинив у межах закону про Державний інспекторат. На цих зборах... фактично відбулась повна реабілітація П. Болбочана…" [122, с. 158, 257, 364].
1945 року московська рука дотягнулася й до Гайманівського…
Лише три дні пробув Прохода у харківській тюрмі. За цей час Гайманівський встиг познайомити його з лікарем-українцем в'язничного стаціонару. Гайманівський запропонував Проході заявити себе хворим і "прохати про визнання нездібним для дальшого етапу". Але Василеві вже "остогидло валятися у в'язниці". Він хотів потрапити до табору, "влаштуватись на більш-менш відповідну роботу і не голодувати" [97, с. 359].
І приятелі розсталися на довгі роки.
"З надією, що в мене вистачить сили пережити все лихе, я не втрачав духової рівноваги і молився Одвічному Духу Життя і Буття за моїх близьких і рідних. Дорога до невідомого мене не лякала", – так закінчив свою другу книгу спогадів "Записки Непокірливого" Василь Прохода.

У Таллінні

У середині вересня 1946 року Василь Прохода з етапом прибув на товарну станцію Таллінн. В'язні мали відбудовувати зруйнований машинобудівний завод.
Прохода потрапив до групи з розбудови доріг, сформованої переважно з блатних. Спочатку він відчув себе "надто самітнім серед цих двоногих звірів..." Та з часом почав "звикати до нового середовища з постійними суперечками та огидною лайкою" [98, с. 10, 11].
Старий фетровий капелюх і консервна бляшанка становили все майно Василя, бо торбинку з парою білизни і ковдрою хтось вихопив з рук, коли він ішов темним коридором. Щоб зберегти хоч бляшанку, яка правила за тарілку, Василь мусив носити її на мотузку. Частину пайки хліба ховав за пазуху.
Довідавшись, що Прохода має фах інженера, начальник планово-виробничої частини призначив його бригадиром залізничної бригади. "Моє надто добросовісне виконання обов'язків бригадира та спокійне, справедливе, без грубощів і лайки ставлення до всіх, – згадував Прохода, – без огляду на те, що мене вважали фашистом, привернуло до мене симпатії уркаганів, і вони стояли за мене стіною. А особливо зросла їхня повага до мене, коли в другій і третій декадах вони почали діставати збільшені пайки хліба, а згодом навіть порції м'яса за добрий викон на мерзлій землі" [98, с. 15].
У барак-сарай, де жив Прохода, енкаведисти напакували 800 чоловік. Люди лежали на нарах покотом, один впритул до іншого, одягнені та взуті. "При цьому необхідно було добрі черевики на ногах прив'язувати дротом, щоб під час сну їх не вкрали. До того ж у всіх позаводились воші. Барак кишів ними. В таборі не було лазні з пропіканням одягу від вошей. Коли ми приходили з роботи, в бараці-сараї було темно, а тому не видно, щоб, знявши сорочку та підштанці, можна було б тих вошей бодай трохи видушити. Тому тяжко собі уявити, які фізичні, а разом і моральні муки доводилося зносити при такому відпочинку після тяжкої роботи на холоді". В бараці теж не зігрітися, до того ж повітря в ньому було зіпсоване людськими випарами. Тіснота, постійна гризня блатних, які вовтузились як у барлозі, "напружували нерви до краю. Більше шести тижнів мій організм таких умов не міг витримати" [98, с. 16, 17].
Прохода захворів на дизентерію – смертельну у тих умовах хворобу. У стаціонарі медичної допомоги він не отримував, бо ліків не було. Доводилося мріяти і про дієтичні страви. Лікар прямо казав, що Василь скоро помре.
– Все одно відвезуть тебе сірою кобилою…
Аж на третій тиждень дизентерія відступила. В тілі Проходи "залишилась лише іскра життя" – у нього була остання, третя, стадія дистрофії. Він дійшов до такого стану, що одного разу навіть забув ім'я своєї матері. З тиждень "уперто думав, заки пригадав його" [98, с. 32].
Наприкінці лютого Василя виписали зі стаціонару. Медична комісія визнала його напівінвалідом, звільнивши від фізичної праці. Тепер у бригаді він виконував обов'язки днювального: підмітав підлогу, впорядковував ліжка, пильнував, щоб не покрали речі.
У таборі скрізь висіли цинічно-пропагандистські плакати на зразок: "Согретые любовью нашего вождя Иосифа Виссарионовича Сталина, мы с воодушевлением выполним данное нам задание" [98, с. 23]. Василь, попри небезпеку, що почують сексоти, вголос висміював заклики і гасла й обурювався брехливістю совєтського "гуманізму" та "сталінською любов'ю".
Доливав пекучих прикрощів і начальник Талліннського табору Грінзберг – якось у неділю він зачитав в'язням реферат про повноцінне харчування в СССР. Між іншим він сказав: "Капіталістичні прихвосні поширюють наклеп, що в нас люди недоїдають…" Говорити таке вічно голодним людям міг тільки садист чи цинік.
А хронічне недоїдання та поважні роки свою справу зробили: Василя "актували", тобто визнали непридатним до праці. Таких осіб не було потреби тримати у таборі. І справді, з тридцять осіб калік звільнили. Всі вони були кримінальниками. "Політичні" ж мусили каратися далі. З них створили бригаду інвалідів.
Час од часу Василь записував тези задуманого "твору про Правду, головно про духовні властивості людини, з якими вона зможе ту Правду відчувати і пізнати". У Проходи була "безмежна віра в перемогу Правди, заради якої варто перетерпіти все на самому дні життя, духовно не впасти нижче, ба навпаки – піднестись" [98, с. 32].
Прохода допомагав писати заяви своїм товаришам по нещастю. 12 травня 1947 року він подав клопотання до Президії Верховної Ради РСР. Прохода просив скасувати постанову "Особого совещания" НКВД як несправедливу. Але хіба цією категорією мислили "московські брати"? Хіба правдою вони жили? У катівні розраховувати на неупередженість годі.
Відповідь, звісно, була невтішною…
І все ж Василь продовжував жити вірою у правду та справедливість. Ну що з того, що вони були порожнім звуком для московських катів? Все одно правда кривду переважить…
Василь спостерігав за табірним життям, насамперед за поведінкою земляків. "У більшості галицької інтелігенції бракувало духовної витривалості, – ділився він спостереженнями. – Багатьом не вистачило сили волі побороти в собі почуття голоду". Звернув увагу Василь і на те, що галицькій інтелігенції "чужою була психологія наддніпрянців. І вона, вважаючи себе вищою, залишалась самітною... Наддніпрянська інтелігенція виявляла більшу витривалість, морально не падала..." Найстійкішими і солідарними виявилися селяни з Наддніпрянщини та Наддністрянщини [98, с. 32].
Прохода міг влаштуватися на якусь "інтелігентну" роботу, наприклад сортувальника, вибитись нагору, добитися кращого харчування. Але він не збирався робити кар'єру в системі окупанта. "Був я скромним і ніколи не пхався наперед, – писав він. – Мої думки були далекі від реального табірного життя... Якби я, маючи значно більші від інших знання та здібності, виявив більше настирливості та ініціативи в організації та здійсненні праць із відбудови заводу, пристосувавшись до системи "ударництва", імпровізації, недобросовісності та окозамилювання, я напевно зайняв би щонайменше посаду виконроба, а то й начальника дільниці, був би розконвойований, цебто вільно рухався, мав би матеріальні вигоди, став би "радянською людиною" і, звісно, не потрапив би перегодом до Заполяр'я..." [98, с. 33].
Та для Проходи важливо було "зберегти рівновагу духу", залишитися вірним своїм моральним принципам, а для цього було краще триматися подалі від "генеральної лінії" начальства [98, с. 34]. І все ж у серпні 1947 року економіст Борткевич переконав Проходу влаштуватися рахівником кравецької майстерні. Це була добра ідея. Кравці мали краще харчування, навіть невелику заробітну плату, працювали в теплі, могли підлатати свій одяг або й пошити щось для себе. Був і клопіт: коли Василь ішов на роботу, мусив тягти з собою ковдру і матрац – щоб не вкрали вурки.
"Я вже освоївся з думкою, що свій строк відбуду та ще поживу на волі. При цьому мріяв, що мені пощастить десь в яру біля Дніпра розвести садок, поставити хатину і написати книгу про Правду. Думка про написання такого твору стала метою мого життя. Заради цієї цілі варто виявляти витривалість, не втрачати надії та зберегти творчий оптимізм, витримавши тягар на самому його дні" [98, с. 41].
У таборі знали, що Прохода – "українець, до того ж ще й петлюрівець". Не забував про це і капітан Грінзберг – мерзотник з "пронизливими колючими очима" [98, с. 41]. Якось він закликав кубанця в кабінет начальника КВЧ (культурно-виховної частини). Там уже очікував лікар.
Грінзберг наказав Проході роздягтися, а лікареві – оглянути його.
Коли Василь скинув одяг, капітан кинув задоволено:
– Відно, што ви значітєльно паправілісь.
– Да, гражданін капітан, нємного опух.
Вердикт про зняття інвалідності постановив сам Грінзберг, лікар мусив лише погодитися, хоч і знав, що це рішення має бути колегіальним.
Сперечатися не було сенсу – ні лікареві, ні Проході…

На Воркуту

Одного теплого квітневого дня 1948 року до майстерні зайшов дозорець і гукнув:
– Прохода, сабірайся нємєдлєнно, поєдєш на родіну.
Василь страшенно здивувався і зрадів. У санітарній частині він довідався про наказ відправити усіх чужинців до Ленінграда, а вже звідти – в їхні країни. У талліннському таборі виявилося семеро громадян інших держав – три поляки, австрієць, угорець, росіянин з Болгарії та Прохода, громадянин Чехословаччини. До обіду всі вони пройшли санітарну обробку, сяк-так помилися, постриглися і поголилися.
Отримавши на два дні сухий пайок, сіли до вантажівки. Приятелі щиро раділи за Проходу і тихо сумували, думаючи про свою долю.
Наступного дня Василь уже був у "Крестах" у Ленінграді. Тут він пробув вісім тижнів, кожного дня очікуючи звістки про репатріацію. Товаришами по нещастю виявилися естонська інтелігенція, лютеранський пастор і православний священик. Познайомився Прохода з Миколою Поповим, сином полковника Добровольчої армії, який отримав 10 років "за батька".
І ось настав "той" день. Грюкнули двері, і до камери зайшов лейтенант з охоронцем та зачитав список в'язнів, яким наказано готуватися до етапу. Василя здивувало, що разом з ним поїдуть й естонці. Невже їх теж відправлять до Чехословаччини?
Лише вранці він збагнув, що сполипінський вагон везе його не на захід, а на схід… Коли доїхали до Вологди, Василь згадав земського начальника з Оріхова Балліна, який лякав селян, що зашле їх до Вологодської губернії. Ось куди завела життєва стежка кубанця. Та вона тут не закінчувалася – Прохода мав здолати ще дві тисяч кілометрів – аж до самої Воркути.
До столиці ГУЛАГу етап прибув на початку червня 1948 року. "Було 12 годин ночі, – пригадував Василь, – а сонце знаходилося ще над південним обрієм. На моє запитання, коли тут сідає сонце, мені відповіли, що воно впродовж двох місяців не заходитиме зовсім. Почалось заполярне літо. На решту 10 місяців припадає зима з двома місяцями постійної ночі... У мене склалося враження, що ми втрапили до пустельної місцевості без жодної деревної рослинності, на якій всюди були лише загороди з колючого дроту з вишками, а за ними – низькі дерев'яні бараки, обмазані глиною, що місцями обсипалась..." [98, с. 46].
Під час медичного огляду лікар визнав Проходу дистрофіком і наказав покласти до стаціонару. Тут Василь в одному санітарові розгледів підхорунжого Сірої дивізії. Це була щаслива зустріч. Упізнавши Проходу, підхорунжий зрадів йому наче рідному братові. Він все зробив, щоб товариш став на ноги: давав йому подвійну порцію баланди, приносив кістки з м'ясом, діставав додаткові пайки хліба і сухарів… "На жаль, – згадував Василь Прохода, – я тепер не можу пригадати точно прізвища цієї надзвичайно милої людини; здається, називався він Нагорнянський" [98, с. 47].
Лікар також був українцем. Протримавши Василя два тижні в лікарні пересильного табору, він допоміг помістити його (як дистрофіка) в більший стаціонар на березі річки Воркути. "Дух у мене був сильний, з вірою у перемогу, – писав Прохода, – а от від слабкого тіла зосталися кістяк і шкіра. Важив я щось біля 50 кілограмів" [98, с. 48].
У стаціонарі ПХ (посиленого харчування) керували українець Лисецький та лікар-литовець, які симпатизували і допомагали Проході, кололи аскорбінову кислоту (проти цинги), давали риб'ячий жир та, головне, протримали його там 10 тижнів. За цей час Прохода набув майже 30 кілограмів "заполярного м'яса", позбувшись нарешті дистрофії. Це призвело до того, що "начальник санітарної частини, москаль, напосівся, щоб виписати мене як здорового на роботу", – писав Прохода [98, с. 50].
У комендантському ВТП завідувач кухні запропонував Проході чудову (як на табірні умови) посаду: контролера на кухні – мрію багатьох в'язнів. Обов'язки контролера – неважкі: слідкувати за правильним одержанням продуктів, видачею готової продукції і взагалі за тим, щоб не крали. "Для такої ролі треба самому бути пролазою, – писав пізніше Василь, – що знає всі злодійські звички. Звісно, при чесному виконанні своїх обов'язків не можна було уникнути суперечок із блатними. Бути постійно в теплому помешканні та мати добру страву спокушувало мене, але я одверто заявив завідувачеві, що на таку роль не надаюсь" [98, с. 53].
Чесність Прохода виявив навіть тоді, коли мова йшла про фізичне виживання. По правді живи, по правді й вмреш, вважав він.
Розплата за віру у справедливість не забарилась: його зарахували до залізничної бригади – на роботи з лопатою на відкритому повітрі при 20-градусному морозі. Першого ж дня він обморозив пальці. Та лікар-єврей звільнення не дав. Навіть не подивився на його руки, чим глибоко образив вояка. Прохода змушений був три тижні працювати з обмороженими пальцями. Вся бригада обурювалася, згадував він, чому "мене – старого і кволого – виганяють на роботу, і дивувались, чому я не прошу призначення лікарської комісії для звільнення мене від тяжкої фізичної праці. Але йти і просити того попихача з амбулаторії я не хотів" [98, с. 55].
Та найгіршим стала відсутність у переповненому бараці вільних нар. І немолодий уже чоловік, страшенно виснажений, мусив спати на короткій дошці, яку клав на кінці нар двох блатняків, котрі обкидали його вуркаганською лайкою. Нарешті пожалкував кубанець, що не пристав на пропозицію завідувача кухнею...
У квітні 1949 року Проходу перевели у Північний район Воркутинського вугільного басейну до режимного табору №3 "Речлаг", тобто ще далі на північ. Його номером став ІЕ-375.
Коли Василь влаштувався писарем у санітарну частину, з'явилася можливість ознайомитися з анкетними даними в'язнів, вивчити національний, соціальний і віковий склад бранців, довідатися, за що їх було засуджено. Виявилося, що у таборі українців було більше половини. Естонці, латиші і литовці разом становили 30%, решта – білоруси, поляки, росіяни, євреї та інші.
Національно свідомої української інтелігенції у таборі було мало. "Значно більшою національною свідомістю відзначалися прибалтійці та поляки, які між собою розмовляли своїми рідними мовами". І все ж "сіра, головно селянська, маса була свідома своєї національної окремішності від москалів і горнулась до української інтелігенції для моральної підтримки у спротиві намаганню зробити з них "радянських людей" [98, с. 70, 71].
У таборі існував підпільний український гурток на чолі з талановитим лікарем-хірургом Конським, який задля конспірації спілкувався російською, бо всі, хто розмовляв українською мовою, потрапляли під підозру. Представники гуртка не раз зав'язували з Проходою розмови, але він не дуже відгукувався, оскільки вважав, що в СССР "справа розвідки поставлена так геніально, що всяка таємничість рано чи пізно стає явною для НКВС" [98, с. 76]. Лише Володимиру Корецькому з Макіївки Прохода розповідав правдиву історію Визвольних змагань 1917 – 1920-х років. З іншими українцями близьких стосунків, як правило, уникав.
"Всякі об'єднання в таборі без відома начальства – пастка для легковірних, а для провокаторів – легка праця й добра їжа, – говорив він Корецькому. – Допоки не пощастить нам вийти на волю, маємо лише особистим довір'ям безпосередньо і навзаєм морально підтримувати один одного, щоб не втратити своєї людської гідності та не наражатись на передчасне знищення" [98, с. 77].
Довіряв Прохода і колишньому капітану совєтської армії Миколі Морданю, який "як і Корецький, вважав, що українці мають вживати більшовицьку тактику щодо москалів у змаганнях за свою національну незалежність" [98, с. 81].

Сабантуй

Ще з часів Першої світової війни Прохода носив образок благословення своєї матері. Якось під час обшуку оперуповноважений Богомолов угледів цей оберіг і люто заволав:
– Што, в Боґа вєріш? Ґрєхі сваї замаліваєш?
А тоді почав нервово гортати записник, у якому Василь фіксував дати своїх поневірянь по тюрмах і таборах. На одному листочку катюга побачив намальовану хатку. Це остаточно вивело Богомолова з рівноваги.
– А ето што за запіскі? – кричав він. – Может, надєєшся асвабадіцца і домік сєбє пастроіть над Днєпром?
Опер пошматував записник, "а малий образок на кипарисовій дощечці поламав і все те кинув під місток водостічного рову". [98, с. 90]. Василь стояв приголомшений. Втрата маминого оберега стала сильним ударом…
Взагалі, до віруючих совєтська влада ставилася винятково люто – вірити можна було тільки в Москву, комуністичну партію та її вождя Сталіна. Совєтська влада не тільки не визнавала релігійних свят, а й найбільше дошкуляла якраз у ці урочисті дні. На Різдво, Великдень і Рамазан табірне начальство вимагало "якнайбільшого викону роботи" [98, с. 108].
Такої наруги першими не витримали мусульмани. На початку 1950-х років вони підмовили християн табору №3 "Речлага" не виходити на роботу у свято Рамазан, пообіцявши, що підтримають тих на Різдво та Великдень. Особісти були безсилі проти згуртованості в'язнів. Але, коли єдності бракувало, кати лютували… Особливо шаленіли опер Богомолов та начальник режиму, якого в'язні прозвали Крисіним за його щурячий писок. Не відставав від них і колишній офіцер Мальков. Вони карали в'язнів за найменшу провину, а коли не могли присікатися, підкидали ножа чи ще щось заборонене.
Але сконав Сталін, ліквідували Берію й опери та інші сталінські цербери хоч-не-хоч, а мусили вгамовувати свою лють проти беззахисних людей. Не знаючи, яка на них самих чекає доля, кати у своїх кабінетах рвали портрети Берії і з людьми поводилися вже не так осатаніло. В'язні одразу помітили невпевненість ворога й почали поводитися сміливіше, часом і з викликом.
А коли і бранці дізналися, що Сталін і Берія віддали дияволу душі, то на радощах оголосили сабантуй (святкування-відпочинок), відмовившись виходити на роботу та вимагаючи скасування табірного режиму, перегляду їхніх судових справ, звільнення несправедливо засуджених і тих, хто перебував в ув'язненні без вироку суду, і скорочення безглуздо високих строків за малі провини. "Лише після задоволення цих вимог в'язні погоджувалися продовжувати працю за належну грошову винагороду до остаточного звільнення з табору" [98, с. 108].
Це була найвизначніша подія в режимних таборах. Її ідея прийшла до Воркути з Караганди. Після жорстокого придушення сабантуїв у карагандинських таборах кілька тисяч в'язнів із Середньої Азії переселили до Воркути. Вони й привезли ідею сабантую.
"Було це влітку 1953 року, – відтворював події Василь Прохода. – Полярне літо надзвичайно гарне. Впродовж червня – липня сонце зовсім не заходить. Безхмарне небо вабить своєю синьо-блакитною глибиною. Трав'яна рослинність тундри, пробудившись від довгого зимового відпочинку під глибоким снігом, що лише в травні звільняв широкі простори, поспішала жити. Все цвіло й принаджувало до себе. Але в'язні могли це бачити лише з-за колючого дроту, і тільки подеколи вітерець приносив до табору запах цвітучої тундри. Як упосліджені істоти, в'язні були позбавлені можливості бачити і відчувати красу полярного літа. Вони, як кроти, мусили безупинно працювати під землею, а в час відпочинку їх замикали до заґратованих бараків… Зміни в центральному комітеті комуністичної партії настали, але "розбудова комунізму" з диким, нелюдським режимом та свавільством сталінсько-беріївських "соратників" залишалась непорушною". А з прибуттям карагандинців ще й почастішали обшуки, які тривали годинами. "Це було психологічне мордування з нищенням людської гідності..." [98, с. 108, 109].
Одного ранку в'язні побачили на дверях їдальні та бараків оголошення невідомої ініціативної групи із закликом не виходити на роботу – до приїзду з Москви представника уряду.
І люди відгукнулися.
Над їдальнею з'явився червоний прапор – в'язні, як видно, продовжували вірити в "ідеали революції" і "справедливість совєтської влади". Такі ж прапори піднялися і над сусідніми таборами.
Лише з десять гірників-машиністів і мотористів вийшли на роботу – щоб підтримати функціонування шахт, бо це ж "народне добро". "В таборі підтримувався взірцевий порядок" [98, с. 113]. Ніяких погромів, грабунків чи псування "соціалістичного майна" не було. Над табором продовжував майоріти червоний прапор. Сабантуєм керував невідомий комітет.
До протесту приєдналися всі режимні табори з політичними в'язнями Північного району Воркути. "Погода була тепла, гарна, сонце почало припікати, а тому шахтарі роздяглись і в штанцях з приємністю вигрівались під сонячним промінням. Запанував мирний настрій без якихось промов і суперечок" [98, с. 113]. Хіба глузували з Малькова, якого послав начальник режиму до табору навести порядок. Дозорці не наважувалися входити до зони табору. В'язні не дозволили начальнику господарчої частини Лісовському вивезти продукти, тому кухня та їдальня працювали.
Табір посилено охороняли із зовнішнього боку. Під час звільнення замкнених у бараці в'язнів Крисін і Мальков відкрили стрілянину і вбили двох бранців – українця та естонця. Похорон відбувся за участю лютеранського та православного священиків. 4000 в'язнів один за одним тихо пройшли між трунами, прощаючись із товаришами.
Був серпень 1953 року. Заполярне літо закінчилося...
Нарешті приїхав представник з Москви – генерал-лейтенант Масленніков, заступник міністра внутрішніх справ СССР. Він намагався бути доброзичливим. Сказав, що приїхав вислухати всі претензії і скарги, щоб розібратись у причинах страйку. Але ніхто не хотів виступати першим – щоб потім не бути за це покараним.
– Так што же ето?! Визивалі мєня для пєрєґаворов, а ґаваріть нє хатітє?
За мить греблю остраху прорвало. Одразу заговорило кілька десятків людей… Щоб заспокоїти в'язнів, генерал пообіцяв усунути начальника режиму, відкликати оперуповноваженого Богомолова та зняти з вікон ґрати. Після цього наказав вийти на роботу.
Та сабантуй тривав.
Усе вирішили трагічні події у сусідньому таборі шахти ч. 30, де було розстріляно понад 200 в'язнів і стільки ж поранено [98, с. 121].
Наступного дня начальник табору, де перебував Василь Прохода, Шевченко (до нього в'язні ставилися з повагою) викликав усіх на спортивний майданчик. Привітавшись, він звернувся українською мовою:
– Так що, хлопці, відпочили вже? Чули, що сталось на 30-й шахті? Я не буду вживати проти вас збройної сили, але прошу вийти на роботу…
– Якщо просите по-людськи, то згода. Вийдемо! – була загальна відповідь.
Отак закінчився сабантуй.
"Начальника режиму Крисіна та опера Богомолова не стало. Але всіх, хто одверто висловився перед Масленніковим, викликали на етап" [98, с. 122]. Та головних ініціаторів і керівників сабантую спочатку виявити не вдалося.
Сабантуй мав ще один наслідок: у Воркуті почав засідати "народний суд", який взявся розглядати скарги в'язнів. Декого він реабілітував, комусь скоротив термін, а когось розконвоював. Було скасовано режимні обмеження у таборі та збудовано дім побачень для рідних, які могли провести тепер зі своїми близькими три дні. Почалася епоха "лібералізму".

Спец поселення

У таборі стало спокійніше. Єдиним змістом життя була праця. Перевиконуючи норму до 150%, в'язні заробляли 1000 рублів та ще й скорочували свій термін у півтора раза.
Тепер за окрему плату можна було суттєво поліпшити свій раціон. До того ж хліба кожний міг брати скільки хоче – пайки втратили своє значення. Важливо, що з табору вивезли всіх блатних. Начальство наказало зірвати чи замазати літери та цифри на одязі в'язнів. "Перше садовили до карцеру за нечітко намальоване число, а тепер навпаки – за те, що на куртці та штанях це число не було замазане". Слово "каторжанин" начальство заборонило вживати. На перевірках бранці називали вже не цифру, а своє ім'я та по батькові. Якщо в'язень продовжував оголошувати цифру, міг потрапити до карцера [98, с. 124].
У книгозбірні неважко було розшукати будь-що з класичної російської літератури, а от українську книжку – неможливо. Траплялися хіба російські переклади українських письменників, лауреатів Сталінської премії.
Оскільки після завершення терміну покарання в'язневі не дозволяли їхати куди заманеться, Василь заздалегідь подав начальникові табору прохання, щоб йому після закінчення строку ув'язнення дозволили виїхати до Казахської ССР. Прохода вирішив переселитися до Казахстану, бо українці там, попри твердження совєтської статистики, становили "національну більшість".
7 вересня 1954 року "дядя Вася" вийшов з табору. Але звільнення виявилося безрадісним: колишнього в'язня міцно тримала на ланцюгу спецкомендатура, до того ж у таборі Василь мав легку роботу, ліжко та непогане харчування, а "на волі" все це треба ще здобути. "Як безпритульний пес, вигнаний із буди, опинився я в тундрі в дощову темну ніч", – писав він. Таким виявилося його звільнення [98, с. 128].
Спати довелося на чужих ліжках у гуртожитках. Хоч до табору повертайся, але для цього треба заслужити новий термін. Виручив упівець Федір Адамович Мирончук з Межиріччя, що на Волині. Він мав кімнатку в одному робітничому присілку. Тут і прожив Василь перші два місяці своєї "волі". Спали на одному ліжку.
Оскільки Прохода заробив у таборах 3300 рублів, то не спішив влаштовуватися на роботу – жити було на що. Його основним заняттям стало написання клопотань у Москву з проханням зняти судимість і дозволити виїхати чи то в Україну до рідних, чи у Чехословаччину. Він писав до Головної військової прокуратури, Міністерства внутрішніх справ, Президії Верховної Ради. А 23 вересня звернувся до посольства Чехословаччини в Москві із проханням видати йому паспорт громадянина ЧСР. Працівники посольства у свою чергу просили надіслати документ, який би підтверджував, що Василь Прохода є громадянином ЧСР. А він такої довідки не мав.
18 листопада 1954 року Василь Прохода знову написав листа Головному військовому прокурору СССР (на листа від 25 вересня 1954 року відповіді не отримав). "Прошу розглянути його як прохання людини, яка потрапила у бурхливому революційному морі 1917 – 20 рр. на хвилі, що винесли її на протилежний берег" [25, арк. 135].
Прохода нагадував прокуророві, що посилав клопотання до Президії Верховної Ради ССР 12 травня 1947 р., 5 березня 1948 р., 17 березня 1951 р. і 30 серпня 1953 р., в яких описав свій життєвий шлях. "Писав я без хитрощів і брехні. І коли мені не вірили, ставало кожний раз прикро за свою людську гідність. Ця недовіра як прокляття висить наді мною до цього часу... За що запроторили мене в Речлаг, а після залишили на спецпоселенні?.." [25, арк. 135].
Василь скаржився, що не може отримати роботи за фахом і відповідно до свого віку ("Як інвалід, на фізичну роботу не годжуся"). На заваді отримання роботи за фахом завжди ставали судимість і відсутність диплома. "А з моєю родиною я вже 10 р. не маю зв'язку і не знаю нині, де вона і що з нею. Треба поїхати в Чехословаччину і розшукати. (Та) з довідкою на сцецпоселення далеко не заїдеш" [25, арк. 135, 135 зв.]. Прохода нагадав, що всі чотири клопотання про розшук родини (починаючи з весни 1954 р.) до Всесоюзного Червоного Хреста і Півмісяця залишилися без відповіді.
"Слідчі мали на меті за всяку ціну зробити мене злочинцем і англо-американським шпигуном, – апелював до черствого московського серця кубанець. – Жодного слова на мою користь не було записано на основі одного й того ж аргументу: "А чому німці вас не розстріляли?" Щоб прискорити процес важкого для мене слідства, я погоджувався, починаючи підписувати все, що вони від мене хотіли" [25, арк. 135 зв.].
Василь Прохода просив зняти з нього судимість. "Вбивцею, бандитом, грабіжником, а також ворогом російського (моя мати була росіянкою), українського (батько – українець) і чеського (чехословацький громадянин) народів я не був, не є і не буду до самої смерті. Війну вважаю найбільшим злом і у підпалювачі її абсолютно не надаюся, то прихильником миру залишуся назавжди... Вірю в Радянську справедливість і сподіваюся, що моє прохання до Вас і Президії Верховної Ради СРСР будуть задоволені якнайскоріше. 18.XI.1954" [25, арк. 135 зв.].
Єдиним наслідком цих звернень став дозвіл переселитися до столиці Комі ССР м. Ухти, що лежала за 1000 км на південь від Воркути. Василь скористався цим дозволом і 27 листопада виїхав до Ухти, де колись відбував покарання Остап Вишня. Звідси 2 лютого 1955 року Прохода знову написав Головній військовій прокуратурі СССР. Він намагався переконати прокурора, що бажання будувати німцям дороги у нього не було, але ж не хотілося потрапити до концентраційного табору, та й дороги ці "в майбутньому могли стати в нагоді радше росіянам, ніж німцям". Василь нагадував, що полегшував умови життя російським робітникам, забороняв російським жінкам жити з німцями. "На роботі я поводився так, як звичайний чех під німецькою окупацією, дотримуючись слов'янської солідарності…" [98, с. 150].
Щодня кубанець виглядав листоношу, але даремно. Єдиною радістю були "милі листи" від племінниць Олесі (Олександри) та Галинки. Та й вони не могли дати йому відповідь на болючі питання: де його родина, чи живі дружина Марія і син Роман?

Ухта, 17 березня 1955 року

17 березня Прохода відіслав нову заяву – "В Главную Военную Прокуратуру в Москве". В ній заперечував звинувачення у "злочинній діяльності" в 1939 – 1945 роках та шпигунстві. Що ж до боротьби у 1917 – 1920 роках, нагадував він, то вину визнав частково.
"Наша боротьба в 1919 р. проти польської армії, відділів махновської анархії, всякої зеленої й чорної отаманії, білої Добровольчої армії пояснюється нашими національно-соціальними поглядами, і ми провадили її охоче. Але чому ми бились, вірніше, оборонялися при наступі Червоної армії? Ми ж, за характеристикою гетьманського історика Д. Дорошенка, були майже комуністи.
Чи ж то наша вина – дисциплінованої військової частини, підпорядкованої наказам Директорії Української Народної Республіки? Ми були невдоволені, що не знайдено шляху до мирного полагодження справи про спільний з РСФСР фронт проти Антанти, яка озброювала і посилала на українські землі поляків і російських монархістів, від яких ми нічого доброго для України не чекали. Але ми не довіряли і Червоній армії. Ніякого радіо тоді не було. Голосу Леніна ми не чули, про Сталіна нам нічого не було відомо. Зате воєнного наркома Троцького і таких його командувачів, як царський полковник Муравйов, ми запізнали добре. Від них можна було чекати повторення Валуєвського указу про те, що ніякої України не було, нема та бути не може.
З українською червоною дивізією Щорса ми намагалися боїв не вести. Як видно з моїх "Записок", Чернігівщину ми залишили майже без боїв. Коли нам довелося зустрітися в березні 1919 р. з дивізією Щорса під Бердичевом, ми протягом дня вели впертий бій, але, коли ввечері довідалися, що проти нас свої, українці, відійшли до Шепетівки, про що також зазначено в моїх "Записках". Не був той бій таким страшним, як про нього написав автор книжки про Щорса, розтягнувши його на сім днів і додавши до того Петлюру, якого там зовсім не було. Взагалі про регулярну Армію УНР пущено вигадки як про бандитів, наймитів капіталізму, нацистів (нацизму тоді взагалі не було), перемішали все це з махновською й отаманською анархією і подають у духовну страву українському соціалістичному суспільству, яке ще пам'ятає події 40-літньої давності…
Якщо вояки УНР були бандити, то троцькісти з аматорами трофейного добра і всілякі великоруські шовіністи, що не визнавали жодної України, були святими й непогрішимими? На обвинувачення нас у бандитизмі ми огризались, перебуваючи вже в еміграції, в закордонній українській пресі. Я, наприклад, написав книжку про Петлюру та українське військо – "лицарів абсурду", як я їх назвав. Вони боролись не за себе особисто, бо більшість гадала, що така боротьба буде програна, а за національне ім'я рідної землі, за майбутню Україну, за національну гідність свого народу, бо до нього ставилися з погордою як до "хахлів" та обурювались, коли останні хотіли своє "суждение иметь". "Взять в ежовые рукавицы!" "В бараний рог согнуть!" За це охоче взявся посланець Троцького полковник Муравйов… Першим його "героїчним ділом" було знищення 300 юнаків українського студентського куреня в Крутах наприкінці січня 1918 р., а перегодом він почав топити у крові українську "контрреволюцію"… Словом, були ми національними романтиками – "лицарями абсурду" і назви бандитів, капіталістичних наймитів, ворогів народу і т. ін. ніяк не заслужили" [98, с. 153 – 155].
Василь Прохода висловив переконання: аби зменшити ненависть між українським і російськими народами та скріпити їхні приязні стосунки, треба насамперед поставити пам'ятник "першим жертвам трагічного непорозуміння між народами" – трьомстам українським юнакам, які загинули під Крутами, визнати свою помилку, "тим більше що її зробив Троцький", а не таврувати дітей розбійниками [98, с. 155].
Про себе Прохода писав як про особу, яка не втратила людської гідності та прагне правди, хоч і мала "романтичні помилки". Писав, що під час слідства дорікав операм, що вони "погані психологи". Бо ті "лише формально, за шаблоном виконували свої завдання зробити мене винним, хоча й почували незручність свого положення…" [25, арк. 140].
Наприкінці листа Прохода висловив сподівання, що табір був останнім етапом його страждань. Він просив дати йому можливість "стати лісівником на рідній землі", де "міг би залишити по собі лісопосадження для добра майбутніх поколінь". А статися це може лише після того, як скасують його судимість та звільнять зі спецпоселення.
Але марними були намагання Проходи апелювати до московських сердець: хоча Сталін і Берія вже були у пеклі, та їхні соратники продовжували "порядкувати" на землі. "Визнати свої помилки, які фактично були злочинами, вони не могли…" [98, с. 157].

Листи, листи, листи…

Щодня чекав Василь на листоношу. Але жінка, як правило, минала його. Писав він і в Познань та до Чехословаччини, та все марно. Лише його стара приятелька Бедржа Ямборова-Черняхівська з Подєбрад відповіла, що про долю його родини нічого невідомо, а їхній колишній колега Йозеф Труглярж, староста "Сокола", став "великим комуністом", тож не дивно, що він не відповідає на листи сибірського спецпоселенця.
Оскільки гроші закінчувалися, Василь мусив влаштуватися лісовим майстром у Боровій. Але там керували євреї, які намагалися змусити махлювати й Василя. Та й робітники та офіцери ставилися до Василя як до "закордонного фашиста". Отож невдовзі з "ліспункту" довелося звільнитися.
Нічого не лишалося, як знову писати до Москви. 10 листопада 1955 року він звернувся до Військової колегії Верховного Суду СССР, і не з проханням, а зі скаргою.
Прохода зазначав, що питання про його вину в невідомому злочині розглядається в Головній військовій прокуратурі вже понад рік. За цей час не було жодної відповіді, а він тричі писав до Президії Верховної Ради СССР, тричі до МВД СССР, сім разів до Головної військової прокуратури [25, арк. 149].
"За який такий злочин мене посадили у в'язницю й табір, до того ще й режимний, на Далекій Півночі, на 10 років? За що після відбуття цього строку записали мене на спецпоселення? В якій це культурній країні не пред'являють прокурорського акту звинувачення і не дають можливості на суді спростувати це звинувачення чи виправдатись? Мене не судили, своїх суддів я не бачив, а просто, як якогось звіра, кинули у клітку до справжніх звірів у людській подобі, де роздягали, роззували, а часто й останній шматок хліба відбирали. І коли (я) в цій клітці не загинув, підтримуваний силою моєї правоти, і не втратив людської гідності, то мене посадили в Речлаг, де, на щастя, серед в'язнів звірів було мало.
Відбув (я) довільно визначений мені строк, але і після цього прив'язали (мене) на ланцюг до спецкомендатури. В таборі давали (мені) за ступенем моєї працездатності роботу і годували, а тут (на поселенні. – Ред.) і цього немає. На всі мої прохання відмахуються, як від докучливої мухи... Так і згадується стара революційна частушка про царську бюрократію:

Циркуляры и отписки!
Исходящие записки прочитай
Чин чина, чина почитай.

Не міг я через свою вдачу поважати в 1918 – 1920 рр. воєнного наркома Троцького з його Муравйовим і йому подібними командувачами. Не міг я поважати і всесильного Берію з його аракчеєвськими таборами і поселеннями. І не поважатиму їх до смерті.
Капітан беріївського НКВС позбавив мене свободи впродовж однієї хвилини на підставі того, що я: 1) колись народився в Росії; 2) був офіцером колишньої української армії недовговічної Української Народної Республіки і 3) працював під німецькою окупацією на Познанщині. А виправити цю невільну помилку ніяк не можна. Невже дії цього капітана, який виконував наказ Берії робити всіх винними, непогрішимі – як Папи Римського? Чому ж тоді Берію усунули як ворога Радянського Союзу, а всі його розпорядження, скеровані на озлоблення громадян проти свого уряду і на шкоду Ідеї Великого Леніна, залишаються в силі?
Де логіка справедливості того, що мене – людину пролетарського походження з демократичними поглядами (а нині, не дивлячись ні на що, соціалістичними) – визнали ворогом народу? Якого народу?
І злочинцем. Якого злочину?
Той факт, що я народився в Росії, не може служити приводом до позбавлення мене свободи.
Моє громадянство колишньої Української Народної Республіки, що виникла в період 1917 – 20 рр., в час національно-соціальної революції, після скинення національного гніту царського уряду, не може бути злочином. Бо УНР була лише етапом в історичному процесі суперечливого політичного розвитку українського народу... Моя праця як інженера-будівельника після окупації німців Чехословаччини в 1939 р. не була ворожою Радянському Союзові. Завдяки нам, слов'янам (чехам, українцям, полякам, росіянам), підтримувались серед розсудливих німців демократичні настрої та негативне ставлення до нацистського режиму.
Під час моєї роботи з будівництва доріг під Ленінградом в 1943 р. я намагався всіма силами допомогти тисячі радянських громадян у тяжких умовах життя в прифронтовій смузі. Працюючи в 1944 р. на Познанщині після мобілізації польської фірми на оборонні роботи, я підтримував повну солідарність із майстрами і робітниками-поляками, які взимку замість залізобетонних зводили льодобетонні споруди (а я був відповідальний перед німцями за ці споруди як керівник). У моєму проханні допитати поляків для підтвердження моїх слів слідчий відмовив, не знаходячи за потрібне навіть записати в протокол лише тому, що німці мене не розстріляли. Оскільки не розстріляли – значить, я винуватий. Де ще існує така логіка? І цей беріївський винахід залишається чинним стосовно мене.
Про те, скільки мене мордували допитами про англо-американські плани, не хочу й згадувати, як про безглузді вигадки слідчих... На підставі викладеного прошу:
1. Про повне зняття з мене будь-якої судимості.
2. Про встановлення мені розміру пенсії за віком та інвалідністю згідно з моєю попередньою працею інженера-лісівника.
3. Надання мені матеріальної допомоги до остаточного задоволення моїх прохань.
Ухта, 10.XI.1955 р. В. Прохода" [25, арк. 149 – 150].
Але й на цей крик душі кубанець отримав байдужу відписку. А той, хто читав цю скаргу, червоним олівцем намалював жирні знаки питання й оклику на берегах поруч з другим пунктом. Тобто прокурора вже не дивувала вимога Проходи зняти судимість, його дивувало бажання репресованого отримати пенсію у Чехословаччині, громадянином якої він залишався.
Звернувся Прохода вкотре і до посольства ЧСР у Москві. Ось уривок. "Минув уже рік, як вирішується в Міністерстві закордонних справ у Празі питання про видачу мені чехословацького паспорта, – писав спецпоселенець. – За 65 років мого життя я багато чого бачив і пізнав архібюрократичні установи колишньої царської Росії, плутократичні організації Польської Речі Посполитої часів Пілсудського, демократичні уряди ЧСР з доби Т. Г. Масарика, але про таку справу, як вирішення Міністерством закордонних справ дрібного питання – видачі своєму громадянинові паспорта впродовж року, не доводилося чути.
У січні 1945 р. капітан беріївського НКВС на моє твердження, що я є чехословацьким громадянином, зневажливо-поганим словом назвав цю незалежність і вирішив: "Ви наш" (цебто радянський). На підставі того, що я народився в Росії… Без суду "особлива нарада" дала мені 10 років примусової праці в таборах… За цей час Берія сам був визнаний злочинцем і ворогом народу. Але я, попри відсутність моєї вини, вважаюсь і надалі небезпечною людиною і залишений на спецпоселенні, поки мені не буде видано чехословацького паспорта… Чекаю на Ваше ласкаве повідомлення. Ухта, 9.11.1955" [98, с. 172, 173].
Головному військовому прокурору СССР написала листа і Софія Антонівна Прохода (1893 р. н.), дружина молодшого брата Омелька. Звернулася вона від свого імені та від імені його племінниць – Марії і Галини Проход. Лист датовано 14 листопада 1955 року.
Софія писала, що знає Василя Проходу з 1910 року, коли він прибув з Кубані з мамою і молодшим братом Омельком (її майбутнім чоловіком) в с. Новоданилівку Бердичівського повіту, де був приписаний батько Василя та Омелька – Хома. Оскільки Хома Прохода виїхав на Кубань, то його наділом землі користувалася сільська громада. Брати та їхня мама просили виділили їм їхню частку землі. Але селяни Новоданилівки "прийняли непривітно синів і дружину-великороску свого колишнього односельчанина". В наділі землі їм відмовили. Тоді Василь поступив сільським писарем у сусіднє село Новоандріївку [25, арк. 145, 145 зв.].
Софія писала: "Я пам'ятаю Василя як серйозну молоду людину, привітну і ввічливу... Біднякам він охоче писав безкоштовно різні скарги і прохання. Селяни, в яких він був писарем, його дуже хвалили як чесного та добросовісного... освіченого ("хорошо грамотного") писаря і ставилися до нього з повагою… У святкові дні Василя на гулянках не було видно. Казали, що він все читає книги і вчиться" [25, арк. 145 зв.].
Такий інтелігентний писар, з демократичними поглядами, викликав підозру як революціонер, стверджувала Софія Прохода. Навесні 1918 року Василь Прохода, продовжувала Софія, працював "бібліотекарем та завідувачем читальні "Просвіти" в Оріхові, жалівся їй "на старорежимні порядки гетьманського уряду". Сказавши братові Омельку, що його підозрюють у зв'язках із комуністами і є небезпека арешту, Василь вирішив виїхати в Радянську Росію. І справді кудись поїхав. І тільки у 1927 р. він написав братові з Чехословаччини про те, що закінчив сільськогосподарську академію і хотів би повернутися на Радянську Україну. Брат Омелько був на той час активістом "комбєда" і секретарем сільради. Він запрошував Василя повернутися. Та невдовзі листування викликало підозри та ускладнення в житті Омеляна. Врешті він попросив брата більше не писати. Так зв'язок було втрачено. Лише наприкінці 1954 р. прийшов лист на ім'я вже покійного брата. Василь повідомляв, що відбув 10 р. ув'язнення, а "раніше не писав, щоб не зашкодити йому в політрепутації" [25, арк. 146, 146 зв].
Софія писала, що знала Василя як правдивого чоловіка, який "зневажав будь-яку брехню, який дружньо ставився до російського народу, оскільки мати його була росіянкою і до самої смерті говорила лише російською мовою" [25, арк. 146 зв]. Софія стверджувала, що її зять ніколи не був егоїстом чи здирником. "На вбивство, грабунки і зраду він за своїм характером нездатний. У мене залишився в пам'яті його образ (як) доброї, чуйної, благородної людини, яка вийшла з нашої сільської бідноти" [25, арк. 147].
Софія та її дочки висловили бажання "прийняти Василя як рідного батька (по добрій пам'яті свого покійного батька)". Жінки прохали задовольнити клопотання Василя Проходи та їхнє – зняти з нього судимість і надати йому можливість повернутися до них доживати свій вік [25, арк. 147, 148 зв].
Прохання підписали племінниці Галина Тарасова і Марія Прохода.
А 13 грудня 1955 року з Берегова Закарпатської області до Головного військового прокурора СССР звернулася з проханням й Олександра Омелянівна Лисицина-Прохода. Вона стверджувала, що сусіди та односельчани ніколи погано не відгукувалися про Василя Проходу – чесного, працьовитого і справедливого з юності (за розповідями односельчан). Василь, писала Олександра, "був палкий захисник справедливості, справжній захисник своєї Вітчизни, але зовсім не був проти співдружності-братання з Росією, а отже, не міг бути українським націоналістом. Як він міг бути проти співробітництва з російським народом, коли його матір, а наша бабуся, була найчистокровнішою росіянкою з російської робітничої родини Бредихіна, яка прожила стільки років в українському селі, (а так і) не змогла вимовити жодного слова українською мовою, і цю істину знає все село?" [25, арк. 151 зв].
"Правдиві ідеї Великого Леніна не доходили до середовища "Сірожупанників", – писала Олександра, – оскільки Троцький і йому подібні не зацікавлені (були) поширювати істину соціалістичного ладу і всіма силами спотворювали її, опутуючи сіткою зради і брехні, як тільки могли. Зрадницькі витівки троцькістів ще пригадують наші батьки" [25, арк. 151 зв].
Олександра двічі зазначала, що Прохода хоче на старості років попрацювати пасічником і лісівником, "украсить наши поля лесонасаждениями" [25, арк. 152].
Вся її родина поручалася за Василя Проходу.
Олександра Лисицина-Прохода написала також і голові Президії Верховної Ради Клименту Єфремовичу Ворошилову. Лист було зареєстровано 17 грудня 1955 р. в канцелярії Президії Верховної Ради. Вона нагадувала, як Василь Прохода в одному з прохань зазначив, що опинився "на протилежному березі", а не у ворожому таборі. Нагадала Олександра і про те, що багато рідних цього ухтинського спецпоселенця загинули у війні проти німців [25, арк. 155].
І сталося диво: совєтська влада вирішила відпустити "петлюрівця Проходу" до Чехословаччини. Коли він 18 грудня прибув до спецкомендатури заявити про зміну місця проживання, його прийняли незвично чемно. Комендант повідомив, що "є розпорядження оголосити чужинцям із "народних демократій", що вони… можуть повернутися до своїх держав і що їх належить переслати до Свердловська, де справа репатріації буде остаточно полагоджена" [98, с. 175].

Повернення в Чехословаччину

Новий рік Василь Прохода зустрів у Свердловську. 4 січня 1956 року всі формальності з виїздом до ЧСР були залагоджені. Наступного дня почався шлях на захід. Та прямих доріг до України не було, тож чотири вагони з репатріантами, причеплені до товарного ешелону, Москви оминути не могли…
На четверту ніч мали проїхати станцію Крути. Тієї ночі старий підполковник не спав, "бо ще раз хотів побачити місце, на якому почалася трагічна для нас збройна боротьба за свободу України". Ось і вони, Крути. Перед невеликим будинком було досить вільного місця, щоб поставити пам'ятник "героям Крутів – юнакам-ідеалістам, які віддали своє життя за волю України". Так міркував кубанець [98, с. 180].
Українську столицю проїхали перед світанком. Прохода весь час стояв біля вікна. Спогади заполонили його. Він і незчувся, як потяг підійшов до Бердичева, за який бився у березні 1919 року. І згадалося… Он між тими коліями на Житомир і Козятин зайняли оборону сірі. А десь звідти, від житомирської гілки, гатила батарея Залізничної дивізії. За лінією відступаючих більшовиків почулися постріли, і червоні знову кинулися в наступ. Невдовзі все повторилося: відбивши атаку, сірожупанники вдруге почули стрілянину в запіллі червоних. І знову гаряча хвиля покотилася на станцію – то кримінальні злочинці з полку Чорних чортів ім. Льва Троцького "підганяли" таращанців до бою проти своїх братів…
Раптом внутрішній погляд, як прожектор, вихопив з туману минулого образ Варі Стрільців з Новоандріївки, яка 17 років вірно чекала його. Поруч – її молодша сестра Олеся, також закохана в нього. Василеві до болю було жаль дівчат. Він не раз радив Варі вийти за когось – адже до неї багато хто підбивав клинці. Але дівчина була категоричною: нікого іншого вона не хоче і чекатиме тільки на нього. А він не просив цього. І не обіцяв повернутися.
А он Поліна Ярошенківна, про інтимну дружбу з якою знав "весь Оріхів", в тому числі й сестри Стрільціви, які безмежно страждали від цього. Лише коли брат Омелько сказав, що Василь у Чехословаччині одружився, Варя погодилася вийти за Миколу Чаричанського, який чекав на її згоду всі оті сімнадцять літ.
Привидівся Василеві й милий усміх телеграфістки Валі з Коростеня-Подільського. І той дивний випадок у с. Ярунь, що неподалік ст. Орепи, де сірожупанники наприкінці квітня 1919 року зайняли оборону.
Виславши сильну розвідку в бік Корця із запискою Пузицькому і Костику та визначивши позиції перед селом, Василь пішов до господаря хати, в садочку якого побачив скрині з набоями. На питання хазяїн відповів, що позавчора відходив на захід якийсь український відділ і залишив їх.
Чекаючи на доповідь розвідки, Василь попрохав дозволу зайти до хати. У світлиці підійшов до полички з творами українських класиків. В одній із книг несподівано знайшов адресований йому лист від отієї Валі. Починався він так: "Шановний і дорогий Василь Хомич!.."
Валя писала про свою любов до нього і тугу за нездійсненною радістю, а також про бажання зустрітись, але вона не знає, де шукати свого коханого, не знає навіть, куди послати листа. Тож і залишила його в одній із книг. Саме її і розкрив Василь…
Мабуть, забилося його серце…
Сірожупанник почав розпитувати господаря. Той захвилювався:
– А ви звідки її знаєте і чому мене про неї питаєте?
І вояк чесно розповів…
– Скажіть, прошу, де вона тепер?
Селянин сказав, що з Коростеня повтікали телеграфісти і залізничні службовці, бо боялися, що більшовики повбивають їх за співпрацю з українцями.
– Коли їхній вагон був в Орепах, друзі прислали за Валею, і вона від'їхала з ними далі на Шепетівку, а лист, мабуть, забула взяти з собою… Прошу вас, як будете відходити, заберіть оті скрині з набоями, щоб я не мав халепи від большевиків.
– Про це не турбуйтесь! Вони нам потрібні.
Зі станції Орепи Василь доїхав до Шепетівки. Тут зібралося безліч ешелонів із втікачами і військом. Як серед того людського розмаїття знайти Валю?.. І чи тут вона? Може, помандрувала на захід.
Хоч і не поєдналися два серця, але спогад про Валю з Коростеня зігрівав серце в тяжкі хвилини сибірського заслання і смертельної хвороби…
Виявила чуйність до Василя і лікарка шпиталю у Рожищах. Вона була жидівкою, але це не стало на перешкоді взаємній симпатії і щасливій травневій ночі, проведеній разом. А наступного вечора Василь уже обнімав Оленку, дочку українського поляка – лікаря того ж шпиталю, чим завдав неймовірного болю доброзичливій лікарці, яка готова була з Василем одружитися.
Останньою ж квіткою на українській землі стала Оля Хаджі з Могилева – гарна білявка з блакитними очима. Кохання до неї мало платонічний характер, бо поруч весь час перебувала мама.
А коні!.. Он друг Машук, на якому Василь у дитинстві вчився їздити верхи кубанським степом. А ось б'є копитом біла арабка Ніна. На ній сотник їздив у Рожище, щоб вклонитися смуглявій красуні Ніні Марченко, дружині товариша. А он здіймає куряву гнідий Махно. Його захопили на Поділлі навесні 1920 року у бою з махновською бандою. Був це степової породи кінь спокійної вдачі, але норовистий. Він не міг погодитися, щоб хтось був попереду. Тому в час атаки виривався вперед – скільки б вершник не здержував його. При втечі Махна "також не можна було стримати" [96, с. 382].
А он знову кричить на потомлених українських вояків куркуляка:
– Ми всі большевики. Чого блукаєте тут і не даєте покою? Через вас у мене від гарматного стрільна всі шибки повибивало. Хто мені їх вставить?
– Почекайте ще! – відповів Прохода. – Большевики вам вставлять.
Згадував Василь Хомович і штундиста з України, з яким сидів у Воркуті. Той "фанатично вірив, що Москва – "блудниця на семи пагорбах" – буде зруйнована, сліду від неї не залишиться…" [98, с. 49].
Скільки таких спогадів промайнуло перед Василем Проходою! Здавалося, все ожило знову!..
У Чопі відбулася радісна зустріч з племінницею Олександрою, яку ще з Козятина повідомив телеграмою, що повертається в Чехословаччину. Останній раз вони бачились у Німеччині під час Другої світової. Пробули тоді разом цілу добу. "Була це єдина близька душа, яку я по 11 роках розлуки вперше стрів як рідну дочку", – оповідав Василь Прохода [98, с. 180].
Словацькі прикордонники зустріли колишніх бранців непривітно. Їх відвезли до м. Кошице, де помістили у в'язничних камерах. І все ж бувалі у бувальцях люди відчули себе тут як у готелі – адже в камерах було чисто і тепло, на нарах лежали високі матраци, застелені чистими простирадлами та байковими ковдрами, зі справжніми подушками. До того ж камери не зачинялися і переселенці могли вільно виходити в коридор та до вбиральні. Після довгої дороги поворотці могли помитися. Пройшли й медичний огляд.
Засмакувала й вечеря. Вранці поручник держбезпеки видав кожному посвідку з фотографією – "як особисту легітимацію", по 300 крон допомоги, гроші на залізничний квиток до місця постійного проживання, де треба було зголоситися до відповідної державної установи.
Все ж незатишно відчув себе кубанець у Чехословаччині – країні "народної демократії". Не так приймали його тут 1922 року. Тепер він мав ярлик "старого контрреволюціонера". Навіть у Червоному Хресті до нього поставилися як до ворога. Один з керівників районного відділу соціального забезпечення у Празі, комуніст зі стажем, швидко розставив усі крапки над "і": сказав, що кара мала бути і пенсії за це в ЧСР не нарахують. А допомогу визначив у 190 крон на місяць.
Василеві необхідно було відновити паспорт, але приналежність до української нації ставила під сумнів його чеське громадянство. Тож мусив їхати в Мєстєчко-над-Сазавою біля Бенешова, де від 1935 року був приписаний до сільської громади.
Його хатка ще стояла, але в ній жили інші люди – 1939 року її передали доглядати залізничнику Вацлаву Синькову. Проходу зустріла дружина Вацлава. Вона ніби зраділа, що Василь живий, але в її погляді відчувалася тривога.
– Пане інженере, а як же тепер буде з будиночком? Він уже наш.
Виявилося, що власті Бенешова 1950 року, конфіскувавши хату з садком, продали їх Синьковим за 12 тисяч чеських крон.
– Ну що ж! Як ваш, хай буде ваш. Але мене цікавить моя бібліотека. Вона була складена у чотирьох скринях.
– Ті скрині забрали совєтські вояки, які приїхали з Бенешова.
– Як же вони довідались?
– Не знаю. Мабуть, сусідка пані Задорожня сказала їм.
То була дружина сірожупанника Костя Задорожнього, яка всіляко шкодила Проходам у 1930-ті роки. Сам Кость помер ще до "визволення"…
Пані Синькова розповіла, що дружина Василя з сином приїжджала у червні 1945-го, але за годину вже виїхала з Мєстєчка…
У сільській управі Василя зустріли з острахом і відмовилися видати довідку, що він є громадянином ЧСР. Тоді Прохода пішов до Архіву колишнього земського уряду в Празі, де і відшукав декрет Міністерства внутрішніх справ про надання йому громадянства. На підставі цього він нарешті отримав легітиміцію і тепер міг, не питаючи ні у кого дозволу, вільно пересуватися країною.
Прохода не раз звертався до Чеського Червоного Хреста з проханням допомогти знайти родину. Але там дали зрозуміти, що долями "контрреволюціонерів" не цікавляться.
Намагався Василь знайти і когось зі своїх приятелів. Декого вдалося розшукати. "В. Дараган був одружений з чешкою досить примітивної вдачі і разом з сином цілком включився до чеської спільноти, порвавши зв'язки з українською. Напевно, його, як колишнього волинця, це духовно пригнічувало, і він одверто висловлював свої жалі" [98, с. 186].
Завітав Прохода і до колишнього начальника "Українського сокола" Франтішека Коргоня. Застав лише його дружину, українку зі Львова. Вона запрошувала Василя приходити ще, але те, що Коргоні 1945 року не залишили переночувати в себе Марію і Романа, які зайшли до них дощової ночі, позбавило Василя будь-якого бажання хоч коли бачити колишніх товаришів.
Відвідав Прохода й Антоніну Іванис – хрещену матір сина. Вона мешкала у Празі у Вршовицях. 1945 року її колишній чоловік Василь Іванис мусив рятуватися втечею на захід, а вона з сином лишилася у столиці Чехії. Антоніна хоч і була на 15 років молодшою за Василя, але виглядала "старою сивою бабусею". Одягалася в дрантя. "Від колишньої дами, що репрезентувала дружину професора УГА, не лишилося й сліду. Син її Євген за комуністичної влади закінчив медичний факультет Празького університету. Ще під час навчання він, дістаючи стипендію, залишив матір, наче через її примхи. Вже як доктор медицини він одружився з чешкою і геть одірвався від української спільноти" [98, с. 187]. А був він сином останнього кубанського прем'єра Василя Іваниса та онуком найвизначнішого українського діяча Кубані Кузьми Безкровного.
Антоніна Іванис жила самітно, хоч мала у ЧСР і матір. Та Олена Костянтинівна Безкровна залишилася в Подєбрадах – разом пережити спільну біду рідні люди не змогли.
Найбільше зрадів Василеві його старий приятель з академії в Подєбрадах Сергій Колубаїв. За цей час він став визначним науковцем, членом Чеської академії наук. Працював в Інституті охорони лісу. "Він був одружений з чешкою, постійно чимось заляканою, тіснішого зв'язку з українською спільнотою не підтримував, морального задоволення від своєї наукової кар'єри не мав та ще й скаржився, що даремно прожив свій вік" [98, с. 187].
Провідав Василь і колишнього професора Українського педагогічного університету Миколу Слюсаренка. "Він у своєму помешканні на Нуслях зберіг за собою лише кухоньку, в якій на полицях біля стін було повно книг, – оповідав Прохода. – Зустрів він мене дуже сумний. Його дружина Одарка, моя колишня щира приятелька, коли більшовики зайняли Прагу й почали заводити в ній свої "порядки", втратила мету життя й повісилась. Старий це дуже тяжко переживав і, доки я був у Празі, зустрічався зі мною як зі своїм рідним" [98, с. 187].
Отак тинявся Прохода по Празі, не маючи даху над головою. Ночував у гуртожитку для безпритульних на Новомлинській вулиці. А вранці, як і всі, мусив забиратися геть.
Майже всі дні Прохода проводив у читальні Слов'янської бібліотеки. Переглядав газети і журнали з СССР, журнали "Дукля" та "Дружно вперед" із Пряшівщини.
Зустрівся Прохода зі старою "сокілкою" Бедржею Ямборовою. Вона й повідомила про перебування дружини Василя та його сина Романа у США. Пообіцяла дізнатися їхню адресу через пані Пелюшкову, яка листується з Олексієм Козловським, свого часу секретарем канцелярії УГА. І справді – за три тижні Василь отримав від добродія Козловського адресу своєї родини.

Доповідна майора КҐБ Олійника

Про повернення Проходи довідався випускник подєбрадської академії Платон Цісар. Він відразу запросив Василя приїхати до Словенської Люпчі, де обіцяв прийняти його як рідного.
Два тижні Василь гостював у Цісарів, а тоді за допомогою Платона отримав роботу за фахом лісника ("гайового") із зарплатою 800 крон. З них 600 давав на харчування Платоновій дружині Магді. Так він знову став незалежним. А тут ще дружина Марія з Америки прислала пакунок з дуже гарним одягом. Тепер колишній в'язень у товаристві "виглядав як пан, а не якийсь упосліджений пролетар" [98, с. 189].
І все ж він був невлаштований – не мав своєї домівки, не отримував пенсії, не міг возз'єднатися з родиною, бо чеська влада відмовила йому у праві на виїзд до США. Напевно, це і призвело до того, що 14 лютого 1956 року зі Словенської Люпчі він написав листа до совєтського посольства в Празі з проханням дати дозвіл на повернення в Україну, щоб прожити останні роки в колі братової родини в Оріхові. Прохода просив також зняти судимість, визначити пенсію йому як 65-літньому інваліду, інженеру-лісоводу та інженеру-будівельнику. "За несправедливе позбавлення мене свободи впродовж 10 років не висуваю ніяких претензій, – писав він, – оскільки цей період життя був для мене суворою школою, яка дала мені світогляд соціалістичного реалізму. Крім позбавлення волі, для мене є непоправною втрата моєї родини (дружини і сина), що сталося внаслідок мого арешту і заборони дати їй вістку про себе і місце мого перебування…
У Чехословаччині, внаслідок мого перебування в СССР, у мене були конфісковані хатинка і садок; про відновлення мого права на них можу просити лише після зняття з мене судимості. При визначенні мені, як 65-літньому, пенсії (duchodu) не була врахована моя робота в СССР і призначений лише мінімальний duchod – 190 крон чеських на місяць... Прошу – після задоволення мого прохання про зняття судимості і (вирішення питання) про пенсію – дозволу на повернення до Української Совєтської Соціалістичної Республіки, де я був в останній раз у 1920 р., де тепер міг би добути свій вік в колі моїх рідних і по можливості бути корисним членом соціалістичного товариства. В. Прохода. 14.02.1956" [25, арк. 156, 156 зв.].
А тим часом КҐБ проводило перевірку особи неспокійного "клієнта". Каґебісти розшукали у Центральному архіві Жовтневої революції УССР послужний список Проходи Василя Хомича про його службу в "петлюрівській армії", складений 27 липня 1920 року з доповненнями від 3 лютого 1921 року [127, арк. 101 – 102], а також рапорт сотника Проходи від 6 лютого 1921 року, в якому той клопотався, щоб його внесли "у кандидатські списки на курси штабних старшин" [127, арк. 100].
30 липня 1956 року старший слідчий управління КҐБ при Раді Міністрів УССР майор Олійник підготував "Довідку по матеріалах про Проходу Василя, які зберігаються в 1-м відділі КҐБ при Раді Міністрів УРСР". У ній зазначалося, що знайдено книгу Симона Наріжного під заголовком "Українська еміграція" (1942, Прага) українською мовою. На 5 сторінці цієї книги зазначено, що одним із видавців її є Василь Прохода. З'ясував майор, що В. Прохода підготував до видання Українсько-німецький словник з лісоводства та очолював шкільну секцію Союзу організацій інженерів-українців в еміграції, створеного 1930 року, а в 1923 – 1926 роках був активним членом Союзу українських лісоводів.
Зазначив слідчий Олійник, що 1931 року за редакцією інженера В. Проходи вийшла брошура "Український союз Сокіл у Подєбрадах – п'ятиліття діяльності".
Переглянув каґебіст і справу №7 "ИНО ГПУ за 1926 – 32 гг.". І виявив низку оперативних документів, які "підтверджують активну участь Проходи Василя в антирадянських націоналістичних організаціях і союзах, які проводили свою діяльність, спрямовану на створення т. зв. "Самостійної України", аж до підготовки збройного нападу на Радянський Союз" [25, арк. 166].
З'ясував пильний майор, що в Товаристві колишніх українських старшин у Чехії, яке очолював Василь Прохода, налічувалося 200 "петлюрівських офіцерів" [25, арк. 166]. Вишукав каґебіст й оперативні дані на кубанця: "Виступаючи на одному із засідань Союзу 30 березня 1931 р., В. Прохода заявив: "Ми напередодні рішучих і великих подій, які вимагають від всіх українців як можна швидше закінчувати освіту у ВУЗах і повністю присвятити себе служінню справі звільнення України" [25, арк. 166, 167].
Підшито у справі й документ про те, що Прохода брав участь у нараді керівництва союзу, на якому обговорювалося питання війни проти СССР. Старшинами висловлювалася ідея "кавалерійсько-артилерійського рейду" в район Кам'янця-Подільського з метою провокації війни. А в іншому таємному свідченні зафіксовано такий факт: 19 січня 1931 року в Подєбрадах на таємній нараді "активних петлюрівців" у квартирі Проходи кубанець пропонував "створити "Нову Українську організацію", яка повинна перекидати своїх людей на Україну для роботи серед населення" [25, арк. 167]. Виходить, даремно підполковник посилав до СССР свої листи.

Зустрічі з друзями

У вересні 1956 року Платон Цісар влаштував Василеві відпочинок на курорті Сліяч. "Там я мав перший радісний відпочинок після пережитих поневірянь на дні життя, – писав колишній каторжанин. – (Та) перебування у вигідних умовах на добрих харчах помстилось мені" [98, с. 189]. У нього загострилася стара виразка, яка зникла під час голодувань у совєтських в'язницях… У Бансько-Бистрицькому шпиталі Василеві вирізали половину шлунка. Після операції хворий потрапив у санаторій Брусно-над-Вагом неподалік Словенської Люпчі, де пробув аж дев'ять тижнів. Видужавши, він взявся писати "Думки про Правду" – головну, як вважав, працю свого життя.
Тим часом син Роман закінчив Мічиганський університет. Здобувши фах інженера та роботу у Феніксі, став щомісяця надсилати батькові фінансову допомогу. Той знову став матеріально незалежним. І вирішив поїхати в Подєбради, де колись провів "найкращих 10 літ" свого життя [98, с. 193].
Записавшись як курортний гість, Прохода оселився у колеги Петра Гайківського. Лікувальні ванни та прогулянки знайомими стежками в парку і лісі над Лабою гарно вплинули на Василя – він набув душевної рівноваги. Все ж у Подєбрадах було сумно, адже від великої української колонії залишилося лише кілька осіб. Серед них Володимир Чередіїв, який надзвичайно цікаво читав ботаніку на лісовому відділі УГА. Колись пан професор був широкої натури чоловіком, любив ризиковані нічні пригоди зі студентами. Тепер же він справив на Проходу "враження заляканого". Чередіїв "не хотів, щоб на нього звертали увагу як на українця в курортному парку, – зауважував колишній студент, – коли я голосно говорив з ним по-українські…" Чередіїв жив із дружиною у старій віллі "Андельці" біля курортного парку. В тій віллі доживали віку і вдови Йосипа Безпалка та Кузьми Безкровного. Василь зайшов і до них. Сумна то була зустріч [98, с. 195].
Не оминув Прохода й оселі інженера Гриця Гордієнка, комісара Центральної Ради, а 1919 року – в. о. начальника загального відділу штабу Дієвої армії. За часів навчання в господарській академії він вирізнявся особливою елегантністю. Тепер же перебував у жалюгідному стані. Занедбаний вигляд мала і його дружина.
Відновив Василь стосунки і з інженерами Павлом Ходоркевичем та Іваном Черновим. Зустрівся з випускниками УГА, що приїжджали до Подєбрад, – Костем Подоляком, Миколою Олійником, Василем Мурашком, Василем Бурачинським.
"Найбільш незалежно тримався інженер П. Гайківський, – зазначав Прохода. – Фізично він був сильний і працював на найтяжчій роботі в Пардубицях, де заробляв до 2000 крон місячно. Він залишився вірним своєму емігрантському становищу; відкидав усі пропозиції чеських урядових чинників про прийняття чехословацького громадянства і не хотів підшукати працю за своєю спеціальністю хіміка" [98, с. 195].
Ближче зійшовся Прохода з колегами по господарській академії Олександром Ярошевським та Ларіоном Гудиловим, що працював лісничим у Хіше, неподалік Карлових Вар. Дружина Ларіона Божена була чешкою, але "дуже добре володіла українською мовою і виховала своїх дочок Марту та Бланку українками" [98, с. 197].
Одружився з чешкою і кубанець Михайло Кириченко. Його дружина Марія "стала справжньою українкою" [98, с. 207], як і дочка Людмила. Закінчивши Братиславську консерваторію, вона працювала диригентом у Піддуклянському українському народному ансамблі.
Теплим було побачення з полковником Василем Мурашком, старим українським хліборобом-державником. Коли Карпатську Україну окупували мадяри, він виїхав з Ужгорода до Берліна, де очолив Гетьманську управу, ставши канцлером гетьмана Павла Скоропадського. Під час Другої світової війни полковник побував у Києві та у своєї рідні на Полтавщині та Чернігівщині. "Там він переконався, що повернення в Україні гетьманщини – геть безнадійна річ і що там про Скоропадського ніхто й чути не хоче. Тоді повернувся до Берліна, ліквідував у своєму помешканні Гетьманську управу, залишив там свою дружину Катерину, а сам завіяв за собою сліди і влаштувався лісничим у Судетах…" [98, с. 197]. Там жив його товариш з Подєбрад Роніс. Невдовзі Мурашко зійшовся з його дружиною Дорою. Коли в неї від нього народилася дитина, Дора розлучилася з чоловіком і взяла шлюб із Мурашком. А лісничий Роніс 1945 року з дорослою дочкою приєднався до чеських повстанців.
1956 року з таборів до ЧСР повернулися Борис Сухоручко-Хословський, Володимир Хилецький, Д. Демчук, інженер Черницин, доктор Олександр Гайманівський. З останнім Василь Прохода зустрівся у Празі. Прохода дав йому прочитати перший варіант рукопису "На дні життя". Гайманівський схвалив записки "як правдиво й об'єктивно написані і порадив писати далі" [97, с. 358].
Важко збагнути, але Василь наполегливо продовжував шукати правди в Совєтському Союзі, у катів свого народу. Він увесь час писав до різних совєтських інстанцій. Старий підполковник прагнув реабілітації, зняття судимості, розраховував, що професійні московські грабіжники компенсують йому ціну забраних речей, тож у листах нагадував, що і коли у нього відібрали.
Він знову навів список відібраних після арешту 30 січня 1945 року речей. Серед них була шлюбна золота обручка, наручний годинник, автоматичне золоте перо, окуляри із золотою оправою, шкіряний хромовий портфель, бритвений набір, кишеньковий складаний ніж. А в пересильних тюрмах вурки забрали хромові чоботи, спортивний шерстяний костюм, хутряне напівпальто з каракулевим коміром, дві ковдри – шерстяну і байкову, два простирадла, пухову подушку, дві пари білизни, піжами, три пари шерстяних шкарпеток, два рушники, шерстяну сорочку, краватку, теплі туфлі, шерстяний светр, лайкові теплі рукавички, щітки для одягу і чобіт, чемодан і рюкзак. Все це В. Прохода оцінив у 6910 рублів [25, арк. 157].
Ой і реготали каґебісти, читаючи ці наївні вимоги… Адже вони нікому нічого ніколи не повертали… Але Прохода продовжував писати. Його скарги розглядали полковник Павлов, член Верховного Суду СССР П. Лихачов, заступник Генерального прокурора СССР тов. А. Мишугін, полковник юстиції Ф. Шумилін, державний радник юстиції 3-го класу Г. Самолуков, старший помічник Генерального прокурора СССР Г. Терехов. Відповідь була стандартною: "Ваше прохання про реабілітацію відхилено" [98, с. 203].
Звертався підполковник і до Микити Хрущова. А його зятеві, головному редакторові газети "Известия" Олексію Аджубею надіслав навіть "Відкритого листа генеральному прокуророві СССР". Писав Прохода і Леоніду Брежнєву. Дива та й годі! Просто дитяча наївність!
Яких ще жахів не пізнав Прохода в СССР, щоб врешті позбавитися ілюзій?

Розчарування, втрати і перемога

Василеві Проході завжди хотілось бути серед українців і щось спільно робити для Батьківщини. Тож і в комуністичній Чехословаччині він не міг сидіти склавши руки.
Оскільки у Пряшеві, що в Східній Словаччині, діяв осередок українського культурного життя, Василь вирішив "приєднатись до безкорисливої праці для розвою національної культури серед колишніх русинів" [98, с. 196]. Тому й виїхав до Пряшева.
У місті існувало кілька українських організацій, а саме: Культурна спілка українських трудящих, Український народний театр, Піддуклянський український ансамбль, Українська філія словацьких письменників, українська середня шкода, педагогічний інститут, історико-філософський факультет університету ім. Шафарика.
У Пряшеві вивіски писались не тільки словацькою мовою, а й українською. Все ж на вулицях рідне слово почути вдавалося вкрай рідко. Вразило й Василя, що на пам'ятникові Олександру Духновичу напис було викарбувано російською.
З'ясувалося, що і в Пряшеві Прохода – чужий. Інтерес викликав він, здається, лише у працівників держбезпеки, які тінню йшли позаду і попереду. Напевно, саме через них українські видання одне за одним відмовлялися публікувати статті сірожупанника. Тоді критичну статтю про Український народний театр у Пряшеві Прохода надіслав у Київ до "Радянської України". А рецензія на пропагандистський твір А. Лихолата "Разгром националистической контрреволюции на Украине в 1917 – 22 гг." полетіла в Москву в Історичний інститут Академії наук СССР.
Про псевдодослідження комуністичного писаки Василь Прохода висловився так: "Це не історична праця, а шедевр малокультурної творчості… Автор стверджує, що в Армію УНР, або, як він називає, "Армію Петлюри", вербувалися насамперед куркулі, гетьманці, білогвардійці і різноманітний кримінальний набрід... Він пише: "Ім'я Петлюри – символ зради і бандитизму... Льохи петлюрівських в'язниць були переповнені комуністами і революційними робітниками... У витончених стратах, катуваннях та знущаннях своїх жертв петлюрівські виродки перевершили найпохмуріші часи середньовіччя" [100, с. 2].
Нафантазував Лихолат і про "націоналістичні банди" Петлюри, які в "Арсеналі" в Києві закатували "кілька тисяч" робітників, жінок, дітей та старих. "Такого здичавіння Україна не знала навіть під час розгрому Києва татарами 1240 року" [100, с. 2]. Прохода назвав Лихолата "самоотвєрженним істориком", а побратимів із Сірої дивізії визначив як "національних романтиків з соціалістичними поглядами", що боролися "за національне ім'я рідної землі… за національну гідність свого народу". На переконання Проходи, вояки Армії УНР були "кращими синами українського народу" [100, с. 4, 5].
Звісно, що в СССР такої точки зору опублікувати не могли.
А органи державної безпеки Чехословаччини продовжували пильно стежити за небажаним громадянином. Вони створювали проблеми не тільки для Проходи, а й для його друзів, пресуючи їх на допитах. Один із товаришів, кубанець Михайло Кириченко, невдовзі після тих допитів помер, так і не закінчивши своєї великої праці – "Українсько-чесько-словацький словник" [98, с. 207].
Помер і Олександр Катеринчак, приятель з агрономічного відділу Української господарської академії. Йому, як і Михайлу Кириченку, Прохода довіряв і давав читати свої твори. Охоче вислуховував їхні думки та зауваження. Смерть друзів стала великою втратою для Василя.
У Пряшеві Прохода придбав друкарську машинку і продовжив творити працю свого життя – "Записки Непокірливого". Один із примірників чергового розділу віддав на зберігання Олександру Ярошевському, другий – синові Василя Мурашка Павлові, який навчався на історико-філософському факультеті університету. А третій вислав синові в Америку.
"Написання "Думок про Правду" та "Записок Непокірливого" було метою мого життя, – зазначав Василь Прохода. – Я хотів залишити духовну спадщину по собі новому поколінню українців, щоб вони довідались про ту правду, якої бракувало їхнім батькам у боротьбі за власний духовний розвиток" [98, с. 206, 207].
Паралельно Василь множив прохання і скарги до різних інстанцій – Міністерства закордонних справ Чехословаччини, всесильного ЦК компартії ЧССР, міністрові Вацлаву Давидову, президентові Чехословаччини... Основний їхній зміст був такий: випустіть мене в США для возз'єднання із сім'єю, дайте можливість хоч останні роки життя побути в родинному колі. Василь відмовлявся від нерухомої власності, від права на пенсію або державну допомогу. І скрізь наштовхувався на відмови. Листи закінчувались одноманітно: "Просимо ласкаво взяти це повідомлення до відома". Вже й американці, завдяки турботам Романа Проходи, дали дозвіл на в'їзд до США його батькові, а чехи не поступалися. Бо Москва не давала дозволу.
У серпні 1963 року сталася надзвичайно радісна подія – старий емігрант відвідав Закарпаття, де зустрівся з племінницею Олександрою. У колгоспі "Перемога Жовтня" в Підвиноградному його приємно вразив голова: Еней Дмитрович Штефюк, хоч і володів російською мовою, але на всі питання відповідав українською, навіть коли до нього зверталися російською. Й екскурсовод мусив перекладати словацькою. Інші колгоспники теж говорили тільки рідною мовою. "Мені та Людмилі Кириченко-Поляковій таке поступування колгоспників надзвичайно сподобалось, і ми з ними заприятелювали, а особливо з учителем Миколою Стецем, – писав Василь Прохода. – Для нас це було найбільше задоволення з усієї екскурсії. Не вдалося змадяризувати колишніх русинів, не піддадуться вони й русифікації... Екскурсія до Закарпаття стала для мене моральним опертям і переконала, що, шануючи свою національну гідність, українці здобудуть право на вільний культурний розвиток" [98, с. 218].
У лютому 1964 року Проходу викликали до відділу державної безпеки у Пряшеві та повідомили, що йому дозволено виїхати до США. Цього рішення кубанець добивався з літа 1956 року.
Тепер треба було відновлювати дозвіл на в'їзд до Америки.
"20 квітня 1964 р., – згадував Василь Прохода, – я змушений був підписати для фінансового управління в Пряшеві зобов'язання, що на випадок переселення з ЧССР я передаю безоплатно чехословацькій державі все моє нерухоме майно (поземки та будови) і право на них, цінні папери, що можуть бути у мене, не маю претензій на якусь спадщину і т. ін. 16 червня я остаточно зрікся всіх своїх прав у ЧССР і дістав урядове потвердження про звільнення мене від громадянства ЧССР" [98, с. 220].
Але тепер не поспішала відновлювати дозвіл американська влада, бо на рентгенівському знімку легень лікарі виявили туберкульозну каверну. Довелося 4 місяці лікуватися в санаторії. Нарешті висновки медичної комісії заспокоїли американців, а Роман Прохода сплатив вартість квитка до Сан-Дієго в Каліфорнії. "На цьому мої турботи за право дожити віку в своїй родині скінчилися. З "народною демократією" я розлучився назавжди... 26 лютого 1965 р. я прилетів до Сан-Дієго над Тихим океаном у сонячній Каліфорнії", – так завершується третій том "Записок Непокірливого" [98, с. 220].
В аеропорту вже з нетерпінням чекала вся родина. "Нарешті літак приземлився, – згадував Роман Прохода. – Почали виходити пасажири. Ось і мій Батько – з французьким беретом на голові і малим чемоданом у руках. Усміхнувся і на наше вітання махнув рукою – ніби вернувся після тижневої відсутності, а не після 20-літної розлуки. Це було для нього типове: він вважав, що чоловік мусить бути стриманий і не виявляти відкрито почуттів. Моя Мама мала протилежну вдачу і зі сльозами зворушення та радості кинулася його обійняти. Для мене це теж був зворушливий момент, бо останній раз я бачив Батька, коли мені було 15 літ, а тепер 35, вже одружений, маю двох синів. Сіли до моєї нової машини. Вона справила на Батька велике враження. Він сказав, що таких машин у Словаччині не бачив. Завіз я всіх до мого дому, де Мама разом з жінкою Евою приготували святковий обід" [112Б].

Родина поринула у спогади…

Доля родини

Марія сподівалася на повернення чоловіка до останнього, але, побачивши, що цивільні громадяни Познані тікають з міста, вирішила більше не чекати, адже криваві "визволителі" могли ось-ось з'явитися на вулицях. 25 січня 1945 року за допомогою шкільної виховательки Романа пані Бетт Марія з сином на возі виїхали в невідоме. Під ранок на якійсь станції впросилися до товарного вагона. Вже у Берліні пересіли до пасажирського потяга, який відходив на захід. Усі хто міг тікали від московської орди.
У Тюрінгії німецька організація допомоги біженцям зі Сходу призначила Марії і синові кімнатку в будинку хлібороба в Гогенґандерн. Навесні 1945-го під село підступили американці. Німецькі частини вже кілька днів як залишили Гогенґандерн та його околиці. Попри це, американці продовжували обстрілювати село гарматами. Роман з мамою та господарями сиділи в підвалі і зі страхом прислухалися до вибухів…
Уже після німецької капітуляції Марія з сином поїхала до Чехії, в Мєстєчко-над-Сазавою, де сподівалася зустріти чоловіка. Зайшли до рідної домівки. Тепер тут жила сім'я залізничника Вацлава Синькова. Довідавшись, що Василь сюди не повертався, пішли до поліцейського відділку. Чеські поліцейські були розгублені. "Сказали нам, – розповідав Роман Прохода, – що вони не мають ніякого авторитету, бо все залежить від совєтів, які тут усім командують. Сказали, що НКВД сконфіскувало книжки мого Батька і що вони його шукають. Чехи могли нас передати совєтам на допит, але вони цього добросердечно не зробили. Тоді ми вирішили тікати… З великими труднощами вдалося виїхати до Плзеня в Західній Чехії, яка спочатку була в американських руках" [70].
На кордоні потяг затримали. Дві години тягнулася тривожна перевірка документів. Шукали втікачів. На щастя, у Марії був чеський паспорт. А близько сотні осіб такого щастя не мали. Їх зняли з потяга і, посадивши на вантажні машини, повезли у Прагу, щоб передати до рук більшовиків.
У Плзені Проходи знайшли табір біженців, заповнений старими емігрантами-українцями з Подєбрад, Праги та інших чеських міст. Зустріли тут професорів Української господарської академії та учителів української гімназії в Модржанах. Марія всіх питала, чи не чули, де її чоловік. Люди тільки знизували плечима…
Хоч табір обплели колючим дротом, Марія вирішила залишитися серед близьких людей. "Приблизно за місяць, – розповідав Роман, – американці передали решту Чехії совєтам згідно з договором в Ялті, а нас евакуювали в тягарових вагонах до міста Ашафенбург у Західній Німеччині. Там уже було декілька таборів біженців, між ними і наш табір Ляґарде з 7000 українцями. Це були колишні казарми німецької армії, деякі з них зазнали пошкоджень під час боїв" [70].
У них і потерпали від тісноти та нестатків тисячі втікачів. Проходи разом із трьома родинами жили в кімнаті, яку поділили ковдрами, причепивши їх до стелі. З великою банкою Роман щодня ходив до спільної кухні. Основною їжею став порошковий гороховий суп. Раз на тиждень одержували по буханці хліба та дві консерви, які по черзі ділили між співмешканцями – кожному діставався маленький шматочок.
Хоч і недоїдали люди, все ж про духовне дбали: організували дитячий садок, початкову школу, гімназію і табірний хор, а одну з кімнат перетворили на капличку, зробивши там вівтар і повісивши ікони. У неділю православний і греко-католицький священики по черзі відправляли службу Божу.
1 березня 1946 року до Ашафенбурга з інспекцією від Центрального представництва української еміграції (ЦПУЕ) приїхав колишній професор господарської академії в Подєбрадах Василь Іванис. Марія розшукала його – може, він як кубанець знає щось про її чоловіка? Та де там…
У нестатках і тривозі прожили три роки. За цей час не було жодної вістки про Василя Проходу – був чоловік і зник. Тим часом Роман закінчив табірну гімназію, здобувши атестат зрілості. Невдовзі він з мамою потрапив до табору в місті Байройт, куди звозили старих українських емігрантів.
Адміністрація таборів підпорядковувалась Організації Об'єднаних Націй, зокрема її відділу UNRRA. Він допомагав так званим "D.P." (Displaced Person – переміщеним особам). Ця організація намагалася знайти держави, які б погодилися прийняти людей, що з різних причин не могли повернутися на Батьківщину.
Марія хотіла до Америки, але Сполучені Штати приймали лише тих, хто мав там родичів. Якось Роман побачив на табірній площі вантажні машини, на які з лантухами і валізками сідали люди. Виявилося, що вони збираються до Великобританії.
Роман побіг до матері з новиною. Марія довго не думала. Швидко склавши речі у дві валізи, Проходи поспішили до вантажівок. Їх привезли до тимчасового табору в англійській зоні Північної Німеччини. Тут пояснили, що спочатку необхідно підписати контракт. Англійці поставили вимогу погодитися (без огляду на фах і кваліфікацію) на роботу, призначену Міністерством праці. Змінювати її без дозволу міністерства заборонялося. Чоловіки до 35-літнього віку мусили працювати у вугільних копальнях, а старші могли розраховувати лише на "чорну" роботу на фермах. Не було вибору й у жінок: їм, як виявилося, доведеться прибирати в божевільнях або лікарнях для туберкульозних. І не було на те ради – в зруйнованій Німеччині перспективами і не пахло. Довелося погоджуватись.
"На щастя, я мав хист до мов і добре говорив англійською... – розповідав Роман. – В Англії на це одразу звернули увагу і запропонували бути перекладачем у таборі для старших чоловіків на фермах у Шотландії. Я довго не думав і дав згоду. Моя мама не мала такого щастя і впродовж трьох літ працювала на "чорній" роботі – в туберкульозних лікарнях та божевільнях" [70].
Роман прожив у Шотландії три роки, а коли обмежень стало менше, переїхав до міста Дербі в Англії, де влаштувався радіотехніком. Одночасно навчався в технічному інституті. В Дербі Роман познайомився з німкенею Евою Бегме (Eva Boеhme), яка стала його нареченою.
Народилась Ева 12 листопада 1928 року в місті Аннаберґ у Саксонії у Східній Німеччині в родині вчителя та медичної сестри. Батьками її були Еріх і Лілли Бегме. Мала брата Вольфдітріха. Коли почалася Друга світова війна, батька, лейтенанта резерву, призвали до армії на Західний фронт. 1940 року він загинув у Бельгії. Наприкінці війни, коли ситуація для німців ставала безнадійною, до Вермахту почали мобілізовувати старших людей і молодь. Сімнадцятилітнього Вольфдітріха вислали на Східний фронт. Останній лист від нього прийшов наприкінці 1944 року з Лисої Гори в Польщі. Писав, що совєтські окопи від них на пару сотень метрів. Більше про його долю невідомо.
"Тоді прийшла окупація совєтської армії, – писав Роман Прохода, – був голод і всякі звірства в ім'я "помсти", зокрема масове насилування жінок, дівчат і бабусь. Еві та її матері пощастило уникнути цього жаху. Згодом Ева почала навчатися в Академії мистецтва в Західному Берліні (Kunstakademie – Berlin). Студіювала графічний дизайн (спеціалізація – дизайн одягу). Жила у великій скруті. Через совєтську блокаду електрику та опалення включали лише на кілька годин на день. Малювала при свічці.
1950 року Ева здобула диплом дизайнера моди, але знайти роботу за фахом у Берліні було майже неможливо. Почувши, що Великобританія запрошує молодих жінок на роботу няньками в англійські родини та в шпиталі, Ева відгукнулася на пропозицію. Працювала в родині лікарів, доглядала за двома дітьми. Жила в містечку Ріплі, неподалік міста Дербі" [70А].
У Дербі був клуб, де по суботах збиралися молоді іммігранти – чехи, поляки і німецькі дівчата. В цьому клубі Роман і познайомився з Евою…

Мрії про Америку не полишали Проход. Ще коли вони тільки перебралися до Великої Британії, Роман, користуючись чеською квотою, зробив заявку в американському консульстві на візу. Чекати довелося чотири роки. Нарешті їхня черга надійшла. Тепер треба було представити афідавіт – гарантію когось з американських громадян, що нові емігранти не стануть тягарем для соціальної опіки США.
Допомогли Микола і Лідія Гадзяцькі, з якими Марія навчалася в господарській академії в Подєбрадах. Вони вже два роки як мешкали в США. Гадзяцькі й знайшли сердечного чоловіка – заможного українського фермера, який, не знаючи Проход, таку гарантію дав.
У лютому 1952 року Проходи приїхали до міста Ґренд-Репідс у штаті Мічиган до подружжя Гадзяцьких. Роман влаштувався техніком на телебаченні. Марія ж пішла на фабрику меблів, де вже працювали Гадзяцькі.
А навесні 1953 року приїхала Ева. Заради коханого вона пішла на жертву – перейшла у православну віру. 12 вересня молодята повінчалися у православній церкві в Ґренд-Репідс.
За два роки Роман перевівся до Мічиганського університету, в стінах якого і здобув диплом інженера-електротехніка. Марія на той час уже жила в Нью-Йорку, де включилася в життя великої української громади. Працювала на фабриці цукерок. Ще влітку 1956 року, коли Роман закінчував навчання в університеті, вона через знайомих у Канаді і Нью-Йорку довідалася, що її чоловік живий. І полетіли листи в ЧСР...
Роман писав не тільки батькові, а й звертався до президента Чехословаччини і Микити Хрущова з проханням дозволити об'єднати родину. Та все марно.
Закінчивши Мічиганський університет, Роман отримав роботу в місті Фенікс (штат Арізона). Але довго тут не протримався, бо клімат не підходив (улітку температура повітря сягала 480 С). Тож за два роки разом з Евою перебрався до Сан-Дієго, що в Каліфорнії. Сюди приїхала з Нью-Йорка і Марія Прохода. Вона і тут включилася в життя української громади. Була активною і в сестринстві Української православної церкви.
Молодший Прохода працював інженером електронних приладів. Згодом його підвищили до статусу керівника проектів. 25 жовтня 1960 року в нього народився син Михайло, а 25 грудня 1961 року – Олег.
У лютому 1965-го Роман отримав радісну вістку: батько таки одержав дозвіл на виїзд із комуністичної Чехословаччини. Родина з нетерпінням чекала на нього.

Далі

До змісту Роман Коваль ТЕРНИСТИЙ ШЛЯХ КУБАНЦЯ ПРОХОДИ